В україні політико-правові аспекти та регіональні особливості
| Вид материала | Документы |
- Томаківське районне управління юстиції дніпропетровської області методичні рекомендації, 322.42kb.
- Наталя Кузнєцова, 71.98kb.
- Конституційно-правові проблеми розвитку місцевого самоврядування в україні, 1231.25kb.
- “Соціально-виховні та психологічні аспекти діяльності пенітенціарного персоналу, 2100.81kb.
- Міжнародний науково-практичний семінар, 190.35kb.
- С. Г. Давтян " " листопада 2010 року, 333kb.
- Проект Центру політико-правових реформ закон україни " про нормативно-правові акти", 585.85kb.
- Менеджмент організації в умовах соціально-економічної трансформації суспільства, 50.92kb.
- Потенційно небезпечні виробництва в Україні, особливості їх розміщення”, 263.99kb.
- Методичні рекомендації на тему, 340.83kb.
Звичайно, формування партійної системи в державі ще не завершилося. Для цього двох парламентських компаній явно замало. У даний момент партії і вся партійна система України знаходиться на перехідному етапі. Або продовжуватимуться спроби штучного створення домуніючої партії (“партії влади”), або політичний клас України зрозуміє, що реальне змагання між політичними партіями за владу є необхідною умовою демократії.
Анатолій Романюк, керівник Центру політичних досліджень (м.Львів)
ВПЛИВ ВИБОРІВ ДО ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ
НА ПАРТІЙНУ СИСТЕМУ
Формування партійної системи в Україні відбувається з кінця 80-х років, поштовх процесам партійного будівництва надала перебудова. Перша не комуністична партія була створена у 1989 р. Вибори до Верховної Ради ще УРСР у 1990 р. та вже незалежної України 1994 р. відбувалися за мажоритарною виборчою системою. Кандидатами в депутати в рівній мірі виступали члени політичних партій та безпартійні. Після обох виборів у Верховній Раді формувалися фракції, більшість яких мала партійний або квазі партійний характер. Вже вибори до парламенту 1998 р. відбувалися за змішаною виборчою системою, коли половина парламентарів - 225 депутатів обиралося в межах багатомандатного загальнонаціонального виборчого округу за партійними списками. Під час парламентських виборів 1998 р. було зареєстровано 30 суб’ектів, з них 9 блоків політичних партій. Модифікований варіант змішаної виборчої системи був застосований і під час парламентських виборів у 2002 р. Цього разу кількість суб’ектів збільшилась вже до 34, відповідно кількість блоків склала 13. Згідно виборчого закону, прийнятого у 2004 р. і який входив у складну комбінацію міжпартійних домовленостей щодо політичної реформи, прийнятої 8 грудня 2004 р., в Україні запроваджувалась пропорційна виборча система з єдиним загальнонаціональним виборчим округом.
Якщо ми візьмемо за основу існуючий варіант показника кількості зареєстрованих політичних партій - 126, то щодо них не завжди коректним буде використання терміну – діючі, оскільки певна кількість політичних партій не може такими вважатися. Тому розглянемо процес реєстрації нових політичних партій починаючи з 1 січня 1998 р., коли Міністерством юстиції було зареєстровано 52 політичні партії. Після перших парламентських виборів на підставі змішаної виборчої системи і до 2001 р., останього року перед черговими парламентськими виборами ( Закон передбачає річний термін для партій – претендентів на участь у виборчій кампанії), було зареєстровано 52 нові політичні партії. У наступний міжвиборчий період з 2002 і до 2005 р. було зареєстровано ще 35 політичних партій, що становить 27,7 % від загальної чисельності. Тобто з моменту запровадження часткової і повної пропорційної системи було створено 69 % від зареєстрованих Міністерством юстиції України політичних партій. Певна невідповідність простого сумування існувавших у 1998 р. партій та нових зареєстрованих зумовлюється тим, що на рубежі двох століть/тисячоліть Мінюст України проводив процедуру переєстрації діючих на той час політичних партій, внаслідок чого ряду партій було відмовлено у реєстрації і вони припинили своє існування.
На 1 травня 2006 р. в Україні було зареєстровано 126 політичних партій і ми розглядаємо данну кількість в якості базової у нашому аналізі. Під час виборів до Верховної ради України у 2006 р. Центральна виборча комісія зареєструвала 45 суб’єктів виборчого процесу, з них: 28 – політичних партій та 17 виборчих блоків. Відповідно виборчі блоки було сформовано з 49 політичних партій. В такому випадку взяли участь самостійно, або у складі виборчого блоку у виборах на національному рівні 77 політичних партій, що становить 61 % від загального числа зареєстрованих політичних партій. У виборчих списках партій і блоків були представлені представники 79 політичних партій, за умови що певну частку складали безпартійні. Як бачимо дві останні цифри цілком корелюються між собою. Таким чином 47 політичних партій які мають свого лідера, керівні органи, програму у якій зафіксовані цілі політичної діяльності, регіональні відділення в областях не брали участі у виборах на національному рівні.
Парламентські вибори 2006 р. були першими в історії України виборами які відбувалися за пропорційною виборчою системою. Вони відбувалися через рік після історичних президентських виборів 2004 р., які спричинили «помаренчеву революцію». Внаслідок цього в Україні було перервано традицію характерну для більшості країн СНД – активної участі проходження/збереження влади за своїми/потрібними політичними силами. На практиці це означає обмеження вільного вибору громадян. Парламентські вибори 2006 р. вперше в історії України та на теренах сучасного СНД були позбавлені цього ганебного явища.
Розглянемо результати виборів та виборчої кампанії 2006 р. По-перше, вибори засвідчили посилення/прискорення дії тенденції декомунізації України. Дана тенденція під час цих виборів виявилась у декількох формах. Комуністична партія Україна, яка протягом останніх десяти років була найбільшою політичною партією за рівнем своєї підтримки, після цих виборів перейшла в категорію малих партій і з великими труднощами пройшла виборчий бар’єр. За умов збереження старого виборчого бар’єру у 4 %, КПУ не змогла б попасти до парламенту. Одночасно не пройшли до парламенту і інші політичні партії, які позиціонують себе в якості представників комуністичного напрямку/руху. Це стосується лівих радикалів – блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція» ( 2,93 % голосів) та виборчого блоку політичних партій «За СОЮЗ» ( 0,23 % ). В той же час КПУ (оновлена) взагалі не взяла участі у виборах. Стрімке падіння рівня підтримки комуністичного напрямку не може бути поясне лише тим, що відбувається зменшення кількості людей старшого віку, які в силу різних причин, в тому числі і сентиментальних, традиційно підтримують комуністів. Досвід парламентської діяльності КПУ свідчить про непослідовність комуністів у головному їх питанні – соціальному захисті населення та про демагогічність і популізм їх гасел та практичної діяльності.
Таблиця 1
Результати підтримки КПУ на парламентських виборах
| | Рік | Мандати | % голосів |
| 1 | 1994 | 99 | |
| 2 | 1998 | 119 | 24,6 |
| 3 | 2002 | 66 | 20,0 |
| 4 | 2006 | 21 | 3,66 |
Другим важливим результатом виборів стало підтвердження кризи моделі суспільного розвитку, яка була запроваджена за часів президентства Л.Кравчука та Л.Кучми. Дана модель має різні назви в літературі, серед її головних характеристик виділяються – авторитаризм, олігархічність, клановість, тощо. Ця криза набула чітких форм вже в часі парламентських виборів 2002 р., коли за партійними списками відносну більшість голосів отримав опозиційний виборчий блок «Наша Україна», відповідно провладний блок «За єдину Україну» з трудом пройшов до парламенту. Найбільш яскраво криза моделі політичного режиму виявилась під час президентських виборів 2004 р. На виборах 2006 р. основні політичні сили які уособлювали собою попередній режим : Народний блок В.Литвина (лідер виборчого блоку «За Єдину Україну» у 2002 р.) ; виборчий блок, створений на основі партії СДПУ (о) – «Опозиційний блок НЕ ТАК» на чолі з першим президентом України Л.Кравчуком ; Блок НДП на чолі з товаришем Л.Кучми і колишнім прем’єр-міністром В.Пустовойтенко ; партії «Відродження» та Селянська партія України; виборчий блок «Держава – Трудовий Союз» не змогли пройти виборчий бар’єр.
Таблиця 2
Рівень підтримки партій та виборчих блоків, які усоблювали модель політичного режиму Л.Кучми
| | Назва партії/виборчого блоку | % голосів |
| 1 | Народний блок В.Литвина | 2,44 |
| 2 | «Опозиційний блок НЕ ТАК» | 1,01 |
| 3 | Блок НДП | 0,49 |
| 4 | Партія «Відродження» | 0,96 |
| 5 | Селянська партія України | 0,31 |
| 6 | Виборчий блок «Держава – Трудовий Союз» | 0,20 |
| | Разом | 5,41 |
По-третє, зазнали поразки екологічні партії. Україна внаслідок інтенсивних програм індустріалізації в період СРСР і особливо в результаті Чорнобильської катастрофи має складну екологічну ситуацію в цілому ряді регіонів. Це зумовило появу одночасно декількох екологічних партій. Вибори однак продемонстрували відсутність підтримки з боку виборців цих партій. Результат на нашу думку зумовлений тим, що попри наявність гострих екологічних проблем, поява ряду екологічних партій носила спекулятивний характер, тобо партії створювалися для проходження у парламент, а не для діяльності заради подолання проблем. Зацікавлення в екологічній ніші посилилось після парламентських виборів 1998 р., коли партія Зелених отримала 24 депутатські мандати. Парадокс, або закономірність полягала в тому, що в партійному списку партії головну частку займали представники/керівники промислових підприємств, які були в Україні найбільш екологічно шкідливими. Відповідно діяльність у парламенті депутатів від партії Зелених окрім епатажних публічних кроків не характеризувалась жодними діями, спрямованими на покращення складної екологічної ситуації. З того періоду значних змін у поведінці «зелених» не відбулося, під час виборів 2002 р. виборча кампанія будувалася на активній рекламі і популізмі. Даний підхід став ознакою і виборів 2006 р., за умов, що за частку екологічного електорату розгорілася активна конкурентна боротьба між чотирьма самостійними екологічними структурами.
Таблиця 3
Рівень підтримки партій та виборчих блоків екологічного спрямування на парламентських виборах 2006 р.
| | Назва партії/виборчого блоку | % голосів |
| 1 | Партія Зелених України | 0,65 |
| 2 | Українська партія «Зелена планета» | 0,38 |
| 3 | Партія екологічного порятунку «ЕКО +25%» | 0,47 |
| 4 | Соціально-екологічна партія «Союз. Чорнобиль.Україна» | 0,09 |
| | Разом | 1,59 |
По-четверте, не мали жодного успіху політичні партій та блоки які були створені під вибори, які розраховували на тимчасову коньюнктуру і не мали жодної попередньої історії політичної діяльності. Як правило вони включали до виборчого списку на чільні позиції відомих/розкручених осіб і вели активну рекламну кампанію – партія «Третя сила» ( 0,14), «Партія політики Путіна» (0,12), Всеукраїнська партія «Нова Сила» ( 0,04), тощо.
По-п’яте, до парламенту пройшли партії/виборчі блоки, які мали чітку позицію щодо актуальних суспільних проблем, які були підняті ще під час «помаранчевої революції» у 2004 р. та які були добре відомими виборцям своєю попередньою історією – партія Регіонів, блок Юлії Тимошенко, блок «Наша Україна», Соціалістична партія України та вже згадувана КПУ. Власне названі політичні сили напередодні виборів розглядалися в якості фаворитів, тому ми можемо в певній мірі говорити про те, що виборці голосували за очікуваних переможців, щоб їх голос не було втрачено. Хоча дана характеристика властива переважно виборчій системі відносної більшості з одним туром голосування, під час виборів 2006 р. в Україні вона стала адекватною ознакою виборів. П’ять партій переможців разом набрали 77,66 % голосів виборців.
Таблиця 4
| Результати виборів до Верховної Ради України 26.03. 2006 р. |
| |
|
|
|
|
|
| Партія Регіонів | Блок Юлії Тимошенко | Блок «Наша Україна» | Соціалістична партія | Комуністична партія |
| 8 144 485 | 5 648 345 | 3 536 459 | 1 439 624 | 928 501 |
Парламентські вибори 2006 р. виявили цілий ряд характеристик та особливостей партійної системи України. По-перше, не зважаючи на 16 років попереднього становлення, присутність багатьох з них у парламенті, абсолютна більшість партій подемонстрували свою організаційну та кадрову слабкість. Наочно ця слабкість політичних партій вперше виявилась після президентських виборів 2004 р. Тоді партії які підтримували В.Ющенка на виборах стали основними кадровими донорами щодо керівних посад різного рівня. «Помаранчевий» табір на той момент був представлений – НРУ, УНП, «Батьківщина», ПРП, КУН, ХДП, Партія захисників Вітчизни Кармазіна, «Солідарність» П.Порошенка, «Єдність» О.Омельченка, СПУ О.Мороза, тощо. На першому етапі було змінено 18 тисяч державних чиновників різного рівня за рахунок висуванців означених політичних партій. Однак, одразу в суспільстві почалася активна критика, що задоволення партійних професіоналізму, фахової підготовки керівних кадрів. Рік, що минув лише підтвердив висновок, що політичні партії не мають достатньої кількості професійно підготовлених спеціалістів, проте до провладних партій активно приходять і отримують можливості для проходження у владу кар’еристи. Парламентські вибори 2006 р. виявили і іншу поряд з якісним складом слабкість – недостатня кількість партійних активістів які були б здатними працювати під час виборів в дільничих кимісіях, бути спостерігачами. Внаслідок цього більшість партій та блоків змушені були наймати людей, які мали би від імені партії/блоку працювати у виборчих комісіях членами та бути спостерігачами. Проблеми, які виникли після виборів із визнанням недійсними протоколів ДВК в значній мірі були пов’язаними із поганою організацією роботи виборчих комісій, низьким кваліфікаційним рівнем членів комісій, а також їхніми свідомими і не свідомими помилками. За Законом про вибори формування виборчих комісій є прерогативою політичних партій – суб’єктів виборчого процесу. Безумовно, зазначені слабкості мали місце і раніше, проте за режиму Л.Кучми партії, навіть на загальнонаціональному рівні, виконували переважно фасадну функцію, їх ніхто не допускав до реалізації властивих партіям функцій.
По-друге, не зважаючи на те, що пропорційна виборча система детермінує зростання ролі і значення партійних програм та передвиборчих програм, парламентські вибори продемонстрували недооцінення виборчими суб’єктами ролі власних програм. Для реєстрації партії або блоку в якості суб’єкта виборчого процесу в ЦВК необхідно було представити 13 позицій документів. Власне передвиборні програми трактувалися партіями і блоками в якості одного з тринадцяти документів. Внаслідок цього всі вони без виключення характеризувалися абстрактністю, загальним характером, різним рівнем популізму, подекули вони протирічили партійним програмам. Ще більше ці вади виявились у передвиборчих програмах партій і блоків на регіональному та місцевому рівнях. Результатом цього став відчутний розрив між офіційними передвиборчими програмами та головними повідомленнями з якими суб’єкти виборчого процесу йшли до виборців. Прослідковувалось посилення популістичних обіцянок по мірі наближення дати голосування та залежність позиції партії/блоку від позиції його керівника/керівників.
По-третє, вибори продемонстрували значну залежність партій від особистості партійного лідера. Це виявилося з одного блоку у формуванні іменних виборчих блоків, а у випадку формальної відсутності конкретного прізвища у назві виборчого суб’єкта, максимальній фокусації на постаті лідера : партія Регіонів – В.Янукович; блок Ю.Тимошенко – Ю.Тимошенко; блок «Наша Україна» - В.Ющенко, при певній його спробі дистанціюватися; СПУ – О.Мороз; КПУ – П.Симоненко. З іншого боку партії і блоки залучали до складу перших п’ятірок – десяток розкручених у ЗМІ прізвища, досить часто мало пов’язаних із політичною сферою – журналісти, естрадні виконавці, тощо. Це свідчило про відсутність в партіях та блоках відомих особистостей які б мали позитивний імідж і про слабкість іміджу самих партій та блоків. Наслідком цього стало відчутне посилення вождистських тенденцій у діяльності політичних партій.
По-четверте, хоча тестування основних політичних партій України за системою критеріїв кадрової та масової партії М.Дюверже показало сформованість в Україні змішаного варіанту, коли поєднуються одночасно характеристики кадрової та масової партій, внаслідок чого більшість партій застосовували демократичні конструкції внутрішньої побудови, вибори сприяли відчутному зростанню ролі партійного керівництва, посиленню партійної централізаці. Особливо яскраво це виявилось під час формування партійних списків. Єдиний загальнонаціональний виборчий округ (450 депутатів) детермінував централізоване формування партійних списків при слабкому впливі на цей процес обласних осередків. Внаслідок цього до 80 % кандидатів на становище депутата парламенту працюють та проживають у Києві. Спроби обласних делегацій вплинути на зміну такого способу формування списків на національному рівні в усіх партіях були невдалими. Більше того партійні центри закріпили за собою право остаточного затвердження та внесення змін у партійні списки кандидатів до обласних та міських рад. Ця тенденція знайшла своє продовження після виборів, коли центральне керівництво почало затверджувати претендентів на виборні керівні посади в радах, окреслювати єдино можливі формати регіональних та місцевих коаліцій/співпраці.
По-п’яте, прослідковується розрив між партійною самоідентифікацією в право-лівому просторі і реальною позицією партії/блоку. Реальна позиція обраховується на підставі програми партії/блоку, передвиборчої програми, заяв та декларацій під час виборів та конкретних дій, позиції у різноманітних політичних ситуаціях. Так, партія «Батьківщина» згідно програми партії декларує центристську позицію, однак передвиборна програма блоку Ю.Тимошенко, її особисті заяви та декларації, практична позиція щодо процесів приватизації свідчать про ліво-центристську позицію із домінуванням соціальної складової. Не зважаючи на формальний характер наявних передвиборчих програм партій і блоків, виборча кампанія зумовила фактичне позіціонування суб’єктів виборчого процесу щодо принципових питань. Такими питаннями стали: державна і приватна власність; реприватизація та денаціоналізація приватизованої власності; обсяги та система оподаткування; обсяг та напрямки, відповідно характеристики соціальних програм; сильна/слабка роль держави в регулюванні економічного життя та в інших суспільних сферах; система правового захисту населення, власності, відповідно роль правових інститутів в суспільстві; співвідношення прав та обов’язків особи і держави, тощо. Тестування виступів, заяв, декларацій та конкретних дій, позицій суб’єктів виборчого процесу, які пройшли до парламенту, дозволяє їх розмістити наступним чином: ліва позиція – КПУ; ліво-центристська позиція – СПУ та Блок Ю.Тимошенко; центр – Блок «Наша Україна»; право-центристська – партія Регіонів.
По-шосте, на сьогоднішній день в діючих партіях прослідковується процес олігархізації в контексті висновків зроблених у свій час Р.Міхельсом. Цей процес проявляється у чисельних переходах депутатів парламенту, вони переважно одночасно є і партійними керівниками вищого рівня, з однієї партії в іншу із збереженням високого положення в партійній ієрархії. Також вищі партійні керівники як правило є депутатами парламенту, що зумовлює однакове статусне і матеріальне положення не залежно від партійної приналежності. Партійна номенклатура має виключно сприятливі можливості для продовження зайняття керівних позицій при одночасному ускладненні можливостей кадрового зростання рядових членів партій.
По-сьоме, сучасний стан політичних партій характеризується низьким рівнем внутрішньопартійної демократії в площині фінансування політичних партій. Експертна оцінка вартості виборчої кампанії в Україні становить близько 10 млрд. дол. США. Абсолютна частина партійного бюджету складає приховане/ не офіційне фінансування. Цим зумовлюється і збільшення кількості великих бізнесменів які пройшли до парламенту за партійними/блоковими списками. Однак, тіньове фінансування продукує існування внутрішньопартійних неофіційних центрів могутності які власне і визначають реальну позицію партії/блоку в політичному житті. Впливу на цю поведінки члени партії через механізми внутрішньопартійної демократії не мають.
Політичними наслідками парламентських виборів 2006 р. в Україні, на нашу думку, виступатимуть:
- Партії змушені будуть з формальних партійних структур поступово перетворюватися у парламентські партії, які будуть здійснювати класичні партійні функції, тобто партії де факто мають стати партіями;
- Дрібні політичні партії будуть змушені або зійти з політичної арени, або влитися у більші, потужні партії, внаслідок чого абсолютна чисельність політичних партій в Україні має зменшитись, відповідно має зрости частка великих партій;
- Має продовжитись ідеологічна структуризація діючих політичних партій в право-лівому спектрі, яка буде стимулювати не лише ідеологічну визначеність, але і переважну взаємодію, блокування ідеологічно близьких партій;
- Потреба в отриманні підтримки виборців, а в умовах багатопартійності і пропорційних виборів пошук та орієнтація на певний сегмент виборців, формування опозиції з числа партій які не увійдуть до більшості/уряду будуть стимулювати формування інституту політичної відповідальності.