Geum.ru

Урок-Про-Рок

Вид материалаУрок

Содержание


Як муза вдовольнилася
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Як муза вдовольнилася


До Херсона поїхати намовила мене мама (Цар­ство їй небесне), бо мріяла, щоб хтось став учи­те­лем, як вона. Потрапити до інституту тут проблем не було, бо ж через підготовче відділення! То раб­фак по-старому, тому це була група більш-менш доро­слих хлопців і дівчат, де не відчувалось вікової різ­ниці. На закінчення року навчання ми нарешті зробили музичний номер – заспівали з моїм по­даль­шим товаришем Вітьком Роменським якусь на­род­ну пісню та мою, чим усіх здивували.

Тому вже на першому курсі (українське від­ді­ле­ння філологічного факультету пед­інсти­туту) ми з Вітьком стали відомими в інституті музками. Він грав на гітарі, я – на сопілці, співали у два голоси народні пісні. Бувало, додавали дещо й моє.

З самого початку мого херсонського життя по­товаришував я з розумним хлопцем Андрюшею Тарнавським, з яким ми філософствували на різні теми. Навіть випивали, хоча він хворів на діабет (але трохи собі дозволяв). Він цінував мої пісні та намагався ввести мене у коло своїх друзів. Часом на якихось вечірках всі уважно слухали мої мінікон­церти. Пам’ятаю, як мене познайомили з музикою “Машины времени” та були здивовані, що я вперше чую Макаревича, бо дуже ми з ним схожі за тематикою! Такий незвіданий музичний космос…

Колись ми вирушили у своєрідну експедицію в олеш­ківські піски (до Цюрупинська) – єдину пу­стель­ну зону в Європі…

До речі, чим Херсон відрізняється від решти обласних центрів – занадто вже охоронюваними совковими свя­ти­нями – пам’ятниками революційних вождів. Місцеві жи­телі плю­ються на сучасних правителів, обзиваючи їх бандитами, крадіями тощо, проте не зважаючи на пам’ят­ники тим банди­там і крадіям. Тому коли є Кіровоград із тим дивним малюком на коні в центрі міста, то в Херсоні на майдані – сам позеленілий Ленін, трохи далі – вбивця Дзержин­сь­кий, а в скрижалях – ще й Петровський. Старовинні ж козацькі Олешки також кинуті в жертву ленінському кухареві Цюрупі…

…Там залізли на високий бархан, де я проспівав музичну композицію “Рятівний оазис”, якою най­біль­ше пишаюсь до цього часу і вважаю, що ще не готовий до її виконання музичним гуртом. Ігор Бойченко (зараз відомий фотохудожник у Херсоні) записував усе це на магнітофон. До речі, живучи в Києві, я кілька разів виїжджав за місто – у ліс або поле, де співав під відкритим небом і відкритим голосом саме цю музику. Цього вона, певно, тоді потребувала, – якнайближчого шляху до Неба…

Ходили ми з Андрієм і на репетиції гурту “Пост­кріптум”, який грав класний рок (може, вперше в Херсоні), але проіснував рік-два. Я там сидів на підлозі та кайфував. Вони грали втрьох, без гітари, і тому наприкінці ми трохи навіть пробували пограти разом їхні пісні. Згодом я часто зустрічався з хлопцями, а з барабанщиком Вадиком Маяцьким ми грали кілька років у “Криголамі” (2000-2003).

Жив я в гуртожитку, де мешкало багато узбеків. Серед них були й музки, через що інститут мав ціле сховище рубабів (“палка три струна”) та бубнів їхніх. Я у часи натхнення музикував з ними на тих інструментах, отримуючи справжню насолоду. Ім­про­візували у такому складі: рубаб і гітара, на­гра­ючи східні мелодії. Поважали мене вони.

Здибався там і з нашими хлопцями, що нале­жа­ли до меншості совків – до любителів рок-музики. Ці хлопці розповідали про мої пісні один одному і зрештою ті розмови дійшли до Серьоги Попель­чука, завідувача клубу з Корсунки, що наїжджав на сесії до училища культури та перебував у нашому гуртожитку.

Одного разу Серьога Москаленко на прізвисько Тюбик, що жив зі мною у кімнаті, привів його до нас і ми позна­йо­ми­лись. Пух (Попельчук), послухавши мої пісні, відразу запропонував спробувати пограти рок гуртом (або рок-гуртом). У компанії також був Коля Черненко (Чопа) – відомий неформал, лю­би­тель модернової літератури та Бориса Гребен­щи­кова, у подальшому актор у студентському театрі інституту, а також учасник і організатор театру а-ля одеські “Маски” (у Новій Каховці разом із Льовою Делієвим – братом відомого Георгія). Колі подо­ба­лась (що приємно) і моя музика – зрозуміло, її російська складова. Що поробиш, совкові інте­ле­кту­али (хоч і з села) !

Отже, найближчими канікулами поїхали ми з Тюбиком до Корсунки (селище, що входить до Новокаховської міськради – разом із Дніпрянами та Основою). Це був лютий-місяць.

Ми підготували кілька пісень на якийсь район­ний конкурс. Репетиції проходили вечорами. Тюбик грав на бас-гітарі, Пух – на барабанах. У клубі ще залишились від колишніх танців кілька електро­гітар : у мене була маленька, легенька, за формою схожа на балалайку гітара “Йолана”, у Тюбика – полудековий бас “Орфей”. Клуб існував у колишній конюшні, і це ми відчули колись пізніше, як місцеві пацюки пожерли наші кабелі. У селі склалась чимала компанія “продвинутих” людей, яким було дуже цікаво, що у них з’явились живі музики. Увечері після репетиції ми сідали у Пуха вдома та добряче вживали зроблене ним вино й приготовану його тещею всіляку смакоту. Колись, пам’ятаю, я наготував якоїсь мішанини з грибів, м’яса, картоплі та сметани, після чого (з вином, звісно) нам усім було погано. Але то один раз.

Було весело й тепло від такої дружби та власно заграної музики. Моя муза так кайфувала вперше!

Покликали ми з Херсона й Вітька як вокаліста та поїхали до Основи на конкурс. Коли не помиляюсь, ми там грали три пісні – “Доброго ранку, Україно” (івасюківського типу, де безграмотно наголошу­ва­лась Україна, за що мені соромно по цей час); “Тебе нема” (більш блюзова з роковими ходами) та, здається, наша з Вітьком улюблена “Крик муравья” (рокова, тільки що з простим звуком – без усілякого фузу).

Виступ почався з приколу. Вітьок не виставив мікрофона, і коли вискок з-за завіси та побачив, що той стоїть дуже низько, з переляку скорючився та зігнувся донизу й так співав усю першу пісню . Та то було що! Журі так і не зрозуміло, що це вони таке слухали! Наявний був і переляк – як таке оцінювати! Жах. Зараз би така музика була б смішною через свою ретровість, а тоді це був невідомий авангард (це ж твори не члена – ги-ги – спілки совкових композиторів). Ось так…

Але Пух був задоволений і далі бився з район­ни­ми функціонерами за нас! Щоправда, він з ними був у великій дружбі та пошані, оскільки виручав їх весь час і робив найкращу та найсучаснішу ди­ско­теку в усьому районі (на неї молодь приїжджала навіть з міста).

Про це слід сказати окремо.

На той час (середина 80-х) існував список забо­ро­неної музики для громадського програвання, до якого входили поряд із, скажімо, Pink Floyd і наші Аукціон або Кіно. Їхні записи передавались з рук в руки, як антисовкова література – за всіма законами ленінської конспірації . От у Пуха на дискотеці можна було погоцати під якийсь Чингісхан, забо­ро­нений через одне слово, схоже на, скажімо, Москва чи Брежнєв!

До речі , пізніше один з відомих музичних колекціонерів розповідав : коли його потрусили кегебісти та забрали як речовий доказ бобіни й касети з тими забороненими за­пи­сами, то вже при іншій владі їх не знайшли ніде в архівах. Серед кегебістів бо також були меломани! Так і місцеві комсомольські працівники приїжджали до Пуха на ди­ско­теку. Подвійне обличчя держави…

Отож, шануючи Пуха та й зрештою нашу музику, місцеві функціонери дозволяли й сприяли нашим виступам. У цьому плані виділявся Сергій Цигіпа, син справжніх професійних розвідників, секретар комсомолу, пізніше – офіцер кегебе, директор видав­ництва й політик. Хоча відчувалось, що це був шлях його пошуку. Думаю, чогось він так і не знайшов… Хоча ім’я його залишилось надовго серед рокерів, оскільки перший фест “Рок-н-рол Таврій­сь­кий” просував і далі описував саме він.

Але до цього ще було чимало часу, протягом якого “Посторонним В” (такою була назва нашого гурту, яка мені й до сьогодні подобається) пере­тво­рився на “Криголам”…

Як ви вже побачили, тут присутня тема славно­зві­сного Вінні Пуха. І тому однією з перших пісень гурту була однойменна “Посторонним В” : “На­пле­вать нам злорад­ных, пусть их миллион, мы им скажем, посторонним: вам вхож воспрещен! Глав­ный принцип в товариществ – посторонним В!”

Була ще злободенна пісенька про тогочасні цінності – “молодые женщины отдадут все за штаны “Леви Стараус…” і про слухачів та авторів пісень – “по уровню, по уровню, по умственному уровню, по зеркалу, где видят себя, люди поют песни не лю­бя”, і про егоїзм – “если ты замучен, вспомни о себе, уходи в себя, не думай о борьбе…” А най­голов­нішою була, звісно, “Животная благодать”, за яку нам пізніше дали приз від обласної молодіжки “Ленінський прапор” – підписку на газету (що­прав­да, ми її так і не побачили – таке горе ).

Першою ж піснею у класичному стилі Рок була “Чеслав Немен”, назва якої – то данина відомому музиканту, але зміст повністю передає мої того­час­ні настрої : “огрубеют пальцы, но не ноты”, “у ис­кус­ства я сижу за дверцей, не впускают туда песню мою…” Там вдалі рифи, і тому її записано з україн­сь­ким текстом в альбомі “Пісні чорної лелеки”).

Про українські пісні я вже сказав, але то була все ж таки попса, і тому першою стильною піснею тут я вважаю блюз “Облом”, який проіснував згодом чи­ма­ло років і був записаний аж у 2001 році в альбомі “Херсонський блюз”. Другою була “Квітонька”, що мала дуже красиву мелодію, але лише один куплет (“Квітонька виросла на стражданці моїй, я так зрадів, бо це ж перші квітка мрій…”). Приспів же був ро­сій­сь­кою мовою і натякав на надто популярну на той час Пугачову (“Я лидер спящего болота, с собой конкуренции не потерплю…”). До речі, як я не на­ма­гався придумати до неї продовження – найн! (бо така вона прийшла – однокуплетна…)

Можна сказати, що весь 1983 рік ми грали як “Посторонним В” – кілька концертів, серед яких виступ у день мого весілля (і надалі було багато таких “жертв” заради музики) – у селищі Моло­діж­ному, де жив Вітько – перед двома десятками гля­дачів . Згодом ми звикли до такої аудиторії на сольних виступах і зрозуміли, що краще нехай одному-двом сподобається, аніж двом сотням не сподобається.

Пам’ятаю, був концерт у нашому клубі, де зібралася вся Корсунка – сиділи з паличками бабусі, бігали між рядами дітлахи, плювали насіння тітки, а забилися їм зрештою у голову слова “три курая”, що були сприйняті замість “крик муравья”. І не дивно : по-перше, апаратура й досі на рок-концертах не дає змоги зрозуміти всі слова, а по-друге кураї – то ж головна ознака українського степу (поряд із жовто­брю­хами – жах), і я пізніше в пісні, що була дуже популярна у Херсоні (“На січовому полі”), вико­ри­став це слово : “та не знає тебе Вітчизна твоя, бо не бачить тебе із-за курая…”

Грали ми втрьох, і надалі це стане творчою кон­цеп­цією гурту, хоча були й інші варіанти – гіта­ри­сти, клавішники та купа вокалістів. І все ж таки втрьох завжди найкраще виходило. Цікавий при­клад – Rush, який навіть пристрої всілякі вико­ри­сто­вував, аби тільки втрьох! SBB також, причому пере­важно використовував варіант бара­ба­ни – клавіші – гітара. У сучасній музиці таким є Muse, а важкий рок і панк таких прикладів має дуже багато.

До речі, недоброзичливці мене часом навіть спеціально зачіпають, знаючи, що не люблю цю тему: а чого б вам не взяти другого гітариста чи клавішника? А тому що концепція у нас така!…

Пробували ми тоді й співака одного місцевого – улюбленця дівчат. Симпатяга був і мав хороший голос. Та колись не прийшов на репетицію, бо був десь з тими дівчатами. Пух його відразу вигнав. Варто сказати, що ніколи більше такого “директора”, як Пух, у нас не було, хоча я дуже такого б хотів – щоб людина займалася організацією, була звуко­опе­ратором. Серьога був саме такий, хіба що ще й барабанщик. Було навіть підказував з-за барабанів операторам, куди їм крутити ручки!