Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Вид материала

Содержание

Загальнотеоретичні аспекти судового пізнання
Згодом криміналістика стала тлумачитись як
Форми руху

Подобный материал:

Київський національний університет імені тараса шевченка герасимова світлана василівна, 682.99kb.
Київський Національний університет імені Тараса Шевченка Кохановська Олена Велеонінівна, 751.92kb.
Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка Історичний, 675.02kb.
Київський національний університет імені Тараса Шевченка С.І. Сніжкo теорія І методи, 3725.97kb.
Текст роботи: київський національний університет імені тараса шевченка жуковська галина, 546.29kb.
Київський національний університет імені тараса шевченка, 355.25kb.
Київський національний університет імені тараса шевченка на правах рукопису чехович, 992.98kb.
Київський національний університет імені тараса шевченка на правах рукопису мазур тамара, 1244.31kb.
Зразок 1 Київський національний університет імені Тараса Шевченка наказ, 349.83kb.
Збірник наукових праць зі спеціальності "Журналістика" / Київський національний університет, 1952.54kb.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 14

Розділ 1

Загальнотеоретичні аспекти судового пізнання

1.1. Актуальні проблеми організаційного, процесуального і

методологічного забезпечення пізнавальних процесів у сфері

сучасного судочинства

Як відомо, пізнання є відображенням дійсності свідомістю людини. Але незважаючи на об'єктивність передумов такого відображення, людина є активним началом у процесі пізнання, а тому його результати набувають суб'єктивного характеру. Адже, якщо напрям пізнавального процесу визначається метою, то спосіб і характер його здійснення, а отже, і його результати зумовлюються й особливостями як об'єкта, так і суб'єкта пізнання, а також тими засобами, які є в його розпорядженні, що об'єктивно приводить в одних випадках до адекватного відображення дійсності, а в інших – зумовлює помилкові, неадекватні об'єкту пізнання теоретичні конструкції. Та й в цілому результати будь-якого пізнання є суб'єктивним образом об'єктивного, лише більш або менш наближеним до нього.

Але неадекватність пізнавальних образів є й наслідком певного рівня розвитку суспільної свідомості, її обмеженості на конкретному етапі в можливостях проникнення в сутність явищ, а крім того, і таких соціальних відносин, які часто штовхають суб'єкта пізнання на спотворене, суб'єктивістське відображення дійсності, що особливо виявляється в такій сфері, як судочинство. Адже пізнання у цій сфері, крім вищезгаданих труднощів, полягає ще й в: особливостях його об'єкта, яким є обставини скоєного злочину та інші юридично значущі факти; специфіці його мети та завдань; в особливій соціальній значущості його результатів; здійсненні його в межах правовідносин; колегіальному характері його здійснення; у тому, що його засоби та форми їхнього застосування визначені законом; особливостях його процесуальної форми (у формі доказування); переважно в ретроспективному і опосередкованому характері відображення подій та явищ (по слідах – розслідування); особливостях фіксації отриманих результатів; особливостях оперування ними в процесі доказування; обмежених часових межах; конфліктних умовах його здійснення тощо. Водночас, якщо досягнення адекватного відображення дійсності – мета будь-якого пізнання, то для пізнання у сфері судочинства вона набуває особливого значення, оскільки від його наслідків залежить дотримання законності, що висуває особливі вимоги і до його суб'єктів, і до їх пізнавального інструментарію, і до об'єктів, які втягуються у цю сферу, і до його результатів тощо.

Природно, що особливості пізнання у сфері судочинства об'єктивно зумовили необхідність створення і специфічної системи його засобів, які максимально виключали б елементи суб'єктивізму, а в остаточному підсумку забезпечували адекватне відображення аспектів дійсності, що пізнаються. Як відомо, серед цих засобів особливе місце належить системі знань, яка отримала назву ”криміналістика”. Водночас, неезважаючи на високий рівень розвитку криміналістики, у сучасній юридичній науці уявлення про неї та її місце в системі юридичних знань продовжує залишатися спрощеним і неадекватним. Зводиться воно, як правило, до того, що криміналістика є прикладною наукою [5, c. 12]. Але, наприклад, П. Недбайло, поряд з прикладними науками, якими він вважав судочинство, юридичну техніку тощо, розрізняв й спеціальні юридичні науки, такі як судова статистика, судова психологія, кримінологія, криміналістика та ін. [425, c. 25]. Іноді серед юридичних наук розразняють такі науки криміналістичного циклу, як кримінальне право, кримінальний процес, виправно-трудове право тощо [550, c. 6]. Часто в теорії права про криміналістику серед юридичних наук не згадують узагалі [434; 586].

Як відомо, поява криміналістики була зумовлена потребами самого життя, оскільки необхідність розкриття і розслідування злочинів існували завжди. І було очевидним, що пізнання в цій сфері не може відбуватися в межах ”чистої думки” з позицій життєвого досвіду та здорового глузду, що й зумовлювало необхідність використання в цих пізнавальних процесах відповідних наукових засобів. Важливим поштовхом для демократизації та розвитку цих відносин була й Судово-правова реформа 1864 р., яка, як відомо, відбувалася після відміни кріпосного права у 1861 р. Саме тоді й була заснована посада судового слідчого, який і став головним суб’єктом цих пізнавальних відносин, і якого й необхідно було озброїти відповідним науковим інструментарієм.

Вважається, що основні наукові засади криміналістики були закладені австрійським криміналістом Гансом Гросом (1847–1915), який народився в австрійському місті Граці, тривалий час працював судовим слідчим, радником Грацького земельного суду, військовим слідчим на території Боснії, окупованої Австро-Угорщиною, прокурором м. Грацу, а з 1890 року – помічником прокурора м. Відня, і в 1892 р. видав ”Посібник для судових слідчих, чинів загальної і жандармської поліції”, де й були систематизовані накопичені знання про розкриття і розслідування злочинів та технічні засоби, які використовувалися при цьому. У третьому виданні цієї роботи, яка вийшла у 1898 році під назвою ”Посібник для судових слідчих як система криміналістики” ним було введено в обіг саме поняття ”криміналістика”, а система цих знань була названа криміналістикою, завданням якої й було найкоротшим шляхом знаходити відповіді на давню семичленну формулу римських юристів: Qbis?, Quid?, Ubi?, Quibus auxiliis?, Cur?, Quomodo?, Quando? – Хто?, Що?, Де?, З чиєю допомогою?, Для чого?, Яким чином?, Коли?. У Росії в м. Смоленську, протягом 1895–1987 років, ця робота видавалась тричі. У Санкт-Петербурзі у 1905 році було видано й роботу Г. Гроса ”Криминальная психология” [130], а у 1908 році – ”Руководство для судебных следователей как система криминалистики” як повне четверте видання [131]. У 1930 році ця робота була видана у Москві як ”Руководство к расследованию преступлений” [132].

У цій праці Ганс Грос уперше об’єднав в єдине ціле відомі на той час науково-технічні прийоми розслідування злочинів і наукові засади тактики організації і проведення слідчих дій. Вважаючи криміналістику допоміжною наукою відносно кримінального права, він назвав її ”вченням про його реальності” і писав, що положення науки кримінального права позбавлені будь-якого значення, якщо вони не можуть бути застосовані ”до практичних реальностей поточного життя”. Вони виявляться нежиттєвими, якщо слідчий чи суддя не розуміє або неправильно оцінює показання свідків, якщо його вводять в оману прийоми злочинців, якщо він не зможе використати сліди злочинів або взагалі незнайомий з численними науковими положеннями, сукупність яких являє собою наука криміналістика. На думку Ганса Гроса, криміналістика починається там, де кримінальне право за своєю природою припиняє свою роботу..., і де встановлюють..., якими саме способами скоюються злочини, як досліджувати ці способи і розкривати ці злочини, якими були мета та мотиви їх скоєння. Про все це нам не дає відповіді ні кримінальне право, ні процес. Це і є предметом криміналістики [131, c. 9].

Зрозуміло, що спроби узагальнити накопичений досвід і знання у сфері розслідування були й до Г. Гроса, достатньо згадати фундаментальні праці В. Спасовича [571], Уільяма Уільза [616], Ієремії Бентама [47], але, як зазначав Б. Шавер, на відміну від своїх попередників Г. Грос не обмежився питаннями оволодіння мистецтвом проведення слідчих дій та відшукуванням способів найбільш вдалого їх поєднання, а серйозно зайнявся і зумів показати величезне значення наукового пристосування даних інших наук для розслідування злочинів і таким чином створив науку криміналістику [663, c. 68].

Але, як відомо, поява криміналістики була сприйнята неоднозначно. Адже коли Г. Грос запропонував ввести її як допоміжні лекції з кримінального права в університетську програму, то міністерство культури і освіти Австрії йому відмовило, мотивуючи це тим, що викладання криміналістики не відповідає гуманним цілям університетів, а сама вона є окремою, одиничною матерією, щоб вивчати її як цілісну науку. І лише 12 березня 1894 року з дозволу міністерства юстиції він почав викладати цей курс для офіцерів жандармерії у Відні.

Через рік в австрійському місті Лінці відбувся Міжнародний конгрес криміналістів, на якому Ганс Грос виступив з яскравою і переконливою доповіддю. Учасники конгресу визнали його ”батьком криміналістики” і рекомендували включити викладання цієї науки до програм юридичних факультетів. Водночас, коли у травні 1896 року Ганс Грос зробив спробу отримати у Грацькому університеті посаду приват-доцента для читання допоміжних лекцій з кримінального права (тобто криміналістики), то міністерство культури і освіти Австрії знову відмовило йому, мотивуючи це тим, що вважає його педагогічний рівень недостатнім, а допоміжні лекції з кримінального права є більш корисними для практиків, ніж для студентів [660, c. 7], а 1 серпня 1898 року його було направлено на роботу до Чернівецького університету, де він в якості ординарного професора, а згодом і декана юридичного факультету, працював до 31 липня 1902 року. Після Чернівців Ганс Грос переїхав до Праги, де три роки викладав кримінальне право у місцевому університеті. А 20 липня 1905 року 57-річного вченого нарешті запросили на посаду ординарного професора кримінального і кримінально-процесуального права до Грацького університету, у якому він і працював останні 10 років свого життя. Тут він намагався створити Інститут криміналістики. Цю ідею підтримувало міністерство юстиції, але міністерство культури і освіти заперечувало. І лише 13 лютого 1913 року при Грацькому університеті такий інститут було створено, а його керівником було призначено Ганса Гроса.

З того часу криміналістику було визнано окремою наукою, а особливої популярності вона набула у Радянському Союзі, що було зумовлене політичними подіями, які тут відбувалися. Адже, як відомо, в Росії розслідування здійснювала поліція, а 8 червня 1860 р. був виданий закон про заснування інституту ”приставов следственных дел”, які після судової реформи 1864 року були перейменовані в судових слідчих при окружних судах. А законом 1870 р. було додатково створено інститут слідчих з особливо важливих справ при судових палатах, спочатку лише в Петербурзі і Москві, а згодом ще в дванадцяти великих містах Росії. Крім того, була заснована посада слідчих з найважливіших справ при кожному окружному суді. Водночас, оскільки з позицій марксизму-ленінізму диктатура пролетаріату може виникнути лише в результаті зламу буржуазної державної машин, то органи радянської влади почали організовувати власний суд та новий слідчий апарат.

Спочатку слідство здійснювалось колегіально – слідчими комісіями, а Декретом про суд № 1 від 24 листопада 1917 р. проголошувалось: ”упразднить доныне существовавшие институты судебных следователей, прокурорского надзора… Впредь до преобразования всего порядка судопроизводства предварительное следствие по уголовным делам возлагается на местных судей единолично, причем постановления их о личном задержании и предании суду должны быть подтверждены постановлением всего местного суда”. В декреті був визначений і порядок проведення слідства у справах, підсудних революційним трибуналам: ”Для производства по этим делам предварительного следствия при советах образуются особые следственные комиссии. Все следственные комиссии, доныне существовавшие, отменяются, с передачей дел и производств во вновь организуемые при советах следственные комиссии” [139].

Зۥїзд діячів юстиції, який відбувся в червні 1920 р. висловився за скасування колегіальності у розслідуванні злочинів, за ліквідацію слідчих комісій і створення слідчого апарату за принципом одноособового проведення слідства. Як наслідок, 21 серпня 1920 р. було опубліковане положення Наркомюсту ”О местных органах юстиции”, а 21 жовтня 1920 р. ВЦИК ввів ”институт народных следователей, состоящих при советах народных судей, а также институт ”особых следователей по важнейшим делам” при отделах юстиции и следователей по важнейшим делам при Народном комиссариате юстиции.

Після організації радянської прокуратури (травень 1922 р.) на неї було покладено і нагляд за проведенням слідства. З цього часу, по суті, почався процес злиття слідчого апарату з апаратом прокуратури, оскільки 3 вересня 1928 року ВЦИК прийняв постанову про внесення змін в закон про судоустрій, згідно з яким слідчий апарат було вилучено з судових органів і передано в прокуратуру. Так було організаційно завершено шлях створення радянського слідчого апарату.

Після створення у 1933 році Прокуратури СРСР робота по укріпленню слідчих кадрів була посилена. Тепер було визнано, що слідчий є самостійною процесуальною фігурою, яка має власні права і обов’язки та займає важливе місце в системі судово-прокурорських органів. В 1936 р. були організовані Слідчий відділ Прокуратури СРСР і слідчі відділи прокуратур союзних і автономних республік. На них були покладені завдання по керівництву слідством, організації, підготовці і вдосконаленню слідчих, підбору і розстановці слідчих кадрів. В ці роки розгорнулось навчання слідчих, проведення учбово-методичних конференцій, видані десятки посібників з питань окремих методик розслідування злочинів, налагоджено обмін досвідом слідчої роботи, укріплено керівництво слідчих відділів на місцях. Накопичено та узагальнено багатий криміналістичний досвід.

Отже, поняття “криміналістика” походить від лат. “criminalis” – злочинний, такий, що має відношення до злочину. А оскільки предметом будь-якої науки є певні закономірності об’єктивної дійсності, які зумовлюють виникнення, стан і тенденції розвитку та зміни певних явищ або відносин, то предметом криміналістики як науки також є певні закономірності, які вивчаються з метою використання їх у боротьбі зі злочинністю. Такими закономірностями, як відомо, у найзагальніших рисах, є закономірності скоєння і розслідування злочинів.

Вихідними положеннями при цьому є те, що кожен злочин скоюється в умовах реальної дійсності, і внаслідок дії такого всезагального закону діалектики, як закону взаємозв’язку та взаємозумовленості явищ об’єктивної дійсності, він певним чином пов’язаний з навколишнім середовищем і відображається в ньому. А оскільки кожен злочин є складною системою дій його співучасників, а також дій потерпілих та інших осіб, які закономірно чи випадково були причетними до нього як до, так і під час і після його скоєння, то всі ці дії, відображаючись у навколишньому середовищі та одна в одній, утворюють численні сліди, які можуть бути джерелами доказів у справі. Саме тому з позицій сучасного розуміння предметом криміналістики є закономірності утворення слідів злочинів, формування, дослідження, оцінки і використання доказів та їхніх процесуальних джерел, а також питання запобігання скоєнню злочинів.

Будь-яка галузь наукового знання у своєму розвитку проходить декілька етапів. Першим з них є донауковий етап, коли практична потреба розв’язання окремих завдань здійснюється на основі методу ”спроб і помилок”, що призводить до накопичення певного емпіричного матеріалу. Другим етапом є формування на основі накопиченого емпіричного матеріалу самостійної сукупності знань, які не вписуються в рамки жодної з існуючих наук, але використовуються практикою. Третій етап зумовлений потребою в систематизації наявної сукупності знань і свідомого його використання в ході розв’язання практичних завдань, на основі чого відбувається формування якісно нової системи знань, які більш-менш точно відображають її предмет і стають методологічною основою його пізнання. Четвертий етап відзначається появою нових теорій, які повніше відображають окремі аспекти предмета пізнання та виявляють прогалини в його відображенні і таким чином сприяють їхньому подальшому розвитку. І насамкінець, сучасний розвиток науки, який відзначається поглибленим проникненням у сутність предмета пізнання та відгалуженням з цієї системи знань нових теорій як нових самостійних наук.

Подібні етапи у своєму розвитку пройшла й криміналістика. Зокрема, першим (донауковим) етапом її розвитку є період до ХVІІІ ст., коли накопичувався емпіричний матеріал і почали використовуватися знання з інших наук у формі використання ”познаний сведущих людей”. Наступним етапом її розвитку є кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст., коли наявні емпіричні знання почали систематизуватись і криміналістика почала трактуватись як окрема наука. Третім етапом розвитку криміналістики вважається середина ХХ ст., коли криміналістичні знання стали якісно новою системою знань і сприяли цілеспрямованому розв’язанню практичних завдань розслідування. Четвертий етап її розвитку – 70-ті рр. ХХ ст., коли бурхливо розвивалась як криміналістика в цілому, так і окремі її вчення насамперед за рахунок використання в ній досягнень природничих і технічних наук. Сучасний період розвитку криміналістики відзначається поглибленим відображенням окремих аспектів її предмета та появою нових вчень і відгалуження на їхній основі в самостійні таких наук, як судова медицина, судова психологія, судова психіатрія, судова експертиза, оперативно-розшукова діяльність тощо.

А оскільки кожна наука розвивається в конкретних умовах простору та часу, то процеси, які відбуваються в суспільстві, неодмінно позначаються й на ній. Свідченням цьому є визначення криміналістики, які давалися на різних етапах її розвитку. Зокрема, першим з них вважається визначення, яке давалось у першому вітчизняному підручнику з криміналістики, де зазначалося, що радянська криміналістика являє собою науку про розслідування злочинів, тобто дій, небезпечних для держави пролетарської диктатури і соціалістичного будівництва. Її завдання полягає в тому, щоб, з одного боку, озброїти працівників розслідування всіма необхідними для цього технічними знаннями, а з іншого, виробити такі методи розслідування, які забезпечили б максимальну швидкість і влучність розслідування, і в той же час таку його організацію, яка мала б найбільший масово-політичний ефект у розумінні впливу на найширші маси трудящих, що залучаються до активної боротьби зі злочинністю [314, c. 6].

Згодом криміналістика стала тлумачитись як наука про технічні засоби, тактичні прийом і методичні рекомендації, що стосуються збирання і дослідження доказів з метою розслідування і попередження злочинів [315, c. 4] і з середини 50-х рр. це визначення стало традиційним [38, c. 44]. Але пошуки в цьому напрямі продовжувались і з’являлися нові визначення, зокрема, що це наука про закономірності виникнення інформації про злочин, систему технічних засобів, тактичних прийомів і методик збирання, дослідження і використання цієї інформації з метою найефективнішого здійснення боротьби зі злочинністю [109, c. 54]; що це наука про закономірності руху кримінально-релевантної інформації при скоєнні й розслідуванні злочинів і заснованих на них методах розкриття і розслідування злочинів та запобігання їх скоєнню [320, c. 4] тощо. Водночас, як відзначав І. Крилов [331, c.14], в даний час більшість вчених віддає перевагу визначенню Р. Бєлкіна, згідно з яким криміналістика – це наука про закономірності механізму злочину, виникнення інформації про злочин і його учасників, збирання, дослідження, оцінки і використання доказів і заснованих на пізнанні цих закономірностей спеціальних засобах судового дослідження і запобігання злочинам [38, c. 59]

Щодо структури криміналістики, то спочатку її розглядали лише як ”поліцейську техніку”, а тому на частини не поділяли. Згодом на основі узагальнення прийомів проведення окремих слідчих дій з’явився другий її розділ – тактика. А в кінці 20 – на початку 30-х рр. з’явився третій розділ – методика розслідування окремих видів злочинів. Таким чином і була сформована традиційна система криміналістики, яка включала криміналістичну техніку, слідчу тактику і методику розслідування. Але в 50-ті рр. в криміналістиці з’явився вступ, в якому стали розглядати предмет і завдання криміналістики, історію її розвитку та сучасний стан. Згодом до цієї частини було включено вчення про методи криміналістики та вчення про тактичні прийоми, а також проблеми взаємодії з органами дізнання та громадськістю, і на цій основі з’явилася ”Методологія криміналістики”, яка визнається її загальною теорією. Саме тому сучасна система науки криміналістики включає: методологію криміналістики, криміналістичну техніку, криміналістичну тактику та методику розслідування окремих видів злочинів.

Оскільки з розвитком науки вдосконалюється й її система, то продовжуються пошуки і в цьому напрямі. Наприклад, на думку М. Салтевського, сучасний розвиток криміналістики на основі інформаційно-діяльнісного підходу зумовлює будову її системи з таких складових, як: методологічні засади криміналістики; механізм скоєння злочину і виникнення криміналістичної інформації; джерела криміналістичної інформації; засоби і методи збирання і подання криміналістичної інформації при розслідуванні злочинів; криміналістична тактика; криміналістична методика розслідування окремих видів злочинів [524, c. 21].

Сформувалася й система методів криміналістики, у структурі якої розрізняють всезагальний, загальнонаукові, окремонаукові та спеціальні методи.

Щодо завдань криміналістики, то серед них розрізняють загальні та спеціальні. Загальним її завданням визнають – сприяння боротьбі зі злочинністю. Вважається, що це, зокрема: вивчення об’єктивних закономірностей, що лежать в основі механізму скоєння злочину, розробка нових методів і засобів розкриття злочинів; розробка нових і вдосконалення старих засобів криміналістичної техніки для збирання, дослідження, оцінки і використання доказової інформації; розробка заходів припинення злочину, який вже розпочався, та запобігання злочину, що готується; розробка слідчих і експертних засобів, прийомів і рекомендацій щодо криміналістичної профілактики злочинів; розробка й удосконалення організаційних, тактичних і методичних засад досудового та судового слідства; активне вивчення й узагальнення слідчої, судової та оперативної практики, розробка на цій основі автоматизованих баз даних (АБД) для інформаційного забезпечення прийняття рішень у ході розслідування і попередження злочинів [524, c. 9].

Вырезано.

Для доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта

Таким чином, будь-яке пізнання як процес взаємодії суб’єкта пізнання з його об’єктом починається з вибіркового вирізнення суб'єктом з навколишнього середовища певного його фрагмента і відчування його властивостей. При цьому суб'єкт пізнання повинен розрізняти та абстрагуватися як від тих відчуттів, які він сприймав раніше, так і тих, що супроводжують відчуття, актуалізовані в даний момент. Саме в процесі цієї осмисленої й цілеспрямованої взаємодії суб'єкта з вирізненим ним фрагментом об'єктивної дійсності суб'єкт відображає його своїми органами чуття, унаслідок чого вона й стає об'єктом пізнання.

Зазначене дає підстави для висновку, що першою, причому психофізіологічною операцією, яка відбувається в процесі пізнання, є вирізнення суб'єктом певного об'єкта з навколишнього середовища. При цьому, називаючи зазначену операцію психофізіологічною, маються на увазі її фізіологічний і психологічний аспекти, які на даному етапі ще є нероздільними. Рух пізнання ж як процес активної і цілеспрямованої взаємодії суб'єкта й об'єкта пізнання відбувається від явища до сутності, від окремих ознак об'єкта, які сприймалися органами чуття, до їхнього узагальнення і на цій основі через інтеріоризацію^{^*} створення абстрактної моделі (образу) цього об'єкта, яка й відображає його сутність. Як наслідок, пізнаний об'єкт для суб'єкта, який його пізнав, уже починає існувати у двох проявах – як об'єкт природи (фізичний, матеріальний об'єкт) та як його образ, тобто об'єкт думки (логічний, абстрактний об'єкт). Причому вже на рівні сприйняття в означеному образі об'єкта узагальнюється не тільки те, що давалось у відчуттях, а й те, що безпосередньо органами чуття не сприймалося. Така здатність свідомості не тільки відтворювати, а й створювати образи предметів, які безпосередньо органами чуття не сприймалися, є уявою. Саме уява і дає змогу не тільки створювати абстрактний образ того, що давалося у відчуттях, а й установлювати зв'язки та відношення між об'єктами, які безпосередньо органами чуття не сприймалися. А відображення найзагальніших істотних властивостей предметів і явищ та взаємовідносин між ними приводить до формування понять, тобто суб'єктивних образів об'єктивного світу, які є засобом комунікації між людьми, і передбачають різний ступінь абстрагування від того, що безпосередньо давалось у відчуттях.

Таким чином, пізнання являє собою процес відображення об'єктивної дійсності, який починається з відчуттів і через їхнє осмислення підіймається до діалектичного мислення, яке в поняттях відображає дійсність у всій її різноманітності, хоча, враховуючи суб'єктивний елемент, і має конкретно-історичний характер.

Характеризуючи ж відчуття, слід брати до уваги, що вони ще сприймаються як недиференційовані та неопредметнені враження від навколишнього [514, с.177]. Тобто у відчутті відчуття речі ще сприймається за певну ознаку самої речі і являє собою певне чуттєве враження. Усвідомлюються ж відчуття як образи речей лише в пізнавальній рефлексії, у самосвідомості. Але якщо у відчутті відчуття і те, що відчувається, ще не розрізняються, то вже на рівні сприйняття відбувається категорізація предметів [65, с.13], тобто підведення предмета під певний образ, поняття, яким у пам'яті володіє суб'єкт пізнання. Причому основою механізму категорізації є ідентифікація об'єкта, що дається у відчуттях, і віднесення його до певного класу об'єктів, а вже результат цього підведення множини подібних предметів до одного класу закріплюється загальним іменем предметів цього класу, яким воно позначається та у якому відображаються їхні найважливіші властивостей.

Отже, категорізація чуттєво сприйнятого здійснюється шляхом підведення того, що відчувається під еталонні чуттєві уявлення про речі та їхні властивості. Причому категорізація може бути багатоярусною. На категорізовану картину речей з їхніми властивостями можуть накладатися категоріальні уявлення, рухи, дії причиновості тощо, а тому адекватність і ефективність категорізації залежить від багатьох факторів, що її зумовлюють – багатства, зв'язності та адекватності категоріальної структури мислення суб'єкта, його досвіду та знань, практичних і пізнавальних установок, навичок категорізації тощо. От тому одне й те ж дане у відчуттях може бути категорізоване по-різному. Категорізація може змінюватися залежно від пізнавальних завдань або етапів їхнього розв'язання, причому і неадекватно об'єктивному зв'язку речей, які сприймаються. Ми можемо зарахувати феномен, який відчувається, до тієї категорії, до якої він не належить, побачити причиновий зв'язок там, де його немає. У помилках, які з цього випливають, ”винне” не тільки чуттєве сприйняття, а й категорізація.

Таким чином, крім здатності відображати об'єктивну реальність як таку, що дається у відчуттях, та здатності відображати й те, що безпосередньо органами чуття не дається, важливо відзначити ще одну здатність свідомості, а саме – її здатність зберігати результати відображення у вигляді абстрактних образів – логічних понять (категорій) і таким чином накопичувати інформацію про навколишній світ. Однак ця інформація залишалася б мертвою без можливості її використання в процесі подальшої взаємодії з навколишнім світом, і насамперед у пізнанні. Найяскравіше ця здатність виявляється в аналітичній діяльності, ядром якої є порівняння, і як наслідок цього – виявлення серед відмінних ознак таких, що збігаються, а отже, ототожнення їх. Причому тут слушно зауважити, що принцип компаративності (лат. comparatio – порівняння) як один з вирішальних принципів діяльності мозку в цілому, які забезпечують життєздатність організму в навколишньому середовищі, діє від найпримітивніших фізіологічних процесів аж до розв'язання найскладніших питань соціального характеру [113]. А зазначене дає підстави для висновку, що за вирізненням окремих часток об'єктивної дійсності наступною (причому вже суто логічною) операцією в процесах пізнання є їхнє порівняння з відображеними та категоризованими образами об'єктів, що зберігаються в пам'яті людини. Саме такий порівняльний аналіз, який є властивістю, що генетично притаманна свідомості, і лежить в основі ототожнення – розрізнення об'єктів.

Отже, у процесі пізнання об'єкт дійсності з реальності, яка не залежить від свідомості суб'єкта пізнання і сприймається ним таким, яким він даний йому його відчуттями, будучи узагальненим мисленням, перетворюється на абстрактну реальність – образ цього об'єкта, що відображає його сутність, у вигляді певного поняття, яке до того ж є суб'єктивним, оскільки характер цього образу залежить не тільки від самого об'єкта, а й від процесу та наслідків його відображення. А з цього випливає, що для суб'єкта пізнання сутність пізнаного ним об'єкта – це створений ним суб'єктивний образ цього об'єкта, який при цьому продовжує залишатися незалежно та поза його свідомістю "річчю в собі". Причому відображена і категорізована суб'єктом абстрактна сутність цього об'єкта є незмінною, унаслідок чого він і залишається для цього суб'єкта тим же об'єктом стільки, скільки існує як такий. Тобто психічне протистоїть не стільки фізіологічному, скільки об'єктивному, будучи його суб'єктивним образом.

Отже, механічний взаємовплив, фізична взаємодія, хімічні реакції, біологічні процеси, подразливість, чутливість, відчуття, сприйняття та пізнання людини є якісно своєрідними ступенями розвитку здатності відображення, кожна з яких зумовлена якісно новою структурою взаємодіючих систем. Наприклад, чутливість виникає, коли взаємодіє жива біологічна система із середовищем, відчуття – коли живе тіло, що має нервову систему, взаємодіє з різними подразниками, а пізнання – коли людина або суспільство взаємодіє з природою чи саме із собою. Причому об’єктивною передумовою виникнення пізнання як відображувальної діяльності людського мозку є відображувальна діяльність нервової системи тварини, тварини – примітивних біосистем, а вони – у формах руху неживої матерії.

А це дає підстави для висновку, що свідомість є закономірним результатом розвитку відображувальної здатності матерії і за певних умов виникає з необхідністю. Саме тому між відображенням у живій і неживій природі прірви немає. Еволюція форм відображення неминуче породжує мозок, який є передумовою психічної форми відображення. Причому діалектичним є не тільки перехід від матерії до свідомості, а й від відчуття до думки.

Враховуючи викладене, при характеристиці пізнання як відображення слід мати на увазі, що: 1) в його основі лежить матерія як об'єктивна реальність; 2) наявності матерії ще недостатньо для наявності пізнання, бо бути об'єктивною реальністю ще недостатньо для того, щоб бути пізнаним і навіть пізнаваним; 3) для появи пізнання необхідний поділ об'єктивної реальності на два види – реальність, яка пізнається і реальність, яка пізнає, тобто виділення особливого її виду – суб'єкта пізнання; 4) у межах пізнавальної взаємодії необхідно розрізняти реальність відображувану та відображаючу; 5) для появи об'єкта пізнання необхідна формуюча взаємодія між відображуваним і відображаючим об'єктами; 6) наявність у взаємодіючих об'єктів здатності бути відображуваним і відображати результати взаємодії у вигляді відповідних образів ознак і властивостей відображуваного об'єкта; 7) наявність здатності суб'єкта пізнання сприймати та зберігати результати відображення об'єктів, що взаємодіяли; 8) свідомого розумового відображення об’єктів; 9) взаємодія суб'єкта пізнання з об'єктом пізнання.

З урахуванням висловлених міркувань у структурі відображення слід розрізняти такі його форми, як: механічне, трасологічне, фізичне, хімічне, біологічне, фізіологічне, психічне, соціальне.

Але відображення відзначається й змістом, який також залежить від специфіки та рівня структурної організації взаємодіючих систем і проявляється у вигляді таких слідів: 1) на механічному рівні – змін взаєморозташування об'єктів; 2) на трасологічному рівні – матеріально-фіксованих відображень зовнішніх ознак об'єктів; 3) на фізичному рівні (атомному та молекулярному) – звуку, теплоти, зміни агрегатних станів тощо; 4) на хімічному рівні – у формі хімічних реакцій та перетворення атомів і молекул речовин; 5) на біологічному рівні, що може набувати форми ботанічного та зоологічного – у формі біологічної чутливості та подразливості; 6) на фізіологічному рівні – у формі фізіологічних процесів та їх наслідків; 7) на психічному рівні – у формі чуттєвих уявлень та ідеальних-слідів відображень, що закарбувалися у свідомості людини; 8) на соціальному рівні – у вигляді соціального досвіду та знань. Причому зростання активності відображення та ступеня його адекватності необхідно розглядати як основні об'єктивні критерії прогресивності тієї чи іншої форми відображення щодо нижчих.

Зазначені особливості відображення можна проілюструвати такою таблицею:

Форми руху об'єктивної реальності	Наслідки взаємодії	Об'єктивний прояв
Механічна	Просторове переміщення макрооб'єктів	Сліди життєдіяльності людини (перебування на місці події)
Трасологічна	Фізична взаємодія	Трасологічні сліди-відображення
Фізична	Рух та перетворення атомів, молекул, поширення радіохвиль	Звук, теплота, зміна агрегатних станів, гравітація, електромагнетизм
Хімічна	Хімічні реакції та процеси у вигляді перетворення атомів і молекул речовин	Окислення, обвуглення, спопеління
Біологічна а) ботанічна б) зоологічна	Обмін речовин, одноклітинних і багато-клітинних організмів, біологічних видів, подразливість, біологічна чутливість	Опадання листя, реакція соняшника на сонце
Фізіологічна	Фізіологічна чутливість, диференціація впливів на приємні і неприємні, а згодом і на корисні, нейтральні та шкідливі	Такі фізіологічні процеси та їхні наслідки, як: втома, ситість, спрага, нудота, пристосування
Психічна	Відчуття та сприйняття	Ідеальні сліди-відображення
Свідомість	Уявлення, пам'ять, мислення, уява	Ціннісне ставлення до фактів зовнішньої сфери окремих людей (індивіда)
Соціальна	Суспільний досвід, знання	Поняття, судження, умовиводи, теорії, у яких відображається досвід і знання соціальних груп і суспільства

Отже, у силу прояву загального діалектичного принципу взаємозв'язку та взаємозумовленості в процесі руху та взаємодії найрізноманітніші явища діють і реагують на дії, у результаті чого відтворюють особливості інших явищ і відтворюються в них (відображають і відображаються). Як наслідок цих процесів виникають сліди, утворення яких відбувається за об'єктивними закономірностями і залежить від того, які відображуваний і відображаючий об'єкти, в яких умовах відбувається відображення, який його механізм тощо. Властивість відображення, притаманна всій об'єктивній дійсності, є й природною основою процесу пізнання. Причому особливістю відображення як пізнання є активне, цілеспрямоване, категоріальне відображення дійсності. А найвищою його формою є соціальне відображення, яке являє собою суспільний досвід і знання, і яке набуває форми понять суджень, умовиводів, теорій тощо, у яких цей досвід та знання й відображаються.

Blog

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Содержание