Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011

Вид материала

Документы

Содержание Государство как субъект социального диалога в сфере труда Етнонаціональна політика на пострадянському просторі: спільне і специфічне Щодо вдосконалення законодавства про оперативно-розшукову діяльність україни Оптимізація кримінально-правового впливу на дітей у конфлікті з законом Процес новелізації державного ладу україни в контексті реалізації принципу демократизму Економічні детермінанти та соціально-культурні цінності у системі публічно-правового регулювання

Подобный материал:

• До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
• Матеріали науково-практичної конференції м. Чернігів, 1 листопада 2011 року Чернігів, 2168.18kb.
• Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
• Гендерна мапа центрально-східної європи матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, 1924.01kb.
• Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
• З. Й. Красовицького 5 листопада 2008 року, м. Суми, 936.73kb.
• Оппозиция «романтизм-реализм» в повествовательной структуре рассказов Б. Майлина 20-30-х, 72.35kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни кременчуцький національний університет, 890.11kb.
• Шоста міжнародна науково-практична конференція, 63.85kb.
• Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.

Чанышева Галина

ГОСУДАРСТВО КАК СУБЪЕКТ СОЦИАЛЬНОГО ДИАЛОГА В СФЕРЕ ТРУДА

В настоящее время в Украине происходят процессы, связанные с дальнейшим развитием социального диалога, нормативной основой которого является, прежде всего, Закон Украины «О социальном диалоге в Украине» от 23 декабря 2010 года. Пережив период становления, социальный диалог в Украине поднимается на качественно новый уровень. Речь идет о необходимости повышения роли профессиональных союзов и организаций работодателей и их объединений в формировании экономической и социальной политики государства, дальнейшего развития социального диалога как одного из главных факторов обеспечения социальной стабильности, развития гражданского общества, предотвращения общественных конфликтов.

Социальный диалог представляет собой процесс определения и сближения позиций, достижения общих договоренностей и принятия согласованных решений сторонами социального диалога, которые представляют интересы работников, работодателей и органов исполнительной власти и органов местного самоуправления, по вопросам формирования и реализации государственной социальной и экономической политики, регулирования трудовых, социальных, экономических отношений.

Объектом социального диалога являются трудовые, социальные и экономические отношения, то есть все вопросы социально-экономического и трудового спектра.

Урегулированные нормами трудового законодательства взаимоотношения между субъектами социального диалога – работниками (их представителями), работодателями (их представителями), органами исполнительной власти, органами местного самоуправления становятся правоотношениями социального диалога в сфере труда.

Субъектами социального диалога в сфере труда выступают:

1. работники;
   
2. работодатели;
   
3. профсоюзы и их объединения;
   
4. организации работодателей и их объединения;
   
5. органы исполнительной власти;
   
6. органы местного самоуправления.
   

Правовое положение каждого из них отличается принадлежащими им в сфере социального диалога правами и лежащими на них обязанностями.

В настоящее время ряд ученых и практических работников полагают, что в социальном диалоге (особенно когда он проявляется в форме «трипартизма») выступают три стороны: работники, работодатели и государство (в лице органов исполнительной власти). По нашему мнению, государство не является стороной социального диалога. Его роль во взаимоотношениях социального диалога – координирующая. Она направлена на то, чтобы сблизить интересы работников и работодателей, сгладить возникающие между ними конфликты. Поэтому государство в лице органов исполнительной власти следует признавать не стороной, а субъектом социального диалога в сфере труда.

Вместе с тем в Законе Украины «О социальном диалоге в Украине» стороной социального диалога признаны органы исполнительной власти, субъектом которой на национальном уровне является Кабинет Министров Украины; на отраслевом уровне – соответствующие центральные органы исполнительной власти; на территориальном уровне – местные органы исполнительной власти, которые действуют на территории соответствующей административно-территориальной единицы (статья 4 Закона).

В науке трудового права признается, что государство является особым субъектом в трудовом праве. Оно выступает одновременно в двух ролях: государство как носитель публичной власти и государство как участник социального диалога. Государство как носитель государственного суверенитета обладает властными полномочиями, которые традиционно подразделяются на три ветви: законодательную, исполнительную и судебную. Государство принимает законы, которыми должны руководствоваться субъекты трудового права, в том числе легализует правосубъектность социальных партнеров, процедуры их взаимодействия. Государство обеспечивает исполнение законов посредством актов управления, контроля и надзора в сфере труда. Оно также имеет юрисдикционные органы, которые рассматривают, в том числе, и трудовые конфликты. Таким образом, государство осуществляет правовое регулирование трудовых и социальных отношений точно так же, как это происходит в иных сферах общественной жизни.

Вместе с тем в отличие от других отраслей права в трудовом праве государство приобретает еще одну роль – участника социального диалога. Государство как участника социального диалога можно определить в двух ипостасях: государство – работодатель (в лице государственных учреждений, организаций, государственных предприятий) и государство – участник в правовом механизме социального диалога, носитель общегосударственных интересов. Последняя роль – самостоятельного участника социального партнерства появилась только с начала 90-х годов.

В системе социального диалога государство представляют субъекты различных уровней. Согласно ст.11 Закона Украины «О социальном диалоге» в состав Национального трехстороннего социально-экономического совета входят 20 членов стороны органов исполнительной власти, которые назначаются Кабинетом Министров Украины. Соответствующие органы исполнительной власти представляют государство в отраслевых (межотраслевых) трехсторонних или двусторонних социально-экономических советах, территориальных трехсторонних социально-экономических советах.

По нашему мнению, государство как субъект социального диалога властными функциями не наделяется. Оно выполняет следующие три основные функции:

1. координация совместных действий социальных партнеров;
   
2. примирение сторон путем содействия урегулированию конфликтов;
   
3. защиты общественных интересов.
   

Каждая из названных функций требует отдельной характеристики. В сфере трудовых и социальных отношений работники и работодатели имеют свои собственные интересы, которые далеко не всегда совпадают. Создают они и свои организационные структуры в виде профессиональных союзов и организаций работодателей, которые позволяют общими усилиями отстаивать корпоративные интересы. Во взаимодействии этих структур роль посредника или координатора берет на себя государство. Государство в механизме социального диалога в сфере труда призвано содействовать процессу консультаций и коллективных переговоров между сторонами социального диалога на всех уровнях. Именно в этом заключается координационная функция государства, направленная на обеспечение согласования интересов работников в сфере труда, социальной политики.

Вторая функция – примирение сторон – вытекает из первой и рассчитана на конфликтные ситуации. Государство как участник социального диалога примиряет стороны, а не выносит государственно-властные решения, не разрешает трудовые конфликты по существу. Национальная служба посредничества и примирения осуществляет уведомительную регистрацию трудовых споров, ведет базу данных по учету трудовых арбитров, содействует урегулированию коллективных трудовых споров, проверяет полномочия представителей коллективного трудового спора, выявляет и обобщает причины и условия возникновения коллективных трудовых споров, подготавливают предложения по их устранению и др.

Суть функции защиты общественных интересов заключается в том, что государство как субъект социального диалога имеет свой собственный интерес в регулировании трудовых и социально-обеспечительных отношений. В рамках социального диалога в сфере труда важно не только взаимопонимание между организациями работников и работодателей, но и необходимо, чтобы обе стороны учитывали интересы общества, всеобщее благо. Государство как субъект социального диалога призвано содействовать обеспечению социальной стабильности и общественного согласия на основе объективного учета интересов всех слоев общества.

Таким образом, правовой статус государства как носителя публичной власти отличается от статуса государства – участника социального диалога. В первом случае государство реализует свои полномочия в рамках отношений власти-подчинения. Например, юрисдикционные функции государства по трудовым делам означают рассмотрение трудового спора по существу и обеспечение принудительного его исполнения, если одна из сторон уклоняется от исполнения. Во втором случае государство как участник социального диалога действует на основании принципа равенства сторон в партнерских отношениях. Например, это иначе проявляется и в функции разрешения трудовых конфликтов, которая сводится к примирению сторон, поиску компромиссных решений.

Государство как субъект социального диалога наделяется особой трудовой правосубъектностью в целях обеспечения интересов всего общества, т.е. общественно значимых интересов. Этот вид правосубъектности государства проявляется в его трудовых функциях: координации совместных действий социальных партнеров, примирения сторон в случае конфликтов и защиты общественных интересов.

Согласно части первой ст.4 Закона Украины «О социальном диалоге в Украине» социальный диалог осуществляется на национальном, отраслевом, территориальном и локальном (предприятие, учреждение, организация) уровнях на трехсторонней и двусторонней основе. Государство в лице органом исполнительной власти является субъектом социального диалога на всех уровнях, кроме локального.

Формами участия государства в социальном диалоге в соответствии со ст.8 Закона Украины «О социальном диалоге в Украине» являются: обмен информацией; консультации; согласительные процедуры; коллективные переговоры по заключению коллективных соглашений.


Вітман Костянтин

ЕТНОНАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА НА ПОСТРАДЯНСЬКОМУ ПРОСТОРІ: СПІЛЬНЕ І СПЕЦИФІЧНЕ

Етнонаціональна проблематика є однією з ключових не тільки в науковому, але і політичному дискурсі пострадянського простору. Підтримка етнополітичної стабільності, міжетнічної рівноваги, запобігання етнополітичним конфліктам і протидія етнотериторіальним вимогам сусідніх країн – від успішної реалізації цих стратегій залежала територіальна цілісність, суверенітет і майбутнє незалежних держав, що утворилися після розпаду СРСР. Багато які з них не були готові до самостійного, незалежного існування. Етнонаціональна політика 90-х років служить тому ще одним підтвердженням.

Тотальна неготовність до етнополітичних викликів пояснювалася відсутністю досвіду взаємодії органів влади з етнічними спільнотами за демократичними правилами. Навіть у країнах, що опинилися в епіцентрі етнополітичних конфліктів, – Киргизстані, Грузії, Молдові – у 90-х роках ми не побачимо формування цілісної, несуперечливої етнополітичної стратегії держави. Тим часом проблема регулювання етнонаціональних відносин посідає важливе місце у структурі внутрішньої державної політики більшості поліетнічних країн світу. Етнонаціональна політика пострадянських країн цього періоду відрізняється хаотичністю, непослідовністю, дискримінацією національних меншин.

Виходячи з розходжень етнонаціональної політики, виникла потреба в додатковому науковому інструментарії. У такий спосіб появився термін «модель етнонаціональної політики». Під етнонаціональною політикою мається на увазі діяльність держави, спрямована на регулювання сфери етнонаціональних відносин. Модель етнонаціональної політики визначає особливості, специфіку цієї діяльності, унікальну для кожної країни. Унікальність моделі етнонаціональної політики пояснюється розходженням в етнічному складі населення держави, неповторною історією співіснування етносів на її території, а тому і етнополітичних проблем, що виникають. Для аналізу моделі етнонаціональної політики країни потрібно детальне вивчення видів механізмів (політичних, правових, соціальних), за допомогою яких держава впливає на сферу етнонаціональних відносин, їхню природу (демократична, авторитарна).

Незважаючи на те, що етнонаціональна політика кожної держави самостійно визначає пріоритетні напрями, її об’єктом найчастіше є: етнічні спільноти, їхні відносини між собою і державою (запобігання міжетнічній напруженості, міжетнічним конфліктам – у випадку їх виникнення вирішення з найменшими втратами), міграційні процеси (інтеграція мігрантів, боротьба з ксенофобією й етнічною нетолерантністю), етнокультурні процеси (мовна, культурна політика). Утілюється етнонаціональна політика за допомогою правових і політичних механізмів. Під правовими механізмами маємо на увазі ратифікацію міжнародних договорів, прийняття законів, концепцій і інших нормативно-правових актів, що передбачають підтримку чи баланс коректування етнополітичних процесів. Під політичними – безпосередньо політику органів влади, спрямовану на реалізацію правової бази етнонаціональної політики. Як показують практика і досвід пострадянських держав, реальна етнонаціональна політика може істотно відрізнятися від офіційної, принципи якої зафіксовані в нормативно-правових актах.

Традиційно як основні цілі етнонаціональної політики виступають: збереження територіальної цілісності держави (в умовах етнотериторіальних претензій, деструктивної активності національних меншин, що вимагають автономії чи відділення); формування політичної нації на основі загального громадянства із всіх етнічних компонентів, що населяють країну; підтримка етнополітичної стабільності й миру (запобігання міжетнічній ворожнечі, конфліктам, виховання толерантності); задоволення прав усіх національних меншин на рівних підставах. У той самий час у переломні історичні періоди можуть появлятися нестандартні пріоритети, наприклад відновлення етнічного домінування нації після колонізації за рахунок дискримінації національних меншин. Така модель етнонаціональної політики неминуче призведе до деструктивних наслідків – порушення міжетнічної згоди, виникнення конфліктів, соціальної напруженості на етнічному ґрунті.

Наслідки непродуманої етнонаціональної політики найчастіше виявляються непрогнозованими. Тому в 90-х роках спостерігаємо настільки часті вибухи міжетнічної напруги і насильства, що супроводжуються кровопролиттями і застосуванням зброї. Подібні етнічні сутички стають типовими для країн Кавказу і Середньої Азії. У цьому контексті обов’язково потрібно згадати Ошський конфлікт у Киргизстані. Перший етап цього етнополітичного протистояння датується ще радянськими часами – 1990 роком. Киргизи як титульний етнос намагалися потіснити в соціальному й економічному плані узбецьку більшість, що населяла місто Ош. У відповідь узбеки, не почуваючи себе національною меншиною в Киргизії, вимагали від влади створення узбецької автономії в Ошській області, надання узбецькій мові статусу однієї з державних. Розгорівся киргизо-узбецький конфлікт на етнічному ґрунті, що вийшов за межі Оша і досяг загальнонаціонального рівня. Його жертвами стали кілька тисяч чоловік.

За 20 років незалежності владі не удалося остаточно врегулювати Ошський конфлікт, примиривши узбеків і киргизів. Він знову нагадав про себе 2010 року під час зміни влади. Новий етап конфлікту був спровокований побутовою бійкою і вилився в погроми і масові сутички між киргизами й узбеками, під час яких загинуло понад 40 чоловік. Уперше влада офіційно визнала, що в країні ще з радянських часів існує протистояння між двома етносами – киргизьким і узбецьким. Їй удалося локалізувати місце дислокації конфлікту, обмеживши туди доступ: з усіх боків в Ош підтягувалися узбеки і киргизи, щоб допомогти своїм перемогти в конфлікті. З цього випливає, що за 20 років етнонаціональної політики Киргизстану не вдалося гармонізувати взаємодію двох етносів і тепер країна виявилася перед лицем тих самих викликів, що й на початку 90-х.

Основні характеристики моделі етнонаціональної політики Киргизстану полягають у такому: державно-суспільне регулювання з домінуванням рис авторитарного управління, показна участь національних меншин у вирішенні етнонаціональних проблем, відсутність необхідної законодавчої бази регулювання етнонаціональних відносин. Міжетнічні конфлікти були переведені в латентний стан, але загрожували відновитися під дією найменшого конфліктогенного фактора в будь-який момент, що й довели події 2010 року в Оше. Киргизстан становить приклад того, як незмодельована етнонаціональна політика тільки збільшує існуючі етнонаціональні проблеми.

Наша увага до Киргизстану пояснюється тим, що криваві події в цій пострадянській державі стали найяскравішим прикладом дії, неадекватної етнополітичним реаліям моделі етнонаціональної політики. Більшість країн пострадянського простору йшли шляхом проб і помилок у сфері етнонаціональних відносин, однак вони заплатили меншу ціну, ніж Киргизстан. Грузія втратила частину своїх територій унаслідок реалізації націоналістичної моделі етнонаціональної політики, що не припускала надання національним меншинам, які компактно проживали в прикордонних регіонах, особливих прав. У 90-х роках Абхазія і Південна Осетія, надихнувшись відділенням Грузії, почали боротьбу за самовизначення за етнічною ознакою. Грузія використовувала війська для придушення внутрішніх етнополітичних конфліктів. Через багато років Абхазія і Південна Осетія за підтримкою Росії в однобічному порядку вийшли зі складу Грузії, проголосивши незалежність 2008 року. Відділення цих територій – результат непослідовної безкомпромісної етнонаціональної політики Грузії. В її складі залишилася лише одна автономія – Аджарська Автономна Республіка. Надання їй офіційного автономного статусу, зафіксованого пізніше в Конституції Грузії, дозволило уникнути етнополітичного конфлікту. Абхазія і Південна Осетія вимагали найпевніше незалежності, чим автономного статусу, прийнявши декларації про суверенітет. Але з огляду на напружену обстановку і складні відносини з центральною владою, політичні еліти пішли б на поступки і погодилися на статус автономії. Однак власті Грузії навіть не намагалися запропонувати Абхазії і Південній Осетії цю альтернативу. Навпаки, вони пішли на ескалацію конфлікту, ліквідувавши автономії в Абхазії і Південній Осетії, закріплені в нормативних актах радянських часів. 2008 року Грузія зробила ставку на силове вирішення протистояння. У такий спосіб модель етнонаціональної політики Грузії, що не враховувала етнокультурних потреб національних меншин, стала спочатку причиною втягування в конфлікт третьої сторони (Росії) в ході воєнних дій, а потім і від’єднання Абхазії і Південної Осетії.

Подібно до Грузії втратила частину своїх територій Молдова в результаті Придністровського етнополітичного конфлікту. Приводом до від’єднання Придністров’я став твердий націоналістичний курс Молдови на румунізацію. Майбутнє своєї країни політичні еліти правого ідеологічного спектра бачили в реалізації інтеграційного проекту з Румунією. Придністров’я, населене молдаванами, українцями і росіянами, здебільшого не влаштовувала мовна політика Молдови – переведення молдавської мови на латинську графіку, її лінгвістичне ототожнення з румунською. Еліта Придністров’я не бачила для себе перспектив у складі Великої Румунії, тому взяла курс на незалежність. Причини виходу Придністров’я зі складу Молдови типові для пострадянського простору – неадекватна етнополітичним реаліям модель етнонаціональної політики держави.

Таким чином, пострадянські країни формували свої унікальні моделі етнонаціональної політики шляхом проб і помилок через відсутність відповідного досвіду. Деякі країни зробили більше необачних кроків і в результаті виявилися утягненими в етнополітичні конфлікти, втратили частину своїх територій, компактно населених національними меншинами, іншим цих помилок удалося уникнути. Експериментальним шляхом вони шукали найбільш ефективні й безпечні механізми вирішення етнополітичних проблем.


Глушков Валерій

ЩОДО ВДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВУ ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНИ

В останні роки в українській законотворчій практиці відстежуються стійкі тенденції інтеграції національного законодавства у світову та європейську правові системи. Свідченням цьому є підготовка та розгляд Верховною Радою України проектів Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» та Кримінально-процесуального кодексу України. Безпосереднє ознайомлення із положеннями цих документів приводить до висновку, що вони у повній мірі враховують загальновизнані європейські та світові цінності у сфері забезпечення прав людини, але поряд із тим містять багато суперечливих положень, зміст яких не відповідає основним принципам побудови національного законодавства. Варто відмітити низку позитивних нововведень, що закладені до змісту законопроектів. А саме, окремі норми, що закріплені у проекті Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», безпосередньо спрямовані на удосконалення відповідної діяльності правоохоронних органів. З тексту законопроекту не важко зрозуміти, що його автори ставили на меті забезпечення детальної правової врегламентованості цього виду діяльності та наближення організаційно-правових форм її здійснення до світових та європейських стандартів. Насамперед на це вказують положення статті 1 законопроекту, де закріплено дефінітивні визначення низки правових категорій, якими оперує законопроект. Також законопроектом суттєво посилено гарантії законності ведення уповноваженими підрозділами оперативно-розшукової діяльності. А саме, визначено систему та розкрито зміст окремих оперативно-розшукових заходів, чітко визначено підстави їх проведення. За організаційним критерієм оперативно-розшукові заходи розподілено на три окремі групи. А саме, ст. 10 законопроекту регламентує проведення оперативно-розшукових заходів, пов’язаних із обмеженням конституційних прав людини, ст. 11 визначає перелік та закріплює порядок організації заходів, що не обмежують таких прав. Ст. 12, в свою чергу, передбачає існування оперативно-розшукових заходів, проведення яких не потребує спеціального дозволу, що забезпечує відносну самостійність у прийнятті рішень окремими суб’єктами ОРД. Визначення системи оперативно-розшукових заходів та чіткого порядку організації їх окремих видів є впливовим чинником удосконалення діяльності уповноважених оперативних підрозділів.

Окрім того, у контексті реалізації європейських стандартів з прав людини до законопроекту внесено норми, які визначають терміни проведення оперативно-розшукових заходів, пов’язаних із обмеженням прав людини, а також норми, що зобов’язують уповноважені оперативні підрозділи повідомляти осіб, стосовно яких вони проводились, про їх закінчення, за умови, що інформація про їх протиправну діяльність за результатами проведення ОРД не підтвердилась. Зазначене створює можливості реального функціонування національного механізму захисту прав та свобод людини, як того вимагає Європейська конвенція.

Законопроектом також визначено організаційні основи відомчого та позавідомчого контролю за законністю ведення оперативно-розшукової діяльності, чітко визначено предмет прокурорського нагляду за законністю у ОРД та механізм його здійснення. Поряд з тим, текст законопроекту містить низку суперечливих положень, що можуть викликати нарікання як з боку представників наукової громадськості так і працівників практичних підрозділів. Це, наприклад, уведення до системи оперативно-розшукових заходів поліграфного опитування, контрольованого пропуску осіб через державний кордон України. Підсумовуючи, варто відмітити позитивні сторони внесеного законопроекту, та визначити, які нові можливості він розкриває для діяльності уповноважених оперативних підрозділів. Насамперед, положення законопроекту створюватимуть міцний правовий фундамент для підготовки та розробки відомчих нормативних актів, що регламентують ведення уповноваженими підрозділами оперативно-розшукової діяльності. Також визначений законопроектом порядок документування результатів оперативно-розшукових заходів суттєво розширює можливості оперативних підрозділів по документуванню фактів протиправної діяльності та використання отриманих матеріалів у доказуванні по кримінальним справам. В контексті зазначеного, нормами законопроекту визначено процедуру допиту працівників оперативних підрозділів, як свідків у кримінальних справах, у разі використання результатів проваджуваних ними оперативно-розшукових заходів у кримінальному судочинстві.

До Верховної Ради України було внесено на розгляд проект Кримінально-процесуального кодексу України. Редакція проекту передбачає існування окремої глави, що регламентує провадження органами досудового слідства так званих «негласних слідчих дій». В проекті до КПК України передбачена Глава 21 «Негласні слідчі (розшукові) дії», які згідно ст. 239 проекту це різновид слідчих (розшукових) дій, відомості про умови, порядок та методи проведення яких не підлягають розголошенню. Рішення про проведення негласних слідчих (розшукові) дій приймають слідчий, прокурор, а у випадках, передбачених цим Кодексом, – слідчий суддя за клопотанням прокурора або за клопотанням слідчого погодженого з прокурором. Слідчий зобов’язаний повідомити прокурора про прийняття рішення щодо проведення певних негласних слідчих (розшукових) дій та отримані результати. Прокурор має право заборонити проведення або припинити подальше проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Проводити негласні слідчі (розшукові) дії має право слідчий. За рішенням слідчого чи прокурора до проведення негласних слідчих (розшукових) дій можуть залучатись також інші особи. За змістом проекту КПК, до негласних слідчих дій належать: спостереження за особою, річчю або місцем, аудіоконтроль або відеоконтроль місця, контроль за вчиненням злочину, виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, контроль телефонних розмов, зняття інформації з каналів зв’язку, негласний візуальний контроль особи, контроль відомостей в електронній інформаційній системі та ін.

Подібні оперативно-розшукові заходи фактично передбачені у законодавстві різних країн. Так, зокрема, зняття інформації з каналів зв’язку та застосування інших технічних засобів отримання інформації. Цей оперативно-розшуковий захід є інтрузивним, тобто безпосередньо втручається в приватне життя особи. У США порядок проведення даного оперативно-розшукового заходу досить детально виписано на законодавчому рівні – відповідно до Підрозділу 4 Розділу 2510 Глави 119 «Перехоплення проводових та електронних комунікацій і перехоплення голосових комунікацій» Титулу 18 Зводу законів Сполучених Штатів перехоплення проводових, голосових та електронних комунікацій. Така операція може бути дозволена в судовому порядку, якщо особа, яка становить оперативний інтерес, підозрюється у вчиненні тяжких злочинів, вичерпний перелік яких наведено в Підрозділі 1 Розділу 2516 Глави 119 Титулу 18 Зводу законів Сполучених Штатів. Причому виділяються різні види перехоплення. Консенсуальне телефонне перехоплення (перехоплення за згодою однієї зі сторін) проводиться для документування розмови між особою, що становить оперативний інтерес та секретним співробітником (або інформатором). Неконсенсуальне перехоплення телефонних розмов проводиться згідно вимог Глави 119 Зводу законів США після отримання відповідного ордеру.

Аналізуючи зміст статей проекту КПК України, слід відмітити, що окремі його положення дублюють зміст статей законопроекту «Про оперативно-розшукову діяльність». Порівнюючи законопроекти, слід дійти висновку, що проведення оперативно-розшукових заходів, згідно законопроекту «Про оперативно-розшукову діяльність» здійснюватимуть оперативні підрозділи, які мають визначену законом компетенцію, відповідну нормативно-правову базу, та укомплектовані співробітниками, що мають базову підготовку та можуть фахове здійснювати таку діяльність.

Відповідно змісту цього законопроекту, з метою проведення окремих оперативно-розшукових заходів уповноважені підрозділи мають право застосовувати спеціальні технічні засоби отримання інформації, що спеціально розроблені та виготовлені для реалізації таких завдань та перебувають на балансі цих підрозділів. Тобто, організаційно-правова форма ведення оперативно-розшукової діяльності формує вимоги до кадрового складу оперативних підрозділів, що ведуть оперативно-розшукову діяльність, адже вони повинні володіти умінням налагоджувати конфіденційне співробітництво, правильно застосовувати технічні засоби отримання інформації, адекватно розподіляти оперативні сили та засоби, з метою досягнення мети оперативно-розшукової діяльності та ін. Проект КПК, що містить правові норми, які надають можливість слідчим проваджувати по кримінальній справі розшукні дії, не враховуючи специфіки теоретичної і практичної підготовки працівників слідчих підрозділів. Окрім того, у законопроекті безпосередньо вказано, що провадження таких слідчих дій здійснюється негласно, тобто суб’єкти їх здійснення повинні мати допуск до державної таємниці. Окрім того, проведення переважної більшості «негласних слідчих дій» передбачених проектом КПК, пов’язане із застосуванням спеціальних технічних засобів отримання інформації. Щодо цього, слід зауважити, що законопроектом не вирішується питання щодо того, які суб’єкти сприятимуть органам досудового слідства у проведення вказаних слідчих дій, де слідчі братимуть зазначені спеціальні технічні засоби. Також, зважаючи на такі радикальні зміни у кримінально-процесуальному законодавстві, необхідно буде вирішувати питання про докорінні зміни у системі підготовки слідчих.

Зважаючи на те, що чинний кримінально-процесуальний закон містить широкий перелік норм, які дозволяють використовувати результати оперативно-розшукової діяльності у кримінальних справах, не видається доцільним запроваджувати у кримінально-процесуальному законі окремий механізм, який забезпечить можливість слідчим здійснювати оперативно-розшукові функції, з метою реалізації яких законодавцем у складі окремих правоохоронних органів передбачено існування цілих підрозділів. Окрім того, слідчий як фігура процесуально самостійна проваджує слідчі дії по кримінальній справі особисто, що стосується так званих «негласних слідчих дій», передбачених главою 21 законопроекту. Згідно ст. 263 проекту КПК, контроль за вчиненням тяжкого або особливо тяжкого злочину може здійснюватися у таких формах: 1) контрольоване постачання; 2) контрольована закупка; 3) спеціальний слідчий експеримент; 4) імітування обстановки злочину слідчим.

Значну частину з них слідчий за замовчуванням не зможе проводити самостійно, наприклад, так званий «контроль за вчиненням злочину». Слід підкреслити, що проведення слідчими негласних слідчих дій, за переважною більшістю статей 21 глави законопроекту є неможливим як з організаційного, так із технічного боку, окрім того, існування деяких суперечить провідним принципам кримінального процесу, а саме, принципам законності, безпосередності, публічності, досягнення об’єктивної істини. Основоположні принципи кримінального процесу вимагають від слідчих здійснювати розслідування у кримінальних справах неупереджено.

Другий аспект. При розгляді в суді кримінальних справ може виникнути необхідність у розкритті окремих секретних аспектів оперативно-розшукової діяльності. В такому разі, наприклад, суди США користуються Законом «Про процедури з секретною інформацію» 1980 року. Такій стан речей, на нашу думку, обумовлений декількома факторами. Першим з них є те, що у країнах з англосаксонською системою права немає чіткого розмежування між кримінальним процесом та оперативно-розшуковою діяльністю, а відтак – і між слідчими та оперативно-розшуковими діями й методами. В США отримання та реєстрація інформації про подію чи вчинок особи, які містять ознаки злочину, що готується, здійснюється або вже здійснено, є підставою для виконання широкого кола дій, що не суперечать правовим приписами, які можуть використані в якості доказів при здійсненні в суді кримінального переслідування. Це практично весь набір оперативно-розшукових дій, а також інших заходів, в тому числі слідчих дій. Подібний підхід фактично пропонується і в проекті КПК України.

Таким чином, слід дійти висновку, що запровадження «негласних слідчих дій» у редакції, передбаченій главою 21 законопроекту до КПК України є не зовсім необґрунтованим, оскільки не відповідає основним принципам кримінального процесу та реаліям правозастосовчої практики. На цю тезу прибічники теорії «зрощення» оперативно-розшукової діяльності із кримінальним процесом можуть висувати свої спростування, але ж бо слід відмітити, що не вдаючись у тонкощі аналізу позицій, що висунуті представниками окремих правових шкіл, потрібно казати, що будь які зміни до законодавства повинні відповідати потребам практики, рівню розвитку суспільства та менталітету тієї країни, де діятиме зазначене законодавство. Тут слід вказати, що запозичення європейського та світового досвіду у провадженні таких слідчих дій не завжди є корисним, оскільки насамперед, зміни у законодавстві повинні враховувати національні інтереси, що полягають у збалансованій діяльності правоохоронних органів, компетенція і порядок дій яких чітко визначені законодавством. Підсумовуючи, хочеться сказати, що у контексті завдань, що стоять перед оперативними підрозділами правоохоронних органів, розробка та прийняття законопроекту України «Про оперативно-розшукову діяльність» є вчасною та слушною, оскільки визначає чіткі рамки їх діяльності. На противагу, законопроект КПК, який пропонує запровадження розшукових слідчих дій, тільки ускладнюватиме уведення до сфери кримінально-процесуального доказування фактичних даних, що сформовані за результатами негласного отримання інформації, оскільки він не вирішує багатьох як суттєвих, так і процедурних питань. Отже, висновок за результатами аналізу двох законопроектів є незаперечним і однозначним: будь які зміни до законодавства, особливо того, що пов’язане із втручанням у сферу приватного життя особи (інтрузивне втручання), повинно здійснюватись на підставі глибоких наукових досліджень із вказаної проблематики, а також повинні враховуватись думки провідних науковців та практиків, що наділені високою компетенцією у цій сфері діяльності.


Дудченко Валентина

ХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХ


Крестовська Наталя

ОПТИМІЗАЦІЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ВПЛИВУ НА ДІТЕЙ У КОНФЛІКТІ З ЗАКОНОМ

Кримінально-правовий вплив на дітей у конфлікті з законом, його межі, види, ефективність є одним з довготривалих та гостродискусійних питань науки кримінального права. Актуальність його вирішення сьогодні підсилюється необхідністю наукового забезпечення «Концепції розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні», затвердженої Указом Президента України від 24 травня 2011 року № 597/2011.

В сучасній українській науці кримінального права проблеми кримінально-правового впливу на неповнолітніх прямо чи в контексті супутньої проблематики досліджувалось такими ученими як: О. В. Беца, Н. Л. Березовська, В. М. Бурдін, Є. М. Вечерова, І. М. Горбачова, Т. О. Гончар, Н. В. Кідіна, А. О. Клевцов, Н. А. Орловська, О. О. Ямкова та ін., хоча однозначного та одностайного вирішення воно не знайшло. Можна констатувати одностайність тільки щодо двох моментів – загальної оцінки цієї системи як такої, що потребує перегляду, та спроб розширити межі кримінально-правового впливу за рахунок зниження віку кримінальної відповідальності або збільшення переліку засобів кримінально-правового впливу. Кінцевий результат прогнозується більшістю учених двояко – або посилення, або пом’якшення кримінально-правового впливу на злочинність неповнолітніх. Ми ж пропонуємо, користуючись висловом Говарда Зера, «змінити окуляри» і оцінювати заходи кримінально-правового впливу на неповнолітніх правопорушників не в категоріях «м’яке – суворе», а в категоріях «ефективне – неефективне».

Кримінально-правовий вплив може виражатися як у формі залучення винного до кримінальної відповідальності, так і у формі звільнення його від такої. Існуюча в Україні система кримінально-правового впливу на неповнолітніх, які вчинили суспільно небезпечне діяння, включає: 1) покарання; 2) засудження і звільнення від покарання з випробуванням; 3) засудження і звільнення від покарання актом амністії (помилування); 4) засудження і звільнення від покарання з застосуванням примусових заходів виховного характеру (далі – ПЗВХ); 5) звільнення від кримінальної відповідальності з застосуванням ПЗВХ; 6) звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням з потерпілим, 7) у зв’язку дійовим каяттям; 8) у зв’язку взяттям на поруки. Крім того, ПЗВХ поширюються на дітей, які вчинили суспільно небезпечне діяння до досягнення віку кримінальної відповідальності.

Про недосконалість та внутрішню суперечливість системи кримінально-правового впливу щодо дітей у конфлікті з законом науковці писали не раз. Так, попри систематизацію норм щодо особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх в окремому розділі, ми не побачимо в ньому особливих цілей кримінально-правового впливу на дітей у конфлікті з законом [1, с. 8]. Не можна не визнати слушними зауваження В. М. Бурдіна щодо ПЗВХ, які виступають у потрійній ролі (як альтернатива кримінальної відповідальності неповнолітніх, правове реагування на суспільно небезпечне діяння, вчинене особою, яка не досягла віку кримінальної відповідальності, та як альтернатива покарання неповнолітніх), що свідчить про неспроможність законодавця урізноманітнити заходи впливу на неповнолітніх, та є порушенням прав неповнолітніх [2, с. 10]. Що ж стосується такого ПЗВХ як направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків для його виправлення, то його критикують не тільки учені, але й Комітет з прав дитини [3, п. 84]. Адже будучи закритими установами, школи та училища соціальної реабілітації носять пенітенціарний, а не виховний характер, і перебування там дитини є за своєю сутністю покаранням, а не виховним заходом.

Сама методологія конструювання інституту особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх залишається «радянською». Кримінально-правовий вплив на дитину у конфлікті з законом є модифікацією карального впливу на дорослих. Між тим, на наше глибоке переконання, його філософія має бути діаметрально протилежною – кримінальне покарання для дитини у конфлікті з законом забороняється, за винятком випадків, коли інші засоби кримінально-правового впливу не можуть бути застосовані або виявилися неефективними. Відповідно до такого підходу нами пропонувалося внесення до розділу XV Кримінального кодексу України стаття 96¹. «Мета і форми кримінальної відповідальності неповнолітніх» [4, арк. 319]. Метою кримінальної відповідальності неповнолітніх є виправлення, перевиховання та ресоціалізація неповнолітнього, який вчинив злочин, усунення або відшкодування заподіяної злочином шкоди, попередження вчинення неповнолітними нових злочинів та проступків, а покарання неповнолітньому призначається тільки у випадку неможливості досягнення мети кримінальної відповідальності шляхом застосування некаральних засобів.

Ми погоджуємось з підходом В. М. Бурдіна, який пропонує розширити перелік покарань, що можуть призначатися неповнолітнім, але заперечуємо його пропозицію щодо створення особливих покарань для неповнолітніх. Як уявляється покарання для дорослих та неповнолітніх мають бути однаковими, але режим їх відбування – різним. До переліку покарань для неповнолітніх доцільно включити обмеження волі. Це більш м’який, ніж позбавлення волі, вид покарання, який можна і потрібно змістовно наповнити індивідуальними та груповими соціально-реабілітаційними, корекційними та навчальними заходами. Його відбування неповнолітніми, на нашу думку, є можливим організувати на базі шкіл та училищ соціальної реабілітації, направлення до яких поза усіх сумнівів має бути вилучено з переліку ПЗВХ. Тим самим, по-перше, було би усунуто протиріччя стандартам кримінальної юстиції, згідно з якими будь-яке позбавлення свободи є покаранням, по-друге, був би збережений персонал цих закладів і напрацьовані ними методики роботи з неповнолітніми.

Що стосується заходів кримінально-правового впливу, не пов’язаних з позбавленням або обмеженням волі, то, як видається більшість з них має суттєвий недолік, що полягає в їх «точечному» характері: контакт неповнолітнього правопорушника з системою кримінального правосуддя є нетривалим, в силу чого ресоціалізаційний ефект є мінімальним. Звільнення від кримінальної відповідальності, від покарання або від його відбування неповнолітній нерідко сприймає як прощення. Змін у його правосвідомості не відбувається. Тому нерідкими є твердження неповнолітніх, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, що у разі реального покарання за перший вчинений ними злочин вони би більше не вчиняли злочинів.

Спеціальними щодо цього загального для некаральних заходів недоліку є недоліки окремих ПЗВХ. Так, за судовою практикою, найчастіше застосовуваний ПЗВХ у вигляді передачі під нагляд батьків у багатьох випадках є малоефективним. Більшість таких неповнолітніх давно вийшли з-під контролю батьків. Ще меншим є ресоціалізаційний потенціал такого ПЗВХ застереження, який з цих причин пропонується скасувати. Натомість, слушною видається пропозиція Є. М. Вечерової про уведення таких ПЗВХ як залучення неповнолітнього до робіт на користь потерпілої особи або територіальної громади, відвідання занять з психологом, направлення до центру медико-соціальної реабілітації [5, с. 14].

Задля підвищення ефективності некарального кримінально-правового впливу пропонується увести такий окремий його захід як індивідуальна програма соціальної реабілітації (далі – ІПСР), яка має бути розроблена з урахуванням потреб, ступеня педагогічної занедбаності та психологічних особливостей неповнолітнього. У нашому розумінні індивідуальна програма соціальної реабілітації – захід або система заходів виховного, соціально-медичного, психолого-педагогічного характеру, що застосовується з метою перевиховання та ресоціалізації неповнолітнього, який вчинив суспільно небезпечне діяння. Проходження індивідуальної програми соціальної реабілітації є додатковим обов’язком, що може покладатися на неповнолітнього, який звільнений від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням з потерпілим, з дійовим каяттям, з передачею особи на поруки; який звільнений від відбування покарання з випробуванням; який звільнений від покарання на підставі акту про амністію або помилування; який звільнений від кримінальної відповідальності або від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру; якому призначено покарання, не пов’язане з позбавленням волі; який вчинив суспільно небезпечне діяння до досягнення віку кримінальної відповідальності.

У разі ухилення від проходження індивідуальної програми соціальної реабілітації неповнолітнім, який звільнений від відбування покарання з випробуванням чи звільнений від кримінальної відповідальності або від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру, рішення про звільнення від кримінальної відповідальності, або від покарання або від відбування покарання скасовується і він притягується до кримінальної відповідальності або до відбування покарання.

Розроблення та реалізація ІПСР, на нашу думку, мають здійснюватися суб’єктами соціальної роботи з дітьми, передусім – службами у справах дітей, а контроль за їх виконанням має бути покладений на Державну пенітенціарну службу України.

Література:

1. Клевцов А. О. Звільнення від відбування покарання з випробуванням неповнолітніх за кримінальним законодавством України : автореф. …канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / А. О. Клевцов. – Дніпропетровськ, 2009. – 20 с.

2. Бурдін В. М. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх в Україні : автореф. …канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право і кримінологія; кримінально-виконавче право» / В. М. Бурдін. – К., 2001. 15 с.

3. Комітет з прав дитини. 56 сесія. Розгляд доповідей, поданих державами-учасницями відповідно до статті 44 Конвенції. Заключні зауваження: Україна [28 січня 2011 року] [Електронний ресурс]. Режим доступу до документа : .ua/zaklyuchni-rekomendaciyi-komitetu-z-prav-ditini-oon

4. Крестовська Н. М. Ювенальне право України: генезис та сучасний стан : дис. … доктора юрид. наук : 12.00.01 / Крестовська Наталя Миколаївна. – О., 2008. – 468 арк.

5. Вечерова Є. М. Некаральний кримінально-правовий вплив на неповнолітніх в Україні (кримінологічні засади) : автореф. …канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право і кримінологія; кримінально-виконавче право» / Є. М. Вечерова. – О., 2010. – 20 с.


Наливайко Лариса

ПРОЦЕС НОВЕЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОГО ЛАДУ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРИНЦИПУ ДЕМОКРАТИЗМУ

Послідовне запровадження демократичних інститутів здатне створити необхідне соціальне, політичне і правове середовище для успішного формування в Україні громадянського суспільства.

Принцип демократизму держави опосередковує передусім взаємовідносини держави і суспільства, держави і особи. Цей принцип відповідає традиціям українського державотворення і знаходить своє виявлення в сучасних принципах формування органів державної влади, в їх системі, структурі, складі та основних засадах функціонування.

Україна зробила свій демократичний вибір розвитку. Показником якості демократії, свідченням її дієвості має стати політична та економічна стабільність суспільства. Крім того, слід враховувати, що основоположним критерієм прогресивності реформістських перетворень, які здійснюються державою в перехідний період, є їх сприятливий вплив на подальший розвиток науки, культури, гарантування прав і свобод громадян, тому що реальна, а не уявна демократія – це не тільки формальна рівність правових можливостей, але, й, насамперед, їх всебічне забезпечення.

Істинна демократія сприяє розвитку економіки та соціальної сфери, а розвинена економіка та соціальний добробут в свою чергу створюють умови для постійного вдосконалення демократії і громадянського суспільства. При цьому демократія повинна сприйматися як результат тривалого процесу саморозвитку суспільства, держави, нації. Інакше ми отримуємо лише зовнішню форму демократії (псевдодемократію), перманентну економічну та соціальну кризу, а все це разом унеможливлює розвиток громадянського суспільства [1, с. 12-13]. В Україні створилася така ситуація, коли внаслідок розбіжності темпів політичних та соціально-економічних перетворень, уповільнення багатьох демократичних процесів, неефективного функціонування інститутів громадянського суспільства утворилася «штучна структура неіснуючого громадянського суспільства» [2]. Причини подібного феномена потребують подальшого змістовного політико-правового дослідження.

Демократична держава заснована на здійсненні реального народовладдя, гарантуванні прав і свобод людини і громадянина, на їх активній участі у формуванні державних органів і здійсненні контролю за діяльністю державного апарату через вибори і представницькі установи. У випадку, якщо ці положення не реалізуються, різко падає довіра до інститутів влади.

Визначення змісту теоретичної конструкції і терміну «принцип демократизму держави» безпосередньо пов’язано з таким її аспектом як демократична практика (в її інституційному та процесуальному вимірах) та демократична ідеологія (як нормативний вимір демократії). Інститути демократії можуть, бути офіційно схваленими, узаконеними – формальними та такими, що функціонують на основі інших норм – неформальними. Демократичну практику можна пов’язати з такими двома формами: політичною (як способом організації та здійснення державної влади) та соціальною (як залученістю громадян до вирішення суспільних справ, їхнім самоврядуванням та впливом на державну політику) [3].

Вихідним моментом принципу демократизму держави є його нормативний аспект, проголошення на найвищому конституційному рівні, що здійснюється Основним Законом і пов’язано з конституційним визнанням державою статусу народу як єдиного джерела влади, його права реалізовувати свою владу як через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, так і безпосередньо (шляхом виборів, референдумів тощо), та закріпленням виключного за народом права визначати й змінювати конституційний лад України [4, с. 157-158].

Нормативний вимір демократії, як зазначалося раніше, можна визначити як демократичну ідеологію – впорядковану систему демократичних цінностей, згідно з якою люди можуть і повинні розв’язувати суспільні справи.

Але, виходячи зі змісту демократичної практики, головне в демократизмі держави – це забезпечення його реальності. Демократизм досягається як конституційно визначеним порядком формування органів державної влади та інших інститутів держави, так і характером організації та функціонування держави.

Отже, сьогодні першочерговою передумовою ефективної діяльності владних органів є визначення стратегії демократичного облаштування [5].

Сутність проблеми полягає в практичній реалізації в життя принципу демократизму держави, йдеться про владу народу, владу, здійснювану народом, і владу в інтересах народу. Змістом вищезазначеного є те, що органи влади мають бути під реальним, а не уявним контролем народу і спиратись у своїй діяльності на його довіру і підтримку. Владні інституції обираються не для того, щоб їм підкорятись (підкорятись необхідно праву і закону), а для того, щоб вони служили громадянам.

В науковій літературі демократичною вважається та держава, якій властиві такі ознаки, як: гарантованість основних прав і свобод громадян, рівність прав всіх громадян на участь в управлінні державою; широкі асоціативні зв’язки на всіх рівнях суспільного життя, виборність представницьких органів держави та окремих посадових осіб; юридично визначені терміни повноважень представницьких органів; реалізація принципу поділу влади за її функціональними формами; підконтрольність і відповідальність органів держави; політичний та інституційний плюралізм; прийняття рішення більшістю голосів із урахуванням прав меншості, використовуючи метод погодження рішень під час їх вироблення і прийняття тощо [6-13]. Отже, погляди на демократію останнім часом значно змінилися і пов’язано це, перш за все, з радикальними зрушеннями у самому суспільстві (постіндустріальному, інформаційному, плюралістичному, гетерогенному). В цьому контексті у деяких наукових розробках використовують термін «сучасна демократія» [1].

Ці трансформаційні процеси вплинули на сучасні концепції демократії. Їх змістовну частину можна викласти у наступних новаціях, які є змістом принципу демократизму держави:

• багатоманітність форм демократії, які базуються на багатовіковому історичному досвіді, національних, культурних традиціях, особливостях менталітету з урахуванням перехідного етапу суспільних трансформацій. Як наслідок, можливість розробки не універсальної, а оптимальної моделі демократичної держави в перехідний період;
  
• демократія не тільки ідея, результат, але й процес суспільної трансформації, що постійно розвивається і має на меті національну єдність, суспільну злагоду як основну передумову демократії за умови існування толерантності та механізмів мирного розв’язання суперечностей. Реальний демократичний процес – це поєднання двох базових функцій: реалізації влади та обмеження (самообмеження) влади;
  
• забезпечення процедури мирної ротації політичних еліт, ефективного врядування. Необхідність змін у сфері державного управління з метою запобігання використанню політичними силами важелів державного управління в своїх власних інтересах;
  
• політична активність широких верств населення як ключовий елемент політичної демократії. Передумовою цього процесу є подолання відчуженості громадян та недовіри їх до влади;
  
• політична демократія повинна базуватися на демократії культурній – системі цінностей, що об’єднують все суспільство, є способом життя народу.
  

Уніфікованої, єдиної, ідеальної демократії не існує, вона не є набором універсальних правил і формул. Україна, керуючись загальновизнаними прийомами демократії, базуючись на власному історичному досвіді, здійснює новелізацію державного ладу, перехід до демократичної його форми.

Література:

1. Держава і громадянське суспільство в Україні: проблеми взаємодії : монографія / І. О. Кресіна, О. В. Скрипнюк, А. А. Коваленко, Є. В. Перегуда, О. М. Стойко та ін. ; за ред. І. О. Кресіної. – К. : Логос, 2007. – 314 с.
   
2. Двойних К. Зарубіжні інвестиції та соціально-політичні трансформації в Україні / К. Двойних // Політична думка. – 1997. – № 1. – С. 66-67.
   
3. Olson M. Dictatorship, Democracy and Development / M. Olson // American Science Review. – 1993. – Vol. 87. – № 3 (September). – Р. 40-51.
   
4. Конституційне право України : [підруч. для студ. юрид. спец. вищ. закл. освіти] / за ред. В. Ф. Погорілка. – К. : Наукова думка, 1999. – 734, [1] с.
   
5. Громадянське суспільство в сучасній Україні: специфіка становлення, тенденції розвитку / Ф. М. Рудич, Р. В. Балабан, Ю. С. Ганжуров та ін. ; Ф. М. Рудич (заг. ред.). – К. : Парламентське вид-во, 2006. – 412 с.
   
6. Скрипнюк О. В. Демократія: Україна і світовий вимір (концепції, моделі та соціальна практика) / О. В. Скрипнюк. – К. : Логос, 2006. – 368 с.
   
7. Ковлер А. И. Исторические формы демократии / А. И. Ковлер. – М. : Наука, 1990. – 256 с.
   
8. Георгіца А. З. До питання про зміст конституційно-правової категорії «демократія» / А. З. Георгіца, Н. Г. Шукліна // Науковий вісник Чернівецького університету. Правознавство. – Чернівці : Рута, 2003. – Вип. 172. – С. 46-51.
   
9. Даль Р. А. О демократии / Р. А. Даль. – М. : Аспект Пресс, 2000. – 208 с.
   
10. Журавський В. С. Правові системи сучасності. Глобалізація. Демократизм. Розвиток / В. С. Журавський, О. В. Зайчук, О. Л. Копиленко, Н. М. Оніщенко. – К. : Юрінком Інтер, 2003. – 296 с.
    
11. Медведчук В. В. Новий вимір демократії / В. В. Медведчук. – К. : Основні цінності, 2001. – 144 с.
    
12. Рабінович П. М. Про соціальну сутність сучасних демократичних держав / П. М. Рабінович // Вісник Академії правових наук України. – 1993. – № 1. – С. 34-42.
    
13. Токвиль А. О демократии в Америке / А. Токвиль. – К. : Весь мир, 1999. – 590 с.
    

Павлов Олександр

ЕКОНОМІЧНІ ДЕТЕРМІНАНТИ ТА СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНІ ЦІННОСТІ У СИСТЕМІ ПУБЛІЧНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Словосполучення «публічно-правове регулювання» є складним конструктом, а тому потребує певного пояснення. Серцевина цього конструкту лежить у площині визначення суб’єктів та сфери (об’єкта) публічного регулювання, оскільки термін «правове» не потребує додаткових пояснень.

Слово «публічне» ми розглядаємо у трьох вимірах: як дихотомічне «приватному» (праву); як таке, що відноситься до суспільної сфери (економічні, соціальні, духовні, політичні відносини); як сфера діяльності, яка пов’язана з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями та суб’єктами господарювання різних організаційно-правових форм.

Суттєвим є також питання про механізм регулювання суспільних відносин та межі дії закону у сфері публічно-правового регулювання. Для відповіді на це питання необхідно здійснити економіко-соціологічний аналіз взаємозв’язку між системою цінностей та правовими нормами як регуляторами суспільних відносин.

Ми виходимо з гіпотези, що визначальну роль у формуванні суспільної поведінки особистості відіграє не стільки закон, скільки суспільні цінності, на засадах яких ґрунтуються звичаї, традиції суспільства та його правові норми. З розвитком суспільства поступово послаблюється роль економічних детермінантів і неухильно зростає значення соціально-культурних цінностей як чинників сенсу людського буття.

Цінності складають основи світогляду людини, її певний ідеал й виступають мірою значущості речей та явищ. На їх підставі формуються соціальні почуття та знання людини. Психологи поділяють систему суспільних цінностей на економічні (багатство), політичні (влада), моральні (добро), естетичні (краса) та наукові (істина) [1]. Філософи виокремлюють такі групи цінностей: інтегруючі – консолідують поведінку суб’єктів (на рівні національної ідеї); сенсу життя – визначають цілі буття, людської сутності, цінності волі, правди, краси; вітальні – цінності судження, необхідні для збереження й підтримки повсякденного життя, здоров’я, безпеки, комфорту; інтерактивні – цінності міжособистісного спілкування; ідентифікації й соціалізації – впливають на процес формування особистості [2, 17].

Наведену типологію цінностей можна звести до «світу речей» та «світу ідей», які тісно пов’язані між собою. Перший з них ми ідентифікуємо як економічні детермінанти, другий – як соціально-культурні цінності.

Термін «детермінанта» у перекладі з латинської означає визначник. Його використання в економічному контексті означає по-перше, що людина від свого народження перебуває у певній залежності від системи економічних відносин, що склалися історично, по-друге, існування людини як біосоціальної істоти передусім залежить від матеріального фактора, по-третє, й все ж таки людина їсть, щоб жити, а не живе, щоб їсти.

Економічна життєдіяльність суспільства є результатом взаємодії його матеріальних та духовних компонентів, змістом якої є задоволення різноманітних потреб людини. Разом з тим, економічні потреби та інтереси людей, мотиви їх суспільної поведінки постійно змінюються.

Дослідженням ролі економічних детермінант у системі суспільних цінностей займалися представники різних економічних шкіл, зокрема класичної політичної економії, неокласичного напряму в економічній теорії, марксистської політекономії, кейнсіанства, інституціоналізму, нової історичної школи, кожна з яких надає перевагу тим чи іншим аспектам людського буття та їх ролі у суспільній життєдіяльності.

З огляду на це, більш продуктивним у визначені місця економічних детермінантів та соціально-культурних цінностей у системі публічно-правового регулювання є використання формаційного та цивілізаційного підходів.

Формаційний підхід ґрунтується на розумінні суспільства як певної соціально-економічної цілісності, в якій домінуюча роль відводиться економічному фактору. Згідно марксистському вченню суспільство поділяється на суспільно-економічні формації, структурну будову якої складає певний спосіб виробництва і властива йому форма виробничих відносин, ядром яких виступають відносини власності. Згідно з цим підходом, саме спосіб виробництва детермінує усю сукупність суспільних відносин і зв’язків. Сукупність виробничих відносин складає економічний лад суспільства (базис), який визначає характер і зміст соціокультурних, ідеологічних, політичних та правових відносин (надбудова). У світлі формаційного підходу суспільний процес постає як лінійне сходження від однієї суспільно-економічної формації до іншої.

Вважається, що формаційний підхід виправданий, з огляду на час його появи, але є історично обмеженим, оскільки не відповідає потребам осмислення характеру сучасної епохи. На наш погляд, цей підхід є функціонально обмеженим через те, що надає перевагу при визначенні закономірностей суспільного розвитку одній із сфер життєдіяльності людства. З цієї точки зору, не можна абсолютизувати роль економічних детермінант у розвитку суспільного життя. І що не менш важливо, заданість суспільного розвитку та його пояснення через механізм лінійного сходження від однієї формації до іншої, не залишає місця для альтернативних шляхів суспільного розвитку та свідомого вибору людини. Насамкінець, реальне життя кожного народу, як і окремої особистості є значно багатшим й не вкладається в тісні рамки суспільно-економічної формації. Але все це не означає повне ігнорування пізнавальної ролі формаційного підходу як такого.

Цивілізаційний підхід, на відміну від формаційного, зосереджує увагу не лише на економічній складовій суспільного розвитку, а на усіх сферах людської життєдіяльності. Суспільний розвиток під кутом цивілізаційного підходу постає як процес зміни певних соціально-культурних цінностей, суспільних цілей та ідеалів. Цивілізації кожного покоління відрізняються від інших поколінь рівнем сукупного потенціалу, а між собою за своїм різноманіттям та культурною самобутністю.

Потреба у застосуванні цивілізаційного підходу щодо визначення сутності сучасної епохи значною мірою пов’язана з глобалізацією суспільного простору, яка не вичерпується її суто економічною версією.

У контексті вчення В. Вернадського про ноосферу (сферу розуму) глобалізація постає як синтез людини і природи, розуму і матерії. Цей автор зазначав, що «домінуючим началом у системній взаємозалежності неживої та живої природи є Людина, людський Розум» [3, 291].

Утвердження ноосфери пов’язується з цільовим призначенням креативної діяльності – її реалізацією як процесів: олюднення природи; конституювання суспільства; формування багатства особистості [4, 25]. Це в свою чергу потребує зростання інтелектуального потенціалу особистості, подолання нею порога економічної залежності, пріоритету нематеріальних цінностей, еволюційного творчого перетворення «людини економічної» в «людину соціологічну». А це означає перехід від суто фізіологічних (матеріальних) потреб «підтримки власного тіла», за А. Шопенгауером, до потреб, що формуються не шляхом інстинктів, а на основі розуму. На підґрунті домінантності соціокультурних потреб можливо розв’язати дилему: «мати» чи «бути», а саме – досягнення примату свободи над буттям, а не буття над свободою. Тобто мова йде про підпорядкованість економіки творчому розвитку людини. За таких умов економіка набуває ознак метаекономіки – креативної, соціалізованої економіки, яка базується на свободі творчого потенціалу особистості. Якщо в епоху аграрної цивілізації основним багатством вважалася земля, індустріальної – капітал, то в сучасних умовах ним є знання. Знання не тільки набувають ознак інноваційних засобів виробництва, а й стають функціонально домінуючими в суспільній системі. Відбувається перехід від відносин мати (матеріальне буття) до відносин бути (духовне буття).

Механізм такого переходу стає більш зрозумілим при ознайомленні з теорією соціокультурної динаміки П. Сорокіна.

Усі люди у процесі життєдіяльності, за П. Сорокіним, вступають у систему соціальної взаємодії, що відбувається під впливом комплексу факторів: несвідомих (рефлексів); біосвідомих (голод, почуття спраги, статевий потяг); соціосвідомих (норми та цінності), які виступають як соціальні регулятори. І це дійсно так, оскільки зрозуміти будь-яку людину чи людську спільноту, відрізнити їх від інших представників соціуму можна тільки через систему норм та цінностей, оскільки рефлекси та фізіологічні потреби не виступають як ідентифікуючі. Вони все ж таки більше характеризують людину як біоістоту, яка в цьому сенсі суттєво не відрізняється від інших представників біологічного виду. Тому саме людська взаємодія через певні норми та цінності і є родовим соціальним явищем.

З точки зору П. Сорокіна, ці духовні початки виявляються через соціально значущу активність, яку у свою чергу можна зрозуміти за такими універсальними ціннісними категоріями, як істина, красота, добро, користь.

Кожний процес значущої людської взаємодії складається з трьох компонентів:

1) мислячих, діючих та реагуючих людей, які є суб’єктами взаємодії;

2) значень, цінностей та норм, завдяки яким індивіди (суб’єкти) взаємодіють, усвідомлюючи їх та обмінюючись ними;

3) відкритих дій та матеріальних артефактів як рушіїв або провідників, за допомогою яких об’єктивуються і соціалізуються нематеріальні значення, цінності та норми [5, 193].

Типи соціокультурної взаємодії диференціюються за кожним із її компонентів. Так, суб’єкти взаємодії поділяються на міжіндивідуальні, міжгрупові та міжцивілізаційні, цінності – на однорідні та різнорідні, що у значній мірі визначає характер взаємодії, який буває толерантним, індиферентним або конфліктним.

Як економічні детермінанти, так і соціально-культурні цінності мають спільні ознаки між собою та з правом. Вони є невід’ємними складовими загальної культури суспільства, ціннісними орієнтирами особистості, її свідомості, мають нормативний зміст і є регуляторами суспільної поведінки. Об’єднуючою ланкою цих суспільних регуляторів виступає людина – суб’єкт та об’єкт різноманітних суспільних інтересів, потреб, цінностей, ідеалів, норм, переконань та прагнень.

Література:

1. Шайгородський Ю. Правові засади захисту особистісних цінностей та суспільної моралі / Ю. Шайгородський [Електронний ресурс]. – Режим доступу: ik.org.ua

2. Лапин Н.И. Ценности в кризисном социуме // Ценности социальных групп и кризис общества / Отв. ред. Н. И. Лапин. – М.: ИФАН, 1991. – 346 с.

3. Вернадский В. И. Биосфера и ноосфера / В. И. Вернадский. – М.: Айрис, 2004. – 476 с.

4. Гальчинський А. Принципи ноогенези в контексті вчення В. Вернадського / А. Гальчинський // Економіка України. – 2010. – № 5 (582). – С. 16–29.

5. Сорокин П. А. Человек. Цивилизация. Общество / П. А. Сорокин [Общ. ред., сост. и предисл. А. Ю. Согомонов: пер. с англ.]. – М.: Политиздат, 1992. – 543 с.