Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут бізнесу та менеджменту центр розвитку освіти, науки та інновацій сучасні національні економічні моделі: проблеми та перспективи розвитку
| Вид материала | Документы |
- Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2826.09kb.
- Самарський інститут бізнесу та управління центр розвитку освіти, науки та інновацій, 46.93kb.
- Самарський інститут бізнесу та управління вища школа менеджменту центр розвитку освіти,, 48.35kb.
- Інформаційний лист Кримський інститут бізнесу та Університет економіки та управління, 33.12kb.
- Самарський інститут бізнесу та управління кримський інститут бізнесу центр розвитку, 3314.77kb.
- Кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій, 2767.5kb.
- Міністерство освіти та науки автономної республіки крим центр розвитку освіти, науки, 3640.99kb.
- Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 2681.19kb.
- Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3659.85kb.
- Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3615.59kb.
Необхідність державного регулювання соціально-етичних маркетингових відносин На сучасному етапі існування суспільства державне регулювання економіки є об'єктивною необхідністю [1]. Держава виконує такі функції, як забезпечення зовнішньої і внутрішньої безпеки, охорона правопорядку і здійснення правосуддя, перерозподіл частини валового внутрішнього продукту, вироблення і проведення економічної та соціальної політики тощо. Роль держави імманентно пов'язана і з безпекою громадян, і з виробництвом благ, які не може надати ринок, так званих чистих суспільних благ [5]. Сучасна держава знаходиться не за межами ринку або над ринком, а органічно в нього вбудована. Мета держави – не отримання прибутку, а створення суспільних благ. Як суб'єкт ринку держава відповідає за реалізацію інтересів суспільства в цілому, а в умовах ринкової трансформації роль держави об'єктивно зростає. Втім науковці вказують на протилежне: в сучасному світі держава втрачає свою традиційно визначальну функцію – функцію забезпечення економічного зростання. Ефективнішим суб'єктом відповідної функції стають транснаціональні корпорації, яким держава заважає [6]. В Україні ситуація загострена за рахунок ряду факторів: нестабільність економічної та політичної ситуації в країні; низький рівень життя переважної частини населення; незахищеність соціально вразливих груп населення; надмірна диференціація доходів; відсутність середнього класу як фундаменту стабільної справедливої держави; регіональні диспропорції умов життєдіяльності; проблема працевлаштування; занепад гуманітарної сфери (освіта, охорона здоров'я, культура, відпочинок, спорт та туризм); демографічна криза; різке загострення екологічних проблем [8]. Співвідношення держави та ринку в сучасній змішаній економіці, проблеми узгодження індивідуального і суспільного добробуту, досягнення економічної рівноваги, тісно переплетені з соціально-етичним маркетинговим механізмом поєднання індивідуальних і суспільних вигод [3-4]. Основними сучасними соціально-етичними маркетинговими технологіями, які реалізуються в Україні та світі в межах концепції соціально-етичного маркетингу і корпоративної соціальної відповідальності (КСВ), є: інституалізація питань КСВ і комунікації з КСВ, просування доброї справи, доброчинний маркетинг, корпоративний соціальний маркетинг, корпоративна філантропія, розвиток і підтримка громад, волонтерська діяльність на користь громади, соціально відповідальні підходи до ведення бізнесу, захист прав людини та трудових прав людини, впровадження програм професійного розвитку персоналу, захист прав споживачів, захист навколишнього середовища [2, с. 156]. Всі соціально-етичні маркетингові технології містять для громадськості, організацій та економіки в цілому значно більше різноманітних переваг, ніж недоліків [3]. Але соціальна відповідальність бізнесу може розвиватися тільки тоді, коли до процесу повною мірою долучаються ще два партнери – держава і громада. Сьогодні держава має діяти по-новому, використовуючи соціальну відповідальність та етику бізнесу як засаду довгострокового економічного зростання. Державне регулювання соціально-етичного маркетингу передбачає сприяння досягненню цілей соціально-економічного зростання шляхом: державні органи мають стати основними стейкхолдерами і партнерами щодо просування ідей соціальної етичності; розробка відповідних національних стратегії і програм; фінансова допомога компаніям, які є активними в соціальній економіці, спеціальні державні фонди для заохочення відповідальної поведінки; створення ринку соціально відповідальних інвестицій, стимулювання інновацій і застосування передових практик; розвиток сприятливого середовища для розвитку підприємництва; поширення обізнаності з принципами соціальної відповідальності; поширення інформації про ініціативи, впроваджені міжнародними організаціями у цій галузі; встановлення стандартів у таких сферах, як охорона навколишнього середовища, здоров'я, освіта, безпека і захист прав в області зайнятості; розвиток соціального діалогу з профспілками тощо [1, 5, 7]. Необхідність даного регулювання витікає з його взаємовигідності для всіх сторін взаємодії: держава дістає додаткові можливості для вирішення своїх специфічних завдань, пов'язаних з раціоналізацією структури суспільного відтворення та із запобіганням соціальній напруженості, бізнес – сприятливі умови господарювання і гарантії отримання прибутку, споживач – якісні продукцію й послуги. У кінцевому ж рахунку виграє суспільство як «сукупний споживач» створюваних матеріальних і нематеріальних благ. Перелік використаних джерел:
Качуровський Віктор Євстафійович Вінницький національний аграрний університет м.Вінниця ЛОГІСТИЧНИЙ ПІДХІД ЯК ЗАГАЛЬНОНАУКОВА МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕНЬ В економічній науці пануючими є дві методології досліджень — функціональний та системний підходи. Між тим, системний підхід не є методологією логістики, оскільки в теорії систем відсутня така категорія, як «втрати прибутку, зумовлені нераціональним використанням ресурсів». Проте це поняття застосовується в логістиці. Поняття «логістичний підхід» більшість учених ототожнює з системним підходом і вважає, що системний підхід є тією методологією логістики, яка дозволяє приймати оптимальні рішення у сфері підприємництва. Отже, логістичний та системний підходи вважаються синонімічними поняттями. Така позиція звужує спектр загальнонаукових підходів рішення економічних проблем. У логістиці використовується інший, похідний від системного, схожий, проте не тотожний йому, підхід. Цей підхід збагачує системний підхід, розвиває його. Він оптимізує вирішення різноманітних проблем. Саме його можна назвати логістичним підходом, якому властиві певні особливості, специфічність та універсальність. Логістичний підхід є загальнонауковою методологією досліджень, сутність якої складають три принципові положення: — взаємопов 'язані функції розглядаються як єдиний потік; — для управління потоком створюється відповідна система, тобто організаційно-управлінський механізм. В рамках таких систем, по-перше, сумарний ефект від оптимізації потоку може значно перевищувати прибуток від локальної оптимізації окремих його функцій та операцій; по-друге, здійснюється перерозподіл витрат, при якому їх збільшення в одній ділянці дає економію в іншій та по системі в цілому; — оцінювання ефективності функціонування системи управління потоком здійснюється з урахуванням не тільки витрат, а ще й втрат прибутку, зумовлених нераціональним використанням ресурсів потоку. Логістичний підхід є окремою загальнонауковою методологією, що характеризується певними специфічними ознаками. Саме специфічна методика оцінювання ефективності системи управління відрізняє логістичний від системного підходу. Використання логістичного підходу дасть можливість оптимізувати витрати системи і стимулювати максимальне використання її наявних резервів. Він дозволяє формувати логістичні механізми вирішення не тільки виключно логістичних, а й інших економічних проблем підприємства, оскільки будь-який процес можна розглядати як потік, що потребує оптимізації для досягнення мети свого руху. Таким чином, логістичний підхід — це «погляд на ліс в цілому, а не на кожне дерево окремо». Він передбачає оптимізацію роботи системи, а не її складових частин і доводить, що ефективність функцій, які оцінюються автономно від взаємопов'язаних видів діяльності, істотно відрізняється від ефективності тих же функцій, що розглядаються як невід'ємна частина єдиного процесу. В результаті рекомендується пошук компромісів між функціями, які в сукупності формують потоковий процес. В Україні масовому використанню логістичного підходу перешкоджає те, що побудова організаційних структур управління на підприємствах ґрунтується на концепції розподілу праці Taylor F. Ця модель передбачає розподіл кожного господарського процесу на велику кількість елементів. В результаті закономірним є ускладнення міжфункціональної координації, виникнення комунікаційних бар'єрів, зниження обіговості коштів, падіння рентабельності. На нинішньому етапі розвитку суспільного виробництва використання суб'єктами господарювання ідеології Taylor F. є контрпродуктивним, оскільки пріоритетними характеристиками їх діяльності стають адаптивність і динамізм[1]. Конструктивною альтернативою ідеології Taylor F. є використання українськими суб'єктами господарювання логістичного підходу. Найбільш розповсюдженою помилкою є ототожнення логістики з логістичним підходом. Між тим, логістика— це управління матеріальним потоком, а логістичний підхід — це універсальний інструмент вирішення різноманітних проблем. І його використання веде до позитивних, в ідеалі оптимальних результатів. У контексті усунення недоліків моделі Taylor F [1]. виникли чотири взаємопов'язані тенденції, які можна вважати проявом ідеології логістичного підходу, що має універсальний характер: • об'єднання локальних функцій підприємства в інтегральні функції, тобто бізнес-процеси; • скорочення загальної кількості функцій; • структурування організацій на основі інтегральних функцій; • оптимізація бізнес-процесів у цілому. Як видно з табл. 1 , структурування підприємств на основі бізнес-процесів спостерігається в процесі переходу від індустріального до постіндустріального суспільства. Таблиця 1. Основні тенденції переходу від індустріального до постіндустріального суспільства
Porter M. ввів поняття «бізнес-процес» для визначення інтеграції послідовних однорідних локальних фунцій, яка дає значущий для споживача результат. Логістика— бізнес-процес, що складається з трьох локальних бізнес-функцій: постачання, підтримка виробництва, фізичний розподіл. Porter M. визначив процес виробництва як інтегральну взаємодію бізнес-процесів, що виходять за межі кількох традиційних підрозділів підприємства. Метою такої ідеології є спрощення, уніфікація та оптимізація бізнес-процесу в цілому, а не окремих бізнес-функцій. Перехід від локальних до інтегрованих функцій приводить до стратегічних змін у таких сферах, як: кількість функцій і відділів; розподіл праці; професійна підготовка; процес прийняття і виконання рішень; міжфункціональна взаємодія; ко-нтролінг (табл. 2)[2]. Таблиця 2. Концептуальні відмінності методологічних підходів до організаційно-структурної побудови підприємства
Одним із інноваційних підходів, що дозволяє підвищити конкурентоспроможність підприємства, є процесно-орієнтоване управління, відоме як метод ABM (Activity-based Management).[1] Процесно-орієнтоване управління — це методологія, яка до-толяе підприємству підвищити цінність продукції для споживачів, а також рівень прибутковості шляхом зосередження уваги не на локальних функціях, а на бізнес-процесах (інтегрованих функціях). Такий підхід дозволяє зменшувати витрати, усуваючи нерентабельні роботи. Бізнес-процеси є сутністю методології АВМ. На їх основі визначається фінансова ефективність роботи, формується бізнес-культура, здійснюється перехід до якісно нової організаційної структури. Література:
Крутилко Олександр Іванович Львівський національний університет імені Івана Франка, аспірант krutylko.alex@gmail.com ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ТА ПОШИРЕННЯ ДЕРЖАВНО-ПРИВАТНОГО ПАРТНЕРСТВА У СВІТІ Для стійкого економічного зростання країни потребують нові сучасні автомобільні та залізничні шляхи, морські, річкові та аеропорти, газо та водопроводи, засоби комунікації тощо. Це вимагає величезних інвестицій. Фінансування даних проектів непосильне для місцевих бюджетів та створює значні складнощі для державних. Водночас значну частину інфраструктури неможливо приватизувати з міркувань національної безпеки. Розв'язання даної проблеми можливе через державно-приватне партнерство (ДПП), зокрема, механізми концесії, приватизації, управління. Концесія, як один з найбільш популярних видів ДПП, дає змогу приватним національним та іноземним компаніям ефективно експлуатувати та управляти державним майном. На думку В.І.Волошина, концесія – це "реорганізація бізнесу, переосмислення відносин держави та інвестора, новий вид організації роботи, новий механізм регулювання та залучення ПІІ" [1]. Розглянемо світовий досвід застосування ДПП, який безперечно є важливим для України. У період з 1990 по 2009 роки, за даними Світового Банку, найбільше концесійних проектів було реалізовано у Латинській Америці та Карибському басейні – 1425. Найактивнішими у регіоні є Бразилія (467), Аргентина (196) та Мексика (184). Приблизно таку ж кількість проектів було запроваджено і в Східній Азії та Тихоокеанському регіоні. Першість у регіоні, як і у світі, за кількістю концесійних договорів належить Китаю – 931 проект загальною сумою інвестицій у 111,8 млрд. дол. США. Тобто середня вартість кожного з проектів становить близько 120 млн. дол. США тривалістю від 12 до 50 років [3]. Найвпливовішими інвесторами регіону є NWS Holdings Limited (69 проектів, з яких 45 у транспортній галузі, 19 у водопостачанні та очисних спорудах та 5 у енергетиці) та Xinao Gas Holdings Limited (63 концесійних проекти у газопостачанні) [4;5]. Вдвічі менше концесійних проектів було реалізовано у Європі та Центральній Азії. Спільне пряме іноземне інвестування компаній France Telecom, Vodafone, Telecom Italia та Telenor у телекомунікації у період до 2009 року становить понад 125 млрд. дол. США. До того ж дані компанії активно продовжують розширювати свою присутність у ЦСЄ [6]. 513 проектів було запроваджено у Південній Азії. Беззаперечна першість у Індії – 380 концесій вартістю понад 158 млрд. дол. США. Замикають рейтинг Африка та Близький Схід (рис. 1) [2].  Щодо суми інвестицій у концесійні проекти регіони розмістилися у логічній послідовності відповідно до рис. 1. Однак проекти Латинської Америки та Карибського Басейну були досить дорогими загальною вартістю понад 578,7 млрд. дол. США. У Східну Азію та Тихоокеанський регіон було залучено близько 308,3 млрд. дол. США інвестицій через концесійні проекти. Трохи менше вдалось залучити Європі – 260,5 млрд. дол. США. Як вказувалось вище пріоритетною сферою є високотехнологічна галузь – телекомунікації. 198,5 млрд. дол. США інвестицій через концесії надійшло у Південну Азію, майже 80% яких припадають на Індію. Значні суми вдалось залучити також країнам Африки та Близького Сходу (рис.2.) [2].  Найбільш популярним напрямом залучення ПІІ через ДПП є телекомунікації. Загалом до 2010 року було вкладено 719645 млн. дол. США через 807 проектів. Ця галузь є високотехнологічною та сприяє ефективному розвитку економіки. Питома вартість інвестиційних проектів у цій галузі є найбільшою. На другому місці за привабливістю є енергетика. Тут здійснено найбільше проектів – 1851, загальною сумою ПІІ близько 482,5 млрд. дол. США. Транспорт знаходиться на третьому місці за сумою залучених ПІІ через концесійні механізми. Замикає рейтинг галузь водопостачання та каналізування (рис. 3.) [2;3].  Проведені дослідження свідчать, що ДПП набирає неабиякої популярності у світі. Країна одночасно отримує значне пряме іноземне інвестування, нову інфраструктуру, яка до того ж залишається у державній власності, та якісні послуги для її громадян. | |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||