Geum.ru

Боржецький Олександр Національний університет «Острозька академія»

Вид материалаДокументы

Содержание


Загальнонауковий діалектичний
Список використаних джерел та літератури
Подобный материал:

Боржецький Олександр

Національний університет «Острозька академія»

(науковий напрям: Право й державне управління)


ОСОБЛИВОСТІ ДОКАЗУВАННЯ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Право

Ключові слова: доказування, адміністративне судочинство, принцип офіційності, презумпція, публічний характер.

На сьогодні в Україні інститут адміністративного судочинства тільки починає розвиватися. Адміністративним правом формується теоретична концепція відповідальності держави за діяльність апарату, напрацьовується механізм інституту адміністративної юстиції. Саме адміністративне судочинство покликане забезпечити встановлення і розвиток демократичних відносин між громадянином і апаратом управління, адже воно є важливою формою захисту публічних прав та свобод людини і громадянина, а також законних інтересів публічних осіб.

Створення адміністративної юстиції в Україні є чи не найбільшим досягненням української юридичної дійсності за останні роки, важливим внеском у реалізацію забезпечення базових прав людини в Україні.

Головним завданням адміністративного судочинства, як галузі процесуального права, безперечно, є вирішення правових спорів у регламентованому законом порядку, тобто встановлення істини у справі, вирішення її остаточно і по суті. Це завдання здійснюється в процесі судового розгляду в результаті пізнання обставин справи, тобто судового доказування. Правильний підхід до законодавчого регулювання процесу доказування забезпечуватиме реалізацію принципів змагальності та диспозитивності в судовому розгляді справи, а отже сприятиме можливості повноцінного захисту сторонами своїх прав та інтересів в суді.

Особливо важливим вбачається раціональна організація процесу доказування в адміністративному судочинстві, в cфері якого громадянин має чи не єдину реальну можливість захистити свої права та інтереси у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку держави при здійсненні нею владних управлінських функцій. Тобто якість функціонування адміністративного судочинства дає можливість зробити висновок про рівень побудови правової держави в Україні.

Враховуючи все вищесказане, можна стверджувати, що актуальність дослідження даної теми дійсно незаперечна, так як поглиблене її вивчення могло б допомогти у вирішенні проблем, які нині існують в сфері захисту прав людини і громадянина.

Аналіз спеціальної наукової літератури дає підстави стверджувати про недослідженість даної теми. Це можна пояснити тим, що Кодекс адміністративного судочинства з’явився зовсім недавно і весь період часу до появи кодексу наукові розробки та дискусії вчених в основному були спрямовані на визначення загальної концепції адміністративної юстиції в Україні, окреслення її функцій та визначення принципів адміністративного судочинства. Тоді як на ґрунтовне дослідження не менш важливої теми – особливостей доказування в даній сфері потрібен певний час.

Існуючі на даний час наукові розробки вчених – адміністративістів Авер’янова В., Стефанюка В. С., Коліушка І. Б., Куйбіди Р. О., Шишкіна В. І. все ж мають певну цінність як база для деяких наукових висновків.

Методологію дослідження складають сучасні методи наукового пізнання. Загальнонауковий діалектичний метод є основним у з’ясуванні суті процесу доказування. Метод порівняння норм, що регулюють процес доказування у цивільному, господарському, кримінальному процесі використовується для визначення його особливостей саме в адміністративному судочинстві. Формально-догматичний метод допомагає здійснити аналіз правових норм, що стосуються процесу доказування, їх пояснення, тлумачення і класифікацію. Із спеціально-наукових методів конкретно-соціологічний метод використовується для вивчення судової практики, метод класифікації – для віднесення справ адміністративного судочинства до певних категорій.

Доказування – це процесуальна і розумова діяльність суб’єктів доказування, яка здійснюється у визначеному процесуальному порядку і спрямована на з’ясування дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів.

По великому рахунку, мета доказування зводиться до того, щоб переконати суд у достовірності наведених фактів. Це судження пояснюється тим фактом, що об’єктивну істину, як таку, встановити нереально, а тому, фактично завдання доказування полягає у тому, щоб з’ясувати чиє сприйняття події найдостовірніше.

За загальним правилом, у адміністративному судочинстві обов’язок доказування розподіляється наступним чином: позивач повинен довести обставини, якими він обгрунтовує позовні вимоги, тобто підставу позову; відповідач повинен довести обставини, якими він обгрунтовує заперечення проти позову. При цьому зазначене загальне правило не можна трактувати так, що сторона повинна довести будь-які обставини, на які вона посилається, адже від суду залежить вірне визначення юридично значимих фактів, які входять у предмет доказування [1; 57]. Проте ч. 2 ст. 71 КАСУ встановлює презумпцію вини суб’єкта владних повноважень, рішення, дії чи бездіяльність якого оскаржуються – повідомлені позивачем обставини справи про рішення, дії, бездіяльність відповідача – суб’єкта владних повноважень відповідають дійсності, доки відповідач не спростує їх [2; 452].

Як зазначає Стефанюк, потенційний обов’язок адміністрації довести обґрунтованість своїх рішень, дій чи бездіяльності посилив би її відповідальність при прийнятті рішень, вчиненні інших дій чи допущенні бездіяльності [3; 374]. Крім того, очевидно законодавцем враховується і такий фактор, як невисокий рівень правової обізнаності звичайного громадянина, погана орієнтація останнього в юридичних тонкощах справи.

Презумпція вини суб’єкта владних повноважень позбавляє адміністративний суд необхідності перевіряти повідомлені позивачем обставини, якщо вони не викликають обґрунтованого сумніву. Проте, суб’єкт владних повноважень навіть при існуванні презумпції його вини не буде змушений реагувати на вочевидь необґрунтовані та безпідставні адміністративні позови. Тобто, невиконання обов’язку суб’єкта владних повноважень довести правомірність своїх рішень, дій чи бездіяльності не може звільняти адміністративний суд від обов’язку ухвалити справедливе і правосудне судове рішення.

Крім того, так як більшість доказів з адміністративної справи, як правило, утворюється і зберігається у суб’єкта владних повноважень, КАСУ зобов’язує його подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. У разі невиконання цього обов’язку суд витребовує названі документи та матеріали (ч. 4 ст. 71 КАСУ).

Дана норма є своєрідним додатком до презумпції вини суб’єкта владних повноважень, про яку згадувалося вище і покликана зрівноважити потенційно нерівні можливості громадянина і суб’єкта влади у доказуванні. Вищезгадані положення базуються на основоположному принципі діяльності органів влади, закріпленим в ст. 3 Конституції України, згідно з яким людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а держава відповідає перед людиною за свою діяльність [4; 4].

Положення ч. 5 ст. 71 КАСУ про право суду збирати докази з власної ініціативи виступає основним аргументом у твердженні про те, що суд є самостійним суб’єктом доказування. Якщо в цивільному судочинстві результат вирішення справи не в останню чергу залежить від ініціативи сторін, то в адміністративному – ще додатково повинна мати місце активна поведінка суду [5; 13]. Саме принцип офіційності, згідно з яким суд відіграє активну, ініціативну роль характеризує всю суть адміністративного судочинства і є головною особливістю процесу доказування в адміністративному судочинстві.

Таке повноваження суду дуже ефективне в ситуації, коли необізнаний у бюрократичному механізмі громадянин погано орієнтується в тому, які докази можуть підтвердити обставини, на які він посилається. Крім того, у судовому процесі особі, яка потребує судового захисту, як правило, протистоїть потужний адміністративний апарат. У зв’язку з цим сторони заздалегідь перебувають у нерівних стартових можливостях. Щоб збалансувати їх, суд повинен відігравати активну роль у доказуванні.

Існування принципу офіційності зумовлене фактичною нерівністю особи й адміністрації у можливостях подавати докази й відстоювати свою позицію, а також публічним характером спору, який полягає, зокрема, у тому, що рішення у справі прямо чи опосередковано може стосуватися інтересів великої кількості людей чи організацій. Ґрунтуючись на принципі офіційного з’ясування всіх обставин у справі (ст. 11 КАСУ), адміністративний суд займає активну роль в адміністративному судочинстві, що зумовлена наявністю публічного інтересу в результатах вирішення справи [6; 57]. Відповідно суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з’ясування всіх обставин у справі, у тому числі виявлення та витребування з власної ініціативи доказів яких, на думку суду, не вистачає.

Аналіз положення ч. 4 ст. 11 КАСУ дозволяє зробити висновок про те, що принцип змагальності в адміністративному судочинстві гармонійно поєднується з інквізиційним (розшуковим) процесом.

Згідно з ч. 2 ст. 69 КАСУ докази суду надають особи, які беруть участь у справі. Коліушко І. Б. та Куйбіда Р. О. наголошують на доцільності обмеження у користуванні правовою допомогою для суб’єктів владних повноважень [7; 79]. І справді, досить дивна ситуація складалась би, коли б державний орган, що утримується за рахунок бюджету, захищався від позову платника податків за допомогою адвоката, найнятого за бюджетні кошти, тобто кошти того ж платника податків. Тому суб’єкт владних повноважень повинен захищатися самостійно, силами своєї юридичної служби. Але це не виключає можливість посадової чи службової особи – суб’єкта владних повноважень – за власний рахунок залучити до участі в процесі адвоката чи іншу особу, яка має право надавати правову допомогу, щоб запобігти регресному позову.

Особливістю засобів доказування в адміністративному судочинстві, на відміну від цивільного процесу, є надання поясненням сторін, третіх осіб та їхніх представників відносно більшої самостійності як засобу доказування. Так, відповідно до ч. 2 ст. 57 ЦПК України “…дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків…”, згідно з ч. 1 ст. 69 КАС України “…дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків…”. У зв’язку з цим, можна сказати, що допитувати сторони, третіх осіб, їхніх представників як свідків у адміністративному судочинстві варто лише у випадку коли їхні пояснення щодо однієї обставини суперечать один одному. Попередження осіб про кримінальну відповідальність за давання завідомо неправдивих показань за таких умов може сприяти встановленню істини у справі і усуненню суперечностей у поясненнях.

Тут же варто відмітити особливість допустимості як властивості доказів в адміністративному судочинстві: обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, можуть бути підтверджені іншими засобами доказування, коли щодо таких обставин не виникає спору. В цивільному процесі такого правила не існує, а в адміністративному судочинстві воно, вочевидь, покликане забезпечити економічність і оперативність процесу, а отже і полегшити доказування.

В контексті допустимості варто зазначити, що дуже поширеною нині практикою є здійснення звукозапису в кабінетах посадових осіб з метою подальшого його використання в доказуванні. З цього приводу існує багато думок щодо допустимості таких засобів доказування. Вважаємо, що звукозапис, зроблений в кабінеті посадової (публічної) особи, до якої громадянин, який здійснив запис, звернувся офіційно, не може вважатися таким, що зроблений незаконно. Це твердження можна пояснити тим, що поведінка особи в службовому кабінеті не належить до умов її приватного життя, а має публічний характер.

Як свідчить статистика, у першому півріччі 2006 р. у структурі адміністративних справ, що перебували на розгляді судів, переважну більшість – 76,5% (57,4 тис.) – становили справи за позовами про оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень [8].

Необхідність з’ясування особливостей доказування в даних справах пояснюється тим, що судовий захист у таких справах стосується публічних інтересів невизначеного кола осіб, оскільки на нього поширюється сам нормативний акт, а отже рішення суду набуває особливо важливого значення.

Виходячи з передбачення, що більшість адміністративних справ буде пов’язана з оскарженням правових актів, можна припустити, що свідчення свідків, висновки судових експертів, речові докази не часто використовуватимуться в адміністративному судочинстві як джерела доказів. Ними будуть, як правило, письмові докази (документи) і пояснення сторін.

При дослідженні доказів, значну увагу слід приділяти аналізу письмових доказів, які, фактично, є найпоширенішими засобами доказування в адміністративному судочинстві. За змістом виділяють розпорядчі письмові докази (договори, заповіти, накладні тощо) і довідково-інформаційні (довідки, посвідчення, переписка службового і особистого характеру) [9; 265]. Характерною ознакою розпорядчих документів є виявлення волі, до них відносять акти органів державної влади і державного управління, місцевого самоврядування, документи, в яких виявляється воля суб’єктів права, спрямована на встановлення, зміну і припинення правовідносин. Розпорядчі документи характеризуються двома головними ознаками: правомірністю волевиявлення і наявністю дійсної волі суб’єкта, вираженої у документі. Головним при дослідженні довідково-інформаційних доказів є встановлення відповідності закріплених відомостей самим фактам дійсності. Тому потрібно особливо ретельно досліджувати умови їх складання з урахуванням усіх обставин, які впливають на процес формування даних доказів. У випадках, коли цього вимагає законодавець, документи повинні бути видані в установленому порядку і з дотриманням встановленої форми.

У справах про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання доказування являє собою розумову діяльність, направлену на побудову логічних зв’язків, що дадуть змогу змалювати картину майбутніх подій. Даний позов чимось схожий на прогібіторний позов, передбачений ст. 386 ЦКУ з вимогою про заборону вчинення особою дій, які можуть порушити право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Варто зазначити, що іноді процес збирання доказів в деяких справах адміністративного судочинства можна полегшити, застосувавши при цьому процесуальну тактику. Справа в тому, що адміністративні суди покликані розглядати справи, які дуже часто пов’язані зі зловживанням з боку посадових осіб органів влади і є за своєю природою кримінально караними діяннями або ж мають певні ознаки таких діянь (наприклад, злочини у сфері службової діяльності). Тому доцільніше повідомити про ці діяння у відповідні правоохоронні органи. Навіть у випадку відмови в порушенні кримінальної справи, докази, здобуті відповідними оперативно-розшуковими органами, все ж можна буде використати.

При розгляді адміністративним судом справ про оскарження нормативних правових актів або окремих їх частин немає потреби у з’ясуванні конкретних обставин справи, збиранні та дослідженні доказів. Головне завдання адміністративного суду – перевірити відповідність оскаржуваного правового акта чи його окремої частини положенням (приписам, вимогам) закону. Оскільки діє презумпція вини суб’єкта владних повноважень, то громадянам та організаціям не потрібно доводити незаконність оскаржуваних правових актів, вони зобов’язані довести факт порушення їхніх прав і свобод. Розглядаючи справу, адміністративний суд повинен перевірити повноваження (компетенцію) органу або посадової особи щодо прийняття правового акта, який оскаржується.

В контексті вищесказаного варто наголосити, що очевидність непослідовності розробників КАСУ помітна вже в тому, що необхідність перевірки нормативно-правових актів щодо порушення ними прав і свобод людини і громадянина ігнорується, а зміст принципу законності при здійсненні правосуддя спотворюється тим, що акти повинні оцінюватися на відповідність не лише законам та Конституції, а й правовим актам вищої юридичної сили, в тому числі, відомчому законодавству, тоді як всім відомо, що левова частка порушень прав громадян допускається саме в підзаконних актах.

Крім того, під сумнів варто поставити передбачену КАСУ можливість розгляду адміністративними позовів суб’єктів владних повноважень стосовно фізичних і юридичних осіб, яка вочевидь суперечить самій ідеології адміністративної юстиції, що за своїм історичним генезисом має суто правозахисну природу, тобто спрямована виключно на захист людини від органів публічної влади і не повинна вирішувати будь-які справи проти людини.

Таким чином, згідно з принципом офіційності суд може збирати докази з власної ініціативи, витребувати докази, яких, на його думку, не вистачає, відіграючи активну роль у адміністративному судочинстві. Виходячи із вищесказаного, адміністративне судочинство можна назвати змагальним з поєднанням елементів розшукового процесу. А принцип офіційності, згідно з яким суд відіграє активну, ініціативну роль характеризує всю суть адміністративного судочинства і є головною особливістю процесу доказування в адміністративному судочинстві. Встановлена КАСУ презумпція вини суб’єкта владних повноважень теж є однією з особливостей процесу доказування в адміністративному судочинстві. Потенційний обов’язок адміністрації довести обґрунтованість своїх рішень, дій чи бездіяльності повинен посилити її відповідальність при прийнятті рішень, вчиненні інших дій чи допущенні бездіяльності.

Порівняно з іншими галузями права, наприклад, цивільним процесом, допустимості доказів в адміністративному судочинстві властива певна особливість, а саме: обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, можуть бути підтверджені іншими засобами доказування, коли щодо таких обставин не виникає спору. В адміністративному судочинстві це правило покликане забезпечити економічність і оперативність процесу.

Загалом, засоби доказування в адміністративному судочинстві не відрізняються від засобів доказування в цивільному процесі. Хоча, на відміну від ЦПК, в КАСУ немає чітко вираженого положення про обов’язковість допиту як свідків сторін, третіх осіб, представників, а поясненням цих осіб надається значення повноцінного засобу доказування.

При розгляді адміністративним судом справ про оскарження нормативних правових актів або окремих їх частин немає потреби у з’ясуванні конкретних обставин справи, збиранні та дослідженні доказів. Головне завдання адміністративного суду – перевірити відповідність оскаржуваного правового акта чи його окремої частини положенням (приписам, вимогам) закону. Оскільки діє презумпція вини суб’єкта владних повноважень, то громадянам та організаціям не потрібно доводити незаконність оскаржуваних правових актів, вони зобов’язані довести факт порушення їхніх прав і свобод.

Загалом, для більш точного і правильного виконання своїх концептуальних функцій адміністративним судочинством, доцільно було б виключити категорію справ за позовами суб’єктів владних повноважень проти громадян, як таку, що розглядається в порядку, передбаченому КАСУ.

Доцільним, на нашу думку, було б встановити обмеження щодо користування правовою допомогою для суб’єктів владних повноважень. Допомога, надана в доказуванні адвокатом, найнятим, по великому рахунку, за кошти іншої сторони – платника податків – це правовий нонсенс. Водночас, не виключається можливість посадової чи службової особи за власний рахунок залучити до участі в процесі адвоката, щоб запобігти регресному позову.

Спотворенням принципу законності є перевірка та оцінка на відповідність адміністративним судом актів не лише законам та Конституції, а й правовим актам вищої юридичної сили, адже саме в підзаконних актах спостерігається найбільша частка порушень прав громадян.

Отож, як бачимо успіх у доказуванні в справах адміністративного судочинства напряму залежатиме від правильного з’ясування для себе сторони, на яку покладатиметься тягар доказування, від активності суду у збиранні доказів і звичайно ж від правильного дослідження письмових доказів на основі проаналізованих нами в роботі критеріїв, яким вони повинні відповідати.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

  1. Луспеник Д. Застосування у судовій практиці доказових презумпцій та фікцій у системі розподілу обов’язків з доказування за новим ЦПК України // Право України. – 2005. – № 8. – С. 57.
  2. Кодекс адміністративного судочинства України: Офіц. видання. -
    К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2006. – 168 с.
  3. Стефанюк В. С. Судовий адміністративний процес: Монографія. – Харків: Фірма “Консум”, 2003. – С. 374.
  4. Конституція України. – Х.: Веста: Вид-во «Ранок», 2007. – 64 с.
  5. Шишкін В. І. Завдання адміністративного судочинства // Право України.-2005. - № 11. – С. 13.
  6. Ківалов С. В., Харитонова О. І. Кодекс адміністративного судочинства України: Науково-практичний коментар. – Х.: ТОВ “Одіссей”, 2005. – С. 57.
  7. Коліушко І. Б., Куйбіда Р. О. Адміністративна юстиція: європейський досвід і пропозиції для України. – К.: Факт, 2003. – С. 79.
  8. ссылка скрыта
  9. Штефан М. Й. Цивільне процесуальне право України: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. – К.: Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре”, 2005. – С. 265.