Пірен М. І. Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження: Монографія

Вид материала

Документы

Содержание Висновки і пропозиції до розділу Мова і церква 5.1. Мовне питання в етнорелігійному просторі України 5.2. Русифікація православ’я в Україні як засіб

Подобный материал:

• Куць о. М., Мадін м. П. Етнонаціональна свідомість у державотворчих процесах (українські, 4837.4kb.
• Формат опису модуля назва модуля: Економічний аналіз, фінанси І кредит Код модуля:, 19.03kb.
• План Вступ Розділ Аналіз екологічного стану соціуму в Україні та за її межами. Розділ, 498.53kb.
• Назва модуля: Проектний аналіз Код модуля: епі 6042 С01, 19.6kb.
• О. М. Куць етнополітологія, 6703.89kb.
• 1. Назва модуля, 29.89kb.
• Програма вступних випробувань за спеціальністю „Банківська справа" за освітньо-кваліфікаційним, 277.78kb.
• Програма вступних випробувань за спеціальністю „Банківська справа" за освітньо-кваліфікаційним, 284.88kb.
• Висновок, 17.41kb.
• Програма семінару: «Необхідність впровадження міжнародних стандартів якості в холодній, 46.52kb.

Висновки і пропозиції до розділу

1. На сьогодні в Україні існує реальна ситуація двомовності, для якої характерна тенденція трансформації в одномовність або явище диглосії. Явище масової двомовності свідчить про тоталь­ну мовну катастрофу, що загрожує зникненню нації як такої. Масовий білінгвізм украй негативно впливає на духовну сут­ність людини, а значить і нації. Досвід європейських країн, у яких статус державної мови мають дві і більше, не підтверджує


гармонійного існування всіх громадян цих країн. Для підняття статусу української мови повинен бути здійснений комплекс не­обхідних заходів для підтримки держави та ЗМІ: підтримка власного книговидавця, літератури; створення й популяризація вла­сної поп- та масової культури, цим самим залучаючи українську молодь до рідної мови; українізація основної частини ЗМІ, осві­ти, сфери послуг; праця в напрямку повернення в широкий загал (у позитивному значенні цього слова) такого поняття як мовний «патріотизм».

2. Доцільно переглянути та затвердити нову Державну про­граму розвитку національного книговидання та преси до 2010 року та забезпечити належне її фінансування, затвердити «Концепцію відродження книготорговельної мережі в Україні» з метою пропаганди українською книги, доведення її до читача та споживача, особливо в сільській місцевості, визначити Держкомін­форм України єдиним державним замовником у галузі книго­видання та преси, включаючи всі видання, у т.ч. навчальні посіб­ники та підручники для загальноосвітніх шкіл України, що дасть можливість забезпечити ефективне використання бюджетних коштів, запобігти їх розпорошенню.

3. У незалежній державі впродовж тривалого часу не роз­робляється ані правова, ані матеріальна база для забезпечення мовно-культурних потреб титульної нації. Посилання на еконо­мічний стан є безпідставним і непереконливим. Чому й досі не застосовується такий запобіжний захід, як податок на іноземну продукцію. У нас є чужомовні газети, чужомовні книги, кіно­стрічки, телепрограми, радіопрограми, рекламні оголошення, спектаклі та твори культурного вжитку, аудіо- та відео продук­ція. Податок буде нічим іншим, як поверненням боргу Україні. Українці сплачували податок століттями чужинцям і нині спла­чують за те, що їх денаціоналізовують. Слід прискорити ство­рення незалежних інституцій громадського телебачення та радіо­мовлення, які б активно пропагували европейські традиції інфор­маційного простору, а не лише простір і засилля однієї країни. ЗМІ мають бути виразником громадянської думки й контролю над владою. Прийняти закон про державну підтримку книгови­дання і засобів масової інформації. Звільнити від податків україн­ські видавництва і поліграфічні підприємства. Надати державну підтримку україномовному друкові та україномовним ЗМІ. Регулювати ринок інформації на державному рівні (боротьба із


піратством, захист інтелектуальної власності тощо), створити таким чином систему формування і поширення власних національних цінностей.

4. У широкій сфері обслуговування нині працює молодь, яка закінчила українські професійні заклади, але її не навчили елементарного розуміння того, що коли до тебе звернулись по-українському, мусиш по-українському і відповісти. Досвід багатьох європейських країн, зокрема, і таких слов’янських як Польща, Словаччина, Чехія переконує в тому, що вони роблять неоціненний внесок не тільки в розширення функціонального поля відповідних мов, а й у піднесення культури мовлення широких верств населення. Сьогодні у нас немає практично жодної української телепередачі про мовні проблеми та українську мову! Натомість не бракує телепродукції, у якій принижується чи висміюється в той чи інший спосіб українська мова і люди, які нею користуюгься. Якщо значна частина жителів південного сходу навіть на початку ХХІ століття продовжує жити міфами про американську та натовську окупацію, про ЄП, двомовність як єдину можливість для України, то це зайвий раз підтверджує те, що сили, які ними маніпулюють, начисто переграють президентську команду в інформаційній війні. Не будучи господарем власного інформаційного простору, не зробивши українську мову реально державною, не створивши націпнального життєвого середовища, Україні важко реалізувати свою державотворчу національну ідею, з’єднувати поняття етнічного і політичного українця в єдине ціле, йти своїм шляхом розвитку, акумулюючи і використовуючи вітчизняний і світовий досвід. Тому надзвичайно важливо, щоб орієнтири нашого державотворення базувалися на національних пріоритетах в економіці, політиці, культурі, мові. Єдиний спосіб вирішення проблеми захисту інформаційного простору – це його повноцінний і системний розвиток. А заходи зі «сприяння» дають користь лише в одному випадку – якщо є політична воля для здійснення перетворень.

5. У проекті закону про мови дуже важлива стаття про забез­печення світового авторитету української мови як державної і забезпечення її експансії у світовий інформаційний простір. Тому слід передбачати у новому законі про мови статтю «Забезпе­чення світового авторитету державної української мови» в такій редакції: «використання поширених світових мов регулюється законом і не може обмежувати використання державної мови;


українська мова використовується в міжнародних інформацій­них і ділових контактах на рівні з мовами інших держав; держа­ва і всі суб’єкти міжнародних стосунків забезпечують авторитет і поширення української мови, національних зацікавлень та ін­тересів».

6. Слід у мовному законодавстві передбачити, що ЗМІ мо­жуть функціонувати іншою мовою тільки у випадках, коли ця мова с мовою меншини і сприяє збереженню та розвитку само­бутності етнічних громад. Не можна в законі писати «інші сфе­ри, визначені законодавством». Закон про державну мову пови­нен чітко визначити всі галузі застосування державної мови або сказати, що поширення державної мови відбувається у всіх галу­зях суспільної діяльності та в житгі громадян, далі перерахувати найважливіші сфери, які визначають пріоритети державної самостійності, інформаційної безпеки і конкурентноспроможності у світовому інформаційному просторі (не названо науки, світо­вих інфосистем, реклами тощо). Так і записати: «Державна мова поширюється вільно і без обмежень в усіх галузях суспільного життя на всій території України. Будь-які обмеження застосу­вання державної мови громадянами України заборонені».


РОЗДІЛ 5


МОВА І ЦЕРКВА


«Коли я молюся чужою мовою, то вуста мої моляться, а серце спить.»

Апостол Павло

Сучасна літературна мова своїми витоками у значній мірі зобов’язана церкві. Невипадково історики, літератори, мовники та інші дослідники звертаються до першоджерел, авторами яких є монахи-літописці, теологи та визначні церковні діячі, на думку яких, Творець надзвичайно глибоко й міцно вкоренив етнічний елемент, зокрема мову, у людському єстві. Водночас релігія сприяє поширенню й розвитку сучасних мов, оскільки бого­служіння, проповіді, теологічна література виконуються тією мовою, яка доступна або є пануючою серед віруючих. Це відпо­відає духу Святого письма та його заповітам – слово Боже може бути доступним і зрозумілим лише рідною арамейською мовою. Надзвичайно важливу роль в історії мов світу відіграв син Божий ­Ісус із Назарету. Він – зразок поваги до своєї рідної мови, су­часної і давньої. Ісус говорив арамейською мовою, поширеною тоді в Палестині. Розіп’ятий на хресному дереві Ісус перед смер­тю сказав рідною мовою такі слова: «Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув?» [М. ХV, 34]. Піднімаючись із землі на небо, Ісус Христос заповідав своїм учням доносити слово Боже наро­дам тими мовами, які є для них рідними. Апостол Павло, на­ставляючи священиків, які проповідували Євангеліє престиж­ними тоді мовами й навчали ними молитов, писав: «Дякую Госпо­дові моєму: знаю я мов більше за всіх вас... Але в церкві волію п’ять слів зрозумілих сказати, щоб й інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою!» Апостол Павло казав: «Коли я молюся чужою мовою, то вуста мої моляться, а серце спить» [194: 12].


5.1. Мовне питання в етнорелігійному просторі України

Отже, для Господа одне слово рідною мовою дорожче, ніж проповіді чужою мовою. Один із визначних патріотів України і захисників православної релігії П. Могила закликав українців звертатися до Бога лише рідною мовою. Протестантські погляди Мартина Лютера мали успіх тільки тому, що він інтимно спілку­вався зі Всевишнім рідною йому німецькою мовою [100:43]. Па­па римський Павло Іоан ІІ у своїх посланнях звертався до віру­ючих багатьма мовами, будучи в певній країні – їхньою рідною мовою. Українці, виборовши незалежність, отримали можли­вість спілкуватися в релігійному житті, як і у світському, україн­ською мовою. Патріарх Київської і всієї Русі-України Філарет з нагоди проведення шостого конкурсу з української мови імені Петра Яцика (2006), закликаючи Боже благословіння на цю свя­ту справу, наголосив: «Мова має пряме відношення до творення держави, до її майбутнього. Без мови не існує жодного народу. І тому дух Святий подарував апостолам мови тих народів, серед яких вони мали проповідувати. У нас проповідував апостол Анд­рій Первозванний. Я думаю, дух Святий дав йому дар тієї мови, якою говорили наші предки, і тому треба берегти свою мову, любити її, як своїх батьків, як свою матір. Наша церква перейшла на українську мову богослужіння для того, щоб утвердити її серед віруючих людей і, насамперед, дітей. Цією мовою ми звертаємося до Бога. Нехай він благословить усіх тих, хто цінує і шанує українську мову, і всіх, хто докладає зусиль для того, щоб відродити нашу українську державу» [Голос України. 25.V.06].

Бог створив усіх людей різними за мовною й національною ознаками для того, щоб ми знаходили спільну мову, ставилися з повагою один до одного, поважали традиції та звичаї. Із цього починається толерантність. І саме політики мають робити так, аби люди жили в мирі та злагоді, і не використовувати мовну проблему на розпалювання ворожнечі між людьми.

Утім, питання української мови, її утвердження як державної потребує вирішення не лише в суспільстві, а й у церковному житті задля консолідації всіх громадян України в єдиний полі­тичний організм. Дуже болючим є розкол православної церкви. В Універсалі національної єдності (2006), а саме в пункті 12, за­значена одна з найважливіших на сьогодні проблем – проблема


українського православ’я, що за складністю вирішення стоїть одразу після неузгоджених проблем НАТО та мови [298]. Це означає, що не маючи духовної єдності, важко говорити про ще якусь єдність. На 2004 рік в Україні нараховувалося 15070 православних парафій, у тому числі 10466 Московського патріарха­ту /МП/, де богослужіння проводиться переважно російською мовою, і 3444 – Київського патріархату, та 1160 – Української автокефальної церкви, відправлення культу у яких ведеться українською літературною мовою. У 1970р. у Харківській області нараховувалося 57 храмів МП, зараз – 300 (Слобідський край, 12.VІІІ.06.)!

А щодо статусу УПЦ Київського патріархату, то за роки свого існування церва значно виросла. Якщо в 1995 році Патріархат мав 1200 парафій, то сьогодні – понад 4 тисячі; тоді у складі церкви було 15 архієреїв, зараз – 30, що відповідає чисельності, єпархій: у 1995 році їх було 12, тепер – 32. Соціологічні опитування свідчать, що останнім часом за Київський патріархат виступає 10 млн. дорослого населення України, тоді як за УПЦ МП – 6 млн. Наведені параметри безсумнівно свідчать про те, що існують всі підстави для отримання церковного статусу Помісної церкви, – вона і стала б однією із найбільших церков Вселенського православ’я.

До якої ж релігії чи конфесії зараховують себе українці? Біля 70 %, як зазначають соціологи, вважають себе православними, решта – греко-католиками, протестантами, римокатоликами, мусульманами тощо. Тому мовна проблема серед віруючих має вирішуватися, перш за все, у межах православ’я.

Церква Московського патріархату продовжує сьогодні свою русифікаторську місію, історія якої має давні традиції. Євген Сверстюк вважає, що ця церква «виникла із союзу з лукавим». 1943 року Сталін і Берія вирішили відновити Московський патріархат. Його розбудували за допомогою НКВД. Тож сьогодні там ті ж самі кадри, що носять під рясами ті самі ордени й пишаються ними [253:5].

Ні для кого не секрет, що боротьба за збереження під своїм впливом Української православної церкви є одним із найважли­віших напрямів російської державно-церковної політики. Ідеться не тільки про повне підпорядкування Української церкви Москов­ській. Головне полягає в тому, що слідом за церквою до Москви має повернутися вся Україна, без якої, як мріють у Кремлі, не може бути великодержавної Росії.


Значну роль у розпалюванні протиборства на мовному й релігійному ґрунті відіграють російськомовні газети, близькі до церкви МП. Провідними в усіх виданнях є такі теми: 1) не­сприйняття об’єднання православних церков в Україні (УАПЦ, УПЦ КП, УПЦ МП) у єдину Помісну церкву; 2) вимога російськомовних громадян надати російській мові статус державної в Україні; 3) заперечення європейського вибору України і залу­чення її до ЄЕП тощо.

По суті, Православна церква Московського патріархату, нехту­ючи статусом позаполітичної громадської організації, відкритo вимагає «возврата к Союзу» та чинить опір об’єднанню православ­них церков у Помісну українську церкву. «Обьединение с расколь­никами – духовная смерть Украины», – віщають українофоби [193]. Вістря свого гніву вона спрямовує на Галичину – «оплот националистов». Саме звідти, на його думку, йде загроза україніза­ції усієї держави. До цього також додамо повне неприйняття Ро­сійською церквою Української державності й нетерпляче очіку­вання ще однієї Переяславської Ради. Їх гасло – «Встанем на защиту русского языка!». Створюються промосковські релігійні організації, які відверто закликають до ліквідації української мо­ви в місцях компактного проживання «русскоязычного населения» й ліквідації існуючого в країні ладу. Вона всіляко опираєть­ся впровадженню української мови в богослужінні, неофіційно, але вперто називаючи її «неблагодатною» [213].

Стаття 35 ч. 3 Конституції України наголошує: «Церква і релі­гійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державною як обов’язкова». Звучить напрочуд переконливо і правдиво, якби не деякі деталі. У даному випадку вимоги Основного Закону розхо­дяться із практикою їх реалізації. Склалося так, що чимало представників влади, які, на жаль, не сповідують будь-якої релігії, систематично за казенний кошт надають допомогу церкві, яку вони одержавили. Ідеться про церкву Московського патріархату (МП), служителів якої важко запідозрити в симпатіях до незалеж­ної України та її державної мови. Зростання чисельності парафій МП можна пояснити лише цим. Саме тому на всіляких високих прийомах за часів Л. Кучми Україну представляла церква Москов­ського патріархату. У такий спосіб дискредитувалася як норма Конституції, так і Українська національна церква Київського патрі­архату, автокефальна чи греко-католицька церкви, які слово Боже


доносять до українців державною, тобто рідною мовою, що сприяє їх ідентифікації в єдиний державний організм, а отже, і зміцненню суверенної української держави. Однак, УПЦ МП давно перетворила віру в політичну ідеологію.


5.2. Русифікація православ’я в Україні як засіб

асиміляції українського етносу

Як відомо, Росія, у складі якої понад три століття довелося перебувати Україні, провадила політику розширення території ще з ХV ст. Із 1462 по 1914 р. її територія збільшилася з 24 тис. кв. км. до 23, 8 млн. кв. км., тобто майже у 1000 разів. Підраховано, що імперія шляхом експансії та приєднання інших територій щоденно збільшувалася на 80 кв. км. [321: 159].

Російська шовіністична політика етноциду і лінгвоциду щодо України почалася одразу після підписання українсько-російської Переяславської угоди 1654 р. Вибір Москви як захисника України від поляків зумовлювався тоді не стільки слов’янським похо­дженням українців і росіян, скільки спільною релігією – православною, у той час як між українцями і росіянами конфесійних відмінностей не було. Тому приєднання України до Росії, по суті, відбулося на ґрунті православ’ я.

Підкоривши Україну політично, Росія почала її тотальну русифікацію. Асиміляційні процеси відбувалися майже в усіх сферах суспільного життя – економічній, суспільно-політичній, етнонаціональній, духовно-культурній, мовній, релігійно-церковній. Руйнувалися національні риси українців, їх буття. До кінця ХVІІІ ст. в Україні майже повністю були ліквідовані місцеві органи дер­жавної влади, замість них було створено 9 губерній, які поділя­лися на повіти. Подібно до того, як у ХV – на початку ХVІІ ст. знатні українські роди масово ополячувалися, з ХVІІІ ст. українське дворянство активно русифікувалося. Перебуваючи на державній службі та дбаючи про свою кар’єру, вони ставали «людьми двох націй» /О. Шубa/, переходили з української на російську мову спілкування.

Видавалося чимало спеціальної літератури, у якій пропагу­валася ідея, що великороси, малороси та білоруси – це гілки єдиного російського народу. Україна вважалася не самостійною


геополітичною одиницею, а «російським краєм», українці ж – не самостійною нацією, а лише «племенем російського народу». Чим швидше вони відмовилися б від своєї мови, культури, зви­чаїв і традицій, тим скоріше стали б справжніми «росіянами». Переяславська рада трактувалася не як приєднання України до Росії, а як возз’єднання розрізнених частин одного народу в єди­не ціле. Українська мова теж не визнавалася самостійною, а вва­жалася великоруською говіркою, зіпсованою польським впли­вом. Відтак, українська мова й українська книга, як світська, так і церковна, не мали права на існування. [див. додаток А]

Церковна русифікація України проводилася в основному «згори», тобто через вищу державну і цepковну ієрархію. Про цe переконливо свідчить національна незалежність представників вищої церковної влади в Україні. Якщо у ХVIIІ столітті Київську метрополію очолювали українці за походженням /Н. Ясинський, Й. Кроповський, Р. Копа, І. Негрецький, Р. Заборовський, Т. Щербицький, А. Могилянський/, то вже з початку ХІХ століття вища церковна влада в Україні опинилася в руках тільки етнічних росіян /С. Александрович, Є. Болховітінов, Й. Руднєв/ [273:177-192]. Росіянами були також єпархіальні єпископи та чимало рядового духовенства в Україні.

На жаль, до церковної русифікації були причетні й деякі українські ієрархи, зокрема Ф. Прокопович та С. Яворський, які, фактично, стали ідеологами перетворення російського право­слав’я на засіб здійснення національної політики царського самодержавства. У свою чергу, українська церковна еліта, під­даючись русифікаційним впливам, перестає вболівати за україн­ську національну справу й починає орієнтуватися у церковних питаннях на Москву та російські церковні структури.

Кардинальні зміни відбулися в підпорядкуванні української церкви. У 1686р. Київська митрополія примусово й неканонічно перейшла у юрисдикцію Московського патріархату. За хабар ­двісті соболів та 400 золотих карбованців – патріархи константи­нопольський Діонісій та єрусалимський Доситей продали Київсь­ку митрополію Москві [197:190-191], тим самим ідеологічно по­ставивши християнство на службу агресивній політиці Москви. Київська митрополія поступово втрачала риси національної само­бутності, які мала раніше: скасовувався її соборний устрій, обме­жувалося церковне самоврядування, призначення єпископів від­бувалося за участю МП. Київський митрополит позбувся права на


власну друкарню та юрисдикції над монастирями на всій підпорядкованій території. Методом «батога і пряника» було здійснено секуляризацію церковних земель та монастирських маєтків, а духовенство переведено до рангу державних службовців. Також був створений єдиний список святих, що зміцнило уявлення українців про їх духовну й історичну єдність із росіянами [274:177].

Як відомо, наприкінці ХVІІ ст. на заході України домінуючими були дві церкви: католицька та греко-католицька /уніатська/. Польське населення краю сповідувало римо-католицизм, а українське, що складало понад 70 відсотків, – греко-католицизм. Греко-католицька релігія в умовах активної діяльності російських місіонерів, з одного боку, та польських – із другого, мала значний вплив на суспільно-політичне та культурне життя українців: захищала їх від асиміляційних процесів, зберігала національну мову, народні обряди, звичаї та традиції.

Російське самодержавство, вбачаючи в уніатстві суттєву перешкоду на шляху утвердження свого політичного й релігійно-церковного впливу в регіоні, почало агресивний і жорстокий наступ на цю релігію. Тих, які відмовлялися підписати відречення від уніатства, сікли: «одних засікали до смерті, других відливали водою і повторно сікли, поки не змушували погодитися, третіх... сотнями відправляли в тюрму після безуспішного шмагання і майно їхнє віддавали на розграбування солдат» [321: 130]. Унаслідок таких та інших дій влади до російського православ’я в Західному регіоні України перейшло понад 2300 церков, 1,5 тис. священиків і понад 1 млн. віруючих [155:143-144].

В умовах австро-угорського та польського засилля на західних землях України боротьбу за право користуватися і спілкуватися рідною мовою вела українська інтелігенція, яку очолило національно свідоме греко-католицьке духовенство. Так, митрополит М. Левицький створив «товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письма просвіти і культури серед вірних на основі християнської релігії». Товариство видавало книжки «мовою простою, уживаною по селах», тобто народною українською, а не малодоступною широкому загалові книжною церковнослов’янською. Справжнім осередком підготовки націо­нально свідомих священиків була Львівська духовна семінарія, заснована в 1783 році, зі стін якої вийшли видатні діячі україн­ського слова й культури. Її ректор, професор теології В. Липин­ський радив своїм вихованцям читати для мирян книги про рідну


історію, писати проповіді і виголошувати їх для народу рідною українською мовою [134:307].

Започатковане кирило-мефодієвцями національне відродження, прагнення українських просвітителів і націонал-демократів спіл­куватися з народом рідною мовою не могло не знайти підтримки церкви. Парафіяльні священики, перебуваючи в гущі простого народу, враховуючи особливості його світосприйняття, прагнули доносити до людей біблійні тексти тією мовою, якою вони спіл­кувалися. Частина священнослужителів почала відроджувати національні тpадиції у церкві, виголошувати церковні проповіді українською мовою.

Письменник і фольклорист Г. П. Данилевський, який багато зробив для відродження українського Слобідського краю, висвіт­люючи його різноманітне життя, звернув увагу на бажання українських селян-віруючих слухати проповіді українською мовою. У статті «Школа на Слобожанщині» він пише, що, незважаючи на заборону, ця мова для селян була більш доступною під час вивчення уроків історії, закону Божого і читання. У с. Бірки священик Д. Регішевський за місцевим звичаєм весною ходив цер­ковною процесією разом із народом, освячуючи поля та коло­дязі. Він пояснював людям святе письмо, значення освіти й чи­тав псалми українською мовою. Люди висловлювалися: «Потрібно правду сказати, батюшко, і молитися приємніше по-нашому. Якщо відкриєте школу, давайте нашим дітям такі книжки, як цей псалтир, у якому ми розуміємо всяке слово по-нашому. І тоді наші хлопчики й дівчатка будуть гарно навчатися». Д. Регішевський у власному будинку відкрив школу, в організації якої йому до­помагав обладнанням та книжками художник Карпов, студент Петербурзької академії мистецтв, та інші. І це при тому, що церковнослужителям заборонялося вести проповіді українською мовою, наказано «одбирать українські книжки, як тільки запри­мітять на селі» [155:95].

Таким чином, виконуючи месіанську роль Російської імперії, православна церква Московського патріархату разом із проце­сом приєднання до неї нових і нових земель примусово насаджу­вала серед населення православ’я російську мову. Українська та білоруська мови в російській церкві заборонялися. Невипадково безсмертний Кобзар гнівно називав російську церкву «волі нашої отрутою», «церквою-домовиною» – за ворожість до української національної ідеї. Церковники навіть вигадували, що служба Божа


чи молитва, правлені українською мовою, будуть незрозумілими для Господа. Тому в часи національно-визвольної боротьби українців поряд з іншими вимогами свободи висувалася вимога впро­вадження рідної української мови в обряд богослужіння.

Імперська політика засобом церкви прагнула ліквідувати мовно-культурні особливості українців, вела активний наступ на українську мову й освіту, забороняла видання українських церковних книг, будівництво та розпис храмів в українському націо­нальному стилі. Русифікація світськими та релігійними засобами, у процесі якої активно впроваджувалася російська культура, мова та звичаї, спричинила у частині населення подвійну іден­тичність, у тому числі вживання двох мов, причому українська все більше втрачала своє суспільне значення, залишаючись мо­вою побутовою, другорядно-суржиковою. Єпархіальне началь­ство суворо пильнувало за дотриманням у богослужінні велико­російської вимови. О. Шуба приходить до переконливого висновку, що російська православна церква завжди була інструментом держави, а сама «русифікація українського православ’я здійснювалася царським самодержавством з метою асиміляції українського етносу» [321:107]. Прикладом досягнення цієї стратегії є висловлювання героїні «Москаля-чарівника» І. Котляревського: «Тепер чи москаль, чи наш – все одно: всі одного батька, царя білого діти». [132:243]

Стає очевидним, що приналежність до однієї конфесії розмивала етнічні межі між українцями й росіянами. Саме в такому контексті слід розглядати діяльність у нашій державі російської православної церкви, хоч її присутність в Україні суперечить канонам світового православ’я. Під російським пануванням, за словами М. Грушевського, національна самосвідомість притуп­ляється, «наче не вірить у свою силу і соромиться всякого сильнішого прояву» [49:38]. Канонімічність МП було добуто силовими державними акціями політичними інтригами, дипломатією без моралі, відвертими підкупами і шантажем.