Опорний конспект лекцій з навчальної дисципліни " Регіональна економіка" для студентів заочної форми навчання Рівне 2010

Вид материала

Конспект

Содержание 2. Метод соціально-економічного районування в регіональній економіці: принципи районування та основні ознаки району Вперше концепцію територіальної організації суспільства сформулював Територіальна система (геосистема 2. Метод соціально-економічного районування в регіональній економіці: принципи районування та основні ознаки району Комплексний економічний i соціальний розвиток 1. Вплив факторів природно-ресурсного потенціалу на галузеву та територіальну структуру господарства регіону. 4. Система показників рівня економічного розвитку регіону. 2. Демографічний потенціал регіону і його вплив на регіональний розвиток 3. Інноваційно-інвестиційний потенціал регіону. Науково-технічна зона Науково-технологічні парки (технопарки) 4. Система показників рівня економічного розвитку регіону. Натуральні показники Вартісні показники Кількісні показники Якісні показники Абсолютні показники 5. Система показників рівня життя населення регіону. Очікуваного довголіття Досягнутого рівня освіти ... Полное содержание

Подобный материал:

• Опорний конспект лекцій з дисципліни „ правознавство (для студентів денної І заочної, 1124.35kb.
• Конспект лекцій з навчальної дисципліни «основи охорони праці» для студентів 3 курсу, 15.25kb.
• Методичні рекомендації щодо виконання контрольних робіт з навчальної дисципліни циклу, 437.53kb.
• Конспект лекцій з дисципліни «Економіка та управління знаннями» для студентів спеціальності, 2560.48kb.
• Конспект лекцій (для студентів 4 курсу заочної форми навчання спец. 050100 „Економіка, 436.93kb.
• Конспект лекцій з курсу "економіка та організація інноваційної діяльності", 588.19kb.
• В.І. Петраш конспект лекцій з дисципліни «земельне право» (для студентів 3 курсу денної, 11.41kb.
• Завдання для контрольної роботи з дисципліни “Регіональна економіка” студентів заочної, 31.81kb.
• Конспект лекцій для студентів спеціальності "Економіка підприємства" денної й заочної, 882.83kb.
• Конспект лекцій та тестові завдання з української мови для студентів 1 курсу заочної, 901.48kb.

Тема 2. Економічне районування та територіальна організація продуктивних сил

Зміст лекції:

1. Територіальна організація суспільства та її елементи

2. Метод соціально-економічного районування в регіональній економіці: принципи районування та основні ознаки району


1. Територіальна організація суспільства та її елементи

Життдіяльність суспільства завжди певним чином органіована – у полтичному аспекті (є певні держави, політичні партії), у демографічному (є окремі націїх, соціальні групи), у культурному відношенні (є різні цивілізації, конфесії тощо).

Існує і територіальа організація продуктивних сил, або ширше – суспільства – особливості розміщення основних складових життєдіяльності суспільства.

Вперше концепцію територіальної організації суспільства сформулював у 1970 році американський географ Р. Морилл.

Розміщення	ТОС
характеризує місцеположення господарського об’єкту	характеризує просторову взаємодію між господарськими об’єктами
показує локалізацію окремих об’єктів	характеризує просторові поєднання, комбінації, комплекси
акцентує увагу на виробничій сфері	охоплює крім виробничої соціальну сферу, духовні, політичні чинники
«фотографія»	динамічна система

Потреба організації навколишнього простору пронизує життєдіяльність людини на всіх рівнях суспільного буття. Людина якимось чином функціонально організовує той простір, у якому протікає її життєдіяльність (житло, місто).

Розглянемо складові ТОС на регіональному рівні.

Згадайте господарські ландшафти,Ю які вам доводилося бачити: Степ, Полісся, карпати ... Всі вони різні, але і однакові, тому що містять одні елементи у своєму складі: природа, люди, населені пункти, дороги, виробництво.





Проаналізувати територіальну організацію суспільства означає розкрити такі питання:

1. Тип господарського освоєння території та його просторові відмінності;
   
2. Загальний рівень господарського навантаження і його просторрова дифекренціація.
   
3. Загальна конфігурація розселення, розміщення виробництва та інфраструктури, просторові відмінності
   
4. Еконмоіко-екологічна оцінка ТОС за екологічним станом довкілля та якістю життя населення.
   
5. Пропозиції та рекомендації щодо оздоровлення довклілля, більш ефективного використання ПРП, досягнення сталого розвитку.
   

Будь-які природні, суспільні об’єкти являють собою системні явища.

Територіальна система (геосистема) – це множина елементів, пов’язаних територіальними зв’язками і відношеннями так, що вони формують новий цілісний географічний об’єкт більш високого рівня організації, ніж складові.

Територіальна структура – генералізоване і систематизоване представлення ТОС у вигляді карт або схем.


2. Метод соціально-економічного районування в регіональній економіці: принципи районування та основні ознаки району

Відміни в характері способу життя, функціонування та розвиток господарства в межах однієї країни обумовили проблему її розчленування, поділу, що дістала в науковій літературі назву районування.

Районоутворення – це формування і розвиток районів, як інтегральних, виробничо-територіальних систем (коли йдеться про економічне районування) або суспільно-територіальних систем (коли йдеться про соціально-економічне районування).

Районування – це процес поділу території на відносно цілісні частини району. Районування є прикладом систематизації.

Районологія – це наукове пізнання процесів районоутворення і районування.

Існує 3 підходи до виділення районів

• район існує реально і завдання дослідника полягає в тому, щоб визначити межі існування (Алаєв, Саушкін, Поповкін);
  
• район вважають лише розумовою конструкцією, яка дає змогу досліднику впорядкувати інформацію в територіальному відношенні. Кількість сіток районування обмежується кількістю дослідників і кожне районування має зміст лише в конкретному дослідженні;
  
• район існує реально, але точно визначити лише його ядро, яке є фокусом району, можуть бути віднесені виходячи з різних методик районування.
  

Економічний район – це територіальна підсистема національного комплексу, яка має спеціалізацію загальнодержавного значення. В основі економічного району лежить територіальний поділ і територіальна інтеграція праці. Економічний район завжди є територіально цілісним.

За Алаєвим економічний район характеризується комплексністю, спеціалізацією, керованістю.

Комплексний економічний i соціальний розвиток - це процес, спрямований на раціональне використання місцевих природних i трудових ресурсів, ефективний розвиток економічного потенціалу певної території при науково-обгрунтованiй спецiалiзацiї її господарства i, одночасно, на розвиток соцiальної iнфраструктури, сфери послуг для населення, виробництво товарiв народного споживання, забезпечення охорони навколишнього середовища. Крiм того, комплексний економiчний i соцiальний розвиток спрямований на досягнення найбiльшої економiчної i соцiальної ефективностi, передбачаючи водночас пiдвищення продуктивностi суспiльної працi, виробництво продукцiї з найменшими затратами, пiдвищення життєвого рiвня населення. Разом з цим, необхiднiсть забезпечення оптимального поєднання галузевого i територiального управлiння економiкою, з метою всебiчного розвитку продуктивних сил i посилення територiального аспекту, не означає повного задоволення потреб суспiльства за рахунок внутрiшнiх резервiв, що суперечило б територiальному подiлу працi i вело б до перетворення окремих територiй в замкнутi системи.

Сьогодні великий район слід розглядати як відносно керовану (автарктичну) демососоціоеконоічну систему. Ряд з трьох категорій повертається в зворотному напрямку: не спеціалізація – комплексність – керованість, а керованість - комплексність – спеціалізація. В ринковому суспільстві територіальна спеціалізація стане наслідком комплексного розвитку, а не його основою.

Традиційно трактована спеціалізація, як участь регіону у міжрайонному поділі праці, звужує діяльнісну диверсифікацію, яка є суттєвим засобом повноцінного функціонування, а часом і виживання регіону. Навіть економічно вигідна, але надмірна спеціалізація призводить до монополізму спеціалізованих районів. У структурі кожної системи ядром є не галузі спеціалізації, а населення з його проблемами.

Тепер, коли на перше місце у суспільному життя вийшла людина з її потребами, а економіка стала головним засобом реалізації цих потреб та інтересів, слід вивчати соціально-економічні райони з наголосом на соціальному факторі. Тут значним проривом вперед є визначення подане О.І. Шаблієм (2000), в якому поєднуються поняття “соціально-економічний район”, “антропогеографічний район”, суспільно-географічний район” – це великий регіон України, територія якого тісно пов’язана з найбільшим населеним пунктом – демографічним, урбаністичним, соціальним, культурним та економічним ядром, що визначає її головні зовнішні функції і геопросторову організацію.

При районуванні слід дотримуватись певних принципів, які випливають із закономірностей районотворення і водночас є основою методів членування території.

М.І. Долішній, М.М. Паламарчук та О.М. Паламарчук (1997) виділяють наступні принципи соціально-економічного районування:

• –      змістовність соціально-економічного районування – соціально-економічний район є не статистично однорідною територією за якоюсь ознакою ( дуже поширене уявлення), а соціально-економічною єдністю, цілісністю, спільністю життєдіяльності.
  

Як характерну рису району часто називають реально існуючу зв’язаність. У наш час ця ознака стає відносною. Дуже часто цілі підприємства працюють на довізній сировині, а вся їхня продукція вивозиться за межі регіону. Таким чином зовнішня зв’язаність переважає внутрішню. В основі цього лежить використання дешевої робочої сили та наявного устаткування. Тому інтуїтивне уявлення про те, що в межах району існують більш інтенсивні зв’язки, ніж поза ними, зараз певною мірою треба переглянути.

З наведеного принципу випливає, що інтегральне соціально-економічне районування не можна здійснити тільки за допомогою узагальнення кількісних показників, тут обов’язково повинні бути і якісні неформальні моменти, структурне наповнення виділених таксонів.

– перспективний аналіз районування – визначається часова властивість мереж районування. За допомогою районування треба вирішувати і прогнозувати соціально-економічні завдання. Районування може реконструювати минуле, відбивати стан реґіоналізації соціально-економічної диференціації.

Принцип висуває вимоги до показників, параметрів районування. Вони повинні мати часову стійкість, відбивати довготривалі процеси.

– проблемність районування – націленість його на вирішення соціально-економічних проблем у різних регіонах України. Разом з районуванням мають бути визначені і регіональні соціально-економічні проблеми.

• відповідність соціально-економічного районування і адміністративно-територіального устрою України – незбалансованість окреслених двох окреслених проблем веде до внутрішньої соціально-економічної розбалансованості.
  

Серед інших принципів соціально-економічного районування дослідники пропонують: 1) зміцнення територіальної єдності держави; 2) врахування історико-географічних особливостей українських земель, національно та етнічного складу населення; 3) посилення територіальної спеціалізації виробництва і можливості для комплексного та економічного і соціального розвитку території; ;4) збереження єдності локальних систем розселення; вибір найбільших центрів, які стануть ядрами районів


Тема 3. Ресурсний потенціал регіону та його використання.

Зміст лекції:

1. Вплив факторів природно-ресурсного потенціалу на галузеву та територіальну структуру господарства регіону.

2. Демографічний потенціал регіону і його вплив на регіональний розвиток

3. Інноваційно-інвестиційний потенціал регіону.

4. Система показників рівня економічного розвитку регіону.

5. Система показників рівня життя населення регіону.


1. Вплив факторів природно-ресурсного потенціалу на галузеву та територіальну структуру господарства регіону.

Природно-ресурсний потенціал. Якщо природно-ресурсний потенціал беруть до уваги як фактор розміщення і розвитку продуктивних сил, то його розглядають як сукупність запасів усіх природних компонентів (мінерально-сировинних, водних, земельних, лісових, повітряних, кліматичних тощо) на конкретній території на визначену дату. Для попереднього визначення місця розташування того чи іншого виробництва використовують укрупнені показники матеріаломісткості, енергомісткості, водомісткості тощо, які є завжди залежними від рівня технологій. Так, наприклад, для виготовлення однієї тонни віскозного шовку необхідно мати півтори тонни умовного палива, а для виплавляння однієї тонни нікелю - 50 тонн умовного палива, для виробництва однієї тонни целюлози потрібно 200 м³ води, а для однієї тонни віскозного шовку—500 м³ води і т.д.

Оцінюючи природно-ресурсний потенціал території варто звернути увагу на такі його особливості:

• обсяги, склад і якість ресурсів. Від них залежить масовість виробництва, його концентрація. Склад природних ресурсів впливає на галузеву структуру господарства. Якість впливає на економічну ефективність діяльності. Визначаючи сприятливість чи несприятливість якогось фактора, порівнюють запаси природного компонента, його якісні характеристики з потребою у ньому та задані потужності виробництва. Тому, навіть, якщо є незначні запаси певного компонента, але при невеликій потребі у ньому, природно-ресурсний потенціал може бути стимулюючим фактором. І навпаки, навіть, якщо є великі запаси, але при дуже великій потребі він може стати лімітуючим;
  
• наявність «територіальних поєднань природних ресурсів». Територіальне поєднання природних ресурсів – це сукупність декількох видів природних ресурсів, зосереджених на певній території. Наприклад, поєднання природних ресурсів Карпат є сприятливим для розвитку туризму і рекреації (мінеральна вода, чисте повітря, мальовничі краєвиди). Поєднання природних ресурсів Донбасу сприяло формуванню тут металургійного комплексу (запаси руд чорних металів, коксівне вугілля, вогнетриви);
  
• наявність взаємозамінних видів природних ресурсів. Це дає можливість використовувати одні після вичерпання інших. Прикладом можуть бути паливні ресурси: кам’яне, буре вугілля, горючі сланці. нафта, газ;
  
• наявність «конкурентних» видів природних ресурсів. Наприклад, розташування гірничохімічних і рекреаційних природних ресурсів на одній території породжує проблему економічного обґрунтування пріоритетного виду господарської діяльності на такій території, оскільки розвиток хімічної промисловості і рекреації одночасно неможливе;
  
• оцінка потенціалу природних ресурсів. Йдеться про виділення ресурсів місцевого, загальнорайонного, міжрайонного, світового значення. Це важливо на початковій стадії при обґрунтуванні інвестиційної привабливості проектів по використанню тих чи інших природних ресурсів;
  
• екологічний стан природно-ресурсного потенціалу . Цей параметр визначає можливість використання природних ресурсів, їх якість. Несприятливий екологічний стан ресурсів можна розглядати як обмежуючий чинник їх використання.
  

2. Демографічний потенціал регіону і його вплив на регіональний розвиток

Демографічні фактори. Кожне територіальне утворення володіє трудовим потенціалом - запасами праці. Трудовий потенціал є також надзвичайно важливим фактором розвитку і розміщення продуктивних сил. Трудовий потенціал визначається демографічною ситуацією. Демографічна ситуація - це стан населення на конкретній території на визначену дату. Під станом населення розуміють не тільки кількість населення, але і його кваліметричні (якісні) характеристики: розподіл населення за віком, за статтю, за рівнем освіти, за конфесійною приналежністю, за культурними традиціями і таке інше. Звичайно, всі ці характеристики по-різному впливають на розвиток і розміщення продуктивних сил.

За кількістю трудових ресурсів регіони поділяються на праценадлишкові і працедефіцитні. Це впливає на розміщення окремих галузей. Такі виробництва, наприклад, як сучасне приладобудування, є трудомісткими і вимагають концентрації запасів робочої сили в конкретному місці.

Структура трудових ресурсів за віком, статтю, соціальним станом і національним складом визначає структуру господарства. Радіотехнічні, оптичні та деякі інші виробництва потребують висококваліфікованої, молодої робочої сили з гострим зором, витривалої до монотонної роботи.

Якісна сторона трудових ресурсів – наявність висококваліфікованих спеціалістів. Сучасні підприємства, які використовують найновіші технології, потребують високо­кваліфікованих кадрів із знанням комп'ютерної техніки. Такі кадри сконцентровані, як правило, у великих містах - рушіях науково-технічного прогресу.

Трудові ресурси можна розглядати як один із найбільш мобільних ресурсів регіону, оскільки вони можуть при наявності певної мотивації переміщатися по території. Крім того, варто підкреслити взаємозамінність факторів праці і капіталу: при нестачі трудових ресурсів можна вкласти кошти у працезберігаючі технології.

Важливим є також чинник безробіття. З соціальної точки зору – це негативне явище, яке тягне за собою низку суспільних негараздів (економічні втрати, зниження здоров’я населення, погіршення криміногенної ситуації тощо). Однак з точки зору розміщення підприємства цей фактор до певної міри позитивний – є резерв незадіяної робочої сили.

Важливим елементом демографічного потенціалу є розселенський потенціал.

До визначення поняття “місто” в різних країнах і в різні часи підходили по-різному. У більшості країн Західної Європи найпоширенішою і офіційно прийнятою ознакою визначення міста служила кількісна теорія. Відповідно до цієї теорії “містом називається значне й тривале скупчення людей на порівняно незначній території” [1]. У роботах вітчизняних учених відзначено, що використання лише кількісної теорії для визначення поняття міста недостатньо, тому що місто є одночасно й політико-адміністративною, і соціальною, і економічною категорією [6,8,12]. Місто являє собою цілісну просторову соціально-економічну систему, що є первинним елементом територіального поділу праці й місцем життєдіяльності значної частини населення країни. Міста відіграють визначальну роль у поступальному суспільно-економічному розвитку: удосконалюванні техніки й технології, підвищенні ефективності матеріально-технічної бази людської діяльності; росту професійного й кваліфікаційного рівня працівників; посиленні участі держави в розвитку зовнішньоекономічних зв’язків і ролі в міжнародному поділі праці; формуванні повноцінної сфери обігу й фінансово-кредитної системи; створенні умов для духовного й творчого розвитку людей.

Місто є частиною єдиного народногосподарського комплексу, елементом мережі населених місць і одночасно цілісною системою. Усередині міста можна виділити такі підсистеми:

1. Містоутворююча база, що включає сукупність розташованих у місті підприємств, установ і організацій різних галузей народного господарства, що визначають функції міста в суспільному поділі праці. Залежно від особливостей міста містоутворююче значення мають промисловість, наука й наукове обслуговування, підготовка кадрів з вищою й середньою фаховою освітою, санаторно-курортні, оздоровчі установи, туризм та інші види містоутворюючої діяльності.

2. Демографічна підсистема, що включає населення міста, для якого місто є середовищем проживання. Основними характеристиками демографічної підсистеми є статевовікова й соціальна структура населення, кількісний і професійний

склад трудових ресурсів.

3. Ресурсно-екологічна підсистема, що характеризується показниками стану й використання території міста, водних джерел, повітряного басейну, рослинного покриву й т.ін.

4. Інфраструктурна підсистема, що складається з об’єктів виробничої й соціальної інфраструктури (транспорт, зв’язок, охорона здоров’я, освіта, культураі т.ін.), що забезпечує нормальні умови для проживання населення й функціонування об’єктів, розташованих у місті.

5. Інженерно-планувальна підсистема, що включає різні за виконуваними функціями міські території (житлові, виробничі, комунальні зони), об’єднані в єдине ціле системою загальноміських транспортних і інженерних комунікацій.

Взаємозалежне формування містоутворюючої бази, демографічної, ресурсно–екологічної, інфраструктурних, інженерно-планувальної підсистем, що забезпечують ефективну участь міста в суспільному поділі праці й сприятливі умови для проживання населення й функціонування об’єктів у місті, означає його комплексний економічний і соціальний розвиток.

Роль міста відображено у концепції систем розселення.

Ця теорія з’явилася тоді, коли в науку почав впроваджуватися системний підхід. Він надзвичайно розширив методичний апарат опису розміщення населення у вигляді не поодиноких поселень, а їхніх взаємопов’язаних територіальних груп.

Вихідні положення теорії інтегральних систем розселення:

1) первинними елементами системи розселення є поселення – міські і сільські. Оскільки міські поселення концентрують у собі переважну більшість населення і в них зосереджені різноманітні функції, то вони є організаційними ядрами системи розселення;

2) між міськими поселеннями існують різноманітні зв’язки: демографічні (міграція населення), економічні, соціальні, адміністративно-управлінські тощо. Чим ближче розташовані поселення і чим вищий їх демо- та соціально-економічний потенціал, тим міцніші зв’язки між ними;

3) системи розселення є ієрархічними структурами. Тобто системи нижчого рівня належать до складу систем вищого рівня. Найвищим рівнем вважається загальнодержавна система розселення, організаційним ядром якої є столиця країни. Найнижчий – елементарна система розселення, що є територіальною єдністю кількох сусідніх поселень (зазвичай, сільських).

Усі системи розселення поділяються на декілька типів залежно від їх просторових масштабів: локальні, регіональні і загальнодержавні. В Україні загальнодержавна система розселення охоплює 29,96 тис. поселень, у тому числі міських приблизно 1343 (з них 889 міст і 454 селища міського типу) і 28619 сільських, які є елементарної базою її формування, розвитку і функціонування. У ній формуються шість великих міжобласних, 25 обласних, близько 60 окружних, 490 районних субсистем.

Сукупність міських поселень країни (регіону) , особливо великих і середніх, разом з лініями комунікацій між ними, утворює опорний каркас міського розселення. Ідею, поняття і концепцію опорного каркаса розвинув московський вчений Георгій Лаппо («Города на пути в будущее», 1987 ). У зазначеній праці автор концепції виділяє такі просторові форми регіональних опорних каркасів міського розселення.

Роль міста відображено у теорії центральних місць та у теорії полюсів росту. На території Європи сформовано, щонайменше, чотири багатофункціональні центри глобального значення: «Великий Лондон» (під яким розуміється вся Південно-Східна Англія); район «Амстердам–Роттердам»; «Великий Франкфурт» з прилеглими рейнськими територіями і «Великий Мілан» (Північна Італія – від Венеції до Туріну й Генуї). Зрозуміло, що існує декілька центрів рангом нижче [9]. Такий центр забезпечує формування відповідного регіонального ринку і стимулює розвиток певної частини глобального простору. Основними економічними стимулами формування таких вузлових центрів є нарощення потенційних можливостей регіону за рахунок використання ефекту «центру тяжіння»², мінімізації трансакційних витрат, створення сприятливіших умов для ведення бізнесу і можливість отримання за рахунок цього додаткових конкурентних переваг. По суті, процес регіональної інтеграції зводиться до встановлення тісних зв’язків між такими центрами, а зовсім не до рівномірного покриття всього простору комунікаційними мережами.

Джейн Джейкобс розробила «теорію урбаністичного зростання». Вона запропонувала поняття «регіону-міста» – місцевої агломерації, яка виступає ареною створення регіонального добробуту. Урбаністична система створює умови для взаємодії фірм, компаній, установ, організацій, які займаються абсолютно різними видами діяльності, що підвищує ймовірність виникнення новаторських форм бізнесу.

Концепція мережі міських регіонів і їх центрів, які між собою функціонально пов’язані, на європейському просторовому тлі визначає мережі такого функціонального призначення [19, c.14]:

• інфраструктури (швидкісні магістралі, залізниці, аеропорти);
  
• культурно-інформаційні;
  
• влади (адміністративне управління та суспільний контроль);
  
• товарообігу.
  

Згідно цієї регіональної концепції просторова структура Європи – це взаємодія мереж центрів та їх зв’язків, які виходять за межі національних кордонів та фізичних бар’єрів. З іншої сторони, означена концепція базується на принципі збереження в майбутньому образу Європи з окремих регіонів, мешканці яких живуть у спадково сприятливому середовищі, що обумовлює його своєрідність. Значна роль у реалізації цієї концепції відводиться транскордонному співробітництву.

У Хартії регіонального та просторового розвитку Європи вказується також на велике значення розбудови міст – воріт, через які здійснюється комунікація і торгівля з іншими континентальними потоками (наприклад, містами з портами, аеропортами, торговими ярмарками, культурними центрами). Цим визначається початок розвитку моделі поліцентричного загально континентального зростання. Такі міста-ворота розвивалися у минулому у західних та східних прибережних районах Європи, а завдяки розвитку міст-воріт східноєвропейської периферії на сучасному етапі з’явились нові транспортні та енергетичні коридори у Азію.


3. Інноваційно-інвестиційний потенціал регіону.

Інновація згідно з Fraskati Manual, прийнятим у 1993 році ОЕСР у 1993 році у м. Фраскаті (Італія) визначається як остаточний результат інноваційної діяльності, втілений у вигляді нового чи удосконаленого продукту, впровадженого на ринку, або технологічного процесу, що використовується у практиці, або нового підходу до вирішення соціальних проблем.

Тісний зв'язок науки з виробництвом, перетворення науки на продуктивну силу — основа інноваційного прогресу, сутність якого полягає у виникненні, розвитку й поширенні в різних сферах людської діяльності науково-технічних но­винок.

Інновації поділяються на науково-технічні нововведення (тобто засоби людської діяльності, що їх створила людина) й нововведення культурні або соціальні (нові цінності, цілі, потреби або настанови в суспільстві). Науково-технічні но­вовведення часто називають новою технікою, яка включає нову продукцію виробничого або споживчого призначення, нові технологічні процеси, нові методи організації вироб­ництва і т. ін.

За даними 2003 року інноваційною діяльністю займалися 1100 промислових підприємств, або 11,3% їх загальної кількості. Основними напрямками були створення та постачання на ринок нової чи значно удосконаленої продукції. Нові засоби механізації та автоматизації виробництва придбало та впровадило майже кожне четверте підприємство, нові технології – кожне одинадцяте. Найактивніше інноваційні зрушення відбувалися у паливній промисловості, машинобудуванні, хімічній та нафтохімічній індустрії. Враховуючи особливості галузевої спрямованості інноваційного процесу у територіальному аспекті найбільш інноваційно активними були Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Харківська області та м. Київ. Нерівномірність впровадження інноваційної моделі розвиту пояснюється ще тим, що найбільший потенціал науки зосереджений в основному у регіональних центрах НАН України. Тому такі області як Рівненська, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська займають одні з найнижчих позицій.

Добуті у прикладних дослідженнях і проектно-конструкторських розробках нові знання, винаходи й уперше освоєні високотехнологічні процеси також стають товаром. Вони фіксуються патентами, які посвідчують авторство й виключне право на них. Їх використання здійснюється через продаж ліцензій; купівля їх може обійтися дешевше, ніж відповідні наукові розробки власними силами.

Важливим показником науково-технічного потенціалу є позиція країни на світовому ринку патентів і ліцензій. Майже 90% світового обігу патентів і ліцензій припадає на десятку індустріально розвинених країн — 8 західноєвропейських США і Японію.

Залежно від рівня розвитку науки й техніки та міри впровадження їх у господарську практику виділяється 4 типи країн:

1) країни з високорозвиненими наукою й технікою, які в широких масштабах упроваджують досягнення в господарство (США, Японія та Західна Європа);

2. країни з розвиненими наукою й технікою, але такі, що повільно впроваджують у господарство наукові відкриття й технічні винаходи (Україна, Росія, країни Балтії, Чехія та ін.);
   
3. країни з нерозвиненими наукою й технікою, але такі, що інтенсивно освоюють імпортні науково-технічні досягнення (Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Гонконг, Бразилія);
   

4) відсталі в науково-технічному та економічному відношеннях країни (країни, що розвиваються).

З цієї класифікації видно, що Україна не займає на сьогодні належного місця у світовому інноваційному процесі. У розробленій Стратегії економічного і соціального розвитку України (2004-2015 роки) «Шляхом Європейської інтеграції» зазначено основні напрями розвитку інноваційного процесу. Проте зазначено, що на цьому шляху існує ряд перешкод, які необхідно подолати:

- домінування декларативного характеру державного стимулювання інноваційного розвитку;

- збереження залишкового принципу державного фінансування;

- недосконалість структури та низький рівень розвитку інституцій інноваційної інфраструктури;

- несприятлива кредитна політика комерційних банків;

- відсутність державної програми стимулювання інноваційних зрушень у промисловості;

- подальша деформація науково-технічної бази галузевої та заводської науки;

- збереження диспропорцій у сфері оновлення матеріально-технічної бази промисловості;

- збереження високого рівня матеріало- та енергоємності кінцевої продукції.

Основною суперечністю в сфері інноваційного розвитку на думку Долішнього М. є те, що з одного боку ми маємо досить високий інноваційний потенціал, а з іншого – такі структуру економіки і механізми господарювання, які цей потенціал просто не сприймають. Інноваційна проблема – не лише проблема грошей та інституцій. Це у першу чергу проблема ефективного використання людського капіталу. За останні три-п’ять років частка працівників з вищою освітою у економіці України щорічно зростала на 1% і досягла зараз близько 20%. Кількість осіб, що навчалися у вищих навчальних закладах у розрахунку на 10 тис. зайнятого населення за останні десять років зросла вдвічі. Отже, населення інвестує в освіту величезні кошти. Але вони часто виявляються неефективними. Варто додати, що якість освіти не завжди висока і підготовлені кадри не мають гарантованого працевлаштування.

Сучасна економіка все більш набуває рис інноваційної економіки, пов'язаної з розробкою, впровадженням і використанням нововведень (інновацій), із перебудовою організаційно-економічного механізму господарювання. Результатами реалізації нової інноваційної економіки повинні стати досягнення високого рівня соціальної спрямованості науково-технічного прогресу, підвищення рівня життя населення в результаті зростання ефективності суспільного виробництва, якісно інший рівень ресурсозбереження і екологізація економіки.

У більшості країн стимулюються не лише розвиток НТП, а насамперед, високий рівень інноваційного сприйняття у промисловості. Дослідження зарубіжних економістів переконливо свідчать, що основна частина зростання ВВП пов’язана не з капітальними вкладеннями, а з технологічними нововведеннями, з сприйнятливістю економіки до інновацій.

Сучасними формами просторової організації господарства за визначенням В. Ковальського є науково-технічні зони, технічні парки (технопарки) та технополіси.

Науково-технічна зона – певна територія де є вищий навчальний заклад (чи декілька), науково-дослідний центр міжнародного рівня та відповідна технологічна структура для впровадження наукових розробок в практику. Перша така зона сформувалася навколо Стенфордського університету в Сан-Хосе, яка з часом отримала назву „Силіконова долина”. На сучасному етапі тут зосереджено більш як 2 тисячі фірм і зайнято понад 200 тисяч чоловік.

Науково-технологічні парки (технопарки) – це менші за територією зони, де навколо технічного університету чи науково-дослідного центру розміщуються декілька фірм, що займаються впровадженням розробок у виробництво (в Бостоні – „Шосе-128”, Іль-де-Франс під Парижем, „Ізар Веллі” на базі Мюнхенського університету (включає понад 200 фірм) „Новус Ортус” (поблизу м. Барі в Італії).

Технополіс – центр впровадження досягнень науки і техніки. Це як правило нове місто, в якому запроваджуються у виробництво нові розробки, а також проживає населення.


4. Система показників рівня економічного розвитку регіону.

При аналізі розміщення продуктивних сил та регіонального розвитку використовують систему показників, різноманітність яких можна об’єднати у групи.

Натуральні показники обчислюються у фізичних одиницях виміру (площі, об’єму, потужності тощо). Ці показники є основними для визначення програмного завдання, внутрішньогалузевих і міжгалузевих зв’язків та пропорцій. За натуральними показниками складають матеріальні баланси. Часто використовують умовно натуральні показники, коли ряд видів продукції або робіт приводять на підставі властивості продукції до умовного вираження. Наприклад, при визначенні обсягів використання паливно-енергетичних ресурсів користуються одиницями умовного палива. А при аналізі використання різних видів мінеральних добрив у сільському господарстві їх масу виражають у перерахунку на 100% поживної речовини.

Вартісні показники вимірюються у грошовій формі за допомогою цін (поточних або базових) і тарифів. Це показники обсягу реалізованої продукції по економіці в цілому і в різних галузях, розмір валового національного продукту, витрати та доходи населення, обсяг роздрібного товарообороту тощо.

Кількісні показники характеризують абсолютні розміри, пов’язані з виміром величини сукупності об’єктів (елементів). Це обсяг виробництва, обсяг перевезень, чисельність населення тощо.

Якісні показники визначають рівень розвитку процесу, якісні особливості явищ, закономірності їх розвитку (ступінь використання суспільної праці, виробничих ресурсів, рентабельність підприємства тощо).

До техніко-економічних показників належать ті, які відображають рівень використання природних ресурсів, праці, а також дають змогу науково обгрнутувати розміщення галузей виробництва. Це праце-, матеріало-, енерго- і водомісткість виробництва, транспортабельність сировини і продукції тощо.

Працемісткість продукції визначається за часткою заробітної плати у собівартості готової продукції або за часткою трудових витрат (людино-годин) на одиницю готової продукції.

Матеріаломісткість виробництва – кількість матеріалів (сировини, електроенергії, палива), яка витрачається на виготовлення одиниці продукції.

Енергомісткість галузі визначається часткою паливних витрат у собівартості готової продукції. При цьому енергомісткість може розглядатися як електро-, тепло-, паливомісткість залежно від переважання того чи іншого енергоносія.

Абсолютні показники — економічні, вартісні або натуральні — характеризують загальні обсяги виробництва продукції, загальну кількість населення, обсяги наданих послуг тощо.

Для оцінки рівня соціально-економічного розвитку користуються відносними показниками, які представляють абсолютні показники у розрахунку на одну особу, на 100, 1000 або 10000 жи­телів; на одиницю площі тощо. Відносні показники також відображають питому вагу того чи іншого показника у загальній сукупності (наприклад, частка галузі за обсягом виробленої продукції у економіці, частка населення старше працездатного віку тощо).

Система основних загальноекономічних показників, які підлягають аналізу під час дослідження соціально-економічного розвитку, визначаються програмами і планами соціально-економічного розвитку господарства регіону і країни і підлягають статистичному обліку. Стеценко Т.О. наводить такі основні показники соціально-економічного розвитку регіону:

1. Середньорічна чисельність населення.
   
2. Чисельність працівників, зайнятих у економіці.
   
3. Валовий внутрішній продукт.
   
4. Обсяг продукції промисловості.
   
5. Виробництво товарів народного споживання.
   
6. Валова продукція сільського господарства.
   
7. Обсяг капітальних вкладень за рахунок усіх джерел фінансування.
   
8. Доходи місцевих бюджетів.
   
9. Видатки місцевих бюджетів.
   
10. Грошові доходи населення.
    
11. Обсяг роздрібного товарообороту.
    
12. Обсяг реалізації платних послуг населенню.
    
13. Обсяг експорту товарів.
    
14. Баланси основних видів промислової та сільськогосподарської продукції.
    
15. Середні ціни на основні види продукції.
    

Перелік цих показників може бути розширений залежно від мети і завдань, які ставить перед собою дослідник.


5. Система показників рівня життя населення регіону.

Аналіз соціальних факторів розвитку регіону передбачає порівняння із середніми значеннями по країні й нормативними значеннями наступних груп показників:

1) зведені показники рівня життя й соціального захисту населення;

2) показники споживання товарів і послуг;

3) показники розвитку матеріальної бази соціальної сфери.

Зведені показники рівня життя й соціального захисту населення відображають доходи населення, індекси споживчих цін на товари та тарифи на послуги, рівень мінімального споживчого бюджету, що відбиває прожитковий мінімум населення регіону.

Показники доходів населення включають грошові доходи в розрахунку на душу населення за місяць, середньомісячну заробітну плату робітників та службовців (номінальну й реальну з урахуванням індексу цін), соціальні трансферти, які виплачуються з державного бюджету, фонду соціального страхування й пенсійного фонду, а також за рахунок коштів підприємств та інших організацій.

Аналіз показників соціального захисту населення включає також оцінку рівня безробіття в регіоні й визначення неконкурентоспроможних на ринку праці верств населення.

Система показників споживання товарів і послуг включає розвиток роздрібного товарообігу та реалізацію платних послуг населенню.

Розвиток роздрібного товарообігу оцінюється за даними статистичної звітності про обсяги продажу товарів на підприємствах роздрібної торгівлі й громадського харчування всіх форм власності та споживання основних продуктів харчування на душу населення, про обсяги виробництва товарів народного споживання в регіоні, сальдо їх ввозу-вивозу, включаючи імпорт і експорт за межі країни.

Особлива увага приділяється аналізу збалансованості показників платних послуг з показниками балансу грошових доходів і витрат населення. Оцінка такого балансу дає можливість визначити загальний обсяг платоспроможного попиту населення.

Показники розвитку матеріальної бази соціальної сфери регіону аналізуються за такими галузями:

1. Житлово-комунальне господарство. Аналізуються окремо для житлового господарства показники рівня забезпеченості населення житлом, поліпшення його якості за рахунок забезпечення благоустрою житлового фонду інженерним устаткуванням та іншими ознаками благоустрою, які підвищують комфортні умови проживання; показники поліпшення житлових умов малозабезпечених громадян безкоштовно або за невисоку плату; впровадження адресної підтримки громадян, що потребують поліпшення житлових умов, залежно від часу перебування на черзі та рівня доходів. Для комунального господарства визначаються фактичні показники якості обслуговування населення за всіма видами комунальних послуг (водопостачання, каналізація, газопостачання та ін.) та порівнюються з нормативами споживання цих послуг.

2. Освіта і культура. У соціально-економічному розвитку суспільства особливе значення для населення мають наймасовіші послуги освіти, а саме – дошкільне та шкільне навчання. Тому вивчаються показники кількості дітей дошкільного віку (на підставі матеріалів перепису населення й демографічних розрахунків); кількості дітей у постійних дошкільних закладах регіону; чисельності учнів загальноосвітніх навчально-виховних закладів; кількості дітей в інтернатних навчальних закладах.

При аналізі розвитку культури основна увага приділяється збереженню та збільшенню культурно-історичної спадщини. Із цією метою визначаються існуючі показники розвитку масових установ культури (бібліотек, клубів), показники розвитку мережі театрів, музеїв, концертних залів, філармоній, шкіл естетичного виховання, які порівнюються з нормативними значеннями.

3. Охорона здоров'я. Аналізується досягнутий рівень розвитку охорони здоров'я на підставі показників: ступінь забезпеченості населення лікарняними ліжками та амбулаторно-поліклінічною допомогою, стан лікувально-профілактичної допомоги за контингентами населення, стан і рівень матеріально-технічної бази медичних установ, оснащення їх необхідними приладами й устаткуванням, забезпеченість матеріалами, медикаментами й кадрами. Вивчаються дані аналізу стану здоров'я населення регіону, які відображаються показниками: середня тривалість життя людини; смертність дорослого населення; материнська й дитяча смертність; захворюваність працюючого населення, пов'язана з тимчасовою втратою працездатності (людино-днів на 100 працюючих). За отриманим даними оцінюються потреба населення в медичній допомозі за характером захворювань та її фактичне забезпечення [15].

Своєрідним індикатором стану країни є так званий індекс людського розвитку (ІЛР). ІЛР запропоновано обчислювати ООН з 1990 року. На замовлення Програми розвитку ООН було підготовлено „Доповідь про розвиток людини у 1995 році”. За її матеріалами Україна займає 54 місце у світі серед 174 країн, її ІЛР становить 0,842. Для порівняння: найвищий рівень ІЛР має Канада – 0,950, найнижчий Нігер – 0,207, в цілому для країн, що розвиваються ІЛР рівний 0,570, найменш розвинених країн – 0,337, економічно розвинених країн – 0,916. ІЛР – це узагальнююча характеристика, що обчислюється як середня арифметична проста з трьох нормованих середніх:

- Очікуваного довголіття. Під очікуваною тривалістю життя розуміють кількість років, яку в середньому належить прожити даному поколінню, якщо припустити, що протягом усього життя цього покоління при переході його з одного віку до іншого смертність буде дорівнювати сучасному рівню смертності населення окремих вікових груп. Встановлені фіксовані мінімальне та максимальне значення – 25-85 років.

- Досягнутого рівня освіти. Він визначається як середня арифметична зважена з середнього процента грамотності серед дорослого населення (вага у дві третини), і сукупної частки учнів початкових, середніх, вищих учбових закладів (вага в одну третину) серед осіб у віці 6-23 роки. Мінімальне та максимальне значення цього показника – 0-100%.

- Середнього рівня доходів, що визначається на базі реального ВВП на особу з поправкою на паритет купівельної спроможності (100 та 5448 дол. США). Якщо значення вище 5120 дол США (середнє по світу), то необхідно здійснити перерахунок за допомогою коригувальних коефіцієнтів, обчислених за прогресивною шкалою (поріг – 200). Наприклад, якщо ВВП 8556, то для обчислення використовуємо значення, отримане наступним чином:

5120+(8556-5120)/200= 5137,18

Кожна нормована середня розраховується за формулою:

,

де х^/ - середнє фактичне значення показника, х_min та х_max – відповідно максимальна та мінімальна межа нормування показника.

Для отримання ІЛР знаходимо добуток часткових значень по кожному з трьох параметрів. За наведеними даними обчисліть показники ІЛР для України і ще однієї країни (за завданням викладача), порівняйте їх динаміку та зробіть письмово висновок про їх рівень виходячи з того, що ІЛР набуває значень в межах від 0 до 1 і має таку градацію: 0,8 і більше – високий рівень розвитку, 0,5-0,799 – середній, 0,5 і менше – низький.