Сучасний стан та напрями розвитку інноваційно – інвестиційної діяльності в україні
| Вид материала | Документы |
- Онкович Г. В. Медіаосвіта в Україні: сучасний стан та перспективи розвитку, 107.75kb.
- Розділ 1 сучасний стан теорії й методів інвестиційної діяльності промислових підприємств, 608.03kb.
- Рства бібліотека сучасний стан та проблеми розвитку дистанційної освіти в Україні, 280.31kb.
- Рівненська обласна державна адміністрація Головне управління економіки та інвестиційної, 1376.67kb.
- До Програми заходи з виконання Державної цільової соціальної програми подолання, 342.32kb.
- Назва реферату: Досвід І проблеми викладання дисципліни Страхові послуги Розділ, 100.66kb.
- Програма фахових вступних випробувань з напряму "Туризм" для кваліфікаційних рівнів, 759.37kb.
- Модуль 1 Інноваційна діяльність в Україні як фактор забезпечення її економічного розвитку, 587.06kb.
- Студенніков І., Ткаченко В. Інституційна інфраструктура регіонального розвитку в Україні:, 199.99kb.
- У вихованні немає головного І другорядного, як немає головної, 822.91kb.
Осипенко С.М.,
Веремейчик І. Є.,
Академії внутрішніх військ МВС України,
М. Харків
АНАЛІЗ РИНКУ ПОКУПЦІВ В СИСТЕМІ МАТЕРІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПІДПРИЄМСТВ І ОРГАНІЗАЦІЙ
Розглядається проблема оцінювання конкурентоспроможності підприємства як покупця матеріальних засобів. Пропонується алгоритм визначення його конкурентних позицій за допомогою методики іст-аналізу і напрямків їх покращення.
В даний час за умов значної конкуренції на ринку матеріальних засобів дуже гостро стоїть проблема визначення конкурентної позиції підприємства. При цьому це важливо як для підприємств-постачальників продукції, так і для підприємств-покупців. Сила позиції постачальників і покупців більшою мірою визначається типом ринку, на якому вони діють. Якщо це ринок постачальників, коли вони диктують свої умови підприємцям-покупцям, останні знаходяться у менш виграшній позиції у порівнянні з ситуацією, коли вони домінують на ринку (ринок споживачів).
На сьогоднішній день у вітчизняній та закордонній літературі з маркетингу досить повно розглянуті питання, що пов’язані з оцінкою конкурентної привабливості постачальників продукції. Проте питання, пов’язані з оцінкою конкурентних позицій підприємств-покупців залишилися поза увагою. Практика ж показує, що у випадку домінування на ринку постачальників, вони можуть обирати для реалізації продукції найкращих, найбільш надійних покупців. Особливо це стосується закупівель на ринку матеріальних засобів.
Для оцінки стану підприємства-покупця, його конкурентної позиції на ринку з погляду привабливості для підприємств-продавців, пропонується скористатися методикою іст-аналізу. Він дає можливість встановити, чи треба підприємству зміцнювати позиції щодо конкурентів, і якщо треба, то по яких напрямках.
Методика проведення іст-аналізу полягає у наступному. Для визначення напрямків діяльності підприємства будують матрицю «привабливість ринку/ конкурентні переваги». Для цього необхідно визначити «портфель критеріїв», що допомагає більш детально визначити позицію підприємства на ринку матеріальних засобів. До таких критеріїв можна віднести: репутацію підприємства (його імідж), управлінський потенціал, фінансові ресурси, обсяг закупівель, порядок розрахунку, швидкість і надійність розрахунків, можливість встановлення стійких зв’язків з потенційними клієнтами тощо.
Інформаційною базою для визначення ключових критеріїв конкурентоспроможності є особисті контакти з існуючими і потенційними партнерами. Крім того, визначитися з найбільш точним набором таких критеріїв можна за допомогою анкетування. Наступним кроком буде визначення кола підприємств-конкурентів.
Далі необхідно провести аналіз переваг і слабких сторін діяльності свого підприємства (SWOT-аналіз) щодо сформованого переліку критеріїв з одночасним визначенням переваг і слабких місць основних конкурентів. В результаті формується «профіль підприємства» і «профілі конкурентів». Аналіз отриманих «профілів» дозволяє зробити об’єктивні висновки і виробити основні заходи щодо усунення слабких і подальшого розвитку сильних сторін діяльності підприємства.
Таким чином, для зміцнення конкурентних позицій на ринку і досягнення цілей підприємству-покупцю необхідно виконати наступні кроки:
- визначити список потенційних (і реальних) постачальників продукції;
- визначити критерії привабливості співпраці з точки зору постачальників (за допомогою проведення маркетингового дослідження);
- визначити список можливих конкурентів;
- щодо сформованих критеріїв визначити сильні та слабкі сторони як самого підприємства, так і конкурентів;
- за визначеним сильним і слабким сторонам провести порівняльний аналіз підприємства і конкурентів (побудувати «профіль підприємства»);
- розробити заходи щодо зменшення впливу і усунення слабких сторін і збільшенню впливу сильних сторін;
- одночасно з наведеними заходами розробити комплекс маркетингових комунікацій, метою якого є інформованість партнерів (щодо діяльності підприємства), а також формування позитивного іміджу.
В цілому, запропонований підхід до аналізу ринку покупців в системі матеріального забезпечення дозволяє контролювати стан цього ринку і своєчасно приймати необхідні заходи для покращення конкурентних позицій підприємства – покупця.
Разінкова В.П.
ХІНЕМ, м.Харків
Бубенко І.В.
УІПА, м. Харків
Підприємництво як фактор інноваційного розвитку
Успішна соціально-економічна трансформації України в умовах ринку, перехід до випереджального розвитку, створення конкурентоспроможної економки потребують використання підприємництва як фактору інноваційного розвитку, розробки стратегії лідерства та програмно-цільового підходу.
Перебудова національного господарського комплексу для втілення інноваційної політики з урахуванням глобальних тенденцій науково-технологічного розвитку потребує системних структурних зрушень, поєднання усіх інституційних чинників інноваційного розпитку.
Політичний аспект технологічної модернізації української економіки пов'язаний із переходом до постекономічного суспільства як особливого типу, який дозволяє поєднувати ринкову економіку з її технологічним розвитком, підприємництво – з формуванням «середнього класу» та підвищенням благополуччя людей, забезпечення сприятливих інституційних умов для інноваційної перебудови економіки з розвитком інтелектуальної власності та інфраструктури інноваційної діяльності.
Економічний аспект полягає у створенні умов для гармонійного поєднання науково-технологічного та підприємницького середовищ. Необхідним є випереджальний розвиток виробництва наукомісткої, енергозберігальної, експортоорієнтованої продукції, збільшення інвестування у наукові дослідження та розробкою стратегічного характеру, в тому числі переважно за рахунок підприємницького сектора. Зокрема, треба застосувати дворівневий економічний механізм фінансової прозорості створення нових венчурних фірм за підтримкою держави та продажу їх акцій приватним інвесторам на ринкових засадах.
Соціально-психологічні та культурні чинники інноваційної динаміки в суспільстві пов'язані зі сприйняттям національної інноваційної системи як складної, багаторівневої, динамічної, яка готова до відтворення нових ідей, забезпечення виробництва та реалізації наукомісткої продукції, формування інноваційної культури та підприємницького мислення населення, спрямування інноваційних процесів у русло світових тенденцій науково-технічного розвитку. Ці процеси пов'язані з розвитком попиту на наукомістку продукцію на внутрішньому ринку, підвищення оплати праці в науково-інноваційній сфері та інвестиціями в людський капітал, а також орієнтацією на світовий науково технологічний ринок, що потребує впровадження ефективної системи сертифікації продукції, патентної політики, моніторингу інновацій, участі у міжнародних програмах та науково-технічних проектах, входження в перспективні міжнародні структури, глобальні мережі, поєднання усіх ресурсів для реалізації стратегічних орієнтирів.
Запровадження ефективних механізмів, кадрової та освітньої підтримки перспективних інноваційних проектів у сфері підприємництва потребує нових технологій пошуку й відбору майбутньої управлінської та науково-технічної еліти держави, здатної до регулювання сфери інтелектуальної власності. Підвищення рівня життя висококваліфікованих робітників і фахівців, тобто «середнього класу», який є носієм науково-технічного розвитку економіки, дасть змогу реалізувати творчий потенціал країни й її людський капітал.
Визначальними компонентами для навчання й перепідготовки слухачів є: господарська діяльність підприємства, вимоги до окремих посад і до менеджмент-тренінгу з урахуванням тенденцій розвитку в галузі економіки й технологій навчання.
Навчання й перепідготовка повинні опиратися на наступні стратегічні принципи, яких повинні дотримуватися при навчальному програмуванні, здійсненні навчальних програм і проведенні навчальних курсів:
- забезпечення всебічного аналізу потреб і ресурсів;
- розробка системи курсів і побудова курсів на основі інваріантної структурної моделі з набору щодо завершених, взаємодоповнюючих модулів і субмодулів (курси як «марочні продукти» з уніфікованим дизайном);
- орієнтація на глибоку методико-дидактичну структурованість, що враховує основні функції процесу придбання знань і навичок, а також ознаки тих, якого навчають;
- забезпечення взаємодоповнюваності різних технологій навчання шляхом поетапної розробки взаємопогоджуваних каналів, які включають сприйняття усіх компонентів курсових матеріалів (письмові навчально-практичні посібники, відеофільми й аудіокасети, ігри з планування на комп'ютері, ділові ігри, електронні підручники, документи з планування, контрольні списки й т.ін.);
- орієнтація на різні області й рівні менеджменту, а також облік завдань менеджера (співробітника) на рівнях підприємства в цілому, його підрозділів і конкретних посад і робочих місць як відправна крапка для навчального програмування (менеджмент-тренінг на основі практики й теорії економіки підприємства);
- зосередження на сильних і слабких сторонах цільової групи й розгляд того, кого навчають, як діє особа в процесі менеджменту, виходячи з відсутнього досвіду слухачів в області менеджменту підприємства (спрямованість на рішення завдань, прийняття рішень, відпрацьовування операцій і зразків поведінки);
- орієнтація на господарську практику й забезпечення високого ступеня активності й мотивація тих, якого навчають, шляхом вибору сприятливих форм навчання (проектна робота, менеджмент-тренінг на навчальних фірмах, стажування на підприємствах).
Відправною точкою для розробки курсів і модулів, а також для планування тренінгу повинні бути розроблені кваліфікаційні вимоги до робочого місця, потенційно виконуваних посад і функцій того, кого навчають.
Руденко Л.В.
ХИНЕМ, м.Харків
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ СИСТЕМ СТАНДАРТИЗАЦІЇ ТА СЕТРИФІКАЦІЇ В УКРАЇНІ В УМОВАХ ІНТЕГРАЦІЇ У СВІТОВУ ТА ЄВРОПЕЙСЬКУ ЕКОНОМІКУ
Постановка завдання. Політика в галузі стандартизації є одним з важливих чинників і передумов інтеграції України до системи світового господарства, засобом проведення ефективної міжнародної економічної діяльності. Стандартизаційна політика є визначальною у процесі прискорення інтеграції України у світову та європейську економіку.
Для розширення торгівлі в Україні необхідне налагодження процесу стандартизації, контролю якості продукції. Узгодження українських стандартів із європейськими є одним з ключових інструментів інтеграції країни до внутрішнього ринку ЄС.
Мета дослідження. Визначити головні аспекти проведення політики стандартизації та сертифікації в Україні з урахуванням міжнародних критеріїв, що сприятиме євроінтеграційному розвитку національної економіки.
Основні результати дослідження.
Інтеграційні процеси в галузі стандартизації і сертифікації зумовлені зростаючою роллю міжнародної торгівлі в розвитку економік різних держав, а у зв'язку з цим необхідністю здійснення гармонізації цих систем. Для активної участі України в міжнародній торгівлі вкрай важливим є розвиток систем стандартизації і сертифікації, побудованих на принципах, методах і функціях, що враховують міжнародні і міждержавні норми.
Найбільш прийнятною стратегією вирішення проблем у цій сфері може бути стратегія запровадження стандартів, які діють на більшості експортних ринків, а не розробка власних національних стандартів. Це було б особливо корисно для місцевих виробників та експортерів у процесі розвитку виробництва, комерціалізації продукції та підготовки її до ефективної конкуренції як на місцевому, так і на більшості зовнішніх ринків.
Угода про партнерство і співробітництво (УПС) передбачає, що Україна буде «намагатися гарантувати, що українське законодавство поступово буде узгодженим із європейським» щодо прийняття технічних приписів, стандартів та оцінок відповідності ЄС.
Сертифікацію продукції в Україні здійснюють майже 140 органів із сертифікації. Випробування продукції здійснюють близько 700 лабораторій, серед яких є підприємства різних форм власності, що мають достатню, часом унікальну лабораторну базу. Як правило, органами і лабораторіями, які випробовують продукцію, є наукові установи НАН України, галузеві науково-дослідні інститути, навчальні заклади, підприємства-лідери у своїх галузях. Угоди укладено майже з усіма країнами СНД (за винятком Таджикистану), країнами Балтії, Польщею, Чехією, Туреччиною, Болгарією, КНР, Хорватією, Ізраїлем, Словаччиною, Словенією тощо.
Укладення угод стало свідченням визнання української національної системи сертифікації продукції в Україні (УкрСЕПРО) іноземними країнами-торговельними партнерами України.
Для удосконалення організаційного механізму взаємодії Держспоживстандарту України з регіональними організаціями країн Європи в галузі стандартизації і сертифікації пропонуються такі пріоритетні напрямки його діяльності: участь України в роботі ЄЕК ООН; гармонізація системи стандартизації України із загальноєвропейською системою; оцінка рівня гармонізації українських стандартів; гармонізація правових основ стандартизації, управління якістю продукції і метрології в Україні і ЄС; удосконалення системи стандартизації України для зближення з практикою роботи в СЕN/СЕNЕLЕC; ідентифікація вимог і норм безпеки, прийнятих в українських і європейських стандартах; гармонізація в галузі випробувань і сертифікації продукції в Україні і ЄС.
Для подальшої взаємодії України з СОТ запропоновано удосконалити інформаційний механізм шляхом розробки й погодження програми робіт зі стандартизації з членами СОТ; проведення робіт з виявлення розходжень у вітчизняних нормативних документах і стандартах від міжнародних і повідомлення про це секретаріату СОТ.
Окремі вітчизняні виробники-експортери вже усвідомили, що наявність сертифікованої системи управління якістю є однією з вимог, яку висувають іноземні партнери до своїх потенційних партнерів. Сьогодні відомі українські підприємства й організації мають впроваджені та сертифіковані системи управління якістю відповідно до вимог стандарту ISO 9001. Продукція або послуги таких підприємств користується попитом як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.
Висновки. Впровадження та сертифікація систем управління відповідно до вимог національних або міжнародних стандартів передусім дозволить підвищити конкурентоспроможність продукції вітчизняних виробників. Другим позитивним чинником є потенційна можливість активізації залучення внутрішніх і зовнішніх інвестицій у сертифіковане виробництво. За оцінками міжнародних реєстраторів, сертифікація системи управління якістю підвищує ринкову вартість підприємства в середньому на 10%.
Робота із підвищення якості продукції повинна спиратися на ґрунтовну наукову базу, достатньо стійкий теоретичний фундамент, вивчення процесів системи якості продукції. Підвищення якості продукції вимагає додаткових
витрат праці, але використання цієї продукції дає додатковий прибуток спо- живачу і дозволяє повніше задовольняти потреби народного господарства та населення країни.
1. Про стандартизацію: Закон України від 17.05.2001 №2408-III // zakon1.rada.gov.ua.
2. Декрет КМУ «Про стандартизацію і сетриіфікацію». Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1993, N 27, ст.289
3. Грущинська Н.М. Стандартизація, сертифікація та управління якістю. – К.: КСУ, 2008. – 306 с.
4. Віткін Л., Паськевський О. Застосування стандартів BS25999 в системі управління підприємством. НТЖ «Стандартизація, сертифікація, якість». Науково-технічний вісний ДП «УкрНДНЦ». – 2010. Вип. 6. – С. 4-7.
Сіробаба А.О.
ХДУХТ, м. Харків
Основи формування кадрового потенціалу підприємства
Формування кадрового потенціалу підприємства полягає у відповідному підборі, вивченні й оцінці кандидатів, які найбільш повно відповідають загальним і спеціальним вимогам. У даному випадку головна увага зосереджена на визначенні потреби в кадрах, оцінці претендентів, формуванні резерву на просування та організації роботи кадрової служби. Формування кадрового потенціалу є складним і довготривалим процесом набуття й використання навичок, знань і умінь, який охоплює навчання, набуття практичних навичок і їх цільове використання в певних умовах. Результативність цього залежить від особистого потенціалу працівника, як сукупності якісних характеристик людини, які визначають можливість й межі участі у трудовій діяльності.
Процес формування кадрового потенціалу є одним із напрямків економічної стратегії підприємства і передбачає створення системи кадрових ресурсів і компетенцій таким чином, щоб результат їхньої взаємодії був фактором успіху в досягненні цілей діяльності.
При цьому використовуються такі основні наукові підходи:
1. Використання системного підходу при формуванні кадрового потенціалу передбачає розгляд всіх елементів соціально-економічної системи підприємства в єдності та взаємозв’язку. У свою чергу, необхідно відзначити, що системний підхід базується на системному аналізі, який необхідно використовувати при формулюванні проблеми формування кадрового потенціалу; обґрунтуванні вибору стратегії управління кадровим потенціалом; виявленні цілей формування і розвитку кадрового потенціалу; розробці способів формування кадрового потенціалу.
2. У широкому значенні формування кадрового потенціалу є початковою стадією його відтворення, в процесі якого вирішуються наступні завдання: підтримка працівників у стані нормальної життєдіяльності; постійне збільшення контингенту працівників; всебічний розвиток особистості працівника; підготовка і перепідготовка кваліфікованих кадрів.
3. Динамічний підхід пов’язаний з необхідністю розгляду кадрового потенціалу в діалектичному розвитку, у встановленні причинно-наслідкових зв’язків і підпорядкованості на основі проведення аналізу.
4. Оптимізаційний підхід реалізується через визначення кількісних характеристик кадрового потенціалу і встановлення залежності між окремими його складовими за допомогою економіко-математичних і статистичних методів обробки інформації.
5. Структурний підхід у формування кадрового потенціалу заснований на його структуризації і визначенні значимості, пріоритетів його складових з метою встановлення раціональності співвідношення між ними.
Кадровий потенціал характеризується найбільшою активністю та найменшою передбачуваністю розвитку порівняно з іншими елементами системи ресурсів підприємства. Люди не є пасивним об’єктом управління, вони активно змінюють себе, свої особистісні та професійні характеристики, ставлення до праці, керівництва та підприємства взагалі.
Ядро кадрового потенціалу – це стійка, найбільш продуктивна, соціально надійна, об’єднана загальною метою головна частина колективу, в якій існує чіткий розподіл обов’язків, відповідні відносини і трудові процедури. Формування кадрового потенціалу з урахуванням поняття «кадрове ядро» дає можливість оптимізувати чисельність працівників за рахунок стабільності персонального складу і зниження втрат робочого часу, підвищити мотивацію і продуктивність праці, дозволяє більш чітко розробляти кадрову політику.
Основними етапам формування кадрового потенціалу є:
1. Аналіз факторів, які впливають на формування кадрового потенціалу підприємства. До факторів внутрішнього середовища відносяться: стратегія підприємства; кадрова політика; образ підприємства; техніка, технологія, організація виробництва і праці; фінансові можливості підприємства; маркетингова діяльність; структурно-організаційні, професійно-кваліфікаційні фактори; джерела покриття кадрової потреби; соціально-психологічні; фізіологічні та морально-етичні фактори. До факторів зовнішнього середовища відносяться: економічні; податкова політика держави; державне регулювання в сфері трудових відносин; НТП; техніко-технологічні фактори; соціально-культурні фактори; демографічні фактори; національні та культурно-освітні особливості; кадрова політика підприємств конкурентів; територіальні фактори.
2. Розробка принципів реалізації кадрової політики щодо формування кадрового потенціалу, формування і підготовки резерву кадрів, оцінки й атестації персоналу, використання кадрового потенціалу, оплати праці і стимулювання, службово-професійного просування.
3. Розробка плану і визначення структури кадрових заходів: концепція кадрової політики; завдання кадрової стратегії; визначення чисельності, підбір і комплектування управлінськими кадрами та робітничими кадрами; формування і підготовка резерву; розвиток персоналу; оцінка й атестація; мотивація і стимулювання; заходи щодо удосконалення роботи кадрових служб.
Формування кадрового потенціалу підприємства базується на процесах набору й добору кандидатів на вакантні місця. Оскільки потенційні можливості працівників різні, то метою формування кадрового потенціалу є залучення працівників з високими фактичними характеристиками і потенційними можливостями. Процес набору повинен здійснюватися на основі результативної оцінки фактичного рівня кадрового потенціалу. Після визначення фактичного рівня необхідно з’ясувати чи відповідає рівень вимогам підприємства. Якщо фактичний рівень кадрового потенціалу більший за розрахунковий, то відбувається необґрунтоване зростання витрат, пов’язаних зі змістом праці; якщо фактичний рівень менший за розрахунковий, то відсутня можливість досягнення цілей; і якщо фактичний рівень кадрового потенціалу дорівнює розрахунковому виникає необхідність аналізу його якісних характеристик.
Харцій О.М.,
ХІНЕМ, м.Харків
ПІДГОТОВКА ЕФЕКТИВНОГО МЕНЕДЖЕРА
ДО УПРАВЛІНСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ