Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут бізнесу та менеджменту центр розвитку освіти, науки та інновацій сучасні національні економічні моделі: проблеми та перспективи розвитку

Вид материала

Документы

Содержание Фінансова стратегія національного банку україни на 2011 – 2012 роки У податковій політиці необхідно визначити такі напрями Фінансова політика Уряду має визначатись такими стратегічними напрямами Сучасний стан кредитуванння сільськогосподарських підприємств і основні напрямки його удосконалення Взаємодія держави та ринку в умовах п’яти моделей інноваційного розвитку економіки

Подобный материал:

• Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2826.09kb.
• Самарський інститут бізнесу та управління центр розвитку освіти, науки та інновацій, 46.93kb.
• Самарський інститут бізнесу та управління вища школа менеджменту центр розвитку освіти,, 48.35kb.
• Інформаційний лист Кримський інститут бізнесу та Університет економіки та управління, 33.12kb.
• Самарський інститут бізнесу та управління кримський інститут бізнесу центр розвитку, 3314.77kb.
• Кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій, 2767.5kb.
• Міністерство освіти та науки автономної республіки крим центр розвитку освіти, науки, 3640.99kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 2681.19kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3659.85kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3615.59kb.

ФІНАНСОВА СТРАТЕГІЯ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ НА 2011 – 2012 РОКИ


Фінансова криза, що спостерігається у 2008-2010 роках, охоплює більшість країн та є кризою світового масштабу. Її результатом стало скорочення виробництва (або скорочення темпів його росту), проблеми у фінансовій сфері, тощо.

Проблеми, з якими стикнулись різні країни, є характерними для кожної з них. Зокрема, різні країни перебувають на різних стадіях розвитку економіки – наприклад, в країнах, що розвиваються, відсутні перевиробництво та насиченість ринків збуту, характерні для Сполучених Штатів Америки.

В той же час, наслідки світової фінансової кризи, що проявляються, зокрема, у скороченні попиту і виробництва, характерні (майже) для всіх країни, які зазнали фінансової кризи. Причиною цього є спільність торгово-економічних зв’язків, утворених в процесі глобалізації фінансової системи. Так, скорочення попиту у найбільшій економіці світу – США мало наслідком зменшення попиту в країнах-експортерах. Таким чином, кризові явища в економіці США знайшли відображення в економіках інших країн - Японії, Китаю, інших азіатських країн, тощо. Росія, економічні зв’язки якої з США є досить помірними, зазнала відтік іноземного капіталу, що мало наслідком дефіцит ліквідності в банківській системі та проблемні явища в економіці. Заходи щодо подолання наслідків кризи є подібними для різних країн і направлені в основному на підтримку проблемних банків та стимулювання попиту.

Таким чином, як свідчить міжнародна практика, сценарій подолання кризових явищ в економіці передбачає реалізацію наступних стратегічних рішень:

• зменшення вартості залучення банківською системою кредитів рефінансування шляхом зниження центральними банками рівня облікової ставки (так, розмір облікової ставки Федеральної резервної системи США становить 0,25%);
  
• часткова або повна націоналізація проблемних банків з метою підтримки стабільності фінансового сектору;
  
• здійснення регулювання та встановлення контролю за діяльністю всіх учасників фінансового ринку;
  
• розробка та впровадження програм страхування вкладів з метою відновлення довіри населення до фінансово-кредитної системи, попередження відтоку ресурсної бази та запобігання впливу кредитного дефіциту на економіку;
  
• проведення політики раціонального протекціонізму, спрямованої на підтримку національного виробника;
  
• впровадження системи пільгового кредитування підприємств стратегічного значення;
  
• активізація банківської інвестиційної діяльності;
  
• встановлення жорстких вимог до діяльності наглядових органів;
  
• сприяння максимально повному та прозорому розкриттю інформації як у реальному, так і фінансовому секторах економіки;
  
• розробка податково-бюджетної політики з метою оптимізації та збалансування державних доходів та витрат.
  

З огляду на зазначені економічні реалії, середньострокова фінансова стратегія України потребує чіткого узгодження та координації дій усіх гілок влади з метою розробки та впровадження заходів, направлених на подолання негативних наслідків світової фінансової кризи 2008 – 2009 рр., стабілізацію економіки України та забезпечення її подальшого зростання. Зазначені заходи передбачають посилення державного регулювання економіки, зниження вартості залучення ресурсів фінансовим сектором, відновлення довіри вкладників до банківської системи, стимулювання кредитування економіки, підвищення внутрішнього попиту на національну продукцію, державну підтримку національного товаровиробника та стратегічно важливих підприємств, розробку та реалізацію зваженої фіскальної політики, прийняття антикризових нормативних документів та усунення невідповідностей у законодавчій базі.

Так, основними стратегічними напрямами бюджетної політики мають стати:

- впровадження сучасних технологій в державних підприємствах з низькою ефективністю діяльності;

- стимулювання підприємств добувної промисловості щодо інвестування коштів на розвиток інфраструктури та розвідку родовищ;

- створення національних високотехнологічних проектів;

- впровадження системи державних закупівель в галузях економіки, пов’язаних з національними проектами.

- розробка зваженої політики зовнішніх залучень та ефективне їх використання.

У податковій політиці необхідно визначити такі напрями:

- зменшення податкового тиску на вітчизняних суб’єктів господарювання, зокрема, щодо податку на додану вартість, а також податків, базою для яких є фонд оплати праці;

- захист вітчизняного виробника шляхом впровадження високих митних зборів на імпорт;

- зменшення податку з доходів фізичних осіб (з можливим подальшим його зростанням по мірі економічного зростання країни);

- визначення технологічних пріоритетів переозброєння вітчизняної економіки з наданням податкових пільг інвесторам на термін реалізації інвестиційних програм;.

Фінансова політика Уряду має визначатись такими стратегічними напрямами:

- забезпечення макроекономічної стабільності і таргетування інфляції;

- націоналізація проблемних банків;

- покращення інвестиційного клімату та стимулювання банківської інвестиційної діяльності;

- підтримка підприємств малого та середнього бізнесу;

- надання державних гарантій, а також впровадження компенсаційних програм при фінансуванні пріоритетних галузей (підприємств) вітчизняної економіки;

- розробка масштабного плану державної підтримки житлового будівництва;

- реструктуризація державного боргу;

- спільно з Національним банком України визначення політики формування золотовалютних резервів, зокрема, визначення строків та частки обов’язкового продажу валютної виручки з метою забезпечення оптимального розміру золотовалютних резервів;

- забезпечення ефективної співпраці з міжнародними фінансовими інститутами.

Пріоритетним напрямом використання бюджетних коштів має стати стимулювання внутрішнього попиту. Шляхи стимулювання ділової активності підприємств, які орієнтуються на внутрішнього споживача, визначаються здійсненням державних замовлень, субсидіюванням відсоткових ставок, впровадженням системи пільгового кредитування. Здійснення зазначених заходів передбачає планування, визначення та узгодження їх конкретних обсягів та розмірів з подальшим відображенням у нормативно-правових документах, зокрема в Законі України „Про державний бюджет України”. Також з метою ефективного функціонування процедури здійснення державних замовлень та закупівель вдосконалення та актуалізації потребує тендерне законодавство країни. Реалізація такого підходу забезпечить поєднання механізмів саморегулювання та державного регулювання ринку.

У контексті необхідності відновлення економічного зростання країни, основними напрямками фінансової стратегії Національного банку України на 2011 – 2012 роки є:

• оздоровлення банківської системи та стимулювання інвестиційної діяльності;
  
• забезпечення економіки достатнім рівнем ліквідності;
  
• стримування зростання інфляційного тиску;
  
• зменшення вартості кредитів рефінансування з метою зниження вартості залучених коштів для товаровиробників;
  
• відміна бар’єрів, що обмежують доступ широкого кола банків до системи антикризового рефінансування з метою підтримки вітчизняного товаровиробника;
  
• оптимізація нормативних вимог до банків на період фінансової кризи;
  
• розробка дієвих механізмів надання кредитної підтримки реальному сектору економіки;
  
• впровадження механізму рефінансування банків під заставу ОВДП ПДВ;
  
• стимулювання банків вдосконалити систему управління ризиками;
  
• внесення змін до існуючого порядку надання НБУ кредитів рефінансування банкам з метою стимулювання економіки.
  

Порядок рефінансування банків під заставу ОВДП ПДВ має базуватися на таких положеннях:

• ОВДП ПДВ, повернення яких гарантовано державою, належить до першої категорії забезпечення за кредитом Національного банку України;
  
• кредит рефінансування НБУ під заставу ОВДП ПДВ надається банку на строк до 5 років за зниженою процентною ставкою;
  
• обсяг ОВДП ПДВ в портфелі цінних паперів банку та отримані під заставу ОВДП ПДВ кредити рефінансування не включається до розрахунку нормативів ліквідності.
  

Отже, враховуючи вищезазначене, вважаю, що реалізація вищезазначених стратегічних напрямів подолання наслідків фінансової кризи сприятиме відновленню економічного зростання та забезпечить стабільність такого зростання у середньостроковій перспективі.


Шпік Руслана Федорівна

Львівський національний аграрний університет, м. Львів

e-mail: Ruslana.Shpik@rambler.ru


СУЧАСНИЙ СТАН КРЕДИТУВАНННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ І ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ЙОГО УДОСКОНАЛЕННЯ


Важливу роль у забезпеченні сільгосппідприємств фінан­совими ресурсами відіграють кредити банків. Однак, на жаль, для агротоваровиробників доступ до них залишається досить утрудненим. Це пояснюється тим, що сільськогосподарська сфера є для банків дуже ризикованою, оскільки аграрні під­приємства мають низькі рівні ліквідності і прибутковості, тому відчувають труднощі із поверненням кредитів.

Сучасні обсяги кредитування не задовольняють потреб сільського господарства, а кредитні механізми недосконалі з точки зору ні захисту інтересів позичальників, ні безпеки фі­нансових установ, що надають кредити. Зокрема, потребують вирішення такі питання: збільшення обсягів кредитів, полег­шення доступу підприємств до одержання кредитних коштів, зростання термінів кредитування, зменшення розмірів кре­дитних ставок, підвищення ефективності використання кре­дитів.

На жаль, в Україні система кредитування аграрного сек­тора економіки формується в основному комерційними бан­ками, кредитні програми яких розраховані переважно на ко­роткостроковий термін. Між тим короткострокове кредиту­вання, що пропонується селу комерційними банками, є не­прийнятним для сільгосптоваровиробників, оскільки воно створює базу для падіння цін на їх продукцію. Останнє від­бувається тому, що розрахунки за короткостроковими креди­тами повинні здійснюватися після збору урожаю у короткий термін. Товаровиробники для забезпечення своєчасного по­вернення кредитних коштів вимушені терміново, за низькими цінами продавати свою продукцію, що знижує рівень їх дохо­дів. А це, звичайно ж, заважає ефективному розвитку ринку сільгосппродукції.

Проте, за результатами проведених досліджень інститу­ту досліджень сільського розвитку, близько 64% сільськогос­подарських підприємств України мають потребу в довгостро­кових кредитах, 16% - в середньострокових і лише 10% - у ко­роткострокових [1]. Враховуючи це, необхідно збільшити об­сяги довгострокових кредитів. За даними Н.М. Давиденка [2], потреба в них на селі задовольняється лише на 3-4%.

Говорячи про кооперативні кредитні установи, слід вказа­ти, що за своєю кількістю вони мають найбільшу питому вагу серед усіх суб'єктів фінансового ринку. У США, наприклад, налічується понад 11 тис. кредитних кооперативних спілок, асоціацій та інших кооперативних фінансових установ, чле­нами яких є близько 40% населення країни, у Канаді члена­ми майже тисячі кредитних спілок є понад 21 млн осіб, у Ки­таї 425 тис. кредитних кооперативів різного рівня охоплюють понад 80% селянства [3]. У розвинених країнах створюється гарантійно-стабілізаційний фонд, що сприяє зменшенню ри­зику фінансових збитків і зміцнює довіру власників до коопе­ративів.

Хоча кредитне обслуговування аграрного сектора в різ­них країнах світу має певні особливості, однак спільним для всіх них є: значні обсяги кредитних ресурсів для села забезпе­чуються кооперативними кредитними структурами, які ство­рюються сільгосптоваровиробниками, сільським населенням і організаціями аграрного напряму при активній державній підтримці; у кожній системі є державні інституції, які викону­ють по відношенню до сільгосптоваровиробників функцію га­ранта перед комерційними банками, особливо - щодо довго­строкових кредитів, які за інших обставин для аграрного сек­тора недоступні [4].

Для установ кредитної кооперації у розвинених країнах світу застосовується субсидоване кредитування. Цей досвід доцільно запровадити і в Україні. Держава має сприяти ство­ренню фонду гарантій заощаджень пайщиків кредитних коо­перативів, а також інформаційної служби.

Основою кредитної системи в АПК повинен бути Аграр­ний банк, що, з одного боку, покликаний стати центром, че­рез який Уряд має проводити державну фінансову політику в аграрному секторі економіки, а з другого - фінансовим цен­тром, де здійснюється акумуляція усіх фінансових ресурсів незалежно від джерел їх формування.

Слід вказати, що деякі банки в 2007-2008 р.р. почали робити певні кро­ки щодо кредитування аграрної сфери АПК. До них, зокрема, належить Райффайзен банк Аваль, який стосовно придбання сільгосптехніки та інвентарю пропонував такі умови кредиту­вання: власний внесок підприємства - не менше, ніж 20% від вартості нової техніки і не менше 30% - на техніку, що була у користуванні; заставою виступала сама придбана техніка; тер­мін кредитування - до 3-х років; валюта кредитування - грив­ня, долари США та євро; відсоткова ставка встановлювалась ін­дивідуально залежно від фінансового стану господарства.

Проте, у зв’язку із світовою фінансово-економічною кризою, надання кредитів суттєво зменшилось, особливо для аграрного сектору. Окрім можливості отримання кредиту лише у гривневому еквіваленті, суттєво скоротились і строки кредитування. Банки почали більш вимогливо ставитись до позичальників, що для аграріїв стало ще однією важливою перешкодою у вирішенні своїх фінансових питань.

Ураховуючи, що більшість комерційних банків надають сільгосптоваровиробникам кредити за непомірними для них відсотковими ставками, необхідно, щоб державні позички становили основну частину цих кредитів або надмірні відсо­тки комерційних установ частково компенсувалися з держав­ного бюджету.

В Україні доцільно створити фонд кредитної підтримки сільгосптоваровиробників, джерелами якого можуть бути: ко­шти, одержані від реалізації продукції аграрних підприємств - у розмірі одного відсотка; повернена заборгованість по рані­ше одержаним з державного бюджету позичкам; надходження коштів від одержаного державою ввізного та вивізного мита; надходження від грошової приватизації державних об'єктів АПК; кошти, одержані в порядку різної допомоги; надходжен­ня від повернення кредитів, наданих за рахунок Фонду та пла­ти по відсоткам за них; інші джерела [5].

Починаючи з 2006 р., окремі підприємства Львівщини стали користуватися кредитами обласного відділення Аграр­ного фонду України. Розпочату у цьому плані справу в майбут­ньому доцільно розширювати, оскільки кредитування з Аграр­ного фонду має низку переваг, а саме: нижча (у 2 рази) відсо­ткова ставка у порівнянні з банківськими позиками; менша кількість (у порівнянні з комерційними банками) документів, необхідних для одержання позики; заставою є зерно, яке у ви­падку необхідності може бути використане його власником за умови вигідної цінової пропозиції; сплата відсотків по кредиту здійснюється при його погашенні, а не по місяцях.

В ролі гарантів при одержанні банківських кредитів мо­гли б виступати місцева адміністрація та управління сільсько­го господарства області, які добре знають можливості кожно­го агротоваровиробника. Такий підхід стосується і кредитів, призначених для проведення лізингових операцій. При цьому лізинговій компанії є сенс надавати техніку, що постачаєть­ся за лізингом, місцевим адміністраціям, які здійснюють вза­ємодії з господарствами і одержують від них лізингові плате­жі, якими вони потім розраховуються з лізинговою компані­єю, а та - з банком.

При формуванні кредитної політики в аграрному секторі України можна скористатися і досвідом Канади. Для ферме­рів цієї країни встановлено пільгове кредитування, суть яко­го полягає в тому, що фермери з річним доходом від 100 до 250 тис. канадських доларів платять податок у розмірі 14% від одержаної суми доходу. Певну роль у забезпеченні стабіль­ності фермерських господарств відіграє і діючий тут Закон «Про фермерську заборгованість», який передбачає створен­ня в кожній провінції спеціальних рад для регулювання роз­рахунків між економічно слабкими фермерськими господар­ствами та їх кредиторами [5].

Ми підтримуємо пропозицію авторів щодо доцільності створення в Україні спеціальної кредитної системи, спрямо­ваної на відтворення основних засобів сільгосппідприємств. Вона має включати таку структуру, як «Агрокредит», до якої увійдуть: Аграрний банк, Кредитний фонд, кооперативні бан­ки, кредитні спілки; лізингові компанії, інституції фінансово­го та товарного ринку і постачальники матеріально-технічних ресурсів; гарантійний та страховий фонди, страхові органі­зації; інституції, що здійснюють нормативно-правове регулю­вання відносин між кредиторами та позичальниками.

Таким чином, існуюча нині в нашій країні система креди­тування має досить суттєві недоліки, які потребують усунен­ня. Останнє ж має здійснюватися за висвітленими на­прямками. А це, звичайно ж, сприятиме зміцненню ресурсно­го потенціалу сільгосппідприємств і покращенню їх фінансо­вого стану.

Бібліографічний список: 1.Ґудзь О. Є. Забезпечення сільськогосподарських підприємств кре­дитними ресурсами / О. Є. Ґудзь // Економіка АПК. — 2003. — № 1. — С. 86—90. 2.Давиденко Н. М. Активізація інвестиційної діяльності в аграрному секторі економіки України / Н. М. Давиденко Н.М. // Агроінком. — 2007. — № 9-10. — С. 73—76. 3.Молдован Л. В. Розвиток кооперації в системі кредитного забезпе­чення сільського господарства / Л. В. Молдован // Економіка АПК. — 2008. —№ 1. — С. 58—61. 4.Лахтіонова Л. А. Фінансовий аналіз сільськогосподарських підпри­ємств / Л. А. Лахтіонова. — К.: КНЕУ, 2004. — 365 с. 5.Пиріг Г. І. Генезис кредитних відносин у сільському господарстві / Г. І. Пиріг // Економіка АПК. — 2004. — № 2. — С. 64—69. 6.Канівський П. К. Тенденції розвитку фермерства в країнах з ринко­вою економікою / П. К. Канівський // Вісник аграрної науки Причорномор'я.—2006. — № 2. — С. 8—14.


Яресько Рената Сергіївна

Національний технічний університет України «КПІ», м.Київ


ВЗАЄМОДІЯ ДЕРЖАВИ ТА РИНКУ В УМОВАХ П’ЯТИ МОДЕЛЕЙ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ


Висока конкурентоспроможність економіки України значною мірою залежить від формування й реалізації ефективної інноваційної моделі. Ця модель представляє собою не лише сукупність, а систему заходів, що вживаються для досягнення визначених цілей, і взаємодією держави та ринку.

На сучасному етапі, виділяють п'ять рівнів інноваційного процесу, кожному з яких властива адекватна інноваційна модель, яких є 5 [1]:

I покоління: 1955 - середина 60-х рр. Модель характеризується простим лінійно-послідовним процесом з акцентом на провідну роль науково-дослідних робіт та ставленням до ринку лише як до споживача. Слабка реакція на сигнали ринку.

II покоління: середина 60-х - початок 70-х рр. Лінійно-послідовна модель з акцентом на провідну роль ринка, на потреби якого реагує науково-дослідний сектор.

III покоління: 70-ті - середина 80-х рр. Модель побудована на комбінації I та II поколінь з акцентом на взаємодію технологічних можливостей з потребами ринку.

IV покоління: середина 80-х років - сучасність. Японська модель передового досвіду. Відрізняється тим, що акцент робиться на паралельну діяльність інтегрованих груп та зовнішні зв'язки. Такий підхід дозволяє прискорити рішення завдання, що є надзвичайно важливим для швидкого виходу на ринок і забезпечення лідерства.

V покоління: сучасність - майбутнє. Модель стратегічних мереж. Стратегічна інтеграція та встановлення зв'язків. До паралельного процесу додаються нові функції. Це процес, у якому науково-дослідні роботи ведуться з використанням інформаційних систем нового покоління, за допомогою них формуються стратегічні зв'язки.

Ринкова економіка з розвинутим конкурентним середовищем сама народжує стимули, мотивації до розробки й впровадження інновацій в індустріально розвинутих країнах. Держава стає більш досвідченою в управлінні як науково-технічним прогресом, так і в регулюванні ринковими процесами. За таких умов відбувається визначення поточних та стратегічних напрямків інноваційного розвитку, головних завдань і методів їх вирішення. Наголос робиться на побудову високоефективної інноваційної інфраструктури, заохочення використання якісного людського фактору, обмеження виконання великих національних проектів за сприяння держави, децентралізація прийняття рішень з заохоченням приватної ініціативи. Відбувається відмовлення від ролі «держави-підприємця» на користь ролі «держава-творець стимулів», визначених на забезпечення глобальної конкурентоспроможності й розвиток потенціалу країни.

В сучасних моделях наявне поєднання вдосконаленого державного регулювання та ринкового саморегулювання економіки. Інноваційна модель не може носити системний характер у випадку одночасного формування конкурентного середовища, з одного боку, і у випадку підтримки з боку держави окремих структур інноваційного процесу, з іншого. В сучасній інноваційній моделі підприємницька активність не повинна підмінятись діяльністю держави в галузях, де її присутність, як правило, не є ефективною.

Науково-технічний прогрес і прогрес в інноваціях ґрунтуються на складній системі взаємозв'язку елементів, які виробляють різноманітні типи знань, управляють їх потоками, розподіляють їх та забезпечують використання. Ефективність інноваційного процесу залежить від того, яким чином основні дійові особи взаємодіють один з одним як елементи колективної системи створення й використання знань, наскільки сучасними є технології, які при цьому використовуються.

На сучасному етапі розвитку в Україні слід паралельно здійснювати комплекс заходів, які забезпечать рух усіх елементів у напрямку формування більш прогресивної інноваційної системи. Рух повинен здійснюватись у двох глобальних напрямках:

1) шляхом створення принципово нової системи державного регулювання економіки;

2) шляхом формування ринку, конкурентного середовища та дійових ринкових механізмів. Інноваційна політика повинна постійно модернізуватися згідно з розвитком ринкової економіки та більш ефективної держави.

Необхідність комплексного використання державного регулювання й ринкового механізму для створення інноваційної моделі розвитку набуває особливої актуальності у зв'язку з прагненням України вступити до Європейського Союзу. Євроінтеграція стає могутнім стимулом для країн, що входять до Європейського Союзу, незалежно від «національної специфіки», рухатися шляхом формування інноваційної економіки.

Література

1.Инновационный процесс: к вопросу о моделях. /http/www.tehnopark.at.ru


В.І. Тарасов, к.ф.н., доцент,

Кримський інститут бізнесу