Geum.ru

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Вид материалаДокументы

Содержание


3.3. Світоглядні принципи в системі засобів пізнання
3.4. Загальнонаукові методи пізнання
Теоретичні методи пізнання.
Фізичні, хімічні та фізико-хімічні методи
Метод мікроскопічного дослідження
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

3.3. Світоглядні принципи в системі засобів пізнання


У системі засобів пізнання методи є її структурними елементами. Водночас кожен метод також є складноорганізованою системою, яка реалізується за допомогою власних засобів – правил, прийомів, способів, дій. Вчення ж про методи та особливості їх використання у пізнанні та перетворенні дійсності охоплюється поняттям ”методологія”. Слід, однак, мати на увазі, що поняття ”методологія” часто трактувалося лише як світоглядний шар знань, який визначає найзагальніші підходи до розуміння та вивчення явищ природи, суспільства і самого процесу пізнання [634, с.78] і зводилося до всезагального методу. Так, на думку І. Андреєва, немає методології окремих наук, а є єдина, діалектико-матеріалістична методологія [10, с.231–232]. Часто означений підхід проявлявся у висновку, що єдиним науковим методом пізнання є матеріалістична діалектика, а тому не можна говорити ні про особливий метод правових наук взагалі, ні про особливий метод окремих юридичних дисциплін [464, с.17]. Як наслідок, констатувалося, що, наприклад, теоретичною основою науки кримінального права і головним знаряддям пізнання кримінально-правових явищ є марксистсько-ленінська філософія, історичний та діалектичний матеріалізм [611, с.5]. Іноді тут визнавалась окремонаукова методологія, але її основою проголошувався лише марксистський діалектичний метод [321, с.25; 38, с.119]. І лише останнім часом проблеми окремонаукової методології стають об'єктом наукового дослідження вчених-юристів [190]. А оскільки метод матеріалістичної діалектики вважався обов'язковим і безальтернативним, то стає очевидним, що в цьому розумінні поняття ”методологія” фактично ототожнювалося з поняттям ”ідеологія” або трактувалось у вузькому – як вчення про методи конкретної науки, і широкому смислах, хоч у вихідному розумінні поняття ”методологія” означає вчення про методи.

Що ж таке діалектико-матеріалістичний метод пізнання, якому такого важливого значення надавали радянські вчені? Цьому питанню приділено чимало уваги вчених але у зв'язку з цим, як правило, констатують, що докладної його характеристики у літературі немає. При цьому підкреслюється, що внаслідок особливої складності цей метод операціональному визначенню, тобто формулюванню у вигляді певної системи правил, виконання яких і забезпечувало б досягнення поставленої мети, не піддається. Висновки ж, як правило, зводяться до того, що застосувати діалектико-матеріалістичний метод означає: розв'язати проблеми, які стоять перед дослідником, не як-небудь, а саме діалектично, тобто брати об'єкти пізнання в їхній зміні та розвитку, у боротьбі протилежностей і т. п. [3, с.24] Але такий підхід розкриває лише загальні риси цього всеохоплюючого методу. Що ж стосується визначення його структурних елементів та їхньої детальної характеристики, то у літературі їх немає. А оскільки проголошувалося, що творцями цього методу були К. Маркс, Ф. Енгельс і В. Ленін, то саме аналіз їхніх праць і мав би дати можливість виявити й їхнє бачення сутності цього методу, і його структурних елементів, і принципових настанов, які з нього випливають.

Водночас звернення до цих праць [357, с.301–318; 393, с.19–21; 166, с.496–498; 357, с.202–203; 359, с.290] дає підстави для висновку, що не тільки операціонального визначення, а й докладної характеристики цього методу у них немає. І хоча багато його ознак у цих працях названо, усі вони фактично стосуються лише діалектичного принципу пізнання. Багато з них є суперечливими, оскільки, як наприклад, поєднати принцип об'єктивності і партійності, могли пояснити лише класики. Саме тому проблема аналізу цього методу залишається актуальною.

При цьому при характеристиці діалектико-матеріалістичного методу насамперед слід брати до уваги його дуалістичну природу, яка орієнтує суб'єктів пізнання на матеріалістичне та діалектичне світосприйняття, тобто, з одного боку, визнання первинності матерії і вторинності свідомості (духу), а з іншого – на пізнаванність світу, і таким чином, можливість осягнення людиною істини.

Поняття ”матеріалізм” походить від лат. materia, тобто речовина, а в сучасному розумінні поняття ”матерія” трактується як філософська категорія, що означає об'єктивну реальність, яка існує поза і незалежно від свідомості і дана людині в її відчуттях. Отже, матеріалізм – це філософський світогляд, який орієнтує на те, що світ матеріальний, існує об'єктивно, тобто поза і незалежно від свідомості, що матерія первинна, ніким не створена, існує вічно, що свідомість, мислення – властивості матерії, що світ та його закономірності пізнаванні. А насамперед матеріалістичний підхід орієнтує суб'єктів пізнання, з одного боку, на визнання первинності матерії і вторинності свідомості (духу), а з іншого – на пізнаванність світу та принципову можливість осягнення людиною істини. Водночас при характеристиці світоглядних принципів слід брати до уваги, що матеріалістичне бачення світу хоч і орієнтує на об'єктивне врахування закономірностей розвитку природи і суспільства, безальтернативним не є.

Протилежним матеріалістичному є ідеалістичний метод. Поняття ”ідеалізм” походить від грец. idea – поняття, образ і в сучасному розумінні означає філософський світогляд, згідно з яким дух, свідомість, мислення є первинним, а матерія, природа, фізичне – вторинним, похідним. Ідеалізм протистоїть матеріалізму в розв'язанні основного питання філософії – про відношення буття і свідомості, матеріального і духовного. Основні форми ідеалізму – об'єктивний, який обґрунтовує існування духовної першооснови поза і незалежно від людської свідомості, та суб'єктивний, який або заперечує наявність якої б то не було реальності поза свідомістю суб'єкта, або розглядає її як щось таке, що визначається лише активністю свідомості. Розрізняють різні види ідеалізму і залежно від того, як ним трактується духовна першооснова: як світовий розум – панлогізм, як світова воля – волюнтаризм, як єдина духовна субстанція – ідеалістичний монізм, як множинність духовних першоелементів – ідеалістичний плюралізм, як розумне логічно осмислюване начало – ідеалістичний раціоналізм, як різноманітність відчуттів – ідеалістичний емпіризм (сенсуалізм, феноменалізм), як алогічний (незакономірний) початок, який не може бути об'єктом наукового розуміння – ірраціоналізм тощо.

Як бачимо, саме розуміння самої сутності та першооснови світу може бути різним і, як наслідок, воно трансформувалося в основне питання філософії та поділило філософів на матеріалістів та ідеалістів. І хоча спори між ними ведуться століттями, основне питання філософії залишається відкритим. Важливою є й друга сторона основного питання філософії, тобто про пізнаванність світу. Вона поділяє філософів на гностиків, які обстоюють принципову можливість пізнання світу, та агностиків, які її заперечують, вважаючи, що якщо Бог створив світ, то тільки йому і дано його пізнати, а ”наш путь – во мраке”.

Отже, якщо матеріалізм визнає світ пізнаванним, а в процесі пізнання орієнтує на пошук причин і закономірностей досліджуваних об'єктів у матеріальних процесах, тобто розгляд природних і соціальних явищ як форм руху матерії, то ідеалізм орієнтує на те, що причиною як соціальних, так і природних явищ є дух (надприродна сила). А оскільки ми виховані саме на матеріалістичних принципах, то при дослідженні будь-якого явища виходимо саме з ідеї об'єктивності світу, його незалежності від свідомості, що є необхідною передумовою і його наукового пізнання. Але, незважаючи на це, недооцінювати, а тим більше ігнорувати принципи ідеалістичного світобачення не слід.

Слід враховувати і те, що й матеріалізм може бути як діалектичним, так і антидіалектичним (у традиційному тлумаченні – метафізичним). Зокрема, діалектичний підхід у пізнанні орієнтує на те, що: у світі все перебуває у взаємозв'язку і взаємозумовленості; у ньому немає нічого в закінченому вигляді, оскільки все безперервно змінюється, переходить з одного стану в інший, а тому кожне явище необхідно вивчати конкретно-історично, з урахуванням етапу його розвитку, тобто як і коли воно виникло, який шлях пройшло у своєму розвитку, яких змін набувало в його процесі, яким воно є на даний момент, і які зміни відбудуться з ним у майбутньому; причиною руху матерії, її змін і розвитку є наявність внутрішніх суперечностей, боротьби протилежних сил, перетворення кількісних змін у якісні тощо. Але діалектика розвивається поряд з метафізикою (антидіалектикою) як альтернативним їй методом пізнання і яка в радянському баченні тлумачиться як вчення, що базується на антиленінізмі, антикомунізмі, антиматеріалізмі, софістичності, еклектизмі, негативізмі, суб’єктивізмі, антинауковості, і як наслідок заперечує діалектичне бачення світу [697, с.220].

Але такий огульно критичний підхід радянської науки до метафізичного методу призвів до того, що він лише заперечувався і критикувався без уникнення в його суть. При цьому проголошувалося, що метафізика розглядає явища відособлено одне від одного, як такі, що є застиглими, незмінними у своїй суті, позбавленими внутрішніх суперечностей як основного джерела їхнього розвитку, що для неї характерним є перебільшення значення якоїсь із сторін у предметах і явищах, їхньої стійкості, повторюваності, відносної самостійності тощо. Вважалося, що метафізик визнає зміни в природі, помічає відносну нестійкість, визначеність явища, але пояснює їх лише як результат кількісного зростання – збільшення або зменшення, можливість же якісної зміни речей, перетворення їх з одного стану в інший він заперечує. А оскільки поза розвитком неможливо пояснити, звідки взялась уся різноманітність живих істот на землі, як виникла людина, суспільство, свідомість тощо, то для метафізика залишається одне – визнати створення всього сущого Богом. Отже, основним недоліком метафізики традиційно проголошувався однобічний, обмежений, негнучкий погляд на світ, а виходячи з цього, робився висновок, що в підсумку метафізичний підхід призводить до ідеалізму, а в практичній діяльності, зокрема політичній, – до виправдання застою і реакції, що заперечує ідею необхідності революційного перетворення світу. Саме тому методологічною основою радянської науки проголошувався лише діалектичний підхід, який орієнтує на те, що при дослідженні будь-яких явищ мають враховуватись їхні взаємозв'язок та взаємозумовленість, постійний рух, зміна і розвиток, які є наслідком переходу кількісних змін у якісні, єдності і боротьби протилежностей та заперечення заперечення, які і відображають об'єктивні закони самої дійсності.

Але вже саме заперечення метафізичного підходу також орієнтує на однобічний підхід і пізнавальні можливості звужує. Адже, наприклад, діалектичне розуміння статті закону може завести далеко від її суті. Не випадково для цього використовується формально-логічний (формально-догматичний) підхід, який за своєю сутністю є антидіалектичним, але зобов'язує знаходити в конкретній статті закону тільки те, що було закладено в ній законодавцем.

Відмінність діалектичного та метафізичного методів простежується на особливостях їхніх підходів до розуміння основних філософських проблем, зокрема: джерела розвитку: якщо метафізика джерелом розвитку, руху, зміни визнає ”першопоштовх” і знаходить його поза самими явищами, то діалектика вбачає його у внутрішніх суперечностях явищ, які й зумовлюють їхній саморух; взаємодії старого з новим: якщо з погляду метафізики старе повністю відкидається новим, оскільки вони є протилежностями, які заперечують одна одну, то діалектика орієнтує на те, що розвиток відбувається на основі старого, яке з часом включає елементи нового, розвиток і накопичення яких і призводить до появи нової якості; ”механізму” розвитку: з погляду метафізики ”механізмом” розвитку, переходу до нової якості є процес кількісного збільшення чи зменшення, яке відбувається стрибкоподібно, то з погляду діалектики ним є поступове накопичення та перехід кількісних змін у якісні; напряму розвитку: якщо метафізика спрямованість розвитку уявляє по прямій, без повернення до минулого, то діалектика виходить з того, що розвиток відбувається по спіралі, чим і пояснюється певне повернення назад, збереження старого, але відтворення його на вищій основі, з елементами нового, у новій якості; стилю мислення: якщо для стилю мислення метафізики є характерною однобічність, абсолютизація, прямолінійність, негнучкість, то для діалектики характерною є потреба розглядати предмет в його розвитку, охопити всі його аспекти, зв'язки і опосередкування; суті пізнання: якщо метафізика суть пізнання розглядає як результат, то діалектика – як процес, що дає змогу охопити суперечливу єдність абсолютної і відносної істини, показати їхню складність, діалектику зв'язку, якісні переходи від емпіричного до теоретичного рівнів; істинності знання: якщо метафізика істинність знання обмежує принципом ”або-або”, то діалектика орієнтує на те, що істинність знання досягається через суперечливий синтез його протилежних визначень, тобто ”і те, і те”; побудови картини світу: якщо метафізика орієнтує на однозначність, статичність умоглядної картини світу, на спробу дати завершену і незмінну світоглядну систему, на підміну його цілісного осягнення абстрактними конструкціями, перенесенням закономірностей розвитку окремих сфер дійсності на весь світ у цілому, то з погляду діалектики такий підхід є недостатнім, а тому і неприйнятним.

Таким чином, діалектика пізнання – це розвиток мислення, який відображає явища дійсності в їхніх суперечливих тенденціях, у саморусі, у взаємних зв'язках і переходах з одного стану в інший. При цьому явища, що вивчаються, беруться в їхньому взаємозв'язку і взаємозумовленості, русі, зміні та розвитку, який розуміється як боротьба протилежностей, що відображають об'єктивні закони самої дійсності (конкретно-історично).

Дослідження функцій світоглядного шару знань дає підстави для висновку, що він функціонує в пізнанні та практиці як засіб досягнення нових знань не тільки на рівні всезагального, а й на рівні загальнонаукових, окремонаукових і спеціальних методів. Зумовлено це тим, що кожна наука базується на певному способі мислення і, як правило, філософському діалектичному мисленні, яке, як відомо, є найважливішою формою мислення, що є аналогом і тим самим методом пояснення процесів розвитку, які відбуваються в природі і суспільстві.

Отже, метод матеріалістичної діалектики – це найзагальніший метод, який лежить в основі всіх методів, оскільки він визначає певний світоглядний підхід до розуміння і пізнання дійсності. Його універсальність для всіх сфер пізнання зумовлюється тим, що він абстрагується від особливостей окремих об'єктів і фіксує в них лише те, що їм властиве закономірно. Вона відображає і фіксує найістотніші ознаки, які є характерними для різноманітних об'єктивних явищ, речей і процесів, що сприяє розкриттю їхньої сутності і забезпечує пізнання істини. Даючи філософське тлумачення пізнаванним явищам, цей метод орієнтує на систему вихідних принципів вивчення і пояснення фактів і таким чином допомагає намітити загальний шлях до відкриття істини [217, с.60]; він не розкриває причин окремих явищ, а показує, як потрібно діяти, щоб їх розкрити [467, с.146].

А оскільки метод тлумачиться не тільки як форма теоретичного і практичного освоєння дійсності, що випливає з закономірностей руху досліджуваного об’єкта, а й як система регулятивних принципів перетворюючої практичної або пізнавальної теоретичної діяльності [642 с.409], то так званий всезагальний метод логічніше було б іменувати системою світоглядних принципів пізнання та практичного перетворення дійсності.

Отже, світоглядні принципи – це найважливіші підходи до бачення світу, які лежать в основі всіх методів, оскільки вони визначають певний світоглядний підхід до розуміння і пізнання дійсності.

Важливо підкреслити й те, що діалектичний метод виступає в тому чи іншому реальному процесі дослідження не окремо від окремих методичних прийомів, не поряд з ними, не як певне доповнення до окремої методики, а в них і через них і саме завдяки цьому збагачує свій власний зміст [469, с.45], що ще наочніше простежується через призму світоглядних принципів..


3.4. Загальнонаукові методи пізнання


Загальнонауковими є методи, які використовуються або можуть використовува­тися будь-якою наукою [689, с.618]. Сповнюючись специфічного змісту, але не змінюючись у своїй логіко-гносеологічній основі, вони можуть використовуватись у різних галузях пізнання безпосередньо або в пристосованому вигляді [369, с.40]. При характеристиці цих методів згідно серед них розрізняють методи, що застосовуються в емпіричних дослідженнях (спостереження, порівняння, вимірювання, експеримент), методи, що застосовуються як на емпіричному, так і на теоретичному рівнях (абстрагування, аналіз і синтез, індукція і дедукція, моделювання, використання приладів, історичний і логічний методи тощо) та методи, що застосовуються в теоретичних дослідженнях (ідеалізація, формалізація, аксіоматичний метод, сходження від абстрактного до конкретного) [549, с.8–64].

Підтримуючи цей підхід у цілому, слід, однак, визнати його умовність, оскільки діалектична єдність емпіричного і теоретичного рівнів пізнання, по-перше, неминуче призводить до виділення групи проміжних методів, які використовуються і на емпіричному, і на теоретичному рівнях; по-друге, слід підкреслити й те, що кожен з названих методів емпіричного або теоретичного рівня може використовуватися на цьому рівні лише переважно, оскільки всі вони тісно взаємопов'язані, взаємопроникають і взаємодоповнюють один одного, що свідчить про умовність виділення емпіричних і теоретичних методів; по-третє, перерахування методів у кожній з підгруп також є умовним і невичерпним; по-четверте, кожен з цих методів являє собою цілу систему правил, рекомендацій і способів дій; по-п'яте, враховуючи об'єктивні закономірності функціонування пізнавальних процесів, слід зазначити й те, що якщо в принципі пізнання за допомогою лише теоретичних методів можливе, то емпіричне без теоретичних – ні, що свідчить про ієрархічний характер системи методів і висуває проблему їхньої субординації.

Серед емпіричних методів особливе місце посідає спостереження, яке лежить в основі будь-якої емпіричної діяльності та є цілеспрямованою і планомірною візуальною взаємодією суб'єкта з об'єктом пізнання з метою його вивчення шляхом виявлення та оцінки притаманних йому ознак і властивостей. Це пряма та безпосередня реєстрація подій, які спостерігає дослідник [631, с.203].

Структурними елементами спостереження є його субۥєкт, об'єкт, умови та засоби. А основними його рисами є: 1) цілеспрямованість, тобто, оскільки спостереження являє собою усвідомлену та продуману взаємодію суб'єкта з об'єктом пізнання, то насамперед формулюється його мета, яка зобов'язує обрати та дотримуватися певної стратегії дій, спрямованих на її досягнення; 2) наявність вихідної установки у спостерігача – що спостерігати, на які явища звертати особливу вагу тощо; 3) плановість, яка зобов'язує визначити факти, на яких має бути зосереджена увага (визначити програму спостереження) та передбачити розв'язання організаційних питань: хто і коли буде його здійснювати, час і спосіб проведення спостереження, визначити послідовність пізнавальних дій тощо (тобто скласти його план); 4) ситуативний підхід до вивчення явищ, а тому, як правило, планується або суцільне, або вибіркове спостереження. Зокрема, вибірковість спостереження зумовлена неможливістю охоплення детальним спостереженням усіх особливостей об'єкта, що зумовлює потребу виділення його істотних рис, тобто створення такої його програми, яка враховувала б найважливіші ознаки досліджуваного явища; 5) об'єктивність, яка вимагає свідомого розмежування даних спостереження та їхньої інтерпретації, це означає, що результати спостереження мають бути наслідком спостереження, тобто об'єктивною характеристикою та узагальненням виявлених і зареєстрованих ознак, а не власних суб'єктивних висновків; 6) активність, що орієнтує на активні пошукові дії та вибір умов і засобів спостереження з метою найефективнішого виявлення, фіксації, узагальнення й осмислення ознак і взаємозв'язків досліджуваного об'єкта.

Спостереження класифікують за різними ознаками. Так, залежно від характеру взаємодії суб'єкта з об'єктом пізнання розрізняють просте спостереження – коли суб'єкт і об'єкт пізнання перебувають у прямій взаємодії, унаслідок чого об'єкт пізнання сприймається ніби збоку, включене – коли суб'єкт пізнання стає ніби складовою його об'єкта і, як наслідок, явища ним сприймаються ніби зсередини, і самоспостереження (інтроспекцію) – коли суб'єкт і об'єкт пізнання являють собою одне й те ж, унаслідок чого суб'єкт пізнання сприймає сам себе.

Залежно від часу реєстрації ознак досліджуваного явища є безперервне (поточне), періодичне та разове спостереження. Залежно від широти охоплення ознак досліджуваного об'єкта розрізняють суцільне і вибіркове спостереження.

Залежно від способу отримання інформації: а) безпосереднє спостереження (огляд, вимірювання, зважування); б) самоспостереження (інтроспекцію); в) опитування: усне (експедиційне), кореспондентське (шляхом письмового спілкування) та самообчислення або самореєстрація; г) документальне; д) комбіноване (напр., документальне та безпосереднє в поєднанні).

Залежно від глибини проникнення в сутність досліджуваного явища – побутове та наукове спостереження. Зокрема, наукове спостереження має бути проведено так, щоб шляхом подальшої обробки його результатів можна було отримати правильні узагальнюючі висновки, а тому облік фактів і збір первинного матеріалу повинні бути детально сплановані. Тобто спостереження повинно мати програму та організаційний план, які передбачатимуть такі питання, як визначення: мети спостереження, що дає можливість визначити той об'єкт, який повинен бути досліджений, та його ознаки; його форми і види, суб'єктів, місце і час його проведення; як буде проведено фіксацію отриманої інформації, її узагальнення і перевірка; яким чином має бути оброблена отримана інформація тощо.

Різні об'єкти, мета, способи здійснення спостереження тощо зумовлюють потребу його модифікації, а тому розрізняють статистичне, соціологічне, психологічне, кримінологічне, криміналістичне спостереження тощо.

З пізнавальних можливостей спостереження випливають і його основні функції, якими є: фіксація та реєстрація фактів; попередня класифікація фіксованих фактів на засадах певних принципів, сформульованих на основі існуючих теорій; порівняння зафіксованих фактів. Тобто, незважаючи на важливість спостереження, воно дає змогу отримати знання переважно про зовнішні ознаки об'єктів та найпростіші зв'язки між ними, однак, по-перше, не всі ознаки та досліджувані зв'язки піддаються зоровому сприйняттю; по-друге, досліджуваний зв'язок може систематично не повторятися; по-третє, досліджуваний зв'язок часто буває важко виділити, оскільки він проявляється серед інших, прихований ними, а тому спостереження як метод пізнання може доповнюватись експериментом.

Експеримент – це штучне, цілеспрямоване, багатократно повторюване за різних, завчасно визначених умов, проведення певного випробування чи досліду. Його метою є підтвердження чи спростовування наявної гіпотези, установлення природи явища, його сутності, можливих шляхів управління ним тощо. За допомогою експерименту досліджуване явище виділяється з багатоманітності інших явищ і фактів і може вивчатись ізольовано від пов'язаних з ним причин і наслідків, а вже з багатоманітності взаємовідносин причинових зв'язків виділяється залежність, що цікавить дослідника, і яка буде об'єктом вивчення.

Проведення експериментальних досліджень передбачає здійснення певних пізнавальних операцій, зокрема: 1) визначення мети і завдань експерименту на основі існуючих теоретичних концепцій та з урахуванням потреб практики і розвитку самої науки; 2) теоретичне обґрунтування умов експерименту; 3) розробка основних принципів, створення технічних засобів для проведення експерименту; 4) спостереження, вимірювання та фіксація виявлених під час експерименту властивостей, зв'язків, тенденцій розвитку досліджуваного об'єкта; 5) статистична обробка результатів експерименту; 6) попередня класифікація та порівняння статистичних даних [632, с.323].

Цінність експериментального методу дослідження проявляється в тому, що він дає можливість досліджувати об'єкти, по-перше, у так званому чистому вигляді; по-друге, в екстремальних умовах, що сприяє глибшому проникненню в їхню сутність; по-третє, важливою перевагою експерименту є його повторюваність і можливість повторення його в різних умовах. Експериментальний метод застосовується у формі наукового експерименту, коли за його допомогою встановлюються загальнотеоретичні питання, та прикладного, наприклад, слідчого чи судового під час проведення процесуальних дій. Шляхом експерименту створюються методики дослідження речових доказів, розробляються тактичні прийоми проведення слідчих дій, визначаються найбільш ефективні шляхи розслідування окремих видів злочинів.

Особливістю експерименту є те, що його суб'єкт сам планує умови та мету його застосування, варіює засоби та прийоми його реалізації, змінює інші параметри. При цьому велике значення мають спеціально розроблені методики його проведення, зокрема, з тактичних міркувань, що забезпечує об'єктивність результатів експерименту, його необхідно проводити: 1) в умовах і обстановці, максимально наближених до тих, у яких відбулися досліджувані обставини; 2) на тому ж місці, де відбулася подія, і у такий же час, коли відбулася подія, яку перевіряють, з метою створення аналогічних умов перебігу та сприйняття його ходу і результатів; 4) використовувати ті ж або однорідні знаряддя і засоби, які застосовувалися при вчиненні злочину; 5) учасників розташувати саме так, як вони про це повідомили; 6) досліди необхідно повторювати кілька разів, змінюючи умови експерименту, для того щоб виключити випадкові результати [423, с.153–154].

Вимірювання – це встановлення кількісних характеристик ознак об'єктів, просторових і часових відношень між ними. Іноді вважають, що це різновид спостереження, яке фіксує кількісні показники об’єктів [633, с.205]. З теоретичного погляду вимірювання – це процес визначення відношення однієї кількісної характеристики об'єкта до іншої однорідної з нею, прийнятої за одиницю виміру.

Вимірювальні методи поділяються на органолептичні, основним елементом яких є органи чуття, та інструментальні. Органолептичні методи полягають у зіставленні розмірів об'єкта, що спостерігається, з уявним образом метричної міри або якимось зразком. Таке вимірювання є приблизним, його результати виражаються термінами: високий, низький, середній, великий, вище середнього тощо, які, наприклад, використовуються при описі зовнішніх ознак людини. Однак приблизні вимірювання не можна застосувати у випадках, коли вимагається точна фіксація ознак об'єкта. У таких випадках використовується інструментальний метод вимірювання, що полягає в зіставленні об'єкта зі стандартною метричною мірою – метр, сантиметр, кілометр та ін. Інструментальні методи можуть бути трьох видів: контактні, безконтактні, комбіновані.

Сутність процедури контактного вимірювання полягає в приведенні засобу вимірювання в контакт з об'єктом, що вимірюється, і таким чином, у порівнянні його з одиницею виміру. Так вимірюють предмети, відстані між ними, сліди, використовуючи для цього масштабні лінійки, рулетки, складні метри.

Процедура безконтактного вимірювання – це порівняння одиниці виміру (масштабу) з оптичним зображенням об'єкта, що вимірюється, наприклад, збільшеного мікросліду в полі мікроскопа зі шкалою окуляра мікрометра. До безконтактних належать і фотографічні методи вимірювання об'єкта за фотознімком, на якому зафіксовано певний стандартний предмет або його масштаб. Так, складовою безконтактного вимірювання є фотографічні вимірювальні методи, які дають змогу зафіксувати, а потім точно відтворити за фотознімком обстановку, розміри зафіксованих предметів та відстань між ними і серед яких розрізняють планово-вимірювальні, перспективно-горизонтальні, перспективно-похилі, стереофотограмметричні [525, с.129].

Проводячи вимірювальні дії, необхідно забезпечувати максимальну точність, додержуватися правил виміру конкретних параметрів, зокрема вибору відповідних засобів вимірювання. За можливості виміри повторюються на різних ділянках об'єкта. Усі отримані дані заносяться до протоколу. Залежно від характеру об'єкта вимірювання визначаються і завдання, поставлені перед цим методом.

Моделювання – це дослідження певних явищ шляхом створення їхніх моделей. Модель (від лат. – зразок) являє собою спеціально створений об'єкт (аналог), який відтворює об'єкт дослідження або ті його властивості, які є предметом дослідження [615]. Це опосередкований метод пізнання. Тобто при його використанні вивчається не сам об'єкт, а його модель, але отримані знання поширюються на об'єкт дослідження. Саме тому моделювання передбачає насамперед створення моделі – матеріалізованої або мислено уявлюваної системи, яка відтворювала б властивості об'єкта таким чином, щоб його дослідження могло дати нові знання про сам цей об'єкт. Це можуть бути моделі предметів, пристроїв, систем, явищ і процесів. При цьому моделлю вважається пристрій, що відтворює, імітує будову і дію якогось іншого (модельованого) пристрою, а також будь-який образ зображення (уявний чи умовний), або опис, схема, креслення, графік, план, карта якого-небудь об'єкта, процесу чи явища (оригіналу моделі). До моделювання звертаються в тих випадках, коли вивчення самого об'єкта з тих чи інших причин є неможливим або недоцільним. З моделлю проводяться необхідні дослідження, результати яких потім переносяться на оригінал. Використовуються такі види моделювання, як: уявне – при розробці слідчих версій і планування розслідування; фізичне – створення матеріальних моделей, макетів, муляжів, предметів-аналогів; математичне – моделювання умов перебігу процесів і явищ за допомогою відповідних розрахунків.

Моделі можуть бути матеріальними (речовими) – наприклад, макет місця події, та логічними (ідеальними) – слідча версія; структурними – відображати внутрішню будову об'єкта і функціональними (динамічними), копіюючи оригінал, що перебуває в русі. Ідеальні моделі фіксуються у відповідній знаковій формі і функціонують за законами логіки, які є відображенням матеріального світу. До ідеальних моделей належать результати логіко-математичного та інформаційного моделювання, що здійснюється засобами математики, математичної логіки та кібернетики. На сучасному етапі розвитку наукового пізнання особливо значна роль належить комп'ютерному моделюванню. На думку І. Лузгіна, моделювання слід розрізняти за сферою застосування: при проведенні слідчих дій, в експертній практиці, в оперативно-розшуковій діяльності, в організаційно-управлінській діяльності, у судовому розгляді [377, с.7].

Іноді окремим видом моделювання називають реконструкцію, тобто відновлення первісного виду, стану, рис об'єкта за залишками чи письмовими джерелами [320, с.65]. При цьому можлива як матеріальна реконструкція, здійснювана за допомогою макетування чи натурної реконструкції, наприклад, відновлення зовнішності за черепом, так і уявно-логічне моделювання відображень наочних образів, що виникають у суб'єкта в результаті та на основі ознайомлення його з певними об'єктами чи їхніми описами.

Порівняння – це одночасне співвідносне дослідження й оцінка спільних для двох чи більше об'єктів властивостей або ознак. Воно широко використовується насамперед в ідентифікаційних дослідженнях. Об'єктами порівняння можуть бути конкретні матеріальні утворення, їхні ознаки, властивості, уявні образи, поняття, висновки і припущення, результати дій тощо. При цьому зміст і значення порівнюваних об'єктів пізнаються шляхом їх зіставлення. Саме тому об'єкти порівняння повинні бути порівнюваними, тобто мати подібні загальні ознаки. Оскільки метою даного методу є виявлення того загального, що є у порівнюваних об'єктів, то ці об'єкти цікавлять дослідника з якогось певного боку, який і становить зміст даної діяльності.

Як і спостереження, порівняння може здійснюватися простим візуальним способом та за допомогою технічних засобів. У першому випадку використовуються такі прийоми, як зіставлення, суміщення та накладання. При цьому при зіставленні може бути використано просте візуальне зіставлення, коли ознаки послідовно порівнюються одна з одною без застосування додаткових технічних засобів; зіставлення з допомогою розмітки, завдяки якій досягається наочність виявлених ознак у порівнюваних об'єктах; зіставлення з допомогою координатних сіток або з допомогою композицій; зіставлення з допомогою вимірів тощо. Предметом порівняльного аналізу можуть бути форма, положення, розмір та інші якісні і кількісні характеристики об'єктів пізнання. Практично жодне з експертних досліджень не проводиться без порівняння об'єктів, поданих на експертизу з експериментально отриманими зразками, довідковими даними або даними експериментної практики. Застосування методу порівняння необхідне для ототожнення конкретних об'єктів, при встановленні джерела їх походження тощо. У більшості випадків при порівнянні використовуються спеціальні оптичні прилади, які дають змогу не лише спостерігати об'єкти, які порівнюються, а й фіксувати результати спостереження, наприклад, стереомікроскопія, прилад оптичного накладення (ПОН) тощо.

Описування полягає у фіксації як самих процесів застосування методів пізнання, так і результатів застосування їх, тобто фіксація кількісних і якісних показників досліджуваних предметів та явищ. Розрізняють упорядковане або системне та невпорядковане описування. За впорядкованого описування ознаки описуваних об'єктів указуються в певному порядку, коло цих ознак визначається заздалегідь, мовна форма вираження стандартизована. За невпорядкованого описування послідовність і коло вказаних ознак визначається довільно. Форма їхнього мовного вираження не регламентована. Його різновидами є такі описи, які здійснюються в довільній послідовності та довільним вибором указаних ознак, а також з використанням стандартної термінології опису, за якого стандартизованим є коло обов'язкових ознак при довільній послідовності їхнього опису та невпорядкованими мовними вираженнями даних ознак, або опис, проведений в невимушеній послідовності з довільним вибором указаних ознак і довільною термінологією

Науковим є лише відповідним чином систематизований опис чи довільний опис, один або декілька елементів якого спеціально стандартизовано, прикладом чого може бути криміналістичний опис особи за ознаками зовнішності.

Опис може бути усним і фіксованим, здійсненим із застосуванням різних засобів. Наприклад, письмове відображення об'єктів у процесуальних актах, картотеках, фотоальбомах, опис, зроблений за допомогою диктофона. Метод опису має специфіку, зумовлену процесуальною формою фіксації результатів пізнання.

Іноді розрізняють і безпосередній опис, тобто фіксація ознак, які сприймає сам слідчий в процесі спостереження, та опосередкований опис, який передбачає фіксацію ознак об'єктів, що сприймаються іншими особами.

Описування вважається методом пізнання тому, що за його допомогою інформація визначається і систематизується. Систематизація може досягатися шляхом використання різноманітних видів опису, починаючи з типових, у яких систематизуються узагальнені знання про групу подій, явищ чи фактів. Далі на основі типового опису визначається досліджувана подія, причому вказуються не тільки типові, а й індивідуальні ознаки, а потім відбувається поповнення типового опису новими ознаками. Типовим прикладом цього методу у сфері судочинства є опис особи за ознаками зовнішності.

Теоретичні методи пізнання. Емпіричне пізнання супроводжується насамперед такими розумовими операціями, як аналіз і синтез.

Аналіз – це розчленування предмета на його складові (аспекти, ознаки, властивості, відношення) з метою їхнього всебічного вивчення. Завдання аналізу: а) установлення генетичного зв'язку різних компонентів і загальної тенденції розвитку явища; б) розкриття координації та субординації частин цілого; в) виявлення зумовлюючих його факторів; г) установлення взаємодії об'єкта з іншими об’єктами [21, с.148]. Ці завдання трапляються в тому чи іншому варіанті чи співвідношенні в кожному акті пізнання. Проте, відіграючи велику роль у пізнанні, аналіз не дає знання конкретного, знання об'єкта як єдності різноманітного, що зумовлює необхідність переходу до синтетичного пізнання ознак і властивостей об'єкта в їхньому взаємозв'язку в єдиному цілому.

Синтез – це об'єднання раніше виділених ознак предмета в єдине ціле. У процесі синтезу узагальнюються виділені в процесі аналізу якості і визначаються їхні причиново-наслідкові взаємозв'язки. Аналіз і синтез включають у себе багато змінних елементів залежно від ступеня пізнання об'єкта, глибини проникнення в його сутність, які застосовуються в різних формах і модифікаціях. Основними перемінними елементами аналізу та синтезу є: прийоми розчленування об'єкта на частини в процесі аналізу та узагальнення їх в єдине ціле при синтезі; зв'язком з іншими методами пізнання та теоріями конкретних галузей знань.

На стадії спостереження ці методи доповнюють один одного. Так, виділивши окремі ознаки, наприклад, у досліджуваній кулі, і провівши їхній аналіз, експерт синтезує їх, що дає змогу вести мову про особливості кулі загалом, а відповідно й про ту зброю, з якої вона була випущена. Але це буде вже ступінь теоретичного мислення, де аналіз і синтез створюють передумови для розумового висновку у формі дедукції (від загального до особливого) чи індукції (від особливого до загального). Отже, подібно до аналізу та синтезу дедукція та індукція в процесі пізнання змінюють та одночасно доповнюють одна одну. Прикладом дедуктивного шляху пізнання може служити судження про спосіб скоєння злочину, яке формується у вигляді загальної версії про спосіб дій злочинця, оскільки саме з них походять потенційні носії та джерела інформації, що визначають методи їхнього дослідження. В основі індуктивного шляху пізнання є дослідження причинових зв'язків і сходження від них до причини пізнаваного явища (факту).

Індуктивний метод – така форма умовиводу, коли на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне або спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення чи гіпотези. Широкого застосування цей метод набув у слідчо-оперативній роботі, для розв'язання завдань, що виникають під час розкриття злочину. Дедуктивний метод – постійно виступає в єдності з індуктивним і являє собою перехід від загального до окремого. Він є однією із форм умовиводу, за якої на основі загального правила логічним шляхом з одних положень, як істинних, з необхідністю виводиться нове істинне положення.

Отже, за допомогою індукції та дедукції, спираючись на наявні знання, робляться висновки, які є новими знаннями про невідоме. Здійснюючи перехід від невідомого до відомого, ми відкриваємо загальні принципи, або ж, навпаки, спираючись на загальні принципи, робимо висновки про окремі явища.

Аналогія – це умовивід від особливого до особливого чи від загального до загального. Цей прийом лежить в основі методу моделювання. На стадії спостереження метод аналогії базується на використанні зовнішньої схожості об'єктів, які порівнюються. На стадії діалектичного мислення аналогія може стати методом пізнання внутрішнього змісту.

Абстрагування орієнтує на відволікання від деяких властивостей об'єкта і одночасно зосередження основної уваги на тих з них, які є предметом даного дослідження. Отже, це спосіб мислення, в якому відкидається все несуттєве для даного завдання, і виділяється те, що необхідно для його успішного розв'язання, чим сприяє проникненню в сутність явищ, руху пізнання від явища до сутності, що й забезпечує глибше вивчення окремих аспектів предмета ”у чистому вигляді”. Широке використання цей метод знаходить при побудові математичних моделей об'єктів криміналістичного дослідження та їхнього аналізу за допомогою обчислювальної техніки.

Узагальнення – це метод пізнання, за допомогою якого фіксуються загальні ознаки та властивості певного класу об'єктів і здійснюється перехід від одиничного до особливого та загального, від менш загального до більш загального.

Останнім часом важливого значення набуло застосування в слідчій практиці математичних методів – обчислення, геометричних побудов, математичного моделювання [538]. Так, для встановлення параметрів вимірюваних об'єктів часто користуються обчисленням, необхідним є воно й при проведенні математичного моделювання. Складання планів, креслень, схем неможливе без використання геометричних побудов. Цей метод необхідний, коли проведення безпосередніх вимірів ускладнюється, наприклад, на місці події (крутий схил) і неможливо просто виміряти відстань між об'єктами.

Фізичні, хімічні та фізико-хімічні методи використовуються для виявлення, фіксації та дослідження морфологічних ознак об'єктів, окремих фізичних і хімічних властивостей, внутрішньої будови об'єкта тощо [55]. Вони реалізуються у формі фотозйомки, мікроскопії, спектрального аналізу, дослідження в невидимих променях електромагнітного спектра, хроматографії, мікрохімічного та крапельного аналізу тощо. Серед сучасних фізичних методів дослідження в криміналістиці використовують: оптичні, поляризаційні, люмінесцентні, вимірювальні, спектроскопічні та інші методи із застосуванням відповідної апаратури, яка нерідко об'єднана із засобами фото-, кіно- та відео фіксації [525, с.100], а також рентгеноструктурні, радіоактивні, нейтронно-активаційні, атомно абсорбційні, радіовуглеводні, лазерної мас-спектроскопії, фотоакустичні з лазерним джерелом збудження, акустичного аналізу, звукових слідів, аналізу газових слідів тощо.

Оскільки фізичні методи, як правило, реалізуються за допомогою спеціальних інструментів і приладів, то їх називають інструментальними методами дослідження. Ними є: фотографія, мікроскопія, рентгенографія, спектроскопія, хроматографія, профілювання, за допомогою яких досліджуються морфологічні ознаки, хімічні та фізичні властивості, внутрішня структура, атомний та молекулярний склад тощо. Так, фотографія дає змогу фіксувати загальний вигляд об'єктів, характер, локалізацію, розміри пошкоджень, збіг особливостей рельєфу слідів тощо. В умовах експертної діяльності фотографування здійснюється за певними правилами. Тут застосовується масштабна (вимірювальна) зйомка, великомасштабна зйомка, яка дає змогу збільшити максимальний розмір зображення, зумовлений конструкцією приладу, що досягається за рахунок зміни фокусної відстані об'єктива за допомогою насадних лінз чи збільшення відстані між об'єктом і плівкою за допомогою подовжувальних муфт. А з тактичних міркувань проводиться орієнтуюча, оглядова, вузлова та детальна фотозйомки.

Крім фізичних методів дослідження речовин і матеріалів, на практиці використовують фізичні і насамперед фотографічні методи фіксації інформації. До цих методів належать: контрастуючий метод – спеціальний прийом зйомки і обробки фотоматеріалу, що дозволяє одержувати відображення підвищеної контрастності. З його допомогою можна зафіксувати слабовидимі або невидимі деталі, наприклад, вдавлені сліди тексту, мікросліди, сліди підчищення, дописування, наведення тексту; репродукційний метод полягає у фотографуванні об'єктів звичайною або спеціальною апаратурою. Репродукцію документа можна одержати безпосередньо на фотоматеріалі без фотоапарата і контактним способом, ксерокопіювальними апаратами, фотопринтерами та іншими засобами сучасної множильної техніки; кольоророзрізняльний метод – цим методом установлюється відмінність між двома близькими за кольором відтінками барвника в штрихах, наприклад, дописування в документі, виправлення іншим чорнилом. В основі цього методу лежать фізичні закони можливості відтворення всієї гами кольорів за допомогою комбінації лише трьох: червоного, жовтого та синього [324, с.350]. Ефект кольоророзрізнення досягається при спостереженні забарвленого предмета у відповідній зоні спектра. За такої зйомки можна відрізнити близькі за відтінком кольори, які не можна розпізнати неозброєним оком; голографічний метод полягає в тому, що об'єкт дослідження освічують пучком лазера й одночасно частину цього променя спрямовують на фотоплівку, розміщену перед об'єктом, що фотографується. Голограма має особливі властивості: кожна її ділянка містить інформацію про весь об'єкт, тобто якщо фотоплівку-голограму розділити на частини розміром по 1 мм2, то з кожної з них можна одержати зображення, зафіксоване на пластинці. Голограма дозволяє фіксувати зображення, відновлене радіохвилями, рентгенівськими променями. Тривимірне зображення на голограмі дає змогу бачити предмети, закриті іншими об'єктами; електрографічний метод використовується в електрографії, суть якої полягає в одержанні фотографічного зображення, минаючи фотохімічну обробку на спеціальному світлочутливому шарі, який називається фотопровідником. При його освітленні він стає електропровідним пропорційно освітленню. Таким чином, на фотопровідниковому шарі виникає приховане зображення, яке стає видимим; радіографічний метод – зображення відтворюється пучком швидких нейтронів, що фіксують його на фотошарах, які обробляються хімічним способом. Для одержання зображення, наприклад, невидимого сліду пальця, його опромінюють швидкими нейтронами, у результаті чого елементи, що входять до складу потожирової речовини (фосфор, калій, кальцій, натрій), перетворюються в радіоактивні ізотопи. Потім документ притискують до фотоплівки і залишають у контакті. У тих місцях, де розташовано слід, фотоплівка під дією радіації ізотопів засвічується. Слід буде видно після проявлення фотоплівки [324, с.351]; термографічний метод – процес одержання зображення в теплових (інфрачервоних) променях. Приймачами теплового зображення є телевізори, прилади нічного бачення, фотоматеріали. Зазначений метод застосовується для одержання залитого барвниками тексту. Якщо на залитий текст накласти термоплівку і підігріти об'єкт з протилежного боку, то на термоплівці буде закритий текст; кінематографічні методи застосовуються для фіксації динамічних станів об'єктів, подій спеціальними засобами – відеокамерами. У процесі фотозйомки та відеозапису застосовуються орієнтовний, оглядовий, вузловий та детальний види зйомок, а також методи панорамування, сповільненої та прискореної зйомок.

Використання лазера спрямовано насамперед на фіксацію об'єктів шляхом голографічного відбиття, просторової фільтрації зашумлених зображень і багаторазових відображень, корекції фотографічного зображення, створення систем оптичного розпізнання образів, голографічної інтроскопії та ін. [114, с.45].

Метод мікроскопічного дослідження застосовується при розв'язанні завдань, пов'язаних із встановленням інструментів, які використовувалися при виготовленні зброї та боєприпасів; при дослідженні стану деталей та частин зброї, дульного зрізу ствола, слідоутворюючих ділянок частин зброї та їх слідів; дослідженні пороху, поверхні шроту, картечі, матеріалу пижів і прокладок. Електронна мікроскопія використовується для дослідження структури речовин. З метою отримання зображення за допомогою електронного мікроскопа використовується потік заряджених частинок – електронів. Цим зумовлена можливість отримання зображення в сотні разів більшого, ніж при дослідженні у світловому мікроскопі.

Вырезано.

Для доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта

Практична обґрунтованість означає доцільність застосування прийому, виходячи із значення досягнення можливого результату співвідносно з витратою необхідних для його реалізації сил, засобів і часу.

Щодо рекомендаційного характеру тактичного прийому, тобто можливості його застосування або незастосування, то, як зазначалось, окремі тактичні прийоми можуть бути санкціоновані законодавцем, а отже, утратити свій рекомендаційний характер. Це ж стосується і таких ознак, як альтернативний та вибірковий характер тактичного прийому, тобто можливість вибору конкретного прийому залежно від слідчої ситуації, а також ефективності, тобто результативності та економності, тобто тактичний прийом не повинен потребувати великих матеріальних затрат, витрат часу, людських ресурсів тощо. Адже трапляються ситуації, коли доводиться застосовувати безальтернативні тактичні прийоми, оскільки хоча й є очевидним, що конкретний прийом не є ні ефективним, ні економним, але ефективнішого чи економнішого або просто немає, або саме в цій ситуації інший тактичний прийом застосувати просто неможливо.

Що ж до такої ознаки, як доцільність, яка означає принципово вмотивовану потребу застосування тактичного прийому в конкретній ситуації, то це і не ознака, і навіть не принцип допустимості, а суб'єктивна передумова його застосування. Адже конкретна особа, обираючи той чи інший прийом, вважає, що він є доцільним, а чи виявиться він таким, покажуть результати його застосування.

Не обов'язково тактичний прийом має відзначатися і доступністю, яка означає, що він не повинен виходити за межі професійних знань і навичок осіб, які його застосовують, оскільки доступність чи недоступність – це також суб'єктивна передумова застосування тактичного прийому, а тому один і той же тактичний прийом для когось може бути доступним, а для когось – ні.

Отже, якщо кожна з цих вимог стосується кожного тактичного прийому, то не кожна з них є і його ознакою. А тому слід розрізняти загальні ознаки тактичних прийомів, які стосуються кожного з них, і ознаки, які стосуються конкретних тактичних прийомів, наприклад, пізнавальна цінність, тобто здатність сприяти вирішенню пізнавальних завдань. Отже, слід брати до уваги й ознаки, якими відзначаються окремі тактичні прийоми. Адже з тактичних міркувань часто прийом, щоб бути ефективним, має бути й ефектним.

Що ж до таких ознак, як раптовість, конспіративність, комунікативність та оперативність, то вони самі є тактичними прийомами.

Таким чином, актуальною є не тільки проблема визначення сутності, загальних ознак і систематизації тактичних прийомів, а й визначення та систематизація ознак окремих тактичних прийомів, їхнього взаємозв'язку тощо.

Виходячи з викладеного, з криміналістичного погляду тактичний прийом – це розроблена на основі даних науки, узагальнення слідчої практики та вимог закону рекомендація про певну лінію поведінки, спрямовану на розв'язання окремого завдання у сфері судочинства.

Практично ж тактичний прийом є технологічною стороною застосування наукових засобів, при розв'язанні окремих завдань у сфері судочинства і проявляється як один з способів дії в конкретній слідчій ситуації. Не випадково саме такий підхід іноді проявляється й у визначеннях тактичного прийому.

Ознаками тактичного прийому є його: 1) науковий характер (він формується на основі даних певної науки та узагальнення слідчої і судової практики); 2) практична обґрунтованість, тобто доцільність його застосування, виходячи із значення досягнення можливого результату співвідносно з витратою необхідних сил, засобів і часу; 3) системність, тобто він сам являє собою систему, а з іншого боку, він є елементом системи вищого ступеня загальності; 4) рекомендаційний та альтернативний характер, тобто можливість вибору конкретного прийому залежно від слідчої ситуації; 5) законність – вони не повинні суперечити нормам закону; 6) етичність, тобто відповідність морально-етичним нормам; 7) цілеспрямованість, тобто спрямованість на виконання конкретного завдання; 8) пізнавальна цінність, тобто здатність допомагати ефективному застосуванню науково-технічних засобів; 9) доступність, тобто тактичний прийом не повинен виходити за межі професіональних знань і навичок осіб, які його застосовують; 10) вибірковість, тобто тактичний прийом повинен обиратися й використовуватися з урахуванням особливостей кожної конкретної ситуації; 11) економність, тобто його застосування не повинне вимагати значних матеріальних чи інших затрат; 12) ефективність, тобто його результативність; 13) ефектність, що забезпечує відповідний психологічний вплив на учасників процесу.

Щодо функцій тактичних прийомів, то серед них розрізняють загальні та спеціальні. Зокрема, загальними функціями тактичних прийомів є: організаційна; пізнавальна (спрямована на виявлення доказової інформації); прогностична (виражається в передбаченні слідчим власних дій чи дій інших учасників розслідування і передбаченні можливості керування ходом розслідування в будь-якій ситуації); комунікативна (охоплює встановлення психологічного контакту, який допомагає керувати ситуацією, здійснювати психологічний вплив у дозволених законом межах на учасників слідчої дії та отримувати при цьому необхідну інформацію); регулятивна (дає змогу регулювати ситуацію слідчої дії залежно від умов, що склалися під час її проведення) [673, с.29–33]; конструктивна.

А спеціальні функції виконуються конкретними тактичними прийомами. Наприклад, тактичні прийоми, засновані на методах психічного впливу, спрямовані на: а) зміну в сприятливий бік ходу розслідування; б) максимальне використання фактора несподіваності; в) забезпечення методичності та поступовості при веденні справи; г) створення умов переваги над протидіючою стороною; ґ) ухилення від конфлікту; д) вичікування; е) концентрацію доказів і вплив з їхньою допомогою на найслабші місця в позиції протидіючої сторони; є) створення умов, несприятливих для досягнення мети супротивної сторони; ж) застосування методів, про які необізнана протидіюча сторона; з) синхронізацію та систематичність дій працівників правоохоронних органів, учасників процесу.

Класифікують тактичні прийоми за такими підставами: 1) за джерелом формування, тобто галуззю науки, на даних якої вони засновані, розрізняють прийоми, засновані на даних: а) логіки; б) психології; в) наукової організації праці; г) науки управління; г) на використанні технічних засобів; 2) за обсягом застосування (широтою охоплення проблем) або ступенем загальності, що зумовлена належністю прийому до певного структурного елементу криміналістичної тактики: а) що стосуються слідчої дії в цілому (прийоми огляду, допиту); б) що належать до конкретного виду слідчої дії (огляд трупа, огляд речових доказів, допит неповнолітнього, обвинуваченого тощо); в) що належать до окремого етапу слідчої дії (підготовки, проведення, фіксації); 3) за метою та завданнями їх використання, спрямовані на: а) організацію розслідування в цілому (планування, прогнозування, висування версій); б) організацію окремої слідчої дії (планування); в) розв'язання окремих завдань у межах слідчої дії, наприклад, установлення психологічного контакту; г) ефективне використання технічних засобів; 4) за змістом: установлення психологічного контакту, роз'яснення положень закону тощо; 5) за видом слідчої дії, в ході якої він застосовується, розрізняють тактичні прийоми огляду, допиту, обшуку тощо; 6) залежно від завдань: а) пізнавальні: установлення обставин, пошук та оцінка інформації; б) управлінські: взаємодія; в) організаційно-технічні. 7) з погляду черговість розв'язання завдань: початкові (вихідні), проміжні, кінцеві; 8) залежно від суб'єктів: тактичні прийоми, що використовуються: слідчим; судом; спеціалістом; експертом. Інші підстави класифікації тактичних прийомів [246, с.72]: ситуативність реалізації; ступінь складності; характер сфери застосування (матеріальне середовище чи психологія взаємовідносин); кількість об'єктів; обсяг заходів (спрямовані на одну особу чи декілька); стадія слідчої дії; стадія розслідування (за часом); результати; кількість учасників (слідчим одноособово чи в процесі взаємодії); характер інформації, якою володіє слідчий; особливості ситуації, яка впливає на специфіку реалізації тактичних прийомів (конфліктна – безконфліктна, типова – специфічна).

Тактичні прийоми можуть мати обов'язковий і факультативний характер. Обов'язкові тактичні прийоми часто називають законними. Вони передбачені процесуальним законом і підлягають обов'язковому виконанню при проведенні слідчих дій. Наприклад, тактичні прийоми допиту неповнолітнього свідка викладено в ст. 168, проведення обшуку – у ст. 177, а огляду – у ст. 191 КПК. А прийоми рекомендаційного характеру мають факультативний характер. Наприклад, складання протоколу слідчої дії – це законний прийом фіксації, а фотографування – факультативний. Присутність понятих при проведенні обшуку – законний, тоді як участь спеціаліста в цій дії – факультативний. Застосування факультативних прийомів залежить від слідчої ситуації, що склалася, кваліфікації слідчого тощо. Воно підвищує якість слідства, дає змогу результати слідчої дії подати суду в найбільш наочній і переконливій формі.

Щодо принципів допустимості тактичних прийомів, то ними є: 1) законність, тобто відповідність вимогам процесуального закону, що означає: а) фактичну і процесуальну обґрунтованість кожної процесуальної дії, тобто наявності фактичної і процесуальної підстави їх проведення; б) належну послідовність проведення процесуальної дії, тобто вона має здійснюватися в системі інших дій і передусім тих, що передбачені законом і повинні їм передувати, наприклад, не можна допитувати як обвинуваченого, не пред'явивши обвинувачення; в) неухильне дотримання нормативних вимог, що регламентують дану процесуальну дію, (про учасників, застосування НТЗ тощо); г) сприяння учасникам процесуальних дій належним чином використовувати свої права, гарантуючи дотримання їхніх законних інтересів, ужиття заходів щодо правильного виконання ними своїх обов'язків, наприклад, у реалізації права на захист; г) допустимість тактичного прийому з боку закону і морально-етичних норм; 2) справедливість – відповідність морально-етичним нормам, тобто з погляду моралі недопустимі тактичні прийоми, якщо вони поєднані з: а) насильством чи погрозою його застосування; б) обманом; в) використанням культурної відсталості та релігійних переконань; г) використанням аморальних спонукань; ґ) будь-якими діями, що можуть за своєю формою або інтенсивністю зумовити неправдиві показання або самообмову; д) діями, що принижують людську гідність або підривають авторитет слідчих органів; 3) наукова обґрунтованість означає, що слід застосовувати тільки ті тактичні прийоми, які пройшли перевірку в інших галузях знань, унаслідок чого істинність отриманих з їхньою допомогою результатів не викликає сумніву; 4) доцільність – принципова потреба застосування в конкретних умовах; 5) ефективність – результативність; 6) економічність – їх використання не повинно зумовлювати значних фінансових, часових та інших витрат; 5) доступність, тобто ці прийоми не повинні виходити за межі професійних знань і навичок осіб, які їх мають застосовувати і не повинні вимагати для своєї реалізації спеціальних знань.

Завданнями застосування тактичних прийомів є сприяння організації розслідування, зокрема: а) зміна в сприятливий бік його ходу; б) максимальне використання фактора несподіваності; в) забезпечення методичності та поступовості при веденні справи; г) створення умов переваги над протидіючою стороною; ґ) ухилення від конфлікту; д) концентрація доказів і вплив з їхньою допомогою на найбільш слабкі місця в позиції протидіючої сторони; е) створення умов, несприятливих для досягнення мети супротивної сторони; є) застосування методів, про які необізнана протидіюча сторона; ж) синхронізація та систематичність дій працівників правоохоронних органів, учасників процесу; з) вичікування тощо.

Щодо загальних правил використання тактичних прийомів і підвищення їхньої ефективності, то цьому сприяє: а) застосування в міру можливості всього комплексу тактичних прийомів у кожній слідчій дії; б) вибір тактичних прийомів в ході слідчої дії, за логікою її розвитку на окремих етапах, згідно із завданнями, що при цьому виникають (напр., визначення меж огляду місця події і напрямку руху до вибору методу дослідження обстановки місця події); в) застосування передусім тактичних прийомів з організації слідчої дії в цілому (планування, мобілізація та розстановка сил тощо); г) одночасне застосування різнорідних за своєю природою тактичних прийомів для розв'язання загального завдання (напр., установлення психологічного контакту, вивчення особи учасників слідчих дій, пробудження у них інтересу до участі в слідчій дії одночасно з мобілізацією і розстановкою сил); д) ураховування ролі слідчого в проведенні кожної дії, що орієнтує на необхідність з тактичних прийомів одного й того ж призначення обирати ті, в яких він почуває себе впевненішим; найбільш відповідальні і трудомісткі дії призначати на той час дня, в який ця робота може бути виконана якнайкраще.