Консульське право

Вид материала

Диплом

Содержание 2.2. Органи держави, які здійснюють дипломатичні функції за кордоном

Подобный материал:

• Право собственности на полезные ископаемые, 305.21kb.
• Программа кандидатского экзамена по специальности 12. 00. 02 Конституционное право;, 412.26kb.
• Основной образовательной программы подготовки аспирантов по отрасли юридические науки, 949.09kb.
• Правовая модель доверительной собственности (траста) и использование ее в наследственном, 745.07kb.
• Е. В. Соломонов предпринимательское право учебно-методический комплекс, 10090.2kb.
• Авторские права на музыкальные произведения и их защита по гражданскому праву российской, 825.72kb.
• Г. В. Плеханова Факультет политологии и права Дисциплина: Юридическая ответственность, 63.45kb.
• Учебно-методический комплекс по дисциплине «страховое право» Для направления/специальности, 660.09kb.
• Исключительное право: правовая природа и роль в гражданском обороте 12. 00. 03 гражданское, 801.98kb.
• Планы семинарских занятий по дисциплине «Международное частное право», 47.81kb.

1. Парламент. За конституціями більшості держав, парламент як загальнодержавний представницький орган покликаний здійснювати загальне керівництво зовнішньою політикою держави. Однак сфери його компетенції різні і значною мірою залежать від державного ладу, розвитку демократії, існуючих традицій тощо. Сьогодні можна виді­лити дві основні тенденції в реалізації зовнішньополітич­ного курсу держав.

Перша тенденція виявляється у посиленні виконавчої влади за рахунок значного скорочення можливостей і впли­ву законодавчої влади (США, Фінляндія, ФРН, Росія тощо).

Друга тенденція виявляється в активізації ролі парла­менту у зовнішній політиці. Хоча за своїми темпами і мас­штабами вона значно відстає від першої (Швеція та Чехія).

Традиційними питаннями, які розв'язує сьогодні пар­ламент, є:

• питання війни і миру;
  
• територіальні зміни;
  
• ратифікація міжнародних договорів та угод;
  
• визначення видатків на зовнішньополітичні заходи тощо.
  

Згідно з Конституцією США, парламент має право "ого­лошувати війну, видавати каперські свідоцтва і дозволи на репресалії, встановлювати правила стосовно захоплень на суші та морі" (ст. 1, розд. 8). Без санкції парламенту прези­дент може ввести війська у військові дії лише для відбиття, раптового нападу на країну і за надзвичайної ситуації. Од­нак на практиці до формального оголошення війни парла­мент США звертався лише у п'яти випадках (а їх понад 200). Рішення про застосування військової сили президент прий­мав одноосібно.

Японський парламент обговорює і ратифікує укладені урядом міжнародні договори та угоди, приймає закони, що регулюють політичні та економічні відносини держави з іно­земними державами. Він визначає і затверджує бюджетні асигнування на утримання дипломатичних органів як у кра­їні, так і за кордоном, затверджує витрати, пов'язані з на­данням фінансової підтримки національним монополіям у їх міжнародній діяльності.

Згідно з законом Японії про парламент і регламентами палат, усіма питаннями, що стосуються зовнішньополітич­ної і зовнішньоекономічної сфери, мають займатися комісії із закордонних справ, палати представників і палати рад­ників. Вони подають на затвердження у відповідні палати законопроекти про ратифікацію міжнародних договорів та угод, проекти резолюцій з різних питань зовнішньоеконо­мічної діяльності Кабінету Міністрів тощо.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парла­мент — Верховна Рада України. Вона визначає основну місію зовнішньої політики держави. Це здійснюється у фор­мі декларації з тих чи інших питань, звернень, заяв, поста­нов. Усі інші державні органи України, які конкретизують зовнішню функцію держави, зобов'язані проводити зовніш­ньоекономічні заходи згідно з принципами, визначеними Верховною Радою.

До повноважень Верховної Ради України у сфері зовніш­ньої політики належить:

• визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;
  

• заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України;
  
• оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України;
  
• затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнарод­ним організаціям, а також про одержання Україною від іно­земних держав, банків і міжнародних фінансових органі­зацій позик, не передбачених Державним бюджетом Украї­ни, здійснення контролю за їх використанням;
  
• схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про скерування підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів зброй­них сил інших держав на територію України;
  
• надання у встановлений законом строк згоди на обо­в'язковість міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів України;
  
• здійснення парламентського контролю у межах, ви­значених Конституцією.
  

Однією з форм контролю з боку Верховної Ради є обгово­рення доповідей парламентських делегацій, що брали участь у роботі міжнародних організацій, нарадах і переговорах з іноземними державами.

Ще однією формою участі парламенту в реалізації зов­нішньої політики України є діяльність Комітету у закор­донних справах і зв'язках з СНД.

Верховна Рада України широко контактує з парламен­тами інших держав у формі обміну парламентськими деле­гаціями, участі нашої делегації в роботі Парламентської Асамблеї Ради Європи тощо. У своїй діяльності ці групи є не просто групами депутатів, вони є тимчасовими органами Верховної Ради України і підпорядковуються їй.

Депутати Верховної Ради України здійснюють поїздки за кордон як члени делегацій і як спеціальні представники України. Вони мають право на дипломатичний паспорт і ко­ристуються правами, привілеями та імунітетами диплома­тичного представника держави.

Водночас парламент не може виступати органом, який би максимально ефективно здійснював зовнішню політику. Це зумовлено тим, що парламент функціонує сесійно, біль­шість депутатів не є професійно підготовленими з цих пи­тань. Через парламент інколи неможливо розв'язати питан­ня, що потребує негайного втручання. Саме тому важлива роль належить головним посадовим особам держави, що ма­ють великий вплив у дипломатичному процесі.

2. Глава держави. Порядок призначення й обсяг повно­важень глави держави визначаються Конституцією і полі­тичною системою кожної держави. Місце глави держави у дипломатичному процесі — це, передусім, багатовікова традиція, що склалася у відносинах між державами. У ми­нулому його постать уособлювалась із суверенітетом держа­ви та суб'єктом міжнародного права.

Залежно від державного ладу, який існує в тій чи іншій країні, главою держави може бути одноосібний (король, пре­зидент) або колективний орган (наприклад, Федеральна рада в Швейцарії, Президія Верховної Ради СРСР, яка впродовж тривалого часу виконувала цю функцію). Обсяг диплома­тичних функцій також може відрізнятися у різних держа­вах. Зокрема, монарх Великобританії відіграє у дипло­матичному процесі формальну роль, оскільки коло його повноважень досить вузьке. Президент США, і як глава дер­жави, і як глава уряду, наділений досить значними дипло­матичними функціями. Він приймає офіційні послання від іноземних держав і офіційно звертається до інших урядів з питань, що стосуються американської зовнішньої політи­ки. Він визначає визнання чи невизнання США іноземних урядів, приймає рішення про відмову у визнанні, розірванні або припиненні дипломатичних відносин.

Відповідно до Закону про національну безпеку 1947 р., президент є головою Ради національної безпеки, яка ство­рена при ньому як головний консультативний орган з пи­тань зовнішньої політики й її військових аспектів. Повно­важення президента значно розширюються в результаті за­стосування виконавчою владою т. зв. виконавчих угод, тобто таких, що затверджуються сенатом шляхом ратифікації договорів. Але з точки зору законодавства США вони ма­ють майже однакову з договорами юридичну силу.

Відповідно до ст. 102 Конституції, Президент України є главою держави і виступає від її імені. Найбільш повно його повноваження у дипломатичній сфері передбачені ст. 106 Конституції, яка встановлює, що Президент України:

• забезпечує державну незалежність, національну без­пеку і правонаступництво держави (п. 1);
  
• представляє державу в міжнародних відносинах, здій­снює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держа­ви, проводить переговори та укладає міжнародні договори України (п. 3);
  

• приймає рішення про визнання іноземних держав (п. 4);
  

• призначає та звільняє глав дипломатичних представ­ництв України в інших державах і при міжнародних органі­заціях; приймає вірчі й відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав (п. 5);
  

• вносить до Верховної Ради України подання про ого­лошення стану війни та приймає рішення про використан­ня Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України (п. 19);
  
• присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини (п. 24);
  
• приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надан­ня притулку в Україні (п. 26).
  

Особливістю правового статусу глави держави, який бере участь у дипломатичному процесі, є те, що він завжди осо­бисто і безпосередньо може зустрічатися, вести переговори та листування з главами інших держав. Під час виконання цих функцій йому не потрібні спеціальні повноваження. Компетенція глави держави у сфері міжнародних відносин базується на нормах звичаєвого права та конституції, відпо­відно до яких його владні функції є формою вираження волі держави, що породжує відповідні міжнародно-правові на­слідки.

У сфері дипломатичних відносин важливе місце нале­жить питанню про титул глави держави. Почесний титул присвоюється йому при усних та письмових зверненнях до нього або при визначенні його в офіційних актах. Найбільш поширеними титулами є король, імператор, емір, великий герцог тощо. Почесні титули чинять відповідний вплив на обсяг почестей під час поїздки глави держави за кордон, а також на форму звертання. У період здійснення своїх функцій за кордоном глава держави перебуває під захистом норм міжнародного права і користується всіма перевагами, привілеями та імунітетами. Сюди належать: право на пова­гу, тобто на святковий прийом та особливі почесті, які на­даються прапору глави держави; свобода відносин зі своєю та іншими державами за допомогою кур'єрів або шифрів; особиста недоторканність; вилучення з-під юрисдикції; не­доторканність особистих речей та приміщення (будинок, ко­рабель, вагон, літак).

Імунітети та привілеї поширюються також і на осіб, що супроводжують главу держави, зокрема на членів його сім'ї. Сьогодні з цього приводу вже склався міжнародний звичай і більшість держав неухильно дотримуються його на прак­тиці.

Будь-яке перебування глави держави на території іно­земної держави у мирний час, виключаючи поїздку "інког­ніто", має бути узгоджене з відповідним урядом іноземної держави. А тому образа, поранення чи вбивство глави дер­жави є міжнародним деліктом стосовно держави, представ­ником якої є потерпілий.

3. Уряд і Глава уряду. Уряд здійснює загальне політич­не та оперативне керівництво зовнішніми відносинами дер­жави. Він має неоднакову назву в різних державах, що зу­мовлено певними обставинами. У різних державах існує відповідний поділ компетенції парламенту, глави держави і глави уряду в сфері зовнішньої політики. У високорозви-нутих державах усі функції у сфері зовнішніх відносин зо­середжені переважно в руках уряду. Це характерно для Ве­ликобританії, США, Німеччини, Франції. Зокрема, у Ве­ликобританії і ФРН прем'єри відповідають за керівництво і реалізацію зовнішньої політики держави.

Якщо проаналізувати конституційне законодавство цілої низки провідних держав світу, можна виявити певну зако­номірність, яка полягає в тому, що у сфері зовнішніх відно­син з боку уряду відбувається поступове закріплення про­відної і визначальної його ролі, відсутня детальна регламен­тація компетенції уряду та обмеження форми контролю за його діяльністю у цій сфері з боку парламенту та його органів. А тому у практиці діяльності урядів цих країн наявні угоди, що приймаються у спрощеній формі, тобто такі, що не потребують схвалення парламенту.

Поширеною формою дипломатичної діяльності урядів є нота уряду, послання глави уряду, скерування та прийман­ня у себе урядових делегацій, переговори з ними та підпи­сання міжнародних угод і спільних заяв. Глава уряду має право вести переговори та укладати договори з іноземними державами як на території своєї держави, так і за кордоном без отримання спеціальних для цього повноважень. Деякі функції він виконує згідно зі своїм правовим статусом (ех officio).

У деяких державах функції глави держави і глави уря­ду виконує одна й та ж особа (США). Компетенцією у сфері зовнішніх відносин наділений не лише глава уряду, але й уряд як колективний орган, що здійснює загальне керів­ництво в управлінській сфері.

Відповідно до ст. 116 Конституції України, Кабінет Мі­ністрів України:

• забезпечує державний суверенітет і економічну са­мостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів Украї­ни, актів Президента України (п. 1);
  
• організовує і забезпечує здійснення зовнішньоеконо­мічної діяльності України, митної справи (п. 8);
  
• спрямовує і координує роботу міністрів, інших органів виконавчої влади (п. 9).
  

4. Міністерство закордонних справ (МЗС). МЗС є цен­тральним органом виконавчої влади, який забезпечує, відпо­відно до наданих йому повноважень, проведення зовнішньої політики держави, координує діяльність усіх міністерств і відомств у сфері зовнішніх відносин. Цей орган має різні назви, наприклад, Форін Офіс (Foreign Office) у Велико­британії, Державний департамент у США, Міністерство зов­нішніх відносин у Франції, Міністерство зовнішніх зносин і культур в Аргентині. Але найбільш поширеною його назвою є міністерство або відомство закордонних справ. Зазначимо, що відмінності у назві не змінюють суті обов'язків і функцій цих відомств.

Уперше термін був вжитий у Франції 1589 р., хоча його витоки дещо давніші. Однак апарат, що відав питаннями зовнішніх справ, досить пізно виділився із канцелярії гла­ви держави. Зокрема, державний секретар з іноземних справ Англії згадується з 1253 р., у Франції "le clairque du secrite" (секретний писар) з'являється з 1318 р. і лише у 1589 р. виникає термін "міністр закордонних справ".

Місце МЗС у системі державного механізму реалізації зовнішньої політики зумовлене тим, що це професійний, постійно діючий орган держави у цій сфері. Правовий ста­тус МЗС України визначений у "Положенні про Міністер­ство закордонних справ України", затвердженому Указом Президента України від 3 квітня 1999 р.

Згідно з цим положенням, основними завданнями МЗС України є:

• участь у забезпеченні національних інтересів і безпе­ки України шляхом підтримання мирного і взаємовигідно­го співробітництва з членами міжнародного співробітництва;
  
• сприяння забезпеченню стабільності міжнародного становища України, піднесенню її міжнародного авторите­ту, поширенню у світі образу України як надійного і перед­бачуваного партнера;
  
• створення сприятливих зовнішніх умов для зміцнен­ня незалежності, державного суверенітету, економічної самостійності та збереження територіальної цілісності Ук­раїни;
  

• забезпечення відповідно до наданих повноважень цілісності та узгодженості зовнішньополітичного курсу України;
  
• захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном;
  

— сприяння розвитку зв'язків із зарубіжними україн­ськими громадами та надання цим громадам підтримки і за­хисту відповідно до норм міжнародного права та чинного законодавства України.

Відповідно до покладених на нього завдань МЗС Украї­ни бере участь у здійсненні зовнішньополітичної діяльності держави, розробляє пропозиції щодо засад зовнішніх зно­син й у встановленому порядку подає їх Президентові Укра­їни, розробляє і надає Президентові та Кабінетові Міністрів пропозиції щодо ініціатив міжнародного характеру та за­ходів, спрямованих на підвищення ефективності співпраці України з іноземними державами і міжнародними органі­заціями; розробляє та вносить на розгляд Президента Укра­їни пропозиції щодо визнання іноземних держав, встанов­лення дипломатичних відносин з іноземними державами; проводить роботу щодо підвищення ролі міжнародного пра­ва у міжнародних відносинах.

Крім цього, МЗС України сприяє: розширенню політич­них, економічних, науково-технічних, культурних, гумані­тарних та інших зв'язків з іноземними державами і міжна­родними організаціями; взаємодії органів виконавчої вла­ди з органами законодавчої і судової влади при здійсненні ними зовнішніх зносин та дотриманні міжнародних зобов'я­зань України; діяльності іноземних дипломатичних пред­ставництв та консульських установ, представництв міжна­родних організацій в Україні, а також здійснює контроль за дотриманням дипломатичних і консульських привілеїв та імунітетів.

У встановленому порядку МЗС вносить пропозиції щодо організації та діяльності дипломатичної служби України, забезпечує проведення єдиної кадрової політики і функціо­нування структур, пов'язаних з підготовкою, перепідготов­кою та підвищенням кваліфікації кадрів дипломатичної служби.

Через дипломатичні представництва та консульські уста­нови України за кордоном міністерство вживає заходів для поновлення порушених прав юридичних осіб і громадян своєї держави, забезпечує можливість користування у пов­ному обсязі правами, наданими їм законодавством країни перебування та міжнародним правом.

У межах своєї компетенції МЗС України забезпечує ре­алізацію державної політики стосовно державної таємниці, контроль за її збереженням у центральному апараті, у дипло­матичних представництвах, консульських установах України за кордоном, її представництвах при міжнародних органі­заціях.

МЗС має право одержувати у встановленому законодав­ством порядку від міністрів, інших центральних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а та­кож підприємств, установ і організацій документи і матеріа­ли для забезпечення виконання покладених на нього зав­дань. Крім цього, міністерство має право утворювати від­повідні комісії та експертні групи, залучати на договірній основі фахівців для підготовки проектів актів законодав­ства, здійснення їх експертизи і надання консультацій.

МЗС України очолює міністр, якого призначає і звільняє з посади Президент України у встановленому законодав­ством порядку. З питань, що належать до його конституцій­них повноважень, він підпорядковується безпосередньо Президентові. За посадою міністр входить до складу Ради національної безпеки і оборони України; без спеціальних повноважень представляє державу у зовнішніх зносинах на двосторонніх і багатосторонніх переговорах, підписує між­народні договори України. До його повноважень належать питання про присвоєння дипломатичних рангів від аташе до радника першого класу, затвердження кошторисів і штатних розписів дипломатичних представництв та кон­сульських установ України за кордоном, представництв при міжнародних організаціях.

Згідно з чинним законодавством, він призначає на поса­ди та звільняє з посад працівників центрального апарату МЗС України, дипломатичних та консульських установ

України за кордоном, представництв при міжнародних організаціях, а також ректора Дипломатичної академії при МЗС України, керівників інших організацій та установ, що належать до сфери діяльності міністерства.

Для розгляду наукових рекомендацій та інших пропо­зицій щодо головних напрямів розвитку зовнішньої політи­ки України, обговорення і вивчення найважливіших міжна­родних проблем у МЗС може утворюватися наукова рада з висококваліфікованих фахівців і вчених, склад якої за­тверджує міністр.

Правовий статус міністра закордонних справ відрізняєть­ся тим, що він, як і глава держави та глава уряду, може вести переговори без спеціальних повноважень і має право підписувати міжнародні договори. Під час поїздок за кор­дон він користується дипломатичними привілеями та іму­нітетами.

Найближчі співробітники міністра закордонних справ, якщо вони ведуть переговори з іноземним дипломатом у кон­кретній країні, вважаються такими, що виступають з доз­волу міністра закордонних справ. А тому, крім міністра, ніхто з відповідальних працівників міністерства без спеці­ального повноваження не може підписати договір з інозем­ною державою.

У всіх державах міністр закордонних справ, зазвичай, бере участь у проведенні переговорів з іноземними делега­ціями, підписує з ними договори, приймає дипломатичних представників у зв'язку з врученням ними вірчих грамот главі держави, бере участь у святкових прийомах диплома­тичних представників та іноземних зовнішньополітичних делегацій, дає дозвіл на опублікування угод та договорів з іноземними державами, призначає відповідних службових осіб для роботи за кордоном, завіряє вірчі, відкличні грамо­ти і консульські патенти, скріплює мандати та інші доку­менти уповноважених різних відомств за кордоном.

У всіх країнах МЗС складається із трьох груп відділів (управлінь): територіальні, функціональні та адміністративні.

Територіальні відділи здійснюють поточну оперативну роботу з вивчення політичного та економічного становища в окремих країнах. Відділи систематизують і узагальнюють звіти та зведення, які надходять від представництв за кор­доном. Тут пишуть від імені керівника міністерства інструк­ції для керівника відомства зі складання нот із різних пи­тань щодо країни, яка перебуває в центрі уваги тощо. До таких відділів належать: відділи координації та політич­них відносин щодо Європейського Союзу, ОБСЄ та Ради Європи, Південно-Західної та Північно-Західної Європи, світових міжнародних організацій. Зазвичай, співробітни­ки таких відділів є дипломатами, які побували в цій країні і мають досвід роботи в ній.

Функціональні відділи займаються загальними і конк­ретними питаннями міжнародних відносин, у яких зацікав­лена держава, питаннями міжнародних організацій, про­паганди, преси, консульських і договірних відносин тощо. Серед них можна назвати такі, як відділ міжнародно-пра­вових питань багатостороннього та двостороннього співро­бітництва, міжнародних договорів, державно-правових пи­тань, правових питань державних кордонів. Основне зав­дання функціональних відділів зводиться до підготовки та аналізу матеріалів для делегацій держави на міжнародних конференціях, до підготовки рішення або переговорів з кон­кретних питань будь-якої сфери міжнародних відносин. їх можна назвати оперативними дипломатичними відділами.

Адміністративні підрозділи виконують головним чином допоміжні функції, зокрема з обслуговування апарату МЗС та зарубіжних представництв. Сюди належать загальний секретаріат, управління кадрів, управління організаційно-технічного забезпечення, управління справами, управлін­ня дипломатичних установ. Безумовно, структура МЗС кож­ної держави відображає, передусім, традиції і наступність, що склались упродовж багатьох років зовнішньополітичної діяльності країни, її пріоритети у цьому напрямі тощо.

5. Інші міністри та їх відомства. За своїм спрямуван­ням Міністерство закордонних справ уповноважене здійсню­вати дипломатичні функції, однак останні не перебувають у його виключній компетенції. Сьогодні до процесу реалі­зації зовнішньої політики і дипломатії залучається широке коло спеціалізованих органів державного управління, які за загальним правилом займаються внутрішньоекономічни-ми, соціальними та культурними питаннями. Найчастіше такі функції виконують Міністерство фінансів, Міністерство внутрішніх справ, Міністерство культури, Міністерство тор­гівлі тощо. Крім цього, можуть формуватися координаційні органи, завданням яких є координація діяльності цілої низки міністерств з метою визначення загальної політики при здійсненні дипломатичних функцій (наприклад, у США такими органами є Рада з питань зовнішньоекономічної політики, Комітет з питань торговельної політики). У ФРН відомство федерального канцлера безпосередньо виконує деякі функції МЗС. У Франції важливу роль відіграють створювані президентом ради і комітети — прем'єр-міні­стром.

Враховуючи викладене вище, варто зазначити, що служ­бові особи відповідних міністерств можуть брати участь у дипломатичному процесі шляхом надання їм повноважень для ведення переговорів, представництва на дипломатич­них конференціях, підписання міжнародних договорів тощо.


2.2. ОРГАНИ ДЕРЖАВИ, ЯКІ ЗДІЙСНЮЮТЬ ДИПЛОМАТИЧНІ ФУНКЦІЇ ЗА КОРДОНОМ


На сучасному етапі діяльність органів держави у сфері міжнародних відносин базується, здебільшого, на кодифі­кованих нормах міжнародного права, схвалених і закріпле­них під час дипломатичних конференцій. Користуючись привілеями та імунітетами, що передбачені ними, ці орга­ни безпосередньо представляють свої держави та їхні інте­реси на території держави, в якій вони перебувають, і функ­ціонують як на постійній, так і на тимчасовій основі.

До органів держави, які функціонують за кордоном, належать: постійні дипломатичні представництва, представ­ництва держав при міжнародних організаціях, консульські установи, торговельні представництва, спеціальні місії, або т. зв. місії ad hoc.

1. Основною ланкою серед органів, що на постійній основі здійснюють представництво держави за кордоном, є постійні дипломатичні представництва, акредитовані в інших дер­жавах, зокрема посольства і місії. Найбільш поширені по­сольства як вид дипломатичного представництва. Це пред­ставництва першого, вищого класу, до яких прирівнюється також представництво Ватикану — нунціатури.

Дипломатичне представництво є більш офіційним орга­ном держави, яка скерувала його, порівняно з іншими орга­нами акредитованої держави, що перебувають на території приймаючої країни. Представництво функціонує на основі указів, розпоряджень і постанов глави держави та уряду. Для реалізації своїх повноважень дипломатичне представ­ництво має у своєму розпорядженні рухоме і нерухоме май­но, фінансові ресурси, гербову печатку та бланки відповід­ного зразка, що використовуються для офіційної кореспон­денції.

Внутрішня структура дипломатичного представництва залежить від волі та потреб акредитуючої держави. На прак­тиці в структурі дипломатичного представництва найчасті­ше утворюються такі підрозділи: політичний відділ, відділ культури, відділ преси, економічний відділ, відділ науки і техніки, військовий відділ, консульський відділ, адмі­ністративний відділ, протокольний відділ, відділ технічної служби.

Правовий статус дипломатичних представництв та їх персоналу регламентується нормами міжнародного права. Але на практиці потрібно розв'язувати цілу низку проблем, пов'язаних зі специфікою традицій кожної держави пере­бування, які не є у полі міжнародно-правового регулювання. Важлива роль при цьому належить національному законо­давству країни перебування, норми якого не лише відтво­рюють основні норми дипломатичного права, але й багатьох інших питань, що передбачають їх більш детальну регла­ментацію*. Нормами національного законодавства регла­ментуються також питання, що взагалі не отримали розв'я­зання у міжнародному праві. У кожній державі регламентація окремих сторін стату­су іноземних дипломатичних представництв і їх персоналу має певні особливості, пов'язані з характером державного і суспільного ладу, системою права, традиціями і звичаями. Водночас з метою нормального розвитку міжнародних від­носин держави мають узгоджувати свої дії з національним законодавством, правовою і дипломатичною практикою інших держав.

2. Консульські установи. Відповідно до ст. 17 Віденської конвенції 1963 р. про консульські зносини, яка значною мірою кодифікувала правові норми у цій сфері, акредитую­ча держава, яка не має дипломатичного представництва в приймаючій державі акредитації і не представлена в ній будь-якою третьою державою, може уповноважити кон­сульських службових осіб виконувати дипломатичні функ­ції зі згоди держави перебування. Сфера діяльності консуль­ства значно вужча, ніж посольства, і, переважно, зосеред­жена на торговельно-економічних відносинах та захисті інтересів юридичних і фізичних осіб. Безумовно, така прак­тика є тимчасовим заходом доти, доки не будуть сформо­вані дипломатичні представництва.

З погляду традиційного розподілу функцій та повнова­жень між дипломатичними агентами та консульськими службовцями консульські статути і двосторонні конвенції за загальним правилом не містять положень щодо їх полі­тичної активності у приймаючій державі. Але у багатьох випадках абсолютний розподіл неможливий, оскільки еко­номічні інтереси держави дуже часто тісно пов'язані з її політичними намірами. Ст. 17 Віденської конвенції про кон­сульські зносини не заперечує проти надання можливості для консульських посадових осіб зі згоди приймаючої дер­жави вчиняти дипломатичні акти. Спеціальні угоди, згідно з якими консульський агент може брати участь у диплома­тичній діяльності, передбачають: тимчасове втручання в дипломатичні зносини акредитуючої держави і країни пе­ребування, підтримку неофіційних зносин з невизнаною державою чи урядом або міжнародною організацією, утво­рення ad hoc (спеціальних) консульських установ для пред­ставництва акредитуючої держави в ООН чи її спеціалізо­ваних установах. При цьому варто зазначити, що виконан­ня таких актів консульською посадовою особою не змінює її консульського статусу і не дає їй права претендувати на дипломатичні привілеї та імунітети.

3. Військові місії. Статус осіб зі складу військових місій у сфері дипломатичної діяльності чітко визначений колом питань, що належать до їх компетенції. У літературі по-різному оцінюють призначення військових аташе в процесі реалізації дипломатії. Між керівниками зовнішньополітич­них відомств завлсди відбувалися суперечки з приводу до­пуску військового спеціаліста, військового аташе у власну країну.

Відповідаючи тим, хто виступав з твердженням, що ко­жен військовий аташе — це іноземний розвідувальний центр, французький військовий міністр Фрейсіне підкрес­лював, що якби це твердження було правильне, навіть і тоді "краще знати, куди спрямувати роботу своєї контррозвід­ки, ніж залишитися у повному невіданні". Також у літера­турі зазначалось, що наявність іноземних військових ата­ше полегшує продаж військових таємниць і діяльність зрад­ників. Із цього приводу прозвучала відповідь: "Поки будуть зрадники, знайдуться і покупці товару".

Вирішальними у плані визнання доцільності взаємного допуску окремими державами діяльності іноземних військо­вих аташе є два аргументи. По-перше, кожна держава зав­жди розраховує, що її військовий аташе за кордоном досяг­не ефективнішого результату у своїй роботі, ніж аташе інших держав на її території. По-друге, кожна держава знає, що формальна її відмова від прийняття іноземних військо­вих аташе, як свідчить історичний досвід, призводить до маскування з боку акредитуючих держав, які скеровують за кордон військових спеціалістів під виглядом секретарів або технічних співробітників посольства. Зрештою, держа­ви нерідко використовували ці форми.

Практика відрядження військових аташе за кордон по­чала розвиватися у Західній Європі з часів правління Лю-довіка XIII. Спочатку військових спеціалістів скеровують до союзників, наприклад, Франція — у Швецію, Баварію. У другій половині XVII ст. стає звичаєм відправляти вій­ськових спеціалістів не лише у союзні країни, але й у дружні держави. Практика військових відряджень за кордон отри­мала свій подальший розвиток у результаті війн Французь­кої революції 1789 р. та імперії Наполеона І. Зокрема, гене­рал Бернадотт був призначений урядом Директорії послом у Відень і включив до складу посольства двох своїх ад'ютан­тів, незважаючи на заперечення міністра закордонних справ Талейрана.

У 1806 р. Наполеон І призначає капітана Легранжа дру­гим секретарем французького посольства у Відні і дає йому вказівку "вести належний облік стану справ австрійських полків та місць їх розташування". Такі ж призначення і з та­кими ж дорученнями він робить у Пруссію, Саксонію, Ту­реччину та Персію. У двох останніх державах французькі офіцери мали, крім цього, виконувати і функції інструк­торів туземної армії. Другою формою, яку застосував Напо­леон, був обмін особистими ад'ютантами. Наприклад, при російському імператорові Олександрі І був ад'ютант Напо­леона, а при Наполеоні — ад'ютанти російського імперато­ра ЧернишовТорголі та Гагарін.

Після Наполеона ця практика отримує свій подальший розвиток. Військові спеціалісти, скеровані до іноземної дер­жави, фігурують під різними назвами: в Англії їх назива­ють "військовий секретар посольства", у Пруссії — "повіре­ний у військових справах", у Росії — "військовий агент", "військовий повноважний представник" і, нарешті, у Фран­ції 23 лютого 1831 р. уперше видається наказ з військового відомства, в якому сказано: "офіцери генерального штабу можуть бути представлені у розпорядження міністра закор­донних справ, щоб бути прикріпленими (французькою "ата­ше" — прикріплений) до посольства і використаними для дипломатичних доручень".

Першим нормативним актом, який регулював правовий статус аташе, був іспанський закон 1846 р. У ньому зазна­чалося, що військовий аташе призначається королем термі­ном від двох до чотирьох років за поданням міністра закор­донних справ, за погодженням із військовим або морським міністром, який повинен мати чин не нижче капітана або лейтенанта (на флоті) і користується всіма дипломатични­ми перевагами. У 1870 р. виходить італійський декрет, у якому також уживається термін "аташе". В Іспанії та Франції з 1883 р. вперше з'являється морський аташе.

Війни в Європі та за її межами завжди були значним поштовхом для розвитку інституту військових аташе, оскіль­ки за їх наслідками вироблялася і вдосконалювалась пра­вова основа їх діяльності.

Особливо бурхливий розвиток інституту військових ата­ше почався напередодні та під час Першої світової війни. Зокрема, Сербія напередодні війни призначила своїх вій­ськових аташе у Францію, Англію, Італію, Туреччину та Австрію; південноамериканські держави (Еквадор, Бразилія та Перу) призначили військових аташе в Бельгію, Францію та Англію. Військові аташе Німеччини, Австрії та Болгарії одержали титул "військових повноважних представників" і, таким чином, забезпечували координацію дій союзних армій.

Для вивчення військового досвіду нейтральні держави відряджали своїх аташе не лише у країни, що ведуть вій­ськові дії, але й у нейтральні, які межували з ними: так з'явились шведські аташе у Швейцарії, іспанські — у Данії, чилійські — у Швеції, Норвегії та Нідерландах.

Після завершення Першої світової війни кількість ата­ше продовжувала зростати. У 1920—1921 рр. з'являються авіаційні аташе у США, Англії, Італії, Франції та інших країнах.

Сьогодні легше відповісти на питання про те, які держа­ви не скеровують військових аташе, ніж назвати ті, які їх скеровують.

Актом проголошення незалежності України (1991 р.) ре­ально розпочалося формування збройних сил, відряджання дипломатичних представництв у інші держави, і з усією оче­видністю постала проблема функціонування військових аташе при дипломатичних представництвах. Відповідно до Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. та Положення про дипломатичні представництва України за кордоном, було прийнято Положення про апарат військо­вих аташе України (1992 р.). Згідно з цим Положенням, військовий аташе призначається наказом міністра оборони після попередніх консультацій у МЗС України.

У випадку, якщо практика держави перебування перед­бачає попереднє повідомлення про призначення військово­го аташе, короткі біографічні дані про його кандидатуру повідомляються державі перебування дипломатичними ка­налами.

На посаду військового аташе призначають генералів, адміралів та офіцерів, які перебувають на строковій вій­ськовій службі у Збройних Силах України та є громадяна­ми України. У своїй діяльності військовий аташе керується вказівками посла, а в оперативному плані — діє згідно з ін­струкціями, які безпосередньо надходять від Міністерства оборони України.

Глава дипломатичного представництва України пред­ставляє військового аташе главі держави перебування, міністру закордонних справ та міністру оборони. Надалі ата­ше діє самостійно через відділ зовнішніх зносин Міністер­ства оборони держави перебування.

Крім цього, за спеціальними угодами між зацікавлени­ми державами передбачається діяльність військових місій. Маючи військово-політичний характер, вони здійснюють контроль за виконанням умов міжнародного договору і як органи держави можуть бути постійними або тимчасовими. Вони можуть діяти самостійно як підрозділ спеціального військового представництва акредитуючої держави або вхо­дити до складу міжнародних органів, що складаються із представників різних держав.

У післявоєнний період такі місії діяли на території різ­них держав. Наприклад, військові місії діяли в Кореї, здій­снюючи контроль з 1953 p., в Індокитаї, забезпечуючи ви­конання умов договору про припинення військових дій, який був підписаний у Женеві у 1954 р. Особливо часто здій­снення спеціальних військових місій, які отримали назву МААГ (Military Assistance Advisory Groups), практикували Сполучені Штати Америки.

Військові місії як спеціальні органи держав користують­ся відповідними змінами (mutatis mutandis) до дипломатич­них привілеїв та імунітетів. Вони передбачені відповідно до спеціальних угод між зацікавленими державами або міжна­родного звичаєвого права. Загалом до військової місії, яка має тимчасовий характер, може застосовуватися Конвенція про спеціальні місії 1969 p., якщо на це є згода зацікавле­ної держави.

4. Постійні представництва. Особливу групу суб'єктів, які здійснюють дипломатичну діяльність, утворюють по­стійні представництва держав при міжнародних організаці­ях та делегації на конференціях. Цей різновид діяльності інколи називають "конференційною" або "багатосторонньою дипломатією". Після Другої світової війни цей різновид дипломатії набув особливого розвитку. Постійні представ­ництва держав при міжнародних організаціях є одним з най­важливіших закордонних органів держави. За значенням і організаційною структурою вони наближені до диплома­тичних представництв. Це, фактично, постійне дипломатич­не представництво, акредитоване при відповідній міжна­родній організації з метою реалізації специфічних функцій, що пов'язані з участю держави у цій міжнародній організа­ції. Залежно від характеру міжнародної організації таке представництво користується відповідними змінами (muta­tis mutandis) із дипломатичних привілеїв та імунітетів. Головним міжнародно-правовим документом, який регла­ментує діяльність постійних представників і постійних пред­ставництв при міжнародних організаціях, є Віденська кон­венція про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 р.

Реалізацію права держави-члена щодо заснування по­стійного представництва при організації мають забезпечу­вати як сама організація, так і держава, на території якої розташована штаб-квартира організації або її відділення.

5. Торговельно-економічні місії. Одне з головних питань сучасної дипломатії полягає в тому, щоб з'ясувати, яку роль у ній відіграють економічні проблеми, торгівля, фінанси та інформація про нові технології. У процесі становлення дип­ломатії одне з чільних місць посідала дипломатія. У старо­давній грецькій міфології Гермес, бог торгівлі та прибутку, був покровителем послів. Тоді дипломатію розуміли інакше, включаючи до її методів і обман. На думку британців, їх дипломатія бере свій початок з консульської служби, осно­ви якої були закладені у купецькій хартії 1303 р. Англійські дипломати стверджують, що дипломатія як професія зобо­в'язана, передусім, торгівлі, оскільки вона дала відповід­ний поштовх для перетворення її із непрофесійної дипло­матії на професійну [17, с. 116].

Враховуючи ту обставину, що зі зростанням ролі дипло­матії вона набула політичного характеру, дипломати поча­ли ухилятися від питань, які стосувалися торгових відно­син. Вони вважали, що представляють державу, а не ок­ремих промисловців, а тому їм немає потреби займатися питаннями торгівлі.

Але поступово, починаючи з середини XIX ст., питання торгівлі в діяльності посольств посідає важливе місце, не­зважаючи на значний і тривалий опір дипломатів.

Відомий англійський учений з питань дипломатії Е. Кларк зробив несподіваний висновок про те, що для сприяння торгівлі потрібні інші дипломати, які відрізняються від сьогоднішніх: "Посольській дипломатичній службі, — за­значає він, — потрібні особи, так би мовити, іншої віри, тому що торгівля — це не справа людей, які сидять за сто­лом і пишуть доповіді, чим займаються дипломати" [15, с. 152].

Серед перших держав, які стали на шлях "комерціалі­зації" дипломатії після Другої світової війни, були СІЛА. Прикладом є відомий план державного секретаря США під назвою "план Маршалла". Надалі курс на "торгову дипло­матію" підтримали Німеччина, Англія та Японія.

Реалізація цього напряму в дипломатії призвела до укла­дення значної кількості міжнародних економічних угод (зокрема, утворення Міжнародного валютного фонду, Між­народного банку реконструкції та розвитку, Генеральної угоди з тарифів і торгівлі, Європейського банку реконструк­ції і розвитку).

Після розпаду Радянського Союзу держави, які стали повноправними суб'єктами міжнародного права, почали налагоджувати діяльність своїх дипломатичних представ­ництв. Важливе місце в цьому процесі належало еконо­мічній дипломатії. Серед першочергових завдань при підго­товці спеціалістів-міжнародників у діяльності Інституту міжнародних відносин Київського національного універси­тету імені Тараса Шевченка, факультету міжнародних відносин Львівського національного університету імені Іва­на Франка було звернено особливу увагу на економічну під­готовку майбутніх фахівців. Наслідком цього стала поява навчального посібника "Комерційна дипломатія: торговель­на політика і право" (Львів, 2005), підготовленого колекти­вом авторів факультету міжнародних відносин.

Згідно з Указом Президента України від ЗО квітня 1994 р., було затверджено Положення про торговельно-економічну місію у складі дипломатичного представництва України за кордоном. Торговельно-економічна місія підпорядковуєть­ся главі дипломатичного представництва України за кордо­ном, який здійснює контроль за її роботою.

Основними завданнями торговельно-економічної місії є:

— захист економічних інтересів України, у тому числі у сфері оподаткування та прав суб'єктів підприємницької діяльності України у державі перебування;

• сприяння розвитку торговельно-економічних зв'язків України, залученню іноземних інвестицій у пріоритетні сфери економіки України і виконанню міжнародних дого­ворів України, укладених з державою перебування;
  
• інформування Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України, Міністерства закордонних справ України та інших органів виконавчої влади України про цінову, податкову, тарифну політику, яку проводить держа­ва перебування, стосовно товарів, експортованих з України;
  
• підготовка висновків щодо діяльності імпорту товарів та послуг, залучення кредитів із держави перебування, ви­ходячи із запропонованих державою цін, тарифів, кредит­них ставок тощо.
  

Торговельно-економічну місію очолює керівник торго­вельно-економічної місії, який за посадою є радником-по-сланником або радником закордонної дипломатичної уста­нови України. Керівник торговельно-економічної місії за посадою є членом української частини Спільної міжурядо­вої комісії з питань економічного співробітництва з держа­вою перебування, яка утворюється за відповідним міжна­родним договором України.

Керівник торговельно-економічної місії та його заступ­ник (заступники) є членами дипломатичного персоналу. Інші співробітники торговельно-економічної місії — члена­ми адміністративно-технічного або обслуговуючого персона­лу закордонної установи України.

Керівники торговельно-економічної місії призначають­ся на посаду та звільняються з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Міністерства економіки, погодженим з Міністерством закордонних справ України. Кандидатура на посаду керівника торговельно-економічної місії поперед­ньо погоджується в установленому порядку з Президентом України. Заступник керівника торговельно-економічної мі­сії призначається на посаду та звільняється з посади міні­стром економіки за погодженням з Міністерством закор­донних справ України. Інші співробітники торговельно-економічної місії призначаються міністром економіки України.

6. Особи, які не наділені службовими повноваженнями в рамках держави або міжнародної організації. Очевидно, що неслужбові особи не можуть представляти державу або міжнародну організацію в дипломатичному процесі, за ви­нятком випадків наділення їх спеціальними повноважен­нями. Факт наділення їх відповідними повноваженнями дозволяє прирівняти їх до службових осіб під час виконан­ня дипломатичних функцій. Однак, представляючи інтере­си певних груп, такі особи чинять відповідний вплив на прийняття владних рішень у дипломатичному процесі, не будучи наділеними службовими повноваженнями. До осіб, які не володіють службовими повноваженнями, але беруть участь у дипломатичному процесі, належать керівники полі­тичних партій і рухів, лідери груп тиску.


Глава держави, глава уряду та міністр закордонних справ виконують дипломатичні функції без спеціальних повнова­жень ex officio. Інші особи можуть представляти державу лише в тому випадку, якщо вони є належним чином упов­новажені. Держава може відхилити зобов'язання, покладені на них, на тій підставі, що відповідна угода підписана осо­бою, яка не була наділена повноваженнями діяти від імені держави. Документами, що підтверджують повноваження представника держави, є вірчі грамоти. Хоча може бути і мовчазна згода про визнання цієї особи як повноважного представника держави. Офіційні документи, що підтвер­джують факт надання особі повноважень, є підставою її представницьких функцій.


Контрольні запитання

1. Якими повноваженнями у сфері дипломати наділе­ний Президент України за нормами Конституції України 1996 р.?
   
2. Що є правовою основою діяльності Міністерства за­кордонних справ України?
   
3. Які форми і методи використовує парламент Украї­ни у процесі реалізації зовнішньополітичної функції?
   
4. Які підрозділи існують у структурі МЗС України?
   

5.Як розуміти фразу: "МЗС координує діяльність усіх міністерств і відомств у сфері зовнішніх відносин"?


Розділ 3

Встановлення дипломатичних відносин


3.1Юридичні підстави встановлення дипломатичних відносин

3.2Відкриття дипломатичного представництва

3.3Порядок призначення глави та членів дипломатичного представництва

3.4Персонал дипломатичного представництва

3.5 Припинення дипломатичної місії


3.1 Юридичні підстави встановлення дипломатичних зносин


Дипломатичні відносини є складовою частиною зовніш­ньої політики будь-якої держави і здійснюються за допомо­гою спеціально створених для цього державних органів. Однак не можна вважати дипломатичними відносинами пев­ні міжнародні контакти, які здійснюються особами, що не входять до складу дипломатично-консульської служби, на­приклад, журналістами, представниками торгових фірм, політичних організацій. Оскільки такі міжнародні контак­ти не мають офіційного характеру, вони, відповідно, не тягнуть за собою настання міжнародно-правових наслідків, тобто певних прав і обов'язків для держав. Таким чином, для виникнення дипломатичних відносин між суб'єктами міжнародного права потрібні певні передумови, а саме: на­явність юридичних і фактичних передумов.

Виникнення будь-якої нової держави, згідно з принци­пами міжнародного права, означає її входження у міжна­родне співтовариство як рівноправного суб'єкта. А тому з самого початку така держава в повному обсязі наділена міжнародною правоздатністю, зокрема, правом вступати у дипломатичні зносини з іншими суб'єктами міжнародно­го права.

Оскільки дипломатичні зносини являють собою двосто­ронній процес, то відповідною важливою умовою є бажан­ня інших держав їх підтримувати. У цьому випадку значу­щою передумовою виступає взаємна згода.

Міжнародно-правова процедура встановлення диплома­тичних зносин охоплює декілька взаємозв'язаних стадій, що включають дипломатичне визнання, обмін дипломатич­ними представництвами або підтримання дипломатичних контактів іншими методами.

Перша проблема, з якою стикаються новоутворені дер­жави, — дипломатичне визнання їх з боку інших держав. У період розпаду колоніальних імперій та виникнення знач­ної кількості незалежних держав у Африці, Азії та Ла­тинській Америці питання міжнародного визнання мали особливе значення. Базовими при цьому були норми міжна­родного права, закріплені в Статуті ООН, у Декларації про надання незалежності для колоніальних держав і народів, а також у Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються державних відносин і співробітництва між державами згідно зі Статутом ООН.

Питання визнання неоднозначно розв'язувалося в пері­од "холодної війни", при цьому кожна зі сторін такого про­тистояння відстоювала теорію по-своєму. Певний внесок у процес вироблення демократичних принципів визнання зробили також країни, що розвиваються. На думку індій­ського юриста-міжнародника П. Мукарджі, визнання не повинно залежати від задоволення будь-яких політичних чи економічних умов з боку держави, яка визнає, що "по­дібні угоди підривають роль права в міжнародному співто­варистві" [18, с. 43].

Відповідно до норм міжнародного права існує дві форми визнання держав: de jure (юридичне визнання) і de facto (фактичне визнання).

Дипломатичне визнання — визнання як повноправного суб'єкта міжнародного і, зокрема, дипломатичного права. Воно стосується або нових держав, або урядів, що прийшли до влади неконституційним шляхом. У такому випадку по­дібний акт означає визнання за цим урядом права представ­ляти відповідну державу на міжнародній арені. Наслідка­ми такого визнання є встановлення дипломатичних та інших відносин, обмін дипломатичними представництвами, участь у дипломатичних переговорах, прийняття в члени 00Н та інші міжнародні організації.

За формою надання дипломатичне визнання може бути явно виражене або мовчазне.

Явно виражене дипломатичне визнання настає лише тоді, коли є формальна заява іншої держави у вигляді дек­ларації, декрету, дипломатичної ноти, офіційного комюні­ке, договору або коли воно доводиться до відома іншої сто­рони будь-яким іншим способом. Дипломатичне визнання найчастіше оформляється у вигляді офіційної заяви глави держави, яка здійснює визнання, чи глави уряду. Інколи таке визнання може бути від імені колективного органу. Прикладом є низка постанов Президії Верховної Ради Укра­їни від 26 серпня 1991 р. про визнання державної незалеж­ності Литовської Республіки, Латвійської Республіки та Естонської Республіки і проведення відповідних переговорів щодо підписання з ними Угоди про встановлення диплома­тичних відносин. А вже в наступних постановах від 11 груд­ня 1991 р. про визнання державної незалежності Респуб­ліки Словенії та Хорватії Президія Верховної Ради України вирішила встановити з ними дипломатичні відносини в пов­ному обсязі [13, с. 62—63, 67—68].

Мовчазне дипломатичне визнання настає, коли вчиня­ється певний акт, який можливий лише за умови визнан­ня. Серед методів такого визнання найчастіше трапляється встановлення дипломатичних відносин. Визнання уряду таким чином вважається тоді, коли іноземне дипломатичне представництво знову повертається до нормальних відно­син з Міністерством закордонних справ країни перебуван­ня. Але той факт, що посольство не закрите, зовсім не озна­чає визнання, якщо припинені будь-які офіційні контакти.

Для прийому нової держави як члена міжнародної орга­нізації не потрібно її визнання всіма державами-членами, оскільки останнє відбувається переважно на двосторонньо­му рівні. Відповідно до існуючої міжнародної практики, дипло­матичні відносини між державами можуть бути встановлені переважно у формі взаємного визнання de jure. Від цього принципу відхилення траплялись дуже рідко. Зокрема, у 1949 р. представник Ізраїлю у Великобританії був скеро­ваний у ранзі посла. Поряд із врученням вірчих грамот Ве­ликобританія не кваліфікувала цей факт як визнання Ізраї­лю de jure, а лише de facto. Аналогічною була позиція СІЛА у 1919 р. стосовно Фінляндії.

Визнання de facto має неповний характер. Основний зміст цієї форми визнання полягає в тому, що, не маючи змоги заперечувати факт існування держави, уряд іншої держави не встановлює з нею дипломатичні відносини. Але при цьому він вступає з нею у ділові контакти (наприклад, торговельні чи культурні).

Хоча розв'язання питання про встановлення диплома­тичних відносин з тією чи іншою державою є прерогативою кожної суверенної держави, потрібно враховувати важ­ливість розвитку дружніх відносин з усіма державами, що є однією з головних цілей Організації Об'єднаних Націй.

Рішення про встановлення дипломатичних відносин може бути прийнято одночасно з повним визнанням, але деколи це відбувається дещо пізніше, наприклад, під час переговорів між двома зацікавленими сторонами.

Інколи переговори щодо встановлення дипломатичних відносин проводяться урядовою делегацією, яка бере участь у святкуванні дня проголошення незалежності в цій країні, або одним із дипломатичних представництв за кордоном. При проведенні таких переговорів сторони домовляються про факт встановлення дипломатичних відносин, рівень дипломатичних представництв, якими вони будуть пред­ставлені, а також про строк набуття чинності досягнутої угоди.

Документами, які підтверджують факт встановлення дипломатичних відносин, можуть бути двостороння угода або ідентичні ноти, якими обмінюються представники сто­рін, що вели переговори.

Ст. 2 Віденської конвенції зазначає, що "встановлення дипломатичних відносин між державами та заснування по­стійних дипломатичних представництв здійснюється за вза­ємною згодою". Таким чином, Конвенція виходить зі "зго­ди", тобто обопільної волі двох держав, але не передбачає при цьому форму такої згоди. Це означає, що ця згода може бути виражена як письмово, так і усно.

У міжнародному праві існує правило, яке позначається латинським терміном jus legationis. Воно означає фундамен­тальне право кожної держави скеровувати дипломатичних представників у інші держави і, відповідно, також прийма­ти їх у себе. Отже, право дипломатичних представництв може бути як у активній, так і в пасивній формі. З цього права випливають і обов'язки держав.

Водночас треба зазначити, що жодна держава не змуше­на відряджати чи приймати постійні дипломатичні пред­ставництва, проте вона також не має права відмовити у прийнятті дипломатичних представників. Більше того, вона не може наполягати на тому, щоб інша країна відмо­вилась від встановлення дипломатичних відносин із будь-якою іншою державою.

З огляду на це, історія дипломатичних відносин фіксує випадки грубого порушення норм дипломатичного права в період існування двох протилежних соціально-економіч­них систем. Це стосувалося Куби та інших держав, коли порушувалось їх активне та пасивне право на дипломатичні представництва.

Варто зазначити, що хоч право на встановлення дипло­матичних відносин чітко не регламентоване у Віденській конвенції, тим не менш, воно прямо чи опосередковано випливає з функції міжнародного права, положень Статуту ООН, а також преамбули Віденської конвенції, в якій зазна­чено важливість підтримання розвитку "дружніх відносин між державами в суспільному ладі".

Це означає, що держави вперше за всю історію існуван­ня дипломатичного, звичаєвого та кодифікаційного, загаль­ного чи регіонального права погодились із новою функцією дипломатичних представництв, яка полягає в обов'язку останніх сприяти заохоченню "дружніх відносин між акре­дитуючою державою і державою перебування".

Державам невигідно відмовлятися від представництва в інших державах, оскільки така відмова ускладнює захист своїх інтересів на офіційному рівні, а також законні інтере­си громадян.

Взаємна згода обох держав випливає із принципу суве­ренної рівності держав і враховує досвід минулого, коли високорозвинуті держави примушували інших держав до­пускати на свою територію іноземні представництва.

У XIX ст. Китай і Японія довший час заперечували про­ти допуску іноземних дипломатичних місій і контакту з ни­ми як з простими іноземцями. У результаті неодноразового застосування збройної сили проти Китайської імперії, аж до захоплення Пекіна, у 1860 р. західні держави нав'язали Китаю конвенцію, згідно з якою вони забезпечили собі пра­во відкривати в цьому місті постійні дипломатичні пред­ставництва. Однак китайський імператор відмовлявся прий­мати іноземних представників особисто. Тоді Англія, Фран­ція, СПІА та інші держави вчинили колективний демарш, щоб отримати аудієнцію (1873 р.). Така ж ситуація повто­рилася у 1891 р., коли деякі західні держави хотіли отри­мати аудієнцію для дипломатичного корпусу. Китайський уряд і після 1860 р. довший час продовжував утримуватися від відряджання своїх постійних дипломатичних місій в ін­ші держави [4, с. 787—796].

У дипломатичній практиці відомі також випадки, коли держави домовляються про обмін дипломатичними пред­ставництвами не у вигляді посольств чи місій, а в іншій формі. Так, до січня 1979 р. Китай і СПІА мали одночасно у Вашингтоні та Пекіні т. зв. групи зв'язку. Це свідчило про неповноцінність відносин між цими державами внаслі­док того, що Сполучені Штати зберігали дипломатичні відносини з гомінданівською владою на Тайвані й мали там посольство.

Отже, домовленість держав про встановлення диплома­тичних відносин та обміну дипломатичними представниц­твами є необхідною основою для досягнення додаткових угод з метою регулювання таких питань, як призначення окре­мих категорій персоналу представництв, надання їм приві­леїв та імунітетів, передбачених Віденською конвенцією 1961 р.


3.2 Відкриття дипломатичного представництва

Дипломатичне представництво закордонний орган зовнішніх зносин держави, який очолює дипломатичний представник. За формою дипломатичні представництва поді­ляють на постійні й тимчасові. На постійній основі створю­ють посольства і місії, а також представництва держав при міжнародних організаціях. Поряд з постійними представ­ництвами держави використовують і тимчасові диплома­тичні представництва, які призначаються для виконання спеціальних місій.

За існуючою практикою дипломатичне представництво, яке очолює посол або тимчасовий повірений у справах, на­зивається посольством, а очолюване посланником чи повіре­ним у справах