Geum.ru

Д. І. Історія української літератури (від початків до доби реалізму)

Вид материалаДокументы

Содержание


Завжди сію в ниву сердець ваших сім’я божественне, ніколи
В. Оповідання
Г. Києво-Печерський Патерик
Подобный материал:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   39
/153/

Бог —

навів на нас народ жорстокий,

народ лютий,

народ, що не щадить юної краси,

хвороби старих,

молодости дітей...

. . . . . . . . . . . . . . .

Зруйновано божественні церкви,

занечищені посуди святі,

потоптані святі місця,

єпископів пожер меч,

кров отців та братів наших, яко вода, рясно напоїла землю,

князів наших, воєвод міць заникла,

багатирі наші повні жаху втекли,

більшість братів та дітей наших заведено в полон,

села наші бур’яном поросли,

і велич наша упокорилася,

краса наша загинула,

багатство наше пішло їм на здобич,

працю нашу забрали погані,

земля наша стала майном чужинців,

в ганьбу ми були сусідам землі нашої,

в посміх були ворогам землі нашої...

Ритмічність, що в перекладі вельми затерта, ще посилює повторення тих самих слів в окремих реченнях („наше“, „наш“ і т. д., „видЂхомъ“ = бачили, „аще“ = якщо, тощо). Алітерацій майже нема. Іноді закінчення сусідніх речень римується:

Землю наша пусту створиша,

и гради наши плЂниша,

и церкви святия розориша,

отца и братию наша избиша...

Реторичні засоби, яких уживає Серапіон, нечисленні, але типові: це постійні запитання до слухачів, ніби проповідник не лише вимагає від них виконання приписів Божих, а хоче дістати на це їх власної згоди. Рідкі виклики („О, безумиє злоє!“, „О, маловіриє!“ або „Чи це ваше покаяння?“). — Найчастіше тон проповіді — ніби розмова з слухачами. Забивають відьом: „Один це робить із ворожнечі, інший, бажаючи гіркої тієї користи, а інший, не повний розуму, бажає лише вбити, пограбувати, але чому та кого вбити, не знає...“ Антитези зустрічаються рідко. /154/

Завжди сію в ниву сердець ваших сім’я божественне,

ніколи не бачив, щоб воно проросло та дало плід.


Великими Господь нас сотворив,

а ми через неслухняність малими зробилися...

як ми стали малі,

робимо себе великими...

Зате любить Серапіон гарні порівняння:

„Не так тужить мати, бачачи дітей своїх хворими, як я, грішний отець ваш, бачачи вас хворими на беззаконні вчинки“; „завжди сію в ниву сердець ваших сім’я божественне“; „як звір хоче насититися тілом, так і ми жадаємо і не перестаємо, щоб усіх загубити. Звір, ївши, насичується, а ми насититися не можемо“; „не будьте ніби комиш, що його хитає вітер“, „не може чабан утішитися, як бачить, що вівці захоплює вовк, як я втішуся, коли бачу, що комусь з вас щось заподіє злий вовк-диявол?“ тощо.

Образи Серапіона зростають до страшних образів останнього суду, останніх днів землі й людства, прихід яких він передчуває та про які говорить; „кари Божі“ іноді зображує він як кари останні:

„Земля, від початку твердо поставлена та нерухома, за наказом Божим нині рухається, гріхами нашими струшена, беззаконня нашого носити не може“; „Нині (Бог) землею трусить та хитає: беззаконні гріхи численні струсити з землі хоче, як листя з дерева“...

Але Серапіон не тільки проповідник про кінець світу, він хоче вселити в серця своїх слухачів і надію —

„Погляньте сердечними очима на вчинки ваші, зненавидьте та відкиньте їх, прийдіть до каяття. Гнів Божий ущухне, милость Господня ізіллється на нас, та ми в радості поживемо в землі нашій; „завжди в любові Божій залишившися, мирно поживемо“...

Дві дальші проповіді, щодо яких авторство Серапіона непевне, дуже подібні до розглянених уже. Можливо, що це є наслідування проповідей Серапіона якимсь іншим автором.

13. Не зупиняємося на інших проповідях, що їх належність до пізньої князівської епохи ймовірна або й певна. Вже ті твори, що ми їх розглянули, свідчать про високий розвиток цієї галузі нашої старої літератури. /155/

Треба звернути увагу на різноманітність староукраїнських проповідей, навіть серед тих, розмірно нечисленних, що збереглися до нашого часу. Старохристиянська проповідь не однотипова, тому цікаво підкреслити, що старі українські проповідники не наслідували якогось одного типу, а очевидно, наслідуючи різні типи, бажали задовольнити духовні потреби різних кіл слухачів. Цього не зрозуміла стара соціяльно-політична школа історії літератури. Значення старої проповіди не було для неї безсумнівним. На витончений стиль Кирила Турівського дивилися, як на непотрібну гру, „реторичні вправи“, В дусі раціоналістичних та позитивістичних поглядів свого часу (кінця 19 в.) визнавали якесь значення лише за моралізаторськими проповідями, яких як ми бачили, теж не бракувало в старій українській літературі. Ця оцінка, розуміється, неісторична. Поруч моральних повчань до завдань проповіді належить також виклад основних питань християнської віронауки. Що виклад віронауки може йти різними шляхами, теж ясно. Кирило Турівський пішов шляхом викладу віронауки в образах, метафорах та символах. Що цей шлях цілком виправданий історією, немає сумніву, бо з бігом часу до нього повертаються представники різноманітних історичних епох. А що виклад філософічно-богословських думок християнства, з культурно-історичного погляду не менш важливий, аніж боротьба проти пияцтва, визиску та інших моральних вад, в цьому ледве чи можна сумніватися. Літературно офрмлена та витончена проповідь Кирила Турівського та його „школи“ (себто того самого напрямку) має значення не лише в історії української літератури як одна з її блискучих сторінок, але також і в українській духовній історії.

В. Оповідання

1. В протилежність усім іншим ґатункам літератури кількість ориґінальних оповідань у 12-13 в. не збільшилася, навпаки їх написано менше, ніж у першому періоді нашої літератури. Не виключене, що деякі окремі оповідання, що збереглися в складі „Пролога“, оброблені або й складені в Києві, але з певністю про це тепер нічого сказати не можна.

2. Двоє символічних оповідань дійшли до нас від Кирила Турівського Зміст їх не ориґінальний: зміст першого зустрінемо і на Сході і на Заході. Зміст другого в основі позичено з „Варлаама й Йоасафа“. /156/

Перше оповідає про дотепного господаря, що доручив свій виноградник стерегти кульгавому та сліпому, щоб вони все бачили та чули, а з другого боку кожен з них сам не міг окрасти виноградник. Але кульгавий сів на плечі сліпому і той заніс його до виноградинка. Тут широко викладено символічний сенс оповідання: господар — Бог, кульгавий — тіло, сліпий — душа *.

*) Вказували на подібність до цього оповідання одного місця з Талмуду. Але був і відповідний грецький текст (апокрифічна книга Єзекііля); грецький текст у цілому не зберігся, але залишилися цитати з нього в отців церкви. Кирило міг використати грецький текст, а можливо, що був і слов’янський переклад цього апокрифу.

Друге оповідання, що зміст його взятий з „Варлаама та Йоасафа“, розповідає про нерозумного царя, що „не боявся ані Бога, ані людей“. Пого вигнано з міста. Блукаючи, знайшов він печеру, де було повно військової зброї, а там сидів та веселився якийсь чоловік. Виклад — ширший за саме оповідання. Образи пояснюються так: місто — людське тіло, цар — дух, печера — манастир з його духовною зброєю і т. д. Оповідання закінчує похвала чернечому життю. Виклад не настільки прикрашений, як у проповідях Кирила, але теж рясно вживає стилістичних прикрас. Мова часто ритмізована або складається з коротких речень, що утворюють певний мовний ритм.

Символічніш виклад надзвичайно широкий та детальний: так, порівнявши місто з тілом, Кирило зупиняється на значенні всіх окремих змислів людини як джерел спокуси, це, мовляв, — мешканці міста; пояснивши зброю, як зброю духовної боротьби, він говорить окремо про різні її види тощо. Кирило дуже поширює свої джерела, додаючи різні мотиви (напр., в оповіданні „Варлаам та Йоасаф“ зброї немає), головне, символічний виклад.

3. Далі окремі оповідання знайдемо в літописах. Це знову, як і в оповіданні про забиття Бориса та Гліба, є ніби підготовні праці до пізніших „житій“. Але церква не знайшла за потрібне чи можливе проголошувати святими всіх героїв цих оповідань.

Оповідання про забиття князя Ігоря, вставлене в Іпатіївський літопис під р. 1147. Воно, на жаль, злите з оповіданням про ті самі події в рамках історії кн. Із’яслава. Виділити оповідання про забиття Ігоря можна лише завдяки його житійному стилеві, неприхильному ставленню автора до киян та бракові звичайних для літопису того часу рис — розмов, на які звичайно розкладені літописні оповідання.

Під час війни київського кн. Із’яслава з чернігівськими князями Ігор Олегович опинився в полоні в князя Із’яслава, де і став ченцем. Але кияни, пригадуючи, які прикрі пригоди /157/ виникли колись коло полоненого князя Всеслава, вирішили забити Ігоря. Автор оповідання вкладає в думки Ігоря різні побожні міркування, окремі вирази нагадують історію забиття Бориса та Гліба. Закінчується оповідання в стилі житійному: „В руці Божі передав дух свій і скинув вбарання тлінної людини, вдягнув нетлінне та многострадальне вбрання Христове, від якого і увінчано його мученицьким вінцем“.

4. Ліпше збереглося оповідання про забиття Андрія Боголюбського (1175 р.). Цей великий ворог південної Руси, безумовно сміливий вояк та здібний політик, переніс свою столицю до Володимира Суздальського; за зразком київських князів, що мали побіч столиці ще резиденцію — Вишгород, він жив не в Володимирі, а в „сільці“ Боголюбові. Забили його власні бояри, перелякані його самовладною політикою та суворим переслідуванням боярської опозиції. Хтось з близьких до нього людей, киянин, або можливо й переяславець, склав оповідання про забиття князя (сподіваючися, можливо, що князя пізніше оголосять святим). Оповідання це ввійшло в київський літопис навіть під окремою назвою.

Оповідання починається широким описом церковних будов князя. Ці описи дуже характеристичні для свого часу барвистістю викладу. Князь

прикрасив її іконами многоцінними,

золотом і камінням дорогим,

і перлами великими безцінними,

і прикрасив її різними таблицями,

і аспідними таблицями прикрасив,

і усякими прикрасами чудово вбрав її,

і за світлістю не можна було дивитись,

бо уся церква була золота...

Цитатами з св. Письма описане ставлення князя Андрія до церкви та його чесноту:

...доброчину в ньому багато було,

і усякі обичаї доброзвичайні мав...

. . . . . . . . . . . . . .

возлюбив нетлінне понад тлінне,

і небесне понад часове,

і царство святе... більш від цього заникливого царства.

Похвала закінчується порівнянням князя з Борисом та Глібом. Не можучи зв’язати загибелі князя з його моральними подвигами, /158/ автор усе ж пише: „сей боголюбивий князь не за друга., але за самого Творця... душу свою положив“, т а звертається до князя навіть, як до „страстотерпця“ і прохає його молитов. Реалістичне оповідання пересипане текстами св. Письма та формулами з житійної літератури. Князя порівнюється з мучениками, в уста його вкладено кілька молитов та побожних міркувань. Закінчується оповідання описом похорону князя та пізнішого перенесення його труни до Володимира.

5. Старого варіянту оповідання про забиття татарами в Орді св. кн. Михайла Чернігівського не маємо. В літописі під р. 1245 згадано про це коротко. Ширші оповідання — пізніші північні фальсифікати, приписані священикові князя.

Оповідання про суворо покараного Суздальського єпископа Федора („Федорця“) безумовно лише вставка до літопису (1172). Воно і не церковного, навіть не християнського типу (напр., „кого прокленуть люди, той буде проклятий“ і т. п.). Є кілька оповідань про перенесення мощей, освячення церков тощо.

Дуже просте стилем оповідання з м. Турова про оздоровлення ченця Мартина мощами св. Бориса та Гліба. Збереглося воно в „Пролозі“ та пізніших „Мінеях“. Цікаво воно тим, що показує існування літературної діяльности в цьому маленькому центрі.

Г. Києво-Печерський Патерик

1. Одна з найбільших обсягом і найцікавіших багатством культурно-історичного змісту пам’яток старої київської літератури це т. зв. „Києво-Печерський патерик“, твір двох печерських ченців 13 ст. — єпископа Симона та ченця Полікарпа. Досить детально відома літературна передісторія твору, що є рідким випадком в історії старої літератури. „Патерик“ друковано безліч разів, починаючи від видання Інокентія Ґізеля та Сильвестра Косова 1661 щ. Від старих часів дійшли до нас дві різні редакції „Патерика“ — старша т. зв. Аресніївська 1406 р., що постала з ініціятиви тверського єпископа Арсенія, та т. зв. Касіянівська 1462 р., опрацьована в Печерському манастирі.

Основним ядром Патерика були дописи київських ченців. Симон, що з 1210-26 р. був єпископом Володимира Суздальського, звертається до ченця Печерського манастиря Полікарпа з листом, бажаючи відмовити його від честолюбного наміру зробитися єпископом. Симон пише, що сам він охоче повернувся б до Печерського манастиря: „Усю славу й шану вважав би я за бруд, і, якби мені бути сміттям, киненим у Печерському манастирі, яке /159/ топчуть люди, або бути одним із жебраків перед ворітьми чесної Лаври, то це було б мені ліпше від цієї тимчасової чести“ *. Разом з цим він посилає дев’ять оповідань з життя одинадцятьох печерських ченців, що він їх написав був ще давніше, додаючи до них різні повчальні завваги. Полікарп захопився прикладом Симона та написав у формі листа до Печерського ігумена, Акиндина (1214-31) ще одинадцять оповідань про тринадцять ченців. Це — лише літературна форма, бо Полікарп жив в одному манастирі з Акиндниом та, як сам каже, вже розповідав йому про різні події з історії манастиря. Пізніше обидва твори сполучено в одне ціле та доповнено різним матеріялом з історії манастиря, як оповідання про Ісакія, „Житіє“ Феодосія і т. и.

*) Смішно, коли деякі російські дослідники хочуть бачити в Симоні першого „суздальського“ письменника та вважають увесь „Патерик“, якого більша частина писана в Києві, твором північно-східньої літератури.

Печерський Патерик у своїй первісній формі не є збірка „житій“. Це типовий патерик, себто збірка оповідань про окремі епізоди з життя ченців, епізоди, що дають привід до повчання, але в яких зовсім не є обов’язковим прославлення цих ченців. Типові тут є оповідання про „падіння“ ченців. Героїв оповідань патериків автори зовсім не вважають за святих: „канонізував“ (визнав за святих) святих „Патерика“ лише Петро Могила 1643 р.

Обидва автори свідомо наслідували старіші „Патерики“ (див. Екскурс I. В. 2), та користались різними писаними джерелами, що нині втрачені: Ростовським та Печерським літописами, „Житієм“ Антонія тощо.

2. Зміст оповідань досить різноманітний. Почасти вони подають події, що можуть дати привід до повчання, часом — для прославлення манастиря, в якому, мовляв, жили такі праведники, навіть мученики та чудотворці. Обидва автори оповідають здебільшого не те, що самі бачили, а леґенди, переказувані в манастирі. Лише двоє з своїх оповідань Симон переказує як самовидець. Більшість історій Патерика належить до кінця 11-го та початку 12-го ст.

Симон починає з оповідання про Онисифора, що бачив у кожної людини її гріхи, або її поліпшення. Двоє оповідань про Євстафія та про Никона присвячені мученикам за віру Христову, що зуміли навернути на християнство своїх мучителів. — Розділ про Пимена-„посника“ обіймає лише кілька рядків. Пимен-„пісник“ довідався своїм духовним зором про смерть святого Кукші, місіонера „в’ятичів“, якого погани забили. Весь розділ наочно показує, як мало спільного оповідання патерика мають з /160/ „житіями“. Найбільше нагадує „житіє“ оповідання про князя Чернігівського Миколу Святошу. Подібними до оповідання про падіння ченців є четверо оповідань Симона: чернець Еразм визнавав, що він „грішник, та не покаявся й донині“, але Бог „вмінив“ (поставив) йому в заслугу те. що він допомагав церкві, піклуючися про її потреби: ченцеві Арефі, „скупому та немилосердному“, так само „вмінено“ як милостиня вкрадене в нього золото. Два ченці — піп Тит та диякон Єваґрій завжди сварилися; навіть, як Тит помирав. Єваґрій не бажав з ним помиритися. Єваґрій це вже приклад ченця, що „загинув“ духовно. Оповідання про Афанасія Затворника є оповіданням про падіння всього манастиря. Коли Афанасій помер, брати навіть не подбали за те, щоб його поховати, „бо він був дуже бідний та не мав нічого від цього світу, і тому ним нехтували“. Але за два дні Афанасій знову ожив та прожив ще 12 років.

Так само різноманітні і оповідання Полікарпа. Лаврентій-Затворник проганяв бісів; Агапит був добродійний лікар, що вмінням перевищував світських лікарів; „Григорій чудотворець“ мав дар бачити заховані думки та майбутнє людей; його забито за наказом юнака князя Ростислава, що пізніше за пророцтвом Григорія і втопився в Стугні (про що маємо оповідання в літописі та в „Слові о полку Ігореві“). Довго боролися з тілесними спокусами Мойсей Угрин та Іоан-Затворник; десятки років страждав хворий Пимен: Прохір у голодні роки робив смачний хліб з лободи, а сіль з попелу; проскурник Спиридон загасив вогонь водою, що приніс у своїй „свиті“; для іконописця Аліпія малювали ікону янголи; Марк, що ховав померлих ченців, затримував смерть тих, для кого могила ще не була готова, в тісній печерці наказав померлому самому полити на себе свячену олію тощо.

До оповідань про успішні спокуси диявольські належать оповідання про Микиту-Затворника, якого спокусив біс, що з’явився до нього в постаті „янгола світла“ та наділив його вченістю, красномовністю та навіть даром пророцтва; але Микита викладав лише Старий Завіт, а Євангелії не хотів навіть читати; брати молитвами „відмолили“ його від диявола. Також і чернець Федір спочатку піддався спокусі бісовій, що навів його на „варязький“ скарб та підмовив його навіть утекти з манастиря з скарбом. Врятував Федора від спокуси його приятель чернець Василій і Федір навіть забув, де лежить скарб. Син Київського князя, бажаючи дістати від ченців скарб, замучив і Федора і Василія.

Вступне оповідання про заснування Печерської церкви цікаво змальовує ті чужі культурні сили, з якими доводилося /161/ зустрічатися печерським ченцям: варязьку, — пожертву на будову церкви зробив варязький „князь“ Шимон, — та грецьку — будували церкву грецькі майстрі, що дивним чином поприїздили до Києва ніби на замовлення тоді вже померлих св. Антонія та Феодосія або янголів.

3. Культурно-історичне значення цих різноманітних оповідань надзвичайне. Зустрічаємо тут яскраві малюнки і манастирського життя і „світу“. Ці оповідання переносять нас у духовну атмосферу пізньокнязівської доби, коли манастир стояв усамітнено серед „світу“ та оцінював цей світ здебільшого неґативно. Але тут навіть про манастир розповідається не саме тільки добре. Поруч братів, що залишилися вірними традиції Феодосія — праці та милостині, зустрічаємо і своєкорисних, егоїстичних, злісних. Тому посилюється й сувора аскетика, про яку не оповідає „житіє“ Феодосія. Щоправда, і в „Патерику“ кілька разів висловлено пересторогу перед небезпеками занадто суворого аскетичного життя.

Цікаво, що кілька оповідань обох авторів нав’язується до оповідання про Ісакія, що є ніби першим зародком Печерського Патерика. Зустрічаємо тут і спокуси диявола в постаті „янгола світла“ (Микита, Федір), зустрічаємо і всю тематику „дарів духа“: Онисифор, Пимен та інші бачать майбутнє та далеке, Агапит чудесно лікує, Лаврентій проганяє бісів, Проскурник Спиридон поводиться з вогнем подібно, як і Ісакій. Розуміється, тут маємо і чималий вплив патериків — з усякого матеріялу вибрано, очевидно, те, що було освячене традицією старішої літератури (див. I. Г. 1).

4. Літературний стиль обох авторів неоднаково випрацюваний. Симон пише простіше, — стиль його багатьма рисами досить близький до літописного: він охоче розкладає своє оповідання на розмови, — це засіб подати широкий виклад, зупиняється на окремих моментах подій, на думках, міркуваннях, рішеннях дійових осіб. Де-не-де зустрічаємо місця, що дуже нагадують літопис, або оповідання про забиття Бориса та Гліба. Тут багато посилань на св. Письмо та цитат з нього. Часто ритмічна мова. Оповідання іноді читається з напруженням, бо Симон не розповідає відразу всього, а залишає найцікавіше на кінець (пор. техніку оповідання про смерть Олега). Виклад добре скомпонований та впорядкований, без зайвих ухилів в бік.

Далеко більше літературне вміння Полікарпа. Він надає оповіданням суб’єктивного забарвлення, починає оповідання з загальних завваг та користується не лише технікою розмов, але /162/ вкладає в уста своїх героїв молитви, любить гарні порівняння: „ударила його стріла заздрости“, „спокуси — духовні звіри“; часто його порівняння традиційні, напр.: „у світі людина стоїть на краю безодні, в манастирі далеко від безодні“, „на камені“; аскеза „очищує“ людину, „як золото вогонь“: диявол — стрілець, що влучає стрілою в серця людські тощо. Але з таких традиційних порівнянь дістаємо яскраві, часто дуже добре накреслені постаті ченців, напр., Прохора, що „легко проходив свій шлях“, живучи „ніби якийсь птах“, та навіть носить він свою лободу, „яко на крилах летячи“. Поруч церковних сентенцій, зустрічаємо зрідка і прислів’я: „Що людина посіє, те й пожне“. Іноді відчуваємо в авторові „книжника“ що не завжди бажає спускатися в площину „простої“ мови, побуту. Напр., він замість „вульґарної“ назви рослини „лобода“ пише: „зеліє, яко же прежде рЂхъ“ (зілля, про яке я раніше мовив) тощо. До вченого стилю належать і різні патетичні виклики. Напр.: „Це зробив Пан у славу свою!“ тощо.

Полікарп не обмежується на оповіданнях про ті події, що він їх сам вибрав собі за тему. Він розсипає історичні, леґендарні та інші згадки. Для патеричного оповідання було б досить самої історії Федора та Василія, згаданих вище; але Полікарп між іншим уплітає в неї ще мандрівну леґенду про чортів, що допомагають святому будувати церкву. Федір, якому чорти перешкоджали будувати келію, примушує їх попереносити та поскладати в порядку дерево, приготоване на березі Дніпра для церковних будов; „наймити“ та візники, що їх працю чорти виконали, тим позбавивши їх платні, вимагають платню від Федора; „несправедливий суддя“ виголосив присуд: „Нехай тобі допоможуть платити чорти, що тобі служать“. Принагідно Полікарп розповідає про ченця Феофіла, що збирав свої покаянні сльози до посуду; при його смерті з’явився йому янгол та приніс цілий горнець ароматного „мира“, — це були ті сльози, що їх Феофіл не зібрав, але пролив на землю або витер рушником тощо. В цих та інших оповіданнях маємо вперше закріплені народні, релігійні леґенди. Перша з них — про службу чортів святому — розповсюджена по всьому світі, і поза межами християнського світу.

Оповідання Полікарпа належить до найліпших зразків того мистецтва змальовувати психічні переживання, якого досягнула стара література. Здебільшого їх подано або в формі розмови, монолога, молитви або оповідання, вкладених в уста дійовій особі, або в формі реалістичного оповідання, де метафори, порівняння робляться дійсністю — „реалізація метафори“: напр., Іоан,