І. В. Діяк Українське відродження чи нова русифікація?

Вид материала

Подобный материал:

1 ... 5 6 7 8 9 10 11 12 ... 22

вимирали, але билися, намагалися захистити діточок грамотою. Грамота була—все. Посібники були—не були, а всі навчалися жадібно.”^² Ймовірно це в крові у наших селян, адже потяг до науки, як вже зазначалося вище, у них не могли придушити ані католики-полонізатори, ані російські кріпосники. Радянська Система вирішила, що їй це під силу.

Протягом 30-х рр. відбувалася грандіозна атака на українську мову в усіх установах суспільства. Саме в ті часи остаточно закарбувалося в українській підсвідомості побоювання власної мови. Не за те, що вона погана чи хороша, а тому, що генетична пам’ять підказувала: ця мова смертельно небезпечна для її носіїв. Уже в 1935 р. Постишев зізнавався, що “члени Комуністичної партії України почали деукраїнізовуватися і навіть перестали розмовляти українською мовою”. Аналогічні зміни розгорталися і в пресі. За твердженням Ю.Шевельова, якщо 1933 року вага російських газет, котрі видавалися в Україні, становила 10,1%, то на 1940 р. вона сягає 22,2%, не враховуючи російської преси, яка завозилася до України. Відсоток українських часописів за той же час впав до 45% від загальної кількості виданих в Україні.

У літературі стало за політичний принцип наголошувати, що всі видатні українські поети та письменники минулого розвивалися під благотворним впливом Росії. Всі праці з історії української літератури, створені до 1917 р. або поза межами “підцензурної радянської” України, аж до розвалу СРСР не рекомендувалися для вивчення і не перевидавалися, належали до заборонених видань.

У багатьох випадках знову виринає деукраїнізаційний двоподіл село-місто. На разючу відміну від кінця 20-х рр., коли влада підтримувала українізацію в містах, у 30-ті рр. вона енергійно намагалася поширити вплив російської культури на селі. Протиставлення проглядалося інколи навіть у газетних назвах: “Соціалістична Харківщина” і “Харьковский рабочий” у Харкові, “Чорноморська комуна” і “Знамя коммунизма” в Одесі, тощо.

Відбулася “модернізація” української мови з метою знищення здобутків українізації. Абетку, граматику і словник змінили у напрямку наближення їх до російської. В українській освіті масово запроваджували обов’язкову російську мову. Так вирішили Рада Народних Комісарів СРСР і ЦК ВКП(б), а РНК УРСР і ЦК КП(б)У в 1938 р. окремо видали постанову (дивися додаток №10). Щодо процесів, які відбувалися в українській освіті в 20-х рр. під час українізації, то резолюція ХІV з’їзду КП(б)У 18 червня 1938 р. містила наступну оцінку:

“ХІV з’їзд КП(б)У з особливою силою підкреслює необхідність ліквідувати наслідки ворожого шкідництва у викладанні російської мови в неповних середніх і середніх школах, а також у вузах. Буржуазні націоналісти, троцькісти і бухарінці ішли на всю гидоту і підлість, щоб вигнати велику російську мову з наших шкіл і вузів. Зусилля троцькістів, бухарінців і буржуазних націоналістів були спрямовані на відрив українського народу від братерської дружби з великим російським народом, на відрив Радянської України від Союзу Радянських Соціалістичних Республік і відновлення капіталістичного рабства.”^¹

Щоб було краще зрозуміло, про яке ставлення до російської мови за українізації йдеться, варто дати деякі пояснення. Постановою ЦК КП(б)У від 19 квітня 1927 р. російська мова обов’язково вивчалася в якості окремого учбового предмету в усіх школах і вузах УРСР поряд із українською. Тією ж постановою принципово застерігалося, що обов’язкове вивчення російської мови “ні в якому разі не може бути прикриттям для спроб утворити для російської культури на Україні пануюче становище, що його вона мала за царату”.^² Постанови ж 1938 р. фактично вперше втілювали в життя державний статус російської мови в СРСР, хоча відкрито це не говорилося. Відчуваєте різницю?

Слід зазначити, що ця хвиля русифікації проковтнула не лише українську освіту, але й освіту мовами інших народів, котрі проживали в УРСР. У 1938 р. ліквідували всі національні сільради й учбові заклади німців, євреїв, болгар, вірмен, греків, татар та інших народів, утворені за часів українізації, про які вже йшлося вище. З постанови ЦК КП(б)У від 10 квітня 1938 р.: “Перевіркою встановлено, що вороги народу—троцькісти, бухарінці й буржуазні націоналісти, які орудували в НКО УРСР, насаджували особливі німецькі, чеські, швецькі, грецькі й інші школи, перетворюючи їх в очаги буржуазно-націоналістичного, антирадянського впливу на дітей… Виходячи з рішення ЦК ВКП(б), Політбюро ЦК КП(б)У визнає недоцільним і шкідливим дальніше існування особих національних шкіл, особливих національних відділів та класів при звичайних радянських школах і постановляє реорганізувати особі національні німецькі, польські, чеські, швецькі й інші школи і технікуми в радянські школи звичайного типу [тобто російські—авт.], а також ліквідувати особі національні відділи, відділеня і класи при звичайних школах, технікумах і вузах…”^¹

Одночасно із згортанням вживання української мови в Україні подібні удари завдавалися українству і в інших регіонах СРСР. Зокрема, в 20-ті рр. українізація сягнула Зеленого Клину. Тут відновилися українські школи, з’явилися 17 українських національних районів. У Благовіщенську існував у 1926-1932 рр. Український педагогічний інститут. В Хабаровську виходила українська щоденна газета “Соціалістична перебудова”. 1935 року всю цю культурну автономію українців ліквідували.^²

На Кубані було понад 200 українських шкіл, в районах виходили українські газети, в Кубанському педінституті був український факультет. Після сталінського голодомору українців все це було ліквідовано. До безлюдних станиць нащадків запорізьких козаків завезли селян із російських закутків. А із впровадженням на селі паспортизації за Хрущова усі вцілілі українські кубанці були записані росіянами.^³ Так історичний український край остаточно став російським.

Водночас влада маніпулювала українською культурою. Зокрема, вона терміново замовила відомому ленінградському скульпторові М.Манізеру пам’ятник Тарасу Шевченку, котрий і сьогодні стоїть в парку біля Київського Національного університету його імені. Л.Троцький з цього приводу зазначав: “Сталінська бюрократія ставить, щоправда, пам’ятники Шевченку, але з тим, щоб сильніше придушити цим пам’ятником український народ і змусити його мовою Кобзаря прославляти кремлівську кліку насильників”.^⁴

- - -

Влада намагалася обмежити українську мову традиційним для неї селом, офіційно ототожнюваним з консервативністю і відсталістю. Деякі послаблення русифікаторської хвилі сталися лише під час війни, оскільки в боротьбі з німцями націоналізм з усією ясністю виявився набагато сильнішим стимулом, ніж марксизм, і Сталін намагався забезпечити собі симпатії українців.

Було створено номінальні наркомати закордонних справ і оборони УРСР, котрі очолили драматург О.Корнейчук і осипаний державними почестями партизанський командир С.Ковпак. Запроваджено престижну військову нагороду—орден Богдана Хмельницького, а війська південної ділянки грандіозного радянсько-німецького фронту отримали назву Українських фронтів з нумерацією від першого до четвертого. У 1944 р. ЦК КП(б)У наважився увійти з пропозицією до Сталіна про створення на честь визволення України від німецької окупації спеціальної медалі “За звільнення Радянської України”, Почесного Червоного Прапору для військових частин та Почесної Бойової Грамоти УРСР. Але тут Кремль уже не дав дозволу на їх встановлення, побачивши в них прояв української самостійності, тим більше, що напис на ескізі медалі був українською мовою.^¹

Відчутно послабився контроль за культурною діяльністю українців, а патріотичний вірш Володимира Сосюри “Любіть Україну!” навіть був відзначений Сталінською премією.

Проте незабаром війна закінчиться, і все повернеться на свої місця. У серпні 1946 р. побачила світ постанова ЦК КП(б)У про небезпеку українського націоналізму. Боротьбу проти нього лідер КП(б)У М.Хрущов та його заступник з ідеології К.Литвин розгорнули за підказкою Москви. Зокрема, Литвин критикував академічну “Історію української літератури” за те, що зображала розвиток української літератури ізольовано від класової боротьби й недостатньо підкреслювала позитивний вплив російської літератури. Подібній критиці піддали й видану в 1943 р. під редакцією М.Петровського “Історію України”. Оперу К.Данькевича критикували за те, що росіянам у ній відведене недостатньо помітне місце, а українські літературні журнали та енциклопедії звинувачувалися в зосередженості на “вузьких” українських темах. Зазнали критичних нападів журнали “Вітчизна” і “Перець”. Тепер сталінські посіпаки з великою ненавистю накинулися на вірш В.Сосюри “Любіть Україну” за природний заклик поета любити свій край і народ. “Я мушу про щастя співати, коли моє серце в крові”,—писав Сосюра у своєму щоденнику. У 1951 р. звинувачений у “націоналізмі” поет був змушений опублікувати принизливе каяття.

Поряд із загальним повоєнним зростанням освітнього рівня народних мас українська мова все більше і більше відходила на задній план. Яскравим прикладом може слугувати Західна Україна, де вже в 1950 р. існували 24 вузи на 33 тис. студентів, але викладання починаючи з 1953 р. велося російською мовою.^² Остаточно припинила існування українська освіта в місцях проживання українців за межами УРСР. Зокрема, по війні перестали існувати десятки українських шкіл в самій лише Брестській області.^¹

Ознакою лояльності до влади були наукові відкриття на кшталт О.Корнійчука, котрий у передмові до виданого в 1950 р. “Кобзаря” написав таке: “его [тобто Тараса Шевченка—авт.] защищала великая партия Ленина-Сталина”.^² Особливої жорстокості набуло полювання на українство під час короткого перебування на Україні Л.Кагановича. Якраз тоді, коли очікувалася нова сталінська хвиля русифікації та чисток, “вождь народів” раптово помер 5 березня 1953 р.

- - -

Смерть Сталіна створила політичний вакуум на партійному олімпі, котрий раптово позначився і на становищі української мови. Як уже зазначалося вище, Л.Берія у боротьбі за владу зробив ставку на підтримку партійних кадрів з національних республік, як це зробив у 20-х рр. Сталін. Фактично Берія вів мову про припинення боротьби з націоналізмом і нову політику коренізації, котра на українському підгрунті мала знайти вияв у вигляді нової українізації. Берія пропонував розвивати національну культуру, викладати на рідних мовах, хотів запровадити національні ордени. Це зігрівало душу місцевим секретарям, на підтримку котрих і розраховував Берія.

Він подав до президії ЦК записки про становище в Україні, Білорусії, Прибалтиці. В них говорилося про репресії та розкуркулювання в Литві й на Західній Україні, про насильницьку русифікацію і помилки в кадровій політиці. За його записками одразу приймалися рішення—про висування національних кадрів, про те, що провідні республіканські працівники мають знати місцеву мову і нею вести діловодство.

Відповідно до записок Берії, наприклад, у Латвії почали перевід діловодства на латиську мову, а всіх номенклатурних працівників, котрі її не знали, відрядили у розпорядження ЦК КПРС. Деякі партпрацівники одразу забули російську, оскільки з Москви прибуло загрозливе попередження: “Не виконаєте вказівку, будете притягнуті до партійної відповідальності. А, можливо, і не тільки партійної.”^³ Після цього секретар латиського ЦК А.Пельше навіть наважився відкрито дати наступну установку: “Кадри потрібно латишизувати”.

У червні 1953 р. Берія поставив перед ЦК питання про повну відсутність національних кадрів у органах МВС Білорусії, республіканських, обласних і районних партійних і радянських організаціях, а також про відсутність викладання білоруською мовою у вузах, хоча в 30-ті рр. таке викладання ще було.

Внаслідок записки Берії у Києві відбувся пленум ЦК КПУ, котрий визнав незадовільною роботу республіканського політбюро по керівництву західними областями, скасував переведення викладання у вузах на російську і практику висування на керівну роль працівників не з України.

Першого секретаря ЦК КПУ росіянина Л.Мельникова за всі ці порушення зняли, а натомість призначили керувати першого в історії КПУ українця О.Кириченка. Однак той вірним Берії не залишився, а в липні 1953 р. на пленумі ЦК КПРС при обговоренні злочинних дій Берії закинув йому таке звинувачення:

“В записке Берия непонятно почему фигурируют такие термины: “западноукраинская интеллигенция”, “ западноукраинские кадры”, “русаки”, “русификация”… И это в то время, когда на Украине давно вышли из употребления эти слова. Украинский и советский народ единая семья, и нет в ней западных украинцев и восточных украинцев…”^¹

Від себе додамо, що в цій радянській родині в перспективі місця для українців взагалі не було, як і для представників інших національностей. Народи мали зникнути в радянському “казані”. Показовим є хоча б те, що Берія у своїх записках до республіканських ЦК відкрито визнав наявність самого процесу русифікації неросійських народів в СРСР, на що миттю зреагував ЦК КПРС. На суді Берію звинуватили, зокрема, в тому, що він намагався підірвати дружбу народів СРСР з великим російським народом.

Слів немає—Берія був сталінським поплічником і катом. Зрозуміло, що після приходу до влади він би скасував ініційовані ним процеси національного відродження і повернувся б до русифікації так само, як свого часу це зробив Сталін. Однак на той час імперія опинилася в такому злиденному стані, що “закручувати гайки” далі було просто небезпечно. Серія повстань прокотилася навіть по таборах ГУЛАГу, котрі придушувалися із застосуванням регулярних військ. Шефам спецслужб реальне становище СРСР завжди було відоме краще за інших, а тому саме вони були ініціаторами обмежених реформ в імперії. Випадок з Андроповим підтверджує цю тезу.

Швидке знищення Берії поставило хрест на можливості нової українізації, а “відлигу” 50-х рр. ми пов’язуємо з ім’ям Хрущова. Хоча процес русифікації в цей час дещо послабшав, однак говорити про якесь покращення становища української мови не доводиться.

Взагалі Хрущов дуже тепло ставився до України, проте ставлення це було якимось вибірковим, чим нагадувало шовіністичного російського політика П.Струве. Той також любив Україну, але вів ідейну боротьбу з українством. Хрущову до такої боротьби було не звикати. У довоєнний період по прибутті Хрущова до Києва мало не щотижня спускалися по інстанціях з наказом знищити величезні списки забороненої літератури, завізовані членами Політбюро ЦК КП(б)У. Після війни подібний процес створення “вогнищ радянської культури” продовжився з новою силою, а особливо на Західній Україні. Заступник голови Комітету у справах мистецтв УРСР О.Пащенко відрядив до Львова групу колишніх армійських офіцерів, котрі навчалися у мистецьких вузах, із завданням вилучення та знищення з архівів, музеїв, галерей документів і мистецьких творів “націоналістичного” й “антирадянського” змісту. Понад дві тисячі таких творів знайшли і знищили тільки у Львові. Живопис, графіку, старовинні грамоти палили, скульптуру розбивали молотками.^¹ 1964 року виникла пожежа у відділі україністики Бібліотеки АН УРСР у Києві. Від вогню і води загинули 414 000 одиниць зберігання. Начебто пожежу влаштував якийсь Погружальський—людина із психічними вадами. Але журналіст А.Шевчук одержав п’ять років ув’язнення за намагання написати правду про цей злочин влади. Справжня українська книга в єдиному примірнику передавалася в спецхрани (як і література на іноземних мовах), все інше якщо не спалювалося, то в кращому разі перероблялося як макулатура. О.Довженко писав: “Був у Ворошиловграді інститут імені Шевченка, звичайно з викладанням російською мовою, в якому не було в бібліотеці жодної книжки Шевченка. Які оригінали! Таких других не було й нема у всій Європі…”^²

Десталінізація і помпезне святкування 300-річчя возз’єднання російського та українського народів призвели до того, що поступово зазвучало обережне невдоволення жалюгідним станом української мови. При чому скарги ці лунали як із середовища інтелігенції, так і студентства, робітників, окремих партпрацівників: особливий статус в СРСР російської мови не може означати, що українська мова повинна зазнавати дискримінації. Такі гасла, як “Захистимо українську мову!” та “Розмовляймо українською!”, можна було почути дедалі частіше.

Українцям вдалося домогтися окремих поступок з боку Кремля. У 1957 р. постав “Український історичний журнал”, через два роки почалася публікація Української Радянської Енциклопедії (щоправда, як відповідь на аналогічний проект у середовищі української еміграції), згодом “Словник української мови”, “Історія української літератури”, “Історія українського мистецтва”, дуже детальна “Історія міст і сіл України”, якої не мали росіяни. Українською мовою видавалися пам’ятки історії України, як, наприклад, “Історія війни козаків проти Польщі” француза П.Шевальє. З’явилися україномовні журнали з природничих і суспільних наук, а створення в УРСР осередків сучасних галузей науки (зокрема, фізики, кібернетики, тощо) українська інтелектуальна еліта намагалася використати для поширення сучасних знань українською, а не російською мовою. Також простежуються намагання використати створені десталінізацією можливості для реабілітування діячів української культури і науки, а також їх ідей.

У останньому вже крилася відверта небезпека для комуністичної ідеології, тому після нетривалого процесу послаблень, котрий виявився побічним продуктом десталінізації, Москва знову повернулася до політики русифікації. Але тепер інструменти цієї політики були значно витонченнішими, ніж за Сталіна. Ніяких грубих наскоків, арештів, насильства, а тільки удавана свобода вибору, демократія по-радянськи. Саме це спадає на думку під час аналізу хрущовської реформи освіти 1958 року.

Ті положення широкої перебудови освіти, котрі стосувалися вивчення національних мов, містили визначальну суперечність. Формально школярі були зобов’язані вивчати російську і рідну мови, як і раніше. Підступність полягала в тому, що передбачалося право батьків вибирати мову навчання для своїх дітей. Забувалося, що свобода вибору можлива тільки за умови фактичної рівності статусу обох мов, чого на практиці не існувало. Тому “свобода” вибору мови в Україні означала свободу невибору української мови. Адже з огляду на цілий ряд обставин слід було чекати, що багато батьків не стануть обтяжувати своїх дітей вивченням української мови, оскільки в реальному житті вона застосування не знаходила, а російська була практичнішою. Внаслідок цього зростав наплив учнів до російських шкіл, а українські зникали через штучно створену непотрібність. Це дуже нагадує процес полонізації через освіту дітей української знаті в XVII ст., про що вже йшлося вище. Як зазначали польські вчені, руська мова “на прохання громадян Великого Князівства Литовського наприкінці XVII ст. була замінена польською мовою”.^¹ Звичайна логіка поневолювачів: українці, мовляв, самі просили.

Між іншим, так само робила й Катерина ІІ, коли 1782 року надумала для “исправления нравов” українців завести замість козацьких полкових шкіл російські “народные школы”, проте не інакше як на прохання самих українців:

“Желаю, чтобы вы [лист імператриці адресовано її соратникові в Україні графу П.Румянцеву—авт.] тамошних несколько называемых панов склонили к подаче челобитной, в которой бы они просили об лучшем у них учреждении школ и семинарий…”^²

Теж саме ми зустрічали при обгрунтуванні введення Валуєвського циркуляру й Емського указу.

Хрущовська реформа освіти викликала чимало протестів. Відомі сини українського народу М.Рильський і М.Бажан писали в грудні 1958 р. на сторінках “Правды”:

“…Єдино правильним вирішенням питання про вивчення мов у середній школі є рішення (якщо говорити, зокрема, про школи Української РСР) про обов’язкове і рівноправне вивчення і української і російської мов у всіх школах УРСР. Таке рішення відповідатиме принципам ленінської національної політики. Отже, буде і по-справжньому демократичним.”^³

До цієї позиції приєднався і третій наш поет-академік П.Тичина. Він категорично заявив, що як Голова Верховної Ради УРСР виступає проти закону, де є пункт про вибір батьками мови навчання для своїх дітей. Адже корифеї українського слова добре розуміли, що ніхто не буде справді цікавитися думкою батьків школярів. Мовний статус школи вирішуватиметься в нетрях партійно-бюрократичної ієрархії.

Однак, попри протести, хрущовська реформа освіти завдала сильного удару по вивченню національних мов. На практиці це виглядало наступним чином.

Середня освіта: в містах України 1958 року в українських школах навчалося тільки 22% дітей проти 77% у 1930 р., як це вже зазначалося вище. При цьому вважати українські школи справді українськими вельми складно, оскільки все внутрішнє життя в них велося російською. Тим не менше й такі школи у великих центрах УРСР (Харкові, Донецьку, Одесі та ін.) обраховувалися одиницями. Навіть у Києві того самого 1958 року в українських школах навчалися 22 тис. учнів, а в російських—60 тис.^¹ У майбутньому співвідношення україномовних і російськомовних шкіл в УРСР буде належати мало не до найбільших державних таємниць.

Повністю російськомовною стали вища, середня технічна освіта, професійне навчання, ремісничі училища, школи ФЗН. Останнє мало велике значення для русифікації робітничого середовища, адже сільська молодь, з якої виходили заводські майстри, потрапляла до російськомовних ремісничих училищ і шкіл ФЗН. Нерідко це пояснювали відсутністю україномовних підручників і посібників, видання котрих штучно гальмувалося. Зокрема, за даними Книжкової палати УРСР у 1963 р. Техвидав випустив 11 російськомовних підручників і лише один україномовний, незважаючи на гострий брак саме останніх. Загалом же в тиражах українських видавництв відсоток української книжки впав з 80% у 1950 р. до 66% у 1963.^²

Стосовно преси, то в УРСР видавалося в 1950 р. лише 11,4% щодо всесоюзної кількості періодичних видань, а в 1963—уже 6,5%. З них власне україномовними залишилися тільки 3,3%, хоча частка українців в населенні СРСР була 17%—тобто фактичне відставання від потреби в 4-5 разів.^³

Радянська цензура чергового разу пройшлася і по творчості Тараса Шевченка, “підправляючи” його слово. Під грім гопаків і салютів 300-річчя возз’єднання України та Росії з шевченкових видань зникли два, як їх називають спеціалісти, “Богдана”: вірші “Якби-то ти, Богдане, п’яний” і “За що ми любимо Богдана”. Їх і потім не знайти в радянських “Кобзарях”. З творчості Івана Франка викреслили вірш “Нам пора для України жити”.

Загалом “хрущовська відлига” ясно продемонструвала, що навіть у період відносної лібералізації режим не відмовляється від політики русифікації. Наступна брежнєвська консервація Системи органічно її продовжить, черговий раз посиливши тиск на українську мову. Що ж стосується пожвавлення всіх форм українського життя (літературного, мистецького, наукового), яке звично пов’язується лише з “хрущовською відлигою”, то насправді воно було відгомоном глобальних зрушень у політичному, соціальному, культурно-мистецькому прогресі людства: саме 50-60-ті рр. позначені рішучою боротьбою за соціальну справедливість, права людини в різних країнах, крахом колоніальної системи, виникненням опору в “соціалістичному таборі” (німецькі, угорські, згодом чехословацькі події), тощо.

- - -

Русифікаційна хвиля 60-80-х рр. проходила під знаком створення “радянського народу”. Оскільки тримати в одній купі більше ста народів з різними самобутніми культурами, мовами, історіями лише сталінськими насильницькими методами було вже неприйнятно, радянські ідеологи перемістили наголос із національних особливостей народів на їхні спільні радянські риси. Саме в цьому полягав спосіб формування у різних народів відчуття спільної тотожності й мети.

Цю епохальну формулу вивела постанова ЦК КПРС “Про підготовку до 50-річчя створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік”: “За роки будівництва соціалізму і комунізму в СРСР виникла нова історична спільність людей—радянський народ. Він сформувався на базі суспільної власності на засоби виробництва, єдності економічного, соціально-політичного і культурного життя, марксистсько-ленінської ідеології, інтересів і комуністичних ідеалів робітничого класу.” Формула містила декілька найважливіших тез:

-за радянської влади всі народи СРСР переживають небувалий розквіт, оскільки національний гніт ліквідований і утверджена рівність між народами; створюються національні за формою, але соціалістичні за змістом культури народів СРСР;

-внаслідок наявності у народів СРСР спільної бази у перерахованому вище вигляді, відбувається зближення між ними (“естественно-исторический процесс сближения социалистических наций”);

-внаслідок зближення, наявності спільної бази і спільних завдань народи СРСР ідуть до злиття;

-внаслідок злиття народів СРСР постає новий тип історичної спільності—радянський народ.

Ідея злиття народів СРСР в єдиний народ закладалася до фундаменту радянської імперії ще Леніним, котрий писав, що

Blog

І. В. Діяк Українське відродження чи нова русифікація?