Geum.ru

І. В. Діяк Українське відродження чи нова русифікація?

Вид материалаДокументы

Содержание


Діалект! А ми його надишем
5.Рівноправність мов по-більшовицьки.
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


У 1914 р. на Далекому Сході проживало близько 2 млн. українців. Цілий край, названий “Зеленим клином”, ще й сьогодні нагадує про себе нетиповими для Східної Азії назвами населених пунктів: Українка, Чернігівка, Ромни, Новокиєвський Увал… (Дивися карту №1).

Тим часом росіян переселилося на Схід в пошуках земель вдвоє менше, ніж українців. Російські селяни надавали перевагу міграції до міст, де ставали пролетарями та їхали працювати на підприємства Україні. Загалом же, як стверджує В.Покшишевський у своїй праці “География населения СССР”, за ХІХ ст. і до 1917 р. міграційний потік росіян у степові губернії України і на Північний Кавказ склав більше 8 млн. чоловік. Це було ще одним каменем у фундамент нової структури етнічного складу населення України, “розмивання” українського народу.

Політика російського царату щодо українства вкладалася у красномовну мрію Пушкіна про часи, коли “все славянские реки сольются в русском море”. Однак не кожен міг роздивитися те, що ховалося за цими вельми благородними лаштунками. В.Ленін, аналізуючи справжній стан речей в імперії, висловився так: “…Переслідування рідної мови всіх націй становить неначе особливе завдання уряду. Переслідуються особливо слов’янські нації: білоруси, українці і поляки… Чорносотенці і їхні лакеї називають Росію великою слов’янською державою, мабуть, тільки тому, що в цій великій державі практикується надзвичайно велике гноблення слов’янських народностей.”

Багаторічне перебування в складі Російської імперії виявилося важким випробуванням для України. На порядку денному постійно поставали питання про національне виживання українського народу. Важко сказати, чи випадало щось подібне на долі інших європейських народів, але Україна витримала цей іспит. На жаль, як виявилося, лише для того, щоб загартуватися перед новими випробовуваннями.


4.Українська національна революція 1917-1920 рр.

Діалект! А ми його надишем

Міццю духа і вогнем любові
І несмертним слід його залишим

Самостійно між культурні мови.

І.Франко.


Лютнева революція 1917 р., завдяки якій було повалено царат, поклала край цілеспрямованій політиці знищення української мови. Пробудилися надії на розвиток в Росії демократичних порядків, де б населення не зазнавало національних та соціальних утисків. Росія перестала бути імперією, проте майбутнє хоча і здавалося райдужним, однак залишалося невизначеним.

Протягом 1917 р. і пізніше переважна частина української демократичної інтелігенції небезпідставно пов’язувала свої сподівання на національне відродження України з діяльністю Центральної Ради. Адже після проголошення Української Республіки 20 листопада 1917 р. всі її уряди (включаючи і гетьмана Скоропадського), попри зміни в партійному складі та у загальнополітичній орієнтації, дбали про розвиток національної культури.

Щоб зрозуміти який імпульс для свого розвитку отримала тоді наша мова, проаналізуємо становище в усіх сферах, пов’язаних з українським словом.

Освітяни стикалися із значними труднощами у своїй праці переважно у русифікованих містах, де українізація викликала опозиційні настрої. У квітні 1917 р. відбувається Перший Всеукраїнський учительський з’їзд, одна з ухвал якого вимагала дезросійщення освіти й того, “щоб всі ті особи, що займали досі відповідальні посади і тільки перешкоджали справі


народної освіти, були увільнені од місць і замінені другими”. Через кілька місяців Другий Всеукраїнський учительський з’їзд наголосив, що українська національеа школа є “не тільки ідеальне гасло, а конкретна психологічна, педагогічна і соціально-політична вимога”.1 Завдяки організації вивчення української мови в учительських семінаріях початкові школи легко переходили на українську за умови забезпечення відповідними вчителями. Складніша була справа з українізацією середніх шкіл, де батьківські комітети і педагоги поставилися вороже до можливих змін. Тому міністерство освіти, щоб уникати конфліктів, вважало за доцільніше засновувати нові українські гімназії, ніж українізувати старі російські. Уже в березні 1917 р. в Києві відкрили Українську гімназію ім. Т.Шевченка та 2-гу Кирило-Мефодіївську гімназію, згодом додалася ще одна. За гетьманату їх було прийнято на державний кошт. Протягом літа 1918 р. по містах і навіть деяких селах відкрили 54 українських гімназії, а наприкінці гетьманської доби їх було в Україні вже близько 150. У гімназіях, котрі залишилися з російською мовою навчання, як обов’язкові учбові предмети ввели українську мову, історію та географію України, історію української літератури.2

Фактично наново було розбудовано українську вищу школу. Зокрема, у Києві з’явилися Українська педагогічна академія, Український народний університет (17 вересня 1918 р. перетворений на Київський державний український університет). 22 жовтня 1918 р. другий університет відкрили в Кам’янці-Подільському, передбачалося створення ще декількох в інших містах. “Просвіта” та земство у Полтаві заснували Історико-філологічний факультет.

За Центральної Ради була розпочата, а за гетьмана доведена до логічного завершення справа створення низки різноманітних національних інституцій. Засновано Національну бібліотеку, яка зростала з надзвичайною швидкістю. Наприкінці гетьманату в ній уже було понад 1 000 000 книжок, в тому числі стародруків. За кількістю і якістю свого фонду Національна бібліотека України могла конкурувати з кращими бібліотеками Європи.

Заснували Українську державну академію мистецтв, Державну археологічну комісію, Український історичний музей, Український державний архів, в якому мали зосередити документи історії України, перевезені з архівів Москви та Петрограду.

Поміж науковими закладами перше місце належало Українській Академії наук, заснованій у Києві 14 листопада 1918 р. Оскільки М.Грушевський відмовився стати президентом академії, її очолив В.Вернадський, а серед фундаторів були М.Василенко, С.Єфремов, А.Кримський, В.Науменко… Академія мала історико-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний відділи. Протягом багатьох років академія залишатиметься осередком, що концентрував найкращі наукові сили України. Більшовики згодом намагатимуться довести, що саме вони заснували УАН 1919 року, а не гетьман Скоропадський у 1918.

Особливо разючими були успіхи української преси і книгодрукування. У березні-квітні 1917 р. з’явилися щоденні газети “Нова Рада” (за ред. В.Винниченка), “Народна Воля” (далі “Боротьба”; за ред. М.Шрага), тощо. З культурологічних і літературно-мистецьких видань слід відзначити квартальник історії, культури й мистецтва “Наше минуле” (Київ, 1918-1919 рр.), “Літературно-критичний альманах” (1918), “Шлях” (1917-1918). Загалом в Україні діяло 106 друкованих видань у 1917, 212—у 1918. Протягом 1917 р. виникло 78 видавництв; 1918—їх нараховувалося вже 104. Серед них: “Час”, “Вік”, “Дзвін”, “Сяйво”, “Криниця”, “Вернигора”, “Друкар”, “Союз” (Харків), “Сіяч” (Черкаси) та ін. Одним з найпродуктивніших було видавництво “Дністер” у Кам’янці-Подільському, де в 1919-1920 рр. розташовувалися урядові установи УНР. Динаміка випуску українських книжок за назвами в умовах війни досить промовиста: 1917 р.—747, 1918—1084, 1919—665.1 До речі, у 1913 р. українською мовою було видано лише 228 назв книжок.2 За часів гетьманату розгорнулося масштабне друкування українських підручників, на що уряд асигнував значні кошти. За висловом Д.Дорошенка 1918 рік, тобто гетьманська доба, “надовго може бути незрівняним, недосяжним по скількості виданнів і накладів”.3

Роки української революції та визвольних змагань стали часом піднесення театрального життя. Уже в 1918 р. у Києві діяло три українські театри: Державний театр драми та опери, Державний народний театр і “Молодий театр”. У Народному, котрий 1919 року злився з драматичним, виступали М.Заньковецька й П.Саксаганський, а “Молодий театр” очолював Лесь Курбас, котрий, разом із класикою, сміливо інтерпретував на сцені твори української літератури (“Чорну пантеру” В.Винниченка, етюди О.Олеся, “У пущі” Лесі Українки). У 1920 р. у Вінниці під опікою Української Галицької армії було створено Театр ім. І.Франка.

1917-1920—роки відновлення української державності—стали також періодом рішучих заходів щодо організації українського музичного життя. За гетьманської доби засновано Республіканську капелу під орудою О.Кошиця. 2 січня 1919 р. Головний отаман Директорії Симон Петлюра запросив до себе Кошиця й наказав відрядити капелу в гастрольну подорож по Європі з метою привернення уваги світової громадськості до України. Колектив Кошиця намагався піснею донести до європейців думку, що світ буде бідніший стільки, скільки не буде на його карті держави Україна.

Що це вдалося, свідчить уже перша рецензія на генеральну пробу, яку капела провела 10 травня 1919 р. у Празі в присутності музичних критиків і професорів консерваторії, серед яких були найвидатніші композитори і диригенти. Згодом серед відозв про виступи української капели в Празі будуть надруковані і такі:

“Я думаю, що ми мало про них знали і тяжко кривдили їх, коли несвідомо з’єднували їх проти їхньої волі в одне ціле з народом московським. Наше бажання бачити лише Великоросію є надто слабким аргументом проти природи українського народу”;

“Публіка стояла шпалерами по боках вулиць. Було надзвичайно урочисто. Потім чехи казали, що вони не зустрічали так самого Масарика.”1

Пригадаємо, що за царату українська пісня в самій Україні мала бути перекладеною на російську чи французьку, щоб пролунати зі сцени. Надалі капела силою національного мистецтва “штурмуватиме” Австрію, Швейцарію, Францію, Голландію, Англію, Бельгію, Німеччину, Польщу, Іспанію… Уже не існуватиме УНР, а капела “підкорить Європу” і вирушить до Америки. Щоб підкреслити значення цієї акції варто зазначити, що сучасна Україна так і не спромоглася організувати подібну музичну подорож, і тому сьогодні Європа часто згадує нас лише в контексті Чорнобильської катастрофи чи виступів футбольного клубу “Динамо”(Київ).

Республіканська капела О.Кошиця була найвідомішою, проте не єдиною, що постала в ті роки в Україні. Помітне місце в тогочасному українському музичному житті відігравали капела “Думка” під проводом К.Стеценка, утворений гетьманом державний симфонічний оркестр під керівництвом О.Горілого, Музично-театральний інститут ім. М.Лисенка в Києві, українські оперні трупи в Києві та Харкові, тощо.

Варто зазначити, що всі ці досягнення після двох з половиною сотень років утисків царської Росії відбувалися на тлі кривавої війни. Генерал Денікін та його оточення з Добровольчої армії твердо стояли на валуєвській платформі : “України не було, нема і не буде”. Боротьба з українством стала головною метою Денікіна, Драгомирова, Бредова, Лукомського та інших білих генералів. Це з найбільшою яскравістю виявилося в Києві: на другий день по вступі “добровольці” почали здирати україномовні вивіски, в тому числі з Української Академії наук. Далі—всі українські школи, університет, академію, установи переробили в російські. Назву “Україна” заборонили, замість неї ввели “Юг Росії”, “Малоросія”.

Дещо подібним виявилося і більшовицьке ставлення до українства. Більшовики у свої перше (лютий–березень 1918 р.) та друге (лютий-серпень 1919 р.) завоювання Києва виявили нерозуміння національних почуттів та потреб українського народу і навіть вороже ставлення до них.

За цих умов головною силою в створенні інфраструктури національної культури виступила сама українська громадськість. Для її більшості влада УНР була своєю, а більшовицька радянська—чужою. Проте поразка УНР в конфлікті з Радянською Росією призвела до узурпації більшовиками демократичних завоювань національно-визвольного руху і краху українського національного відродження.

5.Рівноправність мов по-більшовицьки.