Geum.ru

Останніми роками мені часто доводиться їздити електричкою із Запоріжжя в напрямку Мелітополя

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   27
Розкопки показали також, що жителі міста мали тісні економічні й культурні зв’язки з багатьма державами античного світу: на території городища й на його околицях археологи підібрали чимало мистецьких речей та монет з Македонії, Істрії, Тіра, Ольвії, Херсонеса, Пантікапея, Риму та інших місць (ГКГ,146).
У 3-ому столітті до Христа з різних причин скитська столиця над Великим Лугом занепала й була перенесена до Криму. Так виник поблизу сучасного Сімферополя Неаполь Скитський.
Тепер щодо землі Геррос (Геррус).
Визначний український історик у діаспорі Іван Кузич-Березовський пише: «Назва «Геррус» гальське «Gearr» – чит.: «Герр» – це загнутий у півколо, короткий, утятий... Грецьке «герарос» – шанований, поважний і «герос» – старинний, знаний. Дніпро після порогів творить багато загнутих, півокруглих рукавів, що відділяються від нього, обливають великі острови – гери і знову впадають до Дніпра. Найбільшим з них нині є (острів – гер) понижче місцевості Грушівка, що має 200 кв. км. поверхні. Той гер – рукав впадає понижче Нікополя в річку Базавлук – Гіпарціс. В часах Геродота Дніпро мав удвоє стільки води, як нині. Тих «Геррів» тоді було багато, і творили (вони) далеко більші острови. Ніхто дотепер не прослідив давніх висохлих рукавів Дніпра, що їх звуть «старицями», а їх було доволі багато на правому березі Дніпра. Це загальновідомо, що внаслідок обороту землі довкола своєї осі кожна ріка вривається в правий берег. Тих герів в околиці Нікополя, загнутих і півокруглих, є шість. На лівому боці таким великим герусом є Великий Луг і Прикам’янський (тобто Базавлуг – В.Ч.). Ті гери, починаючи від острова Хортиці, тягнуться по обох боках Дніпра аж до Лиману» (КП,464). Я вже казав, що Геродотовим Герром (Герросом) дехто вважає нинішню ріку Кінську, а тепер додам, що й місто, від якого лишилося Кам’янське городище (щойно описана скитська столиця), могло називатися Герром (Герросом). Тут я не оригінальний, бо така думка вже висловлювалась (ССГ,73). Отже, виходить, що Великий Луг і його околиці (особливо південні й північно-західні) у скитські часи були краєм геррів (герросів). Що це дійсно так, підтверджують і слова «батька історії»: «Похорони царів (скитських – В.Ч.) відбуваються у краю Геррос...» (ГС,51). Ми ж бо тепер знаємо, що найбільші, царські поховання скитів знаходилися саме тут, недалеко від Кам’янського городища й Нікополя. Згадаймо знамениті степові могили з їх унікальними скарбами: Солоху (відкриту 1912 – 1913-го року Миколою Веселовським), Гайманку (відкриту 1969 – 1970-го року Василем Бідзілею), Чортомлик (відкриту 1862 – 1863-го року Іваном Забєліним), Товсту (відкриту 1971-го року Борисом Мозолевським).
Окрім Кам’янського городища з його незліченними пам’ятками, маємо переконливі археологічні дані про осідки скитів ще й ув інших місцях Надвеликолужжя, а саме – поблизу таких сучасних населених пунктів, як-от: Скельки, Маячка, Іванівка, Водяне, Велика Знам’янка, Михайлівка, Ушкалка, Бабине, Осокорівка, Нововоронцовка, Нікополь і Біленьке (ІМСЗ, 220, 353, 372, 298; ІМСХ, 299, 503, 525-526; ІМСД, 425). Тут досліджені залишки багатьох скитських поселень і поховань.
1967-го року вже згадуваний О.Бодянський відкрив величезний могильник рядових скитів-бористенітів на самому шпилі Кам’янського поду (це між Енергодаром і селом Водяним). Про це своє відкриття Олександр Всеволодович повідомляв тоді ув одній із обласних запорізьких газет. Він писав так: «Вода обвалює десятки поховань. Ось вимита вапняна статуя стародавнього воїна, інші речі… А ось ціле поховання. Покладене воно в глибокій катакомбі. Молодий воїн загинув у бою, в нього відчленована голова притулена до шиї. Похований він згідно тогочасних вірувань. Яма застелена рогожею і шкурами – звичайна постіль того часу. У головах лежить їжа – частина туші бика і залізний ніж з кістяною ручкою. З правого боку покладено два списи з великими залізними наконечниками. На списах – дві вуздечки з бронзовими оздобами. З лівого боку – лук з колчаном і 112 бронзовими наконечниками тригранних стріл. Ці стріли, певно, зібрані після бою і належали цьому воїну» (Бод.). Подібних могил Каховське «море» розмило й поглинуло безліч.
Не менш вражаючим за кількістю поховань (136 ям і катакомб) та викопних рештків є скитський могильник Мамайгора, що знаходиться між селами Великою Знам’янкою і Михайлівкою на самому березі Каховського водоймища (АТИ,12-16). Невдовзі він теж буде розмитий і втрачений для науки назавжди.
Історія Великого Лугу й Надвеликолужжя часів Скитії позначена двома значущими подіями, які обійти мовчанкою я просто не можу. Перша подія – це похід перського царя Дарія I Гістаспа проти скитів 514-го року до н.е.
Геродот каже, що Дарій хотів помститися скитам за їхнє колишнє вторгнення в Мідію. Зібравши 700-тисячне військо, він попрямував із ним через Малу Азію (тепер Туреччина), переправився через Дунай і вступив у скитські володіння. Дізнавшись про напад персів і не маючи достатніх сил для того, щоб уступити з ними в битву, скити вдалися до тактики вимотування сил противника. Вони почали відступати на схід, засипаючи за собою колодязі, забиваючи джерела і спалюючи степові трави. Дарій гнався за хитрунами аж до Волги, а коли переконався, що погоня марна, повернув своє військо назад і безславно покинув Скитію.
Логіка підказує, що, посуваючись понад Чорним морем у глиб скитської країни, Дарій не міг проминути Нижньої Наддніпрянщини (й Великого Лугу зокрема), де було, очевидно, найщільніше скупчення його ворогів і де вже тоді, заходилося на виникнення їхньої столиці (Кам’янського городища). До того ж саме тут випадала чудова нагода поповнити провіант його війська. Отож можна з великою долею вірогідності припускати, що в стародавній Гілеї на початку 6-го століття до Христа побував один із найвизначніших персонажів світової історії (ще перед її «батьком» – Геродотом). Знаменно, що у «Велесовій книзі» є така фраза: «…Згадаймо Дарія Перського, який на нас прийшов…» (СВК,151). Зверни увагу, шановний читачу: «на нас!» І це каже рус-українець… То хто ж тоді були скити-дніпряни 6-го століття до н.е.?
Друга подія – це прихід до скитського Великолужжя у кінці 5-го – 1-ій половині 4-го століття перед Христом амазонок – войовничого жіночого племені, яке, за свідченнями стародавніх істориків, спочатку мешкало на північному сході Малої Азії та в Закавказзі, а потім було переможене й полонене греками. Згодом, вирвавшись із полону, жінки-воїни на грецьких же суднах дісталися до Азовського моря, зійшли на берег десь поблизу сучасного Бердянська (за Геродотом – у гавані Кремни) і попрямували вглиб Скитії до Великого Лугу – Гілеї. Тут вони зіткнулися зі скитами-дніпрянами, перебули деякий час, побралися з місцевими молодиками і подалися на Дін. У придонських степах, за легендою, яку передає Геродот, від цих амазонок та їх чоловіків-скитів народилося буцімто плем’я савроматів (ФС).
Перебування амазонок у Надвеликолужжі (а відтак, певна річ, і в Великому Лузі) засвідчене багатьма похованнями неподалік від Нікополя та Енергодара (ФС; Бод.). Ці поховання характерні тим, що в них знаходять не лише зброю, а й гребінці, люстерка, буси та інші жіночі прикраси.
«Скити» – це по-старогрецькому, а самі себе наші далекі пращури-дніпряни називали сколотами. Вчені вважають, що в цій назві наявні три компоненти: с+коло+ти, де «коло» означає «рід» або «плем’я» (звідси «покоління»), а початкове «с» – то префікс сукупності, аналогічний префіксам «со-» і «су-». Виходить, що «сколоти» – це «сородичі» («співродичі»), «соплемінники» («співплемінники») (НТ,64).
Із 3-го століття до н.е. скитів (сколотів) у Північному Причорномор’ї заступають сармати (савромати). Щодо їх походження, знову ж таки, є різні думки. У вітчизняній історичній науці досі панує погляд, згідно з яким сармати (савромати) були іраномовними родичами скитів і так само, як останні, прийшли в Північне Причорномор’я зі Сходу. Декотрі ж із зарубіжних істориків (у тому числі й українських діаспорних) доводять, що переважна більшість сарматської людності – це автохтонні причорноморські й приазовські племена, нащадки трипільців і кімерів. А ще ж була й уже згадувана легенда, почута Геродотом, про скитсько-амазонський родовід цього етносу.
У Надвеликолужжі сарматських пам’яток порівняно мало. Вони виявлені переважно у вигляді одиничних курганних поховань на Мамайгорі, біля міст Нікополя й Дніпрорудного, а також поблизу сіл Грушівки, Ушкалки, Балок, Іванівни й Водяного (Сарм; 62,71; АВ,25; ІМСД,425; ІМСЗ,189,353,372), причому їх дуже важко відрізнити від скитських поховань не тільки за віком, а й за матеріальними рештками. Це пояснюється, мабуть, тим, що скити й сармати жили тут деякий час разом і мали схожі побут та звичаї (ГКГ; Сарм.,33).
1899-го року вже згадуваний Вікентій Хвойко, досліджуючи могильник поблизу села Зарубинців (тепер Переяслав-Хмельницького району Київської області), відкрив нову для науки археологічну культуру. За місцем відкриття її назвали зарубинецькою. Носіями цієї культури були середньонаддніпрянські племена 2-го століття до н.е. – 2-го століття н.е. За матеріальними рештками їх визначають як нащадків трипільців, давніх слов’ян-праукраїнців. Залишки точно такої ж культури були знайдені в 20-му столітті біля села Великої Знам’янки (ІМСЗ,342). Це значить, що скіфсько-сарматське Надвеликолужжя мало родові (звичайно ж, і господарсько-економічні) зв’язки із людністю Середньої Наддніпрянщини та що на території Гілеї під кінець старої й на початку нової ери жили поруч представники різних племінних відгалужень майбутнього українського етносу. Різноплемінними були, очевидно, й мешканці тодішніх нижньонаддніпрянських міст Азагаріона (чи не Загір’я?) та Серима, про які згадує давньогрецький учений 2-го століття н.е. Клавдій Птолемей у своїй «Географії». До речі, існування названих міст дехто пов’язує з Кам’янським городищем (Отр.).

Якщо сліди зарубинців на території, що прилягає до Великого Лугу, простежуються деінде, то сліди представників молодшої, т.зв. черняхівської, культури (назва походить від села Черняхів Кагарлицького району Київської області) відкриті археологами в багатьох надвеликолузьких місцях, зокрема поблизу міста Кам’янки-Дніпровської, а також біля сіл Благовіщенки, Розумівки, Біленького та Золотої Балки (ІМСЗ,321,372,320; АВ,35-36; ІМСХ,525). Показово, що всі ці сліди знайдені переважно у вигляді поселень.
Учені майже одностайні в тому, що черняхівці – це вже явні слов’яни-українці, які в 3-ому – 5-ому століттях н.е. займали всю Наддніпрянщину – від Полісся до Чорного моря й були нащадками давніших автохтонних племен.
Густі черняхівські поселення над Великим Лугом не дають сумніватися в тому, що в 1-ій половині 1-го тисячоліття н.е. Нижня Наддніпрянщина продовжувала міцно утримуватися нашими предками. Таке становище мало змінилося навіть тоді, коли тут деякий час (близько 150-и років) владарювали готи, заснувавши на місці колишньої скитської столиці значний політичний і економічний центр Аргеймар (ЧВЛ,7).
Готи – це племена східних германців, які, посуваючись з пониззя Вісли на південний схід, в 1-ій половині 3-го століття досягли Північного Причорномор’я, змішалися з місцевим населенням і створили могутній союз різноетнічних племен. На перших порах вони мирно вживалися з дніпрянами, але в 2-ій половині 4-го століття наразилися на сильний спротив останніх і внаслідок цього та під ударами гуннів змушені були покинути Нижню Наддніпрянщину.
У змаганні з готами бористеніти-луговики мали підтримку своїх родичів, антських племен, які протягом 4-го – 7-го століть заселяли велику територію на північний захід і північ від Гілеї, по правий бік Дніпра (див. Жит.,399-400).
Анти вважаються безпосередніми предками русів-українців і засновниками Київської Русі. Їх назва й походження досі остаточно не з’ясовані. Але достеменно відомо, що в них було орне хліборобство й осіле тваринництво, що вони мали дуже сильну військову організацію (могли виставити в разі потреби сто тисяч воїнів) і неодноразово вступали в сутички з Візантією.
Коли взяти до уваги найновіші думки українських і зарубіжних учених, а також свідчення «Велесової книги», то історія антів трохи просвітлюється. Виходить так, що в глибоку давнину частина трипільських нащадків покинула Наддніпрянщину-Оратанію й подалася з якихось причин аж до Індії. Там наші пращури зазнали поневірянь та утисків з боку місцевих племен і через деякий час, за порадою старійшини Ора, вирішили повернутися на батьківщину. Ішли вони додому довго. Поминувши Кавказ і приазовські степи, опинилися біля пониззя рідного Дніпра, «де трав багато в луках жирних і ріки рибою наповнені» (СВК,65; чи це не про Великий Луг?). Вели ж блукальців сини Ора, три брати – Кий, Пащек і Горовато (чи впізнаєш, дорогий читачу, наших легендарних праотців Кия, Щека та Хорива?).
Переправившись через Дніпро (можливо, саме в районі Великого Лугу), прибульці з’єдналися із антами – синами і внуками тих своїх одноплемінників, яких вони покинули, шукаючи кращої долі. Після такого з’єднання Кий із великою ватагою антів продовжив шлях на північ і, зупинившись на пагорбах нижче ріки Прип’яті, заснував місто Київ. У «Велесовій книзі» про той похід сказано: «Анти не зважали на зло і йшли, куди Ор указував» (ВК, дощечка № 4 Г). Щодо зла, на яке «не зважали» сини Ора, то тут маються на увазі, напевно, перешкоди, що їх чинили антам готи (у «Велесовій книзі» готи і їхній вождь Германаріх згадуються кілька разів, причому щоразу з неприхильністю, як вороги).
Тяжкі випробування на долю нижніх дніпрян випали в період т.зв. Великого переселення народів (3-є – 8-е століття). Про вторгнення готів і гуннів я вже говорив. Тепер відзначу, що Гілею, як дуже привабливий для далеких подорожніх край, перейшли, прямуючи з Азії в Європу, булгари (кінець 5-го – початок 6-го століття), авари (обри) (середина 6-го століття) та угри (кінець 8-го століття). Всі названі орди, звичайно ж, завдавали нашим пращурам відчутних збитків, але жодного разу не спричинялися до їх повного відходу на північ, у безпечні місця.
Значно небезпечнішими для мирного нижньонаддніпрянського люду виявилися азійські орди пізніших часів, що облюбували Північне Причорномор’я та Приазов’я як свої кочовища і не покидали цих благодатних просторів протягом кількох століть. Ідеться про печенігів, половців і монголо-татар.
Печеніги зайняли південноукраїнські степи в кінці 9-го століття і як самостійні кочові племена тюркського походження пробули тут до 2-ої половини 11-го століття, а потім їх недобитки (цих зайд кілька разів перемагали дружинники київських князів) злилися з половцями.
За словами візантійського імператора Константина VII Багрянородного (905 – 959 рр.), одним із наддніпрянських слов’янських племен в ранньокиївську епоху було плем’я лужан. Сучасний український мовознавець Юрій Карпенко висловлює припущення, що лужани – це корінне населення Великого Лугу (Карп.,7). Можливо, й так, та тільки ж тепер добре відомо, що майже вся тубільна людність Нижньої Наддніпрянщини (отже, й Великолужжя) під тиском жорстоких печенігів відійшла на захід, аж за Буг (Щерб.,118-119).
Десь недалеко від Великого Лугу (можливо, на острові Хортиці, а, ймовірніше, трохи вище Хортиці) печеніги 972-го або 973-го року вистежили і вбили в нерівному бою київського князя Святослава, коли той у супроводі малочисленної дружини (основна частина війська пішла в Русь суходолом) повертався Дніпром додому з дунайського (болгарського) походу. Після цього руси, щоб убезпечити свою землю від зайд-зухвальців, заснували у вірхів’ї Великого Лугу, біля Протовчого броду в хортицьких плавнях, військовий форпост-укріплення, яке давало їм можливість контролювати дніпровий хід із боку кочівників. Тут варто зазначити, що це укріплення, за даними запорізьких археологів, було збудоване на місці якогось слов’янського поселення ще 5-го – 7-го століть (СОХ,24). 
Половці (кипчаки, кумани) показалися на нашому історичному обрії в 2-ій половині 11-го століття. Літописці повідомляють, що їхні вежі (шатра, юрти чи кибитки), які стояли у Великому Лузі (Дніпровському Лузі), 1190-го року захопив руський князь Ростислав Рурикович (СХ,122).
Часті й дуже спустошливі напади половців на русько-українські землі змушували київських та інших наших князів організовувати походи з метою покарання грабіжників. Два таких походи пов’язані з Великим Лугом. Перший відбувся 1103-го року. Тоді перед переможною битвою на річці Сутені (тепер Молочна) біля вже згадуваного Протовчого броду зібралися зі своїми дружинами великий князь Святополк Ізяславович, а також князі Давид Всеславович, В’ячеслав Ярополкович, Давид Ігорьович і Ярополк Володимирович. Другий похід датується 1223-им роком. Тоді теж зєднані князівські війська перед трагічною битвою на річці Калці (тепер Кальчик на Донеччині) зібралися тут же (КХ,8).
1238-го року половці були розгромлені ордами хана Батия, після чого одна їх частина пішла за Карпати в Угорщину (пізніше опустилася вниз по Дунаю і змішалася з болгарами), а друга – влилася в татаро-монгольське військо. Відтоді й майже до кінця 14-го століття Нижня Наддніпрянщина перебувала в складі Золотої Орди.
Печеніги та половці у Великому Лузі й Надвеликолужжі лишили після себе незначні сліди. Це кам’яні (вапнякові) статуї – «баби» на курганах і кілька поховань, зокрема біля міста Кам’янки-Дніпровської та сіл Балок, Водяного, Біленького, Золотої Балки і Нововоронцовки (ІМСЗ,321,189,353,298; ІМСХ,525,503). А ось про перебування монголо-татар у нашому регіоні свідчать більш вагомі факти.
На карті Золотої Орди 14-го століття біля Великого Лугу й у самому Великому Лузі позначені два поселення. Перше археологами та істориками розглядається як адміністративний центр однієї з монголо-татарських держав, відомий у джерелах під назвами Шехр-ал-Джедід та Мамаїв Сарай (Отр.,22.8.1997р.). Друге – це Самис.
Шехр-ал-Джедід (Мамаїв Сарай) знаходився, очевидно, біля теперішньої гори Мамайсурки, що нині височить на березі Каховського водоймища нижче села Великої Знам’янки. Від нього залишилося городище з валами. Воно згадується в мемуарах Еріха Лясоти: «Того ж дня (2 липня 1594 року – В.Ч.) ми проїхали повз Мамай-сурку, давнє городище, тобто вали, що оточували давнє укріплення на татарському боці...» (МИЮР,184). Цілком можливо, що на цьому ж місці була якась фортифікаційна споруда ще в скитсько-сарматську або й пізнішу добу.
Самис, за припущенням Дмитра Яворницького (див.ЯВ,167), слід локалізувати в урочищі Великих Кучугурах. Це поселення згадується і в інших джерелах. Так, в «Історії про козаків запорозьких...» Семена Мишецького читаємо: «По тій же Кінській ріці, біля самого Дніпра, стояло здавна місто під назвою Самис (Самысъ), де була колишніх татарських володарів столиця, і в цьому місті нараховувалося 70 мечетей (тобто будівель – В.Ч.)» (МІ,61). Андріан Кащенко схилявся до думки, що Самис (чи, як він пише Саміс) знаходився не на Великих Кучугурах, а в урочищі Кам’яному Затоні (КВЛ,57). Дехто ж із дослідників, посилаючись на перекази запорожців, поміщав Самис за 35 верст від села Великої Знам’янки на березі річки Білозерки (ЗОТ,т.10,131). Мені здається, що припущення Дмитра Яворницького найвірогідніше. Воно підтверджується й можливими (з точки зору розміщення об’єкта) етимологіями топоніма. Пропоную дві з них: 1)назва походить від запозиченого монголо-татарами китайського слова «са», що значить «за/мок» («палац») (див.СР,т.4,ч.1,215) і тюркського слова «мийис», яке означає «мис» («кут», «ріг») та регулярно вживається в ролі топонімічного форманта (МСГТ,283); 2)в основі назви тюркізм «саі», що значить «мілина», «брід» або «течія» (див.СР,т.4,ч.1,219-220), і вже згадуване «мийис». Отже, Самис – це «замок (чи палац) на мисі» або «брід біля мису» («течія біля мису»).
Цікаво, що, пропливаючи Кінською повз городище на Великих Кучугурах улітку 1594-го року, Еріх Лясота застав його вже під назвою Курцемал (МИЮР,185). Не виключено, що в основі цього топоніма лежать два тюркські корені: «куру» («куруг», який означає «сухий» (СР,т.2,ч.1,926-930), та «емель» зі значенням «широкий, сідловидний перевал» (УГТ,198-199). Така етимологія повністю узгоджується з характером даної місцевості.
Що являє собою урочище Великі Кучугури, де був Самис (Курцемал)? Це пасмо піщаних пагорбів у південно-східній частині Великого Лугу (Кінських плавнів) довжиною близько шести й шириною близько двох кілометрів. Тяглося з півночі на південь від озера Довгого до протоки Богуша. Утворилося в незапам’ятні часи з наносного піску. Після затоплення плавнів над водою у вигляді тринадцяти островів залишилася невелика (приблизно третя) частина його площі, яка заросла деревами (верби, осокори, клени, ясени), лозою, очеретом, рогозом, осокою та іншою рослинністю. Тут водиться чимало птахів, у тому числі й рідкісних. Із 1974-го року ця острівна територія оголошена державним орнітологічним заказником.
Що на Великих Кучугурах у давнину було поселення, підтверджують не тільки дані Еріха Лясоти і Семена Мишецького, а й архівні матеріали, народні перекази та археологічні дослідження.
Відомо, що ще за часів Нової Січі на Великих Кучугурах було багато руїн, зокрема мармурових (!) стін і фундаментів, через які виникла суперечка між Кошем та комендантом Олександрівської фортеці. Царський генерал хотів використати рештки колишнього міста для спорудження військового укріплення на річці Мокрій Московці, а запорожці запротестували, посилаючись на те, що Великий Луг і все, що в ньому знаходиться, це їхня власність, та що вони самі вже давно мають намір забрати мармур і цеглу на будівництво нової січової церкви (СІ,ч.3,131).
1882-го року в урочищі побував Андріан Кащенко. Свої враження згодом він передав так: «До наших часів руїни давнього городу почасти вже використані поміщиками на будування своїх економій, почасти ж позасипувані піском. Ніхто досі докладно не досліджував Кучугур, і через те досі невідомо, якому народові той город належав. Народні перекази пристосовують його до турків, на мою ж думку, запорожці на початку XVI віку не могли застати у Великому Лузі такого великого турецького городу, а коли б і застали, то не змогли б одвоювати його, а через те руїни городу на Кучугурах треба мати за зруйнований генуезький город, як і на Білозерці... Я не міг примусити себе, щоб зайти в Кучугурах глибше, як сажнів сто: вони ж упоперек мають більше двох верст. Коли спуститися з кучугури в яму, кругогляд так зменшується, що видно тільки небо та перед очима кущі; коли ж піднімешся на кучугури, то бачиш навкруги безкраї ряди таких саме кучугур, на котрих ноги грузнуть у пісках, а одежа дереться об кущі. По цих Кучугурах ще довго матимуть притулок вовки і лисиці» (КВЛ,71-73).