Geum.ru

Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011

Вид материалаДокументы

Содержание


Конституційно-правові засади створення та організації діяльності інтернет-змі
Правове регулювання встановлення громадянства україни
Международно-правовое сотрудничество государств в медико-санитарной сфере
Подобный материал:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   52
Література:
  1. Сорокин, Ю. С. Развитие словарного состава русского языка в 30 – 90 гг. ХІХ века / Ю.С. Сорокин. – М., 1965. – 565с.
  2. Ожегов, С. И. Словарь русского языка [Електронний ресурс] / С. И. Ожегов. – Режим доступу: iskan.com
  3. Большая советская энциклопедия: В 30 т. – М.: Советская энциклопедия, 1969 – 1978. [Електронний ресурс] – Режим доступу: ссылка скрыта
  4. Український педагогічний словник / [уклад. С.У. Гончаренко]. – К.: Либідь, 1997. – 376 с.
  5. Касьяненко М.Д Самостоятельная работа студента: учебное пособие для слушателей ФПК вузов / М.Д. Касьяненко. – К.: УМК ВО, 1988. – 280 с.
  6. Громцева А. К. Формирование у школьников готовности к самообразованию: учеб. пособие по спецкурсу для студентов пед. институтов / А. К. Громцева. – М.: Просвещение, 1983. – 144 с.



Каплій Олена

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ СТВОРЕННЯ ТА ОРГАНІЗАЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ ІНТЕРНЕТ-ЗМІ

Розвиток комп’ютерних технологій спричинив переосмислення основних принципів функціонування традиційних засобів масової інформації (далі – ЗМІ) та виникненням з кінця 90-х років минулого століття в Україні поряд із пресою, радіо й телебаченням нових видів засобів масової інформації – Інтернет-ЗМІ. Паралельно розвитку Інтернет-медіа, природно, зростає інтерес до питання регулювання їх діяльності, у тому числі конституційно-правового.

Значення Інтернету в суспільних відносинах як майданчика для комунікації постійно зростає. Це загальносвітовий процес. За дослідженнями компанії InMind [1], від осені минулого року, кількість вітчизняних користувачів мережі майже досягнула 13 мільйонів. Це достатньо серйозна цифра як для України. На фоні вказаних тенденцій ненормальною є ситуація, коли розповсюдження масової інформації Інтернет-ЗМІ залишається неврегульованим в правовій площині.

На сьогодні Інтернет-ЗМІ існують у двох формах: інтернет-сторінки традиційних ЗМІ, особливо друкованих, та окремі Інтернет-видання (Інтернет-ЗМІ).

Одразу хочеться зауважити, що на законодавчому рівні також слід окрему увагу приділити особливостям правового регулювання діяльності та визначення статусу інтернет-сторінок традиційних ЗМІ, під якими треба розуміти будь-який сайт засобу масової інформації або інших суб’єктів, що поширює мережею Інтернет новини та/або будь-які інші інформаційні дані.

Чинне законодавство не містить визначення поняття, яке відповідає ЗМІ в мережі Інтернет, а також спеціального нормативно-правового акта, який би визначав їх статус, порядок створення та засади діяльності.

Звернення до Інтернету за роз’ясненням цього питання, яке звичайно не претендує на звання нормативного, приводить до висновку, що Інтернет-ЗМІ (інтернет-видання, інтернет-газета) – регулярно оновлюваний інформаційний сайт, який ставить своїм завданням виконувати функцію ЗМІ і користується певною популярністю і авторитетом (має свою постійну аудиторію) [2].

В законодавстві цей термін зустрічається в Законах України «Про захист суспільної моралі», «Про недержавне пенсійне забезпечення» під назвою «електронний ЗМІ». У примітці до п. 14 Положення про порядок акредитації журналістів і технічних працівників ЗМІ при Верховній Раді України, затвердженого Розпорядженням Голови Верховної Ради України від 19 травня 2006 р. № 420, визначено особливості подання заявки на акредитацію Інтернет-виданням.

Враховуючи відсутність у вітчизняному законодавстві будь-яких вказівок на визначення Інтернет-ЗМІ, заслуговує уваги, звернення Ю. Бурило до зарубіжного законодавства (Азербайджанської Республіки та Республіки Казахстан) для того, аби зрозуміти, що вони собою являють. На думку науковця, під Інтернет-ЗМІ можна розуміти будь-який веб-сайт як складову частину мережі Інтернет (незалежно від того в якому сегменті Інтернет такий веб-сайт розташований), що належить певній фізичній чи юридичній особі (незалежно від національної чи географічної належності) і призначений для розповсюдження масової інформації, тобто для здійснення масової комунікації [3, с. 22].

Безумовною є потреба у правовому регулюванні відповідних суспільних відносин, що виникають з приводу діяльності Інтернет-ЗМІ. Адже, з одного боку, забезпечення конституційного права громадян на інформацію, а з іншого – недопущення зловживання таким правом спричиняють доцільність формування чітких правил поведінки учасників суспільних інформаційних відносин [4, с. 147].

Закономірно, що первинною ланкою системи законодавства, яке унормовує конституційно-правовий статус традиційних ЗМІ, є Конституція України. Так, у статті 34 Основного Закону визначається: «Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір». Саме реалізація конституційних прав на інформацію через ЗМІ дає підстави вважати їх важливими суб’єктами конституційного права України. А звідси випливає необхідність конституційно-правового регулювання Інтернет-ЗМІ. Проаналізуємо сучасний стан законодавчого врегулювання даного питання.

Згідно ст. 22 Закону України «Про інформацію»[5] масова інформація – інформація, що поширюється з метою її доведення до необмеженого кола осіб. Засоби масової інформації – засоби, призначені для публічного поширення друкованої або аудіовізуальної інформації. Необхідно звернути увагу на те, що нова редакція закону на відміну від попередньої, не визначає поняття друкованих та аудіовізуальних ЗМІ. За такого визначення ЗМІ необхідно проаналізувати визначення друкованої або аудіовізуальної інформації та визначити чи є Інтернет-ЗМІ засобом для їх поширення в сучасному розумінні закону.

Відповідно до Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» [6] друкованими ЗМІ є «періодичні і такі, що продовжуються видання, які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію. Поняття друкованої інформації в законі відсутнє. Інтернет-видання переважно дотримуються зазначених умов періодичності. У Законі України «Про телебачення і радіомовлення» [7] аудіовізуальний (електронний) засіб масової інформації це – «організація, яка надає для масового приймання споживачами аудіовізуальну інформацію, передану у вигляді електричних сигналів і прийняту за допомогою побутових електронних пристроїв». Закріплене у Законі України «Про телебачення і радіомовлення», поняття аудіовізуальних ЗМІ не зовсім обґрунтовано включає сукупність електронних ЗМІ. Електронні ЗМІ, у зв’язку з розвитком інформаційних технологій, пов’язані з якісно новим способом передачі інформації. При цьому законодавство містить приклади використання понять «електронний» і «цифровий» у різних співвідношеннях: для позначення тотожних понять; понять, зміст яких частково пересікається; для загальної характеристики одного й того ж поняття, наприклад, «електронний цифровий підпис» тощо [8, с. 135].

Даний спосіб поширення інформації не характерний для Інтернет-ЗМІ, тому його не можна віднести до ЗМІ, тобто засобів, призначених для публічного поширення друкованої або аудіовізуальної інформації, хоча інформація, що поширюється мережею Інтернет, може розцінюватися як масова інформація, адже вона доступна необмеженому колу осіб. Таким чином, будь-яка особа, яка створила веб-сторінку, веб-сайт, блог, форум або будь-який інший ресурс в мережі Інтернет, суто теоретично є власником засобу масової інформації. Підкреслимо, що на сьогодні чинним законодавством порушене питання не врегульовано.

Оскільки саме поняття ЗМІ має неоднозначне трактування в законодавстві та спеціальній літературі, на нашу думку, найбільш адекватним правовій природі вбачається визначення Інтернет-ЗМІ як результат інтелектуальної діяльності, що має назву засобу індивідуалізації й електронний вигляд періодичного друкованого видання, радіо-, теле-, відеопрограми, кінохронікальної програми або іншу форму періодичного поширення масової інформації.

Окремі законопроекти, які б регулювали статус інтернет-видань, активно обговорювалися в Україні, однак, у силу різних причин прийняті так і не були. Відсутність статусу інтернет-ЗМІ, а також законодавства, яке б регулювало їх діяльність найчастіше призводить до неправильного розуміння ситуації журналістами й іншими особами, які починають думати, що в такій ситуації існує вседозволеність і повна відсутність відповідальності за поширювану інформацію [9].

Аналіз конституційної норми про те, що засади утворення і діяльності ЗМІ визначаються виключно законами України, свідчить про те, що доцільним є більш докладне на рівні закону регулювання діяльності електронних ЗМІ, тому що статусу засобів масової інформації вони de jure не мають, хоча de facto масову інформацію все ж таки розповсюджують.

Законодавче закріплення правового статусу Інтернет-ЗМІ є одним із концептуальних завдань українського сегмента Інтернету.

Окремої уваги заслуговує питання держаної реєстрації відповідних засобів масової інформації, необхідність правового регулювання їх діяльності як суб’єктів підприємницької діяльності.

Питання регулювання інтернету в Україні актуалізується як через періодичні спроби держави втрутитися до цієї сфери, у т.ч. запровадити реєстрацію Інтернет-ЗМІ, так і у зв’язку з захистом позицій тих, хто стоїть на сторожі вільного інтернету.

Так, на офіційному сайті Верховної Ради, донедавна, було опубліковано текст концепції державної інформаційної політики. Документ передбачав можливість надання українським інтернет-виданням статусу засобів масової інформації. Концепцію державної інформаційної політики було розроблено Кабінетом міністрів на додаток до проекту доктрини інформаційної безпеки, яку затверджено Радою національної безпеки і оборони. Один із розробників документа, директор департаменту інформполітики Держкомітету телебачення і радіомовлення Богдан Червак, передбачав, що коли концепція стане законом: «Електронні ресурси отримають статус ЗМІ шляхом добровільної реєстрації. Ті, хто не захоче реєструватися, працюватимуть як раніше». Однак 5 липня 2011 р. ВРУ своєю постановою, розглянувши у другому читанні проект Закону України про Концепцію державної інформаційної політики, який був прийнятий за основу 11 січня 2011р. (реєстр. № 7251), відхилила його.

Серйозний крок у цьому напрямку зробила Росія. 14 червня цього року президент РФ Дмитро Медведєв підписав федеральний закон «Про внесення змін в окремі законодавчі акти РФ у зв’язку з удосконаленням правового регулювання в сфері ЗМІ», який доповнює закон РФ «Про засоби масової інформації» 1991 року поняттям мережевого видання. Документ спрямований на модернізацію положень закону.

Про що можна говорити з упевненістю, то це про необхідність підготовки проекту закону про порядок створення та організації діяльності ЗМІ в мережі Інтернет. Прийняття цього нормативно-правового акта може вирішити багато питань: – надання співробітникам Інтернет-видань статусу журналістів; – отримання підстав акредитації відповідних ЗМІ; – відшкодування шкоди, завданої порушенням авторських прав; – притягнення до відповідальності за порушення законодавства про інформацію та про захист суспільної моралі. А поки Інтернет-ЗМІ, маючи значний вплив на суспільство, залишаються непідконтрольними державі.

Література:
  1. m.ua
  2. Інтернет-ЗМІ. Матеріал з Вікіпедії – вільної енциклопедії [Електронний ресурс]. − Режим доступу: dia.org/wiki/Інтернет-ЗМІ
  3. Бурило Ю.П. Щодо визначення адміністративно-правового статусу Інтернет-видань та організаційно-правових засад державного управління в сфері їх діяльності / Ю.П. Бурило // Науковий потенціал світу – 2006. Матеріали ІІІ Міжнародної науково-практичної конференції (18-29 вересня 2006 року). – Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2006. – Т.15. – С. 20-28.
  4. Людвик І.В. Теоретико-методологічні підходи до класифікації засобів масової інформації України / І.В. Людвик // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2008. – № 11-12. – С. 145-150.
  5. Про інформацію : Закон України від 13 січня 2011 р. № 2938-VI [Електронний ресурс]. − Режим доступу: da.gov.ua/
  6. Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 р. № 2782-XII (зі змінами) [Електронний ресурс]. − Режим доступу: da.gov.ua/
  7. Закон України «Про телебачення і радіомовлення» від 21 грудня 1993 р. (у редакції Закону від 07 квітня 2011 р. № 3205-IV) [Електронний ресурс]. − Режим доступу: da.gov.ua/
  8. Людвик І.В. Шляхи та перспективи удосконалення конституційно-правового статусу засобів масової інформації в Україні / І.В. Людвик // Бюлетень Міністерства юстиції України . – 2010 . – № 3 . – С. 134-141.
  9. Шевченко Т. Правовий статус Інтернет-ЗМІ в Україні: проблеми, перспективи врегулювання / Т. Шевченко [Електронний ресурс]. − Режим доступу: azeta.com/ru/oarticle/1120/



Пантюхова Наталія

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВСТАНОВЛЕННЯ ГРОМАДЯНСТВА УКРАЇНИ

У кожній державі проживають фізичні особи трьох категорій: власні громадяни, іноземці, особи без громадянства (апатриди). У повному обсязі права й свободи надаються власним громадянам. Громаднство є найважливішою передумовою встановлення правового статусу особи в державі. Правовий статус громадянина – це система прав та обовязків, яка включає до себе суб’єктивні права та юридичні обов’язки громадян і відрізняє від їх іноземців.

Термін «громадянство» має два основних значення: 1) громадянство як форма зв’язку між особою і державою; 2) громадянство як правовий інститут. Громадянство виступає як своєрідний загальний, тривалий, стійкий зв’язок, не обмежений територіально-просторовими сферами України, як гарант забезпечення особі активної та вирішальної участі в управління справами суспільства й держави. Інститут українського громадянства становить норми, які регламентують відносини, що існують між Українською державою та особами незалежно від місця проживання.

Володіння громадянством має для особи низку правових наслідків: на неї поширюється юрисдикція держави; їй надаються в повному обсязі права і свободи та накладаються обов’язки; їй гарантується захист прав та інтересів у державі та за її межами.

Розвиток України, як правової й демократичної держави, безпосередньо пов’язані становленням і розвитком одного з найважливіших елементів державності – інституту громадянства. Вже в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, було визначено основні засади, на яких мала формуватися державна політика у сфері громадянства. Ключовим її положенням було визначення інститут громадянства Української РСР як самостійного.

Наступним кроком до самостійного, тобто незалежного від Союзу РСР, від єдиного «центру», розв’язання проблеми інституту громадянства України стало забезпечення державного правонаступництва у цій сфері, визначення первісної сукупності громадян України. Після здобуття незалежності України постало питання про юридичне оформлення інституту громадянства.

12 вересня 1991 року Верховна Рада України прийняла Закон «Про правонаступність України», в котрому зазначалося, що «всі громадяни Союзу РСР, які на момент проголошення незалежності України постійно проживали на території України, є громадянами України» [1,12].

Нормативне визначення переліку осіб, які належать до громадянства України було конкретизовано у Законі України «Про громадянство України» від 8 жовтня 1991 року. Ст.1 закріпила важливий принцип єдиного громадянство [2], який полягає в тому, що, по-перше, в Україні немає громадянства адміністративно-територіальних одиниць; по-друге, біпатриди у відносинах з державою Україна визнають лише її громадяни. Цей Закон, як і зміни до нього, що вносилися Верховною Радою України в подальший період, було розроблено з урахуванням загально визнаних принципів сучасного міжнародного права, зокрема добровільність осіб у розв’язанні питань громадянства.

Визначення в Конституції України основних принципів громадянства України і прийняття 16 квітня 1997 року Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про громадянство України», у якому значною мірою було враховано конституційні положення з питань громадянства [3, 6], означали завершення перехідного етапу в становленні інституту громадянства України. Основними його підсумками стали забезпечення правонаступництва України у сфері громадянства, формування законодавчої бази, яка відповідала міжнародним нормам і принципам у галузі прав людини, створення державного механізму реалізації законодавства.

Аналіз еволюції інституту українського громадянста за період 1991 по 2001 роки показує, що основою метою численних змін законодавства про громадянство було вдосконалення механізму реалізації в Україні одного з основних прав людини – права на громадянство та приведення його у повну відповідність до Конституції. 18 січня 2001 року Верховна Рада України прийняла у новій редакції Закон України «Про громадянство України». Він гарантує одне з невід’ємних природних прав людини – бути громадянином Української держави, розглядає громадянство виключно як правовий зв’язок особи з державою, що зумовлює взаємні права та обов’язки [4,8]. Подібне бачення закріпляється і в положеннях «Європейської конвенцій про громадянство» (місто Страсбург, 6 листопада 1997 р.). Пункт «а» ст. 2 згаданої конвенції вказує, що «громадянство означає правовий зв’язок між окремою особою та державою без врахування етнічного положення цієї особи» [5]. Про це ж ідеться в преамбулі Конституції України, де згадується як раз той факт, що український народ – громадяни України всіх національностей.

Новизну Закону України «Про громадянство України» в редакції від 18 січня 2001 року, прийнятого шостою сесією Верховної Ради України, визначають наступні моменти:

по-перше, подано дефініції термінів, закріплених в Законі, що сприятиме подальшій законотворчій роботі і практичному розв’язанню питань;

по-друге, сформульовано принципи законодавства України про громадянство, які відповідають положенням Конституції України і принципам міжнародного права у сфері громадянства;

по-третє, вичерпно встановлені підстави набуття та припинення громадянства України;

по-четверте, зміст основних положень Закону про набуття та припинення громадянства України ґрунтується на одному із загальновизнаних принципів міжнародного права – принципі уникнення без громадянства;

по-п’яте, чіткіше врегульовано питання повноважень державних органів у сфері громадянства та організації їх практичної діяльності.

Інститут громадянства має кардинальне значення як для активного процесу державотворення, так і для визначення правового статусу осіб, котрі проживають в Україні. Громадянство дає людині можливість повною мірою користуватися політичними, економічними, соціальними правами і свободами в Україні та накладає на неї певні обов’язки.

Література:
  1. Закон України «Про правонаступність України» від 12 вересня 1991 року // www.rada.gov.ua
  2. Закон України «Про громадянство України» від 8 жовтня 1991 року [Електронний ресурс] // www.rada.gov.ua
  3. Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про громадянство України» від 16 квітня 1997 року // Голос України. – 1997. – 20 трав. – с.6-7.
  4. Законі України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року // Урядовий курєр. 2001. – 1 бер. – с.8-9.
  5. Європейської конвенцій про громадянство (6 листопада 1997р.) // www.rada.gov.ua



Сажиенко Наталия

МЕЖДУНАРОДНО-ПРАВОВОЕ СОТРУДНИЧЕСТВО ГОСУДАРСТВ В МЕДИКО-САНИТАРНОЙ СФЕРЕ

Международные медико-санитарные правила (ММСП) представляют собой международное соглашение, которое является международным правовым инструментом, обязательным для 194 государств. Их целью является оказание содействия международному сообществу в предотвращении и принятии ответных мер на критические опасности для здоровья людей, которые потенциально могут пересекать границы и угрожать людям во всем мире.

В глобализованном мире болезни могут распространяться на большие расстояния в результате международных путешествий и торговли. Кризис в области здравоохранения в одной стране может оказывать воздействие на средства существования и экономику многих других стран, независимо от их месторасположения. К развитию подобных кризисов могут приводить возникающие инфекции, такие как тяжелый острый респираторный синдром (ТОРС), или новая пандемия гриппа среди людей. ММСП можно также применять в отношении других чрезвычайных ситуаций в области общественного здравоохранения, таких как разливы, утечки и захоронения химических веществ. ММСП предназначены для ограничения вмешательства в международные перевозки и торговлю и, в то же время, для обеспечения здоровья населения путем предотвращения распространения болезней.

Признание того факта, что глобализация несет с собой новые сложные проблемы и возможности для предотвращения международного распространения болезней, явилось отправной точкой для пересмотра Международных медико-санитарных правил (1969 г.), или ММСП (1969 г.). Вспышка ТОРС в 2003 году и последующая успешная борьба с ним убедили государства в необходимости коллективной и координированной защиты от возникающих угроз для здоровья населения, что явилось импульсом для завершения процесса пересмотра. ММСП (2005 г.) были приняты Ассамблеей здравоохранения 23 мая 2005 г. и вступили в силу 15 июня 2007 г.

При подготовки ММСП (2005 г.) были учтены положения и опыт Международной санитарной конвенции, подписанной в Париже 21 июня 1926 г.; Международной санитарной конвенции о воздушных сообщениях, подписанной в Гааге 12 апреля 1933 г.; Международного соглашения об отмене санитарных свидетельств, подписанного в Париже 22 декабря 1934 г.; Международного соглашения об отмене консульских виз на санитарных свидетельствах, подписанного в Париже 22 декабря 1934 г.; Конвенции, изменяющей Международную санитарную конвенцию от 21 июня 1926 г. и подписанной в Париже 31 октября 1938 г.; Международной санитарной конвенции 1944 г., изменяющей Международную санитарную конвенцию от 21 июня 1926 г. и открытой для подписания в Вашингтоне 15 декабря 1944 г.; Международной санитарной конвенции о воздушных сообщениях 1944 г., изменяющей Международную санитарную конвенцию от 12 апреля 1933 г. и открытой для подписания в Вашингтоне 15 декабря 1944 г.; подписанного в Вашингтоне Протокола от 23 апреля 1946 г. о пролонгации Международной санитарной конвенции 1944 г.; подписанного в Вашингтоне Протокола от 23 апреля 1946 г. о пролонгации Международной санитарной конвенции о воздушных сообщениях 1944 г.; Международных санитарных правил 1951 г. и дополнительных правил 1955 г., 1956 г., 1960 г., 1963 г. и 1965 г.; и Международных медико-санитарных правил 1969 г. и поправок, внесенных в 1973 и 1981 годах; Панамериканский санитарный кодекс, подписанный в Гаване 14 ноября 1924 г.

Несмотря на то, что новые Правила разработаны на основе предшествующих им ММСП (1969 г.), они главным образом основаны на недавнем опыте ВОЗ и ее государств-членов в области создания национальных систем эпиднадзора, сбора информации об эпидемической обстановке, проверки, оценки риска, оповещения о вспышках болезней и координации международных ответных мер. Все это является частью десятилетней работы ВОЗ над усилением международной безопасности в области общественного здравоохранения.

В отличие от предшествующих Правил, новые ММСП имеют широкую сферу применения, предусматривают использование разнообразной информации и подчеркивают важность сотрудничества между государствами-участниками и ВОЗ в выявлении и оценке событий и принятии ответных мер на риски для здоровья населения и чрезвычайные ситуации. ММСП (2005 г.) отличаются от предыдущей версии 1969 года, последняя версия ограничивалась, главным образом, уведомлением о случаях выявления только трех болезней (холеры, чумы и желтой лихорадки) и осуществлением конкретных максимальных мер в порядке реагирования на эти болезни [1].

Государства-участники, при поддержке региональных бюро ВОЗ, должны выполнить требования ММСП как можно скорее, но не позднее чем через пять лет после вступления в силу настоящих Правил. Правила (Статьи 5, 13, Приложение 1) устанавливают максимальные сроки, которые для большинства стран могут быть сведены к следующим:

15 июня 2007 года – 15 июня 2009 года: два года на оценку имеющихся национальных структур и ресурсов с последующей разработкой планов действий.

15 июня 2009 года – 15 июня 2012 года: три года на осуществление этих планов действий для обеспечения основных возможностей и их функционирования в стране и/или на ее соответствующих территориях [2].

Исходя из обоснованных потребностей может быть получено продление срока на два года. В исключительных обстоятельствах и на основе нового плана осуществления Генеральный директор ВОЗ может предоставить дополнительное продление на срок не более двух лет.

В соответствии со статьей 22 Устава Всемирной организации здравоохранения и статьей 59 ММСП (2005 г.), Правила вступили в силу 15 июня 2007 г. для всех государств – членов ВОЗ, за исключением тех из них, которые сообщили об оговорках Генеральному директору до 15 декабря 2006 года. Для Украины Правила вступили в силу 15 июня 2007 г. [3].

Цель и сфера действия ММСП (2005 г.) ориентированы главным образом на все наиболее серьезные риски в области общественного здравоохранения, которые могут распространяться через международные границы. В соответствии со Статьей 2, цель и сфера применения Правил состоят в: «предотвращении международного распространения болезней, предохранении от них, борьбе с ними и принятии ответных мер на уровне общественного здравоохранения, которые соизмеримы с рисками для здоровья населения и ограничены ими и которые не создают излишних препятствий для международных перевозок и торговли.»

Действия по осуществлению ММСП должны проводится в соответствии с другими международными соглашениями; они должны осуществляться «с полным уважением достоинства, прав человека и основных свобод людей», и при их осуществлении необходимо «руководствоваться целью обеспечения их универсального применения для защиты всех народов мира от международного распространения болезней» [4].

Основные направления работы государств по выполнению ММСП:

– развитие глобальных партнерств;

– укрепление национальных систем эпиднадзора за болезнями, профилактики, контроля и реагирования;

– укрепление безопасности общественного здоровья при поездках и на транспорте;

– укрепление глобальных систем ВОЗ по предупреждению и реагированию;

– укрепление механизмов управления конкретными рисками;

– содействие соблюдению прав, выполнению обязательств и процедур;

– проведение исследований и мониторинг прогресса [5].

Ответственность за осуществление ММСП лежит на государствах-участниках и ВОЗ. Для того, чтобы быть в состоянии уведомлять о событиях или принимать ответные меры на риски для здоровья населения или чрезвычайные ситуации, государства-участники должны обладать потенциалом для выявления таких событий с помощью хорошо организованной национальной инфраструктуры эпиднадзора и ответных мер. Государствам-участникам предлагается активно сотрудничать между собой и с ВОЗ с целью мобилизации финансовых ресурсов для выполнения своих обязательств по ММСП. По мере получения запросов ВОЗ будет помогать развивающимся странам в мобилизации финансовых ресурсов и обеспечении технической поддержки, необходимой для создания, укрепления и поддержания возможностей, требуемых в соответствии с ММСП.