Міністерство освіти І науки України Львівський національний університет імені Івана Франка духовність. Культура. Нація. Збірник наукових статей Випуск 4 Львів 2008 Духовність. Культура. Нація

Вид материала

Содержание

Етика в постмодерній перспективі
Этика в постмодерной перспективе
Ethics in postmodern perspective: dask or dawn?

Подобный материал:

1 ... 20 21 22 23 24 25 26 27 28

Стаття надійшла до редколегії 26.05.2008.

Прийнята до друку 20.10.2008.

ЕТИКА В ПОСТМОДЕРНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ:

СУТІНКИ ЧИ СВІТАНОК?

Дерев’янко Тетяна

Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана,

вул. Почайнинська, 13/9, кв. 73,

м. Київ, 04070, Україна.

denvd@ukr.net

Роздуми присвячено дослідженню етики постмодерну, а розгляд етики у постмодерній перспективі переважно здійснюється у концептуальній інтерпретації З. Баумана, набуваючи обрисів нової думки, що веде до мудрості та відповідальності. Проаналізовано основні риси етики постмодерну та виявлено здатність цієї етики динамічно змінюватися відповідно до нових умов.

Ключові слова: постмодерна етика, постмодерн, модерн, постмодерна мораль, постмодерна перспектива, амбівалентна мораль, моральний імпульс, моральна особистість.

Сама назва теми свідчить про її складність, багатовимірність та актуальність з огляду на постмодерністську ситуацію в культурі, глобалізаційні виклики сучасності. Сьогоденні, майже трагічні, пов’язані з майбутнім і виживанням, морально-етичні проблеми своєрідно впливають на наше бачення не лише навколишнього світу, а й актуальних міжнародних філософських дискусій. Ці проблеми стають призмою актуалізації, життєво-значущого наближення лише на перший погляд абстрактних філософсько-етичних понять, перетворення їх на своєрідні морально-антропологічні стратегії подолання почасти невід’ємної антиномічності існування не лише окремої людини, але й сучасного людства. Насправді, ми живемо в добу постійно відчутної моральної двозначності: досі незнаної, безмежної свободи вибору та болісного стану непевності, невіри жодному авторитетові.

Теоретики постмодернізму наголошують на кризовому характері постмодерністської свідомості, про що свідчать і основні поняття постмодерністської філософії – „світ як хаос”, „постмодерністська чуттєвість”, „криза авторитетів”, „епістемологічна невпевненість”, „суперечливість”, „фрагментарність” тощо. Відчуття вичерпаності старого і непередбаченості нового, апокаліптичне світовідчуття характерне для постмодерністського стану духу [2, с. 11-18].

Дослідження постмодерної моралі вимагало б якомога повнішого опису тих моральних проблем (старих і нових, пов’язаних з глобальними викликами сучасності), з якими стикаються і прагнуть розв’язати люди постмодерної епохи. Зрозуміло, що такі проблеми є тим емпіричним контекстом, у якому формується постмодерна перспектива моралі.

Перехід до постмодерної культури виявляє ознаки зміни парадигми у всій цілісності культури, в її окремих сферах, а ці суперечливі парадигмальні зміни у площині теоретичній увиразнюються як модерна і постмодерна моделі культури. За однією з них, ми живемо ще в епоху модерну, проект якого ще повинен бути завершений (Ю. Габермас), а інша теорія (Ж.-Ф. Ліотар, В. Вельш, Ф. Гваттарі, М. Фуко, Р. Рорті) розглядає теперішнє як межу Нового і пост-Нового часу, перехідний період всесвітньо-історичної зміни епох – модерну постмодерном. Не будемо розглядати дискусії навколо модерну і постмодерну, зокрема, в чому полягають особливості та відмінності модерної та постмодерної моделей культури, чи досяг проект модерну свого завершення чи від його повного використання можна відмовитися [3, с. 200].

У праці „Етика постмодерну” З. Бауман зазначив: „доба модерну досягла своєї стадії самокритики, нерідко самонаклепу і, значною мірою, само руйнації (що власне і має на увазі поняття „постмодерн”) і тепер розмаїття шляхів, якими раніше прямували етичні теорії (але не моральні стосунки часів модерну) все більше здаються такими, що ведуть у безвихідь; водночас з’явилась можливість радикально нового розуміння моральних явищ” [1, с. 10]. Така інтерпретація постмодерної „революції” в етиці не є єдино можливою.

Досить часто постмодерний підхід до моралі розуміють як уславлення „кінця етичного”, заміну етики естетикою, звільнення від модерних видів примусу, а отже „остаточною емансипацією”. Яскравим прикладом подібних інтерпретацій „постмодерної етичної революції” є позиція Жіля Липовецького, який вважав, що ми нарешті ввійшли в епоху „після обов’язку”, постдеонтичну – чистого індивідуалізму та пошуку гарного життя, а наша поведінка є звільненою від деспотичних „безмежних обов’язків”, „заповідей”, „абсолютних зобов’язань”, обмеженою тільки потребою у толерантності, залишковою, „мінімалістською” мораллю [1, с. 10-11; 5, с. 536].

З погляду З. Баумана, така позиція є помилковою, бо подає „предмет дослідження як ресурс дослідження; те, що має бути пояснене, як те, що пояснює”; „описувати поширену поведінку не означає формулювати моральне твердження” [1, с. 10-11]: це дві різні процедури у постмодерні і у допостмодерні часи. Якщо у сьогоднішньому соціальному житті домінуючою є тенденція звільнення від моральних турбот, соціальне спілкування відокремлено від зобов’язань і обов’язку, чисте „бути” більше не керується жодним „мусити”, то дослідницьке завдання якраз у тому й полягає, щоб з’ясувати як трапилося, що звузилася сфера моральної регуляції, що людині дедалі важче бути моральним суб’єктом, на зміну якому натомість приходять „актори” й „агенти”.

Постмодерністські моделі досліджень, зокрема, методологічна схема “премодерн-модерн-постмодерн” уможливлює осягнути постмодерністську ситуацію у глобально-історичному контексті, а її філософсько-світоглядне значення полягає у тому, що вона “створює можливість для розуміння екзистенційних вимірів постмодерну, для осмислення його як особливого світовідчуття, як теперішньої фази багатовікового життєвого і культурологічного процесу” [4, с. 18].

Постмодерн як кризовий стан духу дає змогу глибше дослідити наслідки сучасної ситуації, бо криза – це не тільки смерть, а й народження. Це пояснює, чому, крім зазначених інтерпретацій про появу постдеонтичної епохи, позначеної домінуванням чистого індивідуалізму, пошуками гарного життя, позбавленого усіляких „безмежних обов’язків”, існують й інші, протилежні погляди.

Увиразнюючи відмінності між модерною та постмодерною моделями культури сучасний німецький філософ П. Козловський звертає увагу на духовні й релігійні ознаки постмодерну, оскільки культура та суспільство завжди мають релігійний вимір. „Поняття постмодерну, – пише він, – є звільнюючим, бо воно звільняє від залізних кайданів історії і необхідності, heimarmene, позбавленої божественної повноти, плероми, від філософії історії, звільнює від Світового духу, князя світу цього, і веде до нових завоювань історії та досліджень, до нового сприйняття того, що не є лише Розумом, тобто до Абсолюту і природи” [3, с. 15]. Постмодерну треба отримати новий синтез по той бік протистояння раціоналізму та ірраціоналізму, а у його здійсненні П. Козловський надію покладає на гностицизм („релігію інтелектуалів”) – „нове здобуття втраченого спільного духовного стану і людських форм знання, які виходять за межі комунікативної компетенції та аналітичного розуму” [3, с. 36].

Як пояснити так званий етичний поворот, коли етику визначають як philosophia prima, зростає її значення в культурі та освіті, з’являється прикладна етика (екологічна етика, етика бізнесу, юридична етика тощо), створюються комітети, зокрема, національні комітети з етики, при європейських університетах створюються Центри прикладної етики, з’являється нова професія – експерт-етик. Про що можуть свідчити такі зміни? Які відповіді можна давати на такі запитання?

З одного боку, це може тлумачитися як знак помирання гуманістичної моралі й Людини – автономного морального суб’єкта, здатного до свідомої й відповідальної діяльності й морального вибору в неповторних життєвих ситуаціях (саме цим пояснюється зростання значення авторитетного знання та роль фахівців–експертів, зокрема, психотерапевтів та етиків), з іншого – як окрема відповідь сучасної етичної теорії, її застосування (зокрема, утилітаризму в різних його варіантах) до тієї нової проблематики, що виникає у контексті глобалізаційних процесів. Виникнення феномену прикладної етики можна тлумачити не лише, як пошуки відповідей на проблематизації людського існування, які сягають граничної межі у зв’язку з втратою вищих ціннісних орієнтирів, а й нову сходинку у розвитку етичної теорії, й зокрема, етики у її статусі – „практичної філософії”; зі згасанням моралі відроджується етика як своєрідне знання про необхідність моралі, розуміння людської приреченості до моралі. Отже, постмодерна етична перспектива – це водночас і занепад і відродження, сутінки і світанок.

„Постмодерна перспектива” у розумінні З. Баумана – це ”зривання машкари ілюзій, визнання певних претензій хибними та певних цілей недосяжними, а через це – такими, яких не слід прагнути” [1, с. 12]. Глибоким роздумам над наслідками постмодерної критики амбіцій модерну, труднощам, з якими стикається сучасна етична теорія, присвячена книга З. Баумана „Етика постмодерну”, у якій обґрунтовано нове бачення етики, а складне завдання осягнення моральності у постмодерній перспективі набуває характеру детального висвітлення загальних умов моральності, умов існування моральної особистості, глибинних джерел моральної сили. Аби показати нагальність постмодерного підходу до етики саме для сучасної доби, увиразнити відмінності модерної та постмодерної етичної перспективи важливо з’ясувати, що йдеться не про відмову від типово модерних моральних інтересів, а про „відторгнення характерних для модерну шляхів подолання моральних проблем (тобто відповіді на моральні виклики примусовим нормативним регулюванням у політичній практиці та філософським пошуком абсолютів, універсалій і засад у теорії)” [1, с. 12]. З. Бауман сподівається, що приховані у модерній етичній філософії та політичній практиці джерела моральної сили стануть видимими, причина їхньої колишньої невидимості стане більш зрозумілою, а це відповідно відкриє шанси для „моралізації” соціального життя.

Спробуємо детальніше розглянути окремі концептуальні тези, й відповідно, виокремлені З. Бауманом, ознаки моральності.

Теза про те, що суперечливі твердження щодо доброти/недоброти людської природи, але проголошувані з великою переконаністю однаково неправильними, ймовірно, сьогодні не викликатиме особливого супротиву. Проголошується теза про амбівалентність первинної структури людського співжиття, „первісної сцени” взаємодії людей, а на цій підставі – стверджується про моральну амбівалентність людей, неможливість існування неамбівалентної моралі. Безперечно, раціональність не може нехтувати моральними імпульсами, а жоден логічно несуперечливий етичний кодекс не „відповідає” амбівалентним за своєю суттю умовам моральності. Оскільки „моральну поведінку неможливо гарантувати ані кращою організацією контексту людських вчинків, ані кращим формуванням мотивів людських вчинків” [1, с. 20], то народжується реалістична позиція – трагічної мудрості. Треба навчитися жити без таких гарантій, з усвідомленням того, що „досконале суспільство, так само як і досконала людина, – це нездійсненна перспектива” [1, с. 21], а спроби довести протилежне обертаються радше жорстокістю (добрими намірами вимощується шлях до пекла).

Далі поміркуємо про сутнісну „нераціональність” моральних явищ: „не вписуються у рамки відносин між цілями й засобами”, „уникають пояснення в термінах корисності чи доцільності”, „не можуть бути подані як такі, що регулюються нормами”, „не можуть бути вичерпані жодним „етичним кодексом”. Звертається увага, що деонтологічна етика мислиться на кшталт Закону, бо намагається визначити „належні” та „неналежні” дії, визначає ідеал, недосяжний на практиці. Така етика діє, „виходячи з припущення, що в кожній життєвій ситуації може і має бути здійсненим один вірний вибір на противагу безлічі невірних, і такий спосіб дії в усіх ситуаціях може бути раціональним, і так само раціональними є і мають бути актори” [1, с. 21]. З погляду З. Баумана, таке припущення залишає поза увагою те, що „власне і є моральним у моральності”, бо переміщує „моральні явища зі сфери особистої автономії у сферу підпорядкованій владі гетерономії”, замінює „моральну особистість, побудовану на відповідальності, знанням норм, яким можна навчитися”, ставить „відповідальність перед законодавцями й охоронцями кодексу на місце, де раніше була відповідальність перед Іншим та перед моральною самосвідомістю, що власне є контекстом, а якому займається моральна позиція” [1, с. 22].

Моральність є невиліковно апоретичною: „моральний вибір робиться між імпульсами, що суперечать один одному”, „практично кожний моральний імпульс, якщо ним керуються беззастережно, веде до аморальних наслідків”; „будь-який моральний імпульс реалізується, лише якщо моральний актор щиро намагатиметься досягти максимуму”. Моральна особистість „рухається, відчуває і діє у контексті амбівалентності та заряджена непевністю”, „моральну особистість можна впізнати за її невпевненістю, чи все, що мало бути зроблено, було зроблено”. Моральна ситуація, що „вільна від двозначності, є суто утопічною й, можливо, становить необхідний горизонт і стимул для моральної особистості, але не реалістичну ціль етичної практики” [1, с. 22].

Далі: моральність не піддається універсалізації – твердження, котре за міркуваннями З. Баумана, „не обов’язково веде до морального релятивізму”, „нігілістичного бачення моральності”, а скоріше має значення протиставлення модерному варіанту морального універсалізму, що призвів до уніфікації, енергійної кампанії „по нівеляції відмінностей і насамперед усуненню всіх „диких” – автономних, непокірних та неконтрольованих – джерел морального сумління”. Модерна думка та модерна практика визнавала наявне „розмаїття моральних переконань та інституційно регульованих дій”, „розмаїття індивідуальних моральних позицій”, але розглядала як таке, що „викликає відразу, як виклик і наполегливо намагалися його подолати”. Це відбувалосґ не зовсім відверто – „не в ім’я поширення власного етичного кодексу на всі народи, що дотримувалися інших кодексів, і посилення тиску на народи, що вже знаходилися під їхнім контролем, – а радше потай, в ім’я єдиної загальнолюдської етики, що була покликана видалити, викорінити всі локальні викривлення”. Такі зусилля врешті-решт набули форми „витіснення автономної відповідальності моральної особистості гетерономними, нав’язаними ззовні етичними нормами”, а як наслідок – безсилля, руйнація моральної особистості. Це призвело „не стільки до „універсалізації моральності”, скільки до придушення моральних імпульсів і каналізацією моральної здатності в русло завдань соціального призначення, що можуть включати і дійсно включають аморальні цілі” [1, с. 22].

З погляду „раціонального порядку”, моральність є і безумовно залишатиметься ірраціональною. Для кожного соціуму, „налаштованого на одноманітність і вимогу дисциплінованих, координованих дій”, автономія моральної особистості” є загрозливим зародком „хаосу та анархії всередині порядку”, перешкодою у „плануванні й здійсненні того, що проголошується „ідеальною” організацією людського співіснування”. Моральні імпульси є „неодмінним ресурсом для впровадження будь-якої подібної „реально існуючої” організації: вони забезпечують сировину соціальності й зобов’язань перед іншими, з якої формується будь-який соціальний лад”. Тому їх треба не просто придушувати чи проголошувати поза законом, а „приборкувати, загнуздувати і використовувати”. Звідси „ендемічна амбівалентність у поводженні суспільної влади з моральною особистістю: моральну особистість треба культивувати, водночас не надаючи їй повної свободи”. Соціальне ж управління моральністю – ще більше підсилює амбівалентність, аніж її усуває [1, с. 23-24].

Наступна теза – багато в чому споріднена із левінасівською позицією, бо виходить із примату етики над онтологією, первинності моральності як граничного, недетермінованого буття. Іншими словами, „моральна відповідальність – бути для Іншого, перш ніж стане можливим бути з Іншим – це початок особистості, радше вихідна точка, ніж продукт суспільства”; „вона передує будь-яким стосункам з Іншим, чи то у формі знання, оцінки, страждань чи дії”; „вона не має жодних „передумов”, тобто жодних причин чи детермінуючих факторів”; „її неможливо редукувати, зробити неіснуючою”, також неможливо „надати переконливі докази необхідності її існування” [1, с. 24]. „Особистість виникає спершу саме як моральна особистість, моральність є граничним, недетермінованим буттям, ба більше, актом творення ex nihilo, якщо таке взагалі можливо” [1, с. 24].

Моральність не має виправдання. Іншими словами, моральність передує появі соціально регульованого контексту, в рамках якого виникають і набувають сенсу умови, в яких стають можливими виправдання та обґрунтування. Питання „можливо?” адресоване моральності, не має сенсу, зрештою, воно „неявно припускає, що моральна відповідальність є таємницею, протилежною розуму, що людські істоти „зазвичай” не є моральними, а тільки з певної особливої й вагомої причини”. Людина покликана стати моральною, але вона має „спершу позбутись якихось власних конститутивних рис”. Оскільки моральний вчинок є нетипово альтруїстичним, то найпоширенішим є припущення, що передусім треба відмовитися від егоїзму; за ним йде припущення, що „саме буття-для-Іншого, а не для-себе, є таким, що „суперечить природі”. Егоїзм та буття-для-Іншого як модуси буття є протилежними один одному. Саме „моральна відповідальність і є актом самоконституювання”. Якщо і йдеться про відмову від власних рис, то це „відбувається, як пише З. Бауман, – на шляху, що веде від моральної особистості до соціальної особистості, від буття-для до буття „просто” з” [1, с. 24-25].

Отже, на противагу поширеній думці „постмодерне бачення моральних явищ не веде до морального релятивізму”, а радше навпаки, „модерним суспільствам властива містечковість у сфері моральності, що ховається за відстоюванням універсальної етики”. Варто зазначити, що постмодерна перспектива виявляє: а) сутнісну невідповідність між будь-яким опертим на силу етичним кодексом та надзвичайно складними умовами існування моральної особистості; б) оманливість претензій суспільства бути кінцевим автором і єдиним надійним охоронцем моральності; в) релятивність етичних кодексів і рекомендованих ними моральних практик є результатом політично підтримуваної містечкової обмеженості етичних кодексів, що претендують на універсальність, а не звинувачуваних ними в обмеженості „некодифікованих” умов моральності та моральної поведінки»; г) етичні кодекси вражені чумою релятивізму, а подолання розмаїтості через розширення повноважень цієї інституційної влади ( політичної чи культурної, „може призвести лише до ще повнішої підміни моральності етикою, моральної особистості – кодексом, автономії – гетерономією”; ґ) „розуміння загальних умов моральності, що передують будь-якому суспільному примусовому регулюванню моральної здатності, не кажучи вже про декларовану потребу в подібній же примусовій „універсалізації” [1, с. 26].

Чи можлива глобальна етика, чи загрожує сучасному людству така перспектива? Чи здатне вчитися людство, нації, окремі індивіди на своїх помилках? Чи пам’ятаємо ми про страхіття концтаборів, голодоморів і голокостів? Чи можлива вселюдська моральна єдність/якщо взагалі можлива? – це питання залишається відкритим і для З. Баумана. Навіть якщо вона і є можливою, то „не як кінцевий продукт глобалізації сфери діяльності політичних сил з етичними претензіями, але як утопічний горизонт реконструкції декларацій „після нас – хоч потоп” національних держав, націй, які хочуть стати державами, традиційних спільнот і спільнот, що прагнуть встановити традиції, племен та неоплемен, а також їхніх призначених та самопризначених представників та пророків” [1, с. 26]. Ця перспектива є віддаленою (тому й утопічною) – „перспектива емансипації автономної моральної особистості та реабілітація її відповідальності; як перспектива моральної особистості прийняти, не ховаючись, притаманну їй невід’ємну амбівалентність, що є власне долею моральної особистості, яку остання все ще не визнала своїм призначенням” [1, с. 26].

Отже, в контексті сучасних пошуків, відчутною є тенденція народження обрисів нової думки, що веде до мудрості і відповідальності. Завдяки постмодерному погляду відкривається перспектива прориву крізь щільну завісу міфів до розуміння загальних умов моральності, умов існування моральної особистості.

У чому полягає сенс проекту культури, потрібного для підтримування культурності, й, зокрема, моральності? Адже культура – це піклування, зростання людських надбань, турбота про людський потенціал. Якщо багатогранність, відкритість, освіченість, виразність – не є завершальним призначенням людини, тоді яким є проект культури? „В центрі європейської культури (а ми її спадкоємці), – наголошує П. Козловський, – є питання і відповідь Пілата, про що благозвіщує нам Євангеліє від Івана (Ів.19:5).

Це питання „Що є істина?” і відповідь: „Це Людина!” Проект нашої культури – дати відповідь на питання про те, що є істина і що є людина, і втілити в дійсність відповідь Пілата, яку він сам дав, вказуючи на Христа... Відповідь Пілата „Це Людина!” передбачає кожну людину. Прагнення пізнати істину та гуманізм своєрідно перехрещуються у європейській культурі.

Людина і є відповідь на питання про істину, але не вся відповідь. Істина більша, ніж людина. Людина не є ще істина, бо людина на яку вказував Пілат, – це не лише людина, якою вона є, а втілений Бог. Проект культури – це не тільки істина, бо істина повинна бути людяною і для людини. Проект культури – це не тільки людина, бо людина якою вона є, сама собою в образі людини – недовершена. Над людиною і її культурою підноситься божественна правда. На перехресті пошуку істини і досконалої людини – проект культури ” [3, с. 166].

Чи увійде час постмодерну в історію як сутінки чи як ренесанс моральності? Питання залишається відкритим…

_____________________________________

Бауман З. Етика постмодерну / Бауман З. – К.: „Port-Royal”, 2005. – 325 с.
Дерев’янко Т. Апокаліптичне світовідчуття постмодерну як виявлення кризи антропності / Дерев’янко Т. // Вісник Київського національного лінгвістичного університету. Серія „Історія, економіка, філософія”. – К.: Вид. Центр КНЛУ, 2002. – Вип. 6. – С. 11-18.
Козловски П. Культура постмодерна: Общественно-культурные последствия технического развития / Козловски П. – М.: Республика, 1997. – 240 с.
Лук’янець В.С. Філософський постмодерн / Лук’янець В.С., Соболь О.М. – К.: Абрис., 1998. – 352 с.
Рюс Ж. Поступ сучасних ідей. Панорама новітньої науки / Рюс Ж. – К.: Основи, 1998. – 669 с.

ЭТИКА В ПОСТМОДЕРНОЙ ПЕРСПЕКТИВЕ:

РАССВЕТ ИЛИ ЗАКАТ?

Деревьянко Татьяна

Размышления посвящены исследованию этики постмодерна, а рассмотрение этики в постмодерной перспективе осуществляется через призму концептуальной интерпретации З. Баумана, приобретая очертания новой мысли, ведущей к мудрости и ответственности.

Ключевые слова: постмодерная этика, постмодерн, модерн, постмодерная мораль, постмодерная перспектива, амбивалентная мораль, нравственный импульс, нравственная личность.

ETHICS IN POSTMODERN PERSPECTIVE: DASK OR DAWN?

Derewyanko Tatyana

The essey is devoted to the investigation of postmodern ethics, and the consideration of ethics in the postmodern perspective is realized mainly in the conceptual interpretation of Z. Bauman, taking on the shape of a new thought, which leads to the wisdom and responsibility. The author analyses main properties of postmodern ethics and discovers the ability to adapt according to new conditions.

Key-words: postmodern ethics, postmodern, modernist style, postmodern morality, postmodern perspective, ambivalent morality, moral impulse, moral personality.

Стаття надійшла до редколегії 10.06.2008.

Прийнята до друку 20.10.2008.

Blog

Содержание