А. М. Малівський > О. П. Варшавський
| Вид материала | Документы |
Проблемне завдання 1
1. У чому Гуссерль вбачає основні чинники занепаду філософії?
2. Яке б ви хотіли поставити запитання до тексту, на яке у вас немає відповіді?
Едмунд Гуссерль
ДЕКАДАНС ФІЛОСОФІЇ
Стан розколу, в якому перебуває нині філософія, невпорядкованість її зусиль примушують замислитися. З погляду єдності науки, західна філософія від середини XIX сторіччя перебуває в стані очевидного занепаду супроти минулих віків. Єдність зникла повсюди: як у визначенні мети, так і в постановці проблем та методу. На початку сучасної ери релігійна віра все більше трансформувалася в суто зовнішню умовність, нова віра опанувала і піднесла помисли інтелектуального людства – віра в незалежну філософію і незалежну науку. Відтоді вся людська культура вимушено стала розглядатися й оцінюватися у світлі науки і з тих самих причин реформуватися і трансформуватися в нову й незалежну культуру.
З плином часу ця нова віра зубожіла й перестала бути справжньою вірою. І небезпідставно. І справді, що ми тепер маємо замість живої і єдиної філософії? Маємо виробництво філософської продукції, Що зростає до нескінченності, але якому бракує внутрішньої зв'язності. Замість серйозної боротьби між різними теоріями, сам антагонізм яких достатньо свідчить про внутрішню єдність, про спільність основ і про непохитну віру їхніх авторів у істинну філософію, ми маємо лише видимість теорій та критики, видимість справжнього співробітництва та взаємодопомоги у філософській праці. Взаємні зусилля, усвідомлення відповідальностей, дух серйозної співпраці з перспективою одержання об'єктивно цінних результатів, тобто результатів, очищених взаємною критикою і здатних протистояти всякій пізнішій критиці, – нічого цього більше не існує. А чи можливі тепер справжні наукові дослідження і справжнє співробітництво? Чи не існує нині не менше різних філософій, аніж різних філософів Щоправда, ще збираються так звані Філософські конгреси; філософи там зустрічаються, але не філософії. Останнім тепер бракує спільної духовної «точки», якою вони могли б торкатися і взаємно збагачуватися. Можливо, єдність ліпше зберігається всередині певних шкіл і «тенденцій», але вже сам цей партикуляризм свідчить про слушність нашої характеристики загального стану філософії, принаймні в цих істотних пунктах.
[Husserl, Edmund. Mеditations cartеsiennes. [Text] / E. Husserl. - Vrin, 1929-1947. - P. 4.]
Проблемне завдання 2
1. Чому відбувається розмивання образу людини в сучасній культурі?
2. Яке б ви хотіли поставити запитання до тексту, на яке у вас немає відповіді?
Жіль Дельоз
СТРУКТУРАЛІЗМ, РОЗКРИШЕННЯ ЛЮДСЬКОГО СУБ’ЄКТА
Колись запитували: «А що воно таке, екзистенціалізм?» Тепер запитують: «А що це таке – структуралізм?» Ці питання становлять живий інтерес, і передусім тому, що вони актуальні, що вони стосуються наукових концепцій, які нині створюються. Ми перебуваємо в 1967 році. Отже, не можна посилатися на незавершеність тих чи тих творів як на причину, що дає підстави уникнути відповіді, саме така незавершеність і надає смислу цьому запитанню. Тому «що таке структуралізм» слід піддати певним трансформаціям. По-перше, хто вони – структуралісти? Як відомо, навіть у царині сучасності велику вагу має звичай. Звичай визначає, він відбирає, справедливо чи несправедливо, такого лінгвіста, як Роман Якобсон; такого соціолога, як Клод Леві-Строс; такого психоаналітика, як Жак Лакан; такого філософа, що оновив епістемологію, як Мішель Фуко; такого філософа-марксиста, як Луї Альтюсер; такого літературного критика, як Ролан Варт; таких письменників, які утворили групу «Такі, як ми є» ... Одні з них не відмовляються від терміну «структуралізм» і вживають поняття «структура», «структурний». Інші віддають перевагу сосюрівському терміну «система». Це мислителі дуже різні і з різних поколінь, декотрі справили великий вплив на інших. Але найважливіше те, що вони трудяться в надзвичайно розмаїтих галузях науки. Кожен із них знаходить проблеми, методи, рішення, що перегукуються з віяннями сьогодення, з духом нашої сучасності і конкретно перевіряються відкриттями і ориґінальними теоріями, що створюються у кожній з цих окремих галузей. Слова на «-ізм», у цьому розумінні, знаходять глибоке виправдання. <…>
Структуралізм у жодному разі не можна назвати думкою, яка пригнічує суб’єкт, це думка, яка його розкришує, подрібнює і систематично розподіляє, думка, яка його розсіює і перекидає з місця на місце, це такий собі суб’єкт, що постійно кочує, зроблений з індивідуалізацій, але імперсональних, або з особливостей, але доіндивідуальних. Саме в цьому розумінні Фуко говорить про «розсіяння», а Леві-Строс не може визначити суб’єктивний приклад інакше, як залежний від умов Об’єкта, за яких системи істинності стають оборотними, а, отже, «одночасно прийнятними для кількох суб’єктів».
[Deleuze Gilles. A quoi reconnâit-on le structuralisme?, Hachette, 1973. - Рp. 299-300, 331.]
Проблемне завдання 3
1. Що таке структура в інтерпретації Піаже?
Жан Піаже
СТРУКТУРАЛІЗМ
Часто кажуть, що дуже важко охарактеризувати структуралізм, бо він, мовляв, набирає надзвичайно численних і розмаїтих форм, аби дати нам спільного знаменника, і відповідні «структури», до того ж, мають різні значення. Та порівнюючи різні смисли, яких набув структуралізм у сучасних науках та в нинішніх дискусіях, що все більше й більше входять у моду, ми все-таки знаходимо можливість певного синтезу за умови чіткого розрізнення двох проблем, у дійсності завжди пов’язаних між собою, хоч в принципі незалежних, – йдеться про позитивний ідеал, невід’ємний від поняття структури, і про критичні наміри, які супроводжували виникнення та розвиток кожного з цих понять, спрямовані проти панівних тенденцій, наявних у різних галузях науки.
Якщо ми хочемо врахувати згадувану відмінність, ми повинні ясно собі усвідомити, що, безперечно, існує спільний ідеал зрозумілості, якого шукають і якого прагнуть усі «структуралісти», тоді як їхні критичні наміри виявляють себе в безлічі варіантів: для одних, як, наприклад, у математиці, структуралізм протиставляє себе розмежуванню різних розділів, знаходячи єдність між ними завдяки поняттю ізоморфізму; для інших – сюди, скажімо, входять лінґвісти кількох послідовних ґенерацій – структуралізм править за метод відмови від досліджень діахронічного плану, що мають справу з ізольованими явищами, й перенесення центру уваги на великі системи, що функціонують у плані синхронії; у психології структуралізм, насамперед, виступив проти «атомістичних» тенденцій, які намагалися звести множинні сукупності до асоціації між попередньо заданими елементами; в актуальних дискусіях, які ми маємо можливість спостерігати, структуралізм нерідко повстає проти історизму, функціоналізму, а буває, що й проти всіх форм звернення до людського суб’єкта в загальному плані.
Отже очевидно, що коли ми хочемо визначити структуралізм у його протиставленні іншим методам, ставлячи в центр уваги ті, які він прагне усунути, ми не виявимо нічого, крім розмаїття та суперечностей, пов’язаних з усіма перипетіями історії наук або ідей. І навпаки, зосередивши увагу на позитивних характеристиках ідеї структури, ми знайдемо, принаймні, два аспекти, спільні всім різновидам структуралізму: по-перше, ідеал внутрішньої зрозумілості або, принаймні, надію досягти такого ідеалу, засновані на постулаті, що структура самодостатня і для її повного зрозуміння не треба звертатися до якихось елементів, чужих її природі; по-друге, принцип реалізації – тією мірою, в якій дослідникові вдається ефективно виділити певні структури і де їхнє застосування робить очевидними кілька загальних і явно необхідних характеристик, що їх вони виявляють попри своє розмаїття.
У першому наближенні, структура – це система трансформацій, яка має свої власні, суто системні (протиставлені тим, які спираються на властивості окремих елементів) закони і яка самозберігається або збагачується внаслідок застосування трансформацій, причому останні не виходять за власні межі й не втягують у свої процеси зовнішні елементи. Підсумовуючи, можна сказати, що структура, таким чином, включає в себе три характеристики: множинну сукупність, трансформації і самонастроюваність.
У другому наближенні – причому, може йтися і про значно пізнішу фазу, і про ту, яка настає безпосередньо після відкриття структури, – остання має піддаватися формалізації. Тільки треба добре усвідомлювати, що ця формалізація є витвором теоретика, тоді як структура незалежна від нього, і що ця формалізація може безпосередньо переводитися в логіко-математичні рівняння або бути поданою у вигляді кібернетичної моделі. Отже, існують різні можливі рівні формалізації, залежно від намірів теоретика, тоді як спосіб існування структури, що він її відкриває, має уточнюватися в кожній окремій галузі дослідження.
[Piaget Jean. Le Structuralisme, Que sais je – PUF, 1968. - Рp. 5 sq.]
Проблемне завдання 4
1. Наскільки переконливим є запропонований в феноменології спосіб тлумачення природи наукового пізнання?
2. Яке б ви хотіли поставити запитання до тексту, на яке у вас немає відповіді?
Моріс Мерло-Понті
ПОВЕРНЕННЯ ДО ВЛАСНЕ РЕЧЕЙ
Ідеться про те, щоб описувати, а не пояснювати чи аналізувати. Ця перша настанова, яку Гусерль дав феноменології, що починала бути «дескриптивною психологією» або повертатися до «власне речей», є насамперед спростуванням науки. Я не є результатом або перетином численних причинностей, які детермінують моє тіло або мою «психічну» сутність, я не можу ані мислити себе як частину світу, як простий об’єкт біології, психології та соціології, ані замикати на собі універсум науки. Все, що я знаю про світ, навіть через наукове пізнання, я знаю з власного погляду або з експериментального вивчення світу, без якого символи науки нічого не означали б. Весь універсум науки побудований на життєвому досвіді, і якщо ми хочемо строго оцінювати саму науку, точно розуміти її зміст і значення, нам слід спочатку розбудити цей життєвий досвід, який дає нам основні знання про світ і вторинним виразом якого є наука. Наука не має і ніколи не матиме того самого смислу, що й описаний нею світ, із тієї єдиної причини, що вона є його визначенням або поясненням. Я не є «живою істотою», або навіть «людиною», або навіть «свідомістю» з усіма тими характеристиками, що їх зоологія, соціальна анатомія або індуктивна психологія визнають за цими витворами природи або історії, я – абсолютне джерело, моя екзистенція не походить від моїх попередників, від мого фізичного та соціального оточення, вона прямує до них і їх підгримує, бо лише я сам творю буття для себе (а отже, й буття в єдиному розумінні, яке це слово може для мене мати), буття тієї традиції, яку я волію обрати, або того обрію, відстань до якого задля мене скоротиться або збільшиться, бо вона не належить йому як властивість, коли б я не був тут і не вимірював її поглядом. Наукові погляди, які твердять, ніби я живу на світі одну-однісіньку мить, завжди наївні й лицемірні, бо вони припускають, не говорячи про це явно, отой інший погляд, погляд свідомості, завдяки якому світ спочатку розташується навкруг мене і почне існувати для мене. Повернутися до власне речей – це повернутися до того світу, який передує знанню, і про який знання постійно говорить, і щодо якого всяке наукове визначення є абстрактним, означальним і залежним, як географія щодо краєвиду, де спочатку ми й навчилися розрізняти, що таке ліс, луг або річка».
[Merleau-Ponty Maurice. Phénoménologie de la perception, avant-propos, Gallimard, 1945. -Рp. 11 sq.]
Проблемне завдання 5
1. Чому відбувається руйнація сучасної культури?
2. Яке б ви хотіли поставити запитання до тексту, на яке у вас немає відповіді?
Ганнa Арендт
ФУНКЦЮНАЛІЗОВАНІ ОБ’ЄКТИ РУЙНУЮТЬ КУЛЬТУРУ
Масова культура виникає, коли суспільство маси привласнює культурні об’єкти, і її небезпека в тому, що життєвий процес суспільства (а він, як і всі біологічні процеси, ненаситно втягує в себе все, що може знадобитися в циклі його метаболізму) в буквальному розумінні поглинає культурні об’єкти, перетравлює їх і руйнує.
Я маю на увазі, звичайно, не масове розповсюдження. Коли книжки або репродукції картин викидаються на ринок за низькими цінами і продаються у великих кількостях, це не впливає на природу даних об’єктів. Але їхня природа зазнає істотних змін, коли самі ці об’єкти модифікуються – переписуються, скорочуються, перетравлюються, зводяться до стану сировини для відтворення в нових образах. Це не означає, що культура йде в маси, це означає, що культуру руйнують у інтересах індустрії розваг. Результатом є не розпад, а загнивання, і головні його творці – не композитори з Тин-Пан-Еллі, а інтелектуали певного сорту, часто добре начитані й добре інформовані, чиє виключне завдання – організовувати, розповсюджувати і модифікувати об’єкти культури з метою переконати масового споживача, що «Гамлет» може бути не менш цікавий, аніж «Моя прекрасна леді», і – чом би й ні, – не менш корисним з погляду освіти. Чимало великих авторів минулого пережили століття нехтування й забуття, але навряд чи вони змогли б пережити ті розважальні версії, які виготовили з їхніх творів.
Культура має справу з об’єктами і є явищем світу; розваги мають справу з людьми і є явищем життя. Культурний характер об’єкта визначається тривалістю його існування; тривалість прямо суперечить функціональному характеру об’єкта, якість, через яку він знову зникає з явищного світу внаслідок свого використання та зношування. Великим користувачем та споживачем об’єктів є саме життя, життя індивіда і життя суспільства в цілому. Життя байдуже до речових властивостей об’єкта; воно вимагає, щоб кожна річ була функціональною і задовольняла певні потреби. Культура опиняється під загрозою, коли всі об’єкти та речі цього світу, виготовлені тепер і в майбутньому, розглядаються як чисті функції життєвого процесу суспільства, тобто з того погляду, що всі вони існують для задоволення тієї або тієї потреби.
[Arendt Hannah. La Crise de la culture, Folio Essais-Gallimard, 1972. - Рp. 265-266.]
Тема № 9. ВІТЧИЗНЯНА ФІЛОСОФІЯ
Проблемне завдання 1
1. Спробуйте відрізнити сковородинівську концепцію «двох натур» та відповідну платонівську.
Григорій Сковорода
ВХІДНІ ДВЕРІ ДО ХРИСТИЯНСЬКОГО ДОБРОЧЕСТЯ
(Вибрані глави)
Глава 1-ша. ПРО БОГА
Весь світ складається з двох натур: одна – видима, інша – невидима.
Видима натура називається створінням, а невидима – Бог.
Ця невидима натура, або Бог, усі створіння пронизує й утримує; всюди завжди був, є і буде. Наприклад, тіло людське видиме, але розум, що пронизує й утримує його, невидимий.
З цієї причини у стародавніх Бог називався Всесвітній Розум. Для нього ж у них були різні імена, наприклад: натура, буття речей, вічність, час, доля, необхідність, фортуна та інші.
А у християн найвизначніші для нього такі назви: Дух, Господь, Цар, Отець, розум, істина. Останні два імені видаються більш властивими, ніж інші, тому що розум взагалі нематеріальний, а істина вічним своїм перебуванням цілком суперечить непостійній речовині. Та й тепер у якійсь землі Бог називається іштен.
Щодо видимої натури, то в неї також не одне ім'я, наприклад: речовина, або матерія, земля, плоть, тінь та інші.
Глава 3-тя. ПРО ВСЕЗАГАЛЬНЕ ПІКЛУВАННЯ
Оця-то найблаженніша натура, або дух, підтримує в русі весь світ, наче механікова хитрість механізм годинника на вежі, і, за прикладом отця-опікуна, сама є буттям будь-якого творіння. Сама одушевляє, годує, розпоряджає, лагодить, захищає і своєю ж волею, яка називається всезагальним законом або статутом, перетворює знову в грубу матерію, або грязь, а ми це називаємо смертю.
З цієї причини розумна давнина порівняла її з математиком або геометром, тому що постійно вправляється в пропорціях чи розмірах, виліплюючи різні фігури, наприклад: трави, дерева, звірів і все інше; а єврейські мудреці уподібнили його до гончара.
Це піклування всезагальне, тому що стосується добробуту всіх створінь.
Глава 7-ма. БЛАГОЧЕСТЯ Й ЦЕРЕМОНІЯ – РІЗНЕ
Вся сила десятислів'я вміщується в одному цьому імені – любов. Вона є вічний союз між Богом і людиною. Вона є невидимий вогонь, котрим запалюється серце до Божого слова чи волі, а тому й сама вона є Бог.
Ця божественна любов має по собі зовнішні види, або значки; вони-то називаються церемонія, обряд, або образ благочестя. Так, церемонія біля благочестя є те, що біля плодів листя, що на зернах полова, що при доброзичливості компліменти. Якщо ж ця маска позбавлена своєї сили, тоді залишається лиш лицемірний обман, а людина – розмальована труна.
Всю ж оту церемонію може сповняти найнещасніший нероба.
[Сковорода, Г. С. Пізнай в собі людину [Текст] / Г. С. Сковорода; пер. Μ. Кашуба; пер. поезії В. Войтович. – Львів: Світ, 1995.]
Проблемне завдання 2
1. Спробуйте відрізнити сковородинівську концепцію «трьох світів» та відповідне учення Ніколая Кузанського.
Григорій Сковорода
ДІАЛОГ. НАЗВА ЙОГО – ПОТОП ЗМІЇНИЙ
(Фрагмент)
Глава 1-ша. ПРИТЧА: СЛІПИЙ І ЗРЯЧИЙ
Два мандрівники увійшли у храм Соломона: один сліпий, другий зрячий. Сліпий замарно зводив очі й водив ними по стінах храму. А зрячий, бачачи зображення, що відтворювало людину, звірів, птахів, гори, ріки, ліси, поля, квіти, сонце, зорі й коштовне каміння, й наводячи у всьому незмінну міру, яка художниками називається малюнок, утішався великою веселістю. А ще більш цікавою зіницею оглядав він семилампадний свічник і тінь херувимів. «Я не бачу веселості у цьому храмі», – сказав сліпий... «О нещасний! – закричав зрячий. – Піди додому й викопай зіниці свої, заховані у міху твоєму. Принеси їх сюди. Тоді обновиться тобі і храм цей, і відчуєш твоє блаженство, що насолоджує тебе».
Глава 2-га. ДІАЛОГ, АБО РОЗМОВА
Особи у розмові: Душа, Нетлінний Дух
Душа. Всяка несмачність дає мені живильний сік. Якщо тільки зволиш, о Нетлінний Духу, то скажи мені, що означає: два мандрівники?
Дух. Кожен народжений у цьому світі є мандрівник, сліпий або освічений. Чи не прекрасний храм премудрого Бога є світ отсей? Є ж три світи. Перший є всезагальний і світ населений, де все народжене проживає. Він складений із незліченних світ-світів, тому і є великий світ. Інші два суть часткові й малі світи. Перший – мікрокосм, тобто світик, світок, або людина. Другий світ символічний, тобто Біблія. У населеному будь-якому світі сонце є його око, і око це є сонце. А як сонце є голова світу, то не дивно, що людина названа мікрокосм, тобто маленький світ. А Біблія є символічний світ, тому що у ній зібрані небесних, земних і глибинних створінь фігури, аби вони були образами, що ведуть нашу думку у поняття вічної природи, прихованої у тлінній так, як малюнок у фарбах своїх.
Душа. Що означає «викопати заховані у міху зіниці»?
Дух. Початок вічного відчуття залежить від того, щоб спершу пізнати самого себе, прозріти заховану у тілі своєму вічність і наче іскру у попелі своєму викопати. Ця іскра – інші світи, і ця зіниця думки провидить у них вічність.
Душа. Хіба вічність і Бог є те ж саме?
Дух. Звичайно, вічність є твердь, що скрізь, завжди, у всьому твердо стоїть, і всю тлінь наче одяг носить, позбавлена будь-якого поділу й відчуття. Вона-то й істина і нетління. Бачиш, що світло премудрості тоді входить у душу, коли людина два єства пізнає: тлінне й вічне. А про нетямовитих є приказка: «Двох полічити не вміє».
Душа. Та скажи мені, яка користь бачити в усьому два єства, а не одне? І яка в цьому втіха?
Дух. Зображу це тобі подібністю. Дуже хитрий художник намалював на стіні оленя й павича як живих. Цими образами малий син його неймовірно тішився. І старший син дивився з подивом. Художник згодом стер фарби, тварини зникли з виду. Хлопчик від цього невтішно ридав, а старший сміявся... Тепер скажи мені причину сміху і ридання?
Душа. О, не можу сказати, та від тебе прагну почути.
Дух. Звичайно, хлопчик думає, що тварини загинули, і тому плаче.
Душа. Як же не загинули, коли зникли?
Дух. Ах, не називай фарбу образом. Вона лиш тінь в образі, а сила й серце є малюнок, тобто нематеріальна думка і таємні начерки, до яких фарба то пристає, то відстає так, як тінь від своєї яблуні, і фарба є наче плоть, а малюнок – як кість у тілі. Через це той, хто не розуміє малюнка, не накладе фарбу. Це старший розуміє і сміється. Найсправжніші образи ще перед своєю появою на стіні завжди були в розумі художника. Вони не народилися й не загинуть. А фарби, приліпившись до них, показують їх у речовинному виді, а відійшовши від них, прибирають із виду їх образ, але не відбирають вічного їх буття так, як зникаюча тінь від яблуні не руйнує яблуні. І тоді-то буває справжнє малювання, коли воно погоджене з вічною сущих образів мірою, а з властивістю їх погоджені фарби.
[Сковорода, Г. С. Пізнай в собі людину [Текст] / Г. С. Сковорода; пер. Μ. Кашуба; Пер. поезії В. Войтович. – Львів: Світ, 1995.]
Проблемне завдання 3
1. Спробуйте відрізнити сковородинівську концепцію «спорідненої праці» та евдемонізм античної філософії (Сократ, Аристотель, Епікур, стоїки).
Григорій Сковорода
РОЗМОВА, ЩО НАЗИВАЄТЬСЯ АЛФАВІТ,
АБО БУКВАР МИРУ
(Фрагменти)
– Щасливий, хто живе згідно з волею благого духа! «Господь буде на всіх твоїх шляхах». Бідна душа, яку водить власна хтивість! «Шлях нечестивих загинув». Найперший ґанок і переддвер'я, що вводить у згубу, і найперший порух, що, наче буквар, навчає нас бути супостатами Богові, є оце:
A. Входити у неспоріднену дію.
Б. Обіймати посаду, що суперечить природі.
B. Вчитися того, до чого не народжений.
Г. Дружити з тими, для кого не народжений.
Ці доріжки є справжня дорога нещастя.
– А якщо хтось народжений для злодійства?
– Та геть! Моя мова стосується лиш людинолюбних душ, чесних звань і благословенних видів промислу, котрих не виганяє геть із суспільства божий і людський закон, а вони становлять родючий сад церкви, або, ясніше кажучи, сад суспільства, так, як свої частини годинниковий механізм. Він тоді злагоджено продовжує працювати, коли кожен член не лише добрий, а й здійснює свою споріднену частину служби, розподіленої по всьому складу. І це й є бути щасливим, пізнати себе, або свою природу, взятися за свою долю і перебувати з частиною, спорідненою собі, із всезагальної служби. Ця участь у службі є добродійність і послуга. <…>
– Краса називалась у стародавніх завіса – decorum, себто благовидність, благопристойність, яка огортає будь-яке створіння й усяку справу, та не підлягає жодним людським правилам, а лиш залежить від царства божого. І хто може настановити людину на те, до чого сам Бог перегородив їй шлях?
Звідси, думаю, народилась у них оця дивна філософська догма: «Доброта живе у самій красі». Звідси у них же така приказка: «Подібне до подібного веде Бог». Вона вчить, що не лише звання, а й вибір високої дружби залежить не від нас, лиш від вишнього призначення. Наша справа лиш пізнати себе й довідатися, для якої посади ми народилися й з ким водитися. І як спорідненість до звання, так і схильність до дружби не дістається ні купівлею, ні проханням, ні насильством, а це є дар Духа Святого, який ділить все на свій розсуд; і людина, що йде за цим благим духом, хвалить кожне звання, та береться за споріднене; бажає добра кожному, а дружить з тими, до кого відчуває особливе притягання Святого Духа.
– Ніхто не пожне стійкої слави від будь-якого мистецтва, якщо труд біля нього не вважатиме за найсолодшу, що перевершує саму славу, насолоду. А той вже найвірніший друг свого звання, якщо й само зменшення прибутку, нужда, хула, гоніння не можуть погасити його любові. Та без природи труд ніяк не може бути солодким.
Численні, знехтувавши природу, вибирають собі ремесло наймодніше й прибуткове, та цілком обманюються. Прибуток не є насолодою, а виконанням тілесної потреби, а якщо насолода, то не внутрішня; справжня ж сердечна насолода міститься у спорідненій праці. Тим вона солодша, чим природніша. Якщо б блаженство полягало у багатстві, то чи мало людей з достатком? А людей зі спокійною душею й куражних мало.
Достатком задовольняється лиш тіло, а душу звеселяє споріднена праця. Це зала її найсолодшого бенкетування. Отут-то вона, наче хитра машина, повертаючись на своєму повному ходу, радіє і, перебуваючи при самому житньому хлібі й воді, не заздрить царським палатам.
– Дивись, коли хлопчак, зробивши для іграшки волове ярмо, накладає його цуценятам чи кошенятам – чи не є це тінь хліборобської в ньому душі? І чи не поклик до землеробства?... Якщо підперізується шаблею – чи не апетит до воїнства?...
Коли трилітня дитина самовільно зі слуху переймає божественні пісні, любить заглядати у святі книги, гортати сторінки, дивитись то на малюнки таємничих образів, то на букви, – чи не свідчить це про таємничу іскру природи, що народила й кличе його до богословських вправ? Невидима в нас його сила й божество ясно зображається, витлумачувана цими творіннями, які не лукавлять.
Навіщо ж обмежувати блаженство одним чи двома способами життя?
Бог є всюди, і щастя у кожному стані, якщо з Богом увіходимо в нього. Треба лиш пізнати себе, куди хто народжений. Краще бути натуральним котом, ніж з ослячою природою левом.
Гнатися у званні за прибутками є безперечний знак неспорідненості. Не позбудешся прибутків, якщо буде в тобі царство боже у своїй силі.
Чи ж не дивина, що один у багатстві бідний, а другий у бідності вдоволений? Видно, що природа більше хитрощів докладає, виліплюючи фігуру мурашки, ніж слона, і дуже дивний смисл царства божого можна бачити у бджолиних роях, ніж у овечих і волових стадах.
Бог подібний до багатого фонтана, що наповнює різні посудини за їх місткістю. Над фонтаном оцей напис: «Нерівна усім рівність».
Ллються із різних трубок різні струмені у різні посудини, що стоять навколо фонтана. Менша посудина мас менше, однак у тому дорівнює більшій, що однаково повна. І що дурніше, ніж рівна рівність, яку дурні надаремно намагаються запровадити у світі? Яке дурне все те, що противне блаженній натурі... Боїмося голоду, не пам'ятаючи, що набагато більше вмирають від пересичення. Дурна печаль сама не знає, чого хоче. А само пересичення чи не від нудьги? Краще вмерти, ніж усе життя сумувати у неспорідненостях. Неспорідненість важча від усякого неробства. І легше не повзати, ніж літати для черепахи. Не повзаючи, позбавляється лиш природженої забави, а літаючи, стогне, крім того, під неспорідненим тягарем.
– Якщо чимось хочеш прославитись, то будь тим за єством. Буття й слава імені, наче добре зерно з гілками, наче джерело з потоками, наче сонце з променями, неподільні, а марнослав'я, немов трава, що зростає на дахах, яка сохне перед вириванням.
Та чи від тебе залежить узяти буття? Чи можеш бути слугою при його боці? Не можеш ні сам, ні хтось інший. Ось хто сильний! «І сотворив дванадцять, хай пребудуть із ним». Створити, прикликати, назвати, послати, дати владу залежить од народження, а це від царства божого. Тепер відгадай, що означає: «Павло названий апостолом»? Та ким? Не із людей, не чоловіком. А Ісусом Христом і Богом Отцем. Не можна було не покликати для цього народженого: «Бог, що вибрав мене із черева моєї матері...» Як можеш зцілювати недуги, не маючи влади? Звідки ж влада, якщо ти не посланий від Бога? Як посланий, коли не названий? Як названий, коли не покликаний? Як же покликаний, коли не для цього народжений? Заспокойся, не твоя справа. Ти ледь не брат того нахаби: «Учителю, йду за тобою».
Скажи мені, звідкіля такий безбожжя потоп? Звідки марновірства, лицемірства й єресі? Звідкіля у християн лайка стосовно священної Біблії? Де плекання найсолодшої дружби? Де згода найдорожчого миру? Де жвавість сердечної веселості? Хто плюндрує й розбещує будь-яку посаду? Неспорідненість. Хто вбиває науки й мистецтва? Неспорідненість. Хто зганьбив чин священицький і монаший? Неспорідненість. Вона для кожного покликання найглибша отрута й убивця. «Учителю, йду за тобою». Йди краще орати землю або носи зброю, займайся купецькою справою чи своїм ремеслом. Роби те, до чого народжений, будь справедливим і миролюбним громадянином, і досить. «Учителю, йду за тобою». Не йди... Цього не досить, що ти гострий і вчений. Треба бути другом покликання, а не любителем прибутку від нього. Лиш для такого посада не буде знаряддям ласощів.
[Сковорода, Г. С. Пізнай в собі людину [Текст] / Г. С. Сковорода; пер. Μ. Кашуба; пер. поезії В. Войтович. – Львів: Світ, 1995.]
Проблемне завдання 4
1. Яку роль П. Юркевич відводить серцю в здійсненні моральних вчинків?
2. Як співвідноситься моральний закон у науці та релігії?
3. Яке б ви хотіли поставити запитання до тексту, на яке у вас немає відповіді?
Памфіл Юркевич
СЕРДЦЕ И ЕГО ЗНАЧЕНИЕ В ДУХОВНОЙ ЖИЗНИ ЧЕЛОВЕКА УЧЕНИЯ СЛОВА БОЖИЯ
Если сердце есть такое средоточие духовной жизни человека, из которого возникают стремления, желания и помыслы непосредственно или тою стороною, которая не вытекает с математическим равенством из внешних действующих причин, то самая верная теория душевных явлений не может определить особенностей и отличий, с какими они обнаружатся в этой частной душе при известных обстоятельствах. <…> Таким особенным, не исчезающим в роде существом знает себя человек в непосредственном самосознании, которое поэтому открывает ему не душу вообще, не всякую душу, а эту особенную, с особенными настроениями, стремлениями и помыслами; общая же теория душевной жизни получается, как и всякая теория, посредством сравнений, обобщении и отвлечений от частных опытов. Отсюда мы можем заключить, что, хотя бы в истории природы все было подчинено строгому механизму, не позволяющему изъятия, в истории человечества возможны факты, события и явления; которые будут свидетельствовать о себе своим простым существованием и возможности которых нельзя ни допускать, ни отрицать на основании общих законов, известных нам из науки о душе.
В сердце человека заключается источник для таких явлений, которые запечатлены особенностями, не вытекающими ни из какого общего понятия или закона. По общим законам душевной жизни мы можем обсуживать только ежедневные, обыкновенные, условленные обычным течением вещей явления человеческого духа, потому что эти законы сняты или отвлечены от этих одинаковых или однообразных явлений. Поэтому там, где мы встречаем явления, выступающие из этого обыкновенного ряда, мы должны исследовать первее всего их простую действительность, не заслоняя ее общими законами, потому что еще никто не доказал, чтобы душа повиновалась этим общим законам с механическою необходимостью, как мертвая и недеятельная масса. Притом, если нельзя допустить, чтобы здесь, как в области физики, действия и противодействия были равны, то, с другой стороны, необыкновенные события, как доказывают опыты, всегда происходили среди каких-либо особенных обстоятельств. С нашей точки зрения весь остальной мир представляется нам, как река, которой широту и глубину легко измерять по общим правилам; но, плывя вверх по этой реке, вы, может быть, неожиданно встречаете такой водоворот, такое быстрое и запутанное движение волн, то раскидающихся в широту, то низвергающихся в глубину, что общие правила измерения могут быть прилагаемы здесь очень неточно. Может быть, подобная аналогия руководила мыслию того великого психолога, который сказал: «Источник природы в сердце человека», потому что и в самом деле мы здесь стоим у истоков, которых направление внутрь и в глубину неизвестно для нас: явления могут быть замечаемы здесь только после того, как они возникли, а из какой определенной глубины, в каком направлении и порядке и в каких особенных видоизменениях возникнут они, этого нельзя определить ни по каким общим законам.
Если, однако же, человечество единогласно заканчивает все свои изъяснения в религиозной вере, если оно умеет концы или начала всех нитей жизни, знания и деятельности сводить к Богу, то это религиозное сознание наиболее оправдывается натурою человеческого сердца, за которую мы уже не можем стать, чтобы подсматривать еще другие, слагающие ее причины, и которая поэтому обладает всею непосредственностию бытия, положенного Богом; и наоборот, новейший рационализм, признающий религиозное сознание человечества чем-то несущественным или даже обольщением невежественного ума, находит соответствующие основания в учении о душе как такой хотя бы-то и духовной сущности, которую все еще можно изъяснять из других составляющих ее деятелей. Употребляя неточный образ, можно сказать, что в сердце мы имеем такие истоки вод, которые не могут, в свою очередь, образоваться из совокупления мелких и отдельных ручьев, но могут происходить только и единственно из общего и безграничного океана вод. Откровение выражает эту мысль с глубочайшею истиною, когда говорит, что Бог непосредственно или самолично вдунул в человека дыханіе жизней (Быт. 2, 7).
Основа религиозного сознания человеческого рода заключается в сердце человека: религия не есть нечто постороннее для его духовной природы, она утверждается на естественной почве. Справедливо, что откровение сообщает человеку истины, недоступные для его разума, но также справедливо, что человек не есть животное, только научаемое Богом; сама душа носит в себе зачатки и предрасположения к этому необыкновенному научению. Что, впрочем, этих зачатков и предрасположений мы не можем найти в области представлений и понятий, что они открываются нам, как нечто неподдающееся описанию и определению, как подлинное чувство бесконечного, только в сердце, – это можно допустить уже без всякого доказательствами.
А чтобы сердца человеческие мечтали о лучшем мире и лучшем порядке вещей вследствие какой-то роковой и универсальной ошибки, эта мысль не может быть открыто высказана самыми усердными почитателями материи и ее механических законов.
Впрочем, мы не отрицаем, что религия, утверждаясь главным образом в сердце человека, находит более или менее твердые опоры и на других пунктах мира. Гораздо решительнее выступает значение сердца в области человеческой деятельности, потому что мы различно судим о человеческих поступках смотря по тому, определяются ли они внешними обстоятельствами и соответствующими соображениями или же возникают из непосредственных и свободных движений сердца. Только последним, по-настоящему, мы можем приписать нравственное достоинство, тогда как первые имеют в большей или, меньшей мере характер физических действий.
[Юркевич, П.Д. Философские произведения [Текст]. – М.: Правда, 1990.]
Проблемне завдання 5
1. В чому лежить начало морально-добрих вчинків людини?
2. Чи може мораль витікати з розуму?
3. Яке б ви хотіли поставити запитання до тексту, на яке у вас немає відповіді?
Памфіл Юркевич
СЕРДЦЕ И ЕГО ЗНАЧЕНИЕ В ДУХОВНОЙ ЖИЗНИ ЧЕЛОВЕКА УЧЕНИЯ СЛОВА БОЖИЯ
Мы призваны делать добро свободно. Это общее и непосредственное начало, с которым уже поэтому может согласиться всякая научная теория нравственности, получает сразу свой определенный смысл, когда мы спросим: почему добро не представляется сознанию даже дикаря, как работа поденщика, за которую можно взяться, поневоле, несвободно, по нужде и в расчете на плату? Что за охота поступать человеку справедливо там, где он не имеет в виду ни стороннего зрителя, который бы ценил его, ни личной пользы которая награждала бы его за дела справедливости,? Сердце человека любит добро и влечется к нему как глаз любит созерцать прекрасную картину и охотно останавливается на ней. Этим не отрицается, что как глаз грубого человека не может оценить изящного образа, так сердце может охладеть к добру и погасить в себе свои лучшие стремления. Но уже древние говорили об огне Прометеевом, который, как похищенный с неба, возжигал в сердце человека не земные, не эгоистические, а нравственные стремления. Многие психологи говорили, что сердце человека находится под непрестанными влияниями и как бы впечатлениями высшего мира и высшего порядка вещей. Определенно и с полною истиною открывает нам слово Божие это метафизическое начало, любви сердца, к добру как основного нравственного акта, когда оно учит, что человек создан по образу Божию... Бог возлюбил нас первее и этим влиянием любви, даровавшей нам существование в необыкновенной форме духа богоподобного и постольку не подходящего под общее понятие твари, соделал наш дух способным не к простому физическому или тварному возрастанию и укреплению в силах, но и к свободному подвигу правды и любви и к торжеству над тварными влечениями чувственности и самолюбия; в этом лежит последнее условие нравственной свободы человека. Справедливо, что факты говорят большею частью против этой нравственной свободы, как и против свободной любви человека, к добру: люди, естественно стремящиеся к самосохранению, скорее и чаще всего действуют по побуждениям самолюбия и имеют в виду свои личные интересы, свои личные выгоды, которыми не хотят жертвовать для высших целей. Поэтому, многие даже добросовестные наблюдатели человеческого сердца приходили к печальной мысли, что вся нравственность человеческая есть в существе своем утонченный и образованный эгоизм, и таким образом отвергали самую возможность нравственных поступков и весь нравственный порядок в мире…Потому-то Иисус Христос и дает человечеству новую заповедь любви, потому-то и необходимо обновление человека, если он должен быть в силах исполнять эту новую заповедь. Впрочем, здесь мы встречаемся с таким пунктом христианского учения о необходимости благодати для человеческой свободы и нравственности, который надолго еще останется непонятным для современной рационалистической науки.
Нравственные поступки возможны для человека, потому что он свободен. Эта свобода обнаруживается в явлениях души самоопределением ее к деятельности. Например, дела правды может человек совершать и по необходимости; в таком случае они имеют значение только юридическое, а не нравственное. Представьте теперь, что те же самые дела правды этот человек совершает свободно, охотно, из любви или от сердца, по усердию; тогда эти дела, как истекающие из любви, из сердца, получат высокую нравственную цену. Вы говорите об этом человеке: «Он делает добро не по принуждению. не по расчету, не по приказанию, а свободно или охотно, по любви к добру; итак, на его нравственный характер; всегда можно положиться; его образ деятельности есть бескорыстный и чистый; он не обманет вас, в случае вы были бы неосторожны, не похитит ваших прав, в случае вы были бы слабы. Он не боится предстать с тайными движениями своего сердца пред лицо всеведущего Бога он чистая и нравственная личность». Так мы судим ежедневно о людях, не слушаясь науки, говорящей часто о каких-то других источниках нравственности. Подобным же образом легко наблюдать, что человек, окончательно заключенный в свои личные интересы и действующий только по влечению самолюбия, тем не менее всячески скрывает от взоров зрителей эти действительные побуждения как нечто недостойное. Кто из нас в жизни не притворялся и не принимал на себя роли человека, поступающего по чувствам великодушия, по свободной привязанности сердца к добру? Кто из нас не замечал, как иногда мы невольно, инстинктивно закрываем свои эгоистические расчеты видимостью любви, жертвующей, совершающей добро ради самого добра? Так, во всем человечестве господствует убеждение, что нравственное достоинство поступка определяется единственно степенью свободной, любви сердца к добру, ради которого он совершается, а все остальное, чем условливается еще сверх этого таковой поступок, как-то: искусство или уменье, предполагающее зрелость и опытность, глубокое и верное соображение, доказывающее развитой ум, – все это ценится в поступке как физическая сила духа, которая, без благодати любви, способна воплощаться в самых недостойных действиях.
А между тем – и это странно – в настоящее время так часто отождествляют разумность поступка и его нравственное достоинство, так безусловно смешивают эти два понятия – разумный и нравственно-добрый, что христианское учение о любви, об этом охотном и, усердном стремлении, к деланию добра, почти не имеет места в наших нравоучительных системах. Каждый день мы удостоверяемся, что поступок самый недостойный, злодеяние самое оскорбительное для человечества может быть совершено очень умно, по самому основательному и расчетливому плану и по самым глубоким соображениям, и тем не менее правило «поступай разумно» принимается в большинстве как источник чистейшей нравственности. Что означает это? Мы не будем искать причин, почему эти разнородные понятия смешиваются, а только скажем, что в этом мнимо нравственном начале выражается вся односторонность современного образования.
[Юркевич, П. Д. Философские произведения [Текст] / П. Д. Юркевич. – М.: Правда, 1990.]
Проблемне завдання 6
1. Що є основою релігійної свідомості людського роду?
2. Чи підпорядковуються прагнення та поклики серця раціональному осмисленню?
3. Яке б ви хотіли поставити запитання до тексту, на яке у вас немає відповіді?
Памфіл Юркевич
СЕРДЦЕ И ЕГО ЗНАЧЕНИЕ В ДУХОВНОЙ ЖИЗНИ ЧЕЛОВЕКА УЧЕНИЯ СЛОВА БОЖИЯ
Недавно некоторые ученые предлагали нам правило «уважай себя, или свою личность» и думали в этом правиле открыть начало нравственно-добрых поступков человека. Нам кажется, что из этого правила так же могут происходить или не происходить нравственные поступки, как и из правил, аналитически вытекающих из него, каковы: корми себя, сохраняй, согревай, поддерживай свое тело, упражняй свою память, развивай свой ум, і свои музыкальные таланты и т. д.
А без этого наперед данного нравственного начала ваше самоуважение может иметь такую же нравственную цену, как и стремление всякого животного к самоподдержанию: не станут же люди видеть в вас нравственно-добрую личность заодно то, что вы заботитесь о здоровье и красоте тела, о развитии талантов остроумия, верного соображения и т. д.
Бесспорное научное значение имеет принятое в нравственной философии понятие нравственного закона и учение о долге или обязанности исполнять его. Как совесть, так и все религии рассматривают нравственные поступки как предписанные высшим законодательством и потому совершение их признают долгом и обязанностью. Вообще, человечество верует, что совершение всякого доброго поступка есть исполнение воли Божией или что в этом случае наша воля согласна с волею Бога. Но с этим совершенно истинным учением соединяется в философии ничем не, оправданное предположение, будто начальный источнику нравственного законодательства есть разум.
а) Закон по которому совершается нравственная деятельность, не есть уже поэтому причина этой деятельности, как, например, закон падения тел не есть причина их падения. Итак, с рационалистической точки зрения навсегда останется неизъяснимым, откуда из какого источника истекают те дела, которые оказываются сообразными с нравственным законом как с предписанием разума. Всякое нравственное-предписание разума, всякое наставление разума о том, что я должен делать, открывает мне перспективу дел только еще ожидаемых, пока еще не осуществленных; а могу ли я совершить эти дела, имею ли я нравственные силы как источники этих дел, – это совершенно другой вопрос, о котором нравственное законодательство разума ничего не скажет. Точно, ум может предписывать, повелевать и – скажем так – командовать, но только тогда, когда он имеет перед собою не мертвый труп, а живого и воодушевленного человека и когда его предписания и повеления сняты с натуры этого человека, а не навязываются ей, как что-то чуждое, несродное; потому что ни одно существо на свете не приходит к законообразной деятельности из побуждений посторонних для него. Ум есть способность понятий, мыслей, правил, начал и законов, но все это, как общее, он образует из частных случаев и из частных деятельностей, все равно, в области ли физической или нравственной. Нам врождены не правила, не мысли о нравственной деятельности, но самые влечения и стремления к ней. Разум, сознавая нравственные деятельности, сравнивая их, обобщая, поставляет общие нравственные законы о том, что человек должен делать, общие нравственные правила и предписания и общие идеи, в которых мы сознаем существующий нравственный порядок в мире и, человеке. Понятно, как необходимы и дороги для нас эти общие идеи они дают возможность как во всех других случаях, так и в отношении нравственном поступать по определенному, ясно сознанному плану, по ясно сознанным началам с спокойным обозрением целей и средств и всей среды нашей нравственной деятельности они открывают нашему сознанию нравственную область даже и тогда, когда в нашем сердце иссяк источник нравственности и когда поэтому мы бываем не в силах вступить в эту область, несмотря на то, что имеем самые светлые идеи о ней. Ум, как говорили древний, есть правительственная или владычественная часть души, и мистицизм, который погружается в непосредственные влечения сердца, не переводя их в отвлеченные, спокойные и твердые идеи или начала ума, противоречит свойствам человеческого духа. Но правительственная и владычественная сила не есть сила рождательная; она есть правило, простирающееся на такое содержание нравственного мира, которое рождается из глубочайшего существа духа и в своем непосредственном виде или в первом и основном явлении есть любовь к добpy. Бывают для человека времена так называемого искушения, когда внешние обстоятельства своими неожиданными и непредвиденными сплетениями сбивают все соображения, все расчеты и правила разума; тогда, в эти критические минуты, человек и в самом деле предоставляется водительству своего сердца и здесь-то, собственно лежит пробный камень для его нравственного характера: или он выступит во всем благородстве своего настроения, с доблестями нравственного героизма, или же разоблачит пред нами все недостоинство своей личности, которое до этой минуты закрывалось для нас в поведении благоразумном, управляемом рассчитывающим и осторожным разумом. По мере того как в сердце человека иссякает елей любви, светильник гаснет; нравственные начала и идеи потемняются и наконец исчезают из сознания. Это отношение между светильником и елеем – между головою, и сердцем – есть самое обыкновенное явление в нравственной истории человечества. Итак, это двойство между нравственным законодательством, в форме которого мы представляем себе наши нравственные поступки, и источником нравственной деятельности примиряется с библейской точки зрения. Точно, нравственность есть заповедь, есть закон, но как о благодатном законе сказано, что он будет написан на сердцах обновленных людей, так и люди, предоставленные самим себе являють дело законное написано в сердцах своих (Иер. 31,31. Рим. 2,15).
[Юркевич, П. Д. Философские произведения [Текст] / П. Д. Юркевич. – М.: Правда, 1990.]
ЗМІСТ
Тема № 5. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ 4
Тема № 6. СЦІЄНТИСТСЬКА ПАРАДИГМА ФІЛОСОФІЇ 17
Tема № 7. АНТРОПОЛОГІЧНА ФІЛОСОФІЯ 27
Тема № 8. ПОСТМОДЕРН 42
Тема № 9. ВІТЧИЗНЯНА ФІЛОСОФІЯ 48
Навчальне видання
Хміль Володимир Васильович
Малівський Анатолій Миколайович
Варшавський Олександр Павлович
ФІЛОСОФІЯ
Хрестоматія для практичної роботи студентів
Частина 2
Редактор Т. В. Мацкевич
Комп’ютерна верстка Т. В. Шевченко
Формат 60х84 1/16. Ум. друк. арк. 3,48. Обл.-вид. арк. 3,7.
Тираж 500 пр. Зам. № ____.
Видавництво Дніпропетровського національного університету
залізничного транспорту імені академіка В. Лазаряна
Свідоцтво суб’єкта видавничої діяльності ДК № 1315 від 31.03.2003
Адреса видавництва та дільниці оперативної поліграфії:
49010, Дніпропетровськ, вул. Лазаряна, 2