Geum.ru

Останніми роками мені часто доводиться їздити електричкою із Запоріжжя в напрямку Мелітополя

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27
Ще довго після Геродота його співвітчизники, а також староримські географи й історики Скімн Хіоський (1 ст. до н.е.), Страбон, Помпіній Мела, Пліній Молодший та Діон Хрізостом (всі 1 ст. н.е.), Клавдій Птоломей (2 ст. н.е.), Юлій Солін (3 ст. н.е.) називали Дніпро Борисфеном (Бористеном). Останнім часом дехто з українських учених піддає сумніву старогрецьке походження цієї назви. Наприклад, із науково-публіцистичних викладок Юрія Шилова у книзі «Святині» можна зробити висновок, що даний гідронім слід виводити від імені праукраїнського племені оріян (орисів чи борусів), яке споконвіку жило в Північному Причорномор’ї й було знане сусіднім етносам як борустени чи борустеніти (ШС,91-92,74).
У 4-ому столітті н.е. анонімний грецький автор посібника для мореплавців «Плавання уздовж усіх берегів» уперше (звичайно, у відомих нам писемних джерелах) вживає назву Данапріс. У творі єпископа із міста Кротона (Італія) Йордана «Про походження та історію готів» (551 – 552 рр.) Дніпро/ згадується кілька разів як Борисфенес, Борісфеніс, Данапер, Данабер, Вар та Ерас. Вчені вважають, що гідронім Вар гуннського або іранського походження й означає «широкий». Ерас же, можливо, має зв’язок із уже згадуваним етнонімом ориси (боруси) або роси (роксолани, росомони) (див.: БРГ,191-197).
Давні скандинави (варяги) вживали назви Данп і Данпар, принаймні так поіменовано Дніпро в їхніх героїчних піснях 6 – 8 століть. Візантійський імператор Константин Багрянородний (10 ст.) у своїй праці «Про управління імперією» послуговується формою Донар, а також користується печенізькою назвою Дніпра Варух, що знову ж таки означає «широкий» (СФ,т.1,518), а також паралелями з нез’ясованою етимологією Алікс, Елікс і Лякс (БКР,165). Проти печенізького походження гідроніма Варух виступає Василь Чапленко. Залучаючи матеріал із давньоукраїнської та інших мов, цей дослідник тлумачить його як «бурхливий» або «вируючий» (ЧЛ,725-726).
Арабський письменник 10-го ст. Ібн-Саїд європейські варіанти Данапер, Данабер передає як Танабор, Такабар (див.: ЯВ,28). У середньовічних угрів Дніпро – це Атель (ИР,137), тобто «Велика ріка». Тюркомовні народи (половці, каракалпаки, татари, турки та ін.) дібрали для Славути такі імена: Озі-су, Озі, Озу, Узу-су, Узі, Узу, Іоза, Юзен, Озю. Гідронімічною основою для всього цього ряду є значення «ріка», елемент же «су» в першій і четвертій назвах означає «вода» (див.: ЯВ,30; ГУ,167; СГУ,173; ГИГТ,48).
У візантійських церковних пам’ятках 10 – 13-го ст. наша велика ріка згадується як Елісс (БКР,165). Венеціанські та генуезькі купці 13 – 14-го ст., які мали в пониззі Дніпра колонії й опорні пункти, називали українську ріку Елексе, Леллексе, Еліче, Ексі, Ерессе, Лерессе, Ерексе, Люксом, Люксоні, Люссоні, Луосен, Лозо (ЯВ,29; СГУ,173). Пилип Брун вважав, що гідроніми Елексе, Леллексе, Ересе, Ерексе походять від назви нижньонаддніпрянського міста Олешшя (Олешок), що Ексі – це переінакшене турецьке «аксу» («біла вода» або «чиста вода»), а всі інші мають тюркський корінь «уз» чи «оз» («ріка»), прикритий типово романським препозитивним елементом «л» (Л’уосен, Л’озо і т.д.) (БЧ,ч.1,21-22,78). Італійські картографи й мандрівники 14 – 15-го ст. використовували вже згадувані варіанти Еліче, Ерексе, Ерессе, Елексе та Лерессе (БКР,137,165).
Дніпро є одним із символів України, а Наддніпрянщина – колискою українства. Улюблена ріка нашого народу прославлена в численних думах і піснях. Щодо дум, то найприкметнішою в цьому відношенні можна вважати думу «Розмова Дніпра з Дунаєм». У ній персоніфіковані великі ріки ведуть мову про долю запорозьких козаків. Дніпро виступає тут під іменами Дніпр, Дніпр-Славута і Славута. Цікаво, що Дунай звертається до Дніпра як до батька, згадуючи його святині – Хортицю й Січ, а також його синів-козаків. Згадує він і «річки низовії, помощниці дніпровії», а значить, і ті річки, що впадали у Великий Луг (див.: УНД,258). Дуже тепло, з любов’ю говориться про Дніпро в думах «Федір Безрідний, бездольний», «Самійло Кішка», «Втеча трьох братів із города Азова, із турецької неволі», «Про Сулиму, Павлюка іще про Яцька Остряницю» та «Богдан Хмельницький і Василь Молдавський» (див. там само, 83,147,186,259-261,279).
Знову ж таки, як про когось живого, улюбленого співається про Дніпро та його притоки в пісні «Ой із устя до Дніпра вершини»:
Ой із устя до Дніпра вершини
Сім сот річок і чотири –
Усі в Дніпр упали,
Ні одна Дніпру правди не сказала.
Тільки одна річка,
Сама невеличка,
Та й в Дніпр упала,
Дніпру всю правду сказала… (ІП,129)
Ті, хто складав пісні про Дніпро, добре знали й усвідомлювали, завдяки чому й кому ширилася його слава:
Жалувався лиман морю,
Що Дніпр узяв свою волю, -
Старі гирла засипає,
А новії проробляє.
«Дніпре-брате, чим ти славен:
Чи зеленими лугами,
Чи крутими берегами?»
«Ой я славен козаками,
Молодими бурлаками…» (ІП,130)
Сповнені глибокого патріотизму та історичної правди народні прислів’я і приказки про Дніпро. Для прикладу: «Нема на світі другої України, немає другого Дніпра»; «Січ – мати, а великий Дніпр – батько»; «Від Дніпра по Сян буде колись один лан» (ПП.,283,265,279).
Неабиякою поетичністю відзначаються легенди про Дніпро. Подаю дві з них (здається, найбільш показових). Перша записана 1887-го року в селі Кушугумівці, що над Великим Лугом, від Оксентія Орла Яковом Новицьким. Ось вона:
«Дніпро і Десна – це ж були колись люди. Давно, Бог зна й коли, у багатиря Лимана росло двоє діток – син Дніпро і дочка Десна. Діти повиростали, а Лиман зістарівся й каже:
- Ну, дітки, завтра на зорі приходьте – буду вас благословлять!
Полягали вони спать. Десна була старша, а Дніпро менший. От Дніпрові й захотілось першому взяти в батька благословення. Вранці, як тільки зійшла світова зоря, він перший пішов до батька.
- Благословіть, тату!
- А де ж Десна? – каже Лиман. – Вона ж старша.
- Та вона спить.
Батько поблагословив.
Порозвертав Дніпро гори, порозчищав гирла і зарів степами. Проспала Десна зорю, прокинулась – аж брата вже нема! Вона до батька:
- Благословіть, татусю!
Він благословив і каже:
- Біжи! Як обженеш Дніпра, старша будеш.
Побігла вона й ворона взяла. Високо піднявся ворон і полетів показувать дорогу. Багато разів доганяв він Дніпра, багато разів і Десна повертала до нього. А все-таки не випередила його. Як почула од ворона, що Дніпро вже далеко, вона прихилилась до брата і злилась із його гирлами. В Десні вода пробілувата, а в Дніпрі – ворона» (див.: ЧС,73).
А це інша легенда, записана тим же таки Яковом Новицьким у кінці 19-го ст. від Степана Власенка в селі Вознесенці (тепер один із районів м. Запоріжжя) Олександрівського повіту:
«Дніпро й Десна – це брат і сестра. Як ішли вони в дорогу, то послали вперед: перший – богатирського коня, а друга – сизокрилого орла, щоб показували шлях до моря.
Перед далекою дорогою кінь із орлом домовились: хто перший опиниться біля морської криниці й нап’ється води, той буде старший, той відрубає крила або переломить ноги запізнілому.
Посланий Дніпром кінь мчався, як стріла. Йому не були перепоною ані кряжі, ані гори. І він першим опинився біля моря. За ним слідом біг Дніпро, і, як злився з морем, широко розсунув береги й заревів на порогах.
Орел же в дорозі спокусився на гніздо рябця. Він схопив рябченя. Рябець став за орлом гнатися і наздогнав його біля Києва. Між ними почалася бійка. Орел крякнув, а Десна, що бігла за ним услід, подумала, що випереджає брата Дніпра, і в цьому місці злилася з його водами.
А як долетів орел до моря, то став прохати коня, щоб помилував – не рубав крил. Кінь зжалівся і сказав при цьому:
- Будь же ти меншим братом! (див.: ЧС,71-72).
Не менш колоритним і вражаючим, ніж у фольклорі, образ Дніпра виступає в українській авторській поезії. Згадаймо його романтичну піднесеність у знаменитому Шевченковому «Реве та стогне Дніпр широкий» або його високу ідейну наснаженість у таких рядках ораторії Максима Рильського «Слово про рідну матір»:
Хто може випити Дніпро,
Хто властен виплескати море,
Хто наше злото-серебро
Плугами кривди переоре,
Хто серця чистого добро
Злобою чорною поборе?
До речі, Тарас Шевченко гідронім Дніпро та його варіанти Дніпр і Дніпер у своїх поетичних творах ужив 103 рази. Крім того, похідні від нього прикметники «дніпровий» та «дніпровський» – 10 разів! (див.: СМШ,т.1,183). Отже, можна з певністю твердити, що на світобачення й естетику художнього образотворення Кобзаря наша священна ріка справила колосальний вплив.
Без Дніпра, особливо без його виликолузького ходу, годі уявити українське козацтво, історію Запорожжя. Славні лицарі називали ріку Козацьким Шляхом. Вона була в них мірилом найвищого патріотизму. Як говориться в переказі, записаному в кінці 19-го ст. на Січеславщині Грицьком Надхою (Грицько Надха – псевдонім Григорія Данилевського), одного разу братчики за віщось розгнівалися на свою старшину й погрожували покинути Січ. Тоді кошовий звернувся до них із такою промовою: «І ви, панове молодці, залишите Січ?!... І ви покинете Дніпро?!... Та чи є ще інший який Дніпро?!... Та ви ж, як риба без води, не зможете бути без Дніпра! Та й де ж ви знайдете нову отаку славну ріку, щоб вона вам так служила, щоб вас так кохала? Та чи ви знаєте, хлопці, що наш старий Дніпро – це прямий шлях і в Татарський Крим, і в Натолію, і в Румилію, і на сам Царгород, який у нечестивих руках? Ніхто вас не сміє і не може затримувати. Але ви самі утримайтесь і схаменіться... Та куди ж вас нечиста сила несе? Христос із вами!» Коли запорожці почули схвильовані слова отамана про Дніпро, то відразу ж утихомирилися, а потім заплакали й відмовилися від свого наміру (див.: НПЗ,20-21).
Історичні документи свідчать, що по обох берегах великолузької ділянки Дніпра були запорозькі зимівники. Та й усі військові козацькі укріплення – Січі тулилися до могутньої ріки.
Доля Дніпра після занепаду Запорожжя сповнена глибокого трагізму. Найбільшої наруги Славута зазнав у 20-му столітті.
Попід лівим (південно-східним, південним і східним) берегом Великого Лугу, майже паралельно Дніпрові, текла Кі/нська. Ця ріка бере початок на північному схилі Приазовської височини (Куйбишевський р-н Запорізької обл.) у вигляді двох струмків – Мокрої Кінської і Сухої Кінської. Перший (лівий) витікає біля могили Чумацької, що на околиці залізничної станції Більманки, другий – недалеко від села Гусарки. Ономастична кореляція Мокра – Суха вказує на характер течії й русла. Мокра Кінська повноводніша й тече розлогішою та вологішою балкою, аніж Суха Кінська. Пробігши (майже паралельно) кілометрів по двадцять у північно-західному напрямку, струмки зливаються біля села Кінських Роздорів Пологівського району Запорізької області.
До затоплення плавнів довжина Кінської сягала 500 кілометрів, ширина на різних відтинках була від 5 до 200 метрів, глибина – від кількох десятків сантиметрів до 12 метрів; площа басейну – близько 5000 км2. У Великий Луг ріка входила зі сходу між смт Малокатеринівкою Запорізького району та селом Царкутом (тепер Приморське) Василівського району і тут же круто повертала на південь; прийнявши в себе річки Янчокра/к та Карачокра/к, брала західний напрямок і протікала попід кручами повз села Скельки, Маячки та Златопіль (усі Василівського р-ну); далі через Балчанські й Больбатівські луки, дещо наближаючись до Дніпра, продовжувала текти в тому ж напрямку до села Благовіщенки Кам’янсько-Дніпровського району; від Благовіщенки звертала на північний захід і за селом Іванівкою того ж району перший раз упадала в Дніпро; кілометрів через 6 – 7 відкидалася від Дніпра в південно-західному напрямку і спочатку під назвою Перевал, а потім під назвою Кам’янська Кінська бігла до села Водяного й міста Кам’янки-Дніпровської (районний центр Запорізької обл.), де вдруге зливалася з Дніпром; за урочищем Кам’янськими Кучугурами знову відокремлювалася від Дніпра і вже під назвою Знам’янська Кінська бігла попід лівим (східним) берегом Базавлугу до села Ушкалки (Верхньорогачинського р-ну Херсонської обл.), де втретє сходилася з Дніпром. Це була остання ділянка ріки у Великому Лузі. Далі вона ще кілька разів то виходила з Дніпра, то входила в нього, аж поки, нарешті, не впала паралельно із ним у Дніпровський лиман. Давня народна приповідка говорить: «До моря Вода Кінська з Дніпром допливає» (СК,43).
Зі знищенням Великого Лугу залишилися верхня течія Кінської та кілька ділянок її нижньої течії (починаючи від міста Нової Каховки). Верхня течія довжиною 149 кілометрів, яка в багатьох місцях улітку пересихає, тепер упадає в Каховське водоймище між згадуваними вже смт Малокатеринівкою та селом Приморським.
Після Дніпра Кінська була другою за своєю значущістю водною артерією Великого Лугу. Вона відігравала надзвичайно важливу роль у формуванні й функціонуванні всієї його гідросистеми. Вода в ній (особливо на великолузькому протязі) була завжди дуже прозорою, із синюватим відтінком. Цю прозорість, цей відтінок вона зберігала навіть тоді, коли зливалася з жовтуватою водою Дніпра. За такою прикметою можна було безпомильно визначити її окремішну течію.
У різних історичних, картографічних, фольклорно-етнографічних, мемуарних і художньо-белетристичних джерелах ріка називається по-різному, а саме: Кінська (ЛВ,564; КВЛ,4,55; СГУ,251; КРУ,124; СНР,56-57), Кінка (СГУ,251), Кинка (НП,45,60), Кінська Вода, Вода Кінська (СК,43), Конская Вода (МИЮР,184), Конска Вода (ГЗ,108), Конская (КЗ; АРД; МИЮР,184; ЗОТ,т.3,292; МІ,61; СІ,ч.1,197; ПМ,42; БП,66; МС,84), Конскія Воды (КБЧ,99; РЛП,3; МИЮР,184; БП,120; РТ,95; СО,ч.1,70; ГКГ,34; ЯВ, додатки-карта 1779р. Івана Ісленьєва; МС,84), Конскія Источники (СО,127), Кінські Води (КВЛ,56), Конка (ЗОТ,т.3,494; АПЗ,49; СВМ,331; ЗОТ,т.2,835; АП,163; ЯВ,163; ЯЗ,267; МС,84; КРУ,124; ЯТС,80; ФН,47-49), Залива Конскихъ Водъ (КРИ,кн.3,40), Конска (ЯО,14), Конское (ЯД,т.1,269), Gonscauoda (КМИ, XI), KonskaWoda, Konska-uoda(МС,84), KonskieWody (ЯВ, додатки-карта 1767р. Річчі Заноні), Konskawoda (БОУ,43,161). Всі наведені варіанти гідроніма семантично пов’язані з кіньми. Це пояснюється тим, що в долині ріки з найдавніших часів і до кінця 19-го ст. водилося багато диких коней (ФН,49). Місцеві мешканці старшого покоління ще в першій половині 20-го ст. згадували: «Третє-четверте покоління ловило диких коней арканами... і приручали» (СНР,58). Семантичний зв’язок гідроніма зі словом «кінь» («коні») підтверджує і той факт, що татари й турки називали нашу ріку Ілкису, Ілкисуй, Їлка (ЯВ,176; ЯСМ,28; ЧКП,203), Йолки-Су (ЯТС,80). В основі цих назв тюркізм «йилки», тобто «коні, які живуть табунами» (СР,т.3,485). Євген Отін припускає, що варіант Конка міг утворитися й від турецького слова «конка» зі значенням «стоянка» (ОП,161).
У живому мовленні теперішніх жителів Запорізької та Херсонської областей вживаються лише два варіанти – Кі/нська й Ко/нка, причому перший використовують переважно сільські мешканці, а другий – міські, зросійщені. З цього приводу в селі Балках Василівського району на Запоріжжі мені доводилося, чути таке зауваження: «Кі/нська – це по-нашому, а Ко/нка – по-городському, по-кацапському».
Географам та історикам ріка відома з давніх-давен. Існує думка, що Геродотів Геррос (чи Герр) – це не що інше, як Кінська (МД,66; БЧ,47-48, ГУ,12). Дехто з дослідників схильний ототожнювати Кінську із Геродотовими Пантікапом (ГУ,12) або Гіпакіром чи Гіпакірісом (ФН,48). А краєзнавець Володимир Шовкун убачає в ній легендарну річку Каялу (Калку), на берегах якої (нібито біля теперішнього села Григорівки Запорізького району) відбувалася 1223-го року битва давньоукраїнського війська з монголо-татарами (див.: г. «Перекур» за 4.12.1997р.).
Кінська як важливий гідрооб’єкт позначена на всіх географічних картах Південної України, на всіх атласах і планах Нижньої Наддніпрянщини 15 – 19-го століть. Вона привертала увагу багатьох мандрівників і вчених, які побували у Великому Лузі.
Австрійський дипломат Еріх Лясота, повертаючись судном із Січі влітку 1594-го року, в своєму щоденнику записав таке: «3 липня. Пройшли повз Лису гору на лівому, руському боці й повз Товсті Піски, великі піщані пагорби на татарському березі; потім, майже відразу минули гирло Кінських Вод; тут ріка Кінські Води, яка тече з татарського степу, нарешті впадає в Дніпро, хоча й перед тим, іще вище, вона кілька разів з’єднується з деякими озерами та дніпровськими затоками, від яких знову відокремлюється і повертається в степ» (МИЮР,184).
В «Описі України» (1650р.) французький інженер Гійом Левассер де Боплан, подаючи відомості про географію пониззя Дніпра, зазначає: «Далі (за о. Хортицею – В.Ч.) лежить Великий Острів, завдовжки дві милі... Насупроти острова з татарського боку пливе дуже рвучка річка, що впадає у Дніпро і називається Кінською. Вона тече окремим руслом дві милі аж за острів Таванський уздовж татарського берега, то вириваючись із Дніпра, то знову вливаючись у нього, і творить таким чином високі піщані намули між своїм руслом і Дніпровими» (БОУ,40).
Московський інженер князь Семен Мишецький, що протягом 1736-1740-го років жив на Січі, в «Історії про козаків запорозьких...» говорить: «Ріка Кінська вийшла із степу, із ріки Берди (явна помилка – В.Ч.); течію має степом 400 верст і впадає в Дніпро за 20 верст нижче ріки Московки там, де знаходяться великі піски. Але ця Кінська тут же відкидається від Дніпра і йде поруч із ним окремою течією аж до самого міста Кінбурна...» (МІ,61).
Подорожуючи в 50-х роках 19-го століття півднем України, на берегах Кінської побував відомий український історик і етнограф Олександр Афанасьєв-Чужбинський. Згодом свої враження він передав у книзі «Поїздка в південну Росію» (1863р.): «…В широку долину Дніпра (тобто у Великий Луг – В.Ч.) врізається ріка Конка, незвичайна в тому відношенні, що, протікаючи паралельно Дніпрові, вона то впадає в нього, то, вириваючись знову на волю, не залишає його до самого лиману, і хоча під час весняної повені вона з необхідності зливається з його водами, одначе струмінь її різко вирізняється та має свою окремішну, надзвичайно швидку течію. Ріка ця іде неправильним вигинистим шляхом, а приймаючи з самого верхів’я численні балки й потоки, вона навесні широко розливається, утворюючи до впадіння (у Великий Луг – В.Ч.) власну досить значну долину» (АП,163).
В захопленні від Кінської був Дмитро Яворницький: «Ріка Конка – одна з найповноводніших, найбагатших і наймальовничіших приток Дніпра; особливо це можна сказати про нижню половину її, якою вона наближається до Дніпра і згодом упадає в нього. Тут (тобто на великолузькій ділянці – В.Ч.) Конка настільки глибока, що по ній зовсім вільно можуть ходити пароплави; тут же вона покрита таким прекрасним лісом і травою, що місцями її береги робляться зовсім непрохідними; тут же в ній ловиться так багато раків, як ні в якій іншій притоці Дніпра: інколи, ба навіть часто, два чоловіки витягують їх цілими лантухами; тут їх – хоч лопатою греби! В тиху місячну ніч Конка постає воістину красунею-рікою. Вона тече по такому звивистому руслу, що місцями здається не рікою, а глухим закритим озером; пливеш – пливеш по ній і раптом спадає на думку, що далі пливти нібито вже й нікуди; та зробіть два-три помахи веслами – і перед вами довга-предовга панорама, і ще ж яка панорама! Щонайчистіша, мовби дзеркало, вода, зелений, мовби смарагд, ліс і прозоре чисте небо, яке можна бачити тільки в одній Італії» (ЯЗ,ч.1,280-281).
По великолузькому відрізкові Кінської було чимало ділянок, що мали свої назви, а біля них – однойменних мальовничих урочищ. Найзначніші з них: Глибо/ка Кі/нська – напроти села Скельок, Віти/ха, Дома/ха, Жо/лоб, Перемі/л, Царі/ – напроти села Златополя, Карандаше/ва, Крива/, Піща/не, Чи/мбарка – напроти села Балок (Василівського р-ну Запорізької обл.), Гатки/, Зи/мнє, Со/мова – напроти села Єлизаве/тівки (того ж р-ну), Про/різь – десь на кілометр нижче Со/мової. А ще на цьому відрізкові були добре відомі місцевим рибалкам тоні: Вовчо/к – нижче Про/різі, Крамари/ха – напроти села Златополя і Со/мова Я/ма – на ділянці Со/мовій.
Про колишні природні багатства Кінської дізнаємо/ся не лише з наукових праць та подорожніх нотаток видатних людей, а й із народних переказів. Узимку 1884-го року 96-літній Василь Нагірний (Москаленко), мешканець міста Олександрівська, розповідав Якову Новицькому, що за його молодості Кінська була дуже глибока і рибна, а по її берегах росли густі чагарі й очерет. «Звіра, птиці… було видимо-невидимо; було допропасти і диких кабанів і кіз… Тут ходили табунами дикі коні» – згадував дід (див.: НП,45-46).
Кінській присвячено цілий ряд легенд. У переважній більшості з них поетично витлумачується назва ріки. Подаю кілька найхарактерніших народних творів.
Восени 1963-го року, збираючи матеріал для своєї кандидатської дисертації про говірки долини Кінської, я деякий час перебував у смт Малокатеринівці, де від діда Івана Дерибаса почув і записав таке:
«Як зганяли козаки турків із нашої землі, то дійшли аж до того місця, де тепер оце Мала Катеринівка. І тут у широкій долині, над річкою, відбулася страшна битва. Запорожці перебили стільки ворогів, що потекла кров потоками в річку і всю її зчервонила. Тільки невеликий загін турецький, втікаючи, встиг перебратися на лівий берег і зник у степу. Кинулися наші, було, за втікачами – а коні не хочуть заходити в річку: бояться червоної води. Як уже не намагалися козаки перепливти на той бік – нічого в них не вийшло. Тоді їхній отаман сказав:
- Ну що ж, хлопці… Нехай уже буде ця річка границею з бусурманами… Тільки не нашою, а кінською, бо, бачте, коні не хочуть далі йти… А ми ще й у степу знайдемо ворогів і звідти їх колись виженемо!
Так з того часу й прозвали річку Кінською. І, справді, колись вона була границею між Україною та Туреччиною» (див.: ЧС,285).
Тоді ж таки (осінь 1963р.) і за тих же обставин мені пощастило записати не менш цікаву легенду про Кінську в селі Скельках від майже 90-літнього Юхима Гальченка. Наводжу її:
«Давно-давно колись по наших степах кочували нагайці-татари, а верховодив над ними жорстокий, підступний і дуже жадібний хан. Скільки той катюга міст розорив, скільки сіл спалив, скільки людей порізав та пограбував, що й порахувати не сила! Коли ж нікуди вже стало награбоване добро ховати, вирішив він у Крим чи в Туреччину його переправити, подалі від небезпеки та від заздрісних очей своїх мурз.
Одного разу підійшов хан із вірними слугами до верхів’я Кінської, повантажив тихенько золото й срібло на галеру та й подався вниз до Дніпра. Думка в нього була така, щоб непомітно Великий Луг і Січ проскочити. А там уже недалеко й Чорне море – пливи собі, куди хочеш!