Опорний конспект лекцій з навчальної дисципліни " Регіональна економіка" для студентів заочної форми навчання Рівне 2010

Вид материала

Содержание

Зміст лекції
1. Суспільний і територіальний поділ праці, спеціалізація регіону.
Територіальний поділ праці
2. Методика вивчення галузевої структури господарства регіону.
У сфері послуг
1. Сучасні засади регіональної політики в Україні
3. Актуальні проблеми регіональної політики та їх розв’язання.
1. Сучасні засади регіональної політики в Україні
Об’єктом державної регіональної політики
2. Сучасний стан та напрямки удосконалення адміністративно-територіального устрою України.
3. Актуальні проблеми регіональної політики та їх розв’язання.
Об’єктом державної регіональної політики
4. Стратегія сталого розвитку регіону.
5. Кластерний підхід в управлінні регіональним розвитком.
6. Структура комплексних регіональних програм економічного та соціального розвитку.

Подобный материал:

1 2 3 4 5

Тема 4. Регіон у системі територіального поділу праці.

Зміст лекції:

1. Суспільний і територіальний поділ праці, спеціалізація регіону.

2. Методика вивчення галузевої структури господарства регіону.

1. Суспільний і територіальний поділ праці, спеціалізація регіону.

У найзагальнішому розумінні суспільний поділ праці являє собою якісну диференціацію суспільної праці на окремі види, підвиди і т.д., що призводить до спеціалізації окремих виробників та виробничих одиниць на виробництві певних видів продукції та послуг.

Територіальний поділ праці – це просторова форма суспільного поділу праці, яка закріплює різну господарську спеціалізацію окремих територій – ареалів, регіонів, країн.

ТПП формувався під впливом різних чинників. ТПП почав складатися ще у давнину під впливом розвитку торгівлі.

На перших етапах розвитку ТПП визначальними були природні фактори: географічне положення, природні умови і ресурси, наявне населення.

Група вчених Гарвардського інституту міжнародного розвитку на чолі з Дж. Саксом встановила, що країни, якне мають виходу до моря, мають темпи розвитку нижчі, ніж приморські приблизно на 0,7% на рік. Тропічні країни розвиваються на 1,3% повільніше, ніж країни помірного поясу.

З часів Великих географічних відкриттів поступово поширився на весь світ. Якісний стрибок у розвитку ТПП пов’язаний з формуванням капіталістичних відносин та першою промисловою революцією (17-18 ст.), що супроводжувалися появою парових машин та зростанням машинного виробництва. З другої половини 19 ст. основним фактором ТПП стають науково-технічний програм та рівень розвитку продуктивних сил.

Свого часу А.Сміт обгрунтував принцип абсолютних переваг територіального поділу праці: жодна країна не повинна виробляти все; потрібно купувати у інших ті продукти, які там дешевші абокращі, і вивозити свої товари, що мають асолютні переваги. Пізніше обгрунтовували переваги ТПП Д.Рікардо, Л. Мізес, А. Маршалл, Хекшер і Олін, П.Х. Ліндерт та інші.

Завдання – виробляти чи купувати? – вирішується за нерівністю М. Баранського

Сс>Св+Т, де Сс та Св – собівартість виробництва продукції у районах споживання, Т – питомі транспортні витрати. Ця нерівність має такий зміст: якщо собівартість продукції власного виробництва Сс перевищує собівартість цієї ж продукції в іншому районі разом з транспортними витратами, то вигідніше цю продукцію завозити, а не виробляти самим. Цей вираз називають формулою економічної вигоди ТПП.

Приклад:

Собівартість вирощування томатів на півдні Одещини 30 коп./кг, у Волинській області – 1 грн. 10 коп/кг, у Любліні – 1 грн.15 коп/кг. Відстані від Одеси до Луцька 900 км, від Одеси до Любліна – 1300 км. Транспортні витрати на перевезення 1 кг томатів залізницею становлять 0,7 коп/км. Чи доцільно возити томати з Одещини до Луцька і Любліна:

110>93 для Луцька
115<121 для Любліна

Територіальний поділ праці – процес, в результаті якого певна територія набуває свою спеціалізацію в ході історичного та економічного розвитку. Це основна сила формування осередків господарського розвитку.

Е.Б. Алаєв географічним називає будь-який поділ праці, а територіальним – той, який співвідноситься з юридичним тлумаченням терміну територія (наприклад, державна територія). Якщо поділ праці йде в середині країни – це внутрішньодержавний, внутрішньорайонний, територіальний поділ. Між окремими країнами та їх групами – це міжнародний поділ праці. Поділ праці має прояв не тільки у виробництві, а й в територіальній організації життя людей, суспільства. Це означає, що до системи поділу праці входять не тільки виробництво, але й сфера послуг, культура, наука, інформація.

Держава має вибір щодо своєї участі у міжнародному поділі праці:

1) політика автаркії (економічна ізоляція) – країна відмовляється від будь-якої торгівлі з іншими країнами. У 20 ст. такої політики дотримувалася певною мірою Албанія.

2) політика вільної торгівлі – цілком відкриває внутрішній ринок для міжнародної торгівлі. Така альтернатива практично не сприйнятна.

3) політика протекціонізму (меркантилізму) на даний час є загальноприйнятою і найбільш реальною. Кожна країна захищає внутрішній ринок від іноземної конкуренції за допомогою митних тарифів і квот.

В даний час велику роль у міжнародному поділі праці відіграють транснаціональні корпорації.

2. Методика вивчення галузевої структури господарства регіону.

Галузева структура відображає поділ господарства на галузі та співвідношення між ними. Можна виділити кілька підходів до розуміння самого поняття галузь. Чиста галузь — це сукупність господарських одиниць, які виробляють якісно однорідну продукцію або задовольняють певні однорідні потреби суспільства. Відомча галузь – це сукупність певною мірою однорідних за вихідною сировиною, технлогією та продукцією підприємств і об’єднань, що мають єдине галузеве (відомче) підпорядкування. Статистична галузь – сукупність усіх виробничих одиниць, які беруть участь переважно в однакових або подібних видах економічної діяльності.

Реальне виділення галузей та їх розмежування на практиці надзвичайно складне і неоднозначне. Так, наприклад, галузі промисловості виділяються або за ціільовим призначенням продукції (харчова), або за вихіідною сировиною (деревообробна), або за єдиною технологією (хімічна промисловість). До того ж одні галузі народжуються, інші відмирають.

Всі галузі національного господарства об'єднуються, насамперед, у дві сфери — сферу матеріального виробництва і сферу послуг (раніше їх також називали виробничою і невиробничою сферами).

До сфери матеріального виробництва входять промисловість, сільське, лісове, рибне господарство і будівництво (рис. 5) — галузі, які випускають матеріальні блага (товари). Вони поділяються на вужчі галузі, підгалузі, види виробництв. Наприклад, великою галуззю промисловості є машинобудування, в яке входить автомобілебудування, а в нього — виробництво легкових автомобілів.

У сфері послуг створюються духовні блага та послуги невиробничого й виробничого характеру. Одні галузі цієї сфери обслуговують безпосередньо населення (культура, освіта, медичне і рекреаційне обслуговування, побутове обслуговування), інші — населення і виробництво (транспорт і зв'язок, фінанси і кредит, торгівля, страхування), треті забезпечують функціонування суспільства взагалі (наука, управління). У галузевій структурі національного господарства України сфера матеріального виробництва різко переважає сферу послуг (відповідно 66% і 34% у 2000 р.). У сфері матеріального виробництва виділяються промисловість (71% вартості всіх вироблених товарів) і сільське господарство (21%). Таким чином, за цими показниками національне господарство України є промислово-аграрним.

Часто міжнародні економічні організації розглядають галузеву структуру національних господарств як співвідношення трьох секторів економіки. До первинного сектора відносять сільське і лісове господарства, рибальство, добувні галузі промисловості, тобто ті галузі, які дають людині "первинну" (створену природою) продукцію. До вторинного сектора включають індустріальні галузі — обробну промисловість і будівництво, які переробляють і облагороджують первинну продукцію і доводять її до споживача у вигляді кінцевих матеріальних благ. Третинним сектором називають галузі сфери послуг.

За такою структурою економіки країни світу відносять до одного з трьох типів: країни доіндустріальної стадії розвитку (у них дуже висока частка галузей первинного сектора), індустріальної стадії (вторинного сектора) і постіндустріальної стадії розвитку (велика перевага галузей третинного сектора). Україна має показники типової держави, що знаходиться на індустріальній стадії розвитку суспільства: частка вторинного сектора сягає понад 45% вартості всієї продукції, відносно висока також частка первинного сектора (понад 20%). Натомість, відсоток третинного сектора в економіці України більш як удвічі нижчий, ніж у провідних постіндустріальних країнах світу (США, Японія, країни Західної Європи).

У результаті посилення і поглиблення зв'язків між окремими галузями національного комплексу відбувається формування міжгалузевих комплексів. Міжгалузевий комплекс — сукупність взаємозв'язаних підприємств різних галузей, об'єднаних випуском певної продукції.

В Україні діє нова номенклатура галузей сформована і подана в Державному класифікаторі України. „Державна класифікація видів економічної діяльності (КВЕД) ДК 009-96”. КВЕД призначено для використання органами державного управління, фінансовими органами та органами статистики відповідно до постанови КМУ №326 від 04.05.93 р. Введений в дію Мінстатом України від 01.07.97 р.

Впровадження КВЕД забезпечує:

проведення статистичних обстежень економічної діяльності підприємств і організацій;

реєстрацію та облік підприємств і організацій за видами економічної діяльності у єдиному державному реєстрі;

застосування єдиної статистичної термінології, прийнятої у Європейському Союзі (комітет статистики NACE);

можливість співставлення національної статистики з міжнародною.

За цією класифікацією, економічна діяльність – це процес поєднання дій, які дають змогу одержувати відповідний набір продукції чи послуг. вид кономічної діяльності встановлюється таким чином, щоб об’єднати ресурси (устаткування та обладнання, наявні технології, робоча сила, сировина та матеріали) для створення виробництва певної продукції та надання послуг. Види економічної діяльності за своїм складом дуже неоднорідні. Серед них є прості види, які представлені одним видом виробництва (рибне господарство), і в той же час є дуже складні види, що об’єднують десятки і сотні різних виробництв (обробна промисловість).

Згідно КВЕД кожний вид діяльності кодується за допомогою певного коду, наприклад DDA 15.11.0

Територіальна спеціалізація – результат раціонального використання можливості ефективного виробництва масової, як правило, дешевої продукції, що може мати міжнародне і загальнодержавне значення.

Спеціалізація регіону на виробництві окремих видів продукції є одним із чинників підвищення ефективності суспільного виробництва. В окремих випадках це є наслідком природних умов, а в інших -0 результатом цілеспрямованої діяльності людини і визначається сукупністю природних, історичних та екологічних чинників.

Для виявлення галузей спеціалізації рекомендується використовувати такі розрахункові показники:

коефіцієнт міжрайонної спеціалізації – відношення обсягів вивезення продукції галузі до міжрайонного обміну по країні у цілому;
коефіцієнт товарності – співвідношення вартості продукції до загальної вартості виробленої продукції в регіоні, а за деякими видами продукції – відношення обсягів вивезення з регіону продукції до виробництва її в регіоні в натуральних показниках;
коефіцієнт локалізації (зосередження) галузі та території регіону – співвідношення частки галузі в загальному обсязі виробництва регіону до частки цієї галузі по країні в цілому;

Формула для обчислення коефіцієнта локалізації:

,

Гр та Гк – співставні показники галузі регіону та галузі країни (обсяги виробництва, кількість робітників, вартість основних фондів), Пр та Пк – такі ж показники промисловості регіону та промисловості країни.

коефіцієнт виробництва на одну особу – відношення частки галузі регіону у господарстві країни до частки чисельності населення регіону у загальній чисельності населення країни.

Формула для обчислення коефіцієнта виробництва на одну особу:

,

де Нр та Нк – населення регіону та країни.

Тема 5. Регіональна економічна політика. Управління регіональним розвитком

Зміст лекції:

1. Сучасні засади регіональної політики в Україні

2. Сучасний стан та напрямки удосконалення адміністративно-територіального устрою України.

3. Актуальні проблеми регіональної політики та їх розв’язання.

4. Стратегія сталого розвитку регіону.

5. Кластерний підхід в управлінні регіональним розвитком.

6. Структура комплексних регіональних програм економічного та соціального розвитку.

1. Сучасні засади регіональної політики в Україні

Регіональна політика – сфера діяльності суспільства, яка реалізує інтереси держави щодо регіонів і внутрішні інтереси самих регіонів з урахуванням природи сучасних регіональних процесів, а також цілей і завдань розвитку суспільства.

Об’єктом державної регіональної політики є регіон, соціально-економічна сутність якого відображає система суспільних відносин із забезпечення відтворювальних процесів у межах конкретної території. У зв’язку із цим регіоном може бути й спеціальна вільна економічна зона та інші законодавчо визначені територіальні утворення. Суб’єктами державної регіональної політики є органи державної влади, представницькі органи та органи місцевого самоврядування. Засобом реалізації державної регіональної політики є управління, одна із галузей якого – управління регіональною економікою.

Регіональна політика – складова державної політики, сукупність організаційно-правових та економічних заходів, здійснюваних державою у сфері регіонального розвитку. Вона має сприяти раціональному використанню природно-ресурсного, людського, виробничого, інвестиційно-інноваційного та інших потенціалів, створювати умови для врахування особливостей кожної території (природно-географічних, історичних, ресурсних, виробничих, соціальних, демографічних та ін.) в контексті загальнодержавних інтересів. (Стеченко, с. 4).

За визначенням, яке подане у законі„Про Концепцію державної регіональної економічної політики”, який розглядався у вересні 1999 року і був схвалений Указом Президента України від 25 травня 2001 року № 341, державна регіональна економічна політика – це сукупність організаційних, правових та економічних заходів, які здійснюються державою у сфері регіонального розвитку країни відповідно до її поточних і стратегічних цілей.”

Основні принципи сучасної державної регіональної політики викладені у згадуваній Концепції державної регіональної політики. З метою провадження її положень в Україні розроблено і прийнято низку законодавчих актів:

Бюджетний кодекс України,

Земельний кодекс України,

Закон України „Про транскордонне співробітництво”,

Закон України „Про розмежування земель державної і комунальної власності”,

Генеральну схему планування території України,

Загальнодержавну програму розвитку малих міст,

Програму державної підтримки розвитку місцевого самоврядування України.

Регіональна політика в Україні здійснюється на основі таких принципів:

системність, згідно з яким у процесі формування та реалізації державної регіональної політики мають враховуватися у взаємному зв’язку загальнодержавні, регіональні та місцеві інтереси, завдання щодо розвитку усіх сфер суспільного життя, його оптимальної територіальної організації, усі суттєво значущі фактори;
географічна обґрунтованість, згідно з яким формування та реалізація державної регіональної політики мають спиратися на географічні знання про території, їх природні, економічні, історичні, демографічні та інші особливості, етнічні і культурні традиції з метою збереження самобутності окремих частин країни та ефективного використання ресурсного потенціалу регіонів;
конституційність та законність, за якими реалізація політики здійснюється відповідно до Конституції та законів України, інших актів законодавства та на основі чіткого розподілу завдань, повноважень та відповідальності між органами державної влади та органами місцевого самоврядування;
пріоритетності забезпечення прав і свобод людини і громадянина, максимальне наближення послуг, що надаються органами державної влади та органами місцевого самоврядування, до безпосередніх споживачів громадян, підприємств, установ та організацій;
забезпечення унітарності України та цілісності її території, включаючи єдність економічного простору на всій території держави, її грошово-кредитної, податкової, митної, бюджетної системи;
субсидіарність, створення належних умов для поєднання централізації та децентралізації у здійсненні держаної влади, розвитку місцевого самоврядування;
диференційованість надання державної підтримки регіонам з урахуванням рівнів їх соціально-економічного розвитку, природно-ресурсного потенціалу та інших факторів відповідно до умов, критеріїв та строків, визначених законодавством;
стимулювання тісного співробітництва між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування для об’єднання їх зусиль з метою розроблення та реалізації заходів, які становлять спільний інтерес; створення економічних, правових та інших умов та стимулів для укрупнення і прискорення формування економічно та фінансово спроможних сільських територіальних громад, розвитку співробітництва між органами місцевого самоврядування, їх добровільного об’єднання в асоціації, спілки, союзи та інші об’єднання для розв’язання проблем, що становлять спільний інтерес. У разі їх створення слід передбачити делегування їм певних повноважень.

На окремих етапах розвитку для кожної країни цілі регіональної політики різні. Однак Мустафін В.І. стверджує, що для регіональної політики практично всіх без винятку країн притаманні такі цілі:

створення і украплення єдиного економічного простору і забезпечення економічних, соціальних, правових і організаційних основ державності;
відносне зрівняння умов соціально-економічного розвитку регіонів;
пріоритетний розвиток регіонів, що мають особливо важливе стратегічне значення для держави;
максимальне використання природних ресурсів;
запобігання забрудненню навколишнього середовища.

Визначення цілей регіональної економічної політики на сьогодні є одним з найважливіших питань практики. Причиною цього є те, що регіон ніколи у нас не виступав суб’єктом формування цілей управління на території (за винятком спроби з раднаргоспами). Йому тільки відводилася роль засобу реалізації державних цілей, причому в умовах, коли про ціну їх досягнення ніхто не турбувався. У Концепції державної регіональної політики визначені головна мета і завдання державної регіональної політики:

збільшення національного багатства країни шляхом ефективного використання природно-ресурсного і науково-технічного потенціалу кожного регіону та тісного співробітництва між регіонами;
послідовне здійснення заходів щодо поступового підвищення рівня соціально-економічного розвитку регіонів та ефективності територіального поділу праці, раціоналізації систем розселення;
врахування економічних, соціальних, історико-культурних та інших особливостей регіонів під час проведення економічних реформ на місцях;
дотримання внутрішньорегіональної збалансованості соціально-економічного розвитку, екологічного стану, соціально-демографічного і суспільно-політичного процесу.

Серед економічних цілей у вказаному документі визначено:

досягнення економічно і соціально виправданого рівня комплексності та раціоналізації структури господарства регіонів, підвищення життєзабезпечення галузей виробництва у ринкових умовах;
створення сприятливих умов для розвитку підприємництва та ринкової інфраструктури, активного проведення приватизації державного майна, земельної реформи, реформи у галузі державного оподаткування та інших ринкових перетворень;
формування і розвиток спеціальних (вільних) економічних зон з визначенням насамперед локальних територій для їхнього розміщення, а також облаштування кордонів і налагодження на новій основі системи зв’язків між прикордонними регіонами;
удосконалення економічного районування країни.

Серед головних цілей і завдань у соціальній сфері вказано:

підвищення рівня добробуту і забезпечення єдиних мінімальних соціальних стандартів та соціального захисту населення незалежно від економічних можливостей регіонів;
стабілізація рівня життя населення, створення міцних засад для його підвищення в усіх регіонах;
гарантування продовольчого забезпечення регіонів, створення високопродуктивних галузей в агропромисловому виробництві, вихід на продовольчі ринки світу;
гарантування соціальних прав громадян, встановлених Конституцією України, забезпечення зайнятості населення шляхом удосконалення функціонування ринків праці та регулювання міграційних процесів;
запобігання погіршенню демографічної ситуації, гострим проявам депопуляції населення;
здійснення заходів економічного і соціального характеру, спрямованих на збільшення тривалості життя та природного приросту населення у регіонах;
формування раціональної системи розселення шляхом збереження існуючих та створення нових населених пунктів, активізації функціонування сіл та малих міських поселень, регулювання розвитку великих міст і сприяння якісним перетворенням у них.

В екологічній сфері цілі державної економічної політики такі:

регулювання господарської збалансованості регіонів;
запобігання забрудненню довкілля, ліквідація наслідків його забруднення;
ефективне використання та відтворення природних ресурсів;
впровадження економічного механізму природокористування;
збереження генетичного фонду;
екологічно обґрунтоване розміщення продуктивних сил регіонів.

2. Сучасний стан та напрямки удосконалення адміністративно-територіального устрою України.

Окрему регіональну структуру України складає її адміністративно-територіальний поділ. В Україні є 24 області, Автономна республіка Крим, міста державного підпорядкування Київ та Севастополь. Варто зауважити, що історично обриси території областей склалися відповідно до конкретного розміщення населення, його щільності, формування локальних систем розселення. Всі області крім 5 мають вихід за кордон, області на Дніпрі не розмежовують Україну, багато меж проходить по природних об’єктах (ріках, гірських хребтах).

Відповідно до адмнітсративно0-територіального поділу сформувалася і система місцевого самоврядування в Україні, яку утворюють:

територіальні громади;
сільська, селищна, міська рада;
сільський, селищний міський голова;
виконавчі органи сільської. селищної, міської ради;
районні та обласні ради;
органи самоорганізації населення.
Система територіальної влади кожної країни має три рівні: загальнодержавний (національний), проміжний (область, район), низовий (селище, село, місто).

Територіальною основою реалізації регіональної політики, державного управління та місцевого самоврядування в Україні має бути відповідна система адміністративно-територіального устрою. Проведений за участю провідних вчених та фахівців центральних органів виконавчої влади аналіз свідчить, що основними проблемами у цій сфері можуть бути визначені такі^³:

законодавча неврегульованість правового статусу адміністративно-командних одиниць, порядку вирішення питань у сфері адміністративно-територіального устрою (до цього часу питання вирішуються на основі Положення про порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою Української РСР, затвердженого Президією Верховної Ради Української РСР 12 березня 1981 року);
невідповідність Конституції України та внутрішня неузгодженість існуючої багаторівневої системи адміністративно-територіального устрою, збереження всупереч Основному Закону України таких категорій адміністративно-територіальних одиниць як селище міського типу, сільрада, а також селищна, міська рада, хоча вони не належать до територіально-адміністративних одиниць, а за Конституцією України є органами місцевого самоврядування;
розташування у багатьох випадках на території міст інших міст, а також сіл, селищ, які мають статус окремих адміністративно-територіальних одиниць, що створює умови для конфліктів повноважень, порушення інтересів громадян, законності у діяльності органів місцевого самоврядування;
недосконалість класифікації міст, відсутність чітких критеріїв для установлення районів, а також віднесення населених пунктів до категорії сіл, селищ, міст, порядку утворення районів у містах;
відсутність у багатьох випадках на планово-картографічних матеріалах установлених відповідними уповноваженими органами меж адміністративно-територіальних одиниць, зокрема, обласних та районних центрів, невинесення їх в натуру, встановлення значної частини меж таких одиниць без урахування місцевих природних, історичних та інших факторів, перспектив розвитку регіонів і населених пунктів;
надмірна подрібненість адміністративно-територіальних одиниць на рівні села, селища.

Зазначені та інші проблеми в цій сфері негативно впливають на вирішення питань соціально-економічного розвитку, державного управління, виконання органами виконавчої влади та місцевого самоврядування покладених на них повноважень, наповнення відповідних місцевих бюджетів, реалізацію прав власності, вирішення земельних питань, задоволення на належному рівні потреб людей, проведення виборів тощо. Для вирішення цих проблем за дорученням Президента було розроблено Концепцію вдосконалення адміністративно-територіального устрою України та законопроект „Про адміністративно-територіальний устрій України”, які на сьогодні узгоджуються та обговорюються, після чого можуть бути внесені на прийняття.

Останнім часом на державному рівні все частіше звертають увагу на проблеми адміністративно-територіального устрою. Наприклад, пропонується містами обласного підпорядкування визнати ті, населення яких становить понад 50 тис. чол. , адміністративним районом – з населенням понад 20 тис. чол. , сільською радою – понад 5000 населення.

Основні положення вдосконалення територіально-адміністративного устрою України:

територіально-адміністративний устрій повинен бути не багатоступеневим. Оптимальним варіантом може бути двоступенева. При цьому відбудеться розукрупнення областей (утвориться з кожної 2-6 округів, які можливо і не будуть вкладатися у межі сучасних областей).
територіально-адміністративний устрій повинен стимулювати роботу усіх структурних ланок управління, виробничої і соціальної сфери.
Створювати великі адміністративно-територіальні одиниці не вигідно. Але правильно виділені економічні райони можуть лягти в основу регіональної політики.

3. Актуальні проблеми регіональної політики та їх розв’язання.

Регіональна політика – сфера діяльності суспільства, яка реалізує інтереси держави щодо регіонів і внутрішні інтереси самих регіонів з урахуванням природи сучасних регіональних процесів, а також цілей і завдань розвитку суспільства.

Об’єктом державної регіональної політики є регіон, соціально-економічна сутність якого відображає система суспільних відносин із забезпечення відтворювальних процесів у межах конкретної території.

У зв’язку із цим регіоном може бути й спеціальна вільна економічна зона та інші законодавчо визначені територіальні утворення. Суб’єктами державної регіональної політики є органи державної влади, представницькі органи та органи місцевого самоврядування. Засобом реалізації державної регіональної політики є управління, одна із галузей якого – управління регіональною економікою.

Регіональна політика – складова державної політики, сукупність організаційно-правових та економічних заходів, здійснюваних державою у сфері регіонального розвитку. Вона має сприяти раціональному використанню природно-ресурсного, людського, виробничого, інвестиційно-інноваційного та інших потенціалів, створювати умови для врахування особливостей кожної території (природно-географічних, історичних, ресурсних, виробничих, соціальних, демографічних та ін.) в контексті загальнодержавних інтересів.

У кожній країн цілі та завдання регіональної економічної політики різні. Зокрема головні напрямки регіональної політики західноєвропейських держав переважно пов’язані з долею проблемних регіонів: депресивних старопромислових, слаборозвинених та ін. У країнах, що розвиваються, регіональна політика вимагає залучення в господарський обіг нових територій і ресурсів, інтеграції різних просторів в єдиний національний ринок, пом’якшення суперечностей між містом і селом, регулювання процесу урбанізації та інше.

Для України в умовах перехідного типу економіки й ті, й інші проблеми повинні бути у центрі уваги регіональної економічної політики. У зв’язку з цим на думку Стеченка Д.М. (с. 35, Упр. рег. розв.) важливим у реалізації політики регіонального розвитку є виявлення і обґрунтування проблемних регіонів для розробки системи заходів і стимулів, специфічних для кожного типу виділених територій. Зокрема, для розробки диференційованої регіональної політики слід виділяти регіони таких типів: екологічно несприятливі, з високою концентрацією населення і виробництва; індустріально слаборозвинуті сільськогосподарські; промислові депресивні; резервні; рекреаційні.

Для регіонів з високою концентрацією виробництва, екологічно несприятливих з диверсифікованою структурою господарства, найвищим рівнем прибутку на одного жителя потрібна розробка економічних заходів щодо запобігання надмірній господарській активності і концентрації населення, оздоровлення природного середовища, стимулювання ресурсозбереження і ресурсозабезпечення. Щодо регіонів із значною концентрацією виробництва, високою часткою прибутку на одного жителя також потрібна жорстка політика ресурсозбереження і оздоровлення природного середовища. Однак поряд з високими нормативами плати за регіональні ресурси повинні передбачатися і певні субвенції з вищерангового бюджету на реалізацію названих програм. Для регіонів, які умовно можна віднести до промислово депресивних (з низькими темпами зростання обсягів виробництва, високим рівнем інвестицій у їх розвиток і низькою віддачею, невисоким рівнем прибутку на особу), необхідна розробка програм переорієнтації на розвиток нових передових, технологічно високих і екологічно чистих виробництв, реалізація програм по перекваліфікації кадрів.

Територія України відрізняється своїми розмірами та значною просторовою диференціацією природних умов, рівнів економічного та соціального розвитку, спеціалізації промислового та сільськогосподарського виробництва. Не можна не враховувати й суттєві історичні, демографічні, культурні, релігійні та інші відмінності. Слід взяти до уваги й виникнення на заході держави спільного кордону з Європейським Союзом, який проводить активну регіональну політику та багато інших факторів.^⁴

У Концепції регіональної політики України наголошується, що першочерговими поточними завданнями державної регіональної політики передбачається прискорене розв’язання таких проблем:

створення нормативно-правової та інформаційно-методичної бази управління розвитком регіонів відповідно до положень законодавства України;
забезпечення стабілізації виробництва та відновлення економічного потенціалу в кожному регіоні, підвищення на цій основі рівня добробуту населення;
здійснення заходів щодо соціального відродження села шляхом державної підтримки розвитку соціально-культурної і побутової сфери, формування повноцінного життєвого середовища;
сприяння формуванню в усіх регіонах багатоукладної економіки, регіональних ринків товарів, праці, капіталу, а також розвиток підприємництва та ринкової інфраструктури;
розв’язання пріоритетних наукових проблем регіонів з метою виробництва конкурентоспроможної продукції;
переведення працівників, які вивільняються, на підприємства галузей господарства, що розвиваються, у сфері обслуговування і торгівлі, організація професійної підготовки кадрів для нових прогресивних виробництв;
створення сприятливих організаційних та правових умов для функціонування спеціальних (вільних) економічних зон у відповідних регіонах;
сприяння широкому розвитку прикордонної торгівлі, міжрегіонального та міжнародного співробітництва регіонів;
створення умов для залучення іноземних інвесторів до розвитку виробництва конкурентоспроможних товарів, розширення обсягів будівельних робіт, в яких зацікавлена українська економіка;
розроблення державних програм соціально-економічного розвитку окремих регіонів, які потребують державної підтримки для комплексного вирішення багатьох господарських та соціальних проблем, та їхнє бюджетно-фінансове забезпечення.

Актуальною проблемою регіональної політики є удосконалення адміністративно-територіального устрою держави (див. пит. 39).

Ще однією важливою проблемою України є подолання міжрегіональних соціально-економічних диспропорцій. Основними причинами цього явища стали утвердження ринкової конкуренції, що спричинили поділ регіонів за їх конкурентними перевагами та недоліками, різний рівень адаптованості регіонів до умов ринку, що спричиняється структурою економіки та різною спроможністю місцевих владних органів до втілення реформ на регіональному рівні. Так, якщо у 1996 році співвідношення мінімального і максимального значення валової доданої вартості (ВДВ) на особу в регіонах становило 2,7 раз, то зараз уже 5,9 раз. За обсягами інвестицій в основний капітал на особу співвідношення у 1997 році становило 4,2 рази, то нині у 8,1 разу. На сьогодні співвідношення між мінімальним і максимальним показниками рівня заробітної плати – 2,5 рази, а різниця між обсягами доходів місцевих бюджетів на одного міського та на на одного сільського жителя сягає 50 раз. З огляду на таку ситуацію важливим є прийняття закону „Про стимулювання розвитку регіонів”.

Проблемою у регіональній політиці України є розвиток прикордонних областей держави, які часто характеризуються низьким економічним розвитком внаслідок свого периферійного положення. Дієвим елементом регіональної політики стала підтримка державою створення та функціонування єврорегіонів, як об’єднань територіальних громад та органів влади сусідніх держав. За період з 1993 року створено єврорегіони „Буг”, „Нижній Дунай”, „Верхній Прут”, Карпатський єврорегіон, до функціонування яких з української сторони залучені Волинська, Чернівецька, Закарпатська, Одеська, Івано-Франківська та Львівська області, а від прикордонних іноземних держав – адміністративно-територіальні одиниці Польщі, Білорусі, Румунії, Словаччини, Угорщини, Молдови, Австрії, Німеччини, Франції. У квітні 2002 Кабінет Міністрів затвердив Програму розвитку єврорегіонів, а у 2003 році – утворив єврорегіони „Дніпро” за участю Чернігівської області та відповідних регіонів Російської Федерації та Білорусі, а також „Слобожанщина” у складі Харківської та Білгородської областей. Основними напрямами співробітництва єврорегіонів є поєднання зусиль відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування в економічній сфері, розбудові соціальної, інформаційної, виробничої інфраструктури, будівництві та модернізації інфраструктури кордону, розвитку транспортної мережі, науковій та культурній співпраці, охороні навколишнього природного середовища, обміні досвідом між відповідними органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, взаємній допомозі в ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, боротьбі із злочинністю і нелегальною міграцією.

4. Стратегія сталого розвитку регіону.

Сталий розвиток – це концепція соціально-економічного розвитку, заснована на принципах гуманізації суспільства й економіки, ефективного використання природних ресурсів Землі в інтересах людства, дотримання цивільних прав, соціального захисту населення на основі більш рівномірного розподілу доходів і капіталів.

Концепція сталого розвитку є логічним наслідком процесу екологізації наукових знань і соціально-економічного розвитку, що бурхливо розпочався в 1970-х рр. Питанням обмеженості природних ресурсів, а також забруднення природного середовища, яке є основою життя, економічної та будь-якої діяльності людини, у 1970-ті рр. була присвячена низка наукових праць. Реакцією на це занепокоєння стало створення міжнародних неурядових наукових організацій з вивчення глобальних процесів на Землі, таких як Римський клуб.

Римський клуб – це неурядова науково-дослідна міжнародна організація, гранична чисельність членів (учених, представників політичних і ділових кіл) якої була визначена в 100 чоловік, покликана розробляти сценарії майбутнього розвитку людства в його взаєминах із природою (природними ресурсами та біосферою в цілому) з метою подолання негативних тенденцій. Він зробив значний внесок у вивчення перспектив розвитку біосфери та пропаганду ідеї гармонізації відносин людини й природи. Клуб створений в 1968 р. з ініціативи італійського менеджера фірми «Фіат» і суспільного діяча Ауреліо Печчеї. На замовлення Римського клубу була виконана низка робіт з моделювання розвитку людства, найвідомішими з яких є «Межі зростання» (1972), «Людство на роздоріжжі» (1974), «Перегляд міжнародного порядку» (1976). У 1978-1980 рр. Римським клубом широко обговорювалися такі проблеми, як переробка відходів, використання енергії, організація суспільства, досягнення добробуту. Важливу роль зіграла доповідь «Немає меж навчанню» (1980). Основні шляхи вирішення проблем енергопостачання були намічені в 1994 р. Е. Вайцзеккером та співавторами в підготовленій докладній доповіді «Фактор чотири».

У 1980-х рр. стали говорити про екорозвиток, розвиток без руйнування, необхідність сталого розвитку екосистем. Всесвітня стратегія охорони природи (ВСОП), прийнята в 1980 р., уперше в міжнародному документі містила згадування сталого розвитку. Друга редакція ВСОП 1991 р. одержала назву «Турбота про планету Земля – стратегія стійкого життя».

У 1987 р. у доповіді «Наше загальне майбутнє» Міжнародна комісія з навколишнього середовища та розвитку (МКНСР) приділила основну увагу необхідності сталого розвитку, який «задовольняє потреби теперішнього часу, але не ставить під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої власні потреби» [8, с. 50]. В основу діяльності МКНСР була покладена нова триєдина концепція стійкого (еколого-соціально-економічного) розвитку.

У найширшому змісті стратегія сталого розвитку спрямована на досягнення гармонії у відносинах між людьми, суспільством та природою (у тріаді «людина – суспільство – природа»).

На думку авторів доповіді, для досягнення стійкості розвитку потрібні:

• політична система, що забезпечує участь широких мас населення в прийнятті рішень;

• економічна система, що забезпечує розширене відтворення та технічний прогрес на власній базі, що постійно зміцнюється;

• соціальна система, що забезпечує зняття напруженостей, які виникають при негармонійному економічному розвиткові;

• система виробництва, що зберігає еколого-ресурсну базу;

• технологічна система, що забезпечує постійний пошук нових рішень;

• міжнародна система, що сприяє стійкості торговельних і фінансових зв'язків;

• адміністративна система, досить гнучка й здатна до самокоригування [8, с. 69].

Ці вимоги мають переважно характер цілей, які повинні перебувати в основі національних і міжнародних дій у сфері соціально-економічного розвитку.

Надалі поняття сталого розвитку було поглиблене на Конференції ООН з навколишнього середовища та розвитку, що проходила в Ріо-де-Жанейро в 1992 р. У Декларації цієї конференції сталий розвиток був визначений як «стратегія, реалізована таким чином, щоб рівною мірою забезпечити задоволення потреб у розвитку й збереженні навколишнього середовища як нинішнього, так і майбутнього поколінь» [7, с. 101]. З того часу це поняття широко ввійшло до політичної термінології та наукового вжитку.

Як офіційна доктрина сталий розвиток був прийнятий більшістю країн світу. Всесвітній саміт ООН зі сталого розвитку (міжурядовий, неурядовий та науковий форум) в 2002 р. підтвердив прихильність усього світового співтовариства ідеям сталого розвитку для довгострокового задоволення основних людських потреб при збереженні систем життєзабезпечення планети Земля.

Концепція сталого розвитку багато в чому перегукується із вченням про ноосферу. Ноосфера (букв. “сфера розуму”) – це якісно новий стан біосфери, у якому розумна діяльність людини стає головним фактором, що визначає її розвитку. Ключова ідея вчення про ноосферу – коеволюція, тобто спільний гармонійний розвиток природи та людського суспільства. Термін «ноосфера» запропонували в 1927 р. французькі вчені Е. Леруа та П. Тейяр де Шарден.

Вчення про ноосферу, що було створене в 1930-х рр. російським і українським ученим-енциклопедистом В. І. Вернадським [1], багато в чому передбачило концепцію сталого розвитку.

5. Кластерний підхід в управлінні регіональним розвитком.

Конкурентоспроможність як одна з ознак територіально-виробничих комплексів є важливим параметром економічного районування. Вона допомагає розв’язати питання не тільки їх класифікації в базах даних, а й організувати її у такий спосіб, щоб розгорнути таксономії: визначити відстані або тісноту зв’язків елементів економічного простору. Актуальність дослідження просторової конкурентоспроможності зростає в умовах глобалізації економічних зв’язків і відносин, тобто з урахуванням вступу України до СОТ.

Зосередимося на понятті кластерного розвитку, що набуває широкого розголосу через ряд публікацій М. Портера [19].

Конкурентоспроможний економічний кластер за визначенням є зосередженням ефективних і взаємозалежних видів економічної діяльності, тобто сукупність взаємозалежних груп успішно конкуруючих фірм, які забезпечують передові позиції на галузевому, національному й світовому ринках. Кластер в економічній літературі на Заході визначається як комплекс, сформований на основі територіальної концентрації мережі спеціалізованих фірм, постачальників, виробників і споживачів, пов'язаних технологічним ланцюжком і є альтернативним формуванням порівняно до галузевого (секторального) підходу [23].

За визначенням М. Портера, найбільш конкурентоспроможні в міжнародних масштабах фірми однієї галузі не розкидані по різних розвинених державах, а мають властивість концентруватися в одній і тій же країні, а часом навіть у тому самому регіоні країни. Одна або кілька фірм, досягаючи конкурентоспроможності на світовому ринку, поширює свій вплив на найближче оточення: постачальників, споживачів і конкурентів. У свою чергу, успіхи оточення впливають на подальший ріст конкурентоспроможності даної компанії. У результаті формується "кластер" як співтовариство фірм, тісно пов'язаних галузей, що взаємно сприяють росту конкурентоспроможності один одного. Для всієї економіки держави кластери виконують роль крапок росту внутрішнього ринку й бази міжнародної експансії.

Французькі економісти І. Толенадо й Д. Солье використали поняття "фільєри" для опису груп технологічних секторів [24]. Формування фільєрів пояснювалось залежністю одного сектора від іншого на технологічному рівні. Таким чином, фільєри являють собою більш вузьку інтерпретацію кластера, тому що ґрунтуються на одному із критеріїв виникнення кластера - на необхідності створення технологічних зв'язків між галузями й секторами економіки для реалізації їхніх потенційних переваг.

Кластерний підхід також використається в розробках шведських теоретиків. Їх кластерна теорія в основному формується на структурі національної економіки, а точніше на вивченні взаємозв'язків великих шведських багатонаціональних корпорацій. Тут кластери базуються на тезі Е. Дахмена "про блоки розвитку" [24]. Основою розвитку конкурентного успіху по Дахмену є наявність зв'язку між здатністю одного сектора розвиватися й здатністю забезпечувати прогрес в іншому. Розвиток повинен відбуватися поетапно, або по "вертикалі дій" у межах однієї галузі, пов'язаної з іншими галузями, що забезпечить можливість завоювання конкурентних переваг.

Найбільш сучасні теорії розвитку конкурентоспроможності на основі кластерів розроблені В. Фельдманом. Переваги даної теорії полягають в тому, що вони засновані на великих емпіричних дослідженнях диверсифікаційних форм у різних країнах [25].

Диверсифікованість часто слідує за матрицею "витрата-випуск" або контактам між галузями, пов'язаними відносинами постачання і придбання. Це погоджується з механізмами, які ведуть до утворення кластерів. Більше того, найбільш життєздатні кластери інноваційної активності формуються на основі диверсифікованості.

Як показує світова практика функціонування найбільш процвітаючих економічних систем, високу конкурентоспроможність і стабільний економічний ріст, насамперед, забезпечують фактори, що стимулюють поширення нових технологій. З огляду на ту обставину, що сучасні конкурентні переваги практично повністю забезпечуються за рахунок переваг у технологіях виробництва, керування, організації просування товарів, успішний розвиток конкурентоспроможності економічної системи можливо при комплексному використанні теорій кластерного механізму й сучасних концепцій інноваційного розвитку.

Інноваційний кластер, будучи найбільш ефективною формою досягнення високого рівня конкурентоспроможності, являє собою об'єднання різних організацій (промислових компаній, дослідницьких центрів, органів державного керування, громадських організацій тощо), що дозволяє використати переваги двох способів координації економічної системи – внутріфірмової ієрархії й ринкового механізму, що дає можливість більш швидко й ефективно розподіляти нові знання, наукові відкриття й винаходи.

Виробничий кластер – це форма організації, що завжди більш вигідна, ніж галузева організація виробництва через те, що зв'язки фірм у кластері більш дешеві та тісні. Кластер породжує мультиплікативний та ефект масштабу виробництва, основою якого є наявність в особі однієї з фірм ядра розвитку і обслуговуючих галузей. Перевагою виробничого кластера є також ефект охоплення, що виникає при спільному використанні продуктивних сил галузі для виробництва декількох видів продукції. Цей фактор характеризується багатофункціональною природою сільського географічного простору, що дає можливість використати багатофункціональний фактор на різних підприємствах при мінімізації транзакційних витрат, пов'язаних з його передачею.

Монополія кластера сприяє фінансуванню досліджень й розробці нововведень за рахунок підвищення ефекту виробничої структури, що дозволяє учасникам кластера стабільно здійснювати інноваційну діяльність протягом тривалого часу.

6. Структура комплексних регіональних програм економічного та соціального розвитку.

До основних регіональних прогнозних розробок, які повинні братися до уваги при діяльності в межах певного регіону, належать:

комплексі програми розв’язання великих територіальних загальногосподарських проблем;

довгострокові прогнози комплексного соціально-економічного розвитку областей;

районне планування територіально-виробничих комплексів і промислових вузлів;

комплексні програми соціального розвитку міст і окремих підприємств;

проекти планування і забудови міст та інших населених пунктів;

проекти спеціальних (вільних) економічних зон.

Законодавством України (Конституція України, Закон України „Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України”, прийнятий у 2000 р.) визначено правові, економічні та організаційні засади системи прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку, в яку входять пронози економічного і соціального розвитку на середньостроковий період (5 років) і програми економічного і соціального розвитку на короткостроковий період (1 рік). У прогнозах економічного і соціального розвитку АРК , області, району, міста мають бути відображені:

аналіз соціально-економічного розвитку відповідної адміністративно-територіальної одиниці за попередній період та характеристики головних проблем розвитку її економіки та соціальної сфери;
стан використання природного, виробничого, науково-техногенного та трудового потенціалу, екологічна ситуація у відповідній адміністративно-територіальній одиниці;
прогноз кон’юнктури на ринках основних видів товарів і послуг;
можливі шляхи розв’язання головних проблем розвитку економіки та соціальної сфери відповідної адміністративно-територіальної одиниці;
цілі та пріоритети соціально-економічного розвитку в середньостроковий період і пропозиції щодо заходів місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування для їх досягнення;
основні показники соціально-економічного розвитку відповідної адміністративно-територіальної одиниці;
висновки щодо тенденції розвитку економіки відповідної адміністративно-територіальної одиниці протягом середньострокового періоду.

Програми економічного і соціального розвитку на короткостроковий період розробляються щороку взаємоузгоджено із проектом Державної програми економічного і соціального розвитку України на відповідний рік. У програмі мають бути відображені:

аналіз соціально-економічного розвитку відповідної адміністративно-територіальної одиниці за попередній і поточний роки та характеристика головних проблем розвитку її економіки та соціальної сфери;
стан використання природного, виробничого, науково-техногенного та трудового потенціалу, екологічна ситуація у відповідній адміністративно-територіальній одиниці;
можливі шляхи розв’язання головних проблем розвитку економіки та соціальної сфери відповідної адміністративно-територіальної одиниці;
цілі та пріоритети соціально-економічного розвитку відповідної адміністративно-територіальної одиниці в наступному році;
система заходів місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо реалізації соціально-економічної політики з визначенням термінів виконання і виконавців;
основні показники соціально-економічного розвитку відповідної адміністративно-територіальної одиниці;
дані про отримання доходів від розпорядження об’єктами права комунальної власності, показники розвитку підприємств та організацій, що є об’єктами права комунальної власності.

Зазначеним вище Законом України визначені основні принципи державного прогнозування і розроблення програм економічного і соціального розвитку України. До них належать: принцип цілісності, принцип об’єктивності, принцип науковості, принцип гласності, принцип самостійності, принцип рівності, принцип загальнодержавних інтересів.

Система показників прогнозів, планів і програм економічного та соціального розвитку регіонів визначається методичними вказівками Міністерства економіки України, яке здійснює організаційно-методичне керівництво Головними управліннями економіки АРК, областей, міст.

Самостійною формою планової роботи є комплексні територіальні програми. Мета програми – забезпечити комплексний соціально-економічний розвиток регіону, призначення – обґрунтування напрями і перспективи розвитку регіону, надати інформаційний матеріал для обґрунтування політики регіонального розвитку і прийняття управлінських рішень. Логіка програми визначається комплексним уявленням про соціально-економічну ситуацію в регіоні на перспективу. Комплексна програма є інструментом розв’язання складених проблем регіону. Комплексна програма – це намічене до здійснення у визначений період та узгоджена за ресурсами, виконавцями і термінами система соціальних, економічних, виробничих і науково-дослідних і організаційно-господарських заходів, виконання яких повинно забезпечити розв’язання значної господарської проблеми. Комплексні програми – найефективніший засіб державного регулювання територіального розвитку, зміцнення тенденцій регіональної цілісності здебільшого у випадках, коли є потреба:

прискорити економічний та соціальний розвиток відсталих, депресивних регіонів;

залучити до господарського обороту нові або підвищити ефективність використання вже залучених природних ресурсів певного регіону;

створити технологічні парки – цілісні територіальні ареали науково-технічної діяльності, апробації та впровадження нових технологій у виробництво;

створити вільну економічну зону, використовуючи сприятливе географічне положення регіону для введення режиму сприяння вітчизняним та іноземним інвестиціям, вільному підприємництву, внутрішній та міжнародній торгівлі, банківській діяльності, функціонуванню ринкових структур тощо;

освоїти рекреаційні ресурси певного регіону, утворити сучасну матеріально0-технічну інфраструктуру рекреації, спеціалізовану рекреаційну зону або ареал, транспортного освоєння регіону чи системи регіонів, прокладання магістралей чи створення вузлів сучасних комунікацій тощо;

здійснити реконверсію галузевої структури старого регіону;

здійснити нову містобудівну програму в певному регіоні, вдосконалити в ньому систему розселення і трудових зв’язків.

На локальному рівні у регіонах (міста, селища міського типу, села) головним організаційно-економічним засобом управління є Генеральні плани, районні планування та програми соціально-економічного розвитку (поділяються на державні, обласні, районні).

Державні програми розвитку міст республіканського підпорядкування, а також найбільших промислових, науково-освітніх, культурних центрів складаються на 10-15 років. основні завдання цих програм ухвалюються постановами Кабінету Міністрів України.

Програми розвитку інших міст формуються у складі програм економічного і соціального розвитку адміністративних областей, районів і затверджуються відповідними радами.

Реалізація цілей і завдань управління містом досягається за допомогою системи підпрограм життєзабезпечення населення та механізму забезпечення функціонування міста. Розраховані на 1 рік, ці підпрограми слугують засобом оперативного управління міським господарством. До підпрограм, які орієнтовані на життєзабезпечення населення належать „Соціальний захист населення, соціальне забезпечення”, „Трудові ресурси та ринок праці”, „Охорона здоров’я населення”, „Охорона навколишнього середовища”, „Забезпечення громадського порядку, боротьба зі злочинністю”, „Житло”, „Комунальне господарство”, „Торгівля, громадське харчування та побутове обслуговування населення”, „Освіта”, „Культура і мистецтво”, „Фізкультура і спорт”, „Імміграційна політика”, „Стабілізація демографічної ситуації”. До підпрограм, спрямованих на систему забезпечення функціонування міста належать „Розвиток виробничого потенціалу міста. Промислова політика.”, „Науково-технічний розвиток та інноваційна діяльність.”, „Енергозабезпечення”, „Енергозбереження”, „Міський транспорт та зв’язок”, „Сприяння розвитку підприємництва та сучасної ринкової інфраструктури. Конкурентна політика.”, „Фінансове забезпечення соціально-економічного розвитку міста. Фінансова політика.”.

Перспектива розвитку міста визначається системою довгострокових прогнозів: Генеральних планів міст, районних планувань, прогнозів населення і трудових ресурсів, галузевої структури, виробничої і соціальної інфраструктури та інших прогнозних розрахунків.

Генеральний план міста – архітектурно-планувальний документ, в якому визначаються перспективи забудови і розвитку міста на 20-30 років. Залежно від рангу міста затверджується Кабінетом Міністрів України або міською радою. У цьому документі оцінюється середовище як комплекс ресурсів життєдіяльності населеного пункту та пропозиції щодо перетворення середовища з метою організації чи розвитку діяльності. У Генеральному плані відображається територіально-планувальна організація міста – виділення виробничих, торговельних, житлових, адміністративних та інших зон території та планувальних елементів міста. Проектну документацію районного планування та містобудування виконують у вигляді пояснювальних записок, графічних матеріалів.

Отже, реалізації регіональної політики великою мірою залежить від якості виконання прогнозів, програм, планів та їх узгодженості на різних територіальних рівнях.

Blog

Опорний конспект лекцій з навчальної дисципліни " Регіональна економіка" для студентів заочної форми навчання Рівне 2010

Содержание