Циганов С. А., Сизоненко В. О
| Вид материала | Документы |
СодержаниеМеханізм утвердження конкурентних переваг Вплив європейської економічної інтеграції Список використаних джерел |
- Циганов Сергій Андрійович. Еволюція національних банківських систем в умовах інтернаціоналізації, 597.4kb.
| Волошко Т.О. | |
| | |
| ПРОБЛЕМИ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ В УМОВАХ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ: РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ……….….……...……… | 58 |
| | |
| Войнова Є.І. | |
| | |
| ГЛОБАЛЬНИЙ ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК – ШЛЯХ ТРАНСФОРМАЦІЇ ТРАНЗИТИВНИХ ЕКОНОМІК.………….. ………………………………………….. | 60 |
| | |
| Бульдін І.В. | |
| | |
| ГЕНЕЗИС ТЕОРІЙ ПОРТФЕЛЬНОГО ІНВЕСТУВАННЯ………...………………... | 63 |
| Сльозко О.О. | |
| | |
| ДИНАМІКА КУРСУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ВАЛЮТИ УКРАЇНИ ТА ЇЇ ПРОГНОЗУВАННЯ……………………………………………………………………. | 65 |
| Рубцова М.Ю. | |
| | |
| ПРОБЛЕМИ ФІНАНСОВОЇ ВІДКРИТОСТІ УКРАЇНИ В АСПЕКТІ ПОДОЛАННЯ ГЛОБАЛЬНИХ КРИЗОВИХ ЯВИЩ ………...…………………..… | 69 |
| | |
| Гаранская И.А. | |
| | |
| ГЛОБАЛИЗАЦИЯ КАК ФАКТОР РАЗВИТИЯ МИРОВОГО ФИНАНСОВОГО КРИЗИСА ………………….…………………………………………………………… | 72 |
| | |
| Ковальчук О.С. | |
| | |
| МОНЕТАРНИЙ МЕХАНІЗМ ЯК ФАКТОР СТАЛОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ……………………………………………………………………………..… | 74 |
| Борісова Г.О., Колесникова К.С. | |
| | |
| ПІДВИЩЕННЯ РОЛІ ОРГАНІЗАЦІЙНИХ ІННОВАЦІЙ: ВПРОВАДЖЕННЯ РЕГІОНАЛЬНИХ КЛАСТЕРІВ……………………………………………………..… | 76 |
| | |
| Криворучко Е.П. | |
| | |
| ДОЛГОВАЯ ПОЛИТИКА АРГЕНТИНЫ: ПЕРЕОСМЫСЛЕНИЕ СТРАТЕГИИ И ОПЫТ ДЛЯ УКРАИНЫ…………..……….…………………..………………………. | 79 |
| Rodionova T., Yakubovskiy S. | |
| | |
| THE PERFORMANCE OF FOREIGN AND DOMESTIC BANKS IN UKRAINE…… | 83 |
д.е.н., проф. Циганов С.А., к.е.н., доц. Сизоненко В.О.
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
МЕХАНІЗМ УТВЕРДЖЕННЯ КОНКУРЕНТНИХ ПЕРЕВАГ
В УМОВАХ ЗМІН СВІТОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ КОН'ЮНКТУРИ
Співпадіння у часі внутрішньої, інституційно-політичної кризи та світової фінансової кризи негативно вплинуло на результати трансформаційних економічних перетворень в Україні так і на позиції країни у світовому просторі. Рейтинг країни за показником розміру зовнішнього ринку, доступного для українських компаній, за останні три роки погіршився на 10 позицій. Частка у ВВП вітчизняного експорту товарів та послуг знижує практично з кінця 2004 р. і дотепер. В умовах змін світової економічної кон'юнктури експортно-орієнтована модель розвитку виявила свої істотні недоліки, загострила актуальність проблеми створення надійного механізму підвищення рівня конкурентних переваг країни, формування такого механізму вимагає з'ясування теоретичних і практичних аспектів проблеми конкурентоспроможності.
1. Теоретичні підходи до визначення сутності "конкурентоспроможність" відображають широкий спектр складових цієї багатомірної категорії – від суто техніко-технологічних, пов'язаних з конкурентоспроможністю продукції фірми, галузі або кластера до розгорнутих економіко-теоретичних, які показують макроекономічні можливості забезпечувати стійкий соціально-економічний розвиток національної системи господарювання, визначають позиції країни у світовому просторі. Зважаючи на закон рідкісності ресурсів, основним предметом конкурентоспроможності національної економіки є доступ до використання обмежених суспільних ресурсів.
2. Згідно існуючих підходів до виміру рівня конкурентоспроможності, і зокрема підходу Світового економічного форуму складові конкурентоспроможності відображають залежність критеріїв та показників від орієнтації національної економіки базовим вимогам факторно орієнтованих економік є показники розвитку державних та суспільних закладів, інфраструктури, макроекономічної стабільності, охорони здоров'я та початкової освіти. Каталізаторами ефективності для економік, орієнтованих на ефективність виступають показники рівня вищої освіти та професійної підготовки, ефективності ринку товарів та послуг, ринку праці, розвиненість фінансового ринку, оснащеність новими технологіями, розмір ринку. Отже конкурентоспроможність національної економіки залежить від ступеня інтегрованості орієнтирів підвищення ефективності використання суспільних ресурсів на усіх рівнях економіки, збереження цілісності національної економіки. Збереження цілісності національної економіки в умовах глобалізації можливо лише за рахунок поліпшення бізнес-середовища та активізації інноваційної діяльності.
3. Розгортання в останні роки кризи конкурентоспроможності в Україні обумовлене несформованістю конкурентного середовища; звуженням та збідненням структури внутрішнього ринку, несприятливим середовищем для інноваційної та інвестиційної діяльності. Конкуренція не перетворилася на рушійну силу ринкових перетворень, регулятор економічних відносин, а навпаки прийняла форми монопольної поведінки суб'єктів господарювання: згортання масштабів діяльності, підвищення цін, здобуття рентних переваг, за рахунок податкових та інших пільг, використання бюджетних ресурсів. Так, на п'ятий технологічний уклад, що визначає власне постіндустріальний тип виробництва (складна обчислювальна техніка, сучасні види озброєнь програмного забезпечення, авіаційної промисловості, телекомунікацій) припадає лише 3-5 % у загальній структурі національної економіки. У поєднанні із незавершеністю ринкових перетворень та відсутністю узгодженості в діях основних політичних і бізнесових еліт, розробка та реалізація ефективної програми подолання кризи конкурентоспроможності виглядає вкрай проблематично.
4. В основу механізму утвердження конкурентних переваг пропонується закласти інноваційну модель розвитку національної економіки, створення умов для формування, накопичення та ефективного використання знань, інтелектуальних та інвестиційних ресурсів що забезпечують конкурентоспроможність країни на внутрішньому та світовому ринках. Обов'язковою умовою переходу на пропоновану модель розвитку є формування відповідного середовища для інновацій і ефективного застосування технологій за рахунок венчурного фінансування, бізнес-інкубаторів, технопарків, розвитку сучасних фінансових інновацій. Показниками, що відображають ступінь переходу до інноваційне орієнтованої економіки, є стабільне зростання частки наукоємного сектору виробництва в доданій вартості та зайнятості.
5. Формування національної інноваційної системи пропонується здійснювати у тісному взаємозв'язку з інтеграцією національних інноваційних систем країн-членів ЄС в єдину мережу. Незважаючи на перепони в реалізації Лісабонської стратегії (циклічний розвиток економіки, недопрацьований механізм перетворення я ідей в комерційні продукти, порівняно низька частка витрат на НДДКР проти США і Японії) амбітне завдання доведення витрат на НДДКР до рівня 3 % від ВВП залишається на порядку денному ЄС. Основними напрямками міжнародного науково-технічного та інноваційного співробітництва України з ЄС повинно стати нарощування співпраці з метою отримання і використання нових знань з актуальних проблем фундаментальних і прикладних наук; організація співробітництва у сфері розвитку інноваційної інфраструктури; участь у виконанні програм ЄС; трансферт нових технологій.
6. Фінансове забезпечення механізму утворення конкурентних переваг повинно спиратися на нові підходи до стимулювання інноваційної діяльності шляхом переходу від традиційної науково-технічної політики до інноваційної, науково-технологічної; заохочення інвестицій в інноваційну сферу з поступовою відмовою від інвестицій у відтворення капіталу з метою рівномірного технічного розвитку; при диверсифікації джерел фінансування інновацій віддавати перевагу ризиковому капіталу замість використання банківських кредитів.
д.е.н., проф. Горняк О.В.
Одеський національний університет імені І.І.Мечникова
ВПЛИВ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ
НА РОЗВИТОК ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ
В економічній літературі розвиваються два напрями досліджень і трактування розвитку економічної інтеграції. Перший напрямок пов’язаний з розвитком єдиної регіональної економіки шляхом все більш повного об’єднання національних господарств. Другий в центр дослідження ставить територіальне розширення зони інтеграції [1]. Таким чином, йдеться про поглиблення і розширення інтеграції. Стосовно європейської інтеграції ці процеси почали динамічно розвиватися з початку 70-х років ХХ століття. Внаслідок перших чотирьох розширень (1983 р. – ЄС-9, 1981 р. – ЄС-10, 1986 р. – ЄС-12, 1995 р. – ЄС-15) число учасників інтеграційного об’єднання збільшилося з 6 до 15, а після останніх (1.05.2004 р. та 1.01.2007 р.) територія ЄС збільшилася майже на ¼, а населення – на 1/5. Особливістю останнього розширення є те, що деякі ключові показники розвитку економіки знизилися (ВВП на душу населення, середня продуктивність праці тощо) [2].
Європейська економічна інтеграція переслідує не лише економічні цілі. Це підтверджує аналіз витрат на розширення ЄС. Найбільша їх частка (60 %) приходиться на витрати структурних реформ. Велику питому вагу складають витрати на розвиток сільського господарства і на реалізацію внутрішньої політики.
Розширення ЄС справило найбільший вплив на нових членів регіонального інтеграційного угрупування. Хід сучасної світової кризи теж підтвердив вразливість економік 12 країн, що останніми приєдналися до ЄС. Тут головну роль відіграє істотний розрив у рівнях економічного розвитку між старими і новими членами, відставання країн ЦСЄ практично за всіма соціально-економічними показниками, перш за все за рівнем соціальних стандартів.
Оцінка наслідків розширення євроінтеграції для економіки України залежить від того, з яких позицій вона проводиться. Існують дві крайні позиції. Перша позиція зводиться до того, що Україна поки що не наближається до європейських стандартів, а віддаляється від них, тому розширення ЄС має для України більше негативних, ніж позитивних наслідків. Друга позиція полягає в тому, що вступ України до ЄС розв’яже складні невирішені питання української економіки.
Реальні результати попередніх розширень свідчать про те, що позитивні результати перевищують негативні: частка ЄС після розширення у зовнішньому обороті України зросла до 38%, і європейський ринок за своїм значенням займає провідне місце. У середньо- та довгостроковій перспективі позитивні наслідки процесу розширення євро інтеграції для України будуть зростати. Але при цьому необхідні певні спільні заходи: збільшення розмірів квот на поставки української сталеварної продукції; поширення на Україну соціальних преференцій; створення в Україні системи моніторингу якості продукції згідно з європейськими нормами; вдосконалення системи стандартизації; цільова підтримка інвестиційних проектів в Україні (енергетика, транспорт, екологія); інтеграція інфраструктурних мереж; розвиток транскордонного співробітництва; лібералізація візового режиму для громадян України.
Поглиблення євроінтеграційних процесів пов’язано, перш за все, з розвитком регіональної економіки. Цей процес на рівні окремих національних господарств може відбуватися за рахунок розвитку економіки окремих регіонів. Надання їм більшої самостійності у здійсненні економічної політики дозволить використати більш повно прогресивні організаційні форми розвитку регіональної економіки, такі, як кластери та мережі для включення економіки того чи іншого регіону до процесів євроінтеграції. Кластерна модель економічного розвитку регіону створює для цього всі необхідні умови. Вона передбачає розвиток на основі комплексного підходу і використання всіх наявних можливостей регіону. Кластери забезпечують використання потенціалу підприємств різних сфер і галузей, залучають іноземних інвесторів та іноземні компанії до виконання тих чи інших проектів [3]. Для України це один із пріоритетних напрямків розвитку у напрямку європейської інтеграції.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
- Леоненко П.М., Черепніна О.І. Сучасні економічні системи: Навч.посібн. – К.: Знання, 2006. – 429 с.
- Сиденко В.Р. Глобализация – европейская интеграция – экономическое развитие: украинская модель. – Т. 1. Глобализация и экономическое развитие. – К.: Феникс, 2008.-376 с.
- Соколенко С.І. Кластери в глобальній економіці. – К.: Логос, 2004.– 848 с.
д.держ.упр., проф. Мамонова В.В.
Національна академія державного управління при Президентові України
Стратегії розвитку регіонів України:
вплив євроінтеграційних процесів
В сучасних європейських країнах широко застосовується стратегічне планування розвитку регіонів, що дозволяє визначити основи політики, якої територія дотримуватиметься в процесі просторового планування. Воно стало необхідною частиною регіонального управління, оскільки області все частіше стикаються з проблемою невизначеності їх майбутнього. Теперішня ситуація, яка характеризується швидкозмінними технологіями, глобальною організацією інвестування та зростаючою конкуренцією серед регіонів за продуктивні інвестиції, інтеграційними процесами в Європі тощо, вимагає від регіонів уміння адаптувати свою діяльність з планування і формування місцевої політики таким чином, щоб ефективно реагувати на змінні економічні умови.
При цьому серед факторів, що обумовлюють актуальність запровадження стратегічного планування на регіональному рівні, – застосування у системі управління регіонами визначеного в європейській практиці елемента, який дозволяє створювати умови для перспективного розвитку, а також необхідність адаптації територій до вимог ринкової економіки та єдиного ринку ЄС.
Стратегії розвитку регіонів (далі – Стратегії) є інструментом узгодження державних, територіальних та галузевих інтересів. Формування стратегічних документів (концепції, стратегії, стратегічні плани) територіального розвитку – складний процес, про що свідчать перші спроби розробити стратегічні плани розвитку областей та окремих міст України, а також численні публікації вітчизняних і зарубіжних фахівців, в яких пропонуються різні підходи до стратегічного планування. Разом з тим, ще не до кінця вирішена проблема формування цілісних основ стратегічного планування територіальних систем різного рівня як сукупності теоретико-методологічних посилань і методичних положень, котрі б розкривали сутність та порядок його організації.
Аналіз Стратегій розвитку областей України свідчить, що під час їх розробки застосовувались різні методологічні підходи. Більшість регіонів використовували класичний підхід до стратегічного планування, хоча суворого дотримання його положень не сталося. Окремі регіони розробку стратегії розвитку здійснювали за більш складними методологіями, з застосуванням теорії систем. Наприклад, у Харківській області первісна розробка базувалася на сценарному підході у визначенні перспектив розвитку регіону з рішенням слабко формалізованих задач, пов`язаних з необхідністю прогнозування поводження складних організаційних систем у плановому майбутньому, що реалізується сукупністю методів: Делфі, перехресного аналізу, аналізу ієрархій, морфологічного аналізу, Байєса.
Незважаючи на те, що Методичні рекомендації щодо розроблення регіональних стратегій розвитку затверджено наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції від 29.06.2002 р. № 224, структура Стратегій, які вже розроблені у більшості областей України, також відрізняється плюралізмом (наприклад, у Волинській області Стратегія побудована за структурою Стратегії економічного і соціального розвитку України “Шляхом європейської інтеграції” на 2004-2015 роки, затвердженої Указом Президента України від 28.04.2004 р. № 493/2004, Стратегії Закарпатської та Запорізької областей орієнтовані на Державну стратегію регіонального розвитку на період до 2015 року, затверджену Постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.2006 р. № 1001).
Слід відзначити, що в Стратегіях областей України, які є прикордонними, відображено прагнення країни до європейської інтеграції. Так, одним із стратегічних напрямів сталого та збалансованого економічного й соціального розвитку Волинської області визначено розвиток транскордонного і міжрегіонального співробітництва; серед п’яти пріоритетних цілей регіональної стратегії розвитку Закарпатської області, яка межує з такими країнам Європейського Союзу, як Словаччина, Угорщина та Румунія, – поглиблення транскордонної та євро регіональної співпраці тощо.
Разом з тим, далеко не всі Стратегії, що проаналізовано, мають механізми їх реалізації, передбачають проведення періодичних відстежень цього процесу, перелік відповідних оціночних показників. Розвиток ефективних структур планування і моніторингу в адміністраціях області та районів, а також органів місцевого самоврядування міст передбачено лише у регіональній стратегії розвитку Луганської обл. У більшості Стратегій не визначено також обсяги фінансових ресурсів, необхідних для реалізації кожного пріоритету.
Слід відзначити також, що Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2015 року затверджена у липні 2006 р., коли більшість Стратегій розвитку регіонів, вже було затверджено, тому в них не знайшли відображення пріоритети, визначені у Державній стратегії. Це означає, що сьогодні вони мають бути скореговані з врахуванням завдань, часового періоду та пріоритетів, що визначені у Державні стратегії за кожною областю, тим більш, що саме на їх реалізацію спрямовано укладання угоди між Кабінетом Міністрів України та відповідною обласною радою стосовно спільних заходів щодо регіонального розвитку (за прикладом країн ЄС).
На жаль, укладання таких угод досі не стало поширеною практикою (за даними Міністерства економіки України, поки що їх дві – з Донецькою та Львівською обласними радами), хоча, як свідчать відповідні документи, участь держави у фінансуванні таких заходів складає левову частину: так, угода про регіональний розвиток Донецької області між Кабінетом Міністрів України та обласною радою, підписана 15.09.2007 р., передбачає 76 % фінансування з державного бюджету і державних фондів.
Таким чином, стратегічне планування має величезне значення у сучасному управлінні територіальним розвитком, тому що дає можливість передбачити майбутній його стан, визначити основні напрями економічного і соціального розвитку регіону.
к.техн.наук, доц. Гамов М. С.
Запорізький національний технічний університет
Забезпечення конкурентоспроможності економіки регіонів України в контексті європейської інтеграції
Україна з невеликим успіхом рухається до асоційованого членства у ЄС. Очевидно, що реалізувати євроінтеграційний курс на паритетній основі неможливо без забезпечення високого рівня конкурентоспроможності національної економіки. У свою чергу, конкурентоспроможність національної економіки значною мірою залежить від конкурентоспроможності економіки кожного з регіонів. Власне забезпечення конкурентоспроможності є ключовим елементом здійснення європейської інтеграції. Сьогодні на заваді повноцінній розбудові конкурентоспроможності економіки регіонів стоять інституційні та дезінтеграційні процеси у соціально-економічній сфері, без подолання яких національна економіка може бути на тривалий час усунута від стратегічних позицій у світовому поділі праці.
Відсутність цілеспрямованої роботи із забезпечення конкурентоспро-можності національної економіки у попередні роки призвела до значного відставання у цій сфері не лише від держав ЄС- 15, а й від нових держав-членів ЄС, які мали аналогічні з Україною параметри соціально-економічного розвитку.
Конкурентоспроможність регіональної економіки визначиться можливістю стабільного підвищення ефективності регіонального виробництва товарів та послуг на основі використання регіональних конкурентних переваг та досягнення кращих, ніж у конкурентів, соціально-економічних параметрів. Безумовно, таке виробництво має бути адаптоване до змін світової кон’юнктури та внутрішнього попиту. Слід виходити з того, що нова парадигма конкурентоспроможності національної економіки має базуватися на принципах підвищення конкурентоспроможності економіки регіонів.
З аналізу економічних параметрів розвитку регіонів випливає, що вони нерівноцінно включені у зовнішньоекономічне співробітництво, внаслідок чого нераціонально використовуються можливості національного виробництва у забезпеченні потреб внутрішнього та світового ринків.
Низка регіонів України орієнтується на зовнішні ринки, віддаючи перевагу реалізації продукції з меншим вмістом доданої вартості на більш привабливих ринках перед кооперацією з іншими регіонами у виготовленні продукції з вищим ступенем переробки. Таке становище не відповідає національним інтересам підвищення конкурентоспроможності, а змінити його можна за рахунок підвищення фінансової привабливості внутрішнього ринку регіонів для національних виробників.
Істотні диспропорції регіонального розвитку засвідчують слабкість національної конкурентоспроможності як на внутрішньому, так і на зовнішніх товарних ринках і визначають нагальну потребу в більш інтенсивній підтримці регіонів. Отже, основними негативними чинниками впливу на конкурентоспроможність регіонів України є: економічна розрізненість та диспропорційний характер соціально-економічного розвитку регіонів; недостатність розширеного відтворення регіонального розвитку; незадовільне використання конкурентних переваг регіонів України як на внутрішньому, так і на світовому ринках; низька інноваційно-інвестиційна активність регіонів; недосконала інституційно-правова база регіонального розвитку.
Негативні явища мають долатися за рахунок формування й запровадження на загальнодержавному рівні цілісного нормативно-правового та мотиваційного поля забезпечення конкурентоспроможності, заснованої на підтриманні високої конкурентоспроможності економіки регіонів України. Необхідна концепція забезпечення конкурентоспроможності економіки регіонів України в контексті європейської інтеграції.
Концепція має бути спрямована на: подолання диспропорцій та диференціації економічного розвитку регіонів; підвищення престижу та поліпшення іміджу регіонів, зокрема й на світовому рівні; досягнення політичної та соціально-економічної стабільності в державі; підвищення конкурентоспроможності кожного окремого регіону на основі підвищення продуктивності праці; посилення розвитку регіонів для утвердження України як науково-технологічної держави; інтеграцію економічного потенціалу регіонів у національному просторі для вироблення продукції з більшим вмістом доданої вартості та створення високопродуктивних робочих місць; забезпечення інвестиційної привабливості регіонів; використання геоекономічних особливостей регіонів для поглиблення міжнародних наукових, виробничих, торговельних і коопераційних зв’язків .
Пріоритетом довгострокового стратегічного рівня є формування та реалізація регіональних і національних програм розвитку нано та біотехнологій, практичне впровадження яких забезпечуватиме провідні позиції України на міжнародних ринках і визначатиме основу інноваційної конкурентоспроможності внутрішнього ринку та інших ключових для країни енергозберігаючих, ресурсозберігаючих, ракетно-космічних технологій.
Виконаний аналіз показав, що Україна має всі передумови для того, щоб підвищити свою конкурентоспроможність, але для цього необхідно здійснити перетворення та реформи не тільки в економічній сфері та законодавчій сфері, а ще розвивати інновації в галузях промисловості. Сучасні технології які здатні виробляти продукцію з меншими витратами є джерелом конкурентної переваги країни. Також існують серйозні диспропорції між регіонами, які продовжують поглиблюватися, несприятливими є тенденції розвитку людського капіталу.
к.е.н., доц. Ніколаєв Ю.О.
Одеський національний університет імені І.І.Мечникова