Geum.ru

Пропонуємо до вашої уваги черговий випуск видання «Письменники, діячі культури ювіляри…року»

Вид материалаДокументы

Содержание


Список використаної літератури
Список використаної літератури
Подобный материал:
1   2   3   4   5
літературної вікторини, присвяченої творчості М. П. Стельмаха.
  • Назвіть основні видання творів М. П. Стельмаха, в яких він виступає як прозаїк, поет, драматург?
  • Яка друга назва роману «Правда і кривда»? /«Марко Безсмертний»/,
  • Які є кінофільми за творами М. Стельмаха? /Кіностудія ім. О. Довженка екранізувала романи та повісті М. Стельмаха в таких фільмах: «Над Черемошем», «Кров людська – не водиця», «Дмитро Горицвіт», «Правда і кривда»/.
  • Хто назве найбільше прислів’їв, приказок, вжитих у творах М. Стельмаха?
  • Назвіть кілька збірок віршів для дітей М. Стельмаха /«Жнива», «Колосок до колоска», «Літо-літечко», «У бобра добра багато»/.
  • В яких творах М. Стельмаха змальовано образи вчителів? /«Велика рідня», «Хліб і сіль», «Кров людська  – не водиця», «Правда і кривда», «Дума про тебе»/.
  • 3 яким селом і його людьми в Городецькому районі на Хмельниччині пов’язано написання роману «Правда і кривда»? / с. Лісоводи/.
  • Яка була ціна квитка на першу виставу в селі, де жив Михайлик /повість «Гуси-лебеді летять»/? /Ціна квитка в оголошенні визначалася така: пшениці - чотири фунти, яєць курячих - теж чотири, гусячих - троє, жита - п’ять фунтів, гречки, проса, гороху - шість фунтів/.


Список використаної літератури


Михайло Стельмах : поезії. – К, 1958. – 495 с.

Стельмах  М. Вибрані твори. – К. : Сакцент Плюс, 2005. – 736 с.

Наш Михайло Стельмах : літературно-критичні статті, етюди, есе. – К. : Радянський письменник, 1982. – 367 с.

Плачинда  С. Його барокко – скарб національний: до 95 річчя від дня народження Михайла Стельмаха / С. Плачинда // Літературна Україна, 2007. – С.1, 4.

Сологуб В. «Приміряли вуздечку на Стельмаха…» / В. Сологуб // Літературна Україна. – 2002. – 23 травня. – С. 6.

Ткачук М. Михайло Стельмах / М. Ткачук // Українська мова та література. – 2000. – число 46. – С. 8-9.

Ткачук М. Михайло Стельмах / М. Ткачук // Українська мова та література. – 2000. – число 47. – С. 6-7.


«Я все життя збираю людські долі»

Матеріали до літературного калейдоскопу, присвяченого

90-річчю від дня народження А. Дімарова





Вгризався у фундамент світу,

читав прабіблію землі,

де літерами алфавіту

топаз, гранати, турмалін.

Та між коштовного каміння

не вистачало одного –

щоб ошелешене єство

проймалось задумом Творіння.

ВВ. Базилевський




Анатолій Гарасюта, а саме це є справжнє ім'я Анатолія Дімарова, – автор багатьох оповідань та історій, повістей і романів. Головною темою його творів є звичайне українське село середини ХХ ст. з його звичаями та устроєм, які нерідко розходились із режимом радянської системи. Особливо яскраво і водночас правдоподібно письменник висвітлив тему голодомору, за що на кілька років був повністю вилучений із літературного життя. Але цінителів істинного слова неможливо підкупити, тож його реалістичні розповіді знаходили і досі знаходять прихильність свого читача. Сам автор стверджує, що справжній письменник повинен мати величезний багаж життєвого досвіду за плечима. Адже головне джерело сюжетів – це життя.

Є письменники, з якими завжди все зрозуміло – яких книг від нього можна чекати в майбутньому, які слова він скаже, вийшовши на трибуну, як поведе себе в тій чи іншій ситуації. А. Дімаров належить до антиподів таких письменників. Як правило, він і сам не знає, за що візьметься, завершивши чергову книжку. Опинившись на трибуні, коли від нього сподіваються архісерйозного і, як правило, дидактичного слова, може розворушити напружену й утомлену залу веселою і солонуватою придибенцією. Великий життєлюб, вигадливий містифікатор (його витівки вже давно стали літературним фольклором) і рідкісно цікавий, дотепний оповідач – оце і є Дімаров у своїх, сказати б, найхарактерніших першоелементах.

Від народження Гарасюта Анатолій Андроникович, він став Андрійовичем, та ще й Дімаровим. І хто дорікне його мамі Марії Олексіївні, нині давно вже небіжчиці, що вона тими виправленими прізвищем та по батькові рятувала сина від можливого повторення лихої долі Анатолієвого батька, «розкуркуленого» за колективізації й назавжди невідомо куди висланого.

Анатолій Андрійович Дімаров народився 5 травня 1922 р. у Миргороді на Полтавщині, в учительській сім'ї. Після закінчення середньої школи був мобілізований до армії. У цей час розпочалася Велика Вітчизняна війна, письменник воював на Південно-Західному фронті, побував у окупації, був поранений, після одужання деякий час партизанив. Увесь цей життєвий досвід пізніше відбився в його творах.

У 1949 р. він видав першу збірку оповідань «Гості з Волині». Протягом 1950–1951 pp. А. Дімаров навчався в Літературному інституті ім. М. Горького в Москві, у 1951–1953 pp. – у Львівському педагогічному інституті; потім – у Вищій партійній школі в Москві (1953–1956 рp.). Закінчивши навчання, працював редактором у видавництвах. А. Дімаров є автором нарису «Дві Марії», збірки оповідань та новел «На волинській землі», «Волинські легенди», «Через місточок», повісті «Син капітана», збірки повістей та оповідань «Жінка з дитиною», романів «Його сім’я», «Ідол», «І будуть люди».

У 1981 р. роман у двох книгах «Біль і гнів» був відзначений Державною премією УРСР ім. Т. Шевченка. Письменник переконує, що війну перемогло саме народне життя. «Болем і гнівом» А. Дімаров стверджує це пристрасно, доконано, завершуючи свою величну фреску окупаційного лихоліття епізодом, що найвиразніше оголює полемічний нерв усієї епопеї. Єдина на всю спалену Тарасівку жінка Ганна Лавриненко відтягла з подвір'я мертвого німця, намила картоплі, знайшла обгорілий шолом і мовчки заходилася варити в нім нехитру селянську їжу. «Отой шолом і привернув увагу військових. Військові в'їхали у спалене село вантажною машиною: двоє в кабіні, двоє у кузові, й одразу ж побачили Ганну, яка сиділа застигло над вогнищем. Військові були з фронтової газети, і один із них, наймолодший, аж шию витягнув, бо вгледів, у чому варить Ганна картоплю. Він одразу ж подумав, що неодмінно напише про цю жінку і шолом, він складав уже подумки фрази, красиві й гучні: про війну, про звитягу наших солдатів, про безсмертя народу. А Ганна ні про що те не думала: Ганна просто варила картоплю». У цьому «просто варила картоплю» і є весь Дімаров як мислитель і як художник.

Своє фронтове життя А. Дімаров згадує так:

Чотири роки у дорозі,

Чотири роки на війні.

Не раз в затаєній тривозі

Тужили рідні по мені.

Не раз живого хоронили

І не чекали на листи.

А я – з могили до могили,

А я – із кулями на ти.

Письменницька праця складалася не зовсім так, як мріялося. А все через те, що писав у своїх творах життєву правду, про українських людей, зображував їхні долі в реальних умовах. Бо ж Правда для Анатолія Дімарова – синонім життя. Насамперед мова йде про його романи «І будуть люди» (1964) та «Біль і гнів» (у 2-х книгах у 1974 та 1980 рр.) – історичну епопею про український народ, його долю у XX столітті. Як результат – з обох творів вилучено близько 300 сторінок (майже ціла книжка!).

«Коли писав свої спогади дитинства про голод 1932–1933 років у романі «І будуть люди» (1964 рік) у мені внутрішній цензор сидів: не згадав, що мій батько – куркуль і моє прізвище – не Дімаров, а Гарасюта.... На початку роботи над цим твором визрівав задум написати історію українського народу з кінця ХІХ століття аж до хрущовської «відлиги». Але про голод не можна було згадувати (хоч я згадав), про розкуркулення – також, про репресії – у жодному разі. Повсюди так звані червоні прапорці перестороги. І було ж мені непереливки за «І будуть люди»! Тодішньому генеральному прокуророві надійшла заява з вимогою судити мене показовим судом за цей роман. До речі, він таки вийшов друком, але з великими суттєвими виправленнями (посприяв тому секретар парторганізації Спілки письменників Микита Шумило). І тільки до мого 85-літнього ювілею його вперше надрукували повністю! А в кінці книжки поміщено уривки із тих нищівних рецензій, щоб читачам було зрозуміло, в яких жахливих умовах письменникам доводилося хоч трохи казати правду».

Здається, Дімаров завжди ходив по лезу бритви, немовби за нього змагалися смерть і життя. Ласкаві доля (чи мамині молитви, чи неймовірної сили ждання-виглядання його з фронтів вірної дружини Євдокії Нестерівни, чи невситима молодеча жага залишитися на цьому світі й зробити щось для нього добре) вберегла його від фашистської кулі. На повоєнній Волині, куди Анатолій Андрійович був направлений на журналістську роботу, йому судилася незбагненно-випадкова зустріч із бійцями Повстанської армії; та зустріч могла стати фатальною для вчорашнього радянського визволителя, але минулося. Пізніше, уже в Києві, на посаді головного редактора «Радянського письменника» А. Дімаров став об’єктом шаленого цькування й паплюження за те, що відмовився друкувати бездарну п’єсу І. Тельмана. Одне слово, плакав за Дімаровим «вовчий білет». Проте, знов минулося.

Переклади його творів видавалися за кордоном – у Франції, Болгарії, Чехословаччині, Австралії, Канаді. Та в жодній з цих країн він не побував, хоча його туди запрошували – був, як тоді говорили, «невиїзний». Дізналися, що Дімаров, як і інші письменники, матеріально підтримували опальних тоді Миколу Лукаша та Івана Дзюбу.

Письменник перманентно заперечує свою вчорашню літературну практику, постійно втікає від себе вчорашнього і йде до нового – вірші, нариси, романи, роман-епопея, містечкові, сільські історії…

Найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали «історії» – сільські, містечкові, міські. Започатковані вони були збіркою «Зінське щеня» (1969), що народжувалась у поліському хуторі Малий Тікач, мешканці якого, як це й трапляється в усіх відстояних сільських громадах, «породичалися» з більшістю людських цнот і вад, зігріваючи і караючи ними не лише сусідів, а й самих себе. Ці соціально та психологічно болючі питання зринають і після знайомства з книжкою «Постріли Уляни Кашук» (1978), – вона разом з попередньою увійшла до підсумкового видання А. Дімарова «Сільські історії» (1987). Більшість її персонажів – теж люди літні, їм довелося дивитись у вічі найстрашнішому лихові – насильницькій смерті, яка в роки війни сліпо й легко косила всіх підряд, а ось біля них кружляла довше. І часто через те, що боялись вони передусім не її, а осуду власної совісті.

Посутньо про таке, як на війні, але безкровне вже прорідження реліктово «чистих» народних натур, їхнє поступове струхлявіння чи то в болоті застійного побуту, чи в духовно пісному ґрунті сучасних мегаполісів розмірковує А. Дімаров у книжках «Містечкові історії» (1987) та «Боги на продаж. Міські історії» (1988). Обидві вони густо населені людьми, чиї здебільшого скособочені долі свідчать про кризу цінностей, що їх держава мала, з одного боку, за моральний абсолют, а з іншого – чи не щодень ігнорувала. Нехтуючи при тому й характери, де ті цінності прижились, аби врешті-решт стати разом з їхніми носіями нікому не потрібними. А бува, й офіційно переслідуваними, як це сталося з молодим робітником («Термінальна історія»): боротьбою з приписками він тільки того й добився, що судової справи проти себе.

Таку ж неможливість пробитися бодай до здорового глузду, який подеколи підміняв усунуту з офіційних установ совісність, ілюструють трагічні історії доведеної до самогубства школярки («Дітям до шістнадцяти»), котрій її ж учителі грубо інкримінували розпусту; або молодого зятя, який прийшов у сім'ю нареченої з крилами, але під тиском міщанського пресу мусив їх потайки пообтинати («Крила»). Головні мотиви «Міських історій» Анатолія Дімарова, це – людина у всьому розмаїтті відносин з оточуючим світом. Навіть за загальним пафосом повісті, що увійшли до «Міських історій», фіксують різні зрізи дійсності: комічні («Роман», «Білі троянди, червоні троянди...»), трагічні («Лунохід і Квазімодо», «Дітям до шістнадцяти», «Симон-різник», «Попіл Клааса»), фантастично-умовні («Крила»). Але найбільше тут творів, які стикують у собі взаємопротилежні начала, зображують людину в такому поєднанні почуттів і суперечностей, що годі шукати однозначної відповіді на запитання «хто є хто»: «Квартира», «Мама Люба», «Кримінальна історія», «Жизнь є жизнь», «До сина», «Медалі», «Дзвони», «Боги на продаж». «Міські історії» спонукають до серйозних роздумів, які ж причини тих моральних деформацій, свідками котрих ми є останнім часом, які сили змушують людину забувати такі важливі моральні імперативи, як добро, благородство, милосердя. Досліджуючи ці причини, письменник намагається запропонувати різні відповіді на ці болючі питання.

У повісті «Боги на продаж», якою завершується книга, письменник звертається до історії. Твір цей – жорсткий аналіз становлення підлості в людині, художнє дослідження того, як під впливом жахливих обставин тоталітарної диктатури, «класового підходу» відбувалося перетворення чистої дитячої свідомості на свідомість батькопродавця, що незмивним тавром лягає на совість людини, призводить до моральної деградації, робить злою, жорстокою, зловтішною, такою, яка ненавидить усіх навколо себе. А почалося все з «батькопродавця» Павлика Морозова, чи, радше, зі слів учительки: «...підніміть руки, хто вчинив би так, як Павлик Морозов!» І від того першого несміливого підняття руки – до письмової заяви-публікації в газеті: «зрікаюся батька як класово ворожого Радянській державі» – такий швидкий і короткий шлях. Викривлена свідомість і страх – це та могутня сила, на яку розраховував сталінізм – давала блискучі наслідки нівечення людської свідомості, перетворення особистості на «гада плазуючого». А потім – відмова й від заарештованої матері, конфлікт із сестрою, зрада нареченої. І так через ненависть до людей, через озлобленість, до останнього свого притулку, аж поки не прозвучали слова оповідача: «Коли ж ми опустили його нарешті до ями, і засипали землею, й завалили вінками, всі відчули дивовижну полегкість. Неначе виконали дуже неприємний обов'язок і тепер були вільні од нього». Яка оцінка людського життя може бути жахливішою, ніж ця? Але ж «продаж богів», торгівля совістю іншої оцінки й не заслуговує...

У «Божій карі» письменник пише про сьогодення, зокрема, про те, що ми, маючи моральних авторитетів, не дослухаємося до них. Одним словом, як писав Шевченко, «Якби ви вчились так, як треба...».

Анатолій Дімаров написав захоплюючі книжки для дітей: «Блакитна дитина», «На коні і під конем», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Друга планета», «Тирлик». В оповіданні з казковою формою «Для чого людині серце» йдеться про плем'я дерев'яних чоловічків, які «не мали сердець, тому не могли ні любити, ані ненавидіти, не знали, що таке радість і гнів, злість або співчуття». Але доля звела одного з чоловічків із лікарем, який збирав серця померлих людей. Він і подарував дерев'яному чоловічку серце доброї людини. Отримавши це серце, колись байдужий до всього чоловічок навіть жертвує своїм життям заради того, щоб врятувати хлопчика, який замерзає у лісі. Цим оповіданням письменник підкреслює, що тільки серце відрізняє справжню Людину від дерев'яного чоловічка, дає можливість насолоджуватись життям, навіть жертвувати ним заради іншої людини, що саме серце є справжнім багатством людської душі.

В часи незалежності змінилося відношення до тих письменників, які творили в радянський період. На думку А. Дімарова «…тих радянських поетів і прозаїків, які відважилися написати правду, переважно відправляли на Соловки. Але якщо у письменника, окрім таланту, була ще й совість, то він намагався хоч півправди написати. А таких було чимало! Молоді дуже часто закреслюють усіх, які творили до них. Згадайте, після 1917 року література також «починалася» з Маяковського і ніби не було до нього ні Пушкіна, ні Лермонтова, ні Толстого, ні Достоєвського... Те саме й зараз відбувається. Але ж не можна гамузом все перекреслювати! На мою думку, драма полягає ще й у тому, що багато сучасних українських прозаїків та поетів мавпують західних. Причому мавпують як: на Заході тим чи іншим напрямом вже давно «перехворіли», а у нас він подається як досягнення... Отже, я до всього цього ставлюся по-філософськи. Час – справедливий суддя і все розставить на свої місця».

«Знаєте, за часи незалежності я не отримав жодної копійки гонорару, хоч мої твори й видавалися (замість гонорару одержував свої книжки). Проте я безмежно щасливий, що можу писати правду!» – так говорить письменник про свою працю.

Не зважаючи на поважний вік, А. Дімаров радо зустрічається зі своїми земляками. Анатолій Андрійович, хоч і живе у Києві, але пишається своїм миргородським корінням і з гордістю зазначає: «Миргородщина – у моєму серці».

Євдокія Несторівна Дімарова, відома написанням автобіографічних повістей «Дівчата без наречених», «Асистенти, аспіранти, доценти», «Неспокійна моя доля», є супутницею по життю й водночас «головним цензором» Анатолія Андрійовича, як він її називає з усмішкою.

Анатолій Дімаров продовжує писати, хоча і має вже величезний літературний доробок. Із-під пера письменника продовжують з'являтися нові оповідання, що друкуються на сторінках провідних українських видань.

Зазвичай у старовинних монастирях є один-два старці, які уособлюють цілу епоху. І послушники прагнуть якомога більше у них перейняти. Так і з Анатолієм Дімаровим: хтось вважає його своїм учителем (йому й досі носять рукописи читати перед тим, як віддати їх у видавництва), інші – другом, а ще хтось, як і він, хворіють на «кам’яну хворобу», тобто колекціонують каміння. Але всі багатозначно називають Анатолія Андрійовича — «тесаний із каменю».

У відомого українського письменника дві життєві пристрасті – це, власне, його творчість і ... колекціонування каміння. І вони настільки гармонійно поєдналися в його житті, що у творах письменник не раз звертається до теми каміння (зокрема, в повісті «Вершини», «Поемі про камінь»), а в колекціонуванні каменів – до творчості.

Щодо іншої незвичайної пристрасті письменника. Його захоплення мінералами почалося ще в далекому 1955 році на кримському Кара-Дазі. Пізніше були – Ала-Тау, Алтай, Забайкалля, Кавказ, Памір, Тянь-Шань, Урал... За словами письменника, його охопила «кам'яна лихоманка». І він вважає цю «хворобу» невиліковною. Робочий кабінет Дімарова схожий на геологічний музей. Тут різнобарв'я агатів, сердоліків і сардоніксів повсюди: на поличках, столі, в шафах. На стінах – картини в камені, які Анатолій Андрійович творить власноруч. Крім того, письменник має велику колекцію прикрас з різноманітним камінням, яке він у свій час привіз з далеких гір.

Письменник був знайомий із багатьма літераторами, багато з них залишилися друзями на все життя – Григір Тютюнник, Віктор Міняйло, Василь Земляк, Борис Харчук, Олександр Ковінька, Павло Загребельний, Юрій Мушкетик та багато інших. Прихильно до творчості А. Дімарова ставились Григорій Штонь, Михайло Слабошпицький, Микола Жулинський, Віталій Дончик, Григорій Сивокінь. У незалежній Україні Дімаров приятелює з письменниками: Віталієм Карпенком, Павлом Щегельським. Захоплюється поезією Ліни Костенко, Володимира Базилевського, Леоніда Талалая, Віктора Баранова, Петра Перебийноса.

Він дуже багато читає. Найбільш цікаві письменнику талановиті Галина Тарасюк і Софія Майданська, Віктор Баранов і Василь Шкляр, Іван Дзюба.

А. Дімаров бере активну участь у багатьох соціальних гуманітарних патріотичних програмах: виступає на зборах письменників, зустрічається зі школярами, студентами, переможцями на конкурсах української мови, дає розлогі інтерв’ю журналістам.

Дімаров з тих письменників, що не ганяються за винятковими темами й сюжетами, виграшними сьогодні і забутими завтра, їх цікавить головне – феномен людини, «пригоди її душі», психологічний стан і соціальна поведінка. Тому й не стали одноденками його романи, повісті, оповідання, написані і десять, і двадцять, і тридцять років тому. А цикли сільських, містечкових та міських історій уже можна вважати класикою української літератури – так багато в них нев’янучої художньої краси, живих, самобутніх характерів, співчуття до людського горя і щирої радості від торжества добра над злом. А, крім того, ще й неповторний дімаровський гумор – не роблений, а природній, органічний, такий, що виникає ніби сам собою.

Попри поважний вік, він залишається молодий душею, ясний розумом, приязний до добрих людей

За останні роки устиг написати книжки «Прожити й розповісти (Повість про сімдесят літ)» у двох томах, «Самосуд», зблиски» та декілька повістей. Друкується в улюблених журналах «Березіль», «Київ». Після книги «Прожити й розповісти», що викликала справді добре відгоміння, він узявся за матеріал, за який давно вже мав би взятися. Адже всі його багатолітні мандри за камінням (у світі колекціонерів має таку ж авторитетну репутацію, як і в літературі) – це той матеріал, до якого він майже не торкався.

М. Слабошпицький писав: «Його читали мої батьки, читав і читаю я, виростаючи, мої – та й хіба лише мої? – діти. Хвалили, замовчували чи гудили його критики, але в цьому розумінні він лишався константою – з усіх українських письменників». Дімаров схожий на свої твори. А його твори на нього. Справді рідкісне, гармонійне поєднання.

Життя триває. Поки письменник живий – не розстається з пером. А скільки житимуть його твори, покаже час – цей найоб’єктивніший поціновувач творчості всіх літераторів.

Пропонуємо до вашої уваги коротенький твір письменника з повсякденного життя:


Гонорар

За роки незалежності я написав п’ять книжок, не одержавши за свою каторжну працю копійки щербатої. Добре, що за кордоном знаходилися спонсори, які й фінансували видання цих книжок, окрім гонорарів, звичайно. А то жодна книга моя не побачила б світу: наші скоробагатьки презирливо гнуть кирпу, коли книжка не на «русском».

А тепер ближче до діла.

Три місяці тому я зламав праву руку. Де мене чорти не носили, на які гори не видирався – од Тянь-Шаню аж до Паміру, – повертавсь неушкоджений. А тут Богові ввірвався терпець, і я біля дому, перед порогом, так брязнувсь об асфальт, що й пальці повискакували.

Ну – рентген, ну – гіпс од ліктя до кінчиків пальців, ну – замість правиці біла балабуха, що я її мусив шість тижнів вичичикувати.

А тут дружина зібралася на Лісовий базар, і я ув’язався за нею: хоч лівою допоможу щось піднести.

Доїхали, стали виходити з метро, дружина зупинилася коло бабусь, що торгували всякою всячиною на сходах. А мене – то один, то інший штовх, штовх боляче в лікоть! Терпів, терпів я та й вирішив піднятись до виходу і вже там почекати дружину.

Піднявсь, об одвірок обперся, звично правицю причучикую лівою.

Коли – тиць щось холодне в долоню. Глянув: бабуня віддаляється, хрестячись. Розтиснув долоню: двадцять п’ять копійок.

Не став наздоганяти стару та переконувати, що я не жебрак. Діждався дружини й подав їй монетку:

– Тримай мій перший за роки незалежності гонорар. Перший та, мабуть, і останній. Гіпс знімуть – з чим я під церкву ходитиму?


Список використаної літератури


Дімарова Є. Він – моя доля: уривки із спогадів дружини класика А. Дімарова / Є. Дімарова // Літературна Україна. – 2007. – 17 травня. – С. 4.

Дімарова Є. Неспокійна моя доля : спогади / Є. Дімарова. – К. : Щек, 2007. – 255 с.

Малімон Н. Анатолій Дімаров: до війни ми не знали слова «оборона», нас учили наступати / Н. Малімон // День. – 2009. – 26 червня. – С. 28.

Слабошпицький М. Нам на нього пощастило: про Анатолія Дімарова, який схожий на свої книги / М. Слабошпицький // Літературна Україна. – 2002. – С. 6.

Слабошпицький М. Один із багатьох уроків : до 85-ліття Анатолія Дімарова / М. Слабошпицький // Літературна Україна. – 2007. – С.1, 4.

Тільки правда, і нічого більше: Анатолій Дімаров // Шевченко А. Треба Вкраїни. Силуети українських письменників і митців. Гумористична пауза. Облога. Триптих з епілогом. – К. : Деміур, 2007. – С. 121–122.

Зміст


«І проспівав йому жайворонок в рідному краї» 1

(Cценарій вечора-вшанування пам’яті талановитого лірика,

прозаїка, байкаря Є. Гребінки (до 200-ліття від дня

народження))


«Поетичний зорепад А. Малишка» 8

(Матеріали літературно-мистецької години, присвяченої

100-річчю від дня народження А. Малишка)


«Гуси-лебеді над його життям» 15

(Матеріали до літературної години, присвяченої 100-річчю

від дня народження М. Стельмаха)


«Я все життя збираю людські долі» 20

(Матеріали до літературного калейдоскопу, присвяченого

90-річчю від дня народження А. Дімарова)


Письменники, діячі культури – ювіляри 2012 року : метод.-бібліогр. матеріали на допомогу бібліотечним працівникам / Сумська обл. універс. наук. б-ка ; укладач Н. В. Фесенко – Суми, 2012. – 27 с.