Поняття робочого часу за трудовим правом. Види тривалості робочого часу
| Вид материала | Документы |
- Правове регулювання робочого часу, 149.13kb.
- Роз'яснення щодо встановлення неповного робочого часу працівникам, 30.67kb.
- Поняття та види робочого часу, 78.45kb.
- Даля Кафедра «Управління персоналом та економічної теорії», 612.17kb.
- Програма тренінгу з тайм-менеджменту: Оцінка стилю використання робочого часу. Аналіз, 23.66kb.
- Зміст, 1336.5kb.
- Кабінету Міністрів України від 21. 02. 2001 р. N 163. Крім того, закон, 120.06kb.
- Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року n 163. Крім того, закон, 103.35kb.
- Рекомендація 116 Рекомендація щодо скорочення тривалості робочого часу, 90.57kb.
- Втрати робочого часу працівників, 44.93kb.
Поняття робочого часу за трудовим правом. Види тривалості робочого часу.
Як основна умова людського існування, праця людини може продовжуватись у певних часових межах. Враховуючи фізичні та психічні дані людини, економічні та соціальні фактори, суспільство намагається встановити таку тривалість робочого часу, яка враховує міру індивідуальної участі працівника у виробництві та забезпечує нормальні та здорові умови праці.
Загальновстановлено, що робочий час, – це час, протягом якого працівник зобов’язаний трудитись відповідно до трудового договору і законодавства про працю.
Робочий час, як інститут трудового права є сукупністю правових норм, що визначають тривалість, склад, режим та порядок обліку робочого часу. Інститут робочого часу включає в себе норми Конституції України, (ст.45), а також значний масив правових норм, що містяться у КЗпП та інших нормативно-правових актах України.
Обов’язковою умовою трудових відносин є тривалість робочого часу, протягом якого працівник відповідно до законодавства, колективного договору, угоди про працю і правил внутрішнього трудового розпорядку повинен перебувати у визначеному йому місці і виконувати роботу, яка йому доручається.
Законодавством здійснюється розмежування робочого часу на окремі види. Передбачено два основні види робочого часу. Це, по-перше, нормований робочий час та, по-друге, ненормований.
У свою чергу, нормований робочий час поділяється на: 1) робочий час нормальної тривалості, 2) скорочений робочий час, 3) неповний робочий час.
Нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень (ст.50 КЗпП). Ця норма не може бути збільшена ні колективними, ні трудовими договорами, у тому числі контрактами. При цьому, підприємства і організації при укладенні колективного договору можуть встановлювати меншу норму тривалості робочого часу, ніж передбачено в ч.1 цієї статті.
Власник має право вимагати від працівника виконання протягом робочого часу трудових обов’язків, а також додержання працівником правил внутрішнього трудового розпорядку. Порушення працівником цих обов’язків, у тому числі і щодо тривалості робочого часу, тягне дисциплінарну відповідальність працівника, а також інші заходи впливу, передбачені законодавством про працю, колективним договором та іншими нормативними актами (зокрема, позбавлення премії повністю чи частково, у разі застосування системи оплати праці, що включає преміювання).
Обов’язок працівника трудитися протягом встановленого робочого часу включає в себе обов’язок додержуватись режиму робочого часу, передбаченого законодавством, локальними нормативними актами, трудовим договором. Порушення режиму робочого часу не може бути компенсовано будь-якими досягненнями у праці і може призводити до застосування заходів дисциплінарної відповідальності.
Водночас слід враховувати, що якщо працівник вступить у трудові відносини з декількома власниками, то тривалість його робочого часу підсумково може перевищувати 40 годин.
Визначення нормальної тривалості робочого часу як норми максимальної означає, що допускається законодавче і договірне встановлення меншої тривалості робочого часу.
Скорочена тривалість робочого часу означає, що час, протягом якого працівник має виконувати трудові обов’язки, скорочується, але працівник має право на оплату праці у розмірі повної тарифної ставки, повного окладу. Скорочена тривалість робочого часу встановлюється, як правило, законодавством. Скорочена тривалість робочого часу встановлюється для працівників віком від 16-ти до 18-ти років – 36 годин на тиждень, для осіб віком від 15-ти до 16-ти років (учнів віком від 14-ти до 15-ти років, які працюють у період канікул) – 24 години на тиждень. Тривалість робочого часу учнів, які працюють протягом навчального року у вільний від навчання час, не може перевищувати половину максимальної тривалості робочого часу, передбачено в абзаці першому цього пункту для осіб відповідного віку;
Скорочена тривалість робочого часу встановлюється для працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці, – не більш, як 36 годин на тиждень. Перелік виробництв, цехів, професій і посад зі шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на скорочену тривалість робочого часу, затверджується в порядку, встановленому законодавством.
Право на скорочений робочий день працівники мають лише у ті дні, коли вони зайняті на роботах зі шкідливими умовами праці не менше половини скороченого робочого дня, встановленого для працівників даного виробництва, цеху, професії чи посади. Так, шестигодинний робочий день встановлений для всіх робітників, зайнятих на підземних роботах у вугільній та інших галузях гірничодобувної промисловості, а також на підземних роботах з будівництва шахт (рудників), тунелів та метрополітенів.
Працівникам, професії яких не внесені до Списку, але які виконують в окремі дні роботу у виробництвах, цехах, професіях та посадах із шкідливими умовами праці скорочений робочий день встановлюється у дні роботи, тієї ж тривалості, що і працівникам, постійно зайнятим на цих роботах.
Норма робочого часу (нормальна чи скорочена) встановлена законом у розрахунку на тиждень. Тому в усіх випадках, коли у законодавстві встановлюється скорочений робочий час у розрахунку на день (скорочений робочий день), тижнева тривалість робочого часу визначається шляхом перемноження скороченого робочого дня на шість (кількість робочих днів на тиждень), хоч би на підприємстві був встановлений для працівників п’ятиденний робочий тиждень.
Крім названих категорій працівників, законодавством встановлюється скорочена тривалість робочого часу для окремих категорій працівників (учителів, лікарів та інших працівників).
Хоча ст.51 КЗпП прямо передбачає встановлення законодавством скороченої тривалості робочого часу лише для вчителів, така пільга надається всім педагогічним працівникам. Скорочена тривалість робочого часу, встановлена для педагогічних працівників, не включає час на перевірку зошитів, за класне керівництво та виконання деяких інших обов’язків.
Скорочений робочий час тривалістю 6 годин на добу (36 годин на тиждень) встановлено для інвалідів І і II груп, працюючих на підприємствах, у цехах та на дільницях, призначених для використання праці цих осіб, якщо вони не користуються правом на одержання більш високих пільг.
За угодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом може встановлюватись, як при прийнятті на роботу, так і згодом, неповний робочий день або неповний робочий тиждень.
Робота на умовах неповного робочого часу не тягне за собою будь-яких обмежень обсягу трудових прав працівників.
Неповний робочий час має меншу, ніж встановлено нормативними актами, тривалість робочого часу. Нормальна і скорочена тривалість робочого часу встановлюється нормативними актами, у тому числі локальними нормативними актами, тоді, як неповний робочий час встановлюється за погодженням сторін трудового договору. Навіть тоді, коли законодавство встановлює обов’язкове застосування неповного робочого часу, воно не визначає жорстко його тривалість, а лише передбачає верхню межу його тривалості.
Обов’язкове застосування неповного робочого часу тривалістю не більше чотирьох годин на день і половини норми робочого часу на місяць встановлено для сумісників – працівників державних підприємств, установ і організацій.
Неповний робочий час відрізняється від скороченого робочого часу розміром оплати праці. За відпрацьований нормальний чи скорочений робочий час працівнику, при почасовій заробітній платі, виплачується повна, встановлена у відповідному порядку, тарифна ставка (посадовий оклад). При неповному робочому часі, якщо встановлена почасова форма оплати праці, працівнику виплачується відповідна частина тарифної ставки (посадового окладу).
Як виняток із загального правила (встановлення неповного робочого часу за погодженням сторін трудового договору), деяким категоріям працівників надане право на встановлення неповного робочого часу. Це – вагітні жінки, жінки, що мають дитину у віці до 14-ти років чи дитину-інваліда, у тому числі таку, що знаходиться під опікою жінки, а також жінки, що здійснюють догляд за хворим членом сім’ї відповідно до медичного висновку. Власник зобов’язаний на прохання таких працівників встановити неповний робочий час. Ст.186 КЗпП поширює цю пільгу на батьків, які виховують дітей без матері, в тому числі і у разі тривалого перебування матері у лікувальній установі, а також на опікунів (піклувальників). Власник зобов’язаний на прохання працівника, що має право на неповний робочий час, встановити робочий час тієї тривалості, про яку просить працівник.
У свою чергу, і власник має право на встановлення неповного робочого часу працівнику. При цьому обов’язково має додержуватись процедура зміни суттєвих умов праці, як вона передбачена ст.32 КЗпП.
Неповний робочий час може (а, за наявності у працівника суб’єктивного права на неповний робочий час, повинен) встановлюватися при прийнятті працівника на роботу чи згодом, при цьому в трудовий договір мають вноситися зміни шляхом подачі працівником відповідної заяви і видання наказу про встановлення неповного робочого часу.
Неповний робочий час може встановлюватися на певний період (на визначений строк) або без обмеження строком. У останньому випадку власник не позбавляється права змінити тривалість неповного робочого часу чи замінити його на повний за умови, що на підприємстві, в установі, організації провадяться зміни в організації виробництва і праці, із додержанням відповідної процедури.
Робота на умовах неповного робочого часу не тягне за собою будь-яких обмежень обсягу трудових прав цих працівників, наприклад, скорочення тривалості їх щорічної основної відпустки.
Ст.54 КЗпП було встановлено тривалість роботи в нічний час. Нічним вважається час з 10 години вечора до 6 години ранку. При роботі в нічний час встановлена тривалість роботи (зміни) скорочується на одну годину. Однак, тривалість роботи у нічний час не скорочується для осіб, яким скорочена тривалість робочого часу встановлена ч.1 і 3 ст.51 КЗпП. Тривалість нічної роботи зрівнюється з денною і в тих випадках, коли це необхідно за умовами виробництва, зокрема у безперервних виробництвах, а також на змінних роботах при шестиденному робочому тижні з одним вихідним днем.
При цьому, КЗпП встановлена заборона залучення до роботи в нічний час: 1) вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до трьох років; 2) осіб, молодших 18-ти років; 3) інших категорій працівників, передбачених законодавством. Робота жінок в нічний час не допускається, за винятком випадків, передбачених ст.175 КЗпП. Робота інвалідів у нічний час допускається лише за їх згодою і за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям.
Режим і облік тривалості праці.
У правовому регулюванні робочого часу особливе місце займають режим і облік тривалості праці. Режим праці чи робочого часу – це певний порядок розподілу норми часу, зокрема його початку, закінчення та перерв у роботі.
Режим праці включає певну тривалість робочого часу за відповідний період: робочий тиждень, робочий день, робочу зміну, поділ робочого часу на частини, ненормований робочий час, нічний робочий час, надурочні роботи, чергування та облік робочого часу.
Особливим різновидом режиму робочого часу є режим, при якому вводиться підсумований облік робочого часу. Режим підсумованого обліку робочого часу може вводитися на безперервно діючих підприємствах, в установах і організаціях, а також в окремих виробництвах, цехах, дільницях, відділеннях та на деяких видах робіт, де за умовами виробництва (праці) не може додержуватись встановлена законодавством для даної категорії працівників щоденна чи тижнева тривалість робочого часу.
Надурочною роботою при підсумованому обліку робочого часу є робота понад встановлену тривалість робочого часу за обліковий період. За чинним законодавством, як правило, забороняються надурочні роботи. У разі залучення працівників до надурочних робіт у виняткових, передбачених законом випадках, встановлені граничні норми – щонайбільше чотири години протягом двох днів підряд і 120 годин на рік на кожного працівника. Винагорода за надурочну роботу виплачується в підвищеному розмірі. Працівники, що уклали трудовий договір з умовою про неповний робочий час, не можуть взагалі залучатися до надурочних робіт. Вони можуть залучатися до роботи понад встановлену погодженням сторін тривалість робочого часу лише на підставі взаємної домовленості з оплатою роботи виходячи зі звичайних (одинарних) розцінок.
Робочий тиждень – це розподіл робочого часу протягом календарного тижня. Розрізняють два види робочого тижня: з одним та двома вихідними днями (як правило, субота і неділя).
Робочий день – це встановлений законом робочий час протягом доби. Тривалість щоденної роботи на конкретному підприємстві (в установі, організації) визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності в разі змінного режиму роботи.
Робоча зміна – це тривалість робочого часу протягом доби відповідно до графіка чи розкладу роботи. Графіки змінності затверджуються при роботі змінами протягом дня (доби). Графіки змінності можуть бути дво- або тризмінними, а на безперервно діючих підприємствах – і чотиризмінними. Графіки змінності доводяться до відома працівників, як правило, не пізніше ніж за 1 місяць до введення їх в дію. Перехід з однієї зміни в іншу, як правило, має відбуватися через кожний робочий тиждень у години, визначені графіками змінності.
До початку роботи кожен працівник зобов’язаний відмітити свій прихід на роботу, а по закінченні робочого дня (зміни) – вихід з роботи у порядку, встановленому на підприємстві. На безперервно діючих виробництвах працівникам забороняється йти з роботи до явки змінника (п. 16 Типових правил внутрішнього трудового розпорядку).
Особливим видом режиму робочого часу є режим роботи з розподілом робочого дня на частини. Розподіл робочого дня на частини передбачений ст.60 КЗпП і означає можливість встановлення перерви в роботі більше двох годин. Дві години, – це така тривалість перерви, яка дозволяє кваліфікувати її, як перерву для харчування і відпочинку. Поділ робочого часу на частини встановлюється для водіїв міського транспорту та працівників тваринництва (годівля, доїння корів тощо). Можливість розподілу робочого дня на частини передбачена цілим рядом нормативних актів, регулюючих питання робочого часу і часу відпочинку в окремих галузях народного господарства.
Ненормований робочий час
Існує і другий вид робочого часу – це ненормований робочий час. У КЗпП поняття ненормований робочий час не вживається. Проте, Законом України “Про відпустки” від 15 листопада 1996р. передбачено надання щорічної додаткової відпустки за особливий характер праці працівникам з ненормованим робочим днем – тривалістю до 7-ми календарних днів згідно зі списками посад, робіт та професій, визначених колективним договором, угодою.
Отже, ненормований робочий день – це особливий режим праці. Він встановлюється для окремих категорій працівників (керівників підприємств, структурних підрозділів, юрисконсультів та ін.), коли тривалість їхньої праці не піддається точному обліку, а робота виконується понад нормальну тривалість робочого дня без додаткової оплати та компенсації відгулом, а лише наданням додаткової відпустки.
Затвердження списків посад, робіт та професій робітників з ненормованим робочим днем провадиться при прийнятті колективного договору, угоди. Списки мають безпосередньо вноситися до змісту угод, колективних договорів або додаватися до них.
Список професій, посад працівників з ненормованим робочим днем з зазначенням конкретної тривалості відпустки затверджується на підприємстві, як додаток до колективного договору.
Працівник з ненормованим робочим днем може бути залучений власником до роботи по закінченні робочого дня встановленої тривалості. Таке розпорядження власника працівник зобов’язаний виконати. Його невиконання кваліфікується як порушення трудової дисципліни.
Закон не вимагає, щоб працівники з ненормованим робочим днем залучалися до роботи після закінчення робочого дня лише за підставою, яка встановлена для застосування надурочних робіт. Робота працівника з ненормованим робочим днем після закінчення робочого дня не є надурочною роботою. Водночас для залучення працівників з ненормованим робочим днем для роботи понад норму робочого часу потрібні підстави (виробнича необхідність, інші виняткові обставини).
Обов’язок працівника з ненормованим робочим днем виконувати роботу після закінчення робочого дня може випливати не лише із розпорядження власника про це, а й бути обумовленим необхідністю своєчасного виконання роботи, визначеної трудовим договором. В останньому випадку працівник зобов’язаний за власною ініціативою працювати після закінчення робочого дня. У виправдання несвоєчасного виконання роботи він не може посилатися на те, що протягом встановленої тривалості робочого часу він об’єктивно не міг виконати непомірне великий обсяг роботи. У необхідних випадках працівник з ненормованим робочим днем має за власною ініціативою продовжувати роботу і тоді, коли закінчився робочий день відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку чи графіка змінності.
Поняття часу відпочинку та його види.
Стаття 45 Конституції України закріплює за кожним, хто працює, право на відпочинок.
Під часом відпочинку слід розуміти час, протягом якого працівники звільняються від виконання трудових обов’язків і можуть його використовувати на свій розсуд. Правове регулювання часу відпочинку включає регламентацію різного роду перерв у роботі (міжзмінних, міжденних, щотижневих, святкових днів, відпусток.
Чинним законодавством України про працю передбачені наступні види відпочинку: 1) перерви в робочому дні (зміні); 2) щоденний відпочинок між робочими днями (змінами); 3) щотижневі вихідні дні; 4) неробочі (святкові) дні; 5) відпустки.
Існують відповідні особливості для кожного із зазначених видів відпочинку.
Так, відпочинок протягом робочого дня (зміни) встановлюється не пізніше чотирьох годин після початку робочого дня (зміни) і не перевищує двох годин, конкретна його тривалість визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку підприємства. На цей час працівники можуть відлучатися з місця роботи, а на тих роботах, де через умови виробництва таку перерву встановити не можна, працівникові повинна бути надана можливість приймання їжі протягом робочого часу.
Щоденний відпочинок між робочими днями (змінами) не може бути менше 12-ти годин. Перехід зі зміни у зміну відбувається за графіками змінності та, як правило, після вихідного дня.
Щотижневих вихідних днів може бути два при п’ятиденному робочому тижні, або один – при шестиденному робочому тижні. Загальним вихідним днем є неділя (якщо інше не передбачено у встановленому законодавством порядку). Другий вихідний день при п’ятиденному робочому тижні, якщо він не визначений законодавством, визначається графіком роботи підприємства, установи, організації, погодженим з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації, і, як правило, має надаватися підряд з загальним вихідним днем.
У випадку, коли святковий або неробочий день (ст.73 КЗпП) збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого. Робота у вихідні дні забороняється, вона можлива лише у виняткових випадках з попереднього дозволу профкому й за обов’язковим розпорядженням чи наказом власника.
Святкові і неробочі дні, як вид відпочинку, визначені ст.73 КЗпП. У ці дні робота допускається: 1) на безперервно діючих підприємствах; 2) для виконання робіт з обслуговування населення; 3) для виконання невідкладних ремонтних чи вантажно-розвантажувальних робіт.
Відпустки
Відпустки – це найбільший за обсягом час відпочинку. Правове регулювання відпусток становить одну зі складових частин захисту трудових прав працівників у всьому світі, у тому числі і в Україні. Державні гарантії та відносини, пов’язані з відпусткою, як одним із видів відпочинку, регулюються Конституцією України, Законом України “Про відпустки”, КЗпП, іншими законами та підзаконними нормативно-правовими актами.
Види відпусток.
Статтею 4 Закону України “Про відпустки” від 15 листопада 1996р. встановлені наступні види відпусток: 1) щорічні відпустки, до яких належать: а)основна та б) додаткові (за роботу в шкідливих і важких умовах праці; за особливий характер праці; інші додаткові відпустки); 2) додаткові відпустки у зв’язку з навчанням; 3) творчі відпустки; 4) соціальні відпустки; 5) відпустки без збереження заробітної плати; 6) інші види відпусток, встановлених законодавством, колективними угодами, колективним і трудовим договором.
Основна відпустка – це така відпустка, право на яку мають всі працівники. Це є головна відмінність основної відпустки від усіх інших відпусток. Тривалість щорічної основної відпустки становить 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, якщо інша (більша) тривалість відпустки не встановлена законодавством. Надається вона працівникові за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.
Деякі категорії працівників користуються правом на відпустку більшої тривалості. До них належать передусім промислово-виробничий персонал вугільної, сланцевої, металургійної, електроенергетичної промисловості; персонал, зайнятий на відкритих гірничих роботах, на роботах на поверхні шахт, розрізів, кар’єрів та рудників; працівники лісової промисловості і лісового господарства, державних заповідників, національних парків, що мають лісові площі, лісомисливських господарств, постійних лісозаготівельних і лісогосподарських підрозділів інших господарств; працівники гірничорятувальних частин; керівні, педагогічні і науково-педагогічні працівники освіти та наукові працівники; інваліди; працівники у віці до 18-ти років; інші, передбачені чинним законодавством, категорії працівників.
Щорічні додаткові відпустки надаються працівникам: за роботу із шкідливими і важкими умовами праці; за особливий характер праці; в інших випадках, передбачених законодавством.
Правила обчислення стажу, що дає право на додаткову відпустку, більш жорсткі. Періоди, що зараховуються до стажу роботи, який дає право на відпустку у зв’язку з шкідливими умовами праці, не збігаються з періодами, які зараховуються у рахунок щорічної основної відпустки. Тому робочий рік, що дає право на додаткову відпустку, далеко не завжди буде збігатися з робочим роком, що дає право на основну відпустку.
Статтями 7 і 8 Закону “Про відпустки” передбачають можливість надання працівникам двох видів щорічних додаткових відпусток: 1) щорічної додаткової відпустки за роботу з шкідливими й важкими умовами праці; 2)щорічної додаткової відпустки за особливий характер праці. У цій категорії додаткових відпусток виділяється два підвиди: а) додаткова відпустка окремим категоріям працівників, робота яких пов’язана з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням чи виконується в особливих природних, географічних та геологічних умовах і умовах підвищеного ризику для здоров’я; б) додаткова відпустка працівникам з ненормованим робочим днем. Крім того, в ст.4 Закону “Про відпустки” виділяються інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Для заохочення працівників до навчання та підвищення своєї кваліфікації встановлені додаткові відпустки у зв’язку з навчанням: 1) у середніх закладах освіти надається додаткова оплачувана відпустка на період складання випускних іспитів, перевідних іспитів та складання іспитів екстерном, терміном від 10 до 28 календарних днів, в залежності від виду іспитів. 2) Відпустка у зв’язку з навчанням у професійно-технічних закладах освіти. Працівникам, які успішно навчаються на вечірніх відділеннях професійно-технічних закладів освіти, надається додаткова оплачувана відпустка для підготовки та складання іспитів загальною тривалістю 35 календарних днів протягом року. 3) Відпустка у зв’язку з навчанням у вищих закладах освіти та аспірантурі. Працівникам, які успішно навчаються без відриву від виробництва у вищих закладах освіти з вечірньою та заочною формами навчання, надаються додаткові оплачувані відпустки на період настановних занять, виконання лабораторних робіт, складання заліків та іспитів, терміном від 10 до 40 календарних днів щорічно; на період складання державних іспитів терміном 30 календарних днів, та на період підготовки та захисту дипломного проекту (роботи) терміном від двох до чотирьох місяців.
Також, працівникам, допущеним до складання вступних іспитів в аспірантуру з відривом або без відриву від виробництва, для підготовки та складання іспитів надається один раз на рік додаткова оплачувана відпустка з розрахунку 10 календарних днів на кожний іспит. Працівникам, які навчаються без відриву від виробництва в аспірантурі та успішно виконують індивідуальний план підготовки, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 30-ти календарних днів та, за їх бажанням, протягом чотирьох років навчання, – один вільний від роботи день на тиждень, з оплатою його в розмірі 50-ти відсотків середньої заробітної плати працівника.
При цьому слід враховувати, що при визначенні тривалості додаткової відпусти для працівників, які навчаються у вищих закладах освіти з вечірньою та заочною формами навчання, де навчальний процес має свої особливості, законодавством може встановлюватися і інша тривалість додаткових відпусток у зв’язку з навчанням. На час навчання за працівниками за основним місцем роботи зберігається середня заробітна плата.
Для завершення дисертації на здобуття вченого ступеня доктора чи кандидата наук, а також для написання підручника, монографії, довідника чи іншої наукової праці надається працівникам творча відпустка. Право на творчу відпустку мають працівники підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності за основним місцем роботи.
Творча відпустка для завершення кандидатської дисертації надається тривалістю до трьох місяців, докторської – до шести. Підставою для надання творчої відпустки для завершення дисертації є заява працівника і рекомендація про доцільність надання творчої відпустки наукової (науково-технічної) ради центрального органу виконавчої влади чи вченої ради вищого навчального закладу ІІІ-ІV рівнів акредитації або науково-дослідного інституту відповідного профілю.
Для одержання творчої відпустки з метою завершення роботи над дисертацією здобувач вченого ступеня має зробити наукову доповідь на засіданні кафедри, відділу або лабораторії, де здобувач проводить наукову роботу. За результатами доповіді дається мотивований висновок з обґрунтуванням тривалості відпустки.
Творча відпустка для написання підручника чи наукової праці тривалістю до трьох місяців надається працівнику, який успішно поєднує основну діяльність із творчою роботою. Ця творча відпустка надається на підставі заяви працівника та довідки видавництва про включення підручника чи наукової праці до плану випуску видань на поточний рік. Якщо підручник чи наукова праця створюється авторським колективом, творча відпустка надається одному з його членів за письмовою заявою, підписаною всіма членами авторського колективу. На час творчої відпустки за працівником зберігається місце роботи і середня заробітна плата.
Творча відпустка не надається для закінчення дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата і доктора наук особам, які закінчили відповідно аспірантуру чи докторантуру, а також здобувачу одного й того ж наукового ступеня повторно.
Наступний вид відпусток – це соціальні відпустки. До них відносять: 1) відпустку у зв’язку з вагітністю та пологами. На підставі медичного висновку жінкам надається оплачувана відпустка у зв’язку з вагітністю та пологами: тривалістю до пологів – 70 календарних днів, після пологів – 56 календарних днів (70 календарних днів – у разі народження двох і більше дітей та у разі ускладнених пологів), починаючи з дня пологів. 2) Відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Ця відпустка може бути використана повністю або частинами також батьком дитини, бабою, дідом чи іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною, або особою, яка усиновила чи взяла під опіку дитину. 3) Додаткову відпустку працівникам, які мають дітей. Жінці, яка працює і має двох і більше дітей віком до 15-ти років або дитину-інваліда, за її бажанням щорічно надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 5-ти календарних днів без урахування вихідних.
Крім зазначених видів відпусток Законом “Про відпустки” (ст.ст. 25, 26) передбачено надання двох видів відпусток без збереження заробітної плати.
По-перше, відпустка без збереження заробітної плати за бажанням працівника надається в обов’язковому порядку: 1) матері або батьку, який виховує дітей без матері (в тому числі і у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), що має двох і більше дітей віком до 15-ти років або дитину-інваліда, – тривалістю до 14-ти календарних днів щорічно; 2) чоловікові, дружина якого перебуває у післяпологовій відпустці, – до 14-ти календарних днів; 3) матері (іншим, визначеним законодавством, особам) у разі якщо дитина потребує домашнього догляду, – тривалістю, визначеною у медичному висновку, але не більш як до досягнення дитиною шестирічного віку; 4) ветеранам війни, особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, та особам, на яких поширюється чинність Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, – до 14-ти календарних днів щорічно; 5) особам, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною, – до 21-го календарного дня щорічно; 6) пенсіонерам за віком та інвалідам III групи – до 30-ти календарних днів щорічно; 7) інвалідам I та II груп – до 60-ти календарних днів щорічно; 8) особам, які одружуються, – тривалістю до 10-ти календарних днів; 9) працівникам у разі смерті рідних по крові або по шлюбу: чоловіка (дружини), батьків (вітчима, мачухи), дитини (пасинка, падчерки), братів, сестер – тривалістю до 7-ми календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду до місця поховання та назад; інших рідних – до 3-х календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду до місця поховання та назад;
10) працівникам для догляду за хворим рідним по крові або по шлюбу, який за висновком медичного закладу потребує постійного стороннього догляду, – тривалістю, визначеною у медичному висновку, але не більше 30-ти календарних днів;
11) працівникам для завершення санаторно-курортного лікування – тривалістю, визначеною у медичному висновку;
12) працівникам, допущеним до вступних іспитів у вищі заклади освіти, – тривалістю 15-ти календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду до місцезнаходження навчального закладу та назад; 13) працівникам, допущеним до складання вступних іспитів в аспірантуру з відривом або без відриву від виробництва, а також працівникам, які навчаються без відриву від виробництва в аспірантурі та успішно виконують індивідуальний план підготовки, – тривалістю, необхідною для проїзду до місцезнаходження вищого закладу освіти або закладу науки і назад; 14) сумісникам – на термін до закінчення відпустки за основним місцем роботи; 15) ветеранам праці – до 14-ти календарних днів щорічно; 16) працівникам, які використали за попереднім місцем роботи щорічну основну та додаткові відпустки, тривалість яких була менше 24-х календарних днів, і одержали за них грошову компенсацію, – тривалістю до 24-х календарних днів у перший рік роботи на даному підприємстві, до настання шестимісячного терміну безперервної роботи.
По-друге, відпустка без збереження заробітної плати надається за згодою сторін. Ця категорія відпусток включає в себе відпустки, які надаються працівникам за сімейними обставинами та з інших причин на термін, обумовлений угодою між працівником та власником або уповноваженим ним органом, але не більше 15-ти календарних днів на рік. Крім цього, власник або уповноважений ним орган у разі простою підприємства з не залежних від працівників причин може надавати відпустку без збереження заробітної плати або з частковим її збереженням, у порядку, визначеному колективним договором.
Порядок і умови надання щорічних відпусток.
Надання щорічних відпусток є обов’язком власників. Право працівника на щорічні основну та додаткові відпустки повної тривалості у перший рік роботи настає після закінчення шести місяців безперервної роботи на даному підприємстві. При цьому, слід враховувати, що загальна тривалість щорічних основної та додаткових відпусток не може перевищувати 59-ти календарних днів, а для працівників, зайнятих на підземних гірничих роботах, – 69-ти календарних днів.
Щорічні додаткові відпустки за бажанням працівника можуть надаватись одночасно з щорічною основною відпусткою або окремо від неї. При цьому, щорічні основна та додаткові відпустки надаються працівникові з таким розрахунком, щоб вони були використані, як правило, до закінчення робочого року.
Черговість надання відпусток визначається графіками, які затверджуються власниками за погодженням з профспілковим комітетом чи іншим органом, уповноваженим трудовим колективом на представництво. Закон України “Про відпустки” не встановлює строку затвердження графіків надання відпусток. Проте в Україні продовжують діяти Типові правила внутрішнього трудового розпорядку для робітників і службовців підприємств, установ, організацій, затверджені Держкомпрацею СРСР за погодженням з ВЦРПС 20 липня 1984р. П.20 Типових правил передбачає, що графіки відпусток складаються на кожен робочий рік не пізніше 5-го січня.
При складанні графіка враховуються інтереси виробництва, особисті інтереси працівників і наявність можливостей для відпочинку. Графіки відпусток мають доводитися до відома всіх працівників. Найбільш зручна форма доведення їх до відома – це вивішування їх для загального ознайомлення у приміщеннях підприємств, установ, організацій і їх структурних підрозділів.
Конкретний період надання щорічних відпусток працівникові у межах, встановлених графіком, погоджується між працівником і власником. При цьому на власника покладається обов’язок повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніше, ніж за два тижні до встановленого графіком строку. Графіком визначається місяць початку використання відпустки. Інколи у графіку зазначається два місяці: місяць початку відпустки і місяць її закінчення. Але дату початку відпустки погоджують працівник і власник. За результатами такого погодження остаточну дату початку відпустки визначає власник, у зв’язку з чим на нього покладається обов’язок повідомити працівника про час початку відпустки.
Щорічні відпустки повної тривалості, до настання шестимісячного терміну безперервної роботи у перший рік роботи на даному підприємстві, за бажанням працівника надаються: жінкам – перед відпусткою у зв’язку з вагітністю та пологами або після неї, а також жінкам, які мають двох і більше дітей віком до 15-ти років або дитину-інваліда; інвалідам; особам віком до 18-ти років; чоловікам, дружини яких перебувають у відпустці у зв’язку з вагітністю та пологами; особам, звільненим після проходження строкової військової або альтернативної (невійськової) служби, якщо після звільнення із служби вони були прийняті на роботу протягом трьох місяців, не враховуючи часу переїзду на постійне місце проживання; сумісникам – одночасно з відпусткою за основним місцем роботи тощо.
Крім цього, при складанні графіка надання відпусток роботодавець має враховувати, що цілому ряду категорій працівників дано право на одержання відпустки за їх бажанням у зручний для них час. Це такі категорії працівників, як: працівники, що не досягли 18-ти років; інваліди; жінки, що мають двох і більше дітей у віці до 15-ти років або дитину-інваліда; одинокі матері (батьки), що виховують дитину без батька (матері), опікуни, піклувальники чи інші особи, які фактично виховують одного чи більше дітей у віці до 15-ти років у зв’язку з відсутністю батьків; дружини (чоловіки) військовослужбовців; ветерани праці та особи, що мають особливі заслуги перед Батьківщиною; ветерани війни, особи, що мають особливі заслуги перед Батьківщиною, а також особи, на яких поширюється чинність Закону “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”; батьки-вихователі дитячих будинків сімейного типу; інші працівники, котрим таке право надане законодавством, колективним або трудовим договором.
Щорічна відпустка на вимогу працівника повинна бути перенесена на інший період у разі порушення роботодавцем терміну повідомлення працівника про час надання відпустки, а також у разі несвоєчасної виплати роботодавцем заробітної плати працівнику за час щорічної відпустки. Також щорічна відпустка повинна бути перенесена на інший період або продовжена в разі тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої у встановленому порядку; виконання працівником державних або громадських обов’язків, якщо згідно з законодавством він підлягає звільненню на цей час від основної роботи із збереженням заробітної плати; настання строку відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами; збігу щорічної відпустки з відпусткою у зв’язку з навчанням.
Щорічну відпустку на прохання працівника може бути поділено на частини будь-якої тривалості за умови, що основна безперервна її частина становитиме не менше 14-ти календарних днів. Невикористану частину щорічної відпустки має бути надано працівнику, як правило, до кінця робочого року, але не пізніше 12-ти місяців після закінчення робочого року, за який надається відпустка.
За згодою працівника допускається відкликання працівників зі щорічної відпустки, – у разі, якщо це необхідно для відвернення стихійного лиха, виробничої аварії або негайного усунення їх наслідків, для відвернення нещасних випадків, простою, загибелі або псування майна підприємства, та в інших випадках, передбачених законодавством.
Норма тривалості робочого часу
Нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень. Підприємства і організації при укладенні колективного договору можуть встановлювати меншу норму тривалості робочого часу, ніж передбачено в частині першій цієї статті.
Скорочена тривалість робочого часу
Скорочена тривалість робочого часу встановлюється: 1) для працівників віком від 16 до 18 років – 36 годин на тиждень, для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють в період канікул) – 24 години на тиждень. Тривалість робочого часу учнів, які працюють протягом навчального року у вільний від навчання час, не може перевищувати половини максимальної тривалості робочого часу, передбаченої в абзаці першому цього пункту для осіб відповідного віку; 2) для працівників, зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці, – не більш як 36 годин на тиждень. Перелік виробництв, цехів, професій і посад з шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на скорочену тривалість робочого часу, затверджується в порядку, встановленому законодавством. Крім того, законодавством встановлюється скорочена тривалість робочого часу для окремих категорій працівників (учителів, лікарів та інших). Скорочена тривалість робочого часу може встановлюватись за рахунок власних коштів на підприємствах і в організаціях для жінок, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда.
П'ятиденний і шестиденний робочий тиждень та тривалість щоденної роботи
Для працівників установлюється п'ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями. При п'ятиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи (зміни) визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності, які затверджує власник або уповноважений ним орган за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації з додержанням установленої тривалості робочого тижня. На тих підприємствах, в установах, організаціях, де за характером виробництва та умовами роботи запровадження п'ятиденного робочого тижня є недоцільним, встановлюється шестиденний робочий тиждень з одним вихідним днем. При шестиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи не може перевищувати 7 годин при тижневій нормі 40 годин, 6 годин при тижневій нормі 36 годин і 4 годин при тижневій нормі 24 години. П'ятиденний або шестиденний робочий тиждень встановлюється власником або уповноваженим ним органом спільно з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) з урахуванням специфіки роботи, думки трудового колективу і за погодженням з місцевою Радою народних депутатів.
Тривалість роботи напередодні святкових, неробочих і вихідних днів
Напередодні святкових і неробочих днів (стаття 73) тривалість роботи працівників, крім працівників, зазначених у статті 51 Кодексу Законів про працю України, скорочується на одну годину як при п'ятиденному, так і при шестиденному робочому тижні. Напередодні вихідних днів тривалість роботи при шестиденному робочому тижні не може перевищувати 5 годин.
Стаття 51 Кодексу Законів про працю України:
Скорочена тривалість робочого часу встановлюється: 1) для працівників віком від 16 до 18 років – 36 годин на тиждень, для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють в період канікул) – 24 години на тиждень. Тривалість робочого часу учнів, які працюють протягом навчального року у вільний від навчання час, не може перевищувати половини максимальної тривалості робочого часу, передбаченої в абзаці першому цього пункту для осіб відповідного віку; 2) для працівників, зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці, – не більш як 36 годин на тиждень. Перелік виробництв, цехів, професій і посад з шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на скорочену тривалість робочого часу, затверджується в порядку, встановленому законодавством. Крім того, законодавством встановлюється скорочена тривалість робочого часу для окремих категорій працівників (учителів, лікарів та інших). Скорочена тривалість робочого часу може встановлюватись за рахунок власних коштів на підприємствах і в організаціях для жінок, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда.
Неповний робочий час
За угодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом може встановлюватись як при прийнятті на роботу, так і згодом неповний робочий день або неповний робочий тиждень. На просьбу вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, в тому числі таку, що знаходиться під її опікуванням, або здійснює догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний встановлювати їй неповний робочий день або неповний робочий тиждень. Оплата праці в цих випадках провадиться пропорціонально відпрацьованому часу або залежно від виробітку. Робота на умовах неповного робочого часу не тягне за собою будь-яких обмежень обсягу трудових прав працівників.
Початок і закінчення роботи
Час початку і закінчення щоденної роботи (зміни) передбачається правилами внутрішнього трудового розпорядку і графіками змінності у відповідності з законодавством.
Робота змінами
При змінних роботах працівники чергуються в змінах рівномірно в порядку, встановленому правилами внутрішнього трудового розпорядку. Перехід з однієї зміни в іншу, як правило, має відбуватися через кожний робочий тиждень в години, визначені графіками змінності.
Тривалість перерви в роботі між змінами має бути не меншою подвійної тривалості часу роботи в попередній зміні (включаючи і час перерви на обід). Призначення працівника на роботу протягом двох змін підряд забороняється.
Перерва для відпочинку і харчування
Працівникам надається перерва для відпочинку і харчування тривалістю не більше двох годин. Перерва не включається в робочий час. Перерва для відпочинку і харчування повинна надаватись, як правило, через чотири години після початку роботи. Час початку і закінчення перерви встановлюється правилами внутрішнього трудового розпорядку. Працівники використовують час перерви на свій розсуд. На цей час вони можуть відлучатися з місця роботи. На тих роботах, де через умови виробництва перерву встановити не можна, працівникові повинна бути надана можливість приймання їжі протягом робочого часу. Перелік таких робіт, порядок і місце приймання їжі встановлюються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації.
Вихідні дні
При п'ятиденному робочому тижні працівникам надаються два вихідних дні на тиждень, а при шестиденному робочому тижні – один вихідний день. Загальним вихідним днем є неділя. Другий вихідний день при п'ятиденному робочому тижні, якщо він не визначений законодавством, визначається графіком роботи підприємства, установи, організації, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації, і, як правило, має надаватися підряд з загальним вихідним днем. У випадку, коли святковий або неробочий день збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого.
Вихідні дні на підприємствах, в установах, організаціях, пов'язаних з обслуговуванням населення
На підприємствах, в установах, організаціях, де робота не може бути перервана в загальний вихідний день у зв'язку з необхідністю обслуговування населення (магазини, підприємства побутового обслуговування, театри, музеї і інші), вихідні дні встановлюються місцевими Радами народних депутатів.
Вихідні дні на безперервно діючих підприємствах, в установах, організаціях
На підприємствах, в установах, організаціях, зупинення роботи яких неможливе з виробничо-технічних умов або через необхідність безперервного обслуговування населення, а також на вантажно-розвантажувальних роботах, пов'язаних з роботою транспорту, вихідні дні надаються в різні дні тижня почергово кожній групі працівників згідно з графіком змінності, що затверджується власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації.
Компенсація за роботу у вихідний день
Робота у вихідний день може компенсуватися, за згодою сторін, наданням іншого дня відпочинку або у грошовій формі у подвійному розмірі. Оплата за роботу у вихідний день обчислюється за правилами статті 107 Кодексу Законів про працю України.
Стаття 107 Оплата роботи у святкові і неробочі дні
Робота у святковий і неробочий день (частина четверта статті 73) оплачується у подвійному розмірі:
- відрядникам – за подвійними відрядними розцінками;
- працівникам, праця яких оплачується за годинними або денними ставками, – у розмірі подвійної годинної або денної ставки;
- працівникам, які одержують місячний оклад, – у розмірі одинарної годинної або денної ставки зверх окладу, якщо робота у святковий і неробочий день провадилася у межах місячної норми робочого часу, і в розмірі подвійної годинної або денної ставки зверх окладу, якщо робота провадилася понад місячну норму.
Оплата у зазначеному розмірі провадиться за години, фактично відпрацьовані у святковий і неробочий день. На бажання працівника, який працював у святковий і неробочий день, йому може бути наданий інший день відпочинку.
Заборона роботи у вихідні дні. Винятковий порядок застосування такої роботи
Робота у вихідні дні забороняється. Залучення окремих працівників до роботи у ці дні допускається тільки з дозволу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) підприємства, установи, організації і лише у виняткових випадках, що визначаються законодавством. Залучення окремих працівників до роботи у вихідні дні допускається в таких виняткових випадках:
- для відвернення або ліквідації наслідків стихійного лиха, епідемій, епізоотій, виробничих аварій і негайного усунення їх наслідків;
- для відвернення нещасних випадків, які ставлять або можуть поставити під загрозу життя чи нормальні життєві умови людей, загибелі або псування майна;
- для виконання невідкладних, наперед не передбачених робіт, від негайного виконання яких залежить у дальшому нормальна робота підприємства, установи, організації в цілому або їх окремих підрозділів;
- для виконання невідкладних вантажно-розвантажувальних робіт з метою запобігання або усунення простою рухомого складу чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення.
Залучення працівників до роботи у вихідні дні провадиться за письмовим наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу.