Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011
| Вид материала | Документы |
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Матеріали науково-практичної конференції м. Чернігів, 1 листопада 2011 року Чернігів, 2168.18kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- Гендерна мапа центрально-східної європи матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, 1924.01kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- З. Й. Красовицького 5 листопада 2008 року, м. Суми, 936.73kb.
- Оппозиция «романтизм-реализм» в повествовательной структуре рассказов Б. Майлина 20-30-х, 72.35kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни кременчуцький національний університет, 890.11kb.
- Шоста міжнародна науково-практична конференція, 63.85kb.
- Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.
- Лукашева Е.А. Общая теория права и многоаспектный анализ правовых явлений // Советское государство и право. – 1975. – №4. – С. 32-36.
- Петражицький Л.І. Теорія права і держави в зв’язку з теорією моральності. – СПб., 2000. – 620 с.
Капустина Надежда
ПРАВОВОЙ НИГИЛИЗМ КАК ПРЕНЕБРЕЖЕНИЕ К ЦЕННОСТИ ПРАВА
Проблема правового нигилизма теснейшим образом связанна с пониманием права как ценности. Ценность в самом общем смысле означает положительную или отрицательную значимость объектов окружающего мира для человека, социальной группы, общества в целом, определяемую не их свойствами самими по себе, а их вовлеченность в сферу человеческой жизнедеятельности, интересов и потребностей, социальных отношений; критерий и способы оценки этой значимости, выраженные в нравственных принципах и нормах, идеалах, установках, целей. Понятие ценность раскрывает смыслообразующее основание человеческой деятельности.
Ценность права состоит том, что оно, во-первых, является идеальным и, одновременно, рациональным выражением социального порядка. Во-вторых, право позволяет социальным субъектам быть вовлеченными в круг социальных отношений, устанавливать связи между ними с помощью определения признанных обществом прав и обязанностей.
Общество может оценивать право как необходимый, универсальный социальный регулятор. Общество может идеализировать право, считать его единственным социальным регулятором, наличие которого означает ненужность, вторичность акцидентность иных регулятивных систем. Общество может воспринимать право как явление чуждое и враждебное, которое не способствует общему благу и справедливости, а наоборот, их отрицает. Право имеет в разных культурах разную ценность. В современной западной культуре право имеет ценность, прежде всего как выражение личностного начала. Право признается в рамках западной культуры одной из наивысших ценностей.
Правовой нигилизм это одна из форм проявления такого социального феномена, как нигилизм. Нигилизм это, прежде всего, социально-психологическое явление, связанное с негативным отношением социальных групп или отдельных личностей к ценностям, которые актуальны в данный момент и существенны для общества в целом. Изначально понятие нигилизма получило свое развитие в трудах немецких философов, в частности у Ницше. Ницше утверждал, что нигилизм возникает там, где жизнь обесценивается, где потеряна цель и нет ответа на вопрос о смысле жизни. Нигилизм – это явление, связанное с переоценкой ценностей, именно тех ценностей, которые только и наполняют смыслом действия и стремления людей [2, 208]. Отношение Ницше к нигилизму двояко и противоречиво. С одной стороны, он его ярый сторонник, с другой стороны он считает, что нигилизм не является чем-то абсолютным и значимым, а это следствие ненормального развития общества и его духовной культуры.
Правовой нигилизм означает и отрицание ценности права как универсального социального регулятора и пренебрежительное отношения к праву с различными эмоциональными оттенками от скептического до негативистского. Русский философ С. Л. Франк понимает под нигилизмом отрицание или непризнание абсолютных (объективных) ценностей, достижение цели неправовыми средствами. Нигилизм в русском сознании, по Франку, проявляется в безграничном морализме русской души, в которой нет места теоретическим, эстетическим, религиозным ценностям. Этот нигилизм обладает безграничной властью над сознанием. Причину этого автор видит «не только в одном лишь установлении нравственной обязанности служения народному благу», но и связывает «с мечтой или верой, что цель нравственных усилий – счастье народа – может быть осуществлена... в абсолютной форме» [3, 173 – 177].
Несомненный вклад в исследование проблемы правового нигилизма философа и правоведа И. А. Ильина. Как полагал Ильин, основной силой, которая позволяет праву эффективно воздействовать на общественные отношения, являются не сила авторитета или сила силы, а общественное правосознание, от которого зависти признание права как ценностного элемента общественной жизни. Ильин об этом говорит следующее « Право нуждается в правосознании для того, чтобы стать творческой жизненной силой, а правосознание нуждается в праве для того, чтобы приобрести предметную основу и объективную верность» [1, 180].
Признание права – исходя из разделения права на положительное и естественное – в свою очередь распадается на признание права положительного и признание права естественного. «Признание положительного права состоит в том, что человек, усмотрев с очевидностью его объективное содержание и его объективное значение, добровольно вменяет себе в обязанность соблюдение его правил и воспитывает в этом направлении не только свои сознательные решения, но и свои непосредственные инстинктивные хотения и порывы» [1,181–182]. Признанию положительного права мешает то, что люди не усматривают его духовной ценности и жизненной необходимости.
Ильин высказал вполне справедливое и актуальное для настоящего времени суждение о причинах такого недуга правосознания как, правовой нигилизм. В частности, он отметил, что духовным основанием этого недуга является восприятие права как чужеродного, как элемента внешней власти, как момент ограничения свободы. Так для большинства право – это результат деятельности власти, представленной либо в виде закона, либо в виде деятельности правоприменительных органов. В этом случаи правовой нигилизм напрямую связан с нигилизмом институциональным, который, выражается во всеобщем недоверии к властной, управленческой деятельности. Не менее опасное явление, способствующее проявлению правового нигилизма – расхождение закона и правоприменительной практики. Опыт показывает, что если даже закон сформулирован, верно, принят в соответствии с нормами, но не может быть реализован, то такое положение дел только укрепляет пренебрежительное отношение к праву. Так же не менее опасным фактором вызывающим к жизни правовой нигилизма является правосудие а именно несправедливое правосудие, неисполнение судебных решений, слабая эффективность правосудия.
Преодоление правового нигилизма и восстановление праву его ценности весьма сложный и длительный процесс, требующий комплексного решения. Что бы преодолеть этот недуг необходимо предпринять следующее:
– повышение уровня общей и правовой культуры, а именно развитие у личности духовности, принципов моральности и гуманистических ценностей, формирование у личности сознательного и ценностного восприятия права и правовых норм и следование им в повседневной жизни, накопление и передачу последующим поколениям позитивного отношения и уважение к праву и правовым нормам
– совершенствование законодательства
– укрепление законности, правопорядка, государственной дисциплины
– подготовка высококвалифицированных кадров юристов.
Литература:
1. Ильин И.А. О сущности правосознания. Собр. соч. Т.4. – М., 1994.
2. Ницше Ф. Воля к власти: Опыт переоценки всех ценностей – М., 2008.
3. Франк С.Л. Этика нигилизма // Вехи. Из глубины. – М., 1991.
Ковтун Ірина
ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ПРОФЕСІЙНОЇ ДЕФОРМАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ СЛІДЧОГО
Професійна деформація особистості – це зміни якостей особистості (стереотипів сприйняття, ціннісних орієнтацій, характеру, способів спілкування і поведінки), які з’являються під впливом виконання професійної ролі. Професійна діяльність людини – одне з провідних проявів активної особистості. Вона тягне за собою професійний розвиток працівника, що обумовлює формування професійного типу особистості. Професійна деформація може відрізнятися своєю спрямованістю, носити позитивний або негативний характер. Позитивний, виховує вплив професійної діяльності виявляється в досвіді, навичках і уміннях, інтересах і потребах, у сумлінному ставленні до праці, дисциплінованості та інших позитивних рисах характеру.
Негативний вплив професійної діяльності виявляється в негативних сторонах характеру, установках і т.п. Професійна деформація особистості може носити епізодичний або стійкий, поверхневий або глобальний характер; проявляється в професійному жаргоні, в манерах поведінки.
Дослідження професійної деформації працівника ОВС в даний час є досить актуальною проблемою, вирішення якої представляє значний інтерес як в теоретичному, так і в практичному плані. Деформація особистості працівника ОВС в процесі багаторічного виконання ним професійних обов’язків пов’язана як з розвитком професійно важливих якостей, так і з розвитком якостей, що негативно впливають на його діяльність.
Служба в ОВС відноситься до тих видів професійної праці, умови і характер яких може надати травмуючий вплив на психіку (психічна напруженість праці, можливість отримання фізичної травми або загибелі, великий рівень відповідальності).
Тривале багаторічне виконання подібної професійної діяльності може призвести до професійних деформацій. Вважається, що найбільшою мірою професійним деформаціям піддаються професії типу «людина-людина», тому що спілкування з іншою людиною обов’язково включає в себе взаємодію (вплив – зворотний вплив), особливо «людина – аномальна людина».
Професійним деформацій можуть бути піддані представники будь-яких професій, але деформації професіоналів «людина – людина» мають найбільший ступінь небезпеки, так як проявляються негативно в сфері ділового та особистісного спілкування, побуту, тобто спостерігається своєрідний негативний «рикошет» або «бумеранг» у цю ж систему «людина – людина». Існує безліч професійних критеріїв анормальної людини (медичних, психологічних, юридичних і т.п.). Наприклад, працівники ОВС, виконуючи свої професійні обов’язки, працюють з людьми, що мають потворну моральну і правову свідомість. Одним з діючих психологічних механізмів професійної деформації в цьому випадку є конфлікт, боротьба чи узгодження нормативних регуляторів поведінки, суперечливих за своєю суттю: (етичних, моральних і специфічних професійних (службових).
У процесі виконання своїх службових обов’язків працівник ОВС вдосконалює повторювані дії та операції. Формування професійних навичок і стереотипів, автоматизми у професійній діяльності економлять час фахівця, знижують рівень помилок, прискорюють процес входження в професію – профадаптацію і професіоналізацію. Але професійна діяльність працівника ОВС пов’язана з великою кількістю нестандартних ситуацій, тобто в цьому випадку стереотипні, звичні дії не будуть ефективними. Вирішувати професійні завдання співробітнику ОВС часто доводиться в умовах жорсткого дефіциту часу, що створює «легкість переходу» на звичний шлях рішень. Регламентованість змісту професійної діяльності, незмінність процесу, жорстка алгоритмізація створюють своєрідне «прокрустове ложе», деформуючи професіонала. Як правило, виділяють:
– загальні професійні деформації (типові): синдром асоціальної перцепції, при якому кожний громадянин сприймається як потенційний порушник, емоційна індиферентність, холодність до страждань інших; поведінковий трансфер, що характеризує формування рис рольової поведінки і якостей, притаманних особам, які порушують закон, засвоєння і вживання їх жаргону;
– спеціальні професійні деформації, пов’язані з внутрішньопрофесійною спеціалізацією: у слідчого – правова підозрілість, у оперативного працівника актуальна агресивність і т.п.;
– професійно-типологічні деформації, обумовлені накладенням індивідуально-психологічних особливостей особистості на психологічну структуру діяльності: комплекс переваги, гіпертрофований рівень домагань, домінантність, зумовлені реалізацією працівником владних функцій;
– індивідуалізовані деформації, зумовлені індивідуальними психологічними особливостями працівників: професійні акцентуації, зверхякості, надміра, трудоголізм, трудовий фанатизм, зверхчестність.
Серед основних психологічних детермінантів професійних деформацій працівника ОВС головною є сама професійна діяльність, а також:
– неадекватність мотиву вибору професії конкретної людини цілям професійної діяльності (корисливі мотиви, прагнення до влади, домінування, самоствердження);
– розбіжність очікувань молодого працівника професійної реальності, труднощі та невдачі на шляху професіоналізації;
– стереотипізація, освіта автоматизованих професійних умінь;
– дія механізмів психологічного захисту у зв’язку з підвищеною емоційною напруженістю, насиченістю, відповідальністю, небезпекою для життя і здоров’я, призводять до синдрому «емоційного вигорання» (емоційної холодності), раціоналізації, витіснення, проекції, регресії;
– акцентуації характеру, що переходять у професійні акцентуації, в зверхякості;
– затримки професійного розвитку, (стагнації);
– старіння і зниження рівня інтелекту.
Можна виділити три рівня деформації: початковий, середній, глибинний. Значний вплив на рівень професійної деформації надає тривалість виконання службових обов’язків (стаж).
Результати емпіричних досліджень показують, що у працівників зі стажем роботи в ОВС від 5 до 20 років початковий рівень деформації виявлений у 37,0% співробітників міліції, середній рівень для 47,7% співробітників і глибинний – для 9,3%.
Характер деформації може визначатися не тільки самою професією, але і положенням в ієрархії влади. Коли людина знаходить певну владу над іншими, а зворотні зв’язки, критика, громадський контроль за його поведінкою ослаблені, то його особу деформується (трансформується). Керівник, постійно віддає накази, схильний до небезпеки виникнення у нього почуття зверхності або навіть зарозумілості, що послаблює його здатність до самокритики. При цьому відмічено, що перш за все в даному випадку страждає почуття гумору, зокрема розуміння жартів на свою адресу. Подібна нечутливість закриває йому шляхи для інтелектуального розвитку. Посадова прихильність деяких керівників до правил і розпорядків, часто досить формальним, сприяє іноді загальному збіднінню їх емоційної сфери, появі формалізму і сухості в особистих взаєминах.
Для попередження розвитку професійної деформації особистості слідчого вбачаємо наступні напрямки:
- ослаблення деформуючого впливу діяльності шляхом тимчасового відсторонення працівника від діяльності, професійного оточення або їх зміни;
- оновлення та зміцнення фізичного, психологічного, психофізіологічного потенціалу працівника, підтримка його працездатності;
- формування і розвиток індивідуально-психологічних якостей, які блокують деформуючий вплив.
Мельничук Ольга
АНТРОПОЛОГІЧНА СКЛАДОВА ПРАВОВОГО ОБРАЗУ МІСТА
Ставлення людини до права є основою формування її правосвідомості. З іншого боку, те як людина сприймає право залежить від соціального середовища, в якому перебуває індивід, суто особистісного відчуття права, навіть підсвідомого та несвідомого тощо. Виявлення позиції людини щодо права веде до соціальної, культурної та, безперечно, правової детермінації свідомості індивіда та його поведінки. Тобто, вироблення нових сенсів, норм, правил, інтерпретацій у сфері права пов’язані у першу чергу зі свідомістю людини.
Особливим об’єктом віддзеркалення у правосвідомості людини є місто, яке має багатопланові образи та правові форми свого існування. Місто може розглядатися як джерело нормативів правової поведінки, модель формування інституту державності, суб’єкт правових відносин [1], основа формування певного рівня правової культури та, відповідно, правосвідомості.
У дослідженнях соціологів відзначається, що образ міста – це семантична конструкція, яка пов’язана зі сприйняттям міста індивідом та водночас є сенсорно-інформаційним фільтром для відбору знакових предметів міського існування [2, с. 47].
Феноменологія міста дозволяє розглядати таку його складову як правовий образ – систему знаків, що визначає схеми його сприйняття, на основі яких відбираються значимі правові аспекти та артефакти міського життя. Образ об’єктивний за своїм джерелом та ідеальний за способом (формою) свого існування [3, с. 4]. Місто як джерело образного мислення суб’єкта пізнання продукує безліч ідеальних моделей. Перекладаючи ці думки на мову права, можна констатувати існування різноманітності правових образів міста у свідомості людини [4].
Підставами сприйняття та відношення до міста, а також складовими його правового образу, є: мотивація, диспозиція, інтенція та субкультура [2, с. 51-52].
Мотиваційне сприйняття міста пов’язане з потребами та запитами особистісної самореалізації. Місце, де людина мешкає (місто, в якому вона народилася; місто, в якому вона вчилася; місто, в яке вона переїхала; місто, в яке вона прагне і т. д.), оцінюється як «стартовий капітал» для реалізації можливостей. Тут має значення також наявність специфічних соціальних, у тому числі правових і політичних інтересів, засобів і об’єктів для реалізації особистості. Якщо місто, наприклад, є столицею держави, то індивід у зв’язку з цим буде усвідомлювати та вмотивувати свою поведінку вже виходячи з певної структури загальнолюдських та правових ціннісних орієнтацій. Таким чином, можна стверджувати мотиваційну складову у формуванні правового образу міста.
Система установок, якими керується особа в своєму сприйнятті міста, передбачає нормування її поведінки, встановлення рамок при вступі у соціальні зв’язки, а також можливість вибору варіантів рішень при виникненні правових відносин. Таким чином, правовий образ міста – це ще й сфера диспозитивного сприйняття, відношення людини та дії.
Стереотипи, переживання, звички, почуття, настрої по відношенню до особистісно значимих артефактів міського життя свідчать про внутрішній психологічний рівень, про інтенціональну підставу сприйняття міста. Формування правосвідомості і правової культури безпосередньо пов’язане з думками людини про місто, в якому вона проживає.
Субкультурне сприйняття і ставлення до міста розкриває особливості оцінок міст різноманітними соціальними групами, що також мислиться як потужна складова рівня правосвідомості і правової культури. Такими соціальними групами є: етнічні, релігійні, вікові (окремо студентство), професійні, інтелектуальні та інші.
Якщо в сприйнятті та ставленні до міста визначальними є суб’єктні характеристики, то образ міста є єдністю об’єктного та суб’єктного. Правовий образ міста складається з особистого правового досвіду суб’єкта, об’єктивних параметрів міського середовища, навколишнього соціокультурного (ментального) оточення та атмосфери, колориту часу [2, с. 54].
Як зазначає Ю. Ц. Тихєєва, існує декілька факторів, які диктують необхідність дослідження проблеми людини у міських умовах. Змінюється просторова структура розселення людей, процес урбанізації набуває масових розмірів. Людина вже виступає не тільки суб’єктом міських відносин, але й частиною міських умов її буття. Місто стає «антропологізованим тілом», та з’являється ще один тип людини – міський житель, зі своєю ідеологією, світосприйняттям, ментальністю [5]. Тобто місто є специфічною лабораторією, що формує загальносоціальні основи для існування людини міської. Так само місто є історично-правовим підгрунтям для виявлення зв’язку міської людини з правом. У такому розрізі більш розкритими стають поняття правової ідеології, правової ментальності, правосвідомості, правової культури тощо.
Таким чином, розглядаючи місто як локальну соціопросторову сферу правової культури (Р. А. Ромашов) та її елементів, можна констатувати існування міської правосвідомості особистості. Тип правової свідомості, що виник з появою міст можна виявити за специфікою відношення міських жителів до права, системою правових цінностей городян, у зв’язку з якими формується правовий образ міста та здійснюється соціально-правова регуляція. Ствердження існування категорії правового образа міста за допомогою сталої категорії юриспруденції – правосвідомості, дає підстави досліджувати та безперечно визнавати її антропологічну складову.
Література:
1. Джабраілов Р. А. Господарська правосуб’єктність міста : теорія і практика : монографія / Р. А. Джабраілов ; НАН України. Ін-т економіко-правових досліджень. – Донецьк : Ноулідж, 2010. – 455 с.
2. Конспект лекций по курсу «Социология города» / Сост. : Пирогов С. В.. – Томск : Томский государственный университет, 2003. – 185 с.
3. Оборотов Ю. Н. Образы государств в глобализующемся мире / Ю. Н. Оборотов // Закон и жизнь. – 2004. – № 8. – С. 4-8.
4. Мельничук О. С. Феноменологія міста та формування його правового образу / О. С. Мельничук // Часопис Київського університету права. – 2011. – № 3. – С. 27-31.
5. Тыхеева Ю. Ц. Человек в городском пространстве (философско-антропологические основания урбанологии) / Ю. Ц. Тыхеева [Електронний ресурс]. Режим доступу до статті : .ru/nauchnaya/publications/professor.ru/Tyheeva/
Минькович-Слободяник Олена
ПРАВОВА ПОЛІТИКА ЯК ЧИННИК ФУНКЦІОНУВАННЯ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ
Правова політика, виступаючи в якості засобу демократичних перетворень суспільства, здатна формувати і в перспективі досягати цілей стратегічного характеру: 1) створювати і розвивати основи правової держави і громадянського суспільства; 2) регулювати складні відносини між суспільством і державою; 3) реально забезпечувати права і свободи людини і громадянина.
У зв’язку з цим хотілося б розглянути дії правової політики в сфері формування правової держави в якості найважливішого пріоритету не як самоціль, а в ім’я реального забезпечення прав людини.
Правовою прийнято вважати державу яка ґрунтується тільки на основі права, але, за таких обставин, неминуче виникає питання про можливість «зв’язати» державну владу правом. У цьому розумінні, наприклад, Г. Еллінек говорив про необхідність «правового самообмеження держави». На його думку, «діяльність держави регулюється міцними правовими нормами, що виникають і підлягають зміні лише у встановлених правових формах. Така норма, перш за все, обов’язкова для органів держави. Але разом з тим є вже зв’язаною і діяльністю самої держави» [1, 268-283]. З цього випливає, що в правовій державі проблема знімається вже тим, що сама влада починає носити правовий характер.
З аналізу літератури видно, що визначити ознаки правової держави досить складно. У науці досі не склалося єдиної концепції правової держави. Її розуміння зазнає постійних і значних змін [3, 95-105]. Зокрема, не безперечною є спроба розглядати правову державу, як організацію, що має наступні ознаки: 1) наявність громадянського суспільства, 2) верховенство права; 3) поділ влади; 4) головна функція суду не як органу репресії, а органу правосуддя;. 5) предметом судового розгляду може бути сам закон. Тут в першу чергу, викликають сумніви ознаки, які стосуються громадянського суспільства і поділу влади, оскільки дослідники розуміють їх по-різному. Зокрема, остання трактується від буквального сенсу до розуміння його або як ознаки, або як принципу поділу влади.
Зазначимо спірні питання, які стосуються і такої ознаки правової держави як наявність громадянського суспільства. Розбіжності випливають з того, що згідно з теоріями класичного лібералізму самоврядування, прямо пов’язане з вченням про «громадянське суспільство». На цій підставі наявність громадянського суспільства, на думку Л.І. Спиридонова [4, 112-116], та інших авторів є обов’язковою передумовою створення правової держави.
Між тим важливо відзначити, що навчання неолібералізму, яке має у своєму арсеналі ідею «права на гідне людське існування» не вважає обов’язковою ознакою правової держави наявність «громадянського суспільства».
Сьогодні все ще залишаються без аргументованої відповіді і такі ознаки правової держави, як наявність народного представництва, визнання особистості безумовною цінністю та інші.
Не дивлячись на те, що предметом нашого дослідження не є повне і точне встановлення всіх складових правової держави,хотілося б розглянути лише ті з них, які лежать в основі її формування і визнаються більшістю правознавців, а також закцентувати увагу на різному розумінні основних ідей правової держави.
По-перше, відзначимо існування в теоріях завищеного статусу конституційного акта, який визначає спосіб правління в державі. Як справедливо зазначав А. Есменом, «конституція не має на меті створити державу, яка існує раніше неї і яка є наслідком природного факту утворення нації; вона має своїм предметом право визначення форми держави і правління. Це закон, по суті своїй, такого ж характеру, як і інші, тільки штучно, хоча шляхом дуже розумної комбінації, надає конституційним законам особливу стійкість і силу, вилучивши їх з-під влади звичайного законодавця» [5, 199].
По-друге, вимагають осмислення різні погляди на вчення про встановлення влади народу. Так, М.М. Карєєв – вчений ліберально-демократичного спрямування зазначав, що, будучи послідовно здійсненим в Конституції Франції 1791 року, принцип народовладдя привів у політичному житті держави до повної дезорганізації виконавчої, судової та церковної влади і остаточно зруйнував будь-яку можливість законного управління централізованою владою [2, 189-192].
По-третє, істотною є та обставина, що особистість розглядається не як «основний елемент суспільства», а головним чином у значенні індивідуальності, свобода якої становить наріжний камінь всього суспільного життя. У зв’язку з цим предметом наукових досліджень і стає ставлення «особистість – держава». Між тим, практична реалізація ідеї індивідуалізму, у формально-правовому її розумінні, наштовхується на противагу принципів рівності і свободи. З цього жорстко випливає, що визначивши людину та її невід’ємні природні права вищою цінністю, необхідно здійснювати такі економічні і правові дії, включаючи засоби правової політики, де кожна людина мала би не тільки політичні права, але і мінімум соціальних та економічних прав і можливостей. Якщо зупинитися лише на політичних свободах, декларованих Конституцією, ігноруючи соціально-економічний аспект, то це стане лише півмірою.
Виходячи з сучасного розуміння, правова держава – це, перш за все, особлива найбільш досконала модель демократичної цивілізованої держави. В її понятті виділяється два головні елементи: а) висування на перший план особистості, її прав і свобод, їх гарантованості, б) обмеження правом меж державної влади, правова регламентація механізму її формування та діяльності. Право виступає в цьому випадку одночасно: 1) державним регулятором суспільних відносин; 2) мірою свободи; 3) засобом розширення меж можливостей діяльності особистості у всіх сферах життя суспільства.
Отже, обмеження правом меж діяльності держави є один з найбільш важливих сутнісних ознак правової держави. Очевидна необхідність такого обмеження бачиться, перш за все в тому, щоб суб’єктивні особливості характеру і недоліки тієї чи іншої посадової особи не змогли перетворитися на вади самої державної влади.
З цього з неминучістю випливає висновок про пріоритетне становище правової політики в правовій державі, оскільки остання не зможе ефективно функціонувати без науково обґрунтованої правової політики. У рамках такої політики надається можливість реалізації двох тісно взаємопов’язаних сторін, що стосуються правової держави: 1) формально-юридична, коли процес формування і діяльності держави вводиться в суворі правові межі, 2) соціально-юридична, коли забезпечуються і захищаються права і свободи особистості. Як нам видається, завдяки правовій політиці, обидві сторони можуть проявити себе не інакше як взяті в єдності і взаємозв’язку.
Представляється надзвичайно важливим відзначити, що правова політика в своєму потенціалі має можливості: забезпечити формування правової держави на розроблених нею засадах, з урахуванням: реалій Української дійсності. До числа найбільш важливих принципів можна віднести: 1) легітимність державної влади; 2) взаємну відповідальність держави і особистості; 3) поділ влади; 4) високий рівень законності; 5) єдність природного та позитивного права.
Література:
- Еллинек Г. Право современного государства. – Т. 1. Общее учение о государстве. – СПб. – 1908. – 456 с.
- Кареев Н.Н. Происхождение современного народно-правового государства. – СПб. – 1908. – 267 с.
- Нерсесянц B.C. Философия права. – М. – 1997. – 345 с.
- Спиридонов Л.И. Теория государства и права. – СПб. – 1995. – 398 с.
- Эсмен А. Общие основания конституционного права. – СПб – 1878. – 254 с.
Оборотов Игорь
СВЯЩЕННОЕ ПРЕДАНИЕ КАК ИСТОЧНИК ЦЕРКОВНОГО ПРАВА
Работы современных «светских» юристов, посвященные исследованию проблем церковного права, не лишены целого ряда методологических ошибок и недостатков, которые не позволяют прийти к качественным выводам, способным удовлетворить и правоведов и богословов.
Одна из таких проблем связана с анализом источников церковного права, где есть две крайности: 1) желание полностью «перевести» церковное право на язык современной юриспруденции; 2) нежелание модернизировать церковное право в соответствии с требованиями времени, вследствие чего изучение церковного права сводится к его простому изложению на основании тех работ, которые были изданы в дореволюционные период. Думается, что в этом случае нужно придерживаться позиции разумного консерватизма, то есть, не затрагивая сущности и формы церковных установлений, применить в их отношении современную методологию исследований, осуществить систематизацию религиозно-правовых норм, использовать современные теоретико-правовые конструкции для описания и познания явлений и процессов церковно-правовой сферы.
Комплексный подход к исследованию канонических источников предполагает их анализ с привлечением богословского материала, что позволяет осуществить классификацию и ранжирование канонических норм исходя из их сущности, происхождения, способа закрепления и субъекта правотворчества.
Источники церковного права принято разделять на три группы: 1) божественное право Церкви; 2) внутренне церковное законодательство и церковный обычай; 3) внешнее законодательство, относящееся к Церкви [4, с.4]. Первая группа источников, божественное право (Jus Divinum) состоит из Священного Писания и Священного Предания, причем у многих современных авторов складывается превратное понятие об их соотношении, в котором эти два источника противопоставляются друг другу. Ошибочность этой точки зрения видна даже в контексте теории права, поскольку источники права – это внешние формы проявления его содержания, следовательно не При обращении же к богословию и канонистике непротиворечивость, взаимообусловленность и взаимодополняемость Священного Писания и Священного Предания становятся неоспоримыми.
Священное Предание, наряду со Священным Писанием, выступает одним из способов сохранения и распространения Божественного Откровения. Митрополит Московский Филарет (Дроздов) в «Пространном Катехизисе» пишет, что «Под наименованием «Священное Предание» понимается то, что истинно верующие и чтущие Бога словом и примером передают один другому и предки – потомкам: учение веры, Закон Божий, Таинства и священные обряды» [7, с.7].
Предание – это и процесс оставления в наследство, и само передаваемое, подтверждения чему находятся в новозаветных текстах: «… я от Самого Господа принял то, что и вам передаю» (1 Кор. 11: 23); «… стойте и держите предания которым вы научены или словом или послание нашим» (2 Фес. 2: 15). Предание проистекает от Самого Бога, что находит подтверждение в Евангелии от Иоанна, где передана молитва Иисуса Христа, обращённая к Богу Отцу: «Слова, которые Ты дал мне, Я передал им, и они приняли и уразумели истинно» (Ин. 17: 8). Таким образом, становится очевидно, что Писание и Предание – две формы отражения Божественного Откровения, существование которых немыслимо в отрыве друг от друга, потому что если первое – передача преимущественно формы Откровения, то второе – «передача опыта духовной жизни и благодатного освящения» [6, с.752].
Митр. Филарет (Дроздов) указывает, что Предание – наиболее древний и первоначальный способ распространения Откровения, Писание появляется позже и дано для того, чтобы откровение сохранилось более точно и неизменно. Необходимость Предания видна и из того, что книгами пользоваться могут не все, а Преданием – все [7, с.8].
Нельзя пройти мимо позиции, представленной в работах современного английского православного богослова, митрополита Диоклийского Каллиста (Уэра), который отмечает, что Библия составляет часть Предания, существует внутри него. По его мнению «среди многообразных элементов предания доминирующее положение занимают Библия, Символ веры и вероучительные определения Вселенских соборов» [3, с.5]. Такая позиция вызывает интерес и даёт повод к размышлениям, тем более, что митр. Каллист не одинок в своих мыслях – сходные суждения есть и трудах о. Сергия (Булгакова). Последний пишет, что «Священное Писание и Предание надо понимать не в их противоречивости, но в их единстве, которое отнюдь не устраняет их действительного различия. В этом свясле Священное Писание, прежде всего, входит в состав церковного предания, которое является авторизующим, свидетельствующим о достоинстве священных книг в Церкви» [1, с.22]. Нужно упомянуть и слова св. Василия Великого, который говорит: «Почитаю же правилом апостольским – держаться и не изложенных в Писании преданий» [2], то есть Писание рассматривается как одна из форм отражения Предания.
Однако, в приведённой позиции есть и уязвимые места, в частности, Писание рассматривается как письменная форма отражения Предания, а это не подтверждается святоотеческим учением, согласно которому библейские книги носят богодухновенный характер и отражают Божественное Откровение. Догматы, заповеди и иные божественные установления выражаются либо в священных книгах (Писание), либо в иных формах, которые могут иметь, как устный, так и письменный характер (Предание).
Отсюда очевидно, что критерий различения Писания и Предания – не наличие или отсутствие текстуальной фиксации (тем более, что начиная с IV века Предание начинает записываться), а нечто иное. Что это за «не́что» можно определить из 91 правила св. Василия Великого, где устанавливается: «Из догматов и проповедей, соблюденных в Церкви, иные имеем в учении, изложенном в Писании, а другие, дошедшие до нас от апостольского предания, приняли мы в тайне. Но те и другие имеют одинаковую силу для благочестия. И никто не оспаривает последних, если хотя несколько сведущ он в церковных постановлениях. Ибо, если бы вздумали мы отвергать не изложенные в Писании обычаи, как не имеющие большой силы, то неприметным для себя образом исказили бы самое главное в Евангелии, лучше же сказать, обратили бы проповедь в пустое имя».
Отсюда можно сделать вывод, что проблема соотношения Писания и Предания решается так: они неразрывно связаны между собой, причём Предание – это существующие в устной или письменной форме духовные ориентиры для правильного понимания Писания, а Писание – формальная фиксация основ нравственно-религиозного учения Христианства.
Формы отражения Священного Предания могут быть таковы: Апостольские Правила, Символ Веры; Правила Вселенских и Поместных Соборов; труды Отцов и Учителей Церкви; древние литургии; древние мученические акты, в которых отразилось исповедание веры; церковные обычаи; записи церковных историков; уклад и дух церковной жизни.
Предназначение Предания довольно удачно обозначено протопресв. Михаилом Помазанским, выделяющим две основных его цели: 1) помощь в правильном понимании отдельных мест Священного Писания и для противопоставления его еретическим перетолкованиям; 2) установление догматов христианской веры ввиду того, что одни истины выражены в Писании совершенно определённо, а другие не вполне ясно и точно и поэтому требуют подтверждения Священным Апостольским Преданием [5, с.16].
Писание носит больше историко-описательный характер и содержит, как правило, указания духовно-нравственного характера, поэтому Священное Предание, в котором достаточно чётко, в форме канонов, определены правила внутрицерковной жизни, должно стать одним из важнейших предметов исследования для специалистов по церковному праву. В настоящее же время большинство авторов стараются обойти этот вопрос стороной, очевидно опасаясь целого ряда проблем, которые встанут перед ними, в частности: определения конкретных форм существования Предания; проведения грани между Преданием, основанным на Божественным Откровении, и традициями, исходящими от человека и т.д.
Литература:
1. Булгаков С.Н. Православие. – М.: АСТ: Фолио, 2001. – 380 с.
2. Василий Великий. О Святом Духе. К Амфилохию, епископу Иконийскому. – Гл. 29. // ib.ru/Basil/amfiloh.phpl
3. Каллист (Уэр), епископ. Священное Предание: источник православной веры // Предание и Церковь: от смысла к вечности. Роль Священного Предания в Православной Церкви. – М.: ОБРАЗ, 2007. – С. 3-18.
4. Певцовъ В.Г. Лекціи по церковному праву. – Пб., 1914. – 242 с.
5. Помазанский Михаил, протопресв. Православное догматическое богословие. – М.: ДАРЪ, 2005. – 464 с.
6. Православие. Словарь-справочник. – М.: ДАРЪ, 2007. – 960 с.
7. Пространный христианский катехизис православной кафолической восточной церкви / Сост. митр. Филарет (Дроздов). – М.: ОБРАЗ, 2005. – 128 с.
Остапенко Тимур
ХАРАКТЕРНІ РИСИ СУДОВОГО ПРОЦЕСУ ТА ЙОГО ВПЛИВ НА РОЗВИТОК ПУБЛІЧНОГО ПРАВА В УКРАЇНІ-ГЕТЬМАНЩИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII – 80-х рр. XVIII ст.
Судовий процес XVII – XVIII ст.ст. відзначається рядом характерних ознак. По-перше, провадження справ перед судом було єдиним, тобто не поділялося на провадження у справах кримінальних, цивільних тощо. Це пояснюється тим, що мали приватно-правовий характер справи не тільки цивільні, але й у великій кількості кримінальні. Уряд переслідував фактично антидержавні злочини, а також інші важкі вчинки.
Як у цивільних справах, так і в кримінальних в суди подавалася скарга-позов, при вирішенні якої користувались однаковими прийомами і формами. Процеси могли в обох випадках закінчуватися мировою угодою. Перед ними ставилось завдання – домогтися задоволення у першу чергу матеріальних претензій сторони «поводовой», або «актора». Поводова сторона могла також відмовитися від претензій. Проте були й відмінності, які проявлялися у застосуванні проти обвинуваченого в кримінальній справі катувань і навіть більш суворої кари, чого не передбачалось проти відповідача у цивільній справі.
Процес мав становий характер. Адже право, яке застосовував суд, переслідувало інтереси панівних верств суспільства, а судді були представниками панівної верхівки, що й визначало її станову правосвідомість.
Процес тісно пов’язувався з матеріальним правом. Зрештою, окремого процесуального кодексу не було. Норми процесуального права містились у збірках матеріального права і викладались іноді тільки в окремих главах чи розділах, а часто паралельно з нормами матеріального права. Цей зв’язок не був формальним і проявлявся він у тому, що судовий процес служив примусовій реалізації і захистові матеріального права привілейованих верств на випадок його порушення. К. Маркс підкреслював, «що процес є тільки форма життя закону, отже, прояв його внутрішнього життя». Це положення повністю стосується феодального процесу.
При всій різнорідності діючого на Україні-Гетьманщині законодавства можна виділити властиві судовому процесові періоду феодалізму деякі загальні принципи, які мають правове значення для техніки самого процесу. Варто зупинитися на ряді процесуальних принципів.
Судовий процес був змагальним (контрадикторійним). Сторони, які вели спір, доводили свою правоту, використовуючи фактичний матеріал і судові докази. У цьому й полягала сутність змагальності.
Змагальний процес поступово витісняється так званим інквізиційним процесом, при якому доказовим матеріалом розпоряджався сам суд, а сторони були насправді не суб’єктами, а об’єктами процесу.
Уже в XIV – XV ст.ст. цей процес став витіснятися інквізиційним, початком чого було офіційне або службове переслідування злочинів. За відомим кодексом «Кароліна» змагальний процес формально не скасовувався, однак у ньому виявлялись тенденції державного розшуку злочинця. Процес став інквізиційним, згодом таємним, із допитами і тортурами. У XVII ст. він остаточно закріпився, а змагальний процес застосовувався лише у дрібних справах.
У ХVII ст. ще більше поглибилися відмінності між змагальним та інквізиційним процесами. Феодальна держава була зацікавлена у зміцненні основ експлуатації закріпаченого селянства, посилювала активність судів в усіх справах «о поместьях, вотчинах, о холопах». Розгляд цих цивільних справ наближався за методами до розгляду таких кримінальних справ, як розбій, вбивство, крадіжка тощо.
В силу історичних обставин українські землі до Визвольної війни 1648 –1657 рр. перебували під впливом Заходу, а після приєднання України до Росії в 1654 р. – під впливом Росії. Однак проникнення інквізиційного процесу із Заходу в XVI і першій половині XVII ст. до Польщі і на українські землі натрапило на опір з боку польської і української шляхти, яка мала більшу вигоду від змагального процесу, коли їй завжди забезпечувалася позиція сильнішого і не порушувалися шляхетські «вольності», а опір експлуатованих можна було придушувати у більш радикальні засоби, ніж інквізиційним судом. Тому інквізиційний процес не знайшов такого застосування на українських землях, як на заході. Причиною цього було також те, що тут зберігались традиції «Руської Правди», за якою визнавався змагальний процес.
Із принципами змагальності тісно пов’язувався принцип диспозитивності. Диспозитивність полягає у праві сторін розпоряджатись об’єктом процесу, отже, матеріальними правами, а також процесуальними засобами, які можуть бути використані в процесі сторонами в межах закону. Пред’явлення позову як у кримінальній, так і цивільній справі у певному обсязі залежало від позивача.
У ході процесу сторони могли примиритися. Потерпілий іноді укладав мирову угоду навіть і в кримінальній справі із важкого злочину, або навіть вибачав злочинцеві його провину. Застосування норм процесуального права щодо позову, доказів, відкладення справи, виконання судових постанов залежало від угоди сторін.
Перед судом офіційно визнавалася нерівноправність сторін. За Литовським статутом визнавалася дискримінація сторін, якщо ними були посполиті, слуги, кріпаки, євреї. Коли їх притягали до відповідальності, то, щоб довести правоту, їм необхідно було мати більше свідків і співприсяжників, ніж шляхтичу. У «Саксоні» зазначалося, наприклад, що єврей, щоб переконати свідченням християнина, повинен заручитися підтримкою двох християн і одного єврея, а християнинові вистачало допомоги одного християнина і одного єврея.
Публічність процесу полягала в тому, що він відбувався відкрито в присутності сторонніх людей, тобто, як зазначалось у протоколах, «при иных людях зацных и веры годних», «при многих общих персонах» тощо. Публічність процесу мала свої традиції ще від громадського суду. У другій половині XVII ст. і на початку XVIII ст. ще не практикувалися закриті судові засідання. Навіть слідчі дії самого суду, «проба» (допити) обвинуваченого відбувалися прилюдно. Кожний із присутніх міг заявити своє свідчення по справі, що розглядалася. Присутні на процесі люди могли клопотати перед судом про вирішення справи з бажаним для неї результатом. Однак згодом слідчі дії в кримінальних справах приховувались, а в разі потреби і суд проводились закрито. Проте ці винятки не стали тенденцією до закритих судових засідань. Процеси в українських судах, як правило, відбувалися відкрито, привселюдно.
Судочинство велося усно. Скарга-позов подавалася також усно. Лише на початку XVIII ст. в інструкції Д. Апостола наказувалось приймати скарги-позови («супліки і донесення») у письмовій формі. Та й після цього навіть написане в судовому засіданні викладалося значно ширше у виступі потерпілого. Вирок суду також виносився в усній формі і потім тільки записувався в книгу «для пам’яті». Зрештою, писані документи, зокрема позов, якщо він був, не приєднувалися до судових актів. За вищезгаданою інструкцією слід було готувати протоколи справи «первоначерно», а згодом «на біло» і підписувати.
Принцип формалізму процесу полягав у тому, що сторони досягали бажаних наслідків, якщо їх дії здійснювалися за встановленою процесуальною формою. Необхідно підкреслити, що у другій половині XVII і першій чверті XVIII ст. суди відступали від того формалізму, який передбачався Статутом Великого князівства Литовського 1588 р. і магдебурзьким правом.
У судовому процесі на Україні не було ґрунту для будь-якої юридичної казуїстики. Йому був чужий формалізм при складанні позову, врученні його, участі представників, відкладанні судових засідань, при дотриманні строків тощо. Все відбувалося значно простіше. Фактично Литовський статут і магдебурзьке право в питаннях форми процесу на Україні не мали сили і були замінені новими неписаними і простими своєрідними формами. Тільки з введенням суду «по форме» у процес став проникати формалізм.
Значно більше зустрічається в матеріалах справ термінів латинського походження (понад 30), але й це не може бути свідченням впливу римського права на українське. Саме життя вимагало від писарів ще й знань староруської мови. Тому в протоколах справ чимало староруських термінів.
Все ж українська народна мова, незважаючи на намагання багатьох судових писарів створити канцелярську мову, пробиває собі все ширшу дорогу в судових протоколах.
У другій чверті XVIII ст., коли на Україні стало застосовуватись і російське законодавство, на посади полковників призначалися також росіяни і вплив російської мови в судочинстві посилився. Протоколи судових справ і постанови судів стали писатися російською мовою із багатьма українізмами.
Паліюк Василь
ДОСТУП ДО СУДОВИХ РІШЕНЬ – СКЛАДОВА ДОСТУПУ ДО ПУБЛІЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ
Доступ до судових рішень, який регулюється Законом України від 22 грудня 2005 р. «Про доступ до судових рішень» [1] (далі – Закон), є складовою доступу до публічної інформації, що забезпечується нормами Закону України від 13 січня 20011 р. «Про доступ до публічної інформації» [2]. Саме відкритий доступ до судових рішень надає нові джерела публічної інформації про діяльність однієї з трьох гілок державної влади – судової. Адже такий вид інформації становить суспільний інтерес.
1. Історія прийняття Закону. На законодавчому рівні ідея створення національної інформаційної мережі судових рішень була задекларована ще у Законі України від 21 листопада 2002 р. «Про Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу».
Однак, перша спроба втілити цю ідею у життя була зроблена лише 18 січня 2005 р., коли у Верховній Раді України був зареєстрований законопроект «Про забезпечення гласності при здійсненні господарського судочинства». Законодавча ініціатива належала двом впливовим народним депутатам від помаранчевого табору, який щойно одержав перемогу на президентських виборах 2004 – 2005 рр., – Б. Тарасюку і М. Катеринчуку [4].
Між тим, 31 серпня 2005 р. у парламенті був зареєстрований альтернативний законопроект «Про доступ до судових рішень». Законодавча ініціатива належала голові профільного комітету Верховної Ради України з питань правової політики В. Онопенко, а текст проекту був розроблений Центром політико-правових реформ [6]. Останній, представляючи документ колегам, висловив сподівання, що «прийняття цього Закону дасть можливість, щоб закони України однаково застосовувалися» [12].
2. Предмет регулювання Закону. Ним регулюються відносини щодо забезпечення доступу до судових рішень, ухвалених судами загальної юрисдикції. Мета такого доступу – забезпечення відкритості діяльності судів загальної юрисдикції. Вказане дозволить, переглянувши судову практику, «прогнозувати яке може бути ухвалене судове рішення по тій чи іншій категорії справ» [10, с. 120; 5, с. 254]. Також це повинно сприяти однаковому застосуванню чинного законодавства.
Для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції, Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень (далі – Реєстр). Тому до Реєстру, відповідно до ч. 3 ст. 3 Закону, включаються усі судові рішення судів загальної юрисдикції (вид. авт.). При цьому, всі без винятку судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України.
3. Законопроект № 9151 від 20 жовтня 2011 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо розгляду справ Верховним Судом України» (далі – законопроект № 9151 від 20 жовтня 2011 р.) , в якому йде мова про зміну порядку доступу до судових рішень, не відповідає міжнародним стандартам. У Верховній Раді України, з моменту набрання чинності Законом (1 червня 2006 р.), неодноразово вносилися пропозиції про внесення певних змін до його тексту [11, с. 72]. Характерно, що майже всі законопроекти пропонували розширити сферу доступу до судових рішень. Тоді як, законопроект № 9151 від 20 жовтня 2011 р., який подано І. Бережною, за своєю метою протилежний від попередніх. Зокрема, він направлений на суттєву зміну існуючого підходу щодо включення судових рішень до Реєстру, а саме – обмежується доступ суспільства до судових рішень. Так, положення ч. 3 ст. 3 законопроекту вказують, що: «перелік судових рішень судів загальної юрисдикції, які підлягають включенню до Реєстру затверджується Радою суддів України за погодженням з Державною судовою адміністрацією України» (вид. авт.).
Між тим, вказані зміни є поспішними, оскільки спростовуються наступним. По-перше, принцип гласності й відкритості судочинства є одним із загальновизнаних «міжнародних стандартів належного правосуддя» [3, с. 38]. Так, відповідно до положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція): а) публічний розгляд справи є одним із елементів справедливого судового розгляду, а судове рішення проголошується публічно (ст. 6 Конвенції); б) право на свободу вираження поглядів включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів (ст. 10 Конвенції).
По-друге, здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати наступним обмеженням: 1) захист інтересів національної безпеки, територіальної цілісності чи громадського спокою; 2) запобігання безпорядків та злочинності; 3) захист здоров’я і моральності; 4) захист репутації чи прав інших осіб; 5) запобігання розголошенню інформації, яка отримана конфіденційно; 6) забезпечення авторитету та безпристрасності правосуддя.
Важливо, що обмеження права на вказані свободи (ст.ст. 6, 10 Конвенції), не будуть порушувати її положення, якщо держава на своєму рівні дотримала одночасної єдності трьох складових: а) «законності та...»; б) «легітимної мети та...»; в) «необхідності в демократичному суспільстві» [8, с. 244]. Саме такий підхід вбачається із рішень Європейського суду з прав людини (далі – Євросуд) при розгляді тих справ, в яких йде мова про обмеження державою свобод, передбачених Конвенцією.
По-третє, аналіз законопроекту № 9151 від 20 жовтня 2011 р., проведений в контексті практики Євросуду щодо дотримання одночасної єдності трьох складових, свідчить про те, що перша складова – «законність та...» – державою дотримана. Адже такі зміни вносяться на підставі законодавчого акту та в чинний Закон. Щодо ж наступних двох складових, то із тексту законопроекту № 9151 від 20 жовтня 2011 р. та пояснювальної до нього записки не вбачається наявність «легітимної мети та...», а також «необхідності в демократичному суспільстві» щодо пропонованих обмежень в отриманні доступу до судових рішень.
Більше того, законопроект № 9151 від 20 жовтня 2011 р. є таким, що порушує право громадян України на звернення до Конституційного Суду України, оскільки саме Реєстр є джерелом отримання інформації про можливе неоднозначне застосування судами положень Конституції або законів України, що є умовою для їх конституційного звернення. До того ж, вказана новела суперечить конституційним засадам здійснення правосуддя, визначеним ст. 129 Конституції України, зокрема принципам гласності та відкритості судового розгляду. Наведене, в свою чергу, сприяє подальшій «корумпованості судової системи» [7; 9], порушує права кожного на справедливий судовий захист.
Література:
1. Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 15. – Ст. 128.
2. Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 32. – Ст. 314.
3. Городовенко В.В. Принцип гласності та відкритості у вітчизняному судочинстві: проблеми реалізації // Вісник Верховного Суду України. – 2011. – № 9.
4. Доступ до судових рішень – за гроші платників податків // Дзеркало тижня – 2006. – № 2. – 21 – 27 січня.
5. Коліушко І.Б., Куйбіда Р.О. Право на справедливий суд в контексті судової і правової реформи // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2008. – № 11 – 12.
6. Лесюк Т. Діяльність судової влади стане прозорішою // Юридична газета. – 2006. – № 1. – 19 січня.
7. Монтян Т. Прощавай, Єдиний державний реєстр судових рішень! // Українська Правда. – 2011. – 21 жовтня. [Електронна версія]: vda.com.ua/ http
8. Паліюк В.П. Стаття 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: українське законодавство та судова практика: практичний посібник – Миколаїв: ТОВ фірма «Іліон», 2010.
9. Партія «УДАР Віталія Кличка» закликає Президента ветувати закон, який закриє громадянам публічний доступ до судових рішень // Конфликты и законы [Електронна версія]: om.ua/design/5/k-z-logo.gif
10. Радзівілл А. Прийняття нового Закону України «Про доступ до судових рішень» – крок на шляху здійснення судової реформи в Україні // Юридичний журнал. – 2006. – № 3.
11. Светлічний Ю. Впровадження Закону України «Про доступ до судових рішень», а також інформаційних та комунікаційних технологій у судочинство // Юридичний радник. – 2006. – № 4.
12. Стенограма 58-го засідання Верховної Ради України IV скликання.