Останніми роками мені часто доводиться їздити електричкою із Запоріжжя в напрямку Мелітополя
| Вид материала | Документы |
- Ключове питання: ІІ. Мета І завдання проекту, 156.24kb.
- Законодавство України не стоїть осторонь цих питань І по-своєму регулює їх із додержанням, 49.69kb.
- Роботи вчителя фізики по активізації, 137.63kb.
- «Скажи мені-і я забуду, Покажи мені -І я запитаю Дай мені діяти самому І я навчуся», 817.59kb.
- Інноваційна діяльність професійно-технічних навчальних закладів у системі охорони праці, 157.98kb.
- Дослідження рейтингу вищих навчальних закладів україни – 2005 Ольга Балакірєва, 561.68kb.
- Дослідження рейтингу вищих навчальних закладів україни – 2005 «софія київська» Ольга, 560.99kb.
- Щодо виконання Програми соціально-економічного І культурного розвитку м. Запоріжжя, 696.36kb.
- Щодо виконання Програми соціально-економічного І культурного розвитку м. Запоріжжя, 784.59kb.
- Запишіть загальний вигляд підпрограми функції. Чим відрізняються процедури від функцій?, 86.32kb.
«Над рікою Підпільною... Які картини тут можна малювати! Які спогади! Як душу свою можна очищати й звеличувати в спогляданні просторів, великих, урочистих! Як було не народжуватися тут велетням духу, оборонцям вітчизни! Коли світ твій такий красивий і такий високий одвічний дух мужності грає на просторах на невидимих своїх струнах. Кланяюсь тобі, рідна моя земле...» (там же,130).
Феномен Довженка в його стосунку до Великого Лугу (і не тільки) давно не дає мені спокою. Може, дещо жорстко, але, здається, справедливо, подумки звертаючись до нашого мученика, я висловився у вірші, написаному
26-го серпня 1970-го року. Значно пізніше цей твір був уміщений у моїх збірках «Собор душі моєї» (1998) та «У вічному двобої» (2000) з епіграфом «...поема вольного народа... Т.Шевченко». Наводжу його й тут:
Доруйнувать козацьку фему
Намислив нелюд і тиран,
А ти мерщій утяв Поему,
Приклавши сіль до свіжих ран.
Нема Гілеї, раю – Лугу,
А є плакатик на парад.
Цілує гатку недолугу
Помий зелених хвилесмрад.
Цвіте впокорена природа
Суцвіттям смерті і мікроб.
«Поему вольного народа»
Читає Ванька – хлібороб.
По нашім злоті море-горе,
По нашій славі бруд розливсь...
О геніальний чудотворе,
Ти геніально помиливсь!
Десь у перші роки після повернення з війни Великий Луг відвідував Олесь Гончар. Під кінець життя хворий автор «Собору» згадував у своєму Щоденнику (запис 5 листопада 1993 року): «Ще до того, як диявольське Каховське море затопило Великий Луг і козацьку Січ, не раз бував я влітку на Нікопольщині, ніби передчував біду, ніби хотілося надивитись востаннє на все, що невдовзі мало зникнути... Щось мене так тягло в ці заповітні краї. Ще не чути було про сталінську злочинну «будову віку», але в повітрі вже висіла тривога, чула душа, що буде завдано по Україні ще й такий удар... Бував я тоді в Капулівці, схилявся перед могилою Івана Сірка (перенесений при затопленні на нове місце, той надмогильний камінь, кажуть, ще й досі «плаче»), найдовше бував я тоді в с.Покровському, де стояла колись січова церква, оглядав острів на річці Підпільній, де трималась до останнього Нова Січ і звідки Калнишевському лягла дорога на Соловки...
Був я тоді молодий, чому ж не взявся писати про руйнування Січі? Але для кого? Хто друкував би? Все це було в якійсь заціпенілості від недавніх терорів... Саме слово «козак» викликало насторогу; пригадую, як герой льотчик дуже образився, коли я за столом повеличав його нащадком лицарів запорозьких...
- Ні-ні! - відмахувався цей телепень. - Ничего общего с козаками, я – сталинский сокол!...
Нещасна Україна з такими синами... Нема вже Великого Лугу...
А в 1990 р. біля могили славного кошового правилась урочиста літургія. Десятки тисяч людей стояли зімкненим колом, об’єднані єдиною спільною думкою, і якесь дівча, фотографуючи подію, випадково вхопило в кадр стареньким апаратом клаптик синього неба... А потім виявилося, що в кадрі відбилося таємниче, небесне щось... Якась темна, але виразна, чітка цятка... Досі гадають – що то було? НЛО? Чи то над людьми витала їхня зматеріалізована воля, дух свободи, спільний магнетизм, що випромінювали їхні душі? Чи був то знак самих небес, саме Боже благословіння?
Повно тайнощів ще береже в собі ця загадкова козацька земля!» (ГонЩ,493).
Великий Луг – місце багатьох подій, зображених Андрієм Химком в історичній трилогії – романах «Засвіти», «Між орлами і півмісяцем» та «Під Савур-могилою» (1967 – 1977). Автор згадує, а часом і детально описує ріки Чортомлик, Базавлук та Кінську (див. Х,II,130; Х,III,59,195,335,388), протоки та рукави Бандуру, Домаху, Скарбну, Джуган, Цимбал, Ревун, Тарас, Бугай, Підпільну і Мірошник, озера Рачне, Коровчине, Лопушне, Кругле, Савчине, Головате й Василеве (див. Х,III,196,335), лиман Білозерський (див. там же,335), урочища Зозулин Яр і Мамайсурку (див. там же, 195,335), острів Бучки (див. Х,II,363), а також села й зимівники Ушкалку, Грушівку, Кут і Покровське (див. там же,168). Дуже докладно письменник висвітлює історію Капулівки та Чортомлицької Січі, яскраво змальовує сусідні плавні (див. Х,I,350-351; Х,II,37-39,210,341,361,363; Х,III,121).
Перед Химковими героями, зокрема й перед славетним кошовим отаманом Іваном Сірком, Великолужжя постає в різні пори року:
навесні – «Цього року вперше Іван Сірко почув себе нездоровим чи то від розбрату повсюдного, чи від пахучо-буйної весни, яка квітувала, розметавшись так багато, що міняла на очах світ до невпізнання... Вся земля з весни заливалася разом із жабокрячем і птаством таким жевротом, якого Сірко раніше не чув під синню неба. В озерах, річках, заплавах спадали води, і чайки спочивали на купинах та на піщаних обливах; вивідки качок, водяних курочок, гусей та лебедів наповнювали тихі водойми; чаплі, лелеки й бугаї раділи зі спаду вод, полюючи на жабок; кулички, писали хрестики на піску, мов на папері; крохалі й крижні билися за місце в царстві краси й достатку, а малькам та пуголовкам було горе, і треба було ховатися в латаття, кушир і ряску» (Х,III,354);
влітку – «Купалася в запашному літеплі природа. Буяла, в’юнилася, плодилася, мінялася барвами і кипіла буслиними клекотами над куренями та розкритими для лету крилами лелечат у купинних гніздах... Запорозьке Поле і Великий Луг скупчували в собі стільки птаства, що козацтво чарувалося ним...» (там же,167-168);
восени – «Близилася осінь з нічними похолоданнями, вітрами-зимнодуями, гуртуванням птаства в небі, нагадуючи про зиму. Полетіли ластівки, услід їм – лелеки-бузьки, за ними – чаплі й чирки, гуси і качки у вирій, прощаючись із рідним краєм скрипками і тужінням. Появилося на підпалених деревах павутиння бабиного літа, а груші-дички стали згорати в полум’ї» (там же,195);
зимою – «Стояла тиха, обважніла подіями маломорозна зима. На заплавах Дніпра, в гнилих стариках та болотах світилися де-не-де незамерзлі прогної –проталини, які вранці покривалися сизуватим інеєм-туманцем і біля яких постійно вовтузилися, бовтаючись, січові годівники-рибалки і збивачі очеретів та оситнягів по заплаві» (там же,185).
А.Химко неодноразово наголошує на тому, яке стратегічне значення мав Великий Луг не лише для запорозького козацтва, але й для всієї України. Він каже, наприклад: «...Великолузьке Запорожжя – важливе місце в Гетьманщині, бо воно перегородило орді Кучманську сакму через Берислав – Кизи-Кермен аж до Дністра, і Муравську – з Перекопу аж до Самару» (Х,II,348); «...Єдиною твердинею в Україні лишалася Січ і її великолузькі волості побіч Дніпра» (Х,III,391).
У Великому Лузі знаходять прихисток і вірних друзів персонажі роману Василя Шевчука «Побратими, або пригоди двох запорожців на суходолі, в морі та під водою» (1972). Їхній шлях на Січ пролягав через плавні. «Ледь не півдня блукали Лугом. Іволги, зозулі, одуди та солов’ї так витинали в хащах довкола них, що побратими не чули й сплеску весел. Дуби, осики, верби, очерети зливалися у щось єдине ціле, ховали небо, сонце. Протоки, заводі, озера, стариці та рукави були такі численні й так переплутані, що і Непран не міг ладу добрати й не раз заводив човен в глухі, незнані закутки. Недарма турки бояться Лугу більше, ніж дідько ладану» (ШП,42). Згодом прибульці спостерігали, як січовики виступали в похід на пониззя Дніпра, в турецькі володіння, на чолі з Богданом Хмельницьким: «Великий Луг озвався згуком сурми й завирував козацтвом, чайками. По рукавах, протоках і стариках розходилися швидкі козацькі моноксили (човни, основа яких зроблена з одного стовбура – примітка автора), щоб незабаром вийти на широчінь дніпрову, піднять вітрила й ринутися на крилах бризу й весел униз, до моря, в невість, де буде все, що буде» (там же,51).
Не обійшлося без теми Великого Лугу й у романі Віталія Кулаковського «Максим Кривоніс» (1989). У цьому творі багато уваги приділено острову Томаківці та береговим місцям, де розташовувалися Микитинська і Чортомлицька Січі (див. Кул.,84-90,126). Майстерно описаний рейд козацького повстанського загону під орудою Б.Хмельницького й М.Кривоноса зимовими плавнями від острова Томаківки до Хортиці: «Залишивши всіх піших охороняти Томаківку, Хмельницький вирушив до Хортиці. Їхали по льоду. Небо було насуплене, похмуре. Пролітали поодинокі сніжинки. Часом вихоплювався з-за прибереж-ного верболозу чи то з-за стіни очерету порский вітерець, зривав з-під кінських ніг незлежаний сніг, гнав його широкохвостими зміями попереду верхівців. З часом він дужчав і дужчав. Невдовзі все доокілля потонуло в шаленій сніговиці. Коні збавили ходу, одначе ніхто й не подумав, щоб зупинитись і десь за очеретяними заростями перече-кати хурделицю. Натягнувши шапки на вуха й прихилив-шись до сідел, козаки прямували далі на північ. Сніг сліпив очі, сік обличчя, холод заповзав під одяг, студенив усе тіло. Десь над ранок, вибравши невеличкий острівець між густими заростями очерету, де не дошкуляв вітер, спи-нилися на спочинок... Через деякий час рушили далі. Вітер не вгавав і на мить. Шалена коловерть заслоняла береги, очеретище, острівці, що виринали то тут, то там. Десь перед обідом, коли дозорці доповіли, що до Хортиці залишилося півмилі, Хмельницький наказав спішитися» (там же,96).
Мабуть, ніхто з майстрів художнього слова не поста-вився так сумлінно до відтворення великолузьких реалій, як це зробив Юрій Мушкетик у романі «Яса» (1970 – 1985). Відчувається, що, готуючись до написання роману, автор ретельно опрацював багато історичних та інших джерел, зокрема й тих, у яких подаються докладні відомості про колишні нижньонаддніпрянські плавні. З абсолютною топографічною точністю письменник вказує на такі географічні об’єкти, як урочище Військова Скарбниця, протоки Чортомлицьке Дніприще, Скарбна, Підпільна, Прогній і Павлюк, озера Море й Свиняче, острів Британ, річку Чортомлик, балку Грушівку та ін. (див. Муш.,37,93,54,270,272,297,481,706,745,753). Причому він не просто згадує ці об’єкти як місця тих чи інших подій, а звичайно одним-двома реченнями подає їх у живому, чарівному місцевому довкіллі. Приклади: «Від Чортомлика в бік Скарбної летіли чотири качки – три великі, крижні, і одна чирка, летіли, неначе чотири стріли, пущені знизу вгору» (Муш.,61); «А над рікою пташиний щебет і медянистий гул – беруть щедрий взяток бджоли. Восени ж уся земля встелена жовтими грушками – дрібничками. Грушівка – укохане місце січових пасічників» (там же,706); «Стояла спека, степові річки обміліли, й тепер од Дніпра напирали Павлюк і Скарбна, і всі ті води, разом з Чортомликом, вбирала в себе Підпільна й несла широкими луками аж до глиняних правобічних круч...» (там же,745-746).
Дуже часто Мушкетик згадує Великий Луг і неодноразово вдається до розлогих його описів. Не можу втриматися, щоб не подати хоч один із них: «Гарний Великий Луг вліті, гарний він і весною, у неозору повінь. Спочатку напоять його водою степові ріки, а потім підіпруть горішні води, і він набухне, розіллється, наче синє море. Зеленіють лозами лише окремі острови, стоять серед води, наче велети, вікові дуби й осокори. А вода піниться, вода кипить, несе старі стожарища, вирвані з корінням кущі, пташині гнізда. А десь там, у глибині, на затоплених островах, – запорозькі скарби. Так думають ті, хто щойно прийшов на Січ. Насправді там не скарби, а мізерія. Грізний весною Великий Луг, і величний, і молодий. А буває він і старий, недужий, хирлявий. Як вигорять степи, як посохне листя на вершечках дубів, як зацвіте вода в протоках і озерах і потягне від тих проток гнилим смородом, тоді немає спасу на Великому Лузі. Весною верстові стовпи комашні підпирають небо, вліті комарі тучами обсипають все живе, восени простудні тумани котяться валами по луках та ріках, – останній старцівський пудсусідок не позаздрить козакові. Тумани тут густі й страшні, туман і плавні – це щось одне неподільне, з плавнів тумани народжуються, за них тримаються, й тільки потужний низинний чорноморець подужає одірвати від очеретів важкі білі клубки й виперти в степ, де пронизливі й гострі, наче списи, підвітри розшарпують їх у клоччя. Коли обсідають плавні осінні тумани, здається, що все в них умирає, блукають тільки старі дуби (а може, вони й справді блукають!), очерети ж і лози, трави й верби, обпившись білого диму, стають важкі й похмурі. Не літають птахи, – в тумані страшно летіти, – хижий звір забивається в нори, хіба що злодійкувато прошмигне хитра лисиця, підбере сонну качку й вернеться по власних слідах...» (там же,139-140). Як бачимо, тут Великий Луг постає перед нами не тільки у своїй красі, а й у всій своїй суворості та одвічній таємничості.
Зі знанням тонкого психолога Ю.Мушкетик говорить про те, як Великий Луг упливав на людину, коли вона споглядала його велич. «Плавні входили в нього, наче жива вода: зеленими дібровами, широкими затоками Дніпра, річками й островами, озерами та луками. Вже й не мислив себе поза ними, вже знав, що зложить тут кості. В його серці, в його думці злилися воєдино їхній зелений шум і їхня захисна сила» – це про Івана Сірка (там же,705). А це ось про рядового запорожця: «Лаврін справді ціну волі склав тільки тут. Ну що таке Великий Луг? Просто луг. Земля й трава... Йди собі... Саме так – іди, куди хочеш. Боже правий, як йому хотілося зараз побігти по тому зеленому лугові. Впасти лицем у траву й лежати отак, нічого не думаючи. Тільки дихати волею. Він би зацілував кожен кутик плавнів, кожну очеретину, кожну билинку. Все то – воля... Нащо, здається, вона людині? Є вона, робити з нею нічого. А як страшно без неї!» (там же,612).
Щасливі ті, що бачили Великий Луг, і благословенні ті, що залишили про нього свої спомини, роздуми, нотатки і художні оповіді! Благословенні, бо вчинили святе діло – увічнили в нашій пам’яті погублений світ, урятувати від запропащення цілий материк нашої національної історії.
Великий Луг у моїй пам’яті
Мені пощастило. Я народився і тривалий час мешкав біля Великого Лугу, пройшов багатьма його дорогами і стежками, купався в його чистих водах, бродив у його росяних травах, милувався його дивною красою – і все бачене, відчуте й пережите міцно закарбувалося в моїй пам’яті й досі бентежить мою душу. Особливо – у снах, коли знову стаю дитинно-юним й опиняюся в обіймах навіки втраченого раю, на священній землі моїх пращурів.
Перший раз побував я у Великому Лузі, коли мені ще не виповнилося й двох років. Як потім розповідала покійна мама, одного разу (це було, очевидно, влітку 1939-го року) дідусь Яків і бабуся Пріська поїхали возиком по дрова і мене взяли з собою. Від’їхали від нашої Єлизаветівки (Бо/льбатови) недалеко, з кілометр – півтора, і зупинилися в Лізках перед урочищем Поштовим. Посадили мене на зеленій галявинці, а самі заходилися збирати хмиз. Коли відійшли кроків на кілька в гущавину, раптом почули мій плач і розпачний крик «Ґавки! Ґавки!» Коли дідусь і бабуся притьмом підбігли до мене, то побачили, що по внукові лазить тьма – тьменна мурах. Виявилося, що поряд із тим місцем, де мене посадили, був великий мурашник, і його господарі швидко знайшли дорогу до нежданого гостя. Покусати вони мене не встигли, та налякали, видно, добряче, бо, як згадували рідні, після того я майже всю ніч не спав і репетував: «Ґавки! Ґавки!» Чому саме «Ґа/вки!», а не «Мурахи!», – ніхто не міг зрозуміти. Цей епізод, це перше знайомство з Великим Лугом та його мешканцями лишилися для мене ніби в тумані, у напівсвідомості. А вже друге знайомство запам’яталося дуже добре.
Влітку 1944-го року, коли війна відкотилася далеко на захід, дідусь Яків сторожував у рибальському стані за Кінською біля озера Малого Боклага. Бабуся ж регулярно носила йому туди харчі і якось узяла мене з собою. Ніби все це діялось учора (Господи, а вже ж пролетіло більше шістдесяти літ!): бабуся несе більший вузлик, а я несу менший; перебродило Бродик і виходимо на Високу гряду; повертаємо на піщану стежку, що в’ється поміж протокою Сомиком і Грузьким лиманом аж до Кінської; з подивом дивлюся на обабічне буйнотрав’я (пирій, горошок, дикий часник сягають вище пояса); вдихаю якісь свіжо-бентежні запахи; здригаюся від раптової появи вужа, що перетинає нам дорогу і безслідно зникає у трав’яних хащах; чую, як у нас над головами кигикають чайки; бачу, як у затоці лиману стоїть на одній нозі чапля і з цікавістю дивиться на нас... Аж ось і Кінська! Підходимо до берега здойми Сомова Яма, а тут робиться щось дивовижне: вода мовби кипить, із неї по всій простороні вилітає в повітря невеличка срібносяйна рибка, а за нею вихоплюються довжелезні щуки, хапають ту рибку і пірнають, як стріли. Тільки й чути: чок! чок! чок!
Прямуємо далі понад Кінською у бік Рогу. Зупиняємося проти дідусевого табору, що на правому березі.
- Якове! Агов, Якове!... Це ми! Подай перевозу! – голосно кличе бабуся.
- Чую! Чую! – обзивається дідусь і незабаром випливає на човні з густого оситнягу в наш бік.
Ось ми вже й перевезлися – і я опиняюся в несказанно чарівному світі: навколо мене столітні осокори і верби, а серед їхнього гілля зграї співочого птаства; на озері цвіте дивним цвітом латаття, а поміж ним скидається здоровенна риба; у траві шмигають якісь небачені досі звірята; на березі чубляться за здобич пелікани (дідусь каже «кваки/»)... Життя Великого Лугу поставало переді мною у всій своїй привабливості, заворожувало моє чисте дитяче єство, збуджувало поки що неясні мрії, окриляло ідилічно-наївні думки.
Коли, порозкошувавши в гостях і насмакувавшись дідусевою юшкою, ми з бабусею поверталися додому, я почувався так, ніби щойно вийшов із казкового царства. Великий Луг полонив мене назавжди. Відтоді мені часто кортіло подивитися на плавні з єлизаветівського берегового узвишшя. Я виходив на наші високі кручі й подовгу оглядав близькі виднокола. Дещо пізніше моєму зору відкрилися майже всі великолузькі обшири. Це відбулося тоді, коли я вперше зійшов на Розкопану могилу (височіла за кілометр на південь від Єлизаветівки, знесена археологами в 60-х роках минулого століття). В ясний (особливо осінній) день звідси можна було побачити плавневий простір від Нікополя до Лисої гори. Панорама викликала захоплення.
Любив я в дитинстві спостерігати за Великим Лугом із єлизаветівських круч не тільки вдень, а й вечорами. Якимось тривожним щемом сповнювали мене ті таємничі вогні, що спалахували пізньої години у плавнях, і ті, що горіли по селах на правому березі Дніпра. Хотілося полинути до них, пізнати їх таїну, довідатися, хто їх і для чого запалив...
У різні пори року Великий Луг мінявся, але загалом його одвічна життєва могуть залишалася незмінною. Особливо потужно і рвійно він проявляв себе напровесні й у розпал весни. Про те, що скоро прийде тепло, віщували запахи, які вітер доносив на береги із плавневих пущ. Пахло бруньками осокорів і верб, лозами, молодою корою і пожухлими травами. Було, вдихаєш ці запахи – і ніби набираєшся трепетної бентеги, нетутешньої, незборимої сили, мовби тобі виростають крила для лету в якісь далекі незвідані світи. Про скорий прихід довгожданого тепла сповіщали й гучні та розкотисті удари льодоколу. Заковані морозами ріки, протоки, озера й лимани оживали, ламали крижаний панцир і лунко зітхали після довгої неволі.
А вже першими посланцями справжньої весни були лелеки (чорногузи). Вони завжди прибували на Благовіщення, статечно походжали берегами водойм і боліт, шукали собі харч, щоб підкріпитися після виснажливої дороги.
Услід за лелеками у великолузькому небі з’являлося перелітне птаство (дикі гуси, журавлі, лебеді). З неймовірним галасом-клекотом опускалося воно на воду, щоб перепочити й поживитися, а потім із таким же криком здіймалося і зникало у безвісті.
Грізним і навіть небезпечним ставав Великий Луг під час весняної повені, що тривала зазвичай із кінця квітня до середини травня. З Дніпра вода численними протоками нестримно вливалася в озера, бакаї та лимани, які швидко розбухали, виходили з берегів і затопляли майже всю плавневу котловину.
Передчуваючи загрозу, за кілька днів до розливу із плавнів у прибережні байраки, яри та балки починала тікати всяка звірина (вовки, лисиці, тхори, дикі коти, пацюки й інші створіння), а для риби наступала благодатна пора: за водою з Дніпра, Кінської та Базавлука виходила на широкі простори маса коропів, щук, сомів, краснопірки, лящів, окунів, тараньки. Раділи свіжому припливу й лини та карасі, що розкошували в озерах і лиманах.
Заповнення великолузької долини талою водою супроводжувалося, як правило, сильним вітром. Тому на всьому відкритому просторі піднімалися каламутні, величезні гривасті хвилі-буруни, а над ними із криками ширяли-металися чайки, крячки, баклани і круки. Завивання вітру, шум бурунів і пташині зойки зливалися у дику симфонію розбурханої стихії. Разом із сердитими хвилями вітер гнав до берега батламу (торішню посохлу траву і хмиз), дрюччя, вирвані з коренем дерева та всяку іншу заплаву.
Коли природа нарешті вгамовувалась, над затопленими низами простягалася тиха гладінь. Її нагрівало сонце – і вона парувала, мерехтіла, відсвічувала золотими та срібними блисками. Із води виглядали верхівки високих дерев; здавалося, що то плавають кимось загублені шапки або копиці сіна. В таку пору молодь прибережних сіл любила кататися на човнах (дубах). У компанію обов’язково запрошувався музи/ка (баяніст або акордеоніст). Я страшенно любив слухати плач баяна і дівочі пісні, що доносилися з далекого водяного підсоння до наших єлизаветівських круч. Якоюсь тугою чи то за колишнім щастям, чи то в передчутті близької напасті звучали вони і змушували замислюватися над людською долею, над минущою суєтністю життя та вічним супокоєм. Химерні думки й відчуття підживлювались тим, що слухати меланхолійні мелодії я завжди виходив на кручі, до яких прилягало кладовище – місце непробудного сну моїх пращурів.
У весняну повінь усі надвеликолузькі населені пункти ставали портами. Сюди припливали невеличкі суденця (як тут казали, «мото/рки»), доставляючи із Запоріжжя, Нікополя, Каховки й Херсона різний крам та поодиноких пасажирів. Для дітлахів-селюків кожен такий прихід «моторки» був справжнім святом. Бував на таких святах і я.
Десь у середині травня вода починала спадати. Повільно, ніби нехотя. Поступово виринали дерева, чагарі і гряди. Входили в свої береги протоки, лимани, бакаї та озера. Очерет, рогіз, куга, ситняг, лепеха, осока й інша трав’яна рослинність починала буйно тягтися до сонця, а з прибережних тимчасових схованок у плавню повертався всякий звір.