Geum.ru

Відомості Верховної Ради (ввр), 1994, №23, ст. 161) (Вводиться в дію Постановою Верховної Ради №3930-xii від 04. 02. 1994 р., Ввр, 1994, №23, ст. 162) (Із змінами, внесеними згідно із закон

Вид материалаЗакон

Содержание


Стаття 4. Надання притулку
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40

Стаття 4.

Надання притулку





Відповідно до Конституції та законодавства України іноземцям та особам без громадянства може надаватися притулок.


Право шукати в інших державах притулок від переслідування та користуватися таким притулком закріплене у Загальній декларації прав людини 1948 р. (ст. 14). Це право є природним у тому сенсі, що нікому не може бути відмовлено у пошуку притулку. У сучасному міжнародному праві право на пошук притулку є широко визнаним. Відсутність цього права у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. не можна розглядати як його невизнання у загальному міжнародному праві. Невизначеним, з точки зору міжнародного права, залишається питання щодо права людини на одержання притулку. Не існує міжнародно-правової норми загального міжнародного права про обов’язок держави надати притулок, оскільки право надавати притулок чи не надавати його є проявом державного суверенітету.

Вирізняють притулок територіальний і дипломатичний.

Після невдалої спроби ООН у 1977 р. укласти Конвенцію про територіальний притулок, майже 30 років у загальному міжнародному праві не відбулося жодних змін у цій сфері. Окремі, але не принципові, зміни щодо регулювання надання притулку, відбувалися у регіонах. Більш помітними були намагання індустріально розвинутих держав ще більше контролювати в’їзд шляхом введення додаткових візових обмежень. Проте існують регіональні міжнародно-правові норми і практика їх застосування, які надають підстави для одержання притулку. Наприклад, стаття 3 Конвенції про захист прав людини та основних свобод містить імперативну норму про заборону катувань68, яка в подальшому була підтверджена відповідними рішеннями Європейського суду з прав людини (див. наприклад, справу Алтун проти Німеччини).

Суперечливою залишалася ситуація з дипломатичним притулком. Радою Ліги Націй було підтверджено міжнародно-правовий звичай не надавати дипломатичного притулку в Європі. Натомість Каракаською конвенцією про дипломатичний притулок, 1954 р., його було визнано у країнах-учасницях Латинської Америки. У регіонах Африки і Азії це питання остаточно не вирішене.

Надання дипломатичного притулку юридично можна пояснити лише на основі міжнародного права. Територія дипломатичного представництва залишається територією держави, на якій представництво розташовано, і знаходиться під її суверенітетом. «Екстериторіальність» дипломатичного представництва є юридичною фікцією. Тому, за загальним правилом, держава, що акредитує, використовує своє дипломатичне представництво виключно для цілей представництва. У разі визнання притулку державою, яка приймає, використання дипломатичного представництва для цілей надання притулку не буде суперечити Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 р.

Право надавати притулок має лише держава. За юридичним змістом надання притулку означає, що держава-надавач притулку не визнає над одержувачем притулку юрисдикції іншої держави. Таке право базується на наявності суверенітету.

Щоб одержати притулок, людині треба фізично з’явитися на території іншої держави. Таким чином, надання притулку можна вважати питанням переважно внутрішньої компетенції держави. Але, на регіональному рівні, з урахуванням визнання юрисдикції міжнародного органу по правам людини, держава може бути вимушеною виконувати рішення цього органу і надання притулку стає питанням, також, міжнародної компетенції.

Виходячи із природності права шукати притулок, держава не має права перешкоджати особі у можливості звернення за притулком. Проте лише держава, як суверен, визначає порядок та підстави надання притулку.

За наявності підстав особа може просити про надання їй притулку, проте надання такого статусу є прерогативою держави. Саме так зазначено у ч. 2 ст. 26 Конституції України: «іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок». Порядок надання притулку у відповідності з ч. 2 ст. 26 Конституції України має встановити закон, який ще не прийнято. Конституцією також визначено, що надання притулку в Україні належить до повноважень Президента України (п. 26 ст. 106).

Відповідно до пп. 11 п. 4 Положення про Державний комітет України у справах національностей та міграції, затвердженого Указом Президента України від 19.03.2002 р. № 269/200269 Державний комітет України у справах національностей та міграції надає допомогу особам, які звернулися в установленому порядку з проханням про надання притулку в Україні.

Законом, що визначає можливість отримати один з видів притулку – статус біженця, – є Закон України «Про біженців», про що докладніше йдеться у коментарі до наступної статті.