Консульське право

Вид материала

Диплом

Содержание 7.4. Делегації та спостерігачі 7.5. Привілеї та імунітети Консульське право 8.1. Історія становлення і розвитку інституту консульства 8.2. Поняття консульського права, його джерела та кодифікація

Подобный материал:

• Право собственности на полезные ископаемые, 305.21kb.
• Программа кандидатского экзамена по специальности 12. 00. 02 Конституционное право;, 412.26kb.
• Основной образовательной программы подготовки аспирантов по отрасли юридические науки, 949.09kb.
• Правовая модель доверительной собственности (траста) и использование ее в наследственном, 745.07kb.
• Е. В. Соломонов предпринимательское право учебно-методический комплекс, 10090.2kb.
• Авторские права на музыкальные произведения и их защита по гражданскому праву российской, 825.72kb.
• Г. В. Плеханова Факультет политологии и права Дисциплина: Юридическая ответственность, 63.45kb.
• Учебно-методический комплекс по дисциплине «страховое право» Для направления/специальности, 660.09kb.
• Исключительное право: правовая природа и роль в гражданском обороте 12. 00. 03 гражданское, 801.98kb.
• Планы семинарских занятий по дисциплине «Международное частное право», 47.81kb.

засновувати по­стійні місії спостерігачів з метою забезпечити представниц­тво акредитуючої держави, охорону її інтересів в організації і підтримку зв'язку з нею. Крім цього, до функцій постій­ної місії спостерігачів належить також надсилання повідом­лення про неї уряду акредитуючої держави і сприяння спів­робітництву з організацією та веденню з нею переговорів.

Як і у двосторонніх відносинах між державами, міжна­родна організація зобов'язана повідомити приймаючу дер­жаву про відкриття постійного представництва відповідної держави-члена при організації. Конвенція визначає "по­стійне представництво" як місію представницького і по­стійного характеру, яка засновується державою-членом міжнародної організації при організації. Отже, головною і вирішальною ознакою є представницький характер цих місій, що в кінцевому підсумку зумовлює віднесення їх до органів зовнішніх зносин держав. Робота постійних пред­ставництв при міжнародних організаціях має певну специ­фіку. Сьогодні Україна є членом майже 100 міжнародних організацій і має постійні представництва при Організації Об'єднаних Націй у Нью-Йорку, при відділеннях ООН та інших міжнародних організацій у Відні, при ЄС та Раді Європи, Місію при НАТО. Як і посольства, вони належать до постійних закордонних органів зовнішніх зносин і ста­новлять частину дипломатичної служби держави. Водночас потрібно підкреслити чітку відмінність між посольством і постійним представництвом при міжнародній організації.

По-перше, посольства функціонують у сфері двосто­ронніх відносин, де передбачена особлива процедура їх ви­никнення, тоді як постійні представництва при міжнарод­них організаціях діють у сфері тристоронніх відносин (акре­дитуюча держава — міжнародна організація — держава перебування штаб-квартири міжнародної організації).

По-друге, постійне представництво акредитується не при державі перебування, а при міжнародній організації, штаб-квартира якої розташована в цій державі. Як наслідок ре­альний стан використання привілеїв та імунітетів, передба­чених нормами міжнародного права, все-таки залежить від держави перебування, від її політичної і правової системи, від ефективності діяльності всіх гілок влади й, особливо, виконавчої влади.

По-третє, правовий статус представників держав-членів міжнародних організацій відрізняється від статусу співро­бітників міжнародних організацій. Та обставина, що пред­ставники членів міжнародних організацій юридично пов'я­зані не з самою організацією, а з державами-членами, є вирішальним фактором у визначенні характеру і змісту їх імунітету. Вони як представники суверенних держав наді­лені дипломатичними привілеями та імунітетами.

По-четверте, під час призначення глави постійного пред­ставництва при міжнародній організації не вимагається запиту агреману. А тому документом, який засвідчує його призначення, є його повноваження. Відповідно термін "ак­редитування" при цьому замінюється на "призначення".

Перш ніж прийняти постійні представництва держав, міжнародна організація має отримати згоду країни пере­бування на заснування таких представництв, яка автома­тично поширюється на всі держави-члени організації, а далі вже не вимагається робити запит її згоди на створення того чи іншого постійного представництва.

До функцій постійного представництва належать: забез­печення представництва акредитуючої держави при органі­зації, підтримання зв'язків між акредитуючою державою й організацією, забезпечення участі акредитуючої держави у діяльності організації, захисті інтересів акредитуючої держави щодо організації тощо (ст. 6 Віденської конвенції). Ці функції значною мірою збігаються з тими, які викону­ють дипломатичні представництва. Водночас постійне пред­ставництво держав при міжнародних організаціях не наді­лене функціями дипломатичного захисту громадян своєї держави, консульськими функціями, які властиві дипло­матичним представництвам.

Як зазначає проф. К.К. Сандровський, "постійні пред­ставництва (особливо при ООН) нерідко здійснюють дип­ломатичні функції і за межами відносин з організацією, наприклад, встановлюють і підтримують контакти з відпо­відними органами зовнішніх зносин або представниками держав, з якими відсутні дипломатичні відносини. Інколи постійні представництва за дорученням своїх урядів ведуть переговори і навіть підписують угоди про встановлення дипломатичних відносин тощо. Конвенція 1975 р. цього не передбачає, але можна, очевидно, вважати, що такого роду дії постійних представництв регулюються нормою, яка вже склалася міжнародним звичаєвим правом" [11, с. 254]. До­пустимість виконання таких функцій пояснюється тим, що вони не зачіпають інтереси країни перебування, а та­кож не суперечать основним принципам сучасного міжна­родного права.

Повноваження глави представництва видаються від імені глави держави, глави уряду, міністра закордонних справ або, якщо це допускається правилами організації, іншим компетентним органом акредитуючої держави. Глава пред­ставництва, з огляду на свої функції і без пред'явлення повноважень, вважається таким, що представляє державу з метою прийняття тексту договору між цією державою та організацією.

Варто зазначити, що чисельність персоналу представниц­тва не має виходити за межі, що є розумними і нормальни­ми з урахуванням функцій організації, потреб цього пред­ставництва й обставин та умов, що існують у державі пере­бування. Акредитуюча держава повідомляє організацію про при­значення, посади, звання і старшинство співробітників пред­ставництва про їх прибуття й остаточний від'їзд або про припинення їхніх функцій у представництві, а також про будь-які інші зміни, що позначаються на їхньому статусі, які можуть відбутися під час їхньої діяльності у представ­ництві; про прибуття і остаточний від'їзд приватних до­машніх працівників, що перебувають на службі у співро­бітників представництва, і про припинення їхньої служби; про місцезнаходження житлових приміщень представниц­тва і приватних резиденцій, що користуються недоторкан­ністю. Організація переадресовує відповідні повідомлення державі перебування для того, щоб остання включила їх до переліку осіб, які користуються відповідними привілеями та імунітетами.

За загальним правилом представництва засновуються в місці перебування штаб-квартири організації. Однак, як­що це допускається правилами організації і на це є поперед­ня згода держави перебування, акредитуюча держава може засновувати своє представництво або його відділення в іншо­му місці. Прикладом цього є Рада Європи, яка має штаб-квартиру у Страсбурзі. Деякі з держав-членів та спостері­гачів не мають своїх постійних представництв у Страсбурзі, однак мають представництва у Парижі.

Ст. 40 Конвенції передбачає дві підстави для припинен­ня функцій глави або члена дипломатичного персоналу: після повідомлення організації про їхнє припинення акре­дитуючою державою та якщо представництво відкликають остаточно або тимчасово. Такий підхід був запропонований за аналогією до застосовуваного згідно з Віденською конвен­цією про дипломатичні зносини 1961 р. і не викликав особ­ливих заперечень під час роботи Конференції, хоча була спроба внести положення про оголошення перелічених вище осіб persona non grata з боку приймаючої держави.

Згідно зі ст. 5 Віденської конвенції 1975 p., держави, які не є членами організації, можуть засновувати постійні

місії спостерігачів, якщо таке право їм буде надане з боку міжнародної організації. При окремих міжнародних орга­нізаціях, передусім при ООН, діють місії постійних спосте­рігачів.

У 1946 р. Швейцарія однією із перших заснувала місію постійного спостерігача. До вступу в ООН такі місії мали Австрія, Фінляндія, Італія, Японія, ФРН, Бангладеш та інші держави. Сьогодні місії постійних спостерігачів при ООН (у Нью-Йорку) мають Швейцарія, Ватикан та Монако.

Отже, постійні місії спостерігачів умовно можна розгля­дати як перехідну форму на шляху до членства держав у міжнародній організації і заснуванні при ній свого постій­ного представництва.

Повертаючись до міжнародно-правової основи цього інституту, треба підкреслити, що багато питань майбутньо­го міжнародно-правового статусу постійних місій спостері­гачів розв'язується у Конвенції за аналогією зі статусом по­стійних представництв. Це стосується свободи призначен­ня співробітників постійної місії спостерігача акредитуючою державою, категорій і чисельності її персоналу, громадян­ства постійного спостерігача і членів дипломатичного пер­соналу місії спостерігача, множинності акредитування або призначення співробітників, порядку вручення повнова­жень тощо.

Згідно зі ст. 7 Віденської конвенції 1975 р., до функцій постійної місії спостерігача входить, із забезпечення пред­ставництва держави, що акредитується, охорона її інтересів в організації, а також підтримання зв'язку з нею; з'ясуван­ня здійснюваної в організації діяльності та повідомлення про неї уряду акредитуючої держави; сприяння співробіт­ництву з організацією і веденню з нею переговорів. Ці функ­ції дають підставу для висновку про те, що функції постійної місії спостерігача більш вузькі порівняно з функціями по­стійного представництва і зводяться до забезпечення відно­син із організацією, тоді як функції постійного представ­ництва забезпечують представництво держав-членів.


7.4. ДЕЛЕГАЦІЇ ТА СПОСТЕРІГАЧІ

ДЕРЖАВ В ОРГАНАХ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ І НА МІЖНАРОДНИХ КОНФЕРЕНЦІЯХ


Статус делегацій та спостерігачів держав в органах між­народних організацій і на міжнародних конференціях ви­значений згідно з ч. III і IV Віденської Конвенції 1975 р.

Делегація — це тимчасовий закордонний орган зовніш­ніх зносин держави, створений для виконання певних, зде­більшого чітко визначених, завдань під час роботи між­народної конференції, який припиняє діяльність після завершення своєї місії. Однаковою мірою це визначення сто­сується і делегацій, які скеровуються на період роботи орга­ну міжнародної організації.

На перший погляд складається враження про подібність між делегацією і спеціальною місією. Підтвердженням цьо­го є представницький характер таких органів зовнішніх зно­син; їх тимчасовий характер; конкретно-цільовий характер завдань, які виконуються. Докладніший аналіз виокремлює характерні відмінності між ними. Найголовнішою серед них є та, що спеціальна місія діє у сфері двосторонньої дипло­матії, тоді як делегації — у багатосторонній дипломатії. Ще однією ознакою є той факт, що спеціальні місії підлягають обов'язковій акредитації у приймаючій державі, тоді як делегації — ні.

Ст. 42 Конвенції встановлює, що держава може скерову­вати делегацію в орган або на конференцію відповідно до правил, які діють в організації. На таких же умовах дві або декілька держав можуть акредитувати цю ж делегацію в ор­ган або на конференцію. Чисельність персоналу делегації не може виходити за межі, що є розумними і нормальними з урахуванням відповідно функцій органу або мети конфе­ренції, а також потреб делегації, обставин та умов, що існу­ють у державі перебування. Крім глави делегації, до її скла­ду можуть входити інші делегати, дипломатичний, адміні­стративно-технічний та обслуговуючий персонал.

У частині III Конвенції визначені основи повноважень глави делегації та інших делегатів, закріплений обов'язок акредитуючої держави повідомляти організацію про склад делегації, про прибуття й остаточний від'їзд членів делега­ції, про принципи старшинства делегацій тощо. У ст. 50 Кон­венції визначений статус глави держави та осіб високого рангу, які очолюють делегацію або є її членами і беруть участь у роботі органу міжнародної організації. Як відомо, дипломатія на вищому рівні, за допомогою якої часто роз­в'язуються найбільш складні та життєво важливі питання сучасного міжнародного життя, стала найбільш помітним явищем у сучасній дипломатичній практиці. Досить часто в роботі Генеральної Асамблеї ООН беруть участь делегації, очолювані главами держав та урядів, не кажучи вже про главу зовнішньополітичного відомства.

Питання про статус спостерігачів в органах і на конфе­ренціях до прийняття Конвенції 1975 р. не було закріплене в нормах міжнародного права, тоді як правовий статус де­легацій в органах міжнародних організацій і на конферен­ціях, які вони скликали, значною мірою був окреслений у таких міжнародно-правових актах, як Загальна конвен­ція від 13 лютого 1946 р., Угода між ООН і СІЛА від 26 чер­вня 1947 р. Тим не менш, незважаючи на таку прогалину в міжнародному праві, зокрема в дипломатичному, під час роботи Конференції відбувалися досить серйозні розбіжності між державами з приводу надання універсального характе­ру статусу спостерігачів.

Підсумком протистояння представників існуючих на той час двох протилежних соціально-економічних систем стало прийняття компромісного рішення, що зводилося до вве­дення нового IV розділу до Конвенції, який отримав назву "Делегації спостерігачів в органах і на конференціях" і скла­дався лише з двох статей. Це ст. 71, за якою держава може акредитувати делегацію спостерігачів в орган або на конфе­ренцію згідно з правилами організації, і ст. 72, яка конста­тує, що правові норми, що стосуються делегацій спостері­гачів, застосовуються до делегацій спостерігачів.

Зі змісту Конвенції 1975 р. випливає, що основними суб'єктами, на яких поширюється дія її норм, виступають винятково суверенні держави. Хоча принагідно зауважи­мо, що чіткого імперативу в положеннях їх норм не зафік­совано. Крім цього, практика підказала подальший шлях розв'язання цієї дещо заплутаної проблеми. А тому сьогодні нормальним явищем є факт наявності спостерігачів від імені міжнародних організацій, націй і народів, які борються за національну незалежність.

За загальним правилом спостерігачі від регіональних та інших міжнародних організацій представлені в ООН гене­ральними секретарями або іншими вищими за назвою по­садовими особами цих організацій. Вони, наприклад, мо­жуть без права голосу брати участь у роботі Генеральної Асамблеї та її головних комітетів, виступати у комітетах, конференціях і робочих групах і поширювати свої письмові заяви з того чи іншого питання.

Певною мірою проблематичним є питання про надання статусу спостерігачів органам національно-визвольних рухів як одному з суб'єктів міжнародного права. З цього приводу варто зазначити, що норми Конвенції не дають конкретної відповіді на це питання. Хоча відповідь на нього дала прак­тика, яка підтвердила право для організації статусу спосте­рігача на сесіях Генеральної Асамблеї ООН та всіх міжна­родних конференціях, що скликаються її органами.


7.5. ПРИВІЛЕЇ ТА ІМУНІТЕТИ


Як і у випадку функціонування постійних дипломатич­них представництв, існує також необхідність гарантування для міжнародних організацій відповідного спеціального правового статусу, який би забезпечував реалізацію постав­лених перед ними завдань і виключав негативний вплив державних органів, особливо держави місцезнаходження штаб-квартири організації, на внутрішні та зовнішні спра­ви міжнародної організації. Гарантією такого статусу є си­стема привілеїв та імунітетів. Таким чином, якість міжна­родної правосуб'єктності міжнародних організацій вияв­ляється, зокрема, у праві як самих організацій, так і їх посадових осіб на привілеї та імунітети.

Перш ніж перейти до аналізу системи привілеїв та іму­нітетів в інституті дипломатичного права міжнародних організацій, треба зазначити, що це питання варто розгля­дати у таких двох аспектах: привілеї та імунітети міжна­родних організацій і їх посадових осіб; привілеї та імуніте­ти представників держав, що беруть участь у діяльності міжнародних організацій і конференцій. Лише при такому підході до цього питання можна стверджувати наявність окремого інституту в праві зовнішніх зносин — дипломатич­ного права міжнародних організацій. Тут не йдеться про теоретичне обґрунтування такого підходу, оскільки воно не є визначальним. Але факт збереження такого підходу дасть змогу розглянути це питання в дещо іншому ракурсі порів­няно з тим, який існував у міжнародно-правовій літературі другої половини XX ст.

Безумовно, виділені групи привілеїв та імунітетів мають свої особливості, правову природу та сферу застосування. Єдине, що їх об'єднує і зближує, — це наявність функці­онування міжнародної організації як вторинного суб'єкта міжнародного права і створення відповідного правового режиму, що найбільшою мірою сприяє її діяльності.

А.Привілеї та імунітети міжнародних організацій та їх посадових осіб. Невід'ємне право володіти ними закріплене в установчих актах більшості міжнародних організацій. Зокрема, у ст. 105 Статуту ООН констатується:

1. "Організація Об'єднаних Націй користується на тери­торії кожного зі своїх членів такими привілеями та імуні­тетами, які потрібні для досягнення її мети.
   
2. Представники членів Організації та її посадові особи також користуються привілеями та імунітетами, які по­трібні для самостійного виконання ними своїх функцій, що пов'язані з діяльністю Організації".
   

У статутах спеціалізованих організацій також містить­ся положення про привілеї та імунітети як організацій, так і їх посадових осіб (наприклад, ст. XII Статуту ЮНЕСКО, ст. 67 Статуту ВООЗ). Але при цьому треба підкреслити, що статути міжнародних організацій закріплюють лише прин­цип надання привілеїв та імунітетів і не розкривають їх конкретний зміст порівняно з іншими міжнародно-право­вими актами, які спеціально укладені з цього приводу. До цих актів належать: 1) Конвенція про привілеї та імунітети Організації Об'єднаних Націй 1946 р.; 2) Конвенція про при­вілеї та імунітети спеціалізованих установ 1947 р.; 3) Кон­венція про правовий статус, привілеї та імунітети міждер­жавних економічних організацій, які діють у певних сфе­рах співробітництва, 1980 р.; 4) Генеральна угода про привілеї та імунітети Ради Європи; 5) Угоди міжнародних організацій з країнами перебування тощо. Як приклад мож­на навести угоди Швейцарії з міжнародними організація­ми, що розташовані на її території: МОП, ВООЗ, ВМО.

Привілеї та імунітети міжнародних організацій і їх поса­дових осіб мають функціональний характер, тобто вони надаються для досягнення організацією своєї мети і для безперешкодного виконання її посадовими особами своїх функцій. На практиці це означає, що вони діють тоді, коли посадова особа перебуває при виконанні службових обо­в'язків. А тому вони значною мірою відрізняються від дип­ломатичних привілеїв та імунітетів. Ця відмінність поля­гає в тому, що обсяг вказаних привілеїв та імунітетів у міжнародних організаціях і їх посадових осіб вужчий, ніж обсяг привілеїв та імунітетів як самого дипломатичного представництва, так і його співробітників. Винятком із за­гального правила є категорія вищих посадових осіб: гене­ральний секретар організації і його заступники, а також члени Міжнародного суду ООН, які користуються дипло­матичними привілеями та імунітетами.

Штаб-квартири міжнародних організацій, як головна, так і інших її органів, недоторканні. З одного боку, це озна­чає, що представники будь-якої влади держави, на тери­торії якої вони перебувають, не можуть заходити на їхню територію з метою виконання своїх службових обов'язків, хіба що за згодою керівника органу міжнародної організації. З іншого боку, ця держава зобов'язана забезпечити зовніш­ню охорону цих приміщень від нападу на них, від порушен­ня встановленого порядку діяльності організацій чи по­рушення їх символіки. Недоторканними є архівні та інші документи організації, незалежно від того, де вони зберіга­ються. Міжнародні організації, їх майно і кошти користу­ються імунітетом від юрисдикції, за винятком випадків, ко­ли організація чітко відмовиться від нього.

Фінансова діяльність міжнародної організації також не підлягає жодному контролю чи регламентації з боку органів влади приймаючої держави. Вона може мати рахунки у будь-якій валюті, а також без перешкод переводити свої кошти з однієї держави в іншу, робити обмін на іншу валюту. Міжнародна організація, її кошти, доходи та інше майно звільняються від усяких прямих податків. Вони звільняють­ся від будь-якого мита, а також обмежень на ввезення чи вивезення, якщо йдеться про предмети ввозу чи вивозу ор­ганізації на її власні службові потреби. Ці предмети не мо­жуть бути продані в державі, до якої вони були ввезені, за винятком, якщо на це буде дозвіл приймаючої держави. Урядова кореспонденція організації не підлягає цензурі.

Головну рису міжнародно-правового статусу персоналу міжнародних організацій визначає надання йому привілеїв та імунітетів, необхідних для самостійного виконання функцій, що зумовлені діяльністю організацій (ст. 105 Ста­туту ООН, ст. XII Статуту ЮНЕСКО, ст. 27 Статуту ВМО, ст. XV Статуту МАГ ATE, ст. 16, 18, 19 Генеральної угоди про привілеї та імунітети Ради Європи).

Сьогодні у більшості міжнародних організацій спостері­гається тенденція до розширення функціонального підходу з приводу привілеїв та імунітетів, головним чином, через їх вищих посадових осіб. Обсяг і зміст цих привілеїв та імуні­тетів деталізуються в таких актах, як спеціальні конвенції, угоди організацій з державами її місцеперебування. Ці акти містять норми, що гарантують безпеку і недоторканність персоналу, а також імунітет від юрисдикції, фіскальний іму­нітет, митні привілеї, пільги при в'їзді, проживання в краї­ні, право на спеціальні паспорти і перепустки.

Будь-яке посягання на особу, свободу і гідність службов­ця міжнародних організацій розглядається всіма держава­ми згідно з їх внутрішнім законодавством як злочин з ура­хуванням важкості їх характеру. Держава встановлює свою юрисдикцію над такими злочинами, якщо вони вчинені на її території, якщо цей злочинець є її громадянином, а та­кож якщо злочин вчинений проти громадянина, що кори­стується міжнародним захистом з огляду на функції, які він виконує від імені цієї держави.

Службовці ООН, як і службовці спеціалізованих уста­нов, не підлягають судовій відповідальності за висловлене і написане ними, а також за всі дії, вчинені ними під час виконання як службовими особами.

Доходи і винагороди, що виплачуються персоналу органі­зацій, повністю звільняються від справляння державних та місцевих податків. У деяких спеціалізованих установах, порівняно з ООН, від податків звільняються будь-які інші доходи персоналу, зокрема із пенсійного фонду та інших суспільних фондів, незалежно від їх джерел (ст. 10 Угоди між ВМО і Швейцарією). На службовців спеціалізованих установ ООН не поширюються національні норми та обме­ження щодо імміграції. Вони звільняються від виконання правил стосовно реєстрації іноземців.

У всіх державах-членах ООН та її організаціях прохан­ня про видачу віз для службових поїздок розглядаються в найкоротший термін, і особам, які здійснюють поїздку, на­даються пільги для швидкого пересування. Зокрема, для службовців ООН необхідна віза для здійснення поїздок, проживання у зв'язку зі службою, в'їзду та виїзду з тери­торії США. В інших організаціях встановлений безвізовий порядок переміщення службовців у справах Організації. Згідно зі ст. 9 Угоди між ЮНЕСКО і Францією, компетентні французькі органи зобов'язуються надавати дозвіл на в'їзд і виїзд таких осіб без перешкод і без оформлення віз.

Очевидно, не підлягає сумніву твердження про те, що міжнародний статус службовців міжнародних організацій, як і дипломатичних представників держав, має однакову основу — угоду суб'єктів міжнародного права. Безумовно, привілеї та імунітети надаються службовцям міжнародних організацій, як і дипломатичним представникам держав, для безперешкодного здійснення ними своїх обов'язків. Однак, імунітети і привілеї службовців міжнародних органі­зацій — це наслідок не еволюції та кількісних змін диплома­тичних привілеїв та імунітетів, а якісно нове явище в між­народному праві та міжнародних відносинах.

В установчих актах спеціалізованих установ ООН, як і в Статуті ООН, докладно урегульовані питання діяльності головних адміністративних посадових осіб організацій, ге­неральних директорів тощо.

Головна адміністративна особа має право й обов'язок відмовитись без шкоди для інтересів організації від імуні­тету, який надається будь-якій посадовій особі, якщо він є перешкодою для здійснення правосуддя. Стосовно Генераль­ного секретаря ООН право відмовитися від імунітету нале­жить Раді Безпеки. Аналогічним чином можна керуватися при відмові від імунітету щодо посадових осіб Канцелярії та Голови Міжнародного суду. Щодо секретаря Міжнарод­ного суду цю функцію реалізує Суд.

За ст. 19 Угоди між ЮНЕСКО і Францією, генеральний директор організації і його заступники під час перебування у Франції мають статус, який надається главам іноземних дипломатичних місій, акредитованих у державі, а директо­ри відділів, глави служб і бюро та службовці, які визначені у додатку (Б) до угоди, та їх сім'ї користуються привілеями та імунітетами, що надаються членам іноземних диплома­тичних представництв у Франції, причому ці особи мають бути внесені у спеціальні списки, що подаються французь­кому урядові (ст. 20 Угоди між ЮНЕСКО і Францією).

Надання привілеїв та імунітетів у найбільш повному обсязі виступає найважливішою особливістю міжнародно-правового статусу Генерального секретаря ООН і головних адміністративних осіб спеціалізованих установ. Але тут не можна говорити про юридичну рівність цих осіб і представ­ників держав, які наділені таким же обсягом привілеїв та імунітетів. Це пояснюється тим, що повний обсяг привілеїв та імунітетів, використовуваних вищими посадовими осо­бами міжнародних організацій (особливо системи ООН), визначений, по-перше, кількісним фактором, тобто надзви­чайно широким колом їх повноважень і обов'язків в управ­лінні великим адміністративним механізмом, і, по-друге, якісним фактором, тобто політичною значущістю і харак­тером діяльності цих осіб.

Б. Привілеї та імунітети представників держав, що бе­руть участь у діяльності міжнародних організацій і конфе­ренцій. Оскільки питання про дипломатичні привілеї та імунітети досить докладно проаналізовані в розділі 5, оче­видно, варто зупинитися лише на деяких нових основних положеннях, внесених у теорію і практику надання при­вілеїв та імунітетів представникам держав за кордоном згідно з Конвенцією 1975 р.

Як і в першій половині цього питання, привілеї та іму­нітети поділяють на дві групи, а саме: привілеї та імунітети органів зовнішніх зносин за кордоном і особисті привілеї та імунітети співробітників цих органів. До першої належать: недоторканність приміщень представництва і делегацій в ор­ганах і на конференціях, недоторканність їх архівів і до­кументів, податкові пільги і вилучення, митні привілеї, право користуватися прапором та емблемою (гербом) акре­дитуючої держави на приміщеннях представництва і деле­гацій. До другої входять: особиста недоторканність; недо­торканність резиденції і майна, документів і кореспонденції; імунітет від юрисдикції, звільнення від зборів і податків; звільнення від митних зборів і огляду тощо.

З огляду на тристоронню правову природу відносин щодо функціонування постійних представництв держав при міжнародних організаціях та їх участі як делегацій на кон­ференціях Конвенція 1975 р. дотримується виваженого під­ходу, який враховує права і законні інтереси всіх зацікав­лених сторін.

У першій групі привілеїв та імунітетів, очевидно, цен­тральне місце посідає питання про недоторканність при­міщень постійних представництв, постійної місії спостері­гача, делегації в органі міжнародної організації чи між­народної конференції, делегації спостерігача в органі чи конференції. Згідно зі ст. 23 Конвенції, приміщення пред­ставництва недоторканні. Це означає, що відповідні владні органи держави перебування не можуть заходити в ці при­міщення інакше, як за згодою глави представництва. На державу перебування покладається спеціальний обов'язок вживати всіх належних заходів щодо захисту цих при­міщень від будь-якого проникнення або завдання шкоди і для запобігання будь-якому порушенню спокою представ­ництва або образи його гідності. У випадку зазіхання на приміщення представництва держава перебування вживає всіх необхідних заходів аж до порушення судового пере­слідування і покарання осіб, винних у вчиненні такого за­зіхання.

Приміщення представництва, предмети обстановки та інше майно, що є в них, а також засоби пересування кори­стуються імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту або виконавчих дій. Щодо архівів і документів представницт­ва, Конвенція повторює режим, передбачений Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р. для при­міщень дипломатичних представництв (ст. 21—25). Свободі зносин присвячена ст. 27, в якій забезпечуються безпереш­кодні зносини представництва шляхом відправлення офіцій­ної кореспонденції, пошти, за допомогою кур'єрів, а також через кур'єрів ad hoc.

Майже в такому ж обсязі, як і для посольств, надаються податкові та митні привілеї для постійних представництв, делегацій і спостерігачів.

Серед привілеїв та імунітетів другої групи виокремлюєть­ся особиста недоторканність глави і решти дипломатичного персоналу представництва і делегацій. Вони не підлягають арешту чи затриманню в будь-якій формі. Держава перебу­вання зобов'язана ставитись до них із належною повагою і вживати всіх необхідних заходів з метою запобігти будь-яким зазіханням на їхню особистість, свободу і гідність, а також переслідувати в судовому порядку і карати осіб, що вчинили такі зазіхання.

Крім цього, Конвенція вимагає недоторканності приват­них житлових приміщень і майна для глави делегації, ін­ших делегатів і членів дипломатичного персоналу (ст. 59, п. 1).

Надаючи імунітет від юрисдикції, зокрема від кримі­нальної, цивільної та адміністративної, стосовно всіх дій, вчинених під час виконання офіційних функцій, Конвенція не зобов'язує дипломатичних агентів давати свідчення як свідків. Водночас ці особи не звільняються від цивільної та адміністративної юрисдикції держави перебування стосовно позовів про відшкодування збитків, спричинених нещасним випадком за участю транспортного засобу, включаючи суд­но і літальний апарат, яким користується особа або який належить їй, якщо ці збитки не можуть бути відшкодовані страхувальником.

Як і у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 p., у цій Конвенції передбачена відмова від імунітету, яка має бути чітко виражена.

Якщо йдеться про термін дії привілеїв та імунітетів, ст. 38 Конвенції встановлює, що кожна особа, яка має правона них, користується ними з моменту вступу її на терито­рію держави перебування з метою обійняти посаду або, якщо вона вже перебуває на цій території, з того моменту, коли про її призначення повідомляється державі перебування організацією або державою, що відряджає.

Якщо функції особи, що користується привілеями та імунітетами, завершуються, її привілеї та імунітети припи­няються з того моменту, коли вона покидає територію дер­жави перебування або після закінчення прийнятного тер­міну для того, щоб це зробити. Проте щодо дій, вчинених такою особою під час виконання функцій співробітника представництва, імунітет продовжує існувати.

У той час, як персонал дипломатичних представництв дер­жав користується привілеями та імунітетами згідно з між­народними звичаями та кодифікованим міжнародним пра­вом, "міжнародні" дипломатичні агенти (міжнародних орга­нізацій) володіють привілеями та імунітетами відповідно до укладених угод.

На завершення цього розділу пропонується таблиця, яка ілюструє режим привілеїв та імунітетів, що діють на тери­торії Швейцарії у сфері багатосторонньої дипломатії.

У 1995 р. Федеративний департамент закордонних справ Швейцарії впровадив новий вид посвідчення (пластикові, у форматі кредитних карток). Для міжурядових організа­цій, які діють у Швейцарії, розрізняють такі категорії:

1. Члени вищого керівного органу (посвідчення БЕАЕ рожевого кольору, типу В);
   
2. Вищі дипломатичні службовці (посвідчення БЕАЕ рожевого кольору, типу С);
   
3. Службовці професійної категорії (посвідчення БЕАЕ коричневого кольору, типу Б);
   
4. Службовці обслуговуючого персоналу (посвідчення фіолетового кольору, типу Е);
   

5.Члени приватного персоналу, причетні до найвищого управління (посвідчення ПЕАЕ фіолетового кольору, типу Е);

6.Члени приватного персоналу міжнародних службовців (посвідчення БЕЛЕ жовтого кольору, типу Е).


Члени міжнародних організацій

5. 
   

Категорія	Вид(буква) посвід­чення	Колір посвід­чення	Недо­тор­канність	Юрисдикційний імунітет	Необхідність мати обов'язкового свідка
Вищий керівний орган	В	рожевий	так	так	так
Вищі дип­ломатичні службовці	С	рожевий	так	так	так
Професійна категорія	D	коричне­вий	ні	тільки під час вико­нання своїх функцій	тільки під час вико­нання своїх функцій
Загально-обслугову­ючий пер­сонал	Е	фіолето­вий	ні	тільки під час вико­нання своїх функцій	тільки під час вико­нання своїх функцій
Члени приватного персоналу	F	жовтий	ні	ні	ні

До 1995 р. була введена квота, згідно з якою лише 12 /о загальної кількості працівників міжнародної організації могли мати статус дипломата в Женеві. Ця система була змі­нена рішенням Федеративної Ради Швейцарії від 01.06.1995 р>., відповідно до якого працівники міжнародних організацій (починаючи з рангу Р-5 та вищі ранги) володіють привілея­ми та імунітетами, як і дипломатичні агенти.


Контрольні запитання

1.Якими нормами міжнародного права регулювався правовий статус постійних представництв при міжна­родних організаціях до прийняття Конвенції 1975 р.?


2.На кого із суб'єктів міжнародного права поширюють­ся норми Конвенції 1975 р.?


3.Які існують спільні та відмінні риси між постійни­ми дипломатичними представництвами держави і постій­ними представництвами при міжнародних організаціях?


4.У чому полягає відмінність між делегацією держав в органах міжнародних організацій і спеціальною місією?


^{РОЗДІЛ 8}


_{КОНСУЛЬСЬКЕ ПРАВО}

8.1 Історія становлення і розвитку інституту консульства

8.2 Поняття консульського права, його джерела та кодифікація

8.3 Встановлення консульських зносин

8.4 Припинення консульських зносин

8.5 Персонал консульських установ і порядок його призначення

8.6 Функції консульських установ і засоби їх здійснення

8.7 Основні імунітети та привілеї консульських установ

8.8 Привілеї та імунітети працівників консульських установ


8.1. ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ ІНСТИТУТУ КОНСУЛЬСТВА


У попередніх розділах йшлося, головним чином, про дип­ломатичні зносини між державами, що мають на меті за­безпечення миру та безпеки. Консульська діяльність сто­сується, передусім, розв'язання економічних і соціально-культурних проблем держав та її громадян на території держави перебування.

Історія розвитку інституту консульства значно тривалі­ша й різноманітніша, ніж історія постійних дипломатич­них представництв. Вона бере початок із кількох джерел: дипломатії, політики, юриспруденції та морської справи.

Перші консульства розвивались як інструмент, потріб­ний для міжнародної торгівлі. Як відомо, у стародавні часи чужоземці не лише не володіли відповідними правами або захистом, але й розглядалися як потенційні вороги. А тому будь-які зносини з чужоземцями жорстоко переслідували­ся за законами держави. Усе це значною мірою ускладню­вало зносини між державами. Поза тим, розвиток економіч­них, культурних, торговельних та інших зносин обумовлю­вав необхідність пошуку відповідних засобів і методів, які б забезпечували можливість підтримки цих зносин між дер­жавами, кінцевим підсумком такого пошуку стало заро­дження інституту консульства.

Термін "консул" походить від лат. "consulare", що озна­чає "радитись", а "консульство" — від "consulates".

Історично корені інституту консульства беруть свій по­чаток у містах-полісах Греції та Риму. Відомо, що важке становище чужоземців у стародавньому світі зумовило ви­никнення звичаю гостинності, який значно пом'якшував їхнє перебування. Греки зобов'язувалися оберігати недотор­канність життя та власність тих чужоземців, які просили їх заступництва. На відміну від інших держав, саме в Греції приватна гостинність отримує статус публічного інститу­ту — звичаю, який охороняється державною владою. Цей інститут виник як потреба гарантувати чужоземцеві, який займався торгівлею, допомогу та охорону, позаяк без мі­німальної гарантії особистої безпеки купців і збереження привезеного товару не могла розвиватися торгівля. Чужо­земці почали звертатися за заступницвом до знатних гро­мадян міста — проксенів. Проксени відповідно брали на себе добровільні обов'язки турбуватися про місцеперебування приїжджих, а у разі потреби виступали з клопотанням за них перед народними зборами. За загальним правилом про-ксеном можна було стати лише згідно з офіційною постано­вою ради і народних зборів поліса, інтереси якого він пред­ставляв. Оскільки проксена призначала іноземна держава з-поміж підданих країни перебування, відповідно акреди­туюча держава не могла вимагати від нього вірності й по­кірності, тоді як країна перебування могла застосувати до нього міри примусу (як до свого підданого). Таким чином, інститут проксенів за сферою застосування був наближений до сьогоднішнього почесного консула. Саме тому проксеном призначали особу, яка користувалася значним впливом і ав­торитетом у своїй країні. Свого часу ними були філософ Демосфен, історик Фукідід тощо.

За правовим статусом проксени виконували досить ши­рокі функції. Якщо їх узагальнити, то найголовніші серед них такі:

— встановлення порядку ліквідації спадщини чужозем­ця, який не залишив спадкоємців;

• засвідчення складання заповітів чужоземцями;
  
• спостереження за продажем товарів;
  

• забезпечення чужоземцям доступу в культові спору­ди для здійснення релігійних обрядів;
  
• посередництво між державою, яку він представляв, і державою перебування;
  

— ведення дипломатичних переговорів тощо.

На практиці інститут проксенів сприяв значному роз­витку торгівлі, політичних, культурних зв'язків між міста-ми-державами. Нерідко проксена призначали послом у дер­жаві, яку він раніше представляв. Призначення на посаду проксена передбачало надання йому відповідних привілеїв та імунітетів. Історичні джерела засвідчують, що більш ніж 78 грецьких міст-держав чи конфедерацій визнавали інсти­тут проксена.

У Римі також був відомий принцип публічної гостин­ності стосовно чужоземців (hospitium publicum), а також патронат над чужоземцями, наближений за статусом до грецького проксена. Після того, як римляни захопили ба­сейн Середземного моря, вони, передусім, ліквідували інсти­тут проксенів і замінили його на патронат.

Залишившись без будь-яких прав, чужоземці спочатку обирали заступників на власний розсуд, а дещо пізніше це право перейшло до римських властей — Сенату. Це призве­ло до того, що чужоземці змушені були обирати покровите­ля (патрона) лише серед осіб, призначених Сенатом. Як і в Греції, патронами у Римі ставали представники із вель­можних родів патриціїв. Крім цього, у Римі виник інститут чужоземного претора (preator peregrinus), який розглядав спори на основі права народів (jus gentium), де одна або обидві сторони були чужоземцями. Його призначала вер­ховна влада республіки серед сенаторів, вершників та інших вельможних людей. Таким чином, бурхливий розвиток тор­говельних відносин зумовив появу в Римі спеціального інституту покровительства, яке здійснювали вже не при­ватні особи, а державні чиновники — претори.

У період Середньовіччя, особливо в державах басейну Середземного моря, у зв'язку з розвитком торговельного мореплавства виник інститут спеціальних суддів, які на підставі морських правил і звичаїв розглядали спори між чужоземними і місцевими купцями. Вони отримали назву морських (сопвиїез тагіпагіогит) і торгових (сопвиІвБ тег-catorum) консулів. Торгові суди утворювались, головним чином, у торгових містах. У VIII ст. вони з'явились у Китаї, у IX ст. — у містах південної Франції, у XIII ст. — в Іспанії, а в XIV—XV ст. — у портових містах Північної Європи. Морські консули і тор­гові суди в Італії розташовувались у Генуї, Пізі, Модені та Римі. У південних містах Франції консули виконували не лише судові, але й поліційні обов'язки. В Іспанії торгові суди були в Барселоні (з 1288 р.), Валенсії (з 1283 р.) та інших містах.

Хрестові походи дали значний поштовх зближенню хри­стиянських та мусульманських народів і зумовили інтен­сивний розвиток торговельних відносин зі Сходом. Разом із хрестоносцями в Палестину, Сирію та Єгипет мандрували купці, особливо з Італії, які отримували певні права і пільги на території окупованих країн. Під охороною християн­ських властей представники купецтва влаштовували тут ко­лонії (фактори), які керувалися в своїй діяльності законо­давством рідної держави та її органів. Ці колонії очолюва­ли консули.

У XII—XIII ст. колонії виникли в Акрі, Антіохії, Трі­полі, Бейруті та на Кіпрі. Європейських консулів обирали самі купці або призначала метрополія. Консули зобов'язані були турбуватися про торгівлю і мореплавство співвітчиз­ників, охороняти їх інтереси. їх юрисдикція поширювалась не лише на торгові та цивільні справи, але й на деякі кри­мінальні. У руках консулів зосереджувалася вся цивільна й, особливо, торгова юрисдикція у справах своїх співвітчиз­ників.

Далі, з переходом завойованих хрестоносцями земель під владу мусульман, правовий статус факторій не змінився. Вони не лише зберегли колишні пільги, але й отримали права, яких не мали навіть під час панування християн. Особливо це стосується статусу консула. Таке ставлення му­сульманських завойовників до факторій пояснювалося тим, що серед мусульман не була розвинута морська торгівля. А тому, вбачаючи в ній певні вигоди, вони не хотіли та й не могли від неї відмовитись, надаючи при цьому широкі пра­ва іноземним купцям. Крім цього, враховуючи вороже став­лення мусульман до християн, населення факторії потребу­вало більшого забезпечення своїх привілеїв, ніж у період християнства. Торгові міста і республіки уклали з султана­ми цілу низку договорів (капітуляцій), в яких чітко визна­чався правовий статус європейців серед мусульман.

Розвиток міжнародної торгівлі на Заході зумовив потре­бу формування відповідних правових норм. З цією метою зі Сходу в Європу були перенесені інститути консулів, покли­кані захищати права чужоземних купців і сприяти розвит­ку торгівлі. Поступово в західних країнах створюються консульські установи.

У XIII—XV ст. каталонські консули були в Сіцілії, Генуї та Кастілії. Зокрема, в XV ст. каталонських консулів при­значали в Неаполітанське королівство, у Флоренцію та Ве­нецію, їх загальна кількість у цей час становила вже 55 осіб [9, с. 46].

Консули французьких, італійських і німецьких міст пе­ребували в портах Атлантики, Балтійського, Північного та Середземного морів. Зокрема, консульства були в Тунісі, Александрії, на Кіпрі і в Дамаску. Венеція мала більш ніж ЗО консулів.

Англія стала призначати своїх консулів з XV ст. її перші консули були в Нідерландах, Швеції, Норвегії і Данії. У 1485 р. король Річард III заснував англійське консуль­ство в Пізі й особисто призначив туди консула. Саме з цього часу право призначати англійських консулів належить ви­нятково монарху.

У цей період формується практика поділу консулів на генеральних консулів, консулів і віце-консулів. Генераль­них консулів і консулів призначали муніципальні органи, а віце-консулів — генеральні консули та консули. В Європі перше генеральне консульство було засноване в 1267 p., на­далі спостерігається нестримний потік у заснуванні консуль­ських установ.

Таким чином, у XI—XVI ст. майже всі країни Європи мали своїх консулів в іноземних державах. У цей період з'являються збірники національних законів з питань кон­сульської служби, такі як Табула Амальфітана — збірник законів м. Амальфі (XI ст.), Олеронські правила (XI— XII ст.), Consulate del Mar (Консульські правила для море­плавства, XIII—XIV ст.), Кодекс м. Любека, Морські зако­ни Вісбі.

У XV ст. на Сході остаточно утвердилась влада Туреччи­ни, ця обставина змусила європейські держави укласти угоди з нею стосовно збереження за їх консулами тих прав, якими вони користувалися у східних країнах, починаючи з Середньовіччя. Однією з перших християнських держав, яка найшвидше вступила у зносини з турками, була Фран­ція. Остання домоглася того, що в 1528 р. і 1535 р. особ­ливими капітуляціями була визнана юрисдикція фран­цузьких консулів на турецькій території і у цьому плані підтвердились "всі стародавні звичаї". Завдяки зближенню з Туреччиною Франція отримала виняткове право на те, щоб усі зносини інших європейських держав з турками відбува­лися не інакше, як через її посередництво. Але інші євро­пейські держави прагнули звільнитися від такої принизли­вої залежності від Франції. Уже у 1580 р. Англія уклала першу капітуляцію з Туреччиною, яка закріплювала за анг­лійськими підданими на оттоманській території всі права, якими користувалися французи.

Інші європейські держави також уклали з султанами самостійні капітуляції. Зокрема, Австрія, згідно з догово­ром 1718 p., домоглася на користь своїх консулів певних судових і політичних прав стосовно своїх підданих, що пере­бували в Туреччині. Пруссія такий договір уклала в 1761 р. За цими договорами консули держав у Туреччині мали пра­во на здійснення цивільної та кримінальної юрисдикції над своїми співвітчизниками.

У XVIII ст. починає формуватися відповідна правова база з питань консульської служби. Національне законодавство у цій сфері не було одноманітним, що було зумовлено різни­ми культурними, політичними, правовими та іншими тра­диціями. А тому сфера діяльності консула, його основні права і переваги визначаються дипломами, патентами, при­вілеями і трактатами. Беручи до уваги, що в цей період ще не існувало постій­них дипломатичних зносин, консульства були фактично єди­ними постійними органами зовнішніх зносин і користували­ся всіма правами і перевагами, якими через деякий час по­чали користуватися лише дипломатичні представництва. Консулам, яких призначала певна держава, видавали спеці­альний документ, який підтверджував їх право вчиняти відповідні юридично значущі дії. Крім цього, потрібна була згода країни перебування, що виражалася особливим доку­ментом (який пізніше отримав назву "екзекватура").

У різних державах був неоднаковий порядок призначен­ня на посаду консула, оскільки він відображав реальну дій­сність, що склалася в системі державних органів, правовій системі, культурі, традиціях тощо. Зокрема, в Італії консу­ла призначали вищі органи держави, а в Іспанії, Франції, Англії (до XV ст.) — муніципальні органи. З кінця XVI ст. у всіх європейських державах виробилася єдина практика, яка полягала в тому, що право призначати консулів, визна­чати їх права та привілеї належало вищим державним орга­нам.

У період абсолютизму інститут консульства зазнав пев­них змін. Виділяли дві основні групи консулів. До першої належали консули, які були підданими акредитуючої дер­жави, яких призначали для виконання відповідних функцій без державної винагороди (оплати) за це. Першою серед держав, що зробили це, була Англія, яка побажала поділу консулів у грецьких і нідерландських містах. У 1555 р. вона призначила свого консула в Москві.

Другу групу складали почесні консули. Вони могли бути підданими різних держав, розташованих на території пев­ної держави, але при цьому мали постійно проживати в ній. Почесні консули також не отримували сталих доходів від держави, яку вони представляли. Негативний вплив на подальший розвиток інституту консульства мав Вестфаль-ський мирний договір 1648 р., згідно з яким консульства позбавлялися права виконувати дипломатичні функції і ви­ступати єдиними органами акредитуючої держави. Оскіль­ки політичні інтереси держав стали представляти диплома­тичні агенти, відповідно для консулів залишились функції захисту торговельних і приватних інтересів підданих своїх держав.

Відродження інституту консульства було пов'язане, пе­редусім, із промисловою революцією, яка відбулася на­прикінці XVIII — упродовж XIX ст. Бурхливий розвиток засобів зв'язку, морської торгівлі, розширення еміграції, розпад колоніальних імперій зумовив необхідність звернен­ня до інституту консульства знову. В торговельних і кон­сульських угодах закріплювались функції, привілеї та іму­нітети консулів. Першою такою угодою була франко-іс-панська конвенція Пардо від 13 березня 1769 р. Найбільші морські й торговельні держави стали запроваджувати ста­тути, в яких визначались функції їхніх консулів за кордо­ном (наприклад, Французькі ордонанси 1781 р. та 1833 р., Голландське консульське регулювання 1786 р., Акти про консульську службу Сполучених Штатів 1792 р. та 1856 р.).

Особливий вплив на подальший розвиток інституту консульства мала Велика французька революція (1789— 1794 рр.). Змінився концептуальний підхід до таких його основних положень, як суверенітет, правосуб'єктність та підданство.

Значним кроком на шляху розвитку окремих інститутів міжнародного права були положення Віденського конгресу (1814—1815 pp.)- Зокрема, Віденський регламент являв со­бою часткову кодифікацію дипломатичного права. А тому це не могло не торкнутися інституту консульства, який зазнав певної деформації.

Зміна суспільно-економічної формації, утворення нових незалежних держав, розвиток промисловості, поява нових видів транспорту, розширення світового ринку, швидкий розвиток продуктивних сил засвідчили, що дипломатичні представництва не в змозі забезпечити зростаючі економічні інтереси держав. Найбільш правильним виходом із цього становища було звернення до виправданої впродовж бага­тьох століть практики консульського інституту.

Під впливом Віденського конгресу в державах Європи та в інших регіонах стали приймати правові акти, що за­кріплювали організаційні основи консульської служби, ви­значали правове становище консулів, характер їх діяль­ності, права та привілеї. Між державами укладаються дво­сторонні консульські угоди. Одночасно відбувається процес формування системи консульських рангів: генеральний консул, консул, віце-консул, консульський агент. Консуль­ства майже повністю перейшли під контроль відомств за­кордонних справ.

Швидкий ріст чисельності консульських представництв та їх персоналу зумовив необхідність проведення реформи консульської служби. Такі реформи відбулися в Росії (1820 p.), Англії (1825 p.), Франції (1883 р.) та в інших краї­нах. Під час проведення реформи держави переважно прий­мали Консульські статути. Розвиток консульських відно­син супроводжувався прийняттям значної кількості угод із консульських питань, яких на початок XX ст. було 150 [1, с. 22]. Фактично з цього періоду консульське право стає конвенційним правом.

Значний інтерес становить питання, пов'язане з розвит­ком консульської служби Української держави, яка з 1918 р. по 1923 р. виступала на міжнародній арені як незалежна і суверенна держава. У цей період вона докладала всіх зу­силь для встановлення і розвитку взаємовідносин із заці­кавленими державами шляхом укладення міжнародних договорів.

Починаючи з січня 1918 р., Українська Народна Респуб­ліка у рамках міждержавних зносин з іншими державами практично розпочала комплектування службових осіб, які, крім дипломатичних, могли б виконувати й консульські функції. Як відомо, після Жовтневої революції 1917 р. за кордоном залишилась значна кількість громадян Російської імперії, які мали українське походження. Відповідно основ­ним завданням українських консульських установ був за­хист інтересів громадян України незалежно від їхнього на­ціонального походження та релігійної приналежності. Згідно з Законом про українське громадянство 1918 р., гро­мадянином ставав кожний, хто склав присягу на вірність Українській державі у приміщенні консульського представ­ництва. Причому подавати заяви про прийняття громадян­ства України мали право лише особи, які прожили не мен­ше 3-х років на території Української держави і своєю діяль­ністю були тісно пов'язані з її інтересами.

Після прийняття закону про громадянство дуже багато осіб українського походження, які проживали за межами України, звернулися до консульських установ щодо надан­ня їм українського громадянства та видачі паспортів. Біль­шість із них, чиї прохання були задоволені, стали поверта­тися в Україну.

Після розірвання Росією в листопаді 1918 р. Брестсько­го мирного договору припинилися також консульські зно­сини між Україною і Росією. Захист інтересів громадян України, який здійснювали українські консульства в Росії, було передано представництву Данії. Упродовж 1918— 1920 рр. з Росії та Західної Європи в Україну повернулося багато представників торгового бізнесу, які скористалися українськими паспортами.

Треба зазначити, що українські паспорти мали юридичне визнання майже в усіх країнах Європи, за винятком Франції, Англії та Югославії, які чинили різні перепони у візуванні українських паспортів, мотивуючи свої дії тим, що Украї­на є частиною території Росії.

До середини 1918 р. консульські служби України функ­ціонували в Берліні, Відні, Стамбулі, Бухаресті та Грузії. За часів Директорії консульська служба була зорієнтована на країни Західної Європи і, передусім, на такі країни, як Італія, Швейцарія, Бельгія, Франція, Англія, які ще рані­ше мали розвинутий товарообмін з Україною.

Перші українські паспорти були українською, французь­кою та німецькою мовами. А в 1919 р. паспорти видавали з написом ще й англійською мовою. Одним із останніх до­кументів, який стосувався консульської служби, був Закон про українське громадянство від 15 листопада 1921 р., який регулював питання щодо надання громадянства аж до кінця 1924 р., коли остаточно були закриті останні консульські установи в Берні та Будапешті.

Отже, із викладеного вище можна зробити висновок про те, що діяльність установ Української держави, які функціо­нували в багатьох державах світу, була незаперечним фак­том становлення її як суверенної держави в 1918—1920 рр. За цей період функціонувало 5 генеральних консульств, 42 кон­сульства, 3 віце-консульства і 17 консульських агентств у 46 містах 25 країн Європи та 21 місті 7 країн Азії. Але після утворення СРСР зовнішньополітична діяльність Укра­їнської держави була зведена до мінімуму.

Справжній розвиток консульської служби в глобально­му масштабі настає в кінці Другої світової війни й, особли­во, в середині 80-х років XX ст., коли міжнародна напруга між супердержавами починає спадати під впливом демокра­тизації суспільних відносин.

Зміна консульських функцій, розвиток технічних засобів транспорту і зв'язку призводить до того, що консульські підрозділи відкриваються не лише в портових містах, як у минулому сторіччі, але й у багатьох великих економічних і культурних центрах.

У змінах інституту консульства в цей період чітко про­стежується декілька особливих наслідків. Передусім, знач­но розширилась мережа консульських установ. Якщо в 1931 р. 17 442 консули 60 держав перебували у 850 містах світу, то вже в середині 60-х рр. XX ст. загальна кількість консулів перевищувала 20 тис. Крім цього, посилюється професіона­лізація консульської служби, зростає кількість спеціалістів. Тепер уже працівник консульства мусить знати законодав­ство скеровуючої держави на належному рівні, здійснюва­ти незаперечну юрисдикцію, виконувати судові доручення в економічній, фінансовій та інших сферах.

Дослідження, проведене Гарвардським університетом, засвідчує, що розмір території, кількість населення і вій­ськово-політична значущість держави мало впливає на кіль­кість консулів, яких відряджають або які прибувають. На­приклад, довший час не було обміну консульствами між Ра­дянським Союзом, з одного боку, та Сполученими Штатами і Великобританією — з іншого. Консульські функції вико­нували посольства Великобританії та США в Москві і по­сольство СРСР у Лондоні та Вашингтоні. У Китаї не було жодного американського консула на його території впро­довж 30-ти років після 1950 р. Відповідно, китайських кон­сулів не було в Британії та її колоніях, хоча консульські функції виконували розташовані там дипломатичні місії.

Нерідко малі держави скеровували за кордон набагато більше консулів, ніж прибувало до них. У 1949 р. Бельгія відрядила 113 консулів у країни Британської співдружності, але прийняла лише 21 від них. У цей же рік Данія відряди­ла 109 консулів, а прийняла 10; Греція відрядила 73 і прий­няла 17; Норвегія відрядила 148, а прийняла 17 консулів.

У переважній більшості країн спостерігається перехід до системи штатного консульства. І якщо деяка частина дер­жав з позиції економії продовжує призначати позаштатних консулів, то у столиці та інших великих економічних і полі­тичних центрах призначають усе-таки штатних консулів. У законодавчому порядку обмежується коло осіб, які можуть обіймати посаду позаштатного консула. Консульський па­тент видається винятково або переважно громадянам акре­дитуючої держави і на практиці, за обсягом привілеїв, вони прирівнюються до штатних консулів.

Усі ці зміни, які відбулися в консульському праві, відоб­ражені у Віденській конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 р. Ст. 22 Конвенції встановлює:

1. Консульські посадові особи мають бути загалом гро­мадянами акредитуючої держави.
   
2. Консульські посадові особи можуть призначатися з-по­між громадян країни перебування не інакше, як за відповід­но висловленою згодою держави перебування, причому ця згода може бути в будь-який час анульована.
   
3. Держава перебування може залишити за собою таке право щодо громадян третьої держави, які не є одночасно громадянами акредитуючої держави.
   

У середині 50-х років XX ст. у багатьох державах відбу­лося злиття консульської і дипломатичної служби. Якщо в XIX ст. у системі відомства закордонних справ існували дипломатична і консульська служби з різними умовами прийому і внутрішніми регламентами, то у вже згаданий період у переважній більшості держав вони об'єднані. Це було характерно для таких держав, як Великобританія, Гол­ландія, США, ФРН, Франція, Італія, і цей процес тривав до прийняття Віденської конвенції 1963 р. Дещо пізніше у консульському праві відбулися певні зміни під впливом нової Конвенції.

Основним завданням діяльності консульських органів з моменту утворення цього інституту було здійснення дея­ких функцій держави в широкій сфері міжнародних відно­син. Консульський інститут, як відомо, має деякі спе­цифічні риси.

Зокрема, діяльність консульських представників обме­жується певною територією — консульським округом, у ме­жах якого він може контактувати безпосередньо з різними адміністративними і судовими органами приймаючої дер­жави (тоді як дипломатичний агент діє переважно через Міністерство закордонних справ країни перебування).

За останні десятиріччя компетенція консулів зазнала значних змін. З одного боку, консульські органи сьогодні виконують багато нових функцій у політичній, економічній і культурній сферах. З іншого боку, посилилось підпоряд­кування консульської діяльності інтересам держави. Голов­ним завданням консульських органів став захист суверен­них прав акредитуючої держави.

У політичній сфері консул, головним чином, відіграє роль політичного спостерігача та інформатора свого уряду. У сучасній практиці коло його обов'язків досить широке. Він має орієнтуватися в парламентських системах, у струк­турі політичних партій, у сучасних політичних та ідеологіч­них змінах, знати державних діячів та інших осіб, які ма­ють значний вплив у житті країни перебування.

У другій половині XX ст. значно розширились еконо­мічні функції консульських органів. До їх обов'язків нале­жить:

• вивчення законодавства й адміністративної практи­ки країни перебування у сфері економіки;
  
• вивчення договорів про торгівлю, навігацію, прожи­вання та ін., які діють між акредитуючою і приймаючою державами, спостереження за їх виконанням (у випадку порушення окремих положень договору консульство висту­пає з протестом перед місцевими органами);
  

--- вивчення договорів приймаючої держави з третіми країнами, що, зокрема, має велике значення, коли еконо­мічні зносини між акредитуючою і приймаючою держава­ми ґрунтуються на принципі найбільшого сприяння;

• вивчення структури економіки держави перебування — її торгового і платіжного балансу, важливих економічних проектів, напрямів розвитку економіки загалом та окремих галузей.
  

Особливо розширились функції консульських органів у сфері туризму, культури, освіти і науки.

З переходом Української держави до ринкової економі­ки відбувається переорієнтація основних завдань консуль­ської служби на захист приватно-правових інтересів грома­дян і юридичних осіб за кордоном. Безумовно, з появою нових галузей економіки та соціально-культурної сфери в кінцевому підсумку, передусім, закріпляться нові функції консулів у цих сферах через укладення двосторонніх кон­сульських конвенцій.


8.2. ПОНЯТТЯ КОНСУЛЬСЬКОГО ПРАВА, ЙОГО ДЖЕРЕЛА ТА КОДИФІКАЦІЯ

Консульське право є частиною міжнародного права, яке складається із правових норм і принципів, що закріплюють статус членів консульського представництва у зв'язку з ви­конанням ними консульських функцій у приймаючій дер­жаві, а також під час їхнього переміщення через територію третьої держави. Воно визначає найважливіші консульські функції, права та обов'язки консулів, їх класи, правовий статус консульського представництва, а також рухомого і не­рухомого майна, що перебуває в його віданні.

Як відомо, дипломатичний представник, який здійснює дипломатичні зносини і веде переговори, може при потребі здійснювати консульські функції у державі перебування. Консул, за загальним правилом, не виконує функцій полі­тичного представника. Отже, формально консульський ін­ститут не входить у дипломатичний корпус. Багато держав не визнають за консулом статус дипломата, інші поєднують їхні функції, ще інші — консульські зносини, не маючи дип­ломатичних зносин.

Консульське право закріплює правові основи діяльності консульського представництва та його членів у приймаючій державі, встановлює чіткі межі його компетенції і дає змо­гу належно реалізувати свої функції з використанням приві­леїв та імунітетів.

На відміну від дипломатичного права консульське пра­во майже до початку XX ст. існувало як звичаєве право, тобто ґрунтувалося на звичаєвих нормах і національному законодавстві держав. Сучасне консульське право прийня­то вважати конвенційним правом, оскільки за останнє сто­річчя воно зазнало суттєвих змін як у плані кодифікації, так і в розширенні сфери застосування.

Однак упродовж цього сторіччя була проведена значна робота щодо кодифікації норм консульського права, яка завершилась прийняттям Віденської конвенції про кон­сульські зносини від 24 квітня 1963 р. Усвідомлюючи ту обставину, що держави довший час не зможуть відмовитись від можливості врегулювання консульських зносин на дво­сторонній основі, розробники цієї Конвенції прийняли до­сить компромісне і гнучке рішення, за яким її положення не будуть відбиватися на інших міжнародних угодах, що діють між державами. Ст. 73 Віденської конвенції про кон­сульські зносини констатує, що жодне з положень Конвенції не заважає державам укладати міжнародні угоди, які під­тверджують і розширюють їх положення.

Поряд з Віденською конвенцією 1963 р. держави й на­далі обирають різні способи врегулювання статусу кон­сульського представництва та його членів. Існуюча кількість двосторонніх консульських конвенцій засвідчує, що пере­важна їх більшість закріплює аналогічні положення, які вміщуються у Віденській конвенції. Така практика має особливо важливе значення у діяльності тих держав, які ще не стали учасниками Віденської конвенції про кон­сульські зносини 1963 р.

Отже, звідси випливає, що до найважливіших міжна­родно-правових актів — джерел консульського права — належать: Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 р., регіональна Гаванська конвенція про консульських чиновників від 28 лютого 1928 р., ратифіко­вана 12 американськими державами, і Каракаська конвен­ція 1911 р. про консульські функції, укладена між п'ятьма латиноамериканськими державами (Болівія, Колумбія, Ек­вадор, Перу і Венесуела), а також значна кількість дво­сторонніх конвенцій.

У преамбулі Віденської конвенції зазначено, що норми міжнародного звичаєвого права продовжують регулювати питання, прямо не передбачені її положеннями. Важливим джерелом сучасного консульського права є консульська практика, закріплена в нормах внутрішньодержавного пра­ва, рішення і висновки міжнародних судових органів, на­ціональних судів, а також загальна доктрина міжнародно­го права.

Важливе місце в аналізі питань, пов'язаних з поняттям і джерелами консульського права, посідають питання про його кодифікацію.

Перші спроби кодифікації у сфері консульського права здійснені в XIX ст. відомими спеціалістами в галузі міжна­родного права. За своїм характером вони мали неформаль­ний характер. Значну увагу цьому питанню приділив Інсти­тут Міжнародного права на декількох сесіях у Лозанні (1888 р.), Гамбурзі (1891 р.) та Женеві (1892 р.). На одній із сесій Інституту у Венеції (1896 р.) було прийнято проект Конвенції з питань консульських імунітетів, що складався із 21 статті. Проект, що стосувався правового статусу кон­сулів, був також підготовлений Гарвардською школою пра­ва в 1932 р. Однак комітет експертів з питань кодифікації міжнародного права Ліги Націй, розглянувши ці матеріа­ли, не зумів довести справу до кодифікації норм консуль­ського права.

Більш вдалою була спроба, хоч і в регіональному мас­штабі, проведення кодифікації в 1928 р. у Гавані з питань щодо правового статусу консульських чиновників. На ній було прийнято також Кодекс Бустаманте, норми якого сто­сувалися окремих питань консульського права. Незважаю­чи на регіональний характер, ці документи мали значний вплив на консульську діяльність не лише латиноамери­канських, північноамериканських, але й європейських дер­жав. Але до Другої світової війни так і не вдалося провести всезагальну кодифікацію норм консульського права.

Після утворення Організації Об'єднаних Націй уже під час своєї першої сесії у 1949 р. серед 14 найважливіших питань Комісія Міжнародного права виділила питання про кодифікацію норм консульського права. Але жодних прак­тичних дій у цьому напрямі до 1955 р. не було зроблено. І лише на VII сесії Комісія Міжнародного права прийняла рішення розпочати роботу з вивчення і аналізу всього прак­тичного і теоретичного матеріалу у цій сфері та призначила відповідальним чехословацького юриста Ярослава Жоуре-ка. На наступних сесіях комісія зверталася до цієї теми, вносячи конструктивні зауваження щодо формування кон­цепції побудови майбутньої Конвенції та необхідності вико­ристання матеріалів, що паралельно готувалися для коди­фікації дипломатичного права.

Конференція відбувалась у Відні з 4 березня по 24 квітня 1963 р. за участю представників 92 держав. Вибір столиці Австрії як місця проведення конференції зумовлений кіль­кома обставинами. По-перше, саме тут двома роками рані­ше була прийнята Конвенція про дипломатичні зносини. Подруге, Відень щедро обдарований багатою правовою спад­щиною й ідеально розташований для проведення такої кон­ференції. Крім цього, місто було не лише одним з головних центрів вивчення міжнародного права, але й місцем зарод­ження відомої Консульської академії, заснованої в 1754 р. імператрицею Марією Терезією спеціально для підготовки консулів.

Конференція ухвалила Конвенцію з консульських зно­син, яка містила 79 статей, разом із факультативним про­токолом щодо набуття громадянства, протоколом щодо обо­в'язкового врегулювання спорів і завершальним актом, до яких були приєднані Резолюція про притулок і резолюції, що віддавали належне Комісії з міжнародного права, Феде­ральному урядові та народові Австрії.

Конвенція складається з преамбули, ст. 1, присвяченої визначенню термінів, що трапляються в Конвенції, з метою одноманітного їх розуміння і тлумачення, і п'яти частин (глав).

Перша глава присвячена Загальним положенням про консульські зносини. Розділ І цієї глави закріплює поло­ження про встановлення і здійснення консульських зносин, а розділ II — про припинення консульських функцій.

У другій главі вміщені положення про переваги, при­вілеї та імунітети консульських установ, штатних кон­сульських посадових осіб та інших працівників консуль­ських установ.

У третій главі закріплений режим, що застосовується для почесних консульських посадових осіб та консульських установ, очолюваних такими посадовими особами.

У четвертій главі передбачені загальні постанови, що стосуються консульських агентів, які не є главами кон­сульських установ, виконання консульських функцій дип­ломатичними представництвами, громадянами держави перебування й особами, які постійно проживають у ній як працівники консульської установи, питання про недопущен­ня дискримінації між державами та відношення цієї Кон­венції до інших міжнародних угод.

У п'ятій главі зафіксовані заключні положення, що сто­суються підписання, ратифікації, приєднання та набуття чинності Конвенції.

За змістом Віденська конвенція являє собою кодифіка­ційний документ, який схвалив існуючі принципи і норми звичаєвого права, закріплені у двосторонніх консульських конвенціях, що виступали головним джерелом консуль­ського права. Треба також зазначити, що конференція не ставила собі за мету провести кодифікацію всіх питань у сфе­рі консульських зносин, що було б, очевидно, надто склад­но у цей період. А тому її положення передбачали можли­вість урегулювання нових питань на двосторонній основі, оскільки вона більш чітко враховує національні інтереси кожної із зацікавлених держав. Ця ідея знайшла своє за­кріплення у ст. 73 Конвенції.

Згідно зі ст. 73 Віденської конвенції 1963 р., її положен­ня, з одного боку, "не впливають на інші міжурядові угоди, що діють між державами", а з іншого — жодне з положень цієї Конвенції "не перешкоджає державам укладати міжна­родні угоди, що підтверджують, доповнюють, поширюють і розширюють її положення". Отже, важливе значення тут має вказівка на те, що двосторонні консульські конвенції можуть лише підтверджувати, доповнювати і розширюва­ти зміст Віденської конвенції 1963 р., тобто випереджати її у питанні надання консульським установам і їх персона­лові привілеїв та імунітетів, розширюючи тим самим їх обсяг. При цьому вони не повинні скорочувати обсяг їх привілеїв та імунітетів при укладенні двосторонніх кон­венцій. Це суперечило б ст. 73 Віденської конвенції 1963 р.

Віденська конвенція про консульські зносини виконала два основні завдання: конкретизувала норми звичаєвого права, надавши їм форму договірного права; закріпила кон­сульські функції і привілеї, що за своїм змістом значно ширші порівняно з тими, що виникають зі звичаєвого пра­ва. Загалом Конвенція визначила мінімальний стандарт, яким мають керуватися держави при встановленні та під­триманні консульських зносин. Ст. 5 Конвенції дає досить широкий перелік консульських функцій, кількість яких удвічі перевищує кількість закріплених функцій щодо дип­ломатичних представництв. Характерною особливістю Ві­денської конвенції про консульські зносини є те, що її нор­ми визначають лише класи глав консульських установ, не обмежуючи при цьому право будь-якої із договірних сторін визначати найменування решти консульських службових осіб, які не є главами консульських установ.

Конференція "поскупилася" на розширення консуль­ських привілеїв та імунітетів. Домінувала позиція англосак­сонських держав, яка зводилася до розширення повнова­жень приймаючої держави стосовно іноземних консульських представництв та їх членів. Певною мірою вона відображена у ст. 31 Конвенції, яка передбачає, що представники влади держави перебування можуть заходити у консульство без згоди глави консульської установи у випадку пожежі чи іншого стихійного лиха, що вимагає невідкладних заходів захисту. Формулювання статті залишає щілину для мож­ливих зловживань з боку влади країни перебування. А це, своєю чергою, не може сприяти підтриманню та розвитку стабільних і дружніх взаємовідносин між державами.

Що стосується України, то за останні десять років вона уклала понад 20 консульських конвенцій з країнами, що налагодили з нею консульскі зносини.

Ні Віденська конференція, ні Комісія міжнародного права не ставили собі за мету кодифікацію всіх аспектів, що стосуються консульських зносин. Вони вважали, що окремі аспекти цих зносин мали бути врегульовані на дво­сторонній основі з урахуванням власних інтересів держав.

За відсутності консульських конвенцій, а також з пи­тань, не врегульованих укладеними конвенціями, застосо­вуються норми звичаєвого консульського права.

Заслуговує на увагу спроба кодифікації консульського права на реґіональному рівні. Це стосується Європейської Конвенції про консульські функції, підготовленої в рамках Ради Європи і підписаної 11 грудня 1967 р. у Парижі. Як випливає із назви, основну увагу Конвенція приділяє кон­сульським функціям, особливо тим, що пов'язані зі спад­щиною, морським і повітряним судноплавством. Певні но­вовведення були передбачені у двох додаткових протоколах до Конвенції: Протоколі про захист біженців і Протоколі щодо консульських функцій стосовно цивільної авіації.

Незважаючи на давність прийняття цієї Конвенції ста­ном на 1 січня 2002 р. її ратифікувала незначна частина держав-членів Ради Європи.

У 1968 р. за ініціативою Ради Європи також була прий­нята Європейська конвенція про скасування необхідності засвідчення документів, виданих дипломатичними агента­ми та консульськими посадовими особами.

Метою цієї Конвенції є досягнення більшої єдності між її членами, яка ґрунтується на взаємній довірі. На думку держав-членів цієї Конвенції, скасування необхідності за­свідчення документів має зміцнити зв'язки між державами і надати змогу використовувати закордонні документи так само, як і документи, видані внутрішньодержавними орга­нами.

Діяльність консульських установ, зазвичай, регламен­тується і внутрішнім законодавством, у якому закріплю­ються юридичні підстави функціонування консульських установ, порядок проходження консульської служби, соці­альне забезпечення тощо. Як приклад наведемо Консуль­ський Статут України, затверджений указом Президента України 2 квітня 1994 р. Він складається із 9 розділів, 19 глав і 94 статей. Консульський статут визначає завдання й організацію українських консульських установ, закріп­лює функції консулів щодо юридичних і фізичних осіб Ук­раїни, вчинення нотаріальних дій тощо.

Певні консульські функції виникають згідно з Кодексом України про шлюб і сім'ю, Законом України "Про громадян­ство України", Цивільним кодексом України.

Важливим джерелом консульського права є Постанова Верховної Ради України від 2 липня 1993 р. "Про Основні напрями зовнішньої політики України", яка серед основ­них завдань виділяє:

• забезпечення національної безпеки;
  

• створення належних умов нормального функціонуван­ня національної економіки;
  
• сприяння науково-технічному прогресу в Україні та розвитку її національної культури й освіти;
  

• контакти з українською діаспорою;
  
• інформаційне забезпечення.
  

Перелічені фрагменти Постанови Верховної Ради Украї­ни засвідчують, що значення консульських функцій під­тверджується не лише Консульським статутом, але й у прий­нятому парламентом документі, в якому закріплені акту­альні та перспективні напрями зовнішньої політики.

Наведені внутрішньодержавні нормативні акти, висту­паючи джерелами національного права, не вважаються джерелами міжнародного права. Між такими внутрішньо­державними актами і міжнародними договорами чи конвен­ціями визначено достатньо чіткі співвідношення, які зво­дяться до того, що закони держави не повинні суперечити її зобов'язанням, що випливають із міжнародних договорів, укладених нею, а у випадку суперечності між ними засто­совуються положення міжнародного договору, а не закону.

Дещо складніше визначити співвідношення між багато­сторонньою Віденською конвенцією про консульські зноси­ни 1963 р. і двосторонніми консульськими конвенціями та договорами.

У міжнародному праві відсутні вказівки на те, що бага­тосторонній договір скасовує або замінює положення дво­сторонніх договорів. Мабуть, навпаки, згідно з відомим принципом lex specialis derogate generali — спеціальний за­кон відміняє загальний закон — при розбіжностях між ними підлягають виконанню власне положення двостороннього договору чи конвенції, оскільки вони містять спеціальні норми, а Віденська конвенція 1963 p., як відомо, загальні норми консульського права.