Geum.ru

Міністерство освіти І науки України Львівський національний університет імені Івана Франка духовність. Культура. Нація. Збірник наукових статей Випуск 4 Львів 2008 Духовність. Культура. Нація

Вид материалаДокументы

Содержание


Шмігельський Михайло
Неохристианские церкви как субъект межконфесиональных недоразумений
Подобный материал:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   28

Шмігельський Михайло



Інститут підприємництва та перспективних технологій

при НУ „Львівська політехніка”,

вул. С. Бандери 21 кв. 8,

м. Стрий, 82400, Україна.

shmigelski@mail.ru


В статті розглянуто неохристиянські церкви як суб’єкт міжконфесійних конфліктів; проаналізовано основні аспекти протистояння між традиційними та нетрадиційними церквами; розкрито питання місця неохристиянських церков у суспільному житті України та їх відносин з іншими конфесіями.

Ключові слова: новітні релігійні течії, неорелігії, неохристиянство, харизматичний рух, конфесія, церква, релігійна громада.


Намагання неохристиянських церков знайти своє місце у супільному житті України породило безліч проблем, пов’язаних із суперечливим, а подекуди й різко негативним ставленням до них значної частини громадськості, засобів масової інформації, традиційних конфесій і державних структур.

Нормалізація релігійного життя, впорядкування міжконфесійних відносин, подолання гострих і болючих міжцерковних конфліктів можливе лише за умови зняття певних пануючих у суспільстві стереотипів шляхом об’єктивного дослідження особливостей неорелігійних рухів.

Мета нашої праці – охарактеризувати неохристиянські церкви як суб’єкт міжконфесійних конфліктів, розглянути та оцінити протистояння „традиційних” – „нетрадиційних” церков у рамках історичного аналізу особливостей і тенденцій зародження та розвитку новітніх християнських течій в Україні.

Аналізуючи дослідження в сучасному релігієзнавстві, зокрема праці А. Колодного, В. Бодак, В. Єленського, М. Мариновича та інших, в яких автори досліджують різні аспекти новітньої релігійності, закономірним є звернення до проблеми міжконфесійних відносин.

Після падіння „залізної завіси” українські терени перетворилися на неосвоєний духовний простір, який швидко почали освоювати різноманітні неорелігії найперше неохристиянського, а також неоорієнталістського, неоязичницького, синкретичного, саєнтологічного, езотеричного тощо характерів. Українське суспільство, в якому ще живучими залишалися стереотипи поведінки та психологічні комплекси радянської системи, не змогло адекватно відреагувати на ситуацію, яка склалася. Одразу виникли тертя між новітніми релігійними об’єднаннями з одного боку, та традиційними церквами, органами влади, окремими громадянами або їхніми групами з іншого [2, c. 208].

Однією з точок напруги і став поділ на так звані традиційні – нетрадиційні релігії, хоча немає законодавчої чи іншої внормованої класифікації цього поділу. Умовно кажучи, його можна зробити так: до традиційних належать ті релігійні течії, які існують на території України сто і більше років або хоча би існували у тій чи іншій формі до кінця 80-х років ХХ ст., до нетрадиційних – релігійні течії, які виникли у кінці 80-х або існували й до того, але були надто слабо представлені; виняток станвлять свідки Єгови, які відомі на території України з початку ХХ ст., але традиційно їх вважають „нетрадиційними”. Доволі часто традиційні прагнуть заборонити діяльність сект. Відповідні законопроекти час від часу подають на розгляд Верховної Ради. Значну кількість нетолерантності у цій сфері поширюють мас-медіа.

Не рідкістю є публікації у пресі, які за змістом фактично розпалюють релігійну нетерпимість стосовно до харизматичних та інших Церков, називаючи їх „сектами” або „тоталітарними культами” .

Особливо агресивно поставилися до неохристиянських утворень православні структури. Хоча позиція кожної з них мала та й продовжує мати індивідуальне забарвлення. Головними опонентами неохристиянських релігій є Українська Православна Церква і Українська Православна Церква Київського патріархату. Ігумен Євстратій (Зоря), прес-секретар УПЦ КП, безапеляційно називає їх небезпечними, оскільки вони займають конфронтаційну позицію щодо традиційних церков. Динамічний розвиток нових релігійних організацій він пояснює лояльним українським законодавством. За його словами, щоб отримати реєстрацію, достатньо десяти осіб, „які можуть поклонятися навіть Вінні-Пуху, і ніхто не буде їх контролювати” [7, с. 35].

У публікаціях, виступах, заявах, проповідях церковних ієрархів Української православної церкви (Московського патріархату) релігії нового покоління зображують виключно як результат „спокуси диявола”, „служіння сатані”, „важкий гріх” тощо, а керівників і лідерів неорелігійних груп проголошують „лжепророками”. Зокрема в церковних засобах масової інформації діяльність проповідників нових релігійних рухів і течій оцінюється переважно на кшталт: „Використовуючи відпрацьовані методи психологічної обробки, вони ставлять своїм завданням залучити до себе найбільш активну частину населення, спрямовуючи її діяльність на досягнення особистих корисливих цілей. Зазнавши на собі технологію зомбування, люди віддають сектантським лідерам все своє майно. Покидають сім’ї, відділяють себе від суспільства суцільною стіною” [8, с. 10].

Православне богослов’я рішуче виступає проти харизматичного руху, визначаючи стан харизматів як такий що є за своєю суттю протилежний „витрезвінню” і рівнозначний спокусі (самообману). Вітчизняні і західні православні богослови схильні розглядати сучасний харизматизм і його „візитну картку” – глосолалію як „демонічну обсесію (осаду, блокаду), тобто одержимість злими духами на відміну від посесії, повної одержимості бісами. Одним із найактивніших представників крайнього негативного сприйняття сучасного християнського харизматизму є російський „сектознавець” О. Дворкін зазначив: „Молитовні зібрання вводять сектантів в ірраціональний екстаз, при якому вони входять в інший стан розуму. Вони переходять в інший світ, наповнений демонами, занепокоєнням, стресом і розпачем. Вони робляться своєрідними наркоманами пережитих на зборах станів і вже більше не можуть жити без ейфорії від „іномовлення”. Такий спосіб відбувається контролювання свідомості членів секти її керівництвом” [3, с. 56].

Негативну реакцію традиційних церков і широкої української громадськості зумовлює культова практика харизматів, яка побудована на психофізичних методах управління натовпом і супроводжується сумнівними духовними посиланнями, які подаються через критику ортодоксального християнства і характеризуються претензіями на роль месіанського руху в ім’я спасіння Христової віри. Все це загалом негативно впливає на міжконфесійні відносини в Україні. Простежується також певне дистанціювання традиційних баптистських і п’ятидесятницьких громад від харизматичного руху, так званого нового протестантизму.

Харизмати вважають наявність у віруючої людини „дарів Святого Духу” доказом автентичності її віри. Наявність в релігійному русі цих дарів вони розглядають як доказ безперервності християнської традиції від часів перших апостолів. Вони проголошують втрату цих здібностей традиційними християнськими конфесіями доказом того, що вони „відступили” від вчення Христа [9, с. 158].

У середовищі так званих історичних Церков України багато говориться про втрати, яких зазнало суспільство від діяльності західних місіонерів. Представники греко-католицької церкви, які самі проводять активну місіонерську роботу в різних регіонах України, дуже негативно ставляться до того, що „Україна стала диким полем для численних фальшивих доморощених пророків і проповідників з різних західних сект та чужоземних релігій”. Останні виявляться неприйнятними за своєю суттю духові українського народу. Оскільки прозелітична діяльність закордонних місій призводить до руйнування релігійного та культурного життя ще не сконсолідованої української нації, то Греко-католицька церква вважає, що саме вона, разом із православними церквами (а не держава, як цього бажають останні), повинна докласти щонайбільше зусиль для забезпечення духовної опіки над всіма громадянами України, провадити роз’яснювальну роботу серед населення про шкідливість, а то й аморальність вчення та впливів деяких новітніх течій [5, с. 250–251]. Отже, варто виділити такий позитивний аспект діяльності місіонерів новітніх напрямів: конкуренція з ними спонукає духовенство традиційних церков шукати нові сучасні шляхи впливу на свою паству.

Українська Православна Церква давно вже виступає за те, щоб внести до Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації” положення про визнання особливої ролі канонічного православ’я в історії України. Пропонується, щоб в Україні було продубльовано російський Закон про релігійні організації, відомий своїм дискримінаційним характером. Формула „канонічного” православ’я автоматично відтинає будь-які претензії на таке визнання з боку Української Православної Церкви Київського Патріярхату та Української Автокефальної Православної Церкви, які у трактуванні УПЦ (МП) визнано як „неканонічні”, і тим більше протестантські та неохристиянські організації. За логікою російського закону, таке визнання покликане обмежити релігійну свободу інших Церков і конфесій, створюючи режим найбільшого сприяння лише для однієї Церкви. Зрозуміло, що таку пропозицію не можуть підтримати інші Церкви та релігійні організації [6, с. 37–38].

Боротьба за віруючого – так можна коротко визначити взаємовідносини між традиційними церквами, з одного боку, і неохристиянськими релігіями – з іншого. Православній церкві постійно доводиться спростовувати звинувачення в ідолопоклонстві, які адресують їй прихильники неохристиянських рухів і протестантизму (вшанування ікон, хресті). Звертаючись до досвіду раннього християнства й його діячів, зокрема Отців церкви, сучасні православні богослови прагнуть виправдати наявну в їхніх храмах традиційну літургію, відшукати її сліди в діяльності ранніх християнських громад [1, с. 134].

На думку В. Токман , звинувачення прихильників неорухів в антисуспільній, антиукраїнській діяльності небезпечні, бо спроможні штовхнути їх саме на цей шлях [2, с. 209]. В. Єленський та В. Перебенесюк зазначили, що „суспільні скерування стосовно неорелігій слід повертати від спроб знищення модерних культів (це неможливо) до зусиль, спрямованих на їхню „десектанізацію”, інтеграцію у суспільну тканину, адаптацію до наявних соціальних умов у правовому полі, яке було б прийнятним для демократичної держави” [4, с. 141].

Якщо відкинути нерідко справедливі звинувачення неохристиянських громад у намаганні маніпулювати свідомістю людей, то привертає увагу той факт, що значна кількість таких неорелігій в Україні, як і загалом у світі, є не просто релігійними об’єднаннями, а добре організованими комерційними структурами, покликаними насамперед забезпечити „достойне” життя своїх керівників. Крім того, трапляються непоодинокі випадки, коли неорелігійні організації виступають як прикриття для різних авантюристів, правопорушників тощо, на чому й намагаються акцентувати представники традиційних для України релігій.

Негативне ставлення до неохристиянських конфесій з боку традиційних церков зумовлює насамперед наступальний характер місіонерської діяльності новоутворених течій, невизнання ними понять канонічної території (канонічними вважають території, визнані канонічним правом такими, на яких певна церква з огляду на традиції має переважне право діяльності) та прозелітизму (навернення в певне сповідання віруючих іншого віросповідного напряму). Традиційні церкви (передусім, православні, греко-католицька та римо-католицька) стали на позиції принципового несприйняття неохристиянських напрямкв. У березні 1998 р. ієрархи традиційних церков звернулися до Президента України зі спільною Заявою, в якій йшлося про необхідність втручання влади в процес неконтрольованого поширення в Україні різноманітних релігійних практик, які шкодять моральному та психічному здоров’ю народу. Висували також вимогу обмежити безперешкодну пропаганду новітніх віровчень через ЗМІ [2, с. 30].

Позиція традиційних церков стосовно новітніх релігійних рухів користується підтримкою певних громадських організацій і представників політичних партій. З 1993 р. діяла громадська організація „Порятунок” головні завдання якої: інформувати громадськість про деструктивний характер діяльності деяких релігійних новоутворень; консультувати батьків, діти яких потрапили до проблемних релігійних організацій; сприяти соціальній реабілітації молодих людей, які перебували під впливом деструктивних релігійних рухів тощо.

Проте деякі новітні релігійні утворення в Україні (зокрема низка харизматичних церков Києва) заручилися підтримкою з боку деяких партій, депутатів Верховної ради, підприємницьких структур. Тому будь-які спроби критики щодо можливої шкоди від новітніх релігійних практик наштовхуються на спротив і зустрічні звинувачення в дискримінації за релігійною ознакою та посяганні на демократичний принцип свободи совісті.

Враховуючи динаміку поширення новітніх релігійних течій, їхня спрямованість на нарощування місіонерської діяльності та охоплення всієї території України, можна прогнозувати, що конфлікт між традиційними та новітніми церквами не буде вичерпаний. Під тиском традиційних церков та громадської думки держава буде поставлена перед необхідністю вжити заходів щодо визначення ступеня та характеру впливу новітніх релігійних практик на здоров’я та соціальну поведінку громадян України.

Однак оцінка їхньої діяльності та впливу на суспільство повинна бути диференційованою. Заклики ієрархів традиційних церков і громадських організацій силовими методами витіснити неорелігії із суспільства не тільки не дадуть бажаного результату (сформується підпілля з непередбачуваними наслідками), а й сумнівні з погляду міжнародного права, суперечать конституційним принципам свободи віросповідання.

Задекларувавши свободу віросповідань, міжнародне співтовариство загалом та українське законодавство зокрема на догоду глобалізаційним процесам сучасності обійшло своєю увагою право традиційних конфесій на захист своїх традицій та не визначило можливі правові важелі такого захисту. Обґрунтованим є висновок впливового митрополита Російської Православної церкви Кирила, який, зокрема, зауважив: „Фундаментальна суперечність нашої епохи і водночас головний виклик людській спільноті у ХХІ столітті – це протистояння ліберальних цивілізаційних стандартів, з одного боку, і цінностей національно-релігійної ідентичності – з іншого” [5, с. 317].

Варто зазначити, що поряд із протистоянням „традиційні – нетрадиційні” релігії, більшість українських церков уже переконалися в тому, що існування в одному релігійному та духовному просторі різних релігій – це об’єктивна реальність, тому розпочалися пошуки форм активного і толерантного співіснування між ними. Крім Всеукраїнської ради Церков, яка складається тільки з традиційних релігій і церков, виникли альтернативні структури для об’єднання релігійних меншин.

Щодо діяльності різних Церков і релігійних організацій, то суспільство є більш-менш обізнаним у питаннях їхньої ідентифікації, а також міжконфесійних стосунків. Щодо міжконфесійних утворень, то існує певний брак відповідної інформації. Сьогодні в Україні існує три такі інституції: Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій, Нарада представників християнських Церков України та Українська міжцерковна рада. Переважно суспільство знає їх лише завдяки тим чи іншим їхнім зверненням. З іншого боку, останнім часом простежується помітний інтерес з боку широкої громадськості до релігійних питань, спричинений активною участю конфесій у теперішніх суспільних зрушеннях, а також певною увагою з боку органів державної влади до позиції Церков з певних питань.

Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій (далі – ВРЦ) була утворена у грудні 1996 р. з ініціативи тодішнього Президента України Л. Кучми як представницький міжконфесійний дорадчо-консультативний орган. Практично вона діяла при Державному комітеті України у справах релігій. Згідно з Положенням про Всеукраїнську Раду Церков і релігійних організацій метою діяльності ВРЦ є об’єднання зусиль релігійних організацій з духовного відродження України, координації міжцерковного діалогу, участь у розробці проектів нормативних актів з державно-церковних відносин і діяльності релігійних організацій, сприяння благодійництву з боку релігійних організацій.

Передумовою утворення Наради представників християнських Церков України (далі – Нарада) стало усвідомлення керівниками християнських Церков України необхідності спільних зусиль щодо відстоювання свободи совісті та віросповідання, а також узгодження позицій Церков у царині державно-конфесійних відносин. Ці процеси були посилені спільними зусиллями Церков у 2002-2003 роках щодо недопущення прийняття Закону України „Про внесення змін до Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації”, який вніс до парламенту Кабінетом Міністрів України та містив цілу низку неприйнятних для переважної більшості конфесій положень. Тоді ж стали зрозумілими певні недоліки Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, передусім її залежність від Державного комітету України у справах релігій, а також необхідність налагодження тісніших контактів між християнськими Церквами України. Наслідком цих процесів і стало утворення 2 грудня 2003 р. Наради представників християнських Церков України як представницького міжконфесійного консультативно-дорадчого органу. Відповідно до Декларації про утворення Наради представників християнських Церков України, її головна мета – сприяти поширенню в Україні засад християнства та релігійної свободи, поширювати діалог між християнами у відродженні християнської моралі в суспільстві, долати наслідки радянського атеїзму та тоталітаризму, налагоджувати партнерські відносини між Державою та Церквою для розбудови громадянського суспільства.

Формування Української міжцерковної ради (УМР) відбувалося паралельно з створенням Наради представників християнських Церков України. УМР почали активно формувати з другої половини лютого 2003 р. окремі релігійні діячі, зокрема єпископ В. Гарбар – заступник Голови Ради Собору незалежних євангельських церков, як альтернатива і ВРЦ, і майбутній Нараді. Найактивнішу участь у процесі її створення брали протестантські та неопротестантські релігійні об’єднання здебільшого харизматичного напряму. Вже в лютому, відразу після першого засідання представників Церков з цього приводу, було проголошено про створення УМР. Таке поспішне повідомлення про створення УМР ще до підписання будь-яких установчих документів спричинило негативну реакцію з боку представників багатьох конфесій. Певна частина Церков, які на початку брали деяку участь у процесі формування УМР, з часом відмовили від участі в цьому проекті.

Формально Угоду про створення Української міжцерковної ради підписали керівники багатьох Церков у травні 2003 р. Мета діяльності УМР – захищати інтереси християнських Церков, відстоювати християнські принципи, впливати на суспільство для поширення християнської віри. На відміну від ВРЦ вона, так само як і Нарада, об’єднує тільки християнські Церкви. Проте УМР репрезентує переважно харизматичну частину християнського середовища України.

Отже, наступальний характер місіонерської діяльності, політика прозелітизму, незвичний характер молитовних зібрань неохристиянских течій тощо сприяють негативному ставленню всіх без винятку традиційних церков України. Вони стали на позиції принципового несприйняття неохристиянських напрямів, про що свідчить конфесійна періодика та непоодинокі висловлювання перших осіб Української Православної Церкви, Української Православної Церкви Київського патріархату та інших християнських конфесій. Нищівна критика їхньої культової практики нерідко супроводжується закликами заборонити діяльність так званих сект. Враховуючи динаміку поширення неохристиянських течій, нарощування ними місіонерської діяльності, а також безкомпромісну позицію традиційних церков і нейтральне українське законодавство у цій сфері, можна прогнозувати, що в найближчому майбутньому конфлікт між ними не буде вичерпаний.

Загалом можемо підсумувати, що неохристиянські конфесії намагаються знайти і зайняти своє місце у суспільному полі України. Попри загалом ліберальне законодавство стосовно новітніх релігійних утворень неохристиянські громади України часто не знаходять порозуміння із владою, особливо на місцях, традиційними церквами, місцевим населенням – іноді через об’єктивні обставини, іноді через пануючі в суспільстві стереотипи. Водночас очевидно, що в Україні до сьогодні не здайдено компромісу між процесами лібералізації церковно-релігійного життя в умовах глобалізації та необхідністю збереження традиційної національно-релігійної ідентичності, що може стати завданням подальшого дослідження. Актуальні перспективи наукових розвідок щодо вдосконалення українського законодавства у сфері свободи совісті та релігійних переконань, визначення впливу новітніх релігійних течій на український політикум і на розвиток суспільних процесів загалом.

_____________________________________
  1. Бодак В.А. Релігійна обрядовість у її соціальних реаліях / Бодак В.А. – К.: Гнозис, 2000. – 197 с.
  2. Гуманітарна політика української держави в новітній період / За ред. Здіорука С.І. – К.: НІСД, 2006. – 403 с.
  3. Дворкин А. Введение в сектоведение / Дворкин А. – Н. Новгород, 1998. – 222 с.
  4. Єленський В.Є. Релігія. Церква. Молодь / Єленський В.Є., Перебенесюк В.П – К., 1996. – 164 с.
  5. Колодний А. Україна в її релігійних виявах / Колодний А. – Львів: Сполом, 2005. – 336 с.
  6. Маринович М. Релігійна свобода в Україні: новітній досвід, задавнені недуги / Маринович М. // Україна християнська. – Львів, 2004. – Вип. 10. – С. 36–47. – Бібліогр.: с. 47.
  7. Міжконфесійні відносини в умовах суспільно-політичних трансформацій в Україні / Гол. ред. А. Колодний. – К., 2005. – 169 с.
  8. Новиченко М. Новітні релігії на конфесійній карті України / Новиченко М. // Новітні релігії в сучасній Україні. Зб. матеріалів. – К., 2000. – С. 10–16.
  9. Християнство доби постмодерну. Колективна монографія / За ред. А. Колодного. – К., 2005. – 309 с.



НЕОХРИСТИАНСКИЕ ЦЕРКВИ КАК СУБЪЕКТ МЕЖКОНФЕСИОНАЛЬНЫХ НЕДОРАЗУМЕНИЙ