Cols=2 gutter=24> 2007/№3 Засновники

Вид материала

Диплом

Содержание Шевченко і святий Августин Лужицькі серби 2. Суспільно-політична і економічна ситуація 3. Національно-культурне життя Витяг з конституції Бранденбурґа, ухваленої 1992 р. Витяг з конституції Вільної Землі Саксонія, ухваленої 1992 р. Особливості взаємодії школи і музею у процесі впровадження курсу “МУЗЕЙНА ПЕДАГОГІКА” 1. Практичні уроки в музеях 2. Теоретичні уроки 3. Підсумкові уроки 5. Круглі столи Ми вважаємо, що кредитно-модульна система Барна Марія Курсовий проект V. Список використаної літератури В. Сухомлинський Вид за домінуючою діяльністю Об’єкт: процес навчання.Мета

Подобный материал:

• Cols=2 gutter=24> 2007/№2 Засновники, 1975.25kb.
• Cols=2 gutter=24> 2004/№2 Засновники, 2407.74kb.
• Cols=2 gutter=24> 2005/№2 Засновники, 2193.94kb.
• Cols=2 gutter=24> 2005/№4 Засновники, 2823.78kb.
• Cols=2 gutter=24> 2004/№3 Засновники, 3012.42kb.
• Cols=2 gutter=24> 2004/№4 Засновники, 2183.65kb.
• Cols=2 gutter=24> 2006/№2 Засновники, 2232.08kb.
• Cols=2 gutter=24> 2006/№4 Засновники, 2613.23kb.
• Cols=2 gutter=0> гриненко дмитрий сергеевич, 13.83kb.
• Cols=2 gutter=47> пбоюл кошмак, 159.62kb.

Шевченко і святий Августин

Калинець Ірина

Усі люди – Адамові діти, та не всі думають про сенс життя і смерті: один намагається “звести людину зі світу отру-тою чи ножем”, інший – “загарбати чужі лани”, ще інший – “купити собі розкішні речі чи по-скупарськи зберегти свій гріш...” Ці слова, які так нагадують Шевченкові “Схаменіться: усі на сім світі – i царята, і старчата – Адамові діти” та “той мурує, той руйнує, той неситим оком за край світа заглядає, чи нема країни, щоб загарбать і з собою взять у домовину”, були написані у п’ятому столітті, тобто за 14 століть до народження українського генія. Належать вони найвидатнішому християнському мис-лителеві – святому Августинові, 354 – 430 (у православії просто “блаженний”), який вик-лав вражаючу за своєю глибиною хрис-тиянську концепцію свободи людини і якого вважають засновником інтроспективної пси-хології. “З Августином, очевидно, не може зрівнятися, на мою гадку, жодна людина, – писав свого часу Петрарка, – адже, якщо в його насичену талантами епоху не було йому, здається, рівних, то хто дорівняє йому нині?”

Очевидно, можна було б говорити про вічні теми, про думки, які впродовж віків немовби витають у повітрі, до того ж християнська ідея свободи людини посідала центральне місце у світогляді членів Кирило-Методіївського братства. Та у Шевченковій творчості застановляє ціла низка напрочуд прямих аналогій до ідей і проблем, порушених великим релігійним мислителем V століття.

Знаємо, що поет не розлучався з Біблією, вона була його постійним супутником у немилосердних умовах солдатчини. Там, у брудних смердячих казармах, серед гамору і бійок п’яного оточення, коли Шевченко почувався, “наче Йов на гноїщі” (з листа до Лазаревського), душу охоплювало почуття безнадії. Боротися з ним, писав поет Варварі Рєпніній, здатна “одна лише християнська філософія”.

Справді, читання Біблії без пояснень Отців Церкви є справою дуже й дуже нелегкою. Та найвидатнішим християнським філософом, власне філософом, чиї твори могли привідхи-лити перед геніальним українським поетом таємні глибини релігійно-філософських одкровень Біблії, міг бути саме святий Авгу-стин, який розгорнув вчення, узагальнене у винятковому значенні вислова апостола Якова: “Отець світів, Який є безмежним і не має тіні перемін, з Волі Своєї створив нас Словом Істини...”.

Без незмінного, писав cв. Августин (а незмінним є Бог), не може бути змінного – обмеженого і конечного світу, антиномії якого людина, котра сама є мікросвітом перемін, визначає як “добро” і “зло”. І в цьому причина її блукань, адже те, що вона переважно називає “добром” чи “злом”, є її суб’єктивними судженням. Зло, писав Августин, – це відпадіння від добра – від Бога, і корені цього відпадіння – у похоті і владолюбстві. Саме вони спричиняються до безвольності людини перед силами темряви та породжують ідолопоклонство й обожню-вання земних володарів. А це веде до понево-лення, рабства. За приклад Августин привів розпусту і владолюбство богоуподібнюваних римських імператорів, з одного боку, та, з другого боку, – наділених божою благодаттю, вільних в Дусі Божому учнів Христа, істинна віра яких була джерелом їхньої внутрішньої наснаги – здатністю протистояти темряві й нести людям світло правди.

Ця ж тема протиставлення сваволі розпус-них, богоуподібнених римських імператорів (уособлення Росії) та визнавців Христової науки (Алкід, уособлення вірних синів Украї-ни) є темою Шевченкової поеми “Неофіти” (1857). Немов Алкідова мати, поклонялась Україна, щоб врятувати своїх синів, ідолам – богоподібним царям-імператорам. Сини ж гинули, але їхня жертовність запалила у материнському серці іскру віри у Христа-Спасителя. Це стає порятунком і сенсом буття Матері – образу України.

Ще у 1848 році Шевченко написав вірш “Варнак”. Герой твору – каторжник, старий і змучений чоловік, розповідає, як у молодості він, сповнений жадоби помсти за загублену долю коханої, став розбійником – немило-сердно “різав усе, що паном звалось”. І здавалося, що й сам, одурівши, накладе на себе руки. В такому стані вийшов він із Броварського лісу і –“Дивлюся, мов на небі висить Святий Київ наш великий, Святий... Дивлюся, сяють храми Божі, ніби з самим Богом розмовляють... Тихо задзвонили у Києві, мов на небі... О Боже, мій милий! Який Дивний Ти. Я плакав...”. Помолився варнак і пішов “суда людського просити”. Шевченків варнак – це узагальнений образ знівечених несправедливістю земляків поета, на яких, вірив він, спливе осяяння – Ласка Господня, щоб вони піднялися до Істини Божої, запоруки їхнього визволення. Але чому в творі Шевченка ця Ласка осяяла розбійника через образ небесного Києва?

У св. Августина Град Небесний (Civitas Dei) – уособлення царства духа тієї половини людства, яка хоче бути, а не просто існувати – і їм простяться гріхи їхні, бо Бог осяє їх своєю Ласкою. Натомість тим, які вибрали байдужість, егоїзм, вегетативне існування, належить civitas terrene – град земний і кінцеве покарання.

Водночас у своїх творах періоду солдат-чини Шевченко поринає в глибини людської душі, що знову ж схиляє до думки про вплив на нього філософії Августина.

Як невгамована пристрасть породжує підлість (“Сотник”), так само гординя пород-жує таку ж невгамовану ненависть і жадобу помсти, а відтак і сатанізм (образ Микити з поезії “Титарівна”). Саме сатанинською дією називав такий стан душі св. Августин: “Мою волю тримав ворог, із неї зробив він для мене ланцюг і тримав мене. Від злої ж волі виникає похітливість – і ти раб її...” Натомість навіть найважчі страждання не загасять внутрішньої доброти духовно чистої людини. В поезії “Між скалами, неначе злодій” зраджений і спроваджений у москалі похітливою жінкою, козак знаходить сили повернутися додому і простити її: “Підняв руки скалічені до святого Бога і простив небогу... Отак, люде, научайтесь, ворогам прощати, як сей неук...”

За Августином, людина через випро-бування і самозаглиблення пізнає, що Бог – у її серці, і на неї спливає благодать.

У 1857 році, вже знаючи про можливе звільнення, Т. Шевченко пише графині Толстій: “Тільки тепер, і тільки тепер я вповні увірував у слово “Любя наказую ви”. Тепер тільки молюся і дякую Богові за безмежну Його любов до мене, за ниспослане виипробування. Воно очистило, зцілило моє серце [...]. Воно навчило мене, як любити ворогів і тих, хто ненавидить нас. А цьому не навчить жодна школа, крім тяжкої школи випробувань і довгої бесіди самого з собою. Я тепер почуваю себе якщо не досконалим, то в кожнім разі бездоганним християнином”.

На тему Тарас Шевченко і св. Августин можна говорити безконечно. Про вплив св. Августина свідчить й оповідання “Близне-цы” – можливо, Шевченко почерпнув задум цього твору також зі “Сповіді” св. Августина, який розмірковував над причиною різної долі та різних характерів близнят. Шевченкова віра у Сина Божого і трактування Христа – достоту такі ж, як і в св. Августина. Шевчен-кова “Марія” перегукується з думками св. Августина про загадковість зачаття Ісуса Христа і велич материнства Божої Матері. Шевченко навіть мріяв, як писав до В. Рєпніної, проаналізувати серце матері через Серце Марії.

Однак у біографії та творах Шевченка ім’я св. Августина не згадується. Можливо, для такого “замовчування” були свої причини?

Твори св. Августина були перекладені на російську мову в 1786 році й видрукувані у тоді ж створеній російським вільнодумцем і гуманістом М. Новиковим Типографській Компанії. Та тут же, у цьому ж році було оголошено Указ Сенату про заборону друку-вати у світських типографіях всього, що стосується віри. І невдовзі (1787 року) Типографська Компанія була розгромлена. Що ж, це не дивно – для царської влади і російського духовенства думки про свободу, волю, сенс життя людини на землі, до яких особливо спонукували праці св. Августина, були крамолою. І не випадково в російському православ’ї Августин не визнаний святим, а лише блаженним.

Катерина II жорстого розправилася і з глибоко релігійним, “розумним, але небезпеч-ним”, за її ж висловом, М. Новиковим (1744–1818) – він був засланий на 15 років у Шліссербурзьку фортецю (звільнився після чотирьох років – після смерті імператриці).

У своєму “Щоденнику” Тарас Шевченко називає М. Новикова знаменитим. Це підка-зує, що про життя та діяльність М. Новикова поет знав ще до арешту. Про цього легендар-ного чоловіка говорила тоді вся свідома інтелігенція. З М. Новиковим пов’язують початок просвітительства в Росії, створення благодійних приватних шкіл і лікарень, до-помога голодуючим у 1787 році, а також заснування вже згадуваної Типографської Компанії.

Можливо, з виданими типографією Нови-кова працями св. Августина Т. Шевченко ознайомився під час подорожі на Україну, гостюючи в Рєпніних, де було чимало недозволеної літератури, до того ж Варвара Рєпніна була добре обізнана з християнською філософією. Застановляє, що саме “Тризна”, присвячена Варварі, є першою поезією, до якої Шевченко ставить біблійний епіграф з Першого Соборного Послання ап. Петра. Цей епіграф, та й тема і сюжет “Тризни” мимоволі навіюють думку про М. Новикова. Однак, це може бути суб’єктивне враження. Важливіше інше: саме з цього часу починаючи, Т. Шевченко проставляє епіграфи з текстів Старого і Нового Завітів до своїх чи не найвизначальніших творів: до згадуваного вище “Сну” (з ап. Йоана, 14, 17); до “Єретика” (з Пс. 117, 22); до містерії “Вели-кий льох” (з Пс. 43, 14); до поеми “Кавказ” (з Єремії, 9, 1); до “І мертвим і живим...” (з Соборного Послання Йоана, 4, 20). І, нарешті, Шевченко переспівує Давидові Псалми. Знову до практики проставляння біблійних епіграфів Т. Шевченко повертається аж після звільнення, у 1857 році, у поемі “Неофіти” (з Ісаї, 5,1), і тоді ж пише низку Подражаній – Ісаї, Єзекиїлю, Осії.

Доскіпливий аналіз епіграфів і тематики названих творів свідчить, що в полі зору Т. Шевченка були концептуально важливі для Отців Церкви, зокрема для св. Августина, її релігійно-філософські положення. Хочеться сподіватися, що українські вчені глибше торкнуться релігійно-філософського світогля-ду Шевченка, виходячи з порівняльного аналізу творів українського генія і вчення найвеличнішого християнського мислителя V століття.

А тут зупинюся на найосновнішому здобутку Шевченка – осмисленні й пере-осмисленні ним августинівського поняття людської душі, як Душі України, а відтак і такого поняття, як “воля”.

За Августином, визначальними, від Бога, функціями людської душі є взаємопов’язані між собою думка (самосвідомість), пам’ять та воля – не плотська, інстинктивна, а інтуї-тивна спонука до усвідомленого праведного чину, який є запорукою свободи, чистоти і спасіння.

Душа – це вічна дія, за Біблією – саме життя, горіння в пошуку, праці, любові, добрі… Дозволю собі порівняти: в образному викладі душа подібна до вогню свічки. Свічка – тіло, вогонь – життя, чиє горіння залежне від чистоти тіла. Та коли спливає свічка і гасне вогонь – що стається зі світлом, яке давав цей вогонь? Чи не воно лине до самого Бога? А якщо свічка не горіла, а ледве тліла, обліплена жиром глупоти і самозакоханості? Немає вогню – немає і світла. І ходять “живі мертві”, як застерігав Христос. Лише “добром нагріте серце вік не охолоне”. Та щойно згорівши на вогні життя, людина пізнає Бога, який судитиме її по ділах її – тому її обов’язком є діяти, горіти – а “до того я не знаю Бога”.

Шевченко використовує поняття “душа” в узагальненому значенні – душа рідного народу в його віковічному становленні й бутті: “не вмирає душа наша – не вмирає воля”. Український поет не лише значно поглибив концепцію Августина, а й випе-редив пізніші філософські спроби пояснити поняття “нація”. Щойно наприкінці XIX сто-ліття американські філософи й соціологи визначатимуть національне як духовне, а поняття нації трактуватимуть як суверенну духовну силу, яка виявляється через любов до рідної землі, мови, історії, культури, мистецтва. Націю розглядали як досконалий дух, що відразу ж наткнулося на несприй-няття. Адже досконалий – тільки Бог, душа ж кожного суб’єкта – чи то окремої людини, чи всього народу – антиномічна, в ній і добре, і зле. Переосмисливши августинівське поняття доброї волі – визначальної функції індиві-дуальної людської душі як визначальну, від Бога, функцію душі народу, Шевченко накреслив унікальну за своїм значенням концепцію нації як безсмертної Душі народу, що має історичну пам’ять, історичну само-свідомість і добру волю – волю до дії, до боротьби за свободу і справедливість.

Поет, який сам не хотів “в багні колодою гнилою валятися”, ще більше не бажав, щоб дрімала душа народу, чию волю приспав цар. Та збудити свою добру волю може тільки весь народ: “Треба миром, громадою обух сталить та добре вигострить сокиру та й заходиться вже будить. А то проспить собі небога до суду Божого страшного”. Біблій-ний образ сокири підказує, що йдеться про спонуку до чину – вирубати хащі невігластва й байдужості, що не тотожне вульгарно-примітивному поясненню про начебто заклик до кривавої класової революції. Бо ж не випадково поет застерігає: “А то проспить собі небога до Суду Божого страшного”.

Тема волі як домінантної функції нації пронизує всю творчість Шевченка: “А воля душу стерегла. Прокинься, каже!” Безволь-ність – це покірність свинопасів, німих і подлих рабів, підніжків царських, які гнуться перед царями, сатрапами-ундірами (“Юроди-вий”). А святі лицарі, хоча й названі безволь-ним людом юродивими, – це споборники святої волі.

Шевченко не відступає від концептуальної християнської засади, висвітленої св. Авгу-стином “Бог – у серці людини”. У Шевченка: якщо Бога – джерела святої волі – немає в серці людському, то немає й істинної віри, натомість панує ідолопоклонство “Всеви-дящому окові”, яке “спить в кіоті”. У Біблії Око Боже – образ Милосердя Божого, джерела мудрості й опіки над уповаючими на Творця (Пс. 31 і 32, Зах. 9, 1) – саме цей образ прислужився Августиновій концепції Ласки Божої. Натомість, у візантійсько-московсь-кому трактуванні образ “Всевидячого Ока” покликаний тримати людину у вічному страсі й покорі. Тому в Шевченка Бог – не “візантійський Саваоф”, бо для істинного Бога – “ми люди, а не раби”.

Завершуючи тему “Шевченко і святий Августин”, дозволю собі звернути увагу, що впродовж століть ідеї Августина будили людську думку – вони знаменні для епох, які узагальнено називаємо епохами ренесансу: для Кардового відродження (VII–VIII ст.), після порожнечі XII століття вони знаходять відгук у творчості багатьох видатних мислителів XIII ст., зокрема, августинівцем був Данте – “флорентійський вигнанець”, як називав його Шевченко. У XVII ст. завдяки творам Августина Декарт створює свою унікальну філософську систему.

З Тарасом Шевченком пов’язане відродження української нації. Та чи можливе таке відродження без вікового здобутку найсвітліших духовних вчителів людства – тих святих, які натхненним словом і виснажливою працею освітлювали шлях до істини й пізнання? Хто зна, чи було б життя на Землі, якби не безмір зір небесних – принаймні, сучасна наука стверджує, що не було б. Завдяки Ласці Божій Україна в іпостасі Шевченка має одного з найви-датніших августинівців, до величі і чистоти яких ніколи (підкреслюю – ніколи) не досягали жовчні плювки невігласів.

Однак ми нині дозволяємо глумитися над українським генієм усякій гнилій потворі. І сором’язливо опускаємо очі, коли час до часу десь із глибин позасвідомого виринає думка про святість Шевченка. Святість не в її містично-примітивному значенні, а святість Шевченкової ідеї про безсмертну Душу України, якій безоглядно служив поет.

Та чи не губимо ми нині душ своїх, а з ними й душу України, яка вже ледве тліє, а не горить? Чи ж не приспані наша воля, пам’ять і думка? Яку пам’ять, волю, думку несе нині наша т. зв. постмодерністська література, начинена зловонним сквернословієм? Чи торкається українська філософська мисль, українські гуманітарні науки духовного поняття нації та її морального потенціалу – доброї, або ж за Шевченком – святої волі? Чи не перетворюємося ми на позбавлених пам’яті манкуртів, байдуже спостерігаючи за тотальним нищенням і розкраданням пам’я-ток нашої культури, історії, науки й віри? Чи ж не ми, замість правди про Росію, про цю фактично досі поганську імперію, яка ховала і ховає своє безбожництво за зовнішніми атрибутами – “багряницями”, “кропилами”, старими і новими явленими (тобто возве-деними у “святі”) імператорами тощо, шу-каємо якоїсь істини в її так званій візантій-щині та чогось “доброго” в її насправді кривавій історії? І їздимо на поклін до її одягненого за сучасною модою імператора. І терпимо, прикриваючись демократією, усякого роду свинопасів, п’яних юродивих фельдфебелів, кримінальних злочинців і усю цю п’яту колону україножерів. Допоки? “Борітеся, поборете – вам Бог помагає, за вас правда, за вас сила і воля святая”...

Лужицькі серби:

сучасний стан розвитку

Кріль Михайло

Етнічна територія і кордони. Лужицькі серби (серболужичани, лужичани) – слов’ян-ський народ, який проживає у східній частині Німеччини. Вони відомі за самоназвою сербський народ (Serbski lud), серби (Serby, Serbja) і німецькими найменуваннями венди (Wenden) і сорби (Sorben). Їхні етнічні землі (близько 10 тис. км²) обмежені лужицькими горами (на півдні), середньою течією р. Шпрее (на півночі) та річками Чорний Ельстер (на заході) і Нейсе (на сході). Історично сформувалося дві області (Нижня Лужиця і Верхня Лужиця), які безпосередньо між собою не межують.

Населення. Серболужичани, національна меншина Німеччини 2006 р. (оціночно) нара-ховували близько 60 тис. Розселені вони нерівномірно. Більшу половину населених пунктів обох Лужиць замешкують німці, а решта території має змішаний німецько-лужицький характер. 36 % лужичан проживає в окрузі Каменц (Саксонія), а 16 % – в окрузі Шпрее-Нейсе (Бранденбурґ). В інших округах їх менше 10 %. Демографічна ситуація від’ємна. Серед нижньолужичан переважають протестанти (лютерани), а серед верхньо-лужичан – католики (римо-католики).

Політико-правове становище регулюється як культурна автономія.

Національні символи. Прапор – полотни-ще у вигляді трьох однакового розміру гори-зонтальних смуг синього, червоного і білого кольорів у порядку зверху вниз. Геральдичний символ – галузка з трьома листочками липи червоного кольору на білому фоні у шести-кутному обрамленні. Гімн – “До сербської Лужиці”, відомий також за назвою “Прекрасна Лужиця” (слова Г. Зейлера, 1827; музика К. Коцора, 1845). Офіційні мови – верхньолужицька і нижньолужицька (на латинській ґрафіці) та німецька. Обома лужицькими мовами розмовляє в сукупності не більше 40 тис. осіб.

Адміністративно-територіально вся Нижня Лужиця і частина Верхньої Лужиці (разом близько 2/3 історичних земель) вхо-дять до складу Землі Бранденбурґ. Центром культурно-національного життя є Хошебуз (Котбус). Решта Верхньої Лужиці – у складі Вільної землі Саксонія з центром у Будишині (Баутцені).

Об’єднання двох німецьких держав у жовтні 1990 р. позначилося на загальній суспільно-політичній ситуації обох Лужиць. Насамперед відбулися зміни в територіально-адміністративному устрої, пов’язані з відновленням у Німеччині історичного поділу на землі. Прохання лужицьких лідерів об’єднати етнічні лужицькі території в одну федеральну землю Лужиця німецький уряд відкинув. Лужиці опинилися у складі двох земель – Бранденбурґа і Саксонії. Їхні земель-ні конституції, прийняті 1992 р., заклали правові основи державної політики щодо серболужицького населення. Згідно з бран-денбурзькою конституцією серболужичани мають ґарантоване право на захист, збе-реження та розвиток своєї національної ідентичності та свого району поселення. На території, де вони проживають, у діловодстві використовують серболужицьку мову, є національні символи. Реалізація прав лужичан визначена законом, ухваленим у липні 1994 р. Він окреслив райони поселення лужичан, установив, що ґарантом виконання їхніх конституційних прав є земельний уряд, адміністрація округів та громад. Безпосе-редньо забезпеченням різних конкретних заходів, що стосуються прав серболужичан, на земельному рівні займається незалежна Рада у серболужицьких справах (за своїм ста­тусом вона прирівняна до дорадчого парла-ментського комітету), а в округах і громадах – спеціальні уповноважені особи. На особливу увагу заслуговує адміністративний припис від 28 квітня 1997 р. про оформлення прав лужичан у Бранденбурзі. Він містить зобов’я-зуючі вказівки для впровадження закону в життя. Чітко розмежовано права лужицького етносу і окремо громадянина-лужичанина. Багато уваги зосереджено на захисті й збере-женні традиційної території проживання, а також плеканні мови і культури лужичан.

За саксонською конституцією реалізація правових норм лужичан здійснюється низкою постанов про функціонування мови і шкіль-ництва. У січні 1999 р. земельний парламент Саксонії ухвалив закон про права лужичан. Однак, такої директиви, як у Бранденбурзі, покищо не видано. У Саксонії немає спе-ціального незалежного органу, згаданої Ради в серболужицьких справах. Це означає, що доступ до земельного парламенту та уряду лужичани мають лише через депутатів або через владні установи. Закон про вибори в Саксонії, на відміну від Бранденбурґа, не передбачає відміни 5 % бар’єру для виборчих об’єднань національних меншин. Це практич-но виключає можливість для незалежного представника серболужичан завоювати ман-дат саксонського ландтаґу. 1996 р. саксонська влада ухвалила – кожних три роки готувати доповідь про становище лужицьких сербів. Це дає змогу привертати увагу до актуальних питань їх розвитку.

Лужичани не мають своєї політичної пар-тії. Згідно з традицією і сьогоднішньою реальністю, повноважним представником їхніх інтересів перед державою та міжна-родними організаціями є об’єднання серболу-жицьких спілок і товариств “Домовіна” (“Батьківщина”), засноване у 1912 р. Загалом, правові засади для лужицької меншини у ФРН цілком задовільні.

Економічно різні частини Лужиці мають деякі особливості свого розвитку. У Верхній Лужиці переважає машинобудування (вагони, сільськогосподарські машини, телекомуніка-ційна техніка). У Нижній Лужиці розвинута скляна та текстильна промисловості, харчо-смакова галузь. Сільське господарство спеціа-лізується на вирощуванні зернових (жито) і кормових (цукровий буряк) культур. У Верхній Лужиці високого рівня досягло тваринництво (відгодівля великої рогатої худоби). Традиційною галуззю господарства у Нижній Лужиці є рибальство й пов’язана з ним переробна промисловість, а також садівництво, городництво.

Для реалізації права на вільний розвиток у жовтні 1991 р. була заснована Фундація для лужицького народу, яка повинна фінансово забезпечити громадсько-політичну роботу, потреби культурних і наукових інституцій тощо. Кошти до Фундації вносять феде-ральний уряд (50 %), Саксонія (33 %), Бранденбурґ (17 %). Наприкінці 90-х років загальна сума фінансування Фундації становила близько € 16 млн.

Осередками національного, громадського, освітньо-культурного й наукового життя є різні інституції. Однак, з самого початку об’єднання Німеччини становище лужичан у всіх сферах національного життя різко погір-шилося. Федеральний уряд різко зменшив фінансування шкіл і установ, закрив біль-шість періодичних видань. Сербський педа-гогічний інститут у Будишині було перепрофільовано (1991) у професійну школу для підготовки соціальних педагогів та вихователів дитячих садків. Натомість учительські кадри для Лужиці почав готувати Лейпцизький університет, де функціонує Інститут сорабістики (наука про лужицьких сербів називається сорабістика. – М. К.).

Був також закритий Інститут серболу-жицького народознавства (1991), що діяв як установа Академії наук НДР. На його базі утворено Сербський інститут як державно-приватну установу (1 січня 1992 р.). Інститут має відділи культурної та соціальної історії, емпіричних культурних досліджень (народо-знавчих, мовознавчих) та робочу групу нижньолужицьких досліджень. При ньому функціонують Лужицька центральна бібліо-тека та Лужицький культурний архів. Сербський інститут видає свій періодичний орган – “Літопис”.

Провідною національною громадсько-культурною організацією залишається “Домо-віна”. Вона об’єднує місцеві організації в Будишині, Хошебузі, Білій Воді, Каменці, Войєрецах, координує діяльність інших культурних установ і організацій (“Спілка лужицьких митців”, “Спілка лужицьких співочих товариств”, “Товариство святих Кирила і Мефодія” тощо). Асоційованими членами “Домовіни” стали серболужицькі товариства поза межами Лужиці.

Діють також різні товариства і спілки, покликані займатися питаннями громадсь-кого, релігійного, культурного та спортив-ного життя. У Хошебузі відкрито Народний дім (1990), музей (1994). Матиця сербська, яка вийшла з “Домовіни” (була у її складі з 1946 р.), відновила діяльність 1990 р. Вона має мовознавчу, історичну, етнографічну, музичну, природознавчу, педагогічну та інші секції. Товариство “Ponašemu” (“По нашо-му”), створене 1999 р., об’єднало лужичан і німців, які хочуть зберегти народний (діа-лектний) характер нижньолужицької мови та її стару графіку (швабах). Помітний гро-мадський резонанс мають щорічні зустрічі лужицької інтелігенції (“Схадованка”), на яких обговорюють актуальні питання націо-нального життя.

Однією з найважливіших інституцій, що зберігають національну ідентичність, є шко-ли. Однак, ситуація із шкільництвом назагал – незадовільна. 1990 р. лужицькі середні школи в Будишині і Хошебузі одержали статус національних гімназій. Справами лужицького шкільництва займається Лужицьке шкільне товариство, засноване 1993 р. Наприкінці 90-х років докорінно змінено систему навчання. Усі школи поділено на дві категорії. У першій з них лужицькими мовами викладають більшість предметів до 5-го класу. У школах другої категорії по-лужицьки навчають лише лужицьких мов і літератур та деяких інших предметів (малювання, музика, фізкультура). На початку ХХІ ст. у школах обох типів лужицькі мови вивчало трохи більше 5 тис. учнів. Зокрема, як навчальний предмет вона була у 39 початкових і 11 середніх школах в обох Лужицях. Були закриті школи з вивчення мови для дорослих у Мікел і Діссенхені. З 1999 р. діють курси підвищення кваліфікації для учителів лужицьких мов. В Україні лужицькі мови вивчають у Львівському університеті. 2005 р. працювало 20 лужицьких та кілька десятків змішаних лужицько-німецьких дитячих садків. Саме з цих дошкільних установ 1998 р. розпочалася реалізація культурно-освітнього проекту “Вітай”. Він спрямований на поширення дво-мовності серед понімечених лужичан і має на меті попередити їхню зростаючу асиміляцію.

Сфера вживання лужицьких мов досить обмежена. Вона охоплює спілкування в ро-дині, громадському житті, школі, церкві, масмедіа, деяких об’єднаннях та інституціях, літературі. Шість разів на рік нижньолу-жицькою мовою правиться св. Літурґія. Частково лужицькі мови використовують у місцевій адміністрації, вивісках, рекламі. Лужицькі мови ніколи не були державними й функціонували лише у громадському житті. Це мало вирішальне значення для збереження багатьох місцевих діалектів.

Виданням літератури серболужицькою мовою займається видавництво “Домовіна”, реорганізоване в акціонерне товариство з обмеженою відповідальністю (1992). Воно щороку видає майже 60 книжок на лужиць-ких мовах накладом до 800 примірників, забезпечує потрібну кількість шкільних підручників. Відчутно зменшилися тиражі художньої літератури.

Сучасне красне письменство представлено творами А. Навки, Ю. Коха, Б. Будара, Д. Шолчиної, М. Мєтової та ін. Національні масмедіа презентують газети, часописи, радіо- і телепрограми. Виходять п’ятиденка “Сербська газета” (1600 прим., вечірнє видан-ня по-верхньолужицьки), тижневик “Нова газета” (1000 прим., по-нижньолужицьки), журнал лужицької культури і мистецтв “Огляд”, дитячий щомісячник “Полум’я”, квартальник для учителів “Лужицька школа”, два журнали релігійного змісту “Помагай Бог”, “Католицький посол”.

Середньонімецька радіостанція веде щоденну тригодинну програму верхньолу-жицькою мовою, а Східнонімецьке радіо – щоденну годинну програму нижньолужиць-кою мовою. Крім того, є півгодинна теле-передача нижньолужицькою, а з 2001 р. – й верхньолужицькою мовами. 1991 р. заснована студія “Сорабіа-фільм”, яка знімає щороку 3-4 фільми, дублює фільми лужицькими мова-ми. Вона також має щомісячну телепрограму “Лужиця”. Пропаганді національних тради-цій, їх збереженню в сучасних умовах, захисту від повної асиміляції в німецькому середовищі сприяє художньо-документаль-ний фільм “Лужицька ідентичність і у католицькій Верхній Лужиці” (70 хв).

На території лужицьких сербів діють національні музеї, двомовний німецько-лужицький Народний театр (у Будишині) та Лужицький національний ансамбль, десятки фольклорних колективів. 1996 року внаслідок злиття театрального оркестру і оркестру Лужицького національного ансамблю ви-никла Нова лужицька філармонія (розташо-вана і працює у Войєрецах). Творчою актив-ністю відзначаються аматорські театральні колективи (“Зерна”, групи “Сорбіан Кроствіц”, “Сорбіан Розенталь”, “Сорбіан Шьонау”), кабаре (“Ложі Гьольці”). Популярними серед лужичан є реґіональні фестивалі культури і мистецтв (класичної музики і співу, фольклорний фестиваль “Пташине весілля” та ін.). Сучасне малярство представлено творами Божени Навки-Куниш, Іриси Бранчакової, Майї Нагелової.

Важливу роль для розвитку і зміцнення українсько-лужицьких культурних взаємин відіграють міжнародні сорабістичні семінари. З 1984 р. їх проводять у ЛНУ ім. Івана Франка, у 2006 р. відбувся Одинадцятий науковий форум. На них збираються нау-ковці, перекладачі, діячі культури та мистецтва з багатьох європейських країн.

Особливості взаємодії школи і музею у процесі впровадження курсу “МУЗЕЙНА ПЕДАГОГІКА”


Ласкій Ірина


У контексті сучасного розвитку суспільс-тва школа XXI століття має стати центром, що розширюватиме світогляд, ерудицію, сприятиме становленню духовності учнів.

Важливим для вчителів-гуманітаріїв є питання: як викликати інтерес учнів до мистецтва? Як зацікавити школярів музеями, театрами? Як ознайомити дітей з красою та неповторністю міста Львова. На наш погляд, відповіді на ці питання може дати курс “Музейна педагогіка”.

Музейна педагогіка – це галузь діяльності, що здійснює передачу культурного досвіду на засадах міждисциплінарного та поліхудож-нього підходів через педагогічний процес в умовах музейного середовища” [1, с. 68]. Головно така діяльність відбувається через тісну співпрацю музеїв різного профілю зі школами. Досвід застосування музейної педагогіки у таких країнах, як США, Німеччина, Велика Британія, Франція, Росія, акцентує увагу на значній ефективності такої співпраці, адже різні аспекти організації психологічно комфортного середовища навчання завжди є предметом обговорення вчителів.

Особливої уваги заслуговує розвиток музейної педагогіки у Росії, де цей курс ефективно реалізують у музейно-екскур-сійних програмах для молодшої школи (Н. Макарова, Е. Медведєва, М. Юхневич), “Світ музею” для середнього шкільного віку (В. Кузьміна), циклах розроблених уроків з музейної педагогіки (А. Бойко, Б. Столяров), багаторівневій навчальній програмі “Здрастуй, музею” (Б. Столяров) тощо.

Вибір теми нашого дослідження зумов-лений тим, що в Україні майже немає досвіду реалізації спільної програми співпраці музею і школи. Є поодинокі спроби звернення до цієї проблеми наукових співробітників, вчителів (Л. Масол, О. Караманов, О. Гринів, І. Ласкій, Л. Гурин), які намагаються популя-ризувати методи і принципи музейної педаго-гіки. Аналіз цього досвіду, виокремлення його особливостей, зокрема, в умовах взаємо-дії школи з музеями, буде метою нашої статті.

Передусім зазначмо, що у Львівському національному університеті ім. І. Франка впроваджують спецкурс “Основи музейної педагогіки” для студентів історичного фа-культету, спеціальність “Історичне краєзнав-ство” (доц. О. Караманов). Курс “Музейна педагогіка” розробив вчитель-методист, Заслужений вчитель України І. Ласкій, мето-дист-координатор ІМЦО Л. Гурин, заступник директора історичного музею, заслужений працівник культури Т. Рудько. Експери-ментально курс впроваджують з 2002 р. на базі СЗШ № 50 м. Львова.

Мета курсу “Музейна педагогіка”, що ґрунтується на принципах особистісно-орієнтованого і розвивального навчання, – організувати ефективне засвоєння учнями культурно-мистецької спадщини у процесі залучення їх до сфери художнього бачення світу, формувати національну свідомість, зацікавити молоде покоління видатними особистостями та творчими постатями все-українського та світового значення, плекати у дітей почуття гордості за рідне місто Львів.

Запропонований курс є універсальним – його можна ефективно застосовувати з першого до дванадцятого класу, залучити вчителів, студентів, митців, науковців, бать-ківську громаду до теоретичних й практичних занять. Ці заняття можна організувати у музеях, школах, концертних залах, театрах тощо.

Внутрішня структура програми узгоджує-ться з двома напрямами взаємодії музею і школи, визначеними Б. Столяровим: “Школа у просторі музею” та “Музейна педагогіка у школі” [3, 158–159]. На нашу думку, перший напрям повинен передбачати тематичні інтегровані уроки на експозиціях в музеях, організацію екскурсій, інтелектуальних ігор, зустрічей з сучасними митцями тощо. Другий акцентує увагу на уроках, що проводять у школі з використанням ілюстративного мате-ріалу музеїв: картин, ілюстрацій, відеокасет, дисків. Ці уроки можна проводити у формі брейн-рингів, виконання різних проектів, театралізованих композицій, “круглих сто-лів”, концертів тощо.

У процесі розробки курсу “Музейна педа-гогіка” ми спиралися на принципи поліху-дожніх програм, визначених академіком Б. Юсовим:

• “духовне піднесення”: розуміння духовних стимулів життя, національної та всесвіт-ньої культури, любов до мистецтва рідного краю;
  
• “живе мистецтво”: живі звуки, фарби, живе слово, спілкування з “живим мистец-твом” на експозиціях в музеях, коли діти стають свідками й учасниками художніх подій, якими є інтегровані уроки мистецтва та музейної педагогіки;
  
• “діяння, радість, захоплення роботою”: почуття радості й бажання брати участь у розробці, викладанні уроку;
  
• “реґіональний компонент”: зміст уроків пов’язується з місцевими, народними і національними художніми традиціями;
  
• “інтегрований підхід”: поєднання різних видів мистецтв на уроках допомагає відчути художнє явище у різному сенсорному вигляді;
  
• “активна участь і творчість самих уч-нів”: художній розвиток досягається через живу участь, творчість, спілкування дітей, вчителів, науковців, митців [4, с. 41].
  

Урахування вищезазначених принципів у процесі реалізації запропонованого курсу, програму якого розроблено для учнів різного шкільного віку (1-4, 5-8, 9-12 класи), дає змогу ефективно вирішити такі завдання:

• запроваджувати інтегративні підходи під час вивчення різних шкільних тем (інтеграція між предметами українська та зарубіжна літератури, історія, львовознавс-тво, християнська етика, мистецтво, художня культура України, художня культура світу, іноземна мова);
  
• керувати пізнавальною активністю учнів на засадах творчого підходу;
  
• впливати на розвиток емоційно-чуттєвої сфери учнів;
  
• сприяти засвоєнню учнями норм моралі, поведінки;
  
• вчити школярів вести мистецький діалог, аналізувати твори мистецтва;
  
• організовувати своєрідне “занурення” учнів в історії культурних цінностей, що зберігаються у музеях Львова;
  
• прищеплювати шанобливе ставлення до міста Львова та митців.
  

Варто зазначити, що уроки з музейної пе-дагогіки, які пройшли апробацію у СЗШ № 50, є своєрідною моделлю інтерактивного навчання, що відповідає такій схемі:

• вступ;
  
• пояснення теми уроку (у процесі взаємодії вчителя з науковим співробітником музею);
  
• адаптація опорних знань (на основі взаємодії вчителя з учнями-експертами);
  
• сприймання теми і відтворення нових знань (діалог наукового співробітника музею із запрошеними митцями, учнями);
  
• підсумок уроку (із застосуванням усних та письмових форм роботи).
  

У межах курсу “Музейна педагогіка” ми можемо запропонувати такі форми організації навчання, що відповідають індивідуальним та віковим особливостям розвитку учнів, їхнім пізнавальним інтересам та сприяють розширенню їхнього світогляду:

1. Практичні уроки в музеях, які передба-чають “живе” спілкування з творами мистецтва у системі художньої культури, задля акцентації на взаємодії різних видів мистецтв: архітектури, скульптури, музики, літератури, театру. Саме в залах музеїв учні мають змогу сприймати мистецтво об’ємно у його внутрішній логіці та відчувати особли-вості художнього мислення окремої епохи.

2. Теоретичні уроки – проводять у школі на основі співпраці із запрошеними співро-бітниками музеїв, що передбачає вико-ристання ілюстративного матеріалу музеїв, а також книг, альбомів, слайдів, фото, відео-касет, дисків тощо.

3. Підсумкові уроки – організовані у формі брейн-рингів, проектів, семінарів тощо за вибором вчителя у музеях або школах.

4. Уроки-концерти, музично-театральні композиції – проводять у процесі взаємодії з професійними або шкільними колективами у концертних залах, музеях, школах. Як пра-вило, на них представлені різні мистецькі жанри: література, музика, хореографія, театр, поезія.

5. Круглі столи – відбуваються у формі зустрічей з науковцями, освітянами, митцями, представниками засобів інформації в музеях, школах.

Багаторічний досвід роботи у процесі апробації курсу “Музейна педагогіка” у СЗШ № 50 м. Львова дає змогу виокремити таку тематику теоретичних уроків:

1. “Найкраще місто на землі – мій Львів”.
   
2. “Історичні подорожі у світ мистецтва”.
   
3. “Що таке музей…”
   
4. “Запрошення в гості”.
   
5. “Символ Львова – лев”.
   
6. “З біографії міста Львова”.
   
7. “Відкриваючи двері в архів”.
   
8. “Заповідні куточки”.
   
9. “Музеї Львова”.
   
10. “Вулицями Львова” (віртуальна гра).
    
11. “Видатні львів’яни”.
    
12. “Львівська мозаїка”.
    

Зауважмо, що запропоновані теми логічно поєднані між собою, мають велику інформа-тивність та адаптовані для різних категорій учнів. Їхня реалізація передбачає засто-сування таких практичних методів:

• заглиблення в історію, музику, літературу, духовну атмосферу конкретної епохи;
  
• зв’язок із сучасністю на основі актуалізації змісту творів минулих епох у контексті сучасної культури (використання літера-турних творів: легенд, оповідань, поезій, пісень сучасних львівських авторів тощо);
  
• “діалог мистецтв” на уроці в музеї (інсценізація фрагменту твору конкретної епохи, використання ілюстративного мате-ріалу епохи або музичних творів).
  

Наведемо приклади уроків, які було проведено на експозиціях в історичному та Національному музеях Львова у межах реалізації програми “Музейна педагогіка”: “Ренесанс у Львові”, “Музика бароко”, “Музичні інструменти у колекції історичного музею”, “Предмет та його життя в мистецтві. Годинник”, “Пам’ятки давнього українського мистецтва XIV–XVII ст. у колекції Націо-нального музею”, “Жанри живопису”, “Львів крізь століття”, “Т. Шевченко. Крізь віки і континенти”, “Львівські митці-лавреати На-ціональної премії ім. Т. Г. Шевченка”, “Українські митці XX ст. у Львові”, “Видатні львів’яни. І. Труш, О. Новаківський”, “…і переливи барв, і динамічність ліній. С. Гординський”, “Сучасна скульптура. В. Одрехівський”, “Сучасне мистецтво Львова. В. Патик” та багато інших.

Втілення програми “Музейна педагогіка” у СЗШ № 50 відбувається під час проведення щорічних (від 2002 р.) педагогічних мара-фонів на українознавчу тематику, що розви-вають практичну художньо-естетичну діяль-ність учнів, уміння знаходити та оцінювати інформацію. Ці марафони проходять з 25 травня по 15 червня та охоплюють учнів перших-восьмих та десятих класів. Їхня мета – ознайомити учнів з культурно-мистецькою спадщиною Львова, а також систематизувати знання школярів з таких предметів: мистецтво, художня культура України, художня культура світу, львовознавство, історія, українська та зарубіжна літератури, християнська етика, музичне та образотворче мистецтво, дати учням можливість відчути особливості художнього мислення окремої епохи.

Усі заходи готують вчителі-предметники, класні керівники, музейні працівники спільно із спеціально запрошеними митцями та учнями, що виконують ролі екскурсоводів та експертів. Також залучаємо творчу раду учнів і творчу раду батьків. Кожний марафон складається приблизно з 50-ти заходів, що передбачають проведення принаймні трьох інтегрованих уроків на музейних експозиціях.

Враховуючи досвід проведення таких марафонів, оргкомітет розробив частину діагностики спостережень, почуттів, вражень учнів, які виникали під час відвідування музеїв, що враховується у наступній роботі. Головними формами проведення педагогіч-них марафонів є інтегровані практичні й теоретичні уроки, уроки-подорожі, уроки-екскурсії “Вулицями Львова”, уроки-проекти, уроки-концерти, брейн-ринги, круглі столи. Зазначмо, що усі заходи відповідають конкретній темі. Наприклад, п’ятий марафон (2007) було присвячено року скульптора І. Пінзеля, а за епіграф взяли слова львівського поета Р. Братуня “Знову, Львове, ти мені відкрився у бурхливім леті літ…”

Варто зауважити, що усі заходи п’яти проведених марафонів з “Музейної педаго-гіки” перебувають у функціональній взаємо-дії, що підвищує якість навчально-виховного процесу, в якій за, висловом І. Зязюна, “має бути поєднання інтелекту і почуттів”.

На основі проаналізованого матеріалу та досвіду організації різних форм роботи з учнями у межах курсу “Музейна педагогіка” можна запропонувати таку технологію проведення уроків:

1. Практичні уроки рекомендуємо проводити у музеях вчителям, науковим співробітникам музеїв, запрошеним мистецьким колективам, митцям. До співпраці варто залучати учнів-експертів, творчу раду батьків тощо. У процесі роботи рекомендуємо звертати увагу на кількість експонатів, обраних музейними співробітниками відповідно до теми, та тривалість уроку.
   

Вікова диференціація	Кількість експонатів	Час проведення уроку
1-4 класи	5-7	25-35 хв
5-8 класи	7-10	35-45 хв
9-12 класи	8-12	45-60 хв

Практичні уроки в музеях доцільно проводити у навчальний та позаурочний час у межах навчальної практики (червень).

2. Теоретичні уроки у школах пропонуємо організовувати вчителям, запрошеним науковим співробітникам музеїв, запрошеним митцям із залученням творчої ради учнів, творчої ради батьків.
   
3. Концерти, музично-театральні компо-зиції доцільно проводити у концертній залі ім. Людкевича Львівської обласної філармо-нії, запрошувати до співпраці та діалогу учителів різних шкіл, учнів Львівської хореографічної школи, ЛССМШІ ім. С. Кру-шельницької, студентів ЛДМА ім. М. Лисен-ка. Ми погоджуємося з визначенням Л. Масол, що уроки з музейної педагогіки повинні мати інтегрований характер, активізувати пам’ять, емоційну сферу, увагу, інтелект учнів. Відповідно інтеграція знань та уявлень здійснюватиметься на таких рівнях, як духовно-світоглядний (взаємозв’язок усіх видів мистецтв через спільну тему); естетико-мистецтвознавчий (через спільність понять та універсалізм категорій) та психолого-педагогічний (шляхом застосування педаго-гічних технологій різного типу) [2, 3].
   
4. Перспективи взаємодії музею зі шко-лою ми вбачаємо у постійному підвищенні ефективності форм музейно-педагогічної співпраці на засадах активної державної підтримки, створенні реґіонального центру з музейної педагогіки у Львові, який умож-ливить тісну взаємодію закладів освіти з музеями для реалізації принципів гуманізації та демократизації навчально-виховного процесу.
   

Література

1. Караманов О. Формування особистості учнів у контексті музейної педагогіки // Науковий вісник Чернівецького університету. Серія “Педагогіка та психологія”. – Чернівці: Рута, 2005. – Вип. 278. – С. 68–73.

2. Масол Л. Виховний потенціал мистецтва – джерело освітніх інновацій // Мистецтво та освіта. – 2001. – № 1. – С. 2–5.

3. Столяров Б. Музейная педагогика: история, теория, практика. Учебное пособие. – М., 2004. – С. 158–159.

4. Юсов Б. Принципи побудови інтегрованих поліхудожніх програм з образотворчого мистецтва // Мистецтво та освіта. – 2001. – № 3. – С. 40–41.


(Титульна сторінка)


Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти


Кафедра педагогіки


Курсовий проект

“Конкретизація навчальних цілей та шляхів їх досягнення – ключ до подолання педагогічних стереотипів у підготовці та проведенні сучасного уроку”


Виконала: Кацюба Ірина Ярославівна

вчитель початкових класів,

старший вчитель

СЗШ № 37 м. Львова

Науковий керівник: Барна М. М.,

зав. кафедри педагогіки,

кандидат педагогічних наук, доцент


Львів 2007


Анотація


Проект спрямовано на подолання педагогічних стереотипів у підготовці та проведенні уроків, конкретизацію навчальних цілей та шляхів їх досягнення на основі таксономії Б. Блума.


Зміст


Вступ

І. Внутрішня структура портфоліо проектів

ІІ. Внутрішня структура навчального проекту

ІІІ. Основна частина

3.1. Типові помилки і правила постановки навчальних цілей

3.2. Таксономії навчальних цілей у різних доменах

3.3. Конспект інтегрованого заняття з загальнопізнавальної теми “Людське Я”

3.3.1 Навчальні цілі когнітивного домену

3.3.2 Самоаналіз запитань (завдань), які забезпечують досягнення конкретизованих цілей

3.3.3. План інтегрованого заняття

3.3.4. Зміст і завдання заняття

3.3.5. Додатки

ІV. Висновок

V. Список використаної літератури


Ми маємо справу з найскладнішим, неоціненним,

найдорожчим, що є в житті – з людиною.

Від нас, від нашого вміння, майстерності, мистецтва,

мудрості залежить її життя, здоров’я, розум,

характер, воля, громадянське й інтелектуальне

обличчя, її місце і роль у житті, її щастя.

В. Сухомлинський


Вступ


Перетворення в українському суспільстві докорінно змінили орієнтації в галузі освіти. Нова освітня філософія визначила головну стратегію педагогічної діяльності: спрямування навчально-виховного процесу на формування духовного світу особистості, утвердження загальнолюдських цінностей, розкриття потенційних можливостей та здібностей учнів.

Розв’язання цих актуальних проблем можливе лише на основі широкого запровадження нових педагогічних технологій, спрямованих на всебічний розвиток дитини.

А що може бути кращим для становлення особистості, ніж відчуття успіху й задоволення від результатів своєї праці.

Сутність проектної технології полягає у функціонуванні цілісної системи дидактичних засобів (змісту, методів, прийомів тощо), що адаптує навчально-виховний процес до структурних і організаційних вимог навчального проектування. Воно зокрема передбачає системне і послідовне моделювання тренувального вирішення проблемних ситуацій, які потребують від учасників освітнього процесу пошукових зусиль, спрямованих на дослідження і розробку оптимальних шляхів вирішення проектів, їх неодмінний публічний захист і аналіз результатів упровадження.

Найперспективнішими видами проектної діяльності є колективні міжпредметні чи надпредметні проекти, які є інтегруючим чинником. Вони не тільки систематизують знання, а й забезпечують максимальне наближення до реальних потреб життя, творчої самореалізації, природовідповідного розвитку.

Проект спрямований на подолання педагогічних стереотипів у підготовці та проведенні уроків, розвиток професійної компетентності у постановці та реалізації діагностичних навчальних цілей. А ключем до подолання педагогічних стереотипів у підготовці та проведенні сучасного уроку є конкретизація навчальних цілей та шляхів їх досягнення. Очевидно, що сучасному вчителеві потрібно навчитися формулювати цілі настільки точно і чітко, щоб можна було однозначно зробити висновок про ступінь їхньої реалізації та сконструювати такий дидактичний процес, який гарантував би їх досягнення упродовж заданого часу. Досягнути цього можна, створивши максимально чітку, зрозумілу й конкретну мову для опису цілей навчання, на яку вчитель може перевести недостатньо чіткі формулювання.

На реалізацію цих завдань і спрямований проект.


І. Внутрішня структура портфоліо проектів


Загальна тема. Як навчати цікаво й ефективно


Вид за домінуючою діяльністю: творчий.


Вид за предметно-змістовою галуззю: міжпредметний.


Вид за тривалістю: довготривалий.


Вид за кількістю учасників: індивідуальни


Проблема: педагогічні стереотипи у підготовці та проведенні уроків.


Предмет: психолого-педагогічні закономірності організації навчально-виховного процесу в контексті особистісно-орієнтованого навчання.


Об’єкт: процес навчання.


Мета: розвиток професійної компетенції вчителів в організації навчально-виховного процесу молодших школярів в умовах модернізації освітньої системи.


Завдання:

1. Оволодіння основами проектної діяльності з погляду вчителя і з погляду учня.
   
2. Розробка навчальних проектів за темами спецкурсів відповідно до плану підвищення кваліфікації.
   

ІІ. Внутрішня структура навчального проекту