Geum.ru

І. В. Діяк Українське відродження чи нова русифікація?

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   22
спалили живцем евакуйовані культурні кадри України, в тому числі поета В.Свідзинського і народного артиста І.Юхименка.

Окрім знищення фізичного практикувався й моральний терор, що знайшов вираження у цькуванні, придушенні свободи творчості. Яскравий приклад—доля О.Довженка, одного з найкращих українських письменників та кінорежисерів. Партії не сподобалися його твори “Україна у вогні” й “Перемога”, де війна висвітлювалася зовсім не так, як у офіціозі. Зокрема, цензори так інформували про це Г.Маленкова:

“…Редакція журналу “Знамя” наприкінці 1942 року прийняла до друку політично помилкову і шкідливу повість “Перемога” (автор Довженко), в якій чітко виражені чужі більшовизму погляди націоналістичного характеру. При описі боїв, котрі вела й веде Червона Армія на українських ділянках радянсько-німецького фронту, Довженко намагається переконати читачів, що за Україну борються лише українці… Шкідливість повісті “Перемога” також у неправильному поясненні причин відступу Червоної Армії на початку війни… Управління пропаганди заборонило публікацію цієї повісті. В новій повісті “Україна у вогні” Довженко припускається ще більш грубих політичних помилок.”2

Пригадали й те, що жоден з героїв Довженка не називає Україну радянською. На виконання сановного розпорядження Секретаря ЦК ВКП(б) О.Щербакова щодо Довженка вжили конкретних заходів:

“1. По телефону дані вказівки т. Литвину (секретар ЦК КП(б)У по пропа-

ганді) про неприпустимість публікації повісті Довженка в українських

виданнях.
  1. По лінії Головліту дані секретні вказівки Україні та цензорам всіх центральних видавництв, а також облкрайлітам.
  2. Керівники всіх центральних літературно-художніх видавництв і журналів так само попереджені про неприпустимість публікації повісті Довженка.
  3. В Управлінні пропаганди проведено нараду редакторів всіх центральних газет, літературно-художніх журналів і видавництв, де також дані відповідні вказівки про повість Довженка.”1

12 лютого 1944 р. за те, що в повістях Довженка “мають місце грубі політичні помилки антиленінського характеру”, Політбюро ЦК КП(б)У відкликало Довженка з складів Всеслов’янського Комітету, Комітету по Сталінським преміям при РНК СРСР, редакції журналу “Україна”, а також звільнила від керівництва Київською кіностудією.

Переслідування української інтелігенції тривали й надалі, особливо після “відлиги” Хрущова, коли знову різко активізувалася політика русифікації. Навесні 1963 року партійний ідеолог УРСР А.Скаба нищівно розгромив літературознавців Івана Світличного та Євгена Сверстюка, й особливо Івана Дзюбу. Яскравим прикладом морального цькування, може бути атака на Олеся Гончара за роман “Собор”, ініційована першим секретарем Дніпропетровського обкому партії О.Ватченком. Ось його оцінки твору на березневому 1968 року Пленумі ЦК КПУ: “Новий роман письменника, та ще й члена КПРС, Гончара являє собою не лише ідейно порочний, а шкідливий і пасквільний твір. Мені здається, що тільки з такої оцінки треба виходити в нашій політичній і виховній роботі з людьми”.2 Крім того, партійний бонза запропонував “серйозно задуматися товаришам, які займаються в центральному Комітеті письменницькими організаціями”, а також порекомендував Київським обкомові й міськкомові партії “глибше займатися” первинною парторганізацією письменників. Лідер КПУ П.Шелест додав до аналізу роману, “що не встиг його прочитати”, але тим не менше об’явив більшість рецензій такими, які “необ’єктивні і надмірно захвалюють цей твір”.3 Ось так, не читаючи творів, партія визначала їх шкідливість, визначала добре й погане, що можна і що ні.

Як у 30-ті рр. ціле покоління українських митців слова стало називатися “Розстріляним відродженням”, так і цього разу так звані шестидесятники потрапили до таборів. Символом цих подій стала доля українського поета Василя Стуса. Система так і не спромоглася його зламати, як, до речі, і багатьох інших синів свого народу, хоча “найгуманніший” суд не зупинявся перед винесенням смертних вироків. Як згадував один з арештантів, “влада була налякана розвитком національного руху в Україні. Вони розуміли, що в 1972 році неможливо було дозволити собі такі масові репресії, як у 30-ті роки, але вони застосували самі масові, припустимі за мірками 70-х років. Хвиля арештів торкнулася великої кількості людей. Внаслідок арештів 1972 року національне життя в Україні було паралізоване надовго. Це було сплановано, наче військова акція. Обшуки проводилися одночасно в усіх. Акція була повною раптовістю після появи генерала Федорчука [голова КДБ УРСР в ті часи—авт.] з його фізіономією типового карателя…”1 Про масштаби переслідувань у 70-80-ті рр. талановитих митців, оголошених відступниками, дисидентами, антирадянщиками у виданому в США дослідженні “Національні проблеми останньої імперії” говориться так: “Відомі понад 1200 прізвищ українців, які зазнали судових або позасудових переслідувань за звинуваченням у так званому “українському буржуазному націоналізмі”. І це лише незначна частина—близько 10% всієї кількості осіб, які зазнали переслідувань… Під час хвилі арештів на початку 1972 р. лише в західних областях України і лише протягом місяця заарештовано 1000 осіб. Такі хвилі арештів проходили по всій Україні періодично, відома хвиля відбулася 1974 р., а на початку 1977 р. чуємо про нові арешти, які, можливо, є початком нової хвилі.”2 Михайло Горинь згадує, що українці були традиційно найчисельнішими серед політв’язнів у СРСР: “Кучинський особливий [табір—авт.] чисельно був невеликий. На час мого прибуття у грудні 1982 р. тут знаходилося 24 політв’язні, з яких більша половина—українці. Саме українська група політв’язнів потерпала найбільше. Протягом одного 1984-1985 року загинули 4 українці: Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко і Василь Стус.”3

Чобіт спецслужб топтав паростки українства, котрі з великою натугою пробивалися крізь бетон консервації Системи. Але вони пробивалися…

- - -

Мета всіх цих переслідувань, як уже зазначалося вище, полягала в тому, щоб викоренити тих, хто міг стати в Україні на заваді встановленню комуністичної монополії на духовність, свідомість людини та суспільства. Спочатку Москва просто недовіряла будь-якому українцеві за його походження. Це стосувалося і членів партії, незважаючи на їх минулі заслуги: Подвойський, Затонський, Скрипник, Коцюбинський… Дійшло до того, що у 1932 р. придворний кремлівський поет Дем’ян Бєдний у розмові з англійським журналістом З.Граббсом навіть сказав: “Повірте, нікому з українців ми тут не довіряємо, хоч би був найкращий комуніст. Нікому з

них не можна вірити”.4 У фондах Центрального державного архіву громадських об’єднань України зберігається оригінал листа відомого українського політичного та культурного діяча Володимира Винниченка від 15 вересня 1933 р., який було адресовано членам політбюро та до Москви—особисто Сталіну. Цей лист можна вважати запізнілим прозрінням Винниченка, котрого усунули від активної діяльності за те, що був українцем і боровся проти національного гноблення свого народу (дивися додаток №8).

Для надійності влади Москви в Україну в масовому порядку відряджалися на керівні посади в усіх сферах життя росіяни. Безперервності цей процес набув разом із згортанням українізації, коли протягом 30-х рр. українські кадри були винищені, а натомість прибули російські функціонери. Деякі вчені охарактеризували ці зміни в Україні як “повернення росіян”: десятки тисяч “передових працівників” з Росії для проведення колективізації українського села в 30-ті рр., 80 тис. працівників для “советизации” Західної України після війни…1 Подібне спостерігалося в культурі й освіті. Зокрема, відомий наш митець О.Довженко у розмові з Бажаном, Яновським, Рильським, характеризуючи це становище зазначав: “Чому в Грузії кіно роблять грузини, в Росії—росіяни, а в Україні—і грузини, і росіяни, і євреї, але тільки не українці… Якщо грузин, росіян і євреїв з кіно вигнати, тоді зовсім нікому буде працювати в кіно України—адже українців немає”.2

Де ж тоді поділися всі українські таланти, котрими наша земля незважаючи на складну історію ніколи не була бідною? Усі власне українські кадри спрямовувалися Москвою у віддалені куточки безмежної імперії, де відірвані від батьківщини вони порівняно легше сприймали русифікацію: Тюмень, Сибір, Ханти-Мансійський край… Перелік можна продовжувати. Як писав свого часу Тарас Шевченко, “сини мої на чужині, на чужій роботі”.

Це був один з аспектів типової імперської політики перемішування народів, котра не припинялася аж до розвалу СРСР. Зокрема, у 1953 р. серед 75 випусників нафтового факультету Львівського політехнічного інституту тільки 6 мали залишитися працювати в Україні, до того ж переважно росіяни. Інші, враховуючи всіх випусників-українців, одержали розподіл по безмежному СРСР. Автор цих строк мав їхати працювати до Уфи, в Башкирію. Завдяки несподіваному повороту долі цього тоді не сталося.

Саме у 1953 р. один-єдиний раз за радянських часів на нетривалий період вивіз українських спеціалістів з України призупинився, і вони залишилися працювати в Україні, розвивати її господарство, а не вкладати свої таланти в створення благ для радянсько-російської імперії. Пов’язано це з ім’ям… Берії.

У 1953 р. сталінський поплічник і кат Л.Берія в межах боротьби за владу на партійному олімпі вирішив скористатися досвідом “батька народів” і обіпертися на національні республіки—союзні й автономні. Республіки висловлювали незадоволення з того, що їм на роль всіляких начальників присилають людей з іншого кінця країни, котрі не знали ані місцевих умов, ані мови—і не бажали знати, проте вели себе по-панськи. Берія зважив, що республікам треба надати більше прав у просуванні місцевих кадрів і навіть пропонував урівняти статус національних мов з російською. З часом він знищив би ці кадри так само, як це зробив Сталін, коли після здобуття влади йому вже не була потрібна їх підтримка. Однак у червні 1953 р. Берію заарештували, а його зміни в національній політиці швидко скасували.

Як і за царських часів, радянською владою знову робилася ставка на перетворення українців на малоросів (тобто українець походженням і росіянин свідомістю)—перший крок до повної денаціоналізації. Тільки такий перевертень міг посісти будь-які керівні посади, а в 30-ті рр. і просто вижити. Нарком освіти О.Шумський так оцінював подібне явище: “У партії панує російський комуніст, що з підозрою та недружелюбством, щоб не сказати сильніше, ставиться до комуніста-українця. Панує він, спираючись на шкурницький тип малороса, котрий за всіх історичних епох був однаково безпринципно лицемірний, по-рабськи двоєдушний і зрадливо ниций. Зараз він блискотить своїм псевдоінтернаціоналізмом, жонглює своїм безніяковим ставленням до всього українського і ладен завжди обплювати його (може, іноді по-українському), якщо це дасть йому можливість здобути посаду”.1

Яскравим прикладом такого малороса може бути “генерал” української радянської літератури О.Корнійчук, якому належить наступний вислів: “Украинский народ знает так называемую “культуру” зоологических националистов—грушевских, петлюр, ефремовых, винниченок, шаповалов,—наймитов иноземных”.2 Це говорить малорос про тих, хто і перед смертю не відмовився від українства. Або ж виходець з Житомирщини генерал КДБ В.Федорчук, з приходом котрого на керівництво КДБ УРСР в 1970 р. по всій Україні покотилася хвиля репресій і арештів української інтелігенції, котра не припинялася до середини 80-х рр. Ще яскравішим типом сучасного “малороса” увійшов до історії голова КПУ В.Щербицький. Призначений “виправляти” “націонал-ухильництво” свого попередника П.Шелеста, Щербицький своїм безмежно слухняним виконанням вказівок Москви, готовністю жертвувати інтересами України, потуранням русифікації намагався дістати підвищення на партійний олімп, але свого не досяг. Також його “соратник” В.Маланчук—“очі й вуха” головного партійного ідеолога Суслова в Україні. У своїй боротьбі з “українським буржуазним націоналізмом” він добрався навіть до творів Шевченка, котрі нещадно “коригувала” цензура.

Великий Кобзар так написав про подібних малоросів:

А тим часом перевертні

Нехай підростають,

Та поможуть москалеві

Господарювати,

Та з матері полатану

Сорочку знімати.

Помогайте, недолюдки,

Матір катувати.


  • Русифікація.


Тим, хто вважає поняття “русифікація” штучно видуманим націоналістами для оцінки світлого радянського минулого української культури, напевно, буде важко усвідомити, що починаючи з часів одноосібного правління Сталіна і надалі русифікація була офіційною національною політикою СРСР. Звеличувалися всі аспекти російської культури й підкреслювалася провідна роль Росії в СРСР. Причому робилося все це під виглядом розвитку інтернаціоналізму, пролетарської солідарності та “дружби народів”.

Показово, що Сталін відкинув прохання російських комуністів про створення на території РРФСР власне Російської радянської республіки як політично відокремленої республіки росіян. Це могло б стати на заваді намаганням центру створити один імперський радянський народ на російській мовно-культурній основі під словесну теорію про інтернаціоналізм, що призначалася лише на експорт. У цьому контексті не викликає подиву висновок радянських ідеологів, за яким російська мова й культура найкраще відповідають завданням розвитку інтернаціональної дружби, співпраці та прогресу: “Російську мову вивчають трудящі всього світу. Маркс свого часу віддав належне могутній російській мові, вивчаючи її та використовуючи в своїх працях російські першоджерела… В нашій ситуації російська мова є мовою міжнаціонального спілкування народів СРСР. Знання російської мови дозволяє народам СРСР оволодівати найвищими культурними цінностями.”1 Зрозуміло, з такою думкою в СРСР сперечатися було просто небезпечно, коли вже сам Маркс “віддав належне” російській мові.

Поступово вихваляння величі російської мови перейшли в ідеалізацію самого російського народу за його революційні успіхи. Ось типове твердження цієї пропагандистської лінії: “Російський народ—це великий народ. Він допомагає всьому людству рухатися до перемоги демократії і соціалізму. Під керівництвом свого робочого класу найпередовіший російський народ першим в історії звільнився від капіталістичного гніту й експлуатації. Російський робітничий клас допоміг звільнитися від національного, політичного і економічного гніту всій численній сім’ї народів, що населяють колишню царську Росію.”2

У серпні 1939 р. під час підписання відомого радянсько-німецького пакту про ненапад й секретних додатків до нього міністр зовнішніх справ гітлерівської Німеччини Ріббентроп після спілкування зі Сталіним дійшов цікавого висновку: “Сталін облишив думку щодо світової революції, він готовий перейти до ідеології російського націоналізму”3 Під час війни, коли ідеологія пролетарського інтернаціоналізму збанкрутіла, Сталін дійшов висновку, що у смертельному двобої німецькому шовінізмові може протистояти тільки націоналізм, який корениться у природному інстинкті самозбереження кожного народу. Тому “батько народів” відкрито зробив ставку на російський народ—головний, найчисельніший в СРСР, загартований у боях за імперську “єдину неділиму”. На параді 7 листопада 1941 р. у напівоточеній Москві вождь сказав, звертаючись до військ:

“На вас дивляться поневолені народи Європи, які потрапили під ярмо німецьких загарбників, як на своїх визволителів. Велика визвольна місія випала на вашу долю. Будьте ж гідними цієї місії! Війна, яку ви ведете, є війна визвольна, війна справедлива. Хай надихає вас у цій війні мужній образ наших великих предків—Олександра Невського, Дмитра Донського, Кузьми Мініна, Дмитра Пожарського, Олександра Суворова, Михайла Кутузова!”1

Сталін чітко грав на таємних струнах російського патріотизму, межуючого з націоналізмом: месіанізм, історична виключність Росії, Росія як неодноразова рятівниця Європи, слава російської зброї тощо. Послідовно продовжуючи цей курс протягом війни “батько народів” повернув армії звання і погони царської армії, встановив найвищі військові нагороди—ордени О.Невського, О.Суворова, М.Кутузова, Ф.Ушакова, П.Нахімова. Він розпустив ІІІ Комінтерн і відпустив з більшовицького полону Російську православну церкву на умовах традиційної для неї співпраці зі світською владою.

На урочистому прийомі 24 травня 1945 р. Сталін назвав вирішальним фактором перемоги над Німеччиною у війні російський народ—“найбільш видатну націю”. І при цьому зовсім не обмовився про роль партії. Пізніше про цю промову будуть намагатися не згадувати, оскільки вона надто вже не в’язалася з образом пролетарського інтернаціоналіста, зате публічно змальовувала грузина Сталіна найбільшим російським націоналістом (дивися додаток №9). Як би міг, він перетворився би на етнічного росіянина, проте специфіка національного походження не дозволила б всьому світові забути про його справжню національність. Тому “батько народів” задовольнявся псевдонімами “Іванов”, “Васильєв”, котрі оберталися навколо імені російського царя Івана Васильовича Грозного, з яким Сталін так любив себе порівнювати.

Навіть Ленін, хоч із запізненням, але визнавав, що Сталін боровся за повалення царського самодержавства, проте не за розпад Російської імперії. Саме тяжіння Сталіна до імперського спадку Росії зробило з нього одного з розпалювачів 2-ї світової війни, адже всі його передвоєнні походи зверталися на території, котрі колись входили до складу Російської імперії: Прибалтика, Польща, Фінляндія. Врешті-решт, наприкінці війни він приєднав території, втрачені Російською імперією у війнах 1904-1905 та 1914-1918 рр., і розширив кордони держави так, як це не мріялося жодному російському цареві.

Після смерті Сталіна цей курс не зазнав змін. СРСР приділяв значну увагу боротьбі з буржуазною західною культурою, що давало новий поштовх великоросійському шовінізмові. На практиці це виглядало так. Для кожного західного винаходу радянські пропагандисти знаходили росіянина, котрий запропонував цю ідею раніше, для кожного видатного західного автора був кращий за нього російський автор, а для кожного славетного діяча Заходу знаходився російський з іще похвальнішими досягненнями. Висміюванням в народі цієї ідеологічної кампанії стало глузування про те, що Росія є батьківщиною слонів.

Тим не менше аж до розпаду СРСР всі партійні зусилля “на культурному фронті” та в освіті спрямовувалися на підкреслення винятковості усього російського. Навіть найжорстокіші російські царі всупереч історичній правді подавалися як мудрі, передові діячі. Найкривавіші сторінки їх державницької діяльності, котрі за всього бажання ніяк не вдавалося виправдати, просто замовчували. Експансія Російської імперії тлумачилася як дуже прогресивний акт в історії поневолених Росією народів. У підручниках з української літератури обов’язково зазначалося, що “кожний український письменник творив і розвивався під благотворним впливом великої російської літератури”. На озброєння була взята, свідомо проігнорована всією російською інтелігенцією в ХІХ ст. як неспроможна, точка зору Вісаріона Бєлінського про меншовартість і залежність української культури від російської, ніби саме входження України до складу Російської імперії відкрило світ для української культури.

Увесь цей екскурс до історії офіційного сприйняття найвищим радянським керівництвом ідеології російського великодержавного шовінізму дає відповідь на те, чому партія так круто змінила національну політику СРСР і повернула її на старі імперські засади, проти яких сама ж і боролася. Адже у 20-х рр. більшовики зрозуміли історичну неминучість задоволення елементарних потреб українського народу, і намагалися лише, щоб відбувалося це під контролем партії й у бажаних для неї межах та формах.

Роль Сталіна у цій метаморфозі визначальна. Він, котрий на початку своєї політичної кар’єри був малозначущим засланцем без дому, сім’ї, грошей, професії, а став найстрашнішим в історії диктатором, поза сумнівами дав радянській імперії такий імпульс розвитку, якого вона не могла позбутися аж до самого кінця свого існування. Так, Ленін стояв біля витоків комуністичного тоталітаризму, але саме Сталін створив Систему, надавши їй історичної довершеності. Одним з її аспектів і була тотальна русифікація всіх неросійських народів СРСР з метою їх денаціоналізації.

- - -

Початки цілеспрямованої політики русифікації слід шукати у діях Сталіна по згортанню українізації. Висунувши претензії на особливе становище російської культури в СРСР, радянські ідеологи могли доводити, що нова політика Сталіна уособлювала не повернення до традиційного російського шовінізму, а була надійним шляхом до прогресу, соціалізму та інтернаціоналізму. Водночас зникли неодмінні раніше заклики до “перекриття кисню” великоросійському шовінізмові, а натомість партія раптом заговорила про небезпеку місцевого націоналізму. 1932 року Сталін прислав до України своїх довірених людей нищити “український буржуазний націоналізм”, а насправді будь-які вияви української національності, національного життя, національної культури, освітні, наукові кадри. Донедавна було модно хизуватися успіхами українізації—тепер стає модним хизуватися нищенням української культури, рапортувати про кількість знищених учених, письменників, тощо. У 1934 р. на ХІІ з’їзді КП(б)У лунали такі рапорти:

“Лише на початку листопадового пленуму було викрито і викинене з науково-дослідних установ ВУАН і Наркомосвіти 248 контрреволюціонерів, націоналістів, шпигунів і класових ворогів, серед них 48 ворогів з партквитком. Тепер цього елемента викинуто з установ значно більше. Ось нещодавно, в грудні, нам довелося зовсім закрити Науково-дослідний інститут історії культури ім. Багалія, бо виявилося, що цей інститут—знов-таки, як і ряд інших наукових організацій, як, приміром, Українська Радянська Енциклопедія, Інститут Шевченка, в якому орудував Пилипенко,—був притулком контрреволюції.”1

Знищення української інтелігенції, особливо напередодні грандіозного голодомору українських селян, досягло своєї мети. Не було кому протестувати проти штучного голоду, а національна культура й наука виявилися обезглавленими. Проте одного фізичного винищення основи українського буржуазного націоналізму, яким офіційно вважалися українські інтелігенція та село, було замало. Письменник В.Астаф’єв говорив у одному з інтерв’ю: “Усі ці куркулі, виселені до Ігарки,