Пірен М. І. Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження: Монографія
| Вид материала | Документы |
- Куць о. М., Мадін м. П. Етнонаціональна свідомість у державотворчих процесах (українські, 4837.4kb.
- Формат опису модуля назва модуля: Економічний аналіз, фінанси І кредит Код модуля:, 19.03kb.
- План Вступ Розділ Аналіз екологічного стану соціуму в Україні та за її межами. Розділ, 498.53kb.
- Назва модуля: Проектний аналіз Код модуля: епі 6042 С01, 19.6kb.
- О. М. Куць етнополітологія, 6703.89kb.
- 1. Назва модуля, 29.89kb.
- Програма вступних випробувань за спеціальністю „Банківська справа" за освітньо-кваліфікаційним, 277.78kb.
- Програма вступних випробувань за спеціальністю „Банківська справа" за освітньо-кваліфікаційним, 284.88kb.
- Висновок, 17.41kb.
- Програма семінару: «Необхідність впровадження міжнародних стандартів якості в холодній, 46.52kb.
Висновки до третього розділу
1. Демократична політика, її толерантність передбачає врахування інтересів етнспільнот, спрямованих на зміцнення їх єдності, створення міцної основи для мовної, політичної, економічної та інших сфер суспільного буття, інтеґpації в єдиний державний організм. При чому інтеґраційні процеси, яку б сторону суспільного життя вони не зачіпали, набувають характеру мовної інтеграції етногруп у політичну націю (народ), але за умови, що вони сприяють збереженню мов національних меншин як у приватному, так і в громадянському житті. В цих процесах норми та гарантії демократії мають розповсюджуватися як на державну мову конкретної країни, так і мови етногруп, в
Україні зокрема. Цей рух має бути поступовим і толерантним. Саме на Майдані, та й в усьому Києві в ці дні можна було відчути одну дуже важливу річ: обидві наші мови, українська й російська, звучали інакше, вони звучали гордо, рівноправно й вільно. Бо всі ми відчули ceбe вільними, рівноправними, навіть не помічали, якою мовою спілкуємося.
2. Мовна політика лише тоді буде успішною, коли всі етноспільноти держави будуть відчувати комфорт, безпеку, державні гарантії прав і свобод, підкріплені високим рівнем матеріального забезпечення й добробуту. Незважаючи на рішучі заходи держав Балтії щодо натуралізації інонаціонального населення, російськомовного зокрема, більшість з них погоджуються бути громадянами відповідних країн, володіти й спілкуватися державною мовою, оскільки їх статус задовольняє їхні потреби й інтереси. Особливо великий відсоток бажаючих увійти в політичну націю серед молоді. Це пояснюється тим, що прибалтійські країни прискорено здійснили реформи, стали на шлях євроінтеграції і досягли високих темпів економічного зростання та добробуту населення, чого, на жаль, немає в Україні. Тому й мають місце прорахунки в мовній політиці: її неефективність, нетолерантність між українцями та росіянами щодо мовних процесів.
3. Відродження української мови належить до цілком реальних завдань. У всякому разі, вона вимагає від української еліти значно менших зусиль, ніж цього потребувало, наприклад, від ізраїльської еліти відродження івриту, функції державної мови Ізраїлю, яка майже була забута. Справа лише в ставленні суспільства до національної еліти, до своєї мови і наявності дійсно національних, українських, а не радянських лідерів нації. Практично всі посли іноземних держав вивчають українську мову, а українські державні службовці відверто та безкарно ігнорують часто свій прямий обов’язок – використовувати свою державну мову в роботі.
4. Справи реалізації законодавства з мовної політики вимагають вирішення невідкладних завдань, а саме: при розв’язанні кадрових питань, при призначенні посадових осіб слід враховувати знання ними державної мови та спілкування нею;
– створити вертикаль державної структури на всіх рівнях влади для контролю за впровадженням української мови як державної у всіх сферах суспільного життя;
– відновити роботу Ради з мовної політики, надавши їй контрольні функції Уряду України;
– створити при кабміні України державний департамент з мовної політики та наукову експертну комісію для виконання конституційних обов’язків держави перед громадянами та державою.
5. Мова – генетичний код етносу. Українська мова була й залишається державною мовою України. Саме національно свідома еліта має стати на чолі процесу її відродження й розвитку, саме їй бракує у вищих ешелонах влади розуміння необхідності захисту української мови, бо вона є основною частиною наших національних інтересів (І.Дзюба). Еліта є не просто частиною населення чи народу, вона є його ватажком. Еліта завжди циклічно має бути підзвітною і залежною від тих, хто привів її до влади, а потім обов’язково має відповідати перед народом. Уже давно можна було ввести в Україні мовний податок (за прикладом Франції та Ірландіі), мовних інспекторів, а також законодавчо передбачити в бюджеті необхідні кошти для реалізації мовної політики. Не повинно буги державного чиновника, міністра, судовиконавця, який не володіє державною мовою й не використовує її у своїй діяльності.
6. У деяких областях перехід на офіційну російську одномовність всупереч вимогам Конституції України став, по суті, доконаним фактом, що закріплює штучно форсований поділ України на україномовний Захід та російськомовний Схід. Усі ці процеси й тенденції у діях влади національно-демократична громадськість розцінює як украй загрозливі не тільки для української мови та культури, але й для самого існування української держави.
7. Бажано впроваджувати викладання предмету «Культура толерантності» (або окремих тем) у навчальних програмах освітніх і виховних закладів, як це уже є в Росії та деяких країнах Заходу. Повагу до чужої думки, релігії чи кольору шкіри людини необхідно виховувати в людині з дитинства.
РОЗДІЛ 4
ДЕРЖАВНА МОВА В ІНФОРМАЦІЙНОМУ
ПРОСТОРІ УКРАЇНИ
«В Україні немає і не буде альтернативи українській мові як державній та мові офіційного спілкування. Це мова нашої свободи.»
Президент Украіни В. Ющенко
Серед обов’язкових чинників ефективної мовної політики важливе місце посідають розвиток і захист мовного інформаційного простору та боротьба з інформаційним імперіалізмом (термін введено до міжнародного права ООН у 1950 р.). В. Лизанчук використовує такий термін як «імперіалізм чужого слова». Він пише: «Україна терпіла і нині терпить від імперіалізму чужого слова. Чужа інформаційна агресія нав’язує нині українцям чужі ідеали та інтереси, аксіологічна агресія нав’язує менталітет чужих дepжав і їхніх народів; агресія культурна нав’язує чужі звичаї, мову, психологію. Ці та інші форми агресії спрямовані на те, щоб усі українці остаточно втратили національні морально-психологічні засади рідної мови, культури, духовності, щоб назавжди було знищено українське життєве середовище, національний мікросвіт і макросвіт, щоб не дати утвердитися украінській Україні» [154:7].
Не секрет: що чим якісніший україномовний інформаційний продукт, який охоче «споживає» переважна більшість населення України, тим швидше хоча б на пасивному рівні, буде сприйматися українська мова. Але переважна більшість телепрограм і майже всі художні фільми йдуть неукраїнською мовою. І знову
ж таки, серед програм немає жодної, яка б примусила пишатися своєю країною, вселила надію, оптимізм. Негатив, який бурхливим потоком вливається в нас із екранів, у багатьох викликає песимізм, зневіру, небажання жити і працювати в Україні, а тим більше – вчити українську мову і спілкуватися нею. То ж виникає цілком слушне запитання: на яку країну працюють наші ЗМІ, хто, зрештою, відповідає за ідеологію та культуру в нашій державі та чому грубо порушуються узаконені пропорції українського і російського мовлення?
І це, здається, усвідомлює й українське керівництво. Президент України В. Ющенко, виступаючи 28 листопада 2005 року на Перших президентських слуханнях, сказав: «Якщо ми не збагнемо зараз колосально велику роль українського слова, традицій, історії, ми втратимо все... Сьогодні держави падають від того, що забувають мову, свою культуру, свої традиції» [Народна газета. – 2005. – 12 – 14 грудня].
Зараз в українців питання мови набуває значно більшого масштабу та значущості, ніж для будь-якого іншого народу, оскільки слід відродити свою мову, що майже витіснена сьогодні з інформаційного простору. Як показує дійсність, близько половини всіх комунікацій, засобів масової інформації друкують, подають, зачитують і показують інформацію іншою, не українською, мовою. Це не відповідає не тільки реаліям розбудови української держави, а й нашій меті – будувати українську державу як високу європейську країну, де мова є засобом ідентифікації кожного народу. Мова в цьому контексті є нашою свідомістю. Захищаючи мову, ми боремось за відродження української свідомості, зруйнованої насамперед радянською ідеологією.
Сучасна суверенна держава має потужну інформаційно-комунікативну систему, розвинуту мережу ЗМІ та надійні засоби їх захисту. Яскраві приклади подають нам країни західної демократії. Кращі європейські фільми майже не мають шансів потрапити на ринок США без перекладу (така ж ситуація і у ФРН). У Франції суворо заборонено вживати іноземні слова у ЗМІ, навіть у рекламі, ще більші вимоги існують до державних службовців. Фінансові санкції настільки великі, що можуть поставити авторів, які порушили мовний режим, на межу банкрутства. Закон забороняє власникам французьких кінотеатрів, відеосалонів віддавати іноземній продукції більше 40% екранного часу.
У демократичному суспільстві ЗМІ є винятково важливим чинником не державного, не партійного, а саме громадського контролю за діяльністю влади і зростанням її символічності влади. Це справді один із наріжних каменів функціонування багато в чому недосконалої сучасної демократії. Один із найвідоміших американських футурологів Е. Тофлер припускає, що сучасні мас-медіа, особливо телебачення з його можливостями двобічного зв’язку, матимуть вагому роль у переході світу від представницької до прямої демократії. Вчений, прогнози якого досить часто збуваються, навіть передбачає поступове зниження ролі партій і перехід частини їхніх функцій у відання мас-медіа. Так воно чи ні, покаже майбутнє. Отже, ЗМІ набувають небачених можливостей впливу на свідомість аудиторії.
4.1. Стан сучасного інформаційного простору України
або чому він не захищений?
Кожна держава, якщо вона не декларативно суверенна, дбає про захист своїх національних інтересів, піклується про інформованість свого суспільства, охороняючи його від дезінформації, морального розкладу, провокацій, розбрату та можливостей антидержавницьких дій. У нашій країні ще не вироблені механізми ефективного захисту власного інформаційного простору, а державна влада у цьому напрямку дає мало надії на виправлення ситуації в цій сфері. Національний простір – це юридично визначена територія держави, яка є сувереном щодо поширення на цій території сукупності текстової, звукової, аудіо-візуальної та ілюстрованої інформації через канали засобів масової інформації, який держава має захищати відповідно до міжнародних норм та чинного законодавства України.
Українські вчені М. Нагорняк, М. Матіос, Г. Почепцов та інші, ґpунтовно досліджуючи питання інформаційного простору, майже одностайно наголошують на незахищеності нашої держави від інформаційної агресії інших держав, зокрема Росії.
В. Лизанчук пише, що державний суверенітет передбачає право кожного народу бути господарем інформаційного простору на своїй території, визначати політику у цій галузі, яка має гарантувати національну безпеку [152: 257]. Відзначаючи роль інфор-
мації для етнонаціонального розвитку, наголосимо: свобода руху інформації в суспільстві, якість та швидкість творення нових її різновидів українською мовою є інтегральним показником і водночас доленосним чинником розвитку української нації.
Ще у своїй ухвалі Всеукраїнський форум інтелігенції «Інформаційний простір і безпека України» (1995) наголосив: «Проаналізувавши теперішню ситуацію в інформаційному просторі України, тобто в телерадіоефірі, в газетній справі, в театрально-концертній царині, в книговидавничих та освітніх сферах, у війську, учасники форуму дійшли висновку, що ситуація вкрай загрозлива як для існування української держави, так і самого українського етносу» [96: 1-2]. Важливість захисту інформаційного простору ніби розуміли й на словах висловлювали занепокоєння верхні ешелони влади, а тогочасний Президент України Л. Кучма навіть визнав, що український інформаційний простір віддано іншій державі, внаслідок чого відбувається деукраїнізація ЗМІ [145: 2].
На парламентських слуханнях у 2001 році з теми «Проблеми інформаційної діяльності, свободи слова, дотримання законності та стану інформаційної безпеки» було визнано незадовільним стан справ у сфері забезпечення діяльності засобів масової інформації, свободи слова і дотримання прав громадян на вільний доступ до інформації. Було рекомендовано владним структурам ужити рішучих заходів, спрямованих на неухильне дотримання вимог мовного законодавства України в інформаційній сфері, що виявляється перeдyciм у втраті контролю за використанням радіочастотного ресурсу України, уповільненні розвитку новітніх інформаційних технологій, протекціонізмі зарубіжним суб’єктам інформаційних відносин на національному ринку інформаційних послуг, ігноруванні посадовими особами норм законодавства України в інформаційній сфері [145: 8].
Чужа інформація через численні канали дедалі сильніше проникає в українське середовище, що, врешті, неодмінно спричинить відторгнення людини від власної національної мовної культури, її традицій і норм, а кінцевий результат – втрата національної ідентичності, поява осіб без роду і племені, схильних до манкуртизації. Український інформаційний простір програно [130]. Громадянські патріотичні організації, звертаючись до центральних органів влади, з тривогою констатують: чужі ідеологія, мова, культура заполонили увесь життєвий простір країни, книж-
ковий і кіноринок формують безбатченків, а радіотелепростір спрямовано на приниження гідності українців. На дискредитацію духовних велетів українства [77].
Перехід до інформаційного суспільства вимагає того, щоб в Україні була не інформація прилаштування до реформ, а зовсім навпаки, реформи максимально обстоювалися, рухалися за рахунок власного інформаційного забезпечення. З огляду на те, що більшість економічно розвинених країн світу займається не чим іншим, як інформаційною експансією, а то й інформаційним тероризмом, в Україні до інформації помилково підходять головним чином із технічного боку.
«Сьогодні Україна, – вважає товариство української мови «Просвіта», – держава, на величезній території якої духовно-культурне українство витісняється, обмежується, зневажається а подекуди й переслідується». Це країна, де урядово-виконавчий бал у більшій мірі справляють вірні слуги й сини колишньої метрополії, персони, зорієнтовані часто із зоологічною неприязню до українського національного відродження. Називаючи себе елітою вони просто нехтують українськими духовними цінностями. Саме їм, близьким до влади олігархам, належать газети, де паплюжать ім’я Т. Шевченка, телерадіоканали, де по-блюзнірськи спотворюється українське слово. Бо ті державні й управлінські структури, яким би годилося захищати й утверджувати українську мову, ратують за державну мову іншої країни. Наведемо приклад з газети «Голос України» від 17.09.2005 невтішне повідомлення з Криму: «Маємо у Криму програний інформаційний простір. Так сказав тодішній кримський прем’єр А. Матвієнко. Самого Матвієнка в цьому просторі вже обізвали «українським гауляйтером» («Кримська правда» від 27 серпня 2005 р.). Цю газету відверто підтримує Москва, ось кому простір програно. Трохи раніше ця газета вихлюпнула повідомлення, що «на Волині встановили нового 7-метрового боввана». Це про пам’ятник Тарасу Шевченку. То чого ж дивуватися, що в ніч на 1 вересня погруддя «боввана» Шевченка в Сімферополі знову (здається, вп’яте за останні роки) облили білою фарбою. А бувало й кислотою... [249: 6]. Те, що діється в українському інформаційному просторі, – то не «можливість вільного публічного висловлювання своєї думки» в засобах масової інформації, а справжня інфор-
маційна війна, – робить висновок директор книжкової палати України М. Сенченко [255:5].
Феномен невмирущості нації завжди міститься в інформаційному полі збереження, незнищеності, розвитку слова у найширшому його значенні для етнонаціонального розвитку. Саме з цих позицій треба оцінювати агресивну інформаційну атаку на українські національні засади. Антиукраїнські сили добре усвідомлюють місце та роль інформаційного простору для зміцнення державного суверенітету. Не виступаючи господаркою власного інформаційного простору, реально не утвердивши українську мову державною, перебуваючи у ворожій інформаційній блокаді, Україні важко реалізувати свою державотворчу національну ідею, об’єднувати українців у боротьбі за етнічність та громадянство в одне ціле і формувати політичну націю й громадянське суспільство.
Наші смаки, українська традиція, менталітет, зрештою характер, втрачають свою самобутність внаслідок потужного впливу мас-медіа сусідньої держави. Шляхів проникнення на канали телебачення російськомовних передач безліч. Як ніколи раніше поширення набули так звані «спільні продукти» українських і російських телеканалів – звісно, російськомовні й призначені передусім для російського споживача. Не кожен український телеканал досі спромігся провести паралельне дублювання фільмів українською мовою, адже це потребує додаткових витрат. Жоден із провідних українських телеканалів не виробляв власної новорічної програми у 2000 – 2007 рр. Усі вони закуплялися в Росії і транслювалися, звісно, російською мовою. Транслювання більшості передач, вироблених як в Україні, так і в Росії, російською мовою переконує у тому, що питання конкуренції українських і російських телеканалів є не так економічним, як політичним, і проблема тут, напевне, не у самих працівниках телекомпаній чи топ-менеджерах, а у тих, хто є власниками телевізійних каналів [4, с. 2]. Отже, йдеться про необхідність відчутного і принципового захисту інформаційного простору з одного боку, а з друтого, не лише про інформаційну наступальність у внутрішній і зовнішній політиці, але й рішучу боротьбу з непатріотичними вчинками власників ЗМІ.
Сучасний світ – це світ ідентичності. Саме інформаційний простір значною мірою визначає і формує нашу ідентичність. Звідси випливає важливість проблеми захисту інформаційного
простору. Конституцією України (ст. 17) забезпечення інформаційної безпеки поставлено в один ряд із захистом суверенітету і територіальної цілісності країни, її економічної безпеки і визначено найважливішою функцією держави, справою всього народу [205:6]. Останнім часом проблеми захисту інформаційного простору набули особливо значної політизації, тому актуальність їх наукового аналізу зростає. Заслуговують уваги запропоновані І.Литовченком [157: 119–121] наступні моделі інформаційної політики сучасної країни:
1. Модель інформаційної експансії. Країна чи група країн має великий інформаційний потенціал і спрямовує його назовні. Ця модель потребує наявності наднаціональної ідеї на кшталт ліберальної демократії. Яскравий приклад такої політики дeмонструють США, країни ЄС. Втім, і ці країни жорстко оберігають національне мовлення. У тій же Франції, яка демонструє дeмократичність, відкритість суспільства, спеціальний підрозділ саме поліцейського відомства стежить за дотриманням у ЗМІ й загалом у державі Закону про мову, виявляє порушників, карає, позбавляє ліцензії... [146: 2].
2. Модель залізної завіси. Її сутність полягає не в обмеженні вільної циркуляції інформації, як багато хто вважає, а у спробі вибудувати свій автономний інформаційний простір. Ідеться про формування локальної гегемонії в межах національних кордонів. Країна намагається створити самодостатній інформаційний простір, але цікавий парадокс: якщо не відбувається інформаційної експансії, країна поступово втрачає свій власний інформаційний простір. Так і сталося з соціалістичним табором після того, як і комуністичні ідеї втратили вагому частку своєї привабливості, а потім і популярності. Саме тому диктаторські режими, що не мають своєї надідеї, приречені вже в малому проміжку часу. Потужний інформаційний простір, зцементований сильною ідеєю, здатний адаптувати до себе чи відкинути без катастрофічних наслідків чужі цінності, чужу гегемонію. Парадокс полягає в тому, що потужне не потребує захисту, а слабке – приречене, незважаючи ні на що. Адміністративні заборони і контрпропаганда у виконанні штатних працівників можуть лише трохи загальмувати процес, посилюючи позиції опонентів.
3. Країна намагається прийняти вже існуючі умови гри шляхом приєднання до однієї з потужних груп держав, відкриваючи
в такий спосіб їм свій простір, увійти вже до існуючої гегемонії. Натомість вимагати допуску до інформаційних потоків, участі в їх формуванні. Цим шляхом нині йдуть країни Центральної Європи. За наявності історичної та культурної спорідненості цей шлях здається найсприятливішим для середніх та малих країн.
4. Зрештою, модель, за якої країна намагається відкритися усьому світові, нічого не роблячи для поширення інформації про себе і не розглядаючи проблеми інформаційної безпеки. Наслідком такої політики є домінування в інформаційному просторі «сильних» на цей момент. Але це означає фактичну втрату інформаційного суверенітету. Близько до цього за наслідками є українська модель.
У сучасних умовах важливо враховувати мовне питання в залежності від політичного режиму. Авторитарний і особливо тоталітарний режими створюють міцну першу лінію оборони, яку уособлює держава. Більшовизм так само як і фашизм, знищував носіїв інформації – національно свідомих талановитих людей, які мали власну думку чи позицію. Знищенню підлягали носії інформації – література, мистецтво, які «суперечили» догмам тоталітаризму. Ще М. Макіавеллі у праці «Володар» показав суттєву залежність між системами інформаційної безпеки і політичними режимами, наголошуючи на необхідності мовної інтервенції домінуючої держави у незалежну чи слабку державу [23: 6-7]. Більшовики, як і інші диктаторські режими, насамперед знищували носіїв небажаної інформації, національно свідомих і талановитих людей, хто мав власну думку чи позицію щодо мови зокрема. Знищенню підлягали неживі носії інформації – література, мистецтво і все те, що суперечило догмам тоталітаризму. Але після краху цього режиму суспільство, не маючи власних ЗМІ, стає практично беззахисним, зокрема проти інформаційних впливів.
У демократичних країнах усе має зовсім інший вигляд. Наявність розвинутої системи громадських організацій, асоціацій, сформованих на національних традиціях нації – держави, забезпечує стабільність суспільства, його стійкість до інформаційних впливів. Фронт захисту переміщується з держави на суспільні інституції. Саме вони, дотримуючись національно-демократичних цінностей, унеможливлюють інформаційний «бліцкриг», відіграють роль активної позиційної оборони.
| | Назв виданих книжок на 100000 осіб, 1991 – 1994 | Щоденних газет на 1000 осіб, 1996 | Телеприймачів на 1000 осіб, 1999 | Персональних комп’ютерів на 1000 осіб, 1999 |
| Австрія | 99 | 296 | 518 | 256,8 |
| Албанія | 12 | 36 | 113 | 5,2 |
| Бельгія | 138 | 160 | 523 | 315,2 |
| Білорусь | 32 | 174 | 322 | 50 |
| Болгарія | 71 | 257 | 408 | 26,6 |
| Велика Британія | 148 | 329 | 652 | 302,5 |
| Греція | 39 | 153 | 480 | 60,2 |
| Данія | 230 | 309 | 621 | 414 |
| Естонія | 154 | 174 | 555 | 135,2 |
| Іспанія | 113 | 100 | 547 | 119,4 |
| Італія | 58 | 104 | 488 | 191,6 |
| Латвія | 68 | 247 | 741 | 82 |
| Литва | 78 | 93 | 420 | 59,5 |
| Молдова | 18 | 60 | 297 | 8 |
| Нідерланди | 221 | 306 | 981 | 359,9 |
| Німеччина | 86 | 311 | 580 | 297 |
| Норвегія | 159 | 588 | 648 | 446,6 |
| Польща | 28 | 113 | 387 | 62 |
| Португалія | 68 | 75 | 304 | 93 |
| Росія | 21 | 105 | 421 | 37,4 |
| Румунія | 16 | 300 | 312 | 26,8 |
| Сербія | 27 | 102 | 273 | 20,3 |
| Словаччина | 66 | 189 | 417 | 109,7 |
| Словенія | 146 | 199 | 358 | 251,4 |
| Угорщина | 98 | 186 | 448 | 74,7 |
| Україна | 10 | 54 | 413 | 15,8 |
| Фінляндія | 246 | 459 | 643 | 360,1 |
| Франція | 78 | 216 | 623 | 221,8 |
забезпечення в країнах Європи
Продовження таблиці
Показники культурно-інформаційних видів діяльності
та технічного забезпечення в країнах Європи
| Хорватія | 56 | 115 | 279 | 67 |
| Чехія | 91 | 254 | 487 | 107,2 |
| Швейцарія | 219 | 337 | 518 | 461,9 |
| Швеція | 158 | 445 | 537 | 451,4 |
(«Голос України», 11.07.02)
Проте політичний режим визначає далеко не всі характеристики системи захисту інформаційного простору. Дослідження засвідчують, що у нинішньому світі надійний захист масової свідомості від сучасної пропаганди, а тим більше спеціальних інформаційних операцій, надійний захист інформаційного простору будь-якої сучасної країни може забезпечити тільки високорозвинуте духовне виробництво й культура, спроможність національної еліти генерувати справжні ідеї, що здатні надихати людей. Однією з основних умов виникнення цієї здатності є самоідентифікація громадян зі своєю державою. Якщо вона відсутня, то ніяким способом не можна забезпечити захист масової свідомості, хоч би до яких найжорстокіших методів не вдалася державна влада, хоч би які найдосконаліші методи та інструменти не використовувалися політико-пропагандистським апаратом. Історичних прикладів існує безліч.
Спостерігається закономірність: надійний захист проти чужого інформаційного впливу може забезпечити лише відкрита ідейно-плюралістична система, яка прагне до найбільшого поширення, аж доки вона не втрачає привабливості для оточення. Альтернативою відкритості може бути лише застосування найжорстокіших, майже тоталітарних методів контролю, які, до того ж, мають, досить нетривалий або обмежений ефект.
Є багато різноманітних прикладів застосування жорстких методів: від СРСР, який програв ідеологічну війну, незважаючи на всю увагу, яку приділяла КПРС цьому напрямові, до історії єврейського народу, який, попри 2000-річні утиски, вижив значною мірою завдяки жорсткій мовно-ідеологічній системі іудаїзму. Жорсткі методи захисту від інформаційно-психологічного впливу в певному сенсі є найпростішими та найзрозумілішими.
Передбачений Конституцією України захист особистісних, суспільних, політичних, державних інтересів та цінностей у країні забезпечується, по-перше, шляхом додержання вимог чинного законодавства стосовно неприпустимості зловживання свободою ЗМІ; по-друге, знищенням, недопущенням закликів пропаганди війни, насильства і жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, замахів на права та свободи людини, суспільну мораль; по-третє, запобігання поширенню відомостей, що становлять державну таємницю або мають обмежений доступ, текстових матеріалів, що переміщуються через державний кордон України.
Механізм формування та розбудови інформаційної інфраструктури, тобто отримання та обробка власне інформаційного продукту, його маркетинг та сучасні технології передачі споживачам, передбачає створення чіткої і законодавчо визначеної системи підтримки та безпеки інформаційного ринку. У розвинутих країнах світу розроблені спеціальні програми розбудови інформаційної інфраструктури на майбутнє, спрямовані на об’єднання у єдиний інформаційний простір та створення уніфікованої законодавчої бази. [305: 134-135]
Втім, сьогодні Україна має близько сотні законодавчих та нормативно-правових актів, зорієнтованих на захист національного інформаційного простору. Однак, їх реалізація має багато перешкод, що не сприяє захисту нашого інформаційно-мовного простору. Донині, вже навіть при виконавчій владі, яка прийшла після Помаранчевої революції, ідеї єдності нашого народу, збереження його духовних та національно-культурних традицій як вагомого чинника формування україномовного простору не стали поки що базовими цінностями Української національної держави.
Закон України «Про основи національної безпеки» відносить інформаційну сферу нашої держави до головних об’єктів національної безпеки, неувага до якої може становити загрозу національним інтересам країни [89:23].
Усі наддержави акцентують збільшення зовнішньої, світової функції державної мови. Решта держав практикує позицію захисту, що, на жаль себе не виправдовує. Будь-яка захисна позиція у законодавстві про державну мову не приведе Україну до успіху в сучасному глобалізованому світі.
Тому можна говорити про захист чи радше преференції української мови, але не в законі про державну мову. Там мусить бути чітка орієнтація на потенційну силу державної мови, необхідну в сучасному світовому інформаційному змаганні. Писати закон інакше – означає в перспективі стати слабкою і бідною інформаційно колонізованою територією. Якщо сила держави буде наочно пов’язана з престижем державної мови, громадянин будь-якої національності зрозуміє зв’язок між державною мовою і власним життєвим успіхом, тому сприйме державну мову з особистим зацікавленням. На жаль, цього ще не розуміє українське суспільство і ладне йти за чужим політичним вітром і чужою державною мовою. Ми повинні виграти час у гонках світової глобалізації, знайшовши спосіб відновити контроль над власним інформаційним простором. Без добре продуманого закону про державну мову це практично неможливо. Але поганий закон про державну мову – гірше, ніж зовсім без нього.