«Острозька академія»

Вид материала

Навчально-методичний посібник

Содержание Мета: ознайомити учнів з поширення додержавного християнства в Україні.Наочність Візантійський єпископ у Києві від 867 року 886-918) Київська єпархія Свідчення VIII-IX ст. про єретичну церкву над Дніпром – папські листи Масові матеріальні ознаки хрещень IV-VIII ст. Голянчук Р.М Лахман Н.М Огирко О.В

Подобный материал:

• Інформація про наукову та науково-технічну діяльність Національного університету «Острозька, 2127.08kb.
• Національний Університет «Острозька академія», 105.24kb.
• Острозька Академія" типова програма вивчення курсу, 386.88kb.
• Острозька Академія" робоча програма вивчення курсу, 251.79kb.
• Боржецький Олександр Національний університет «Острозька академія», 142.53kb.
• Острозька Академія" робоча програма вивчення курсу, 208.15kb.
• «політика сусідства європейського союзу та україна: теоретичний І практичний виміри», 132.64kb.
• Програма навчальної дисципліни Менеджмент Острог, 2006 удк 338. 23 (075. 8) Ббк 65., 203.38kb.
• Між юридичною особою (компанією) та третіми особами (контрагентами) в разі перевищення, 243.68kb.
• Склад організаційного комітету з підготовки та відзначення 145-річчя від дня народження, 34.68kb.

Скільки було хрещень у Наддніпрянщині?


Мета: ознайомити учнів з поширення додержавного християнства в Україні.


Наочність: CD: 1) кольорова карта „Слід ранніх єванґелізацій у топонімії України”;

2) кольорові зображення християнських святих, згаданих у назвах на карті України;

3) чорно-білі карти і схеми.


Література

1. 
   Баскаков Н.А. Тюркские элементы в «Слове о полку Игореве». – М., 1985.
   
2. Вольфрам Х. Готы. От истоков до середины VI века. – СПб., 2003.
   
3. Нагаєвський І. Рим і Візантія. – Торонто, 1956.
   
4. ПВЛ – Повість врем’яних літ. Літопис за Іпатським списком. – К., 1990.
   
5. Прошин Г. Второе крещение // Как была крещена Русь. – М., 1988.
   
6. Рыбаков Б.А. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи. – М., 1963.
   
7. Тищенко К.М. Східні й західні церкви IV-VII ст. у топонімії України // Східний Світ. – 2006, №4. – С. 137-147; 2007, №1. – С. 127-134.
   
8. Тищенко К. Мовні контакти: свідки формування українців. – 2006.
   
9. TY – A Thousand Years of Christianity in Ukraine. An Encyclopedic Chronology / O. Zinkewych, A. Sorokowski. – NY, Baltimore, Toronto, 1988.
   

Вступ


Існує суперечність між усталеним поглядом про (єдине) хрещення київських слов’ян у 988 р. і фактами. Відомо, що хрещення київського князя Володимира і його одруження з Анною, сестрою Василя ІІ Болгаровбивника відбулися за візантійського патріарха Миколая ІІ Хризоберґа (981-995 рр.). «Цікаво, що історики не наводять імені жодного єпископа, що мав би бути призначений для Києва, в якому Володимир здійснив на взір болгарського Бориса загальне хрещення своїх підданих» [Нагаєвський, 200].


Основна частина


У зв’язку з хрещенням Болгарії за Бориса у 865 р. всі історики згадують про призначення єпископа, але у зв’язку з хрещенням Русі не згадують нікого. Очевидна річ, що, коли б такий єпископ був призначений, то грецькі історики того б не проминули, а навпаки, висвітлили б це широко. З їхньої мовчанки можна зробити висновок, що такого єпископа не призначено, бо він уже був віддавна у Києві [там само]. За 44 роки до загального хрещення киян навіть Літопис руський цілком однозначно говорить про клятвенне прийняття „хрещеною руссю” положень київсько-візантійського договору у Києві в Іллінській соборній церкві [ПВЛ, 78/79 u], що свідчить про існування вже в той час розбудованої системи парафіяльних церков. Це відображено і в завершальних висловах тексту договору, включеного в літопис: „Мы же, елико насъ крестилися есмы, кляхомся церковью святаго Ильи въ зборнќй церкви, и предълежащи[мъ] крестомъ…; А оже преступіть се отъ страны нашея… или крещенъ, или некрќщенъ…” [ПВЛ, 76/77 ].

Візантійський єпископ у Києві від 867 року

На щастя, від ІХ ст. історія Київської Русі „освітлена слабким і хистким мерехтливим світлом грецьких текстів. Два військових походи на Візантію відбулися у 860 і 867 роках. Торговельні й державні стосунки Києва з Константинополем були встановлені задовго до цих походів, і якісь умови торгівлі були порушені греками. Порушені грубо й жорстоко” [Прошин, 63]. Результат – поява під Царгородом київської флотилії.

Саме в порушенні умов договору з київськими слов’янами вбачає Фотій причину їхнього нападу на Константинополь. Про це чітко сказано у його проповіді у святій Софії перед мешканцями столиці, де патріарх виразно апелює до тексту молитви «Отче наш»: „З тих, хто був нам винен дещо мале й незначне, ми жорстоко збиткувалися…, не зважали на малу важливість і незначність порівняно з нашими боргами… Отримуючи прощення багато за що…, інших за мале вкинули в рабство” [там само, 64].

Це твердження може стосуватися тільки часів Аскольда і Діра, про яких відомо, що 866 року вони очолили військовий похід киян на Константинополь. Літопис і західні джерела не приховують їхнього вандалізму: „Понищили околицю, скільки змогли, і перебили скільки змогли народу”, – пише Іоан Диякон у своїй Венеціанській хроніці. Довелося поновлювати договір про дружбу, і для його міцності запропоновано киянам охреститися (!).

Саме так: ще за патріарха Фотія, у 867 р. першого єпископа призначено до Русі (NB: це за 120 років до „державного” хрещення Киян). Конкретно про цю подію в енцикліці №35 Фотія написано так: „І не лише цей народ (болгари) спокутували давнє безчестя тим, що повірили у Христа… [але також] так звана Русь, які, перемігши своїх сусідів, запишалися й зазіхнули на державу Ромеїв – навіть вони тепер навернені і перейшли від еллінського (язичницького) і нечистого учення, якого досі дотримувалися, до чистої й істиної віри Христової та з любов’ю стали нашими підданцями і друзями. І таке велике в них бажання і палка віра, що вони прийняли єпископа як пастира і шанують християн з великою щирістю й ревністю” (Photius. Epistolae // Migne. Patrologia Graeca. Vol. CII. – P. 736): цит. За [TY, 18].

Відомості Фотія підтверджує «Життєпис імператора Михаїла», який занурював разом з Фотієм край чудотворної ризи Богоматері у води Золотого Рогу аби зупинити слов’ян: „Встановив дружбу і згоду [з Руссю], умовив прийняти хрещення” [Прошин, 64]. Через 80 років Костянтин Порфірогенет принагідно згадує „руську єпархію” серед єпархій Константинопольського патріархату: для нього це факт десь на периферії уваги імперії. Навіть церковний устав князя Володимира містить коротку згадку про хрещення Русі за патріарха Фотія (!) і призначення до Києва єпископа Леонтія. Свідчення про хрещення Руси за Аскольда і Дира є і у Никоновському літопису: імператор „преложи сихъ на христианство, и просиша архиерея, и посла̀ к нимъ царь” [там само, 67]. Щодо діяльності грецького єпископа в Києві, джерела суперечливі: за Никоновським літописом після чуда з неопалимим Єванґелієм Русь здивувалася і „вси крестишася”; за грецьким хронографом Зонари – руси почали „нудитися на хрещення”; у хронографі західноруської редакції – „Але ще не час був прославити в них ім’я Господа” [там само].

Так чи інакше, в десятку незалежних документів відображений факт хрещення Руси за патріарха Фотія 867 року (тобто, всього через 2 роки після хрещення болгар) що досконало збігається з часом походу на Константинополь Аскольда і Діра. Проте через 15 років язичник Олег їх підступно вбив і, напевно, більшість киян повернулася до язичництва [TY, 19; Прошин, 68]. Однак про знищення єпархії відомостей немає.

що більше, саме тоді, у часи візантійського імператора Лева VI Філософа ( 886-918) Київська єпархія (!) вважалася шостою за величиною серед залежних від Візантії єпархій [TY, 19]. Після цього вже й не дивно дізнатися про існування у 944 році у Києві соборної церкви св. Іллі.

Що ж до самої історії хрещення наддніпрянців у ІХ ст., точніше – зникнення оповіді про нього зі сторінок Повісти, то це, на слушну думку Б. Рибакова, „цілком поясниме жорстко витриманою в ХІ-ХІІ ст. тенденцією пов’язувати хрещення тільки з ім»ям самого Володимира Святого, рішуче відкидаючи місіонерську діяльність греків у ХІ ст. (Фотій, Ігнатій)” [Рыбаков, 162].


Свідчення VIII-IX ст. про єретичну церкву над Дніпром – папські листи

Проте було б марно обстоювати пріоритет цього хрещення киян у ІХ ст. Справжні історичні обставини ще складніші. У часи Карла Великого станом єванґелізації у Наддніпрянщині, як виявляється, зацікавилися папи римські. Це був час відразу по зникненні Аварського каганату і охрещення аварів (796 р.).

Річ у тім, що Європа тих століть не відрізняла слов’ян від аварів (!). На те були достатні підстави: захід добре запам’ятав слов’янську зраду ґотів і 400-річне братання слов’ян зі степовими ордами. Як воно їм там жилося і яка була ціна братання – оповідають Монемвасійська хроніка, хроніка Фредеґара і літопис Нестора [Тищенко 2006, 320-326].

До Русі Костянтин Багрянородний ставився досить нейтрально і реалістично: він розтлумачував синові всю північну політику Візантії, вказуючи, яких саме варварів слід між собою пересварити, аби ті не могли шкодити імперії: Русь серед них. Інша річ – лівий берег Дунаю: тут живуть „слов’янські беззбройні племена, яких звуть також аварами”; і знов – „слов’яни по той бік ріки, звані також аварами”; і ще раз – „слов’яни, тобто авари” [КБ, 110/111]. Імператор був добре про них інформований. У своїй книзі (а створена вона близько 950 р.) він пише: „Більшість (NB) цих слов’ян були нехрещені і довгий час лишалися нехристями… Архонтів ці народи не мали, крім старійшин-жупанів (ζουπάνους), як це заведено і в інших славініях” [КБ, 112/113 w]. Ось він, мовний слід учорашнього аварства: назва слов’янських старійшин жупан – це монґ. Жупан ‘урядник кагана, правитель провінції’, слово, що походить з кит. Tsou-pan ‘секретар, канцлер’ [Баскаков, 41 з посиланням на етимологію 1951 р. Г. Рамстеда]. Непомітні за Руссю київські слов’яни (це вже пізніше: „словене иже нынѣ зовомая русь”) були просторово ближчими до «самих» каганів (з кит. Ke-kuan ‘верховний правитель’). Ті не призначали сюди жупанів, а діяли особисто. Тому смирні й слухняні кияни (бо тільки таку породу й залишив жити каганат) мали інший досвід і зі щирої любові перенесли на нових бажаючих бути вождями саме титул кагана: каган Олег, каган Володимир, каган Ярослав (це з літопису: о, тут уже видно окремо русь і окремо – слов’ян, бо називання найраніших князів не ґерманським словом князь, а монґоло-китайським каган – якраз і унаочнює ставлення з боку місцевих слов’ян до варязької руси). Як відомо, в останні роки VIII ст. Пипін Горбун, бастард Карла Великого, ходив з військом на аварів, і каганат розпався. Свідчення хронік про те, як цей конфуз виглядав насправді, зібрані з низки тогочасних джерел [Тищенко 2006, 320-328]. Упоравшись з аварами і для певності охрестивши їх рештки, Карл узявся за їхніх учорашніх рабів-слов’ян (у пізній період – васалів), передусім – за порубіжних із франками ободритів, дравенів, сорабів і чехів [там само, 395-398]. І хоча джерела не дають підстав говорити про включення слов’янських князівств до складу імперії Карла, такий міф – про панування Карла над усіма слов’янами – починає складатися від ІХ ст. [КБ, 106-109, 360].


У Карла шукав захисту 96-й Римський Папа Лев ІІІ (750-816), який потім і коронував його на імператора у 800 році. І ось тут виявляється, що саме цей папа (а не Візантійська церква !) у зрозумілому контексті зовнішньої політики Карла Великого став автором листа під назвою „До кліриків Руси” (!?). І з цього, здавалося б, неймовірною за темою листа (яка там Русь: до варягів ще 60 років) раптом випливає ні більше, ні менше – що адресати листа Папи Римського, ці самі „клірики Руси” ще й у часи Карла Великого були аріянцями і вважалися відмінними від інших християн [TY, 18]. Щоб не було сумніву, додамо, що через півстоліття інший, 104-й Папа Римський Бенедикт ІІІ (855-858) знову пише листа – і знову з такою самою назвою „До кліриків Руси” – і знову про те саме. Зате ці листи є незалежними підтвердженнями правдивості слів Фотія про «нечисте учення».


Добре все ж, що справи віри турбували різні церкви. Інакше б ми так і не дізналися, що наші предки упродовж століть залишалися монофіситами – але ж християнами! Можуть же собі такеє дозволяти християни-монофісити вірменської церкви від 301 року вже 17 століть! І таки ж стає зрозумілим, що то було за „еллінське нечисте учення”, за яке нам дорікав Фотій.


Масові матеріальні ознаки хрещень IV-VIII ст.


Дальше ознайомлення з документами спонукає до висновку про те, що серед місцевого наддніпрянського населення єванґелізацію проваджено неодноразово чи не від ґотських часів: адже кам’яні й мармурові натільні хрестики ІV-VIІІ cт. належать до масових археологічних знахідок у Криму, на Київщині й Волині [TY, 17]. Причому, найдавніші хрестики IV-V ст. асиметричні й не мають зображень; від VI ст. на хрестиках уже зображене розп’яття, а від VII ст. додаються інші подробиці.


Після тривалої радянської заборони цілого розділу вітчизняної історії визнано існування у Наддніпрянщині в ІІІ-ІV ст. ґотської держави Германариха. Як відомо, у Криму, де ґоти трималися до XV ст., а „єпархія Ґотфська і Кефайська” дожила до кінця XVIII ст., християнська традиція була започаткована ще від ІІІ ст.: ґоти 251 р. забрали в полон римських християн з Анатолії, які потім перетворили «своїх панів на братів» [Вольфрам, 119]. Іншу частину ґотів охрестив аріянин Вýльфила. У самій Ґотії християнство було толероване якраз серед неґотів навіть під час язичницьких переслідувань IV ст. [Вольфрам, 157]. З приходом наприкінці IV ст. гунів у „Скіфію” (так візантійські джерела продовжують називати Наддніпрянщину) християнство поширюється також і серед гунів. І саме в ті часи св. Ієроним († 420) пише, що „холодна Скіфія зігріта вогнями віри” [TY, 16 ].


Оскільки ґотський єпископ і єванґелізатор Вýльфила проповідував у Ґотії монофіситську версію християнства, згодом визнану за єретичну, можна припустити, що саме через це решта християнських церков відтоді дистанціювалася від ґотської церкви (як це достеменно мало місце в історії ґотів у Західіній Європі). Але висновок однозначний: наших предків єванґелізували не тільки греки.


Заключна частина


Відображення цих питань у топонімії України досліджене у статті „Східні й західні церкви IV-VII ст. у топонімії України” [Тищенко 2006-2007] (тут нарис 17). Підставою для розгортання відповідної дослідної програми стали помічені в топонімії масові факти, що свідчать про послідовне й неодноразове поширення хвиль єванґелізації населення у Наддніпрянщини і ширше – Східній Європі – починаючи з IV ст. і до хозарських часів , . Перші переконливі дані було одержано про слід у Наддніпрянщині сирійської яковитської церкви. Потім було виявлено присутність несторіян, григоріян і ґотської церкви.

Зокрема, істотним арґументом, здобутим методом топонімічного контексту, стало виявлення просторового розподілу назв від імені св. Сави (†372). Поширення топооснови Сава- – вірогідна ознака ґотської монофіситської церкви – було констатоване від Дунаю далеко на північ і схід: до Ґдова, обох Двин і Волги. Таке припущення підтвердилося після того, як було знайдено ще один, близький за конфіґурацією ареал топонімів від основи Калогер-, який має вказувати на успішність другої хвилі ортодоксальної, василіянської єванґелізації цих земель. Практичний збіг обох ареалів дає підстави віднести відповідні процеси до IV-V ст. Всі ці мовні матеріали можна вважати слідом ранньої єванґелізації відповідних земель у ранньому середньовіччі.


Література


● Баскаков Н.А. Тюркские элементы в "Слове о полку Игореве". – М., 1985.

●Вольфрам Х. Готы. От истоков до середины VI века. – СПб., 2003.

●Нагаєвський І. Рим і Візантія. – Торонто, 1956.

●ПВЛ – Повість врем’яних літ. Літопис за Іпатським списком. – К., 1990.

●Прошин Г. Второе крещение // Как была крещена Русь. – М., 1988.

●Рыбаков Б.А. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи. – М., 1963.

●Тищенко К.М. Східні й західні церкви IV-VII ст. у топонімії України // Східний Світ. – 2006, №4. – С. 137-147; 2007, №1. – С. 127-134.

●Тищенко К. Мовні контакти: свідки формування українців. – 2006.

●TY – A Thousand Years of Christianity in Ukraine. An Encyclopedic Chronology / O. Zinkewych, A. Sorokowski. – NY, Baltimore, Toronto, 1988.


Відомості про авторів


Влад М.В., вчителька християнської етики, м.Чернівці.

Гаврисюк О. Я., магістр релігієзнавства, вчитель іноземної мови, християнської етики Луцької ЗОШ І-ІІІ ст. № 22.

Голянчук Р.М., магістр богослов»я, м Запоріжжя.

Козак В.С., вчителька початкових класів Романівської ЗОШ I-III ст. Луцького району, Волинської області.

Лахман Н.М., завуч Мізоцького НВК, вчитель філософії та християнської етики, методист.

Малюк В.І., доктор медичних наук, професор.

Николин М.М., кандидат педагогічних наук,завідувач кафедри методики викладання навчальних предметів і гуманітарної освіти Тернопільського обласного комунального інституту післядипломної педагогічної освіти, учитель християнської етики Тернопільської Української гімназії імені Івана Франка.

Огирко О.В., кандидат фізико-математичних наук, викладач вищої школи, м.Львів.

Рудий Б.А., науковий співробітник Київського національного університету імені Т. Шевченка.

Тищенко К.М., доктор філол..наук, професор.