Київський національний університет імені Тараса Шевченка
| Вид материала | Документы |
- Київський національний університет імені тараса шевченка герасимова світлана василівна, 682.99kb.
- Київський Національний університет імені Тараса Шевченка Кохановська Олена Велеонінівна, 751.92kb.
- Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка Історичний, 675.02kb.
- Київський національний університет імені Тараса Шевченка С.І. Сніжкo теорія І методи, 3725.97kb.
- Текст роботи: київський національний університет імені тараса шевченка жуковська галина, 546.29kb.
- Київський національний університет імені тараса шевченка, 355.25kb.
- Київський національний університет імені тараса шевченка на правах рукопису чехович, 992.98kb.
- Київський національний університет імені тараса шевченка на правах рукопису мазур тамара, 1244.31kb.
- Зразок 1 Київський національний університет імені Тараса Шевченка наказ, 349.83kb.
- Збірник наукових праць зі спеціальності "Журналістика" / Київський національний університет, 1952.54kb.
4.3. Тактичні прийоми, засновані на даних логіки
Дослідженню окремих тактичних прийомів, заснованих на методах логіки, у вітчизняній науковій літературі увага приділялась. Зокрема детально проаналізовано питання висування і перевірки версій [152; 347; 462; 19; 254] але характеристика інших з них залишалася поза увагою. Водночас методи логіки та засновані на них тактичні прийоми використовуються для розв'язання таких завдань, як: виявлення доказів; установлення наявності або відсутності причинових зв'язків між виявленими фактами та скоєним злочином; визначення характеру інформації в джерелах доказів та її значення для подальшого розслідування; конструювання версій; планування; визначення напряму розслідування та його послідовності; вибір найефективнішого поєднання засобів розслідування; вибір тактики проведення окремих слідчих дій та оцінки отриманих в їх ході результатів тощо.
Найпоширенішими загальнонауковими методами, які лежать в основі тактичних прийомів, заснованих на даних логіки, є: аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія, гіпотеза, абстрагування, порівняння, ототожнення, прогнозування, моделювання, реконструкція.
Аналіз (від грец. analysis – розкладання, розчленування) полягає в тому, що досліджуваний предмет мислено або практично розчленовується на складові (ознаки, властивості, відношення) [634, с.8], кожен з яких після цього досліджується окремо як частина розчленованого цілого для того, щоб виділені в ході аналізу елементи з'єднати з допомогою іншого логічного прийому – синтезу в ціле, збагачене новими знаннями [249, с.34–35]. У сфері судочинства метод аналізу використовується з метою визначення: наявності підстав порушення кримінальної справи; особливостей планування розслідування, виду та змісту першочергових слідчих дій; тактичної перспективи розслідування; матеріальних збитків і способів забезпечення цивільного позову; питань, які потрібно з'ясувати шляхом оперативно-розшукових заходів; форм взаємодії слідчого і працівників кримінального розшуку; особливостей використання даних, отриманих оперативним шляхом; часу обрання та виду запобіжного заходу; причин і умов, що сприяли скоєнню злочину тощо. Яскравим прикладом використання методу аналізу є виявлення з його допомогою осередків злочинів [6; 7; 8, с. 139–163]. Можливим є криміналістичний аналіз окремих об'єктів, зокрема, окремого злочину або їх виду [597].
Синтез (від грец. synthesis – з'єднання, складання – це мислене з'єднання частин предмета, розчленованого в процесі аналізу, установлення взаємодій і зв'язків частин та пізнання цього предмета як єдиного цілого [249, с.543]. Отже, синтез – це протилежний аналізу прийом, який полягає у вивченні предмета в його цілісності, в єдності та взаємозв'язку його складових, розчленованих шляхом аналізу. Саме аналізуючи різні факти, слідчий узагальнює їх і з допомогою синтезу доходить висновків, які пояснюють певні обставини.
Зіставлення знань, висловлених у формі суджень, з даними досвіду та з іншими судженнями призводить до формулювання умовиводів, які являють собою форму мислення (логічну дію), у результаті якої з одного або кількох відомих і певним чином пов'язаних суджень (засновків) отримується нове судження (висновок), у якому міститься нове знання [249, с.623]. Найпоширенішими є індуктивні, дедуктивні, традуктивні та гіпотетичні умовиводи.
Залежно від того, чи існує між засновками і висновком зв'язок логічного наслідку (якщо – то), розрізняють індуктивні та дедуктивні умовиводи. У дедуктивному умовиводі цей зв'язок базується на логічному правилі, згідно з яким висновок з логічною необхідністю випливає із засновку. А в індуктивному умовиводі зв'язок засновків і висновку спирається не на правило логіки, а на певні фактичні або психологічні підстави, які не мають формального характеру. Такий умовивід логічно не випливає із засновків і може містити інформацію, яка в них відсутня, а тому достовірність засновків не обов'язково зумовлює достовірність висновків.
Отже, шляхом дедуктивного методу (методу виведення) із загального правила (засновків) виводиться окремий висновок. Тобто це шлях мислення, який веде від загального до окремого. Наприклад, загальновідомо, що всі злочини залишають сліди. Скоєно злочин, отже, логічно припустити, що залишились його сліди. А індуктивний метод (метод наведення) – це шлях мислення, який веде від окремого, особливого до загального, закономірного. Тобто тут з окремих ознак (засновків) виводиться певне загальне правило (висновок). Наприклад, установлено, що злочини А, Б, В, Г, які скоєно однаковими способами, скоєно Н. Таким же способом скоєно і злочин Д, отже, логічно припустити, що його також скоїв Н.
Але якщо в дедуктивному висновку від істинних знань (засновків) переходять і до істинних висновків, то в індуктивному висновку від істинних знань (засновків) переходять до вірогідних висновків, які потребують додаткової перевірки.
Підкреслюючи важливість дедукції, не слід, однак, відривати її від індукції або недооцінювати останню, оскільки майже всі загальні положення, включаючи й наукові закони, є результатом індуктивного узагальнення. У цьому розумінні індукція – основа наших знань. І хоча сама по собі вона не гарантує їх істинності та обґрунтованості, але породжує припущення, зв'язує їх з досвідом і, таким чином, надає їм більший чи менший ступінь вірогідності. А оскільки досвід є джерелом і фундаментом знань, то саме тому індукція, яка базується на тому, що осягається в досвіді, є необхідним засобом їхнього узагальнення і систематизації. Отже, саме на основі індукції формується світогляд людини.
У сфері судочинства використовуються і індуктивні, і дедуктивні умовиводи. Так, на основі відомих ознак певного роду, виду, класу об'єктів за правилами дедукції робиться висновок про належність до них конкретного об'єкта, тобто визначається його групова належність. А на основі індуктивних умовиводів обґрунтовується висновок про індивідуальну тотожність.
Таким чином, будь-яка пізнавальна діяльність являє собою індуктивно-дедуктивний процес, у якому індукція і дедукція, розв'язуючи конкретні завдання, взаємодоповнюють одне одного.
Що ж до традуктивних умовиводів (від лат. traductio – переміщення), то в них окремий висновок робиться з окремих засновків або загальний висновок – із загальних засновків [249, с.614]. Прикладом такого умовиводу є аналогія (від грец. analogia – відповідність, подібність, рівність відношень), яка являє собою подібність предметів у певних властивостях, ознаках або відношеннях, причому таких предметів, які в цілому відмінні. Отже, умовивід за аналогією – це такий умовивід, у результаті якого робиться висновок про те, що досліджуваний предмет, можливо, має ще одну ознаку ”ікс”, оскільки всі інші відомі нам його ознаки схожі з ознаками іншого предмета, який відзначається, крім того, ще й ознакою ”ікс”. Або – це логічний висновок, у результаті якого досягається знання про ознаки одного предмета на основі знання того, що цей предмет схожий з іншими предметами [249, с.36–37]
Таким чином, аналогія є різновидом умовиводу, у якому з подібності або відмінності деяких ознак двох чи більше об'єктів робиться висновок про схожість або відмінність інших ознак цих об'єктів. Вона являє собою зіставлення фактів за окремими ознаками, і якщо виявляється схожість одних ознак, то робиться висновок і про схожість інших. Наприклад, відомо, що крадіжки часто інсценують розкиданням речей, а тому при незрозумілому безпорядку не виключається інсценування. За аналогією будують типові методики розслідування, планують слідчі дії та розслідування в цілому тощо.
Вырезано.
Для доставки полной версии работы
воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта
Чутки – це інформація про непідтверджені події. Визначальними стосовно типології чуток є дві характеристики: інформаційна та експресивна. Перша визначає міру вірогідності чутки, друга – загальний тип емоційної реакції, на яку вона розрахована і яку виявляє під час сприймання аудиторія. Ця характеристика відображає суб'єктивний стан людей і в типології чуток є головною. Відповідно до неї виокремлюють чутку-страховище, агресивну чутку, чутку-бажання. Залежно від міри вірогідності розрізняють абсолютно невірогідні чутки; невірогідні з елементами правдоподібності; вірогідні з елементами неправдоподібності; правдоподібні чутки.
Метою того, хто передає чутку, є не стільки саме повідомлення, скільки формування певної установки стосовно того, що є предметом інформації (чуток), а також формування сприятливого ставлення до самого себе. Мотивом цього може бути суперництво в групі, боротьба за лідерство, прагнення підвищити групову оцінку чи самооцінку. Не відаючи, звідки йде чутка, люди часто схильні вірити тому, що повідомлення йде з надійного джерела. Це надає чутці позірної вірогідності, тобто її можна вважати формою престижного навіювання. У подібних випадках відбувається явище емоційного зараження, яке звужує поле свідомості та зменшує критичне ставлення до повідомлення.
Ще одним мотивом поширення чуток є неусвідомлене прагнення зменшити власну особистісну напруженість, розділити свій страх, невпевненість або хвилювання зі слухачами. У цьому випадку взаємність страху або хвилювання дає полегшення. Крім того, людина, яка передає іншій якусь панічну чутку, має хоч слабку надію на те, що ті, хто її слухає, спростує тривожне повідомлення.
Серед засобів протидії чуткам розрізняють профілактичні та активні. Профілактичні засоби пов'язані з ефективністю дії засобів масової інформації та пропаганди, ефективністю керівництва на всіх рівнях, довіра до нього та засобів масової інформації. А засоби активної протидії, як правило, пов'язані з контрпропагандою, яка виходить з того, що замовчування чуток призводить до їхнього поширення, виникнення нових чуток. Пряме спростування чуток часто викликає ефект "бумерангу". Вони знову повертаються і поширюються серед людей, ще з більш недостовірними деталями. Отже, найкращим способом припинення поширення чуток є послідовна подача дійсних фактів взагалі без посилання на чутки. Важливим при цьому є авторитет і престиж джерела інформації, який для більшості аудиторії має образ незалежного експерта чи спеціаліста.
Що ж до тактичних прийомів, заснованих на методах психологічного впливу, то вони являють собою технологічний бік використання психологічних методів. Зазвичай вони полягають у сприятливих змінах на користь ситуації розкриття правопорушення, максимальному використанню фактора раптовості, несподіваності у веденні справи; в униканні конфлікту й очікуванні; концентрації доказів і впливі з їхньою допомогою на найслабші місця в позиції супротивної сторони; використання сил і засобів протилежної сторони і застосування нових методів, про які вона не поінформована тощо [664, с.78–79].
Завданнями застосування цих прийомів є: а) зміна у сприятливий бік ходу розслідування; б) максимальне використання фактора несподіваності; в) забезпечення методичності та поступовості при веденні справи; г) створення умов переваги над протидіючою стороною; ґ) ухилення від конфлікту; д) вичікування; е) концентрація доказів і вплив з їхньою допомогою на найслабші місця в позиції протидіючої сторони; є) створення умов, несприятливих для досягнення мети супротивної сторони; ж) застосування методів, про які необізнана протидіюча сторона; з) синхронізація та систематичність дій працівників правоохоронних органів, учасників процесу.
Тактичні прийоми, засновані на методах психологічного впливу, класифікують: за змістом: уселяння, суміжність, схожість, наочність, контрастність, роз'єднання, перифраза, повторюваність, раптовість, легенда, вичікування, інерція [526, с.65]; за цільовим призначенням: адаптивні, інформаційні, спрямовані на емоційний вплив, спрямовані на створення певного уявлення, що визначають істинність свідчень [150, с.84]; за завданнями: що сприяють установленню психологічного контакту, актуалізації в пам'яті сприйнятого, виявленню брехні, що спрямовані на встановлення мотивації свідчень, що сприяють виявленню винної особи, що відвертають конфліктні ситуації [252, с.68; 673, с.128].
Якщо урахувати висловлені з цього приводу погляди, то серед тактичних прийомів, заснованих на методах психологічного впливу, насамперед розрізняють: установлення психологічного контакту; роз'яснення положень закону; звернення до громадянської совісті (свідомості) та інших позитивних якостей особи; переконання; стимулювання позитивних якостей особи; спонукання до наслідування; створення неадекватного уявлення про хід розслідування і зібрані докази; непрямий допит; мислена реконструкція обставин злочину; словесна розвідка; демонстрація можливостей розслідування; використання стану емоційної напруженості; різка зміна стану емоційної напруженості; емоційний експеримент; допуск легенди; нейтралізація особи; суспільна ізоляція особи.
Установлення психологічного контакту полягає у створенні умов для позитивного, доброзичливого сприйняття однією особою іншої. Базується на методах передачі інформації, переконання, навіювання, керованих психічних станів, прикладу, рефлексії, зараження тощо. З цією метою використовується демонстрація доброзичливості слідчого; проведення попередньої бесіди на сторонню тему; звернення до логічного мислення; роз'яснення мети та завдань допиту [378, с.49].
Здійснюється шляхом уточнення даних анкетно-біографічного характеру; демонстрація обізнаності про обставини життя допитуваної особи, її потреби, інтереси; повідомлення про мету допиту; переконання в невідворотності покарання за скоєний злочин; роз'яснення значення щирого каяття та інших пом'якшуючих обставин; аналіз перспектив ситуації, що склалася; використання позитивної оцінки окремих якостей особи; роз'яснення можливостей повідомлення правдивих свідчень; переконання в необхідності надання допомоги органам розслідування; роз'яснення сутності та суспільної небезпечності скоєного злочину; надання можливості ознайомитися з документами та речовими доказами тощо.
Роз'яснення положень закону полягає в доведенні до відома особи змісту його окремих положень, які мають або можуть мати для неї принципове значення. Базується на методах передачі інформації, переконання (логічного та емоційного), постановки і варіювання мисленнєвих завдань тощо. При цьому слідчий не тільки виконує свій процесуальний обов'язок, а й здійснює безпосередній психічний вплив. Це відбувається в ході роз'яснення процесуальних прав і обов'язків особи, попередження свідка про відповідальність за відмову від давання показань і завідомо неправдивих показань або роз'яснення окремих статей закону.
Попри важливість цієї процедури з правових і тактичних міркувань слід погодитися з висновком, що чинна процедура попередження про кримінальну відповідальність за надання завідомо неправдивих показань є неефективною. Це підтверджується опитаними лжесвідками, які повідомили, що вони зовсім не запам'ятали такого попередження і воно ніяк не вплинуло на їхнє рішення щодо надання неправдивих показань [500, с.150]. Такий висновок свідчить, що даному питанню на практиці належної уваги не приділяють. Як правило, проведення даного прийому проходить непереконливо, скоромовкою, без урахування культурного рівня допитуваного. Багато слідчих ставляться до цієї процедури як до формальності.
Форма попередження про можливість відповідальності має обиратися залежно від особистих якостей допитуваного. Наприклад, при допиті як свідка особи, що є зацікавленою у справі, слідчий повинен дати зрозуміти, що показання будуть детально перевірені. При допиті свідка недостатньо розвиненого, але добросовісного, слідчий повинен пояснити, що кримінальна відповідальність настає лише при наданні завідомо неправдивих показань. Іноді доцільно нагадати особі, що вона попереджена про відповідальність за надання завідомо неправдивих показань, і якщо вона надасть їх, то буде притягнута до відповідальності, а, крім того, про це буде повідомлено за місцем її проживання, роботи чи навчання. Такий прийом може бути ефективним, якщо особа вже викрита в повідомленні неправдивих відомостей з приводу певних обставин.
При роз'ясненні положень закону та правових наслідків певного вчинку слідчий повинен роз'яснити зміст статті, але при цьому він не має права давати якісь конкретні обіцянки, пов'язані з визначенням можливої міри покарання чи звільненні від відповідальності за скоєний злочин, оскільки це компетенція суду.
Звернення до громадянської совісті. Оскільки совість є моральним регулятором поведінки людини, то суть цього прийому полягає в спонуканні особи порівняти, наскільки її фактична поведінка відповідає її морально-етичним переконанням. Базується на методах передачі інформації, переконання, постановки і варіювання мисленнєвих завдань, навіювання, прикладу, керованих психічних станів тощо. Потреба застосування такого прийому зумовлена тим, що деякі особи відмовляються давати показання чи намагаються приховати факти, які мають важливе значення для слідства. Мотиви тут можуть бути різні: страх помсти чи викриття своїх непорядних вчинків тощо. Часто трапляється так, що свідок засуджує злочин, але намагається допомогти обвинуваченому з почуття дружби чи жалю до нього. У такому випадку йому слід роз'яснити, що замовчування чи брехня шкідливі не тільки для розслідування, а й для самого свідка.
Засобами звернення до громадянської совісті є акцентування уваги на значенні боротьби зі злочинністю, соціальній небезпеці поширення злочинності тощо. Саме тому при підготовці до проведення даного прийому потрібно попередньо визначити ціннісні орієнтири, виділити головні риси та якості особи, вплив на які приведе до надання правдивих показань.
Стимулювання позитивних якостей особи полягає у зверненні уваги особи на те, що іноді її поведінка не відповідає її фактичним позитивним якостям, а отже, принижує її. Як форма тут, як правило, обирається фраза ”Адже в цілому Ви хороша людина” і це ілюструється прикладами її позитивної поведінки, досягненнями, перспективами тощо. Базується на методах передачі інформації, переконання, постановки і варіювання мисленнєвих завдань, навіювання, прикладу, керованих психічних станів. Дає позитивні результати стосовно обвинуваченого, який не категорично заперечує факти і перебуває на межі їх визнання, для чого йому потрібен певний поштовх [72, с.131], в якості якого можна застосувати стимулювання позитивних якостей, які є у кожної людини. Але слідчий повинен враховувати прийнятність для допитуваного тих чи інших аргументів, способу акцентування уваги на таких якостях, що залежить від статі, віку тощо [70, с.52].
Спонукання до наслідування полягає в схилянні особи до повторення вчинку іншої особи. Відомо, коли одна з кількох осіб, що проходять у справі, дає правдиві показання, і якщо це стає відомим іншим, то може зумовити ланцюгову реакцію (зараження). Тобто слідом за нею починають давати правдиві показання й інші учасники. Отже, закликаючи дотримуватися позитивних прикладів, яким надається відповідна морально-етична чи правова оцінка, нерідко вдається спонукати людину до бажаної поведінки. При застосуванні даного прийому слід створити такі умови, які сприяли б позитивному впливу і запобігали впливу небажаному. Адже є й приклади іншої (небажаної) поведінки. Базується на методах передачі інформації, переконання, постановки і варіювання мисленнєвих завдань, навіювання, прикладу, керованих психічних станів тощо.
Створення неадекватного уявлення про хід розслідування та зібрані у справі докази полягає в тому, щоб у особи склалося враження, що пред'явлене їй обвинувачення чи заявлена підозра підтверджується відповідними доказами, а тому заперечувати факти немає сенсу. Базується на методах передачі інформації, переконання, постановки і варіювання мисленнєвих завдань, рефлексії, навіювання, прикладу, керованих психічних станів. При застосуванні цього прийому слід бути обережним і враховувати, що в дійсно винної особи формування такої впевненості – природне явище, тому що вона відчуває свою вину, а тому розуміє об'єктивну можливість зібрати докази її вини. Саме тому вона може переоцінити зібрані слідчим докази на даний момент, і в неї може скластися перебільшене про них враження. "Внутрішня оцінка своєї вини чи невинності породжує оцінку не тільки ситуації в цілому, а й окремих доказів. Винний розуміє значення кожного з них, а на невинного вони ніякого враження не справляють, будуть незрозумілими [72, с.144]. Отже, коли особа не винна, то в неї відчуття своєї вини саме по собі не з'явиться. При цьому вона розуміє, що про докази, які свідчать про її вину, не може бути й мови. І якщо слідчий продовжуватиме ”створювати неадекватне уявлення про зібрані докази”, то для особи стане очевидним, що він ”блефує”.
При використанні зазначеного тактичного прийому виникає запитання, чи не є він різновидом обману, і які межі його правомірності. Якщо виходити із загальних принципів права, то критеріями неможливості застосування обману є: 1) введення в оману або використання обману до особи щодо її прав і обов'язків як учасника процесу, створення помилкових уявлень про правові наслідки її дій тощо; 2) надання особі нездійсненних обіцянок, зокрема, учинення протиправних дій, безпідставне послаблення запобіжного заходу або зміна її процесуального статусу тощо; 3) використання фальсифікованих доказів, експертних висновків, створення неправильного уявлення щодо дій особи в конкретному випадку з метою отримання показань тощо; 4) використання ослабленого психічного стану підслідного, дефектів його психіки для отримання показань; 5) використання релігійних переконань та забобонів особи тощо.
Допустимість обману можлива, якщо це не зумовлює небезпечних наслідків для учасника процесу, зокрема: приниження його честі та гідності; визнання неіснуючої провини, спонукання до самообмови; обмови невинних чи перебільшення провини винних осіб; формування в обвинувачуваного чи пов'язаних з ним осіб низьких спонукань і почуттів тощо.
Одним із способів формування помилкових уявлень про хід розслідування і зібрані у справі докази служить розроблена А. Ратіновим [499, с.194–196] тактична комбінація, що реалізується найчастіше в процесі допиту і полягає у: 1) формуванні в особи помилкового уявлення про обставини, які в дійсності могли б призвести до небажаних рішень і дій. Мається на увазі приховування наявних у слідчого доказів або, навпаки, створення перебільшеного уявлення про їхній обсяг, значення тощо. Причому поняття ”формування” тут слід розуміти не як безпосередній вплив слідчого на психічні процеси особи, а як створення умов для формування у неї помилкового уявлення, умов, за яких таке формування стає можливим, а трапиться це чи ні – залежить від особи та обраної нею позиції; 2) формуванні завдань, спроба досягнення яких поставить протидіючу особу в програшне становище, наприклад, намір переховати викрадене майно дасть змогу затримати її на гарячому; 3) формуванні бажаного для слідчого методу розв'язання завдання та способу дій, що є типовим для рефлексивного управління; 4) формуванні помилкового уявлення про мету окремих дій слідчого; 5) створенні труднощів для правильної оцінки зацікавленими особами істинної мети слідчого; 6) формуванні у зацікавлених осіб помилкового уявлення про усвідомлення слідчим істинних цілей, які вони мають на меті або про неусвідомлення слідчим неправдивості висловлених ними пояснень чи поданих доказів; 7) формуванні у підслідного наміру скористатися нікчемними засобами протидії розслідуванню. Як видно з викладеного, перераховані варіанти завдань тактичної операції передбачають певне маневрування слідчим наявною у нього інформацією про слідчу ситуацію. З морального погляду, ця інформація завжди має бути достовірною [326, с.86].
Прийом непрямого допиту полягає у формулюванні запитання, у якому завуальовано по суті два запитання, одне з яких головне, а замасковане – другорядне чи нейтральне, однак відповідь на яке і буде відповіддю і на головне запитання. При цьому у допитуваного повинно складатися враження, що слідчого цікавить саме другорядне запитання. Наприклад, не ставиться запитання, ”Чи знаєте Ви Н.?” А запитують – ”Коли Ви в останній раз зустрічалися з Н.?” Тобто особі нав'язується думка, що те, чи знає вона Н., добре відомо, а залишається уточнити лише деталі.
Базується на методах: передачі інформації, переконання, рефлексії, навіювання, керованих психічних станів тощо.
Прийом перерваного допиту полягає в тому, що за відсутності зізнання особи та неможливості одержати його в даний момент і за наявності певної сукупності доказів слідчий вказує на логічну залежність між ними і в кульмінаційний момент доведення цієї залежності допит перериває, щоб дати можливість особі усвідомити безперспективність зайнятої нею позиції. Заснований на використанні методу передачі інформації, постановки і варіювання мисленнєвих завдань, переконання, рефлексії, емоційного експерименту, навіювання, керованих психічних станів. Але тут має бути чітко визначено момент переривання допиту. Як правило, це повинно бути зроблено тоді, коли допитуваний сприйняв передану слідчим інформацію, усвідомив її значущість для себе і от-от повинен повідомити як усе склалося насправді, але все ще вагається. У цей момент слідчий і перериває допит та дає можливість допитуваному прийняти остаточне рішення. Отже при застосуванні цього прийому майстерність слідчого полягає у вмінні відчути психічний стан допитуваного і вчасно перервати допит.
Прийом мисленої реконструкції обставин злочину полягає в тому, що слідчий сам уявляє картину скоєного злочину і розповідає про це допитуваному, чим допомагає йому згадати забуте, відтворити послідовність розвитку певних обставин. Застосування цього прийому засновано на особистому досвіді слідчого, матеріалах огляду та інших доказах. Базується на методах передачі інформації, переконання, постановки і варіювання мисленнєвих завдань, рефлексії, емоційного експерименту, навіювання, керованих психічних станів.
При використанні цього прийому потрібно бути обережним. Помилкове припущення, подане в категоричній формі, може ускладнити ситуацію, оскільки допитуваний може зрозуміти, що слідчий всього не знає, а його розповідь базується лише на якихось окремих, відомих йому незначних обставинах. Правильність припущення, що має конструюватись особі, потрібно спочатку перевірити і проаналізувати його переконливість, пам'ятаючи при цьому, що уявлення слідчого про злочин обмежене, а його учасник знає його обставини в деталях. При цьому не слід виключати й того, що підозрюваного обмовили тощо.
Прийом словесної розвідки являє собою спосіб виявлення реакції особи на певну інформацію. Базується на методах передачі інформації, постановки і варіювання мисленнєвих завдань, навіювання, рефлексії, емоційного експерименту, керованих психічних станів. Як правило, застосовується при проведенні обшуку. Суть його в тому, що особи, у яких проводиться обшук, утягуються в діалог зі слідчим. При цьому їх розпитують про розташування приміщення, надвірних будівель, їхнє призначення тощо, розуміючи, що вони, як правило, або ж не згадують, або лише побіжно згадують ті місця, де саме заховані розшукувані об'єкти.
При цьому враховується, що коли обшук проводять у особи, у якої немає розшукуваного об'єкта, то вона, звичайно, серйозно переживатиме неприємну процедуру обшуку і почуватиметься морально травмовано, але реагувати на це показною бравадою та іронією у неї не буде підстав. А тому бравада, іронічні зауваження та підказки, як правило, свідчать, що помилки в обۥєкті обшуку немає.
Слідчий повинен вміти, судячи з поведінки заінтересованих осіб, розібратись в їхніх переживаннях і вловлювати їхні реакції, що вказують на близькість особи, що проводить обшук, до розшукуваних об'єктів, і на основі цього вносити в хід обшуку необхідні корективи. З цією метою, наприклад, на думку А. Ратінова, перш ніж перейти до обшуку наступних об'єктів, потрібно оголосити про наступну стадію обшуку і про свої наміри, а при цьому простежити за реакцією та поведінкою присутніх. Словесний подразник посилює збудження і може зумовити відповідну реакцію з боку обшукуваного [498, с.293], а тому бажано щоб слідчий лише організовував обшук і стежив за його ходом та поведінкою обшукуваних осіб, а технічну роботу виконували інші.
Прийом демонстрації можливостей слідства полягає в тому, що особі демонструють можливості слідства при розв'язанні аналогічних питань, наприклад, за допомогою спеціальних засобів чи досліджень. Це орієнтує особу на те, що в разі потреби ці можливості можуть бути використані й у даному випадку, і обставини, які вона замовчує, усе одно будуть установлені. Базується на методах передачі інформації, переконанні, постановки і варіювання мисленнєвих завдань, рефлексії, емоційного експерименту, навіювання, прикладу, керованих психічних станів.
Цей тактичний прийом може не тільки спонукати особу до надання правдивих показань, а й полегшує подальший психологічний контакт з нею, навіть якщо перша спроба застосування цього прийому одразу видимого ефекту не дала.
Психологічний вплив демонстрації можливостей розслідування може посилюватися, наприклад, шляхом роз'яснення положень закону, коли, зокрема, підкреслюють важливість зізнання як пом'ягшуючої обставини та можливість відповідальності за неправдиві показання.
Прийом підтримання належного рівня стану емоційної напруженості особи полягає в постійному контролі за станом її емоційної напруженості та підтриманні його на вигідному для слідчого рівні шляхом її посилення або послаблення. Базується на методах передачі інформації, переконання, емоційного експерименту, навіювання, прикладу, керованих психічних станів.
Стан емоційної напруженості в особи, причетної до скоєного злочину, при допиті пов'язаний із внутрішнім конфліктом, зумовленим боротьбою протилежних інтересів, наприклад, бажанням уникнути відповідальності та сумнівами в можливості цього. А її рівень залежить від її особистих якостей і, насамперед, темпераменту, характеру тощо. Емоційну напруженість можна посилити, наприклад, роз'яснивши значення боротьби зі злочинністю, нагадавши про відповідальність за надання неправдивих показань, або знизити, заспокоївши особу.
Правильне використання його прийому можливе лише в тих випадках, коли попередньо будуть установлені межі збудження та гальмування. Таким чином, постає питання про застосування об'єктивних методів реєстрації емоційного стану людини, що дасть можливість збільшити ефективність допиту [112, с.44].
Різновидом тактичного прийому підтримання належного рівня стану емоційної напруженості і способом його посилення є прийом різкої зміни стану емоційної напруженості, який іноді досягається шляхом використання ”Доброго слідчого і поганого слідчого”. Тобто до підозрюваного прикріплюються два слідчих. Один з них відіграє роль грубіяна – кричить, погрожує, гримає кулаком по столу, а інший – спокійний, доброзичливий, який ніби захищає підозрюваного і робить усе, щоб угамувати свого колегу. Коли напруження досягає найвищої точки, ”грубіяна”, який вигукує погрози, раптом десь викликають, а допит продовжує вести ”доброзичливий” слідчий. Він дружнім тоном заспокоює підозрюваного, пропонує йому сигарету, чай чи каву і переходить до спокійного спілкування. Як наслідок, така різка переміна обстановки, як правило, дає необхідні результати – підозрюваний починає давати необхідні показання.
Прийом емоційного експерименту полягає в тому, що особі несподівано пред'являють матеріальні об'єкти, які безпосередньо пов'язані зі скоєним злочином. Реакція особи на них дає можливість слідчому встановити, чи впливає даний об'єкт на її емоційний стан. Якщо вона, побачивши певний об'єкт, виявляє емоційну напруженість, то це свідчить про те, що цей об'єкт раніше нею сприймався, вона його впізнала, а тому він зумовлює відповідну її реакцію. У підсумку результати такого експерименту дають можливість зробити певні висновки стосовно причетності та ставлення особи до скоєного. Базується на методах передачі інформації, переконання, постановки і варіювання мисленнєвих завдань, навіювання, прикладу, керованих психічних станів.
Допуск легенди полягає в наданні особі можливості висловити неправдиві свідчення, а потім – спростуванні їх неспростовними доказами. Базується на методах психологічних пасток, передачі інформації, навіювання постановки і варіювання мисленнєвих завдань, керованих психічних станів, рефлексії тощо.
Прийом нейтралізації особи, тобто створення умов, коли особа бачить і розуміє, що відбуваються якісь важливі, можливо, і загрозливі для неї дії, але не може розкрити істинного змісту їх, оскільки не володіє необхідною інформацією, а тому й не може запобігти негативним наслідкам цих дій для себе. Базується на методах передачі інформації, навіювання, керованих психічних станів, рефлексії тощо.
Прийом суспільної ізоляції особи. Хоч про цей прийом у літературі й не згадується, але він застосовується часто. Він реалізується насамперед підкреслено офіційним зверненням – ”громадянин”. Відомим крайнім способом його реалізації, який переходив у приниження особи з боку не обтяжнених морально-етичними умовностями ”діячів”, на звернення до них ”товариш” була відповідь – ”тамбовський вовк тобі товариш”. Базується на методах передачі інформації, навіювання, керованих психічних станів, рефлексії тощо.
Іноді називають й інші тактичні прийоми, наприклад: раптовість, як несподіваність дій для подолання протидії [29; 30], використання слабких місць особи, повторність тощо.
Слід враховувати й те, що названі тактичні прийоми можуть використовуватись як окремо, так і в тактичних комбінаціях.