Д. І. Історія української літератури (від початків до доби реалізму)
| Вид материала | Документы |
СодержаниеД. Володимир Мономах |
- Програма з української літератури для бакалаврів спеціальності "українська мова І література", 149.75kb.
- Навчально виховний комплекс «гімназія школа» №27 Цикл уроків з української літератури, 307.09kb.
- Політична історія України, 110.04kb.
- Навчально-методичний комплекс дисципліни «Історія української літературної критики, 415.68kb.
- Програма дисципліни " Історія української літератури (Давня українська література, 513.4kb.
- Реферат на тему: " Історія української літератури 1917-1919 рр.", 120.44kb.
- Робоча навчальна програма з дисципліни Історія української літератури ( ХХ ст. ) Для, 2367.11kb.
- Програма державного екзамену з української літератури для студентів, 643.97kb.
- Зв'язок художньої літератури з мистецтвом на уроках української літератури Із педагогічного, 72.44kb.
- Відділ освіти Радивилівської райдержадміністрації Навчально-методичний центр Плани, 257.29kb.
Нестір зібрав у своєму житії великий матеріял, і, хоч він не завжди зумів добре згрупувати його, але основні думки житія все ж яскраво виступають перед читачем: молодість Феодосія є підготова до манастирського життя; показано подібність його життя до вступу в манастир та в манастирі. Лагідність, сумирність і покора, не виключають твердости супроти світу (матері, князів), що його Феодосій і перемагає; подано основні думки Феодосія про чернече життя (Нестір наводить і невеликі уривки з повчань Феодосія ченцям). Ці риси твору спричинилися до того, що житія Феодосія здобуло чималу популярність та вплинуло на велику кількість творів східньослов’янської житійної літератури.
5. Стилістично житіє Феодосія досить складне. Мова його проста, плинна, речення короткі, літературних прикрас небагато. Але житіє виявляє численні літературні впливи. Нестір сам цитує поруч численних текстів св. Письма, житіє Антонія та Патерики; вплинуло на нього і зокрема житіє Сави „Освященного“ (Палестинського), а почасти св. В’ячеслава Чеського. З першого він переймає численні звороти та формули, здебільшого без конкретного змісту; здається, лише в міркуванні про значення імени святого, про його байдужість до дитячих забав та в оповіданні про його прихід до Антонія маємо перенесення фактичного матеріялу з інших житій. Епізод із печенням проскур нагадує одне важливе місце з життя В’ячеслава; але ледве чи Нестір просто позичив це з житія В’ячеслава, — житіє В’ячеслава могло лише спричинитися до того, що Нестір звернув увагу на цю рису в житті Феодосія, до якої немає, здається, паралель у грецьких житіях. Зустрічаємо деякі подібності житія Феодосія до грецьких житій, /98/ але треба думати, що тут „повторювалося життя, а не житіє“. Начитаність у житійній літературі дала Несторові чимало гарних формул для його оповідання, — напр., таку центральну характеристику Феодосія, як „земний янгол та небесна людина“. Зустрінемо певні відгуки військової повісти: аскети — „сильні багатирі“ („храбри сильни“), хрест є „зброя“, „шолом спасіння“ тощо (кілька словесних схожостей є із „Словом о полку Ігореві“). Нестір уживає й інших порівнянь — він широко розвиває порівняння Феодосія з „пастирем духовного стада“; син боярина, що відходить до манастиря, — вирвався з дому свого, як птиця або сарна з тенет: в важливих місцях — вразливі протиставлення, напр.: Феодосія шанували не за почесну одіж, світле вбрання або великий маєток, але за чисте життя, світлу душу та щедрі повчання, або — „якщо Феодосій тілом і розлучився з нами, але духом він завжди з нами“... і т. д. І тут Нестір дотримується „безособового“ житійного стилю, не називає навіть міста, де народився Феодосій, не згадує імен осіб, що зустрічаються в оповіданні і т. д.
6. Ми вже згадували, що не залишилося старих житій декого з найвизначніших за їх ролею в духовній історії східнього слов’янства святих. Так немає житій кн. Ольги та Володимира Великого. Можливо, що існували оповідання про їх охрищення. Але про охрищення Володимира — оповідання були розбіжні, — поруч уже згаданої „Корсунської леґенди“ (І. В. 6), інші, згадані в літописі.
Про існування житій Ольги та Володимира ніби свідчить один старий твір „Похвала Володимирові“ якогось „ченця Якова“. Цей важливий, як історичне джерело твір складений, здається, з трьох окремих творів — Похвали Володимирові та житій Ольги та Володимира; житіє Володимира зустрічається і в окремих відписах, але дуже пізніх часів — з 16 ст. В „Похвалі“ є відгуки старовини, але прийти до якихось певних висновків про часи походження як „Похвали“, так і її окремих складових частин дослідникам покищо не вдалося.
Зате є підстави гадати, що існували два дальші житія. Це, поперше, коротке житіє св. мучеників, батька й сина — варягів, забитих, за літописом, київського поганського юрбою ніби за те, що вони спротивились, щоб сина принесено в жертву поганським богам: ім’я батька, мабуть, варязьке — Тури або Тур. Але чи було це житіє, рештки якого збереглися в літописі, писане по-слов’янськи — невідомо, можливо, що воно було грецьке. — Житіє Антонія Печерського також не дійшло до нас, але його згадує Києво-Печерський Патерик. Воно подавало, як здається, багато відомостей не лише про Антонія самого, а й про інших ченців, /99/ його сучасників. Дехто вваажає, що воно пішло в забуття тому, що мало занадто „грекофільський“ характер. Ця важлива пам’ятка втрачена, і дійшли до нас лише деякі фактичні відомості з неї, що збереглися в „Патерику“.
Кілька дуже коротких старих житій (Бориса та Гліба, Ольги, Володимира) увійшли до складу „Прологів“. Ці мініятюрні твори літературно не мають великої ваги.
Ґ. „Ізборник“ 1076 року
1. Своєрідною пам’яткою є так званий „Ізборник“ з 1076 року. Це збірка численних невеликих творів. Маємо тут три „повчання“ батьків дітям („Слово одного батька до свого сина“ та повчання дітям Ксенофонта та „святої Фсодори“); т. зв. „Атанасієві відповіді“, що пояснюють важкі місця св. Письма, вибрані уривки з „неканонічних“ книг св. Письма („Книга Премудрості“, Сирах); оповідання про „Милостивого Созомена“ та може найтиповіші для „Ізборника“ — різні сентенції, речення, прислів’я, згруповані за темами. Увесь твір призначений, безумовно, для людей світських; тема, що їй приділено найбільше місця, є милосердя до бідних. Багато порад мають характер „світський“, напр., про ставлення до „сильних цього світу“ („не сварися съ чловЂкъмъ сильнымъ“) тощо. Деякі з творів, що ввійшли до „Ізборника“, мали й пізніше (до 18 ст.) широке розповсюдження.
„Ізборник“ складено за певним пляном: починається він „Словом“ про читання книг: „добре є, браття, читання книжне“, потім ідуть повчання батьків дітям та збірки сентенцій, в тому числі „Поради для заможних“ та „Стословець“; далі подано вибрані місця з проповідей, а на кінці оповідання про Созомена, — про те, як Бог віддає „сторицею“ милостиню, дану бідним.
2. В протилежність до збірки 1073 р., про яку відомо, що її переписано з болгарського ориґіналу, та яка складається виключно з перекладених статтей, — походження збірки 1076 р. почасти не з’ясоване. Але немає сумніву, що частина матеріялу слов’янського, а певна частина й київського походження, судячи з таких форм слів: веред, норов, або з слів, що характеристичні виключно для східнослов’янських мов, як „ларь“ (позичене з скандінавського) *.
*) Важливою ознакою східнослов’янських, зокрема українських текстів є закінчення орудного відмінка однини чол. та сер. роду -ъмь або -ьмь замість церковнослов. та південнослов. -омь, -емь. Східнослов’янські форми в „Ізборнику“ 1076 р. найчастіші.
До слов’янської літератури належить „Слово /100/ про читання книг“ (бо згадано тут „Кирила-філософа“, себто слов’янського місіонера), київського походження можуть бути „Слово одного батька до свого сина“ та „Поради для заможних“. Навіть і „Стословець“, Що приписаний патріярхові царгородському Геннадієві, якого, одначе, немає серед його творів, мабуть, місцевого походження, так само, як і невеликий твір — „Яка має бути людина“, що його приписано „св. Василієві“. Але навіть, якщо вважати ці твори за перекладені, вони відрізняються певними рисами, що змушують нас розглядати їх серед творів ориґінальної київської літератури.
3. Більшість матеріялу, що ввійшов до збірки, стилізована як сентенції, прислів’я, — короткі речення збудовані звичайно як протиставлення або паралелі двох різних думок, мова їх помітно ритмізована, а окремі частини речень часто зв’язані римою. Часто повторюються окремі слова, а в окремих випадках маємо ті алітерації, що їх ми бачили, напр., у старому літописі.
Ось приклади римованих сентенцій з алітераціями:
иже въ кротости пожиша | и-в
и в добрословъи уста свои учиниша... | и-в-у-у
кыимъ путьмь идоша | к-и
и коею стьезю текоша... | и-к
старЂишааго деньми почьстити не лЂнися, | с-п
и покоити старость его потьщися. | п-с-п
на стьзю подвига съступаеши, | с-с
душю же отъ раслабления свобождаеши... | с
иже слабо живеть | с
то того не приводи на съвЂтъ | т-т-н-н-с
прЂдъ старьци мълчяние, | п-м
прЂдъ мудрыми послушание... | п-м-п
и не навидЂние чловЂкомъ творити, | и-н-и-т
нъ тъкмо отъ бога хвалы и милости просити... | н-т-и
при молитві:
Не смЂшаи словесъ своихъ съ простыми словесы, | с-с-с-с-с
вЂды, яко богу събЂседьникї еси. | с
або з неточною римою:
Егда же възьриши нощью на небо и на звЂздьную красоту, | в-н-н-н-н
молися владыцЂ богу, добрууму хытрьцу. | в-д /101/
Заутра же освЂштаемъ припади къ творьцю своему | п-т-с
давъшууму ти съ день на приложение животу. | д-т-с-д-н
Або без алітерації:
днесь бо растемъ,
а утро гниемъ...
даждь мокнуштюму сухоту,
зимному теплоту.
хранися от пития,
осквьрняеть бо молитвы твоя.
Окремі речення помітно ритмізовані за допомогою паралельної побудови їх частин, напр., (див. деякі приклади угорі):
алчьнааго накърми...
жадьнааго напои,
страньна въведи,
больна присЂти,
къ тьмьніци доиди,
виждь бЂду ихъ
и въздъхни.
Іноді повторюються окремі слова, теж ритмізуючи мову:
Не постає корабель без цвяхів,
а праведник без читання книжок;
як дух полоненого є у батьків його,
так (дух) праведника у читанні книжок;
краса вояка — зброя, а корабля — вітрила,
так (краса) праведника — читання книжок.
Часто алітерація зв’язана з початками речень (так звана „анафора“), напр.:
єдина є душа,
єдиний час життя,
єдина смерть...
або:
лагідне ступання,
лагідне сидіння,
лагідний зір,
лагідне слово...
Зустрічаємо паралелізм і без алітерацій чи рим:
Встань, яко митар,
прибіжи, яко повія, /102/
розчулься, яко Ахав,
плач, яко Петро,
зови, яко хананенянка... і т. д.
або:
тужи про гріхи,
вздихай про спокуси,
печалься про падіння . . .
4. Гарні і образи в сентенціях „Ізборника“. Багато гарних порівнянь: „Відвертайся від ласкавих улесливих слів, як від круків, що виколюють тобі очі духовні“; „Якщо мешканці, що жимуть вище (по річці) не наповнюють своїх посуд, або не напувають своєї худоби та мовлять: залишім для долішніх мешканців, а самі берім мало, — то це не так: хай черпають досхочу, а про долішніх не піклуються бо і повз них тече та сама річка. Так само і з маєтком: не піклуйся про нащадків...“; або: „Закрити: темна хмара соняшну красу та світло, губить молитви красу думка гнівна“; „Не чекай у намулі гріховному, поки нагло загрузнеш...“ Цікаві антитези: „Будь принижений головою, високий духом“; „ногами ступай тихо, а духом біжи хутко до поріг небесних“; „радість цього світу плачем кінчається, як можна бачити в світі цьому на двох сусідах: у цих відправляють весілля, у тих за мерцем плачуть“; „волю Його (Бога) твори в дрібному, то Він твою (творитиме) вічно“.
Багато яскравих картин: „Якщо ти весело ступаєш по сходах, від князя йдучи, зроби, щоб і в твоєму домі не ходили сумно, а так само радісно“; „насичуючися слодким питвом, згадай того, хто п’є теплу воду, сонцем нагріту“; „якщо лежиш у добре покритому покої, слухаєш ушима дощ рясний, подумай про бідаків, як нині лежать та дощові краплини, ніби стріли, їх ударяють“; „якщо сидиш зимою в теплому покої... зідхни, подумавши про бідаків, що схилені над малим вогником — велику біду їх очі мають від диму, руки тільки зогрівають, а плечі і все тіло від морозу померзло“. Гарний опис райського краєвиду в оповіданні про Созомена: „І бачив інші садиби, що поросли від гори до низу плодами ароматними та гарними, і гілки їх посхилювалися до землі, одна ліпша від одної. А птахи різні сиділи вгорі на них, сліпаючи пісень солодких, нахиляючися один до одного та не замовкаючи... І сади хиталися, стоячи в красі великій. Джерела текли, та веселка в красі (своїй) стояла...“ (пор. ще цит. згадку про красу зоряного неба). Ось як зображено п’яницю в уривку, який без підстави приписано пророкові Йоїлеві — вино „сміливого робить боягузом, чистого розпусником, правди не знає, розум віднімає, і як вода вогонь, так безмірне (пиття) меду розум згашує... /103/ Здається йому, що земля труситься, а гори біжать колом... Голова не залишається прямо, хилячися сюди та туди на плечі. Сновиди тяжкі та злі... Дрімають, позіхають... Туман бачить перед очима“.
5. Хоч частина цитованих уривків і належить до перекладених частин „Ізборника“, але важливе вже те, що перекладач ставився до суто мистецьких проблем перекладу з увагою та зумів передати гарні місця з пристосуванням тексту до мистецьких можливостей слов’янської мови. Отже, формально навіть перекладені частини є плід ориґінальної праці.
Без сумніву, і перекладені частини „Ізборника“ передали народній словесності чимало речень-прислів’їв. В кожному разі, тут зустрічаємо, поперше, такі прислів’я, як напр.: „Мати злого є лінощі“; „овочеве дерево пізнається з плоду“; „не залишай старого приятеля, новий не є йому рівний“; або й пізніше клясичне порівняння світу з „колом, що котиться“; або сентенція „не той багатий, хто багато має, а той, хто багато не потребує... Не той бідний, хто не багато має, а той, хто багато (мати) бажає“ (ще в Сковороди). Дещо зустрічаємо і в інших творах старої літератури (напр., у Мономаха, в „Молениі“ Даниїла тощо). Багато цікавих окремих слів та виразів.
Через схожість стилю „Ізборника“ з проповіддю Іларіона висловлено думку, що Іларіон обробив і цей збірник. Висновок не переконливий. Можемо говорити лише про певну „школу“ письменницьку або напрям у межах літератури 11 віку, до якого належать і проповідь Іларіона і збірник 1076 року, хоч збірник має спільні риси (любов до афоризмів) з багатьма іншими творами 11 віку (літописи).
Д. Володимир Мономах
1. Єдиним старим письменником, від якого нам залишилася збірка творів, є Володимир Мономах (1053-1125). Твори його вставлено в літопис під 1096 р. Мабуть, рукопис уже тоді був у не дуже доброму стані: дещо зіпсуте на початку, в середині бракує, здається, сторінки. Творів Мономаха три: „Поучениє“ дітям, лист до кн. Олега та молитва (або молитви).
Навіть певна панегірична тенденційність зображення життя та політичної діяльности Володимира Мономаха в літописі не повинна закривати від нас того факту, що Мономах, безумовно, був видатним та популярним політиком, позитивним політичним ідеалом якого було мирне співжиття окремих князівств та спільна боротьба проти спільного порога — половців. Цей ідеал йому, /104/ хоча б лише частково, вдалося здійснити. Не тільки літопис ідеалізус Володимира. Маємо лист митрополита Никифора до князя, що починається похвалою князеві, похвалою, що, напевне, лише почасти викликана вимогами ввічливости. Пишучи під час Великого посту, митрополит не вважав за потрібне з’ясовувати Мономахові значення посту та не може закинути йому гріхів, бо князь вихований побожно, а поміркованість його життя всі бачать: він спить на вогкій землі, не потребує домівки, не носить „світлого вбрання“, вдягається, ходячи лісами, як сирота, і лише в місті — як князь. Митрополит вихваляє гостинність, милостиню князя і прохає у нього лише пробачення для тих, кого покарав князь. Цей образ, хоч, безумовно, ідеалізований, в кожному випадку, відповідає ідеалам самого князя.
„Поучениє“ писано, певне, десь перед 1125 р., можливо, що ще перед 1118, бо воно ніби вже потрапило до Сильвестрівського списку літопису, хоч ймовірніше, що його вставлено лише в пізніші відписи. В „Поучениї“ Володимира згадується, що він уже готується до смерти — він пише повчання, „сидячи на санях“, — та дякує Богові за те, що „довів його до цих днів“. На санях носили або возили в старій Русі мерців при похороні взимі і вліті (звичай, що утримався на Україні до 19 ст., а в гірських частинах її почасти аж до 20 ст.).
„Поучениє“ збудоване за певним пляном. Починається воно коротеньким вступом. Перша частина — релігійно-морального характеру, з рясним ужитком текстів св. Письма та релігійних цитат. Друга частина подає світські поради, переважно щодо політичної моралі. Тут спочатку мова йде про обов’язки князівські (дома, під час подорожей-військових виправ, об’їзду земель), та загально-людські. Нарешті, третя частина пояснює попередні поради князя на прикладі його власного життя. Як бачимо, плян у цілому добре побудований. У вступі князь говорить про свій вік та просить дітей та інших читачів („хтось інший, хто почує цю грамотицю“) поставитися з увагою до повчання, а коли воно не сподобається, то вибачити авторові, зважаючи на його старий вік, — мовляв, „сказав нісенітницю на далекому шляху, сидячи на санях“. Перша частина починається текстами з Псалтиря, вибраних з тих місць, що читаються в перший тиждень Великого посту. Прикра звістка про нову усобицю дала Володимирові привід розгорнути Псалтир *, де впали йому в очі слова:
*) Чомусь деякі дослідники вважають це „ворожінням з Псалтиря“ — (див. Екскурс І, Б. а.). Маємо тут в дійсності зовсім не ворожіння, а спробу знайти духове посилення в улюбленій книзі.
„Чому печалуєшся, /105/ душе моя? чому непокоїш мене?“ (Псалтир 41,12). Тоді він вибрав з Псалтиря речення, що йому сподобалися, головна їх тема — загибель грішних та спасення праведних (Пс. 36,1, 9-17, 21-27; 55, 11-12; 58, 1-4; 62, 4-5; 63, 33; 32,2). Виписавши ще моральні поради юнакам з „Поучения“ Василія Великого (може з „Ізборника“ 1076 р., див. вище), Володимир додає ще кілька порад. Головні кажуть про духовну дисципліну: „опанування очей, утримання язика, смиренність ума, поневолення тіла, знищення гніву, чистота думки, дбання за добрі вчинки“. „Як тебе чогось позбавляють — не мстися, як тебе ненавидять або женуть — терпи, як тебе ганять — прохай (вибачення)...“; до обов’язків супроти ближніх належать такі поради: „Звільни покривдженого, суди (справедливо) сироту, оправдай вдовицю“. Похвалою Господеві Мономах закінчує першу частину повчання, головне за те, що Бог так небагато вимагає від людини. Не треба зовсім „самотности, чернецтва, посту“, досить „трьох малих дій“ — „каяття, сліз, милостині“. Похвала звертається до мудрости Божої в створенні та полагодженні світу. Володимир закінчує проханням до читачів виконувати коли не все, то хоч би половину цих духовних вимог, а зокрема не забувати молитви і в походах повторювати „Господи, помилуй“, „постійно, таємно“ — ця порада нагадує пізнішу „постійну молитву“ гезихастів.
„Світські поради“ витримані в дусі християнської гуманности. Почавши з допомоги бідним, сиротам та вдовицям, Володимир переходить до правосуддя взагалі, вимагаючи м’якости суду (він проти смертної кари), до вірности обіцянкам, він радить давати „хресне цілування“ лише тоді, коли людина певна, що зможе виконати свої обіцянки. Потрібна пошана до духовенства та до старших, піклування про хворих, відсутність гордости, пам’ять про смерть і відповідно до цього ставлення до матеріяльних цінностей: „У землі не заховуйте, це нам великий гріх“ — порада трохи дивна для тих неспокійних часів. Уже цілком світського характеру поради бути обережним, піклуватися всіма князівськими та домашніми справами, бути гостинним, привітним, оберігати населення від свавілля. Жінку треба любити, але не давати їй над собою влади; треба постійно працювати, зокрема вчитися (батько Володимира — Всеволод, знав п’ять мов, він був одружений з візантійською принцесою). „Лінивство є, мовляв, мати всього“ (злого). Поради свої Володимир мотивує почасти релігійно — „страхом Божим“, почасти етично — всі люди однакові, смертні; почасти практично — покривджені будуть проклинати, необережність на війні може привести до загибелі; гостинність, знання мов тощо — дають князеві добру славу... Світські повчання /106/ закінчує Володимир програмою князівського дня: вставати до схід сонця, найперше йти до церкви, потім радитися („думати“) з дружиною, судити людей, їхати на лови, в полуднє спати і т. д.
Остання частина — спогади Володимира про численні (як він каже 83) військові виправи, що заводили його аж до Ґльоґави в Німеччині — в рукописі виправ подано лише 70, мабуть, один листок рукопису затрачений: зокрема Володимир перелічує полонених або забитих половецьких князів: нарешті, згадує про свої мисливські „праці“ та з ними зв’язані небезпеки: „два тури кидали мене з конем рогами, олень бодав, два лосі — один топтав ногами, а другий бодав, вепер одірвав меча з стегна, ведмідь укусив чапрак коло коліна, дикий звір скочив мені на стегна і перекинув мене з конем“. Згадка про лови — це не похвала князівською примхою, — і реально і символічно мисливство було за старих часів культивуванням, освоєнням землі (пор. ролю боротьби з звірями в мітах про Геркулеса або східньослов’янські „духовні пісні“ про св. Юрія). Лише коротко потверджує Володимир деякі поради власним прикладом: „Не пильнував я життя свого, не жалував своєї голови. Що треба було робити слузі, те робив я сам...; не покладаючися на посадників та биричів, робив сам, що було треба; весь розпорядок у своєму домі я сам робив; також і бідного смерда і убогої вдовиці не давав сильним покривдити; і церковного розпорядку та служби я сам доглядав...“ Володимир підкреслює, що не себе він хоче вихваляти цими спогадами, „але хвалю Бога і прославляю милість Його, що мене, грішного і худого, стільки разів зберіг від смертного часу і що мене, худого, створив не лінивим до всіх потрібних людських справ“. — Коротке закінчення нагадує, що треба пильнувати всіх добрих вчинків, „славлячи Бога та святих Його“.
3. Крім „Поучения“ маємо лист Володимира до кн. Олега Святославича, писаний після битви, де забито сина Володимирового Із’яслава. Початок та кінець листа трохи зіпсуті. Володимир і тут починає, подібно до повчання, із згадки про власну духовну боротьбу: душа перемогла його серце, нагадавши, що всі люди смертні (це писав Володимир 1096 р., коли йому було лише 43 р.) і на страшному суді йому та його родичам доведеться стати як людям, що не зуміли втримати добрих відносин між собою. Володимир наводить тексти про любов між братами та нагадує Олегові, як він, Володимир, та син його Із’яслав робили спроби закінчити суперечки миром. Навіть зараз, по смерті Із’яслава, Володимир згоджується мирно закінчити чвару. Конкретний зміст листа — прохання відпустити з полону жінку забитого Із’яслава. Відпис цього листа Володимир, певно, залишив у себе, бо в ньому