А. М. Малівський > О. П. Варшавський
| Вид материала | Документы |
Проблемне завдання 1
1. У чому специфіка бачення образу природи сучасною наукою?
2. Яке б ви хотіли поставити запитання до тексту, на яке у вас немає відповіді?
Ґастон Башляр
ПРИНЦИП НЕВИЗНАЧЕНОСТІ ГАЙЗЕНБЕРГА
Конфлікт між науковими детермінізмом і недетермінізмом певною мірою вщух, коли здійснена Гайзенбергом революція знову його розбудила. Ця революція зробила ні більше, ні менше, як запровадила в ужиток об’єктивну невизначеність. До Гайзенберга похибки у визначенні незалежних змінних величин були постульовані як незалежні. Кожна змінна величина могла окремо стати об’єктом більш або менш точного вивчення; експериментатор завжди вважав себе здатним ізолювати змінні величини, вдосконалити індивідуальне дослідження тієї або тієї з них; він вірив у абстрактний експеримент, де виміри не зустрічали інших перешкод, окрім недостатності засобів тієї ж таки системи вимірів. Та коли було відкрито принцип невизначеності Гайзенберга, стало йтися про об’єктивну кореляцію похибок. Щоб визначити місце, на якому перебуває електрон, треба освітити його фотоном. Зустріч електрона і фотона зміщує електрон із попереднього місця; водночас вона змінює частотні характеристики фотона. Отже, в мікрофізиці не існує такого методу спостереження, щоб його прийоми не впливали на об’єкт, який спостерігають. Тобто існує істотне взаємопроникнення між методом і об’єктом.
Загальне зауваження Гайзенберга було негайно трансформоване в математичну нерівність. Якщо позначимо положення змінною q, a кількість об’єктивного руху змінною р, то між похибкою Δq на q і похибкою Δp на р існує певна компенсація, яка задовольняє нерівність Δp·Δq > h, де h – константа Планка. Якщо змінних величин більше, то однаково вони об’єднуються в пари, що улягають вищезазначеній фундаментальній нерівності. Найчастіше мовиться про зв’язок між точністю у вимірах параметра положення і точністю у вимірах параметра кінетичного моменту; але можна також довести існування такого зв’язку між енергією і часом; можна встановити його в загальному випадку, в суто математичній інтерпретації, коли параметри втратять будь-який інтуїтивний смисл.
В кінцевому підсумку, просте методологічне зауваження Гайзенберга було систематизоване до такої міри, що відтоді воно виписане великими літерами над порогом усіх мікрофізичних методів, більше того, співвідношення невизначеностей саме по собі складає справжній метод. Якоюсь мірою воно сприяє тому, що ми мислимо мікроявище в його істотній роздвоєності. Нільс Бор зауважив, що Гайзенберг помістив своє співвідношення на спільному кордоні між двома фундаментальними інтуїціями – корпускулярною і квантовою. Це співвідношення, так би мовити, утворює вісь, навколо якої можна примусити обертатися дві однобічні інтуїції.
[Bachelard Gaston. Le Nouvel Esprit scientifique, PUF, I960. - Р. 122].
Проблемне завдання 2
1. У чому специфіка розуміння природи випадковості представниками сучасної фізики?
2. Яке б ви хотіли поставити запитання до тексту, на яке у вас немає відповіді?
Едгар Морен, Вернер Гайзенберг
СУТЬ ПОЛЕМІКИ МІЖ АЙНШТАЙНОМ І ГАЙЗЕНБЕРГОМ
Я пригадую з усіма подробицями один вечір, коли нашими партнерами по дискусії були – якщо пам’ять мене не зраджує – Крамерз і Оскар Клайн. Як і багато разів до того, наші думки й наші слова оберталися навколо наших давніх суперечок із Айнштайном, і ми згадували про свої невдалі спроби переконати останнього в статистичній суті нової квантової механіки
«Хіба ж не дивно, – почав Оскар Клайн, – що Айнштайнові так важко визнати роль випадковості в атомній фізиці? Адже він знає статистичну термодинаміку ліпше, аніж більшість інших фізиків, і він же таки дав переконливі докази статистичних відхилень, яким підлягає закон Планка про термічне випромінювання. Отже, наші ідеї не можуть бути йому цілком чужі. Звичайно ж, у квантовій механіці випадковість має фундаментальне значення; але хіба це достатня причина для того, щоб він відчув себе зобов’язаним відкидати її?»
«Саме цей її фундаментальний характер і бентежить його, – спробував я дати йому відповідь. – Те, що ми не знаємо, стоячи перед повною каструлею води, як там переміщується кожна індивідуальна молекула, це розуміється само собою. Тому ніхто не дивується, що наші фізики в таких випадках змушені звертатися до статистики, це майже та сама ситуація, коли товариство зі страхування життя мусить робити статистичні підрахунки шансів на непередбачену смерть його численних клієнтів. Але у фундаментальному плані в класичній фізиці існувала тенденція припускати, що можна, принаймні в принципі, простежити за рухом кожної індивідуальної молекули і визначити його за законами ньютонівської механіки. Іншими словами, з погляду класичної фізики, в кожен окремо взятий момент існує такий собі об’єктивний стан природи, з якого можна дедуктивно вивести стан, що утвориться в наступний момент. У квантовій механіці все відбувається інакше. Ми неспроможні провести спостереження, не втрутившись у спостережуване явище; і квантові ефекти, відбиваючись на застосованому інструменті спостереження, спричиняють своєю дією певну невизначеність у тому, що стосується спостережуваного явища.
«Протягом XIX і на початку XX сторіччя наука не переставала твердити, що вона довела незаперечність існування емпірико-логічних основ будь-якої істинності. Здавалося, що її теорії походять від самої реальності, через індукцію, яка леґітимізувала емпіричні верифікації/твердження за допомогою логічних доведень і виводила з них загальні закони. Водночас логіко-математична арматура, яка забезпечувала внутрішню зв’язність верифікованих теорій, здавалося, віддзеркалювала самі структури реальності. Й ось за таких умов група філософів та науковців, котрі бажали назавжди покласти край претензійній і свавільній балаканині метафізики, поставила собі за мету перетворити філософію на науку, підперши всі її судження зв’язними висловлюваннями, що піддавалися б верифікації. Так, скажімо, Віденський гурток (1925—1936) заповзявся забезпечити визначеність думки, поставивши її на підвалини «логічного позитивізму». До подібної спроби вдався також Вітґенштайн у плані мови і Гільберт – у плані аксіоматизації наукових теорій.
Проте насправді чистка, що мала усунути всі шлаки, нечистоти та недоречності, виявилася такою, яка неминуче вивертає й усі нутрощі та кишки: мрія знайти абсолютні основи зазнала краху внаслідок відкриття, у процесі пошуку, що таких основ не існує.
Бо той же таки Попер довів, що «верифікації» не досить для підтвердження істинності наукової теорії. І справді, верифіковані теорії виникали одна за одною, але жодна з них не давала підстав вважати її непомильною. І поставивши з ніг на голову ту «очевидну істину», згідно з якою наукова теорія несла в собі визначеність, Попер відкрив, що, навпаки, критерій науковості теорії слід шукати в її властивості бути хибною.
Недостатність верифікації вела за собою ipso facto недостатність індукції як логічного доказу. Проте залишалася вбудованою в поперівське бачення ідея, що дедуктивна логіка зберігає за собою вирішальну спроможність абсолютної доказовості і складає незаперечну основу істинності. Та було відкрито недостатність і цієї логічної опори.
З одного боку, досягнення мікрофізики дали вченим змогу добутися до такої реальності, в якій втрачав свою силу принцип несуперечності. З другого боку, теорема Ґеделя довела наявність логічної нерозв’язності всередині складних формалізованих систем.
Виходить, що ані емпірична, ані логічна верифікації недостатні для встановлення надійних основ знання. Воно приречене носити в собі розколину, яку неможливо стулити.
Водночас увійшла в стадію кризи і сама реальність. Сама її субстанція стала розпадатися в рівняннях квантової фізики. Частинка перестала бути елементарною цеглиною всесвіту й перетворилася на межове поняття між збагненним (хвиля, корпускула, кварк) і незбагненним, причому збагненне у свою чергу залежить від неминучої суперечності між віднині комплементарними термінами хвилі й корпускули, елементарної одиниці й неподільності. Водночас бездоганний Порядок Усесвіту поступився місцем непевному й загадковому поєднанню порядку, невпорядкованості та організації. Внаслідок чого космос явився нам у шістдесятих роках як результат незбагненного вибуху, а його становлення виявилося пов’язаним із можливо необоротним розсіянням. І це настільки очевидно, що всі досягнення науки наближають нас до невідомості, яка спростовує наші поняття, нашу логіку, наш розум.
Пролом у Реальності, чия чорна глибінь недосяжна для зрозуміння; пролом у логіці, неспроможний самочинно стулитися; крізь ці два проломи стікає кров’ю те, що ми досі називаємо Реальністю, і сипляться уламки основ того, що досі йменуємо Знанням.
Отже, криза основ наукового знання поєднується з кризою основ знання філософського, причому перша й друга зливаються в онтологічну кризу Реальності, щоб поставити нас перед «проблемою проблем, яку являє собою проблема кризи основ думки» (П’єр Корнер). Буття перетворилося на мовчанку або чорну провалину. Логіка виявилася розколотою. Раціональний розум непокоїться, звертається до себе з безліччю запитань. Фундаментальна невизначеність причаїлася за всіма локальними певностями. Ніякого підмурку визначеності. Ніякої основоположної Істини. Ідея основ іде на дно разом з ідеями остаточного аналізу, останньої причини, первісного пояснення.
На місці втрачених основ ми бачимо не порожнечу, а «багнюку» (Попер), з якої стримлять палі наукового знання, справжнє «море семантичної твані» (Мугур-Шахтер), з якого виглядає збагненне. Віднині ми неспроможні усунути ані сумнів, ані відносність.
[Morin Edgar. La Méthode-3. La Connaissance de la connaissance, Seuil, 1986. - Рp. 14 sq.]. [Heisenberg Werner. La Partie et le Tout. Le Monde de la physique atomique, Champs-Flammarion, 1969-197. - Рp. 146 sq.].
Проблемне завдання 3
1. В чому специфіка розуміння природи випадковості Вернера Гайзенберга?
2. Яке б ви хотіли поставити запитання до тексту, на яке у вас немає відповіді?
Вернер Гайзенберг
БОГ НЕ ГРАЄ В КОСТІ
Можливість конфронтації [між] фізиками стала явною восени 1927 р. з нагоди двох наукових конференцій: загального конгресу з фізики, який відбувся в Комо і де Бор зробив загальну доповідь про нову ситуацію в квантовій механіці, та конгресу фундації Сольве в Брюсселі, куди, згідно зі звичаями фундації Сольве, було запрошено лише невелику кількість фахівців з метою детально обговорити проблеми квантової теорії. Ми всі мешкали в одному готелі, й найжвавіші дискусії відбувалися не в залі засідань, а під час сніданків та обідів у готелі. Головними протагоністами в цих суперечках, що точилися навколо нового тлумачення квантової теорії, виступали Бор і Айнштайн. Айнштайн не був готовий прийняти істотно статистичну природу нової квантової теорії. Само собою зрозуміло, він не заперечував доцільність ймовірносних передбачень там, де не вдавалося досконало визначити всі параметри заданої системи. Зрештою, колишня статистична механіка та термодинаміка стояли саме на таких передбаченнях. Але чого Айнштайн ніяк не хотів визнавати, то це того, що фундаментально неможливо з’ясувати всі параметри, необхідні для повного знання досліджуваного процесу. «Бог не грає в кості», – часто повторював він під час таких дискусій. Тобто Айнштайн не міг змиритись із необхідністю прийняти співвідношення невизначеностей і щиро намагався уявити собі експериментальні дослідження такого виду, де вказане співвідношення втратило б силу.
Я ще раз усвідомив, наскільки непросто для фізика відмовитися від ідей, які досі складали основу його мислення і його наукової діяльності. Адже все своє життя Айнштайн присвятив аналізові цього об’єктивного світу фізичних явищ, які відбуваються в часі й просторі незалежно від нас, згідно з усталеними законами. Для нього математичні символи теоретичної фізики мали відображати цей об’єктивний світ, а отже, зробити можливими передбачення, що стосуються його майбутньої поведінки. І ось тепер його переконували в тому, що на рівні атомів такого об’єктивного світу, в просторі й часі, не існувало і що математичні символи теоретичної фізики могли відобразити, на цьому рівні, лише ймовірне, а не дійсне. Айнштайн не був готовий погодитися з тим, що в нього забирали – а саме так він мав себе почувати – ґрунт із-під ніг. Навіть значно пізніше, коли квантова теорія вже давно була стабільною складовою сучасної фізики, Айнштайн не спромігся змінити своєї точки зору. Він був ладен визнати квантову теорію як тимчасове пояснення, але не як остаточне тлумачення атомних явищ «Бог не грає в кості», – це був для Айнштайна непорушний і непохитний принцип. Борові залишалося тільки відповісти: «Але ж нам не випадає наказувати Богові, як саме Він повинен правити світом».
[Heisenberg Werner. La Partie et le Tout. Le Monde de la physique atomique, Champs-Flammarion, 1969-1972. -Рp. 115 sq.].
Проблемне завдання 4
1. Яка роль припущень у формуванні наукових знань?
2. Охарактеризуйте співвідношення припущень та спростувань в розвитку наукового знання.
Карл Поппер
ПРИПУЩЕННЯ І СПРОСТУВАННЯ
Знання – і передусім знання наукові – прогресують завдяки необґрунтованим (і таким, які й не можуть бути обґрунтовані) сподіванням; вони відгадують, вони шукають розв'язань, вони формують припущення. Останні контролюються засобами критики, тобто спробами спростування, які включають у себе тести високої критичної спроможності. Вони можуть витримати ці тести, але не будуть обґрунтовані в позитивному плані: неможливо з певністю визначити, що вони істинні чи бодай що вони «ймовірні» (в тому значенні, якого надає цьому терміну теорія ймовірностей). Критика наших припущень є визначальною: виводячи на світло наші помилки, вона допомагає нам зрозуміти труднощі, які постають на шляху розв'язання нашої проблеми. Саме в такий спосіб ми краще усвідомлюємо суть своєї проблеми і дістаємо змогу запропонувати більш узгоджені рішення: спростування теорії – тобто тієї чи тієї серйозної спроби розв'язати поставлену проблему – завжди є прогресом, який наближає нас до істини. І саме в цьому розумінні наші помилки можуть бути повчальними.
Мірою того, як ми навчаємося на своїх помилках, наші знання розвиваються, навіть у тому випадку, якщо ми так ніколи й не будемо знати того, що прагнемо взнати, тобто ніколи не знатимемо напевне. Оскільки наші знання мають тенденцію зростати, ми не маємо жодних підстав зневірюватися в силі раціонального розуму. А що ми ніколи не матимемо цілковитої впевненості, то й не маємо жодного права виставляти себе авторитетами в цьому питанні, претендувати на виключну роль у його розв'язанні й робити його предметом пихи.
Ті з наших теорій, які чинять найбільший опір критиці і які, з нашого погляду, пропонують у даний момент найпереконливіші докази істинності, порівняно з іншими доступними нам теоріями, можуть, на підставі протокольної інформації своїх тестів, бути визначені як «наука» даної конкретної епохи. А що жодна з них ніколи не здобуде позитивного обґрунтування, то саме їхній критичний характер і прогрес, який вони дозволяють – той факт, що ми можемо обговорювати їхні претензії на краще розв'язання наявних проблем, ніж на те спроможні інші теорії, – і становлять раціональну основу науки.
[Popper Karl. Cojectures et refutations, Payot, 1963-1972, avant-propos, - Рp. 9 sq.].
Проблемне завдання 5
1. Наскільки переконливою є аргументація стосовно природи експериментальної індукції?
2. Яке б ви хотіли поставити запитання до тексту, на яке у вас немає відповіді?
Карл Поппер
ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА ІНДУКЦІЯ – ТО МІФ
Згідно з широко розповсюдженим поглядом, який, проте, заперечується в цій книжці, можна виділити емпіричні науки за тією ознакою, що вони користуються «методами», які дістали назву «індуктивних».
Відповідно до цієї концепції, логіка наукового відкриття має бути тотожна індуктивній логіці, тобто логічному аналізу цих індуктивних методів.
Заведено називати «індуктивним» висновок, якщо його виведено з одиничного висловлювання (іноді також кажуть «окреме висловлювання»), що являє собою ніби звіт про проведені спостереження чи експерименти, і представлено у вигляді висловлювання універсального, в якому йдеться про певну гіпотезу чи теорію.
Проте аж ніяк не очевидно з погляду логіки, що ми маємо розумні підстави виводити універсальні висловлювання з висловлювань одиничних, хоч би як багато їх у нас було; адже будь-який висновок, добутий у такий спосіб, завжди може виявитися хибним; скажімо, ми бачили хай і безліч білих лебедів, але з цього зовсім не випливає, що всі лебеді білі.
Питання про те, чи індуктивні висновки істинні або за яких умов вони будуть істинними, як відомо, становить так звану проблему індукції. Можна експліцитно виразити проблему індукції, сказавши, що вона еквівалентна проблемі з’ясування істинності універсальних висловлювань, заснованих на досвіді та експериментальних даних, що являють собою гіпотези та теоретичні системи емпіричних наук. Річ у тому, що багато людей справді дивляться на ці універсальні висловлювання як на істини, «підтверджені експериментами й досвідом»; а проте цілком очевидно, що так звані результати досвіду – скажімо, дані одного спостереження або одного експериментального досліду, – можна подати спочатку тільки у формі окремого, одиничного висловлювання, а не висловлювання універсального. Безперечно, ті, хто вважає, що ми спроможні встановити істинність універсального висловлювання, виходячи з експериментального досвіду, хочуть цим звичайно довести, що існує спосіб вивести істинність цього універсального висловлювання з істинності висловлювань одиничних і що істинність цих останніх нами доведена через експеримент, а це еквівалентно твердженню, що універсальне висловлювання побудоване на індуктивних висновках. Таким чином виходить, що проблема з’ясування істинності законів природи – це лише друга версія проблеми з’ясування того, чи індуктивні висновки логічно виправдані.
Одначе, якщо ми хочемо знайти засіб підтвердження істинності індуктивних висновків, ми повинні, насамперед, спробувати встановити принцип індукції. Цей останній буде висловлюванням, за допомогою якого ми зможемо робити індуктивні висновки в логічно прийнятній формі. З погляду прихильників індуктивної логіки подібний принцип мав би кардинальне значення для наукового методу. «Цей принцип, – каже Райхенбах, – визначає істинність наукових теорій. Викинути його з науки означало б ні більше, ні менше, як позбавити її спроможності робити висновки про істинність чи хибність її власних теорій. Цілком очевидно, що без такого принципу наука недовго зберігатиме право відрізняти свої теорії від породжених фантазією і цілком свавільних витворів поетичного духу».
Виходить, що такий принцип індукції не може бути істиною в суто логічному розумінні, як, наприклад, тавтологія або аналітичне висловлювання. Справді, якби існувало щось подібне до суто логічного принципу індукції, то ми не мали б жодної проблеми, пов’язаної з індукцією, бо в такому випадку всі індуктивні висновки мали б розглядатися як суто логічні або тавтологічні трансформації на зразок тих, що застосовуються в дедуктивній логіці.
Отже, принцип індукції має бути синтетичним висловлюванням, тобто висловлюванням, неґація якого не є суперечливою, а логічно можливою. Тобто проблема полягає в тому, щоб з’ясувати, навіщо, в кінцевому підсумку, ми повинні прийняти такий принцип і як раціонально обґрунтувати його запровадження.
Чимало з тих людей, які вірять у індуктивну логіку, вважали за потрібне заявити, разом з Райхенбахом, що «всі без винятку вчені приймають принцип індукції без жодних застережень» і що «так само й у повсякденному житті ніхто всерйоз не ставить цього принципу під сумнів». Якщо ми навіть припустимо, що так воно і є – бо, зрештою, «всі без винятку вчені» можуть і помилитися, – я все ж таки схильний вважати, що принцип індукції зайвий і неминуче призводить до логічних неузгодженостей.
Творчість Г’юма, здавалося б, мала ясно засвідчити, що принцип індукції дуже легко породжує неузгодженості, уникнути яких – якщо це можливо – надзвичайно важко. Тому що принцип індукції сам по собі має бути універсальним висловлюванням. Якщо ми спробуємо розглядати його істинність як обґрунтовану експериментальним досвідом, ми постанемо перед проблемами, схожими на ті, задля розв’язання яких і було запроваджено даний принцип. Щоб обґрунтувати його, нам би довелося робити індуктивні висновки, а щоб обґрунтувати ці останні, ми мусили б запроваджувати індуктивний принцип вищого порядку і так далі, і так далі, і так далі. Отже, спроба обґрунтувати принцип індукції, виходячи з експериментального досвіду, неминуче зазнає краху, оскільки вона втягла б нас у регресивний рух до нескінченності.
Щоб обминути цю перешкоду, Кант спробував прокласти собі іншу дорогу, проголосивши принцип індукції (сформульований ним як «принцип універсальної причинності») «дійсним a priori». Але я не думаю, Що його винахідливі думки, покликані дати апріорне обґрунтування синтетичних висловлювань, справді розв’язали б обговорювану нами проблему.
Особисто я вважаю, що розмаїті труднощі, пов’язані із запровадженням індуктивної логіки, неподоланні».
[Popper Karl. La logique de la découverte scientifique, Payot, 1935–1973. - Рp. 23 sq.].
Проблемне завдання 6
1. Чому позитивісти відмовляють у смислі метафізичним висловлюванням?
2. Яке б ви хотіли поставити запитання до тексту, на яке у вас немає відповіді?
Рудольф Карнап
ПОДОЛАННЯ МЕТАФІЗИКИ ЧЕРЕЗ ЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ МОВИ
Від грецьких скептиків до емпіриків XI сторіччя – противників метафізики ніколи не бракувало. їхні заперечення мають дуже різну природу. Чимало вчених виступали проти метафізичної доктрини, оголошуючи її хибною, тому що вона суперечить пізнанню через експериментальний досвід. Інші вважали її лише непевною, тому що вона ставить проблеми в термінах, які перебувають за межами людського знання. Численні метафізики стверджували, що порушувати метафізичні питання – це непродуктивна діяльність; можна відповідати на них чи не відповідати, але в обох випадках безглуздо перейматися ними; треба цілком присвячувати себе завданням практичного характеру, які щодня постають перед людиною дії!
Завдяки розвитку сучасної логіки стало можливим дати нову і більш точну відповідь на запитання про доцільність і законність існування метафізики. Дослідження в галузі «прикладної логіки» або «теорії пізнання», які ставлять перед собою мету прояснити через логічний аналіз когнітивний зміст наукових висловлювань, а через нього – і значення слів (що вжиті в цих висловлюваннях або «поняттях»), приходять і до позитивного, і до негативного результату. Позитивний результат досягається в царині емпіричного знання після того, як поняття, притаманні різним галузям науки, буде прояснено та описано через їхні зв'язки з погляду формальної логіки та теорії пізнання. В царині метафізики (включаючи й філософію цінностей та науки про нормативність) логічний аналіз призводить до негативного результату: так звані висловлювання в цій царині повністю позбавлені смислу. Йдучи цим шляхом, ми приходимо до радикального спростування метафізики, якого колишні антиметафізики не могли навіть передбачити. Звичайно, подібні інтенції сприяли виникненню багатьох ліній розвитку, наприклад, номіналістського типу; але для того, щоб стало можливим по-справжньому реалізувати ці інтенції, треба було чекати нашої епохи, коли логіка, внаслідок бурхливого прогресу цих останніх десятиріч, стала достатньо точним інструментом аналізу.
Коли ми твердимо, що так звані висловлювання метафізики позбавлені смислу, цей вираз слід розуміти в абсолютно строгому значенні. За умов вільнішого слововжитку «позбавленими смислу» іноді називають пусту фразу або запитання, на яке неможливо дати точну відповідь (наприклад: «Яка середня вага жителів Відня, чий телефонний номер закінчується на цифру «3»? або ще фразу, яка, поза всяким сумнівом, неправдива (наприклад: «В 1910 році Відень нараховував шість жителів»), або таку фразу, яка неправдива не лише в емпіричному розумінні, а й у логічному, а отже, несе в собі суперечність (наприклад: «Кожна з двох персон А і В старша на рік за другу»). Всі такі висловлювання, нехай навіть вони будуть пустими чи неправдивими (хибними), проте наділені очевидним змістом; з погляду теорії, класифікувати фрази на пусті чи наповнені, на істинні чи неправдиві (хибні) можна лише в тому випадку, коли вони наділені смислом. У строгому розумінні «позбавленою смислу» слід назвати послідовність слів, які не складають висловлювання всередині певної мови. Іноді буває, що така послідовність слів, на перший погляд, здається висловлюванням; у такому випадку ми називаємо її «імітацією висловлювання». Отже, ми висуваємо тезу, що фрази метафізики, які претендують називатися висловлюваннями, відкривають себе у світлі логічного аналізу як імітації висловлювань.
Кожна мова складається зі словника і синтаксису, тобто з інвентарю слів, наділених певним значенням, і правил утворення фраз; ці правила вказують, як будувати фрази зі слів різного виду. Звідси випливає, що існують два види імітацій висловлювання: або там є слово, яке потрапило туди внаслідок помилкового враження, що воно наділене значенням, або всі слова у фразі справді мають значення, але вони об'єднані в ній усупереч правилам синтаксису даної мови, що позбавляє їх усякого смислу. Ми переконаємося, на очевидних прикладах, що обидва види таких імітацій висловлювання зустрічаються в метафізиці.
[Carnap Rudolf. Le dapassement de la mataphysique par Vanalyse logique du langage, dir. Antonia Soulez, PUF, 1931-985.]
Проблемне завдання 7
1. Яку роль Т. Кун відводить парадигмам в історії науки?
2. Яке б ви хотіли поставити запитання до тексту, на яке у вас немає відповіді?
Томас Кун
СТРУКТУРА НАУКОВИХ РЕВОЛЮЦІЙ
Наукові здобутки, що поділяють ці обидві характеристики, я віднині називатиму парадигмами, терміном, близько спорідненим із нормальною наукою. Обираючи його, я цим хочу підкреслити, що певні широко відомі приклади реальної наукової діяльності – приклади, що охоплюють закони, теорії, застосування та експериментальну методику, – утворюють моделі, які сприяють виникненню особливих і зв’язних традицій наукового пошуку, таких, приміром, що їх історики описують під рубриками: «Птолемеївська астрономія» (або «Коперниківська...»), «Аристотелівська динаміка» (або «Ньютонівська...»), «корпускулярна оптика» (або «квантова оптика») і т. д. Саме вивчення парадигм, чимало з яких набагато спеціалізованіші, аніж щойно перелічені мною, головним чином готує студента до вступу в члени чітко означеної наукової спільноти, з якою він працюватиме згодом. А що він приєднається до людей, які будували споруду свого знання на тих самих підвалинах, то у своїй конкретній праці йому рідко доведеться протистояти їм у якихось фундаментальних питаннях Люди, що здійснюють свої дослідження в одній і тій самій парадигмі, вдаються у своїй науковій практиці до тих самих правил і тих самих норм. Така заангажованість і така згода, забезпечувані парадигмою, становлять необхідні передумови нормальної науки, тобто утворення і подальшого розвитку тієї або тієї традиції наукових студій.
[Kuhn Thomas. La Structure des révolutions scientifiques, Champs-Flammarion, 1962/1970 – 1983. - Рp. 29 sq.].
Tема № 7. АНТРОПОЛОГІЧНА ФІЛОСОФІЯ
Проблемне завдання 1
1. Чому із констатації «Бог помер» виростає ніцшеанська вимога до «подолання людини»?
2. У чому полягає величність та чесноти «надлюдини»? Сформуйте її образ.
3. На що спрямоване вістря критики Заратустри стосовно суспільної моралі?