Geum.ru

Сучасний стан та напрями розвитку інноваційно – інвестиційної діяльності в україні

Вид материалаДокументы

Содержание


Богус В. Г., ХІНЕМ, м. Харків
Бубенко И.В.
Методика оцінки конкурентоздатності підприємств
Подобный материал:
1   2   3   4   5

Богус В. Г.,

ХІНЕМ, м. Харків




ОЦІНКА ІНОВАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНІ



Інноваційні процеси в економіці не набули вагомих масштабів, кількість підприємств, що впроваджують інновації, зменшується з кожним роком і становить зараз 12–14%, що менше в 3–4 рази, ніж в інноваційно розвинутих економіках. Наукоємність промислового виробництва знаходиться на рівні 0,3%, що на порядок менше від світового рівня. Таке становище обумовлено як браком коштів, так і відсутністю в останні роки дійової державної системи стимулювання інноваційної діяльності, Проте низький рівень наукоємності вітчизняного виробництва визначається не тільки дефіцитом грошей або браком стимулів і пільг. Фундаментальне значення має структура економіки. В українській економіці домінують низькотехнологічні галузі виробництва, які природно відносяться до малонаукоємних галузей: добувна і паливна – 0,8–1%; харчова, легка промисловість, агропромисловість – 1,2%. У цілому в Україні домінує відтворення виробництва 3-го технологічного укладу (гірнича металургія, залізничний транспорт, багатотоннажна неорганічна хімія та ін.). Відповідно майже 95% вітчизняної продукції належить до виробництв 3-го та 4-го технологічних укладів. Зростання ВВП за рахунок введення нових технологій в Україні оцінюється всього у 0,7–1%.

Для об’єктивної оцінки стану інноваційного розвитку України важливе значення має визначення її відносної позиції в рамках країн ЄС за допомогою Європейського інноваційного індексу, Європейського інноваційного табло (ЄІТ).

За ЄІТ Україна знаходиться в останній за рівнем інновативності четвертій групі – «країни, що рухаються навздогін» зі значенням індексу 0,23. Цю групу складають: Угорщина – 0,24, Росія – 0,23, Україна – 0,23, Латвія – 0,22, Польща – 0,21, Хорватія, Греція – 0,20, Болгарія – 0,19, Румунія – 0,16, Турція – 0,08. У порівнянні з іншими країнами ЄС відставання України становить: від «країн-лідерів» – приблизно у 3 рази (Швеція – 0,68), від «країн-послідовників» – 2 рази (Великобританія – 0,48), від країн «помірні інноватори» – 1,6 рази (Норвегія – 0,35).

З наведених даних видно, що переміщення України сходинками інноваційного розвитку вимагатиме величезних зусиль, ресурсів, політичної волі і високої мобілізованості суспільства. Проте для окремих секторів вітчизняної економіки ці зусилля мають бути ще більшими, ніж в цілому по всій економіці. У першу чергу це стосується аграрного сектору, галузі легкої промисловості та фармацевтики

Хоча Україна є однією з найбільш багатих країн світу на природні ресурсі, їх використання в національній економіці є вкрай нераціональним. По-перше, залишається дуже високою ресурсоємкість ВВП, яка в 2–3 рази перевищує середній рівень, властивий країнам ЄС. По-друге, зберігається низький рівень глибини переробки мінеральної сировини. По-третє, зростають обсяги експорту сировини і продукції з неї. Так, сьогодні Україна експортує понад 85% металу, що виробляє вітчизняна металургія.

Розширення використання власних мінеральних ресурсів, особливо надмірне експортування сировини і продукції з неї з низьким рівнем доданої вартості викликають для України не тільки негативні економічні наслідки, а й екологічні, зокрема забруднюється навколишнє середовище, посилюється деградація земель, зростають техногенні загрози.

Україна є однією з країн, які мають найвищий у світі ступінь депопуляції, зниження багатьох якісних характеристик населення (насамперед його здоров’я). Сьогодні середня очікувана тривалість життя в Україні є нижчою, ніж було 45 років тому.

Успіх інноваційної політики України на глобальному ринку має визначатись обсягами інвестицій, які вона отримує ззовні, а також із внутрішніх джерел для розвитку вітчизняного високотехнологічного виробництва, динамікою зростання частки високотехнологічного експорту, підвищенням зацікавленості зарубіжних компаній і висококваліфікованих спеціалістів співпрацювати з українськими підприємствами, а також масштабами використання заощаджень населення в цілях інвестування вітчизняного виробництва.

Визначення і активна реалізація пріоритетів інноваційного розвитку України, які мають сприяти зміцненню на світовому і європейському рівнях іміджу України як держави зі значним науковим і освітнім потенціалом, держави, здатної створювати найсучаснішу високотехнологічну продукцію, повинні базуватися на світових стратегічних критеріях і механізмах підвищення конкурентоспроможності економіки на світовому і внутрішньому ринках.

Іншим важливим завданням інноваційної політики є визначення тих секторів економіки і виробництва, які мають пом’якшити критичну залежність України від імпорту. Стратегія до таких секторів і виробництв відносить:
  • агропромисловий сектор і забезпечення населення продуктами харчування;
  • легку промисловість;
  • фармацевтичну галузь;
  • виробництво середньо- і високотехнологічної продукції широкого споживання.

Ефективна масштабна інноваційна політика може бути забезпечена лише шляхом налагодження централізованого урядового управління інноваційним розвитком, що особливо важливо для здійснення змін в національній інноваційній системі.

Створення ефективної централізованої державної системи координації інноваційного розвитку економіки передбачає наступне:

1. Вдосконалити нині чинний Закон «Про інноваційну діяльність», передбачивши в ньому реальні механізми стимулювання інноваційної діяльності виробничих підприємств і організацій, особливо спрямованої на реалізацію визначених державою пріоритетних напрямів.

2. Вдосконалити Закон «Про державні цільові програми», особливо в напрямку конкретизації механізму їх формування і управління та більш повного використання переваг програмно-цільового підходу.

3. Здійснити кодифікацію законів, що регулюють правовідносини у даній сфері, розробити й запровадити Кодекс законів про науково-технологічну та інноваційну діяльність. Зокрема:
  • необхідне унормування акціонерного фінансування, яке передбачає додаткові емісії цінних паперів під певні інноваційні програми;
  • через вагу кредитування як другого виду фінансування слід приділити увагу програмному підходу до зацікавленості банків та інших кредитно-фінансових установ до інноваційного фінансування;
  • має бути продуманий підхід до створення мережі венчурних та інноваційних фондів як центрів ризикового кредитування;
  • слід легалізувати діяльність так званих «бізнес-янголів» – приватних осіб, які мають фінансовий та психологічний досвід для кредитування інновацій;
  • необхідне створення «фонду фондів», який акумулював би кошти від численних джерел приватного і державного походження і розподіляв би їх між іншими фондами, які б в свою чергу спрямовували їх на відповідні напрямки фінансування згідно з програмами та іншими чинниками;
  • нагальним є створення державно-приватної страхової компанії, якою б здійснювалося страхування венчурних проектів від притаманних цій ризиковій діяльності збиткових результатів.

4. Слід кардинально підвищити дієвість державних органів, на які покладені функції оформлення та охорони прав інтелектуальної власності, інформації про видані патенти та свідоцтва і укладені договори тощо, створити судово-виконавчу інфраструктуру захисту інтелектуальної власності, розгляду і розв’язання спорів у цій сфері. Зокрема, необхідно передбачити:
  • розробку концепції створення й функціонування в Україні спеціалізованого патентного суду;
  • удосконалення механізму запобіжних заходів з припинення правопорушень у сфері інтелектуальної власності;
  • розробку методології й методики доказування (у тому числі збору й фіксації доказів) по даній категорії справ.

Законодавча система України в галузі інноваційного розвитку потребує суттєвого посилення норм, які визначають відповідальність органів влади і всіх учасників інноваційних процесів за повне і ефективне виконання законодавства.


Бубенко И.В.

УИПА, г. Харьков

Разинкова В.П.

ХИНЭМ, г. Харьков


Взаимосвязь между надежностью банков
и макроэкономической политикой


Банковская система является важным и в то же время весьма уязвимым структурным элементом экономики любой страны.

Банки выполняют ряд важных экономических функций. Они, в частности, мобилизуют сбережения, осуществляют посреднические операции, занимаются преобразованием сроков активов, облегчают совершение платежей, распределяют кредиты, контролируют соблюдение финансовой дисциплины заемщиками. Даже в странах с высоко развитыми финансовыми рынками банки остаются центрами финансово-экономической активности, являясь первичными поставщиками платежных услуг и главным рычагом проведения денежно-кредитной политики. В развивающихся странах и странах с переходной экономикой, имеющих не столь развитые финансовые рынки, банки обычно являются единственными учреждениями, которые способны собирать информацию, необходимую для проведения посреднических операций, обеспечивать диверсификацию портфелей для преобразования сроков активов и сокращения риска и оказывать помощь в наблюдении за управлением корпорациями.

Ввиду той центральной роли, которую банковская система играет в экономике, практически ни одно правительство не допускало широкого краха банков или, в случае неплатежеспособности банков, обусловленной системными факторами, не воздерживалось от вмешательства для поддержки вкладчиков. Такое различие в подходах к банкам и другим предприятиям отражает тот факт, что проблемы банковской системы, если их оставлять нерешенными, грозят подрывом макроэкономической стабильности. Используемые инструменты политики включают предоставление банкам доступа к механизму кредитора последней инстанции и прямые или косвенные государственные гарантии банковских обязательств.

Однако государственная политика должна быть направлена скорее на предотвращение стрессов в системе в целом, а не поддержание или спасение отдельных банков, если только это не грозит серьезными системными рисками. Средством предотвращения стрессов в банковской системе служит сбалансированная институциональная структура, создающая надлежащие стимулы для сильного внутреннего управления и рыночной дисциплины финансовых учреждений, в сочетании с соответствующей структурой органов регулирования и макроэкономической политикой, обеспечивающей необходимую стабильность для надежной банковской деятельности.

Определение надежной банковской системы достаточно просто: большинство банков системы являются платежеспособными и, вероятно, будут оставаться таковыми. В то же время платежеспособность – положительную чистую стоимость банка, измеряемую как разницу между стоимостью активов и пассивов (исключая стоимость капитала и резервов) – трудно измерить, а вероятность ее сохранения сложно предсказать. Даже в наиболее развитых странах банковские проблемы часто возникают весьма неожиданно ввиду недостаточной надежности информации и трудности составления прогнозов. Для оценки банковских ссуд требуется субъективная оценка неопределенных будущих платежей. Более того, владельцы и управляющие банков не заинтересованы раскрывать проблемы, присущие их ссудным портфелям. Поэтому данные балансовых отчетов о стоимости активов и необслуживаемых ссудах могут не отражать истинного положения банка. Если говорить о системе в целом, агрегирование сведений по всем банкам может скрывать проблемы. Например, появление проблем у банка, выполняющего роль важного платежного центра, может иметь более серьезные последствия для системы, чем неплатежеспособность сберегательного банка.

Причиной краха банков или утраты надежности системы могут служить различные факторы: ошибки или халатность руководства; чрезмерно рискованные операции; отсутствие надлежащих условий деятельности; мошенничество; или резкое ухудшение экономических условий, в результате которого предположения, изначально служившие основанием для выдачи ссуд и производства капиталовложений, становятся неверными.

По данным исследования, проведенного МВФ, поведение ненадежных банков отличается от поведения надежных банков. Банки, утратившие большую часть своего капитала или несущие чрезмерное бремя недействующих активов, имеют тенденцию терять платежеспособность с возрастающей скоростью. Ненадежные банки часто оказываются готовыми идти на любой риск, лишь бы получить прибыль, и поэтому не столь чутко реагируют на изменение процентных ставок и другие рыночные сигналы. Такое поведение, если оно получает широкое распространение, окажет серьезное воздействие на деятельность хозяйственных субъектов, функционирование финансовых рынков, эффективность использования финансовых ресурсов и проведение денежно-кредитной политики. Оно может также создать угрозу благополучию надежных конкурентов.

Задачи в области инфляции и платежного баланса обычно решаются мерами денежно-кредитной политики, политики в отношении обменного курса и налогово-бюджетной политики. Беспокойство за надежность банковской системы может служить причиной компромиссов при выборе направления политики и программных целей и влиять на темпы решения задачи макроэкономической стабильности.

Сильный экономически обоснованный надзор, обеспечивающий своевременное и упорядоченное закрытие или реорганизацию слабых банков может играть ключевую роль. Эффективность политики в отношении закрытия банков также повышается при наличии системы страхования депозитов, но с ограниченным охватом, с тем чтобы она защищала мелких вкладчиков, поощряя в то же время рыночную дисциплину, и механизма кредитора последней инстанции, который сдерживает бегство, обеспечивая платежеспособные банки ликвидностью.

Поскольку закрытие слабых банков имеет важное значение для структуры стимулов сильной банковской системы, упорядоченное банкротство не следует рассматривать как крах банковского надзора. Закрытие ненадежных банков будет скорее напоминать другим банкам, что рынок и система регулирования продолжают работать. Политика поощрения открытого и конкурентного банковского рынка будет также способствовать созданию банковской системы, при которой сильные банки могут процветать, но ни один банк не является слишком крупным, чтобы потерпеть крах.

Своевременное проведение политики в отношении экономических нормативов и перестройки банков в сочетании с соответствующей политикой стабилизации имеет важное значение для предотвращения серьезных нарушений экономического роста и стабильности в процессе финансовой либерализации.

Применение показателя надежности банков в качестве ключевого компонента надзора требует изучения присущих каждой стране структурных и поведенческих взаимосвязей банковской системы и макроэкономики, а также сбора информации о банковских и финансовых рынках.

Не банковский надзор, а подготовка рекомендаций по вопросам политики могут помочь властям сосредоточить большее внимание на вопросах соответствия структуры стимулов, нормативной базы и обеспечении выполнения требований, необходимости в жесткой политике закрытия неплатежеспособных банков и соблюдения международных стандартов и норм сотрудничества в области надзора.

Рекомендуется несколько способов улучшения макроэкономических программ, охватывающих политические последствия проблем банковского сектора и структурные меры по преодолению таких проблем:
  • необходимо уделение большего внимания задачам обеспечения надежности банковского сектора как при разработке политики, так и при поэтапном принятии структурных мер;
  • относительное значение денежно-кредитной, валютной и налогово-бюджетной стабилизации и разрабатываемые конкретные инструменты необходимо оценивать с учетом надежности банковской системы;
  • необходим более транспарентный подход к оценке затрат на преодоление слабости банковской системы при их включении в налогово-бюджетную программу;
  • использование возможности МВФ для содействия улучшению банковского регулирования и надзора, распространения данных и принятия стратегий решения проблем в сотрудничестве с другими учреждениями, а также для дополнения работы других организаций путем решения структурных проблем банковской сферы с макроэкономических позиций.



Зламанюк Т.В.

ХІНЕМ, м. Торез


МЕТОДИКА ОЦІНКИ КОНКУРЕНТОЗДАТНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ