Cols=2 gutter=24> 2006/№4 Засновники

Вид материала

Диплом

Содержание РИМСЬКИЙ ДОГОВІР. 1957 р. КОНВЕНЦІЯ Про СТВОРЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ АСОЦІАЦІЇ ВІЛЬНОЇ ТОРГІВЛІ. 1960 р. Розділ і загальні положення Положення про спільну зовнішню та безпекову політику Частина перша Європейський парламент Частина друга

Подобный материал:

• Cols=2 gutter=24> 2006/№2 Засновники, 2232.08kb.
• Cols=2 gutter=24> 2004/№2 Засновники, 2407.74kb.
• Cols=2 gutter=24> 2005/№2 Засновники, 2193.94kb.
• Cols=2 gutter=24> 2005/№4 Засновники, 2823.78kb.
• Cols=2 gutter=24> 2007/№3 Засновники, 2007.95kb.
• Cols=2 gutter=24> 2004/№3 Засновники, 3012.42kb.
• Cols=2 gutter=24> 2007/№2 Засновники, 1975.25kb.
• Cols=2 gutter=24> 2004/№4 Засновники, 2183.65kb.
• Cols=2 gutter=47> пбоюл кошмак, 159.62kb.
• Cols=3 gutter=38> Список улиц г. Пскова, 135.43kb.

Документи


РИМСЬКИЙ ДОГОВІР. 1957 р.

(Договір між ФРН, Францією, Італією, Бельгією, Нідерландами і Люксембургом про створення ЄЕС)


Стаття 1.Цим договором Високі Договірні Сторони спільно заснували Європейське Економічне Співтовариство.

Стаття 2. Співтовариство має задачею здійснювати шляхом створення загального ринку і поступового зближення економічної політики держав-членів всебічний розвиток економічної діяльності у всьому Співтоваристві, постійний і рівномірний розвиток, зростаючу стабільність, найшвидше підвищення рівня життя і більш тісні зв'язки між державами, які воно об'єднує.

Стаття 3. Для досягнення цілей, вказаних в попередній статті, діяльність Співтовариства припускає в умовах і відповідно до передбачених в цьому Договорі термінів:

а) відміну між державами членами митних зборів і кількісних обмежень для ввезення і вивозу товарів, а також всіх інших рівнозначних за своїми наслідками заходів;

b) встановлення загального митного тарифу і загальної торгової політики по відношенню до третіх держав;

с) усунення між державами-членами перешкод для вільного руху осіб, послуг і капіталів;

d) встановлення загальної політики в галузі сільського господарства;

е) встановлення загальної політики в галузі транспорту;

f) створення режиму, який би забезпечив умови, при яких конкуренція на загальному ринку буде носити нормальний характер;

g) застосування процедур, що дають можливість погоджувати економічну політику держав-членів і усувати невідповідність в платіжних балансах;

h) зближення законодавств країн-членів в тій мірі, в якій це необхідно для дії загального ринку;

і) створення Європейської Соціальної Фундації з метою поліпшення можливостей зайнятості для трудящих і сприяння підвищенню їх життєвого рівня;

j) створення Європейського Інвестиційного Банку, призначеного для сприяння економічному розвитку Співтовариства шляхом створення нових ресурсів;

к) залучення заморських країн і територій з метою збільшення обміну і сумісних зусиль з економічного і соціального розвитку.

Стаття 4. 1. Здійснення покладених на Співтовариство задач забезпечується: Асамблеєю, Радою, Комісією, Судом.

Кожна установа діє в рамках повноважень, визначених для нього в цьому Договорі.

2. При Раді і Комісії знаходиться Економічний і Соціальний Комітет, що має консультативні функції.

Стаття 8.1. Загальний ринок створюється поступово, протягом перехідного, 12-річного періоду...

Стаття 9.1. Основою Співтовариства є митний союз, який розповсюджується на весь товарообмін і який припускає відміну між державами-членами імпортних і експортних митних зборів і будь-яких рівнозначних за наслідками зборів, а також встановлення загального митного тарифу у відносинах з третіми країнами...


КОНВЕНЦІЯ Про СТВОРЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ АСОЦІАЦІЇ ВІЛЬНОЇ ТОРГІВЛІ. 1960 р.

(Ратифікована Великобританією, Норвегією, Швецією, Данією, Швейцарією, Австрією, Португалією)


Стаття 1 АСОЦІАЦІЯ

1. Створюється міжнародна організація під назвою Європейська асоціація вільної торгівлі, іменована в подальшому "Асоціація".
   
2. Членами Асоціації, іменованими надалі "державами-членами", будуть вважатися держави, які ратифікують справжню конвенцію, й інші держави, котрі можуть приєднатися до неї...
   

4. Органами Асоціації є Рада й інші органи, які можуть бути створені Радою.


Стаття 2 ЦІЛІ

Цілями Асоціації є:

а) На території Асоціації і кожної держави-члена стимулювати постійне розширення економічної активності, повну зайнятість, збільшення продуктивності праці і раціональне використання наявних ресурсів, фінансову стабільність і постійне підвищення життєвого рівня.

б) Забезпечити, щоб торгівля між державами-членами розвивалася в умовах справедливої конкуренції.

в) Усунути істотну нерівність між державами-членами в умовах постачання сировиною, що вироблятиметься на території Асоціації.

г) Сприяти гармонійному розвитку і розширенню світової торгівлі...


Стаття 3 ІМПОРТНІ МИТА

1. Держави-члени будуть знижувати, а згодом повністю відмінять митні збори відносно товарів, що виробляються на території Асоціації. Після 1 січня 1970 р. держави-члени не будуть стягувати імпортних мит...


Стаття 10 КІЛЬКІСНІ ОБМЕЖЕННЯ ІМПОРТУ

1. Держави-члени не будуть вводити або посилювати кількісні обмеження імпорту товарів з інших держав-членів.
   
2. Держави-члени відмінять такого роду кількісні обмеження в можливо коротший термін, але не пізніше 31 грудня 1969 р.
   

ДОГОВІР Про ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ


РОЗДІЛ І ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1

Цим Договором ВИСОКІ ДОГОВІРНІ СТОРОНИ засновують ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ, що його далі називано "Союз".

Цей договір позначає новий етап процесу творення дедалі ближчого сою­зу народів Європи, де рішення належить приймати якнайвідкритіше та якнайближче до громадян.

Союз ґрунтується на Європейських спільнотах, що їх доповнюють започатковані цим Договором політики та форми співпраці. Завдан­ням Союзу є сформувати узгоджені та солідарні стосунки держав-членів та їхніх народів.

Стаття 2

Союз ставить перед собою такі цілі:

• сприяти економічному й соціальному поступові та високому рівневі
  зайнятості, досягти збалансованого стабільного розвитку, зокрема, згідно з положеннями цього Договору, створюючи простір без внутрі­шніх кордонів, зміцнюючи економічну та соціальну згуртованість і засновуючи економічний та валютний союз, що його кінцевою метою є єдина валюта;
  
• стверджувати свою ідентичність на міжнародному рівні, зокрема,
  провадячи спільну зовнішню та безпекову політику та поступово фор­муючи спільну оборонну політику, що, можливо, приведе до спільної оборони згідно з положеннями статті 17;
  
• зміцнювати захист прав та інтересів громадян держав-членів через упровадження громадянства Союзу;
  
• берегти й розвивати Союз як простір свободи, безпеки та справедливості, де забезпечено вільне пересування осіб і водночас належні заходи щодо контролю на зовнішніх кордонах, притулку, імміграції, запобігання злочинності та боротьби проти неї;
  
• цілковито зберігати acquis communautaire та доповнювати його з огляду на те, якою мірою започатковані цим Договором політики та форми співпраці потребуватимуть перегляду, щоб забезпечити ефективність механізмів та інституцій Спільноти.
  

Цілей Союзу належить досягати шляхами, обумовленими в цьому Дого­ворі, та згідно з закладеними в ньому умовами й часовими межами, ціануючи принцип субсидіарності, як визначено в статті 5 Договору про заснування Європейської Спільноти,

Стаття З

Союз має єдину інституційну структуру, що забезпечує узгодженість та тяглість діяльності, спрямованої на досягнення його цілей, і водночас шанування та розвиток acquis communautaire.

Союз забезпечує, зокрема, узгодженість своєї зовнішньої діяльності в цілому а контексті політик зовнішніх відносин, безпекової, економічної та з питань розвитку. Обов'язком Ради та Комісії є забезпечувати таку узгодженість та співпрацювати заради цього. їм належить забезпечувати реалізацію цих політик, кожній в межах відповідних повноважень.

Стаття 4

Європейська Рада надає імпульсів, що стимулюють розвиток Союзу, та визначає загальні політичні настанови.

До складу Європейської Ради входять голови держав чи урядів держав-члені і; та Голова Комісії. їм допомагають міністри закордонних справ держав-членів та член Комісії. Європейська Рада збирається що­найменше двічі на рік на чолі з головою держави чи уряду держави-члена, що головує в Раді.

Європейська Рада подає Європейському Парламентові доповідь після кожного засідання та річну письмову доповідь про поступ Союзу.

Стаття 5

Європейський Парламент, Рада, Комісія, Суд та Рахункова палата здійснюють свої повноваження за умов та заради завдань, що їх обумов­лено, з одного боку, в положеннях договорів про заснування Євро­пейських спільнот та наступних договорів та актів, що їх змінюють та доповнюють, а з іншого боку — в інших положеннях цього Договору.

Стаття 6

1. Засадничими принципами Союзу є спільні принципи всіх держав-членів — свобода, демократія, шанування прав людини та засадничих свобод, верховенство права.

2. Союз шанує засадничі права, що їх гарантовано Європейською Кон­венцією про захист прав людини та засадничих свобод, підписаною 4 ли­стопада 1950 року в Римі, та що випливають із конституційних традицій, спільних у державах-членах, і трактує їх як загальні принципи права Спільноти.

3. Союз шанує національну ідентичність держав-членів.
   
4. Союз забезпечує себе засобами, потрібними, щоб досягати своїх цілей та реалізовувати свої політики.
   

РОЗДІЛ V

ПОЛОЖЕННЯ ПРО СПІЛЬНУ ЗОВНІШНЮ ТА БЕЗПЕКОВУ ПОЛІТИКУ

Стаття 11

Союз визначає та реалізовує спільну зовнішню та безпекову політику, що охоплює всі сфери зовнішньої та безпекової політики, з метою:

- захищати спільні вартості, засадничі інтереси, незалежність і цілість союзу згідно з принципами Статуту Організації Об'єднаних Націй;

- всіляко зміцнювати безпеку Союзу;

- берегти мир і зміцнювати міжнародну безпеку згідно з принци­пами Статуту Організації Об'єднаних Націй, принципами Гельсінського завершального акта та метою Паризької хартії, зокрема з питань зовнішніх кордонів;

• сприяти міжнародній співпраці;
  
• розвивати й зміцнювати демократію та верховенство права, ша­нувати права людини та засадничі свободи.
  

2. Державам-членам належить активно й беззастережно підтри­мувати спільну зовнішню, та безпекову політику Союзу в дусі лояль­ності та взаємної солідарності.

Державам-членам належить працювати разом, щоб посилювати та розвивати взаємну політичну солідарність. їм належить утри­муватися від будь-яких дій, що суперечать інтересам Союзу чи можуть зашкодити його ефективності як гуртувальної сили в міжнародних відносинах.

Раді належить забезпечувати дотримання цих принципів.

Стаття 12

Союз досягатиме мети … через:

• визначання принципів та головних настанов спільної зовнішньої та безпекової політики,
  
• виробляння спільних стратегій,
  
• ухвалювання спільних дій,
  
• ухвалювання спільних позицій,
  
• зміцнювання систематичної співпраці держав-членів у провад­женні політики.
  

Стаття 13

1. Європейська Рада, визначає принципи та головні настанови у сфері спільної зовнішньої та безпекової політики, зокрема з питань оборони.
   
2. Європейська Рада виробляє спільні стратегії, що їх належить реалі­зовувати Союзові у сферах, де держави-члени мають важливі спільні інтереси.
   

У спільних стратегіях належить формулювати цілі, тривалість та засо­би, що їх надають Союз і держави-члени.

3. Рада ухвалює рішення, потрібні, щоб визначати й реалізовувати спільну зовнішню та безпекову політику на підставі головних настанов, що їх визначає Європейська Рада.

Рада рекомендує спільні стратегії Європейській Раді та реалізує їх, зокрема через ухвалювання спільних дій та спільних позицій.

Рада забезпечує єдність, узгодженість та ефективність дій Союзу.

Стаття 15

Раді належить ухвалювати спільні позиції, що визначають підхід Союзу щодо окремого питання географічного чи тематичного характеру.


Державам-членам належить забезпечувати узгодженість своїх націо­нальних політик зі спільними позиціями.

Стаття 16

Щоб забезпечити якомога ефективніше застосування впливу Союзу че­рез узгоджені та збіжні дії, державам-членам належить інформувати та консультувати одна одну в межах Ради з будь-яких питань загального інтересу у сфері зовнішньої та безпекової політики.

Стаття 17

1. Спільна зовнішня та безпекова політика охоплює всі питання, пов'язані з безпекою Союзу, зокрема поступове формування спільної оборонної політики, що може привести до спільної оборони, якщо так вирішить Європейська Рада. В такому разі вона рекомендує держа­вам-членам ухвалити таке рішення згідно з відповідними їхніми кон­ституційними вимогами.

Політика Союзу згідно з цією статтею не порушує особливого характеру безпекової та оборонної політики деяких держав-членів та шанує зобов'язання держав-членів, що вважають свою спільну оборону зреалізованою в Організації Північноатлантич­ного Договору (НАТО) згідно з умовами Північноатлантичного Договору та узгідненою в цих рамках зі спільною безпековою та оборонною політикою.

Поступовому формуванню спільної оборонної політики належить сприяти через співпрацю у сфері озброєнь таким чином, як держави-члени вважають за доцільне.

2. Питання, зазначені в цій статті, охоплюють гуманітарні та ряту­вальні завдання, миротворчі завдання та завдання збройних сил з урегулювання кризових ситуацій, зокрема миротворчі.
   
3. Рішення оборонного характеру згідно з цією статтею належить ухвалювати без порушення політик та зобов'язань, зазначених в аб­заці другому частини першої.
   
4. Положення цієї статті не порушують розвитку ближчої співпраці двох чи більше держав-членів на двосторонньому рівні, в рамках За­хідноєвропейського Союзу (ЗЄС) та НАТО, за умови, що така спів­праця не суперечить чи не перешкоджає співпраці, обумовленій у
   цьому Розділі.
   

Стаття 19

1. Держави-члени координують свої дії в міжнародних організаціях та на міжнародних конференціях. Вони підтримують на таких форумах спільні позиції.

У разі, коли її міжнародних організаціях та міжнародних конференціях беруть участь не всі держави-члени, тим державам-членам, що беруть у них участь, належить підтримувати спільні позиції.

2. Без порушення частин першої та третьої статті 14, у разі, коли в міжнародних організаціях та міжнародних конференціях беруть участь не всі держави-члени, тим державам-членам, що беруть у них участь, належить інформувати решту держав-членів про будь-які питання спільного інтересу.

Державам-членам, що є також членами Ради Безпеки Організації Об'єднаних Націй, належить узгоджувати свої дії з іншими державами-членами та повною мірою їх інформувати. …

ДОГОВІР Про ЗАСНУВАННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ СПІЛЬНОТИ


ЧАСТИНА ПЕРША

ПРИНЦИПИ

Стаття І

Цим Договором ВИСОКІ ДОГОВІРНІ СТОРОНИ засновують ЄВРОПЕЙСЬКУ СПІЛЬНОТУ.

Стаття 2

Завданням Спільноти є, запроваджуючи спільний ринок, економічний та валютний союз, а також виконуючи спільні політики та діяльність, зазначені в статтях 3 та 4, поширювати в межах усієї Спільноти гармонійний, збалансований і стабільний розвиток економічної діяльності, високий рівень зайнятості й соціального захисту, рівність жінок і чоловіків, стабільне та безінфляційне зростання, високий рівень конкурентоспроможності й конвергенції економічних показників, високий рівень захисту й поліпшення стану довкілля, підвищення рівня та якості життя, економічну й соціальну згуртованість та солідарність держав-членів.

Стаття З

1. На цілі, сформульовані в статті 2, діяльність Спільноти, як обумовлено в цьому Договорі та згідно з визначеними в ньому часовими межами, охоплює:

(а) заборону між державами-членами мита та кількісних обмежень на та експорт товарів і на всі заходи еквівалентної дії;

(b) спільну торгівельну політику;

(с) внутрішній ринок, що його характеристикою є скасування перешкод вільному пересуванню людей, товарів, послуг та капіталу між державами-членами;

(d) заходи щодо в'їзду та пересуванню осіб…;

(е) спільну політику у сфері сільського господарства та рибальства;

(f) спільну політику у сфері транспорту;

(g) систему, що забезпечує неспотворену конкуренцію на внутрішньому ринку;

(h) зближення законодавств держав-членів до рівня, що його потребує функціонування спільного ринку;

(і) сприяння координації політик зайнятості держав-членів з метою підвищити їхню ефективність через розроблення скоординованої стратегії зайнятості;

(j) політику в соціальній сфері, зокрема Європейський соціальний фонд;

(k) посилення економічної та соціальної згуртованості;

(l) політику у сфері довкілля;

(m)посилення конкурентоспроможності промисловості Спільноти;

(n) сприяння дослідженням та технічному розвиткові;

(o) заохочення створювання та розвитку транс'європейських мереж;
(p) сприяння досягненню високого рівня охорони здоров'я;

(q) сприяння якості освіти й професійного навчання та розвиткові куль­тур держав-членів;

(r) політику у сфері співпраці з розвитку;

(s) асоціацію з заморськими країнами та територіями з метою збільши­ти торгівлю та сприяти спільному економічному та соціальному роз­виткові;

(t) сприяння посилюванню захисту прав споживачів;

(u) заходи у сферах енергетики, цивільного захисту й туризму.

2. Уся діяльність Спільноти, зазначена в цій статті, має на меті усунути нерівність та сприяти рівності жінок та чоловіків.

Стаття 4

1. На цілі, сформульовані в статті 2, діяльність держав-членів та Спіль­ноти охоплює, як обумовлено в цьому Договорі та згідно з визначеними в ньому часовими межами, запровадження економічної політики на ґрунті внутрішнього ринку, визначення спільної мети, близької координації економічних політик держав-членів, що їх належить провадити згідно з принципом економіки відкритого ринку з вільною конкуренцією.

2. Паралельно до зазначеного вище, як обумовлено в цьому Договорі та
згідно з визначеними в ньому часовими межами й процедурами, така діяльність незворотно фіксує обмінні курси, що приводить до впровад­ження єдиної валюти, екю, та визначає й впроваджує єдину грошово-кредитну політику та політику обмінного курсу з головною метою — підтримувати цінову стабільність ти, без порушення цієї мети, сприяти
загальним економічним політикам Спільноти згідно з принципом еконо­міки відкритого ринку з вільною конкуренцією.

3. Цю діяльність держав-членів та Спільноти належить провадити,
дотримуючися таких засадничих принципів: стабільні ціни, міцні націо­нальні фінансові системи та валютні умови, стабільний баланс платежів.

Стаття 5

Спільнота діє в межах повноважень, що їх надає їй цей Договір, та зара­ди цілей, визначених в цьому Договорі.

У сферах, що не належать до її виключної компетенції. Спільнота діє згідно з принципом субсидіарності лише тоді й у такому обсязі, коли держави-члени не можуть належним чином досягти мети запланованого заходу, натомість це краще здійснити на рівні Спільноти з огляду на мас­штаби чи результати запропонованих заходів.

Будь-якій дії Спільноти не належить виходить за межі того, чого потре­бує досягнення мети цього Договору.

Стаття 6

Вимоги іноді) охорони довкілля належить долучати до визначання та здійснювання політик і заходів Спільноти, зазначених у статті 15, зокре­ма з огляду на сприяння стабільному розвиткові.

Стаття 7

І. Завдання, доручені Спільноті, виконують такі інституції:

• ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ПАРЛАМЕНТ,
  
• РАДА,
  
• КОМІСІЯ,
  
• СУД,
  - РАХУНКОВА ПАЛАТА.
  

Кожній інституції належить діяти в межах повноважень, що їх їй надає цей Договір.

2. Раді та Комісії допомагають Комітет регіонів та Економіко-соціальний комітет, що виконують дорадчі функції.

Стаття 8

Згідно з процедурами, закладеними в цьому Договорі належить заснувати Європейську систему центральних банків (далі – "ЄСЦБ")та Євро­пейський центральний банк (далі – "ЄЦБ"); їм належить діяти в межах повноважень, то їх надає їм цей Договір та доданий до нього Статут ЄСЦБ та ЄЦБ (далі – "Статут ЄСЦБ").


Стаття 9

Цим засновано Європейський інвестиційний банк, якому належні діяти в межах повноважень, що їх надає йому цей Договір та доданий до нього Ста тут.

Стаття 10

Державам-членам належить вживати усіх належних заходів, окремих чи загальних, щоб забезпечити виконання зобов'язань, що випливають із цього Договору чи є наслідком заходів, що їх вживають інституції Спільноти. Їм належить сприяти виконанню завдань Спільноти.

Їм належить утримуватися від будь-яких заходів, що можуть перешкодити досягненню цілей цього Договору.

Стаття 14

2. Внутрішній ринок охоплює простір без внутрішніх кордонів, де згідно з цим Договором забезпечено вільне пересування людей, товарів, послуг та капіталу.


ЧАСТИНА ДРУГА

ГРОМАДЯНСТВО СОЮЗУ

Стаття 17

1. Цим запроваджено громадянство Союзу. Кожен, хто має громадянство
   однієї з держав-членів, є громадянином Союзу. Громадянство Союзу є додатковим до національного громадянства, не заступаючи його.
   
2. Громадяни Союзу мають права й обов'язки, що їх надає цей Договір.
   

Стаття 18 ^(*)

1. Кожен громадянин Союзу має право на вільне пересування та перебу­вання на території держав-членів, з урахуванням обмежень та умов, зак­ладених у цьому Договорі та заходах, ухвалених на його виконання.
   

Стаття 19

1. Кожен громадянин Союзу, що перебуває в державі-члені, громадя­нином якої він не є, має право обирати та бути обраним на місцевих виборах у державі-члені перебування на таких самих умовах, як гро­мадяни цієї держави. …
   
2. … кожен громадянин Союзу, що перебуває в державі-члені, громадянином якої він не є, має право обирати та бути обраним до Європейського Парламенту в державі-члені перебуван­ня на таких самих умовах, як громадяни цієї держави …
   

Стаття 20

Кожен громадянин Союзу на території третьої країни, де немає представництва держави-члена, громадянином якої він є, має право користу­ватися захистом дипломатичних та консульських органів будь-якої держави-члена Союзу на таких самих умовах, як громадяни цієї держави ...

Стаття 21

Кожен громадянин Союзу має право подавати петиції до Європейського Парламенту …

Кожен громадянин Союзу має право звертатися до будь-яких інституцій чи органів … однією з мов … та отримувати відповідь тією ж мовою.


Ніна Захлюпана

І. Франко про реформування школи і сучасність


Творчий доробок геніального Каменяра кожне покоління буде осмислювати по-своєму і шукатиме відповіді на болючі питання свого часу. Важко назвати ділянку духовного, економічного, політичного життя, яка б не цікавила Івана Франка і в якій би він не полишив свій глибокий слід. Особливо його тривожила “будущина” рідного народу, франка непокоїли проблеми національного формування тою покоління, яке мало прийти йому на зміну. Цьому письменник присвятив низку художніх творів: “Оловець”. “Трицева шкільна наука”, “Отець-гуморист”, “Schönschreiben”, “Гірчичне зерно”, “Борис Граб”, “Молода Русь”, “Сморгонська академія”, “Малий Мирон”, “Пироги з черницями”, “Не спитавши броду”, “Учитель” та ін.

Окрім художніх творів, присвячених зображенню системи тодішньої шкільної освіти в Галичині, Іван Франко працював над вивченням програм з мови і літератури, над аналізом шкільних підручників, над проблемами ставлення до дітей у сім’ї та школі й шукав шляхи реформування тодішньої освіти. Яскравими наслідками цієї роботи г низка статей; “А. Крьімский. Украинская грамматика для учеников высших классов гимназий и семинарий [Рец.], “Конечність реформи учення руської літератури по наших середніх школах”, “Переднє слово (до збірки: Христіан Зальцман. Книжка приказок про те, як не належиться поводитися з дітьми)”, “Спомини з моїх гімназіальних часів” та ін. Особливо докладно візію “нової” школи висвітлено у статті “Конечність реформування учення руської літератури по наших середніх школах”.

Перебування території Галичини в статусі колонії потребувало від тодішніх учених і патріотів величезної праці, зусиль і духовного натхнення для збереження і розвитку української мови як основи існування української спільноти для майбутнього утвердження української державності. Цю складну і благородну роботу слід здійснювати, окрім сім’ї, обов’язково у школі, де відбувається активне формування людської особистості, бо що ми закладемо в душу малюка в першому класі, залежить, кого тримає суспільство через 10-11 років. Особлива відповідальність за національне виховання особистості покладається на учителів української мови та літератури. І це зрозуміло, бо крім всього іншого “...набагато важливішою є проблема розуміння української мови як духовної субстанції: без неї не може бути українського народу як такого” [4, с. 60]. Загальновизнаним є те, що для утвердження іміджу української мови в Україні та в світі є два шляхи: освіта та церква. Це питання було болючим і актуальним у часи Каменяра, а сьогодні, на жаль, воно набуло небезпечної гостроти. У 2003 році М. Наєнко (один із багатьох), переймаючись проблемами функціонування української мови як державної, приходить до сумних висновків: іде жахливе витіснення української мови зі всіх сфер суспільного життя. Здійснюється тотальне зросійщення України. Як свідчить світова практика, кожен університет держави повинен мати факультет чи інститут національної філології. В Україні їх лише кілька. За таких обставин ми можемо перетворитися на націю без мови. А безмовних не чують. Приклад: ірландці вже давно збагачують виключно англійську культуру [4, с. 60]. І дуже прикро стає віл невеселої думки Великого Каменяра, що за українську справу незабаром боротимуться лише ті, хто не втомився бити по хвилях стрімкої гірської річки; кожен слід від твого удару зноситься й зникає в одну мить.

І все ж рука генія не втомлювалась бити, стаючи прикладом і для наступних поколінь. Іван Франко розумів, сьогоднішній гімназист буде творити “завтра” свого народу. А “завтра” можливе лише з національно свідомими громадянами.

Як учений, як літератор, як людина, що досконало знала систему шкільної освіти, І. Франко розуміє, що для формування нової людини велике значення має вивчення української літератури в середній школі.

“Де ж лежить причина того дивного застою, тої мерзоти запустення на полі нашої літератури і науки”, – запитує І. Франко. А відповідь читаємо трохи далі: “Скажемо сміло і відверто: лежить вона у вадливім урядженні і ще вадливішим трактуванні науки руської, літератури в наших середніх школах. Молодіж не виносить з них ані знання тою, що досі зроблено у нас на ниві літературній, ані – що за тим слідує – замилування до своєї рідної літератури” [5, с. 322].

Отже, перша проблема: школа не прищеплює любові до рідного слова, рідної літератури. А далі: “Зате учителі польської літератури, між котрими лучаються загорілі патріоти, впоюють часто ученикам аж надто багато сліпого безкритичного замилування до літератури польської... хіба ж це не фатальність? Хіба не добра ілюстрація нашої сумної фаталістичної приповідки: тяжко там і рветься?” [5, с. 322].

Це був кінець XIX століття, але ми спостерігаємо подібну ситуацію І на п’ятнадцятому році незалежності України.

Сьогодні з волі і дозволу чільників України відбувається тотальне зросійщення інформаційно-культурної сфери, домінуючий вплив російської маскультури загрожує національним уподобанням української молоді. За часів І. Франка прищеплювали любов до польської літератури, сьогодні – до російської. За результатами соціолінгвістичних досліджень сьогодні 80% київських студентів і старшокласників можуть згадати І. Котляревського, Т. Шевченка, П. Мирного, І. Франка. І. Нечуя-Левицького... З митців XX ст. лише 14% опитаних старшокласників назвати М. Хвильового, В. Винниченка і Ліну Костенко. Обізнаність молоді з нинішнім літературним процесом обмежується в анкетах кількома згадками про Ю. Андруховича. Але добре знання російської літератури виявили аж 65% опитуваних [2, с. 10].

Віддавши свій інформаційно-культурний простір колишній метрополії, Україна зазнала найстрашнішої поразки, яка перетворила цей простір із державотворчого на руйнівний. Сучасні засоби інформації України стали засобами утвердження російської культури і руйнації України як держави, українця як виразника своєї нації [1, с. 10].

І. Франко писав про ситуацію, зумовлену перш за все малою кількістю програмних годин з української літератури: дві години тижнево (друга проблема). За іронією долі наші одинадцятикласники, які за віком здатні сприймати складну сучасну українську літературу різних шкіл і напрямків теж мають лише 2 години на тиждень української мови і літератури.

Наступна проблема школи часів Івана Франка – це відсутність необхідної кількості навчальної та наукової літератури як для учня, так і для вчителя, “Переважна часть гімназіальних бібліотек по провінції відзначається поперед усього блискучою недостачею всяких руських книжок, джерел, підручників, по котрим би учитель, знакомий з науковим методом, міг би яко-тако познакомитися з предметом досі чужим для нього, щоб ученики з його лекцій не виходили зовсім впорожнені” [1, с. 323]. Це саме можна сказати про шкільні бібліотеки більшості областей України. Та й про яку літературу для школи можна говори їй сьогодні, коли друк шкільних підручників наші урядовці віддали чужій державі, Росії. А загалом українська книжка на шляху до винищення. До прикладу, україномовні наклади часописів українською мовою у 1998 році знизився порівняно з 1985 роком на 93,4%. У цьому ж році наклад книжок, випущених українською мовою знизився порівняно з тим же 1985 більш як на дві трегини [2, с. 18].

Ще одна проблема – кадри. Який учитель прийде до школи, ким він буде як особистість, які ідеї сповідуватиме, такими будуть і його учні, бо ж кожен учитель, зазвичай, виховує подібних до себе. Вивчення національної культури, літератури, мови потребує висококваліфікованих спеціалістів, національно налаштованих, щирих, чесних, справжніх патріотів. А в школі “малого Мирона” “...чого люди совісні та щиріші зробити не можуть, гою менш совісні і менш щирі й не хочуть: вони токанять нещасну рущину курс за курсом після приповідки: тень-тень аби минув день, а на всякі можливі заміти відповідають стереотипною фразою: А як я можу ліпше учити?... А за такою мовою вони довгім опускають, руки..., а все це конечно не на добро для учеників і для самої справи” [5, с. 322].

Учитель повинен мати відповідну освіту, глибоко знати спій предмет, розуміти його важливість для формування дитячої особистості, знати методи і прийоми його викладання. Бо інакше учитель може лише зашкодити навчальному та виховному процесові”: …деякі учителі пробують розбирати “естетично” читані кусники – хоч учителі такі належать до рідкостей – ... перемучивши таким способом ученика, учителі па основі препарування художнього твору, виявляючи усі художні засоби, приводять учнів до зворотнього процесу – відрази до поезії до мови [2, с. 324]. Учитель, за І. Франком, так повинен навчати української літератури, щоб учням був цікавий і зміст твору, і одночасно вони могли б насолоджуватись його художньою довершеністю, бачити літературний твір як витвір мистецтва. Учні при цьому повинні розуміти творчий задум автора, знати його естетичні погляди, життєвий і творчий шлях митця і місце в ньому цього художнього твору. Та як зазначає Каменяр, такого “критичного” аналізу творів у гімназіях немає.

Увагу ученого привертали також письмові роботи, твори учнів... “як перші проби владання рідною мовою, виражування своїх мислей в заокругленім виді і логічнім зв’язку” [5, с. 322]. Тогочасні школи дали Франкові змогу стверджувати: 1) “Теми творів чи інших видів письмових робіт банальні, часом попросту недоречні”. Вони не давали змоги учням висловити свої погляди, міркування, думки. 2) У роботах правилися в основному орфографічні та пунктуаційні помилки. 3) Не робилося жодних стилістичних правок тощо [5, с. 324]. Отже, і такий вид роботи не сприяв національному та естетичному вихованню учнів.

Як зазначає І. Франко, учителі дуже часто не з власної волі так ставилися до своїх обов’язків. Тодішній викладач “...мусить щомісяця переглянути і поправити пересічно 8 х 60, т. є. 480 виробів, або 16 виробів денно – крім прочої свої праці в школі і поза школою”. Інколи у класах було до 60 учнів [5, с. 326]. Учитель фізично не міг забезпечити справді доброго навчання. Мусило б бути краще матеріальне забезпечення шкіл, більша кількість учителів з української мови і літератури, тоді все це сприяло б належній роботі у школі.

І. Франко вважає, що проблеми, які описані у першій частині статті, є лише частковими і їх, зрештою, можна подолати. Були значно складніші проблеми, які завдавали нищівного удару по свідомості учнів. У статті він наводить уривки з листа, в якому описано причини цих проблем: “Хто хоче научитись добре по-руськи, той повинен виучити напам’ять хрестоматію староруську, а особенно старослов’янську, бо то єдино добрий і чистий язик руський... писати ров, мой...” [5, с. 325]. Та чи не найстрашніше, коли учитель стверджує: “Шевченко є альфа і омега, але цілком недостойний наслідування, навіть не можна насмілюватися, щоб його порівнювати з поетами інших народів”. Імперська політика щодо української мови завжди однакова, і не має значення, як називається імперія. І знову проведемо паралель з сучасністю. Уже у незалежній Україні, але перебуваючи, на жаль, у силовому та ідейному полі Росії, ми маємо звироднілого Бузину, який так само паплюжить світлу, пам’ять генія українського народу Т. Шевченка.

Далі у листі: “Федькович – то урльопник. Історія Нечуя – то псевдоісторія” [4, с. 326]. Знову паралель. Наші сучасні псевдонауковці – антиукраїністи вишукують бруд у біографіях Лесі Українки, Ольги Кобилянської. Кому і скільки платять за паплюження всього українського?

Але це не лише думки тих, хто схибнувся на “старословенщині”. У час написання статі процвітала манія “общеслов’янскості” на загладу власної народності, манія, випливаюча з мрій ідіотичних, а породжена у нас 1849 року. Вона-то сталась тим упирем що довгі літа ссав нашу кров, підтинав у народі всяку діяльність і породив страшенне замішання понятій в наших головах. Він зробив нас політичними сервілістами, котрі дожидаючись чогось, покірно хилились перед експлуатуючими нас ворогами” [4, с. 327]. Ці думки та ідеї, робили свою справу набагато краще, ніж всілякі заборони. Проти заборони як форми тиску, можна боротися, а українці, які визнають ці ідеї, самі заперечують існування своєї мови.

Ці “манії”, як зазначає І. Франко, привели до того, що ідеї “общеслов’янскості” та старослов’янщини та старорущини були введені до гімназіальних програм. Це формувало в українців нелюбов і погорду до рідної мови, розуміння української мови як мови “хлопської, грубої, не спосібної до вищого образування” [5, с. 327].

Такі ідеї, які кожного дня звучали у школах, які блукали у головах людей, привели до того, що ці самі “...люди найголосніше реготалися над бездарністю, грубістю і простацтвом своєї рідної мови” [5, с. 328]. А ще долучалися до ідеї приходу “жениха от полунощи”. У таких умовах, не шшчаючи рідної мови, перекинчики переконували: “В один час научим вас по-великорусеки” [5, с. 328]. І знову сумна паралель. Ідею “жениха от полунощи” виношує більшість нашої Верховної Ради та Кабінету міністрів на чолі ч його прем’єром. А Росія зовсім не приховує своїх планів, Росії зовсім не потрібний сильний український президент, сильна Україна”.

“Наш національний інтерес не полягає у тому, щоб Україна була могутньою державою, так само Росії зовсім не потрібний сильний далекоглядний, видатний державний діяч на чолі України. Навіщо він їй?!” [4, с. 57]. “Україні все одно доведеться віддавати свій суверенітет, то вже краще Росії” [4, с. 57]. Це висловлювання В. Жириновського з виступу на “круглому столі” Інституту соціології НАН України, в самій столиці України у 2003 році та К. Затуліна у “Независимой газета” у 2001 році.

Ця частина українців, яку І. Франко називав “мономанами”, не сприймала, бо не хотіла, учення Міклошича, Боденштедта та інших про окремішність, відрубність племені малоруського. Не визнаючи ні українського народу, ні його мови, “...зійшли ми справді на посміховище народів”.

І вже ніби про наш час пише учений: “...ми, мов закам’янілі, все стоїмо на однім місці, безпорадні, немічні, розбиті, висміяні ... безсильні стати проти чужиницького народу” [5, с. 328].

Мономанія в умах багатьох ошуканих людей виникала і утверджувалась через систему шкільної освіти, коли у 5 і 6 класах гімназій вивчали старослов’янську і староруську мову за хрестоматією Л. Головацького.

І. Франко підводить підсумок, що поки учні будуть вивчати старо-слов’янщину і старорущину зовсім для них незрозумілий і непотрібний матеріал, доти у їхніх головах не буде розуміння окремішності і краси рідної мови, а все це негативно впливатиме на національне і державне мислення українців.

Але далі учений продовжує, що ці знання виявляються шкідливими лише тому, ідо вони подаються невчасно, зарано, бо вони необхідні лінгвістові у вищому навчальному закладі. Ось там впни потрібні, зрозумілі і вкрай необхідні. А учням гімназій, які ще не знають, хто такий Т. Шевченко, все це ... нездале і убиваюче” [5, с. 329].

Гімназійні педагоги обумовлюють необхідність таких знань тим, що учні повинні знати “Правду руську”, “Слово о полку Ігоревім” тощо. На думку ученого, у гімназіях необхідно знайомитись з “живою мовою і живою (народною і артистичною) літературою”, а “Повість временних літ”... важна ... як пам’ятник давньої мови (для лінгвістів) і яке джерело історичне (для істориків)” [5, с. 330]. Звичайно, якщо вивчення цих творів буде супроводжуватись відповідними історичними і мовознавчими коментарями, то їх включення до складу шкільних читанок можливе. А н тому вигляді, в якому їх вивчають у школі, воно стає просто шкідливим для дітей.

Далі Франко полемізує з прихильниками вивчення “старословянщини” та “старорущини”, які посилаються на подібне вивчення мови і літератури у німців та поляків. І. Франко доводить: так, для німців це річ прийнятна, бо їхня середньовікова література має значну кількість справді літературних пам’яток, окрім того німецька та польська шкільні програми добирали найкращі літературні твори; сучасна польська і німецька література не має взірців “літератури артистично?”, усної “народної словесності”, яку має український народ. І кінцевий висновок, до якого приходить Каменяр: “...література народна повинна у нас зайняти місце старословенщини, повинна для нашої молодіжі статись пропедевтикою рідної мови, історії і літератури” [26, с. 331]. Один із багатьох шляхів вирішення задекларованих проблем є реформування викладання української літератури у гімназіях Галичини як одного із головних чинників формування національної свідомості молоді. Реформуванню підлягає передовсім робота ВНЗ, які готують нового учителя, наукове та методичне забезпечення навчання, написання нових програм з літератури, іншого ставлення до учня тощо.

У кінці статті Іван Франко висловлює сподівання, що його стаття викличе дискусію і прокладе дорогу до реформи, тоді і його труд буде недаремним. Такої чи подібної реформи потребує І наша школа, а головно наше суспільство. Пам’ятаймо слова Любомира кардинала Гузара: “Мусимо усвідомлювати, що любити свою батьківщину – закон, побудований на четвертій заповіді Божій. “Любіть батька і матір”, а в ширшій формі – батьківщину, рідну мову. Історію – все своє. Маємо це любити, плекати і цим жити”.

Література

1. Бурда Т. Мотивація мовної поведінки білінгвів (Психолінгвістичне дослідження) // Урок Української. – 1999. № 9-10.

2. Залізняк Г., Масенко Л. Мовна ситуація Києва: день сьогоднішній та прийдешній. – К., 2001.– 92 с.

3. Московські політики та політологи про українську державу і “важку долю” // Урок української. – 2003. – № 10(56).

4. Наєнко М. Безмовних не чують // Уроки Української. – 2003. – № 10.

5. Франко І. Конечність реформи учення руської літератури по наших середніх школах // Франко І. Зібр. тв.: В 50 т. К. Т. 26.


Сценарій літературно-музичної композиції

“Голос Духа чути скрізь”,

присвяченої 150-ти річчю від Дня народження І. Я. Франка,

для учнів-старшокласників

учителя Рудниківської ЗОШ 1-111 ступенів

Миколаївського району

Львівської області