Наукових праць

Вид материала

Документы

Содержание Науково-етнографічна та краєзнавча The article is considered to the questions of pedagogic universal compulsory education of parents and the forms of the work in t Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор. Виділення невирішених частин загальної проблеми, яким присвячується означена стаття. Метою даної статті Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямі.

Подобный материал:

• Реферат циклу наукових праць к е. н. Яроцької Ольги Валентинівни, 132.07kb.
• Вимоги до оформлення статей у збірнику наукових праць пдату, 24.02kb.
• Ають до приймальної комісії університету разом з необхідними документами, передбаченими, 438.7kb.
• Правила представлення рукописів в міжнародний збірник наукових праць Луцького національного, 74.13kb.
• Бібліографічний покажчик наукових праць, 3125.96kb.
• Наукова робота за 2008-2009, 347.53kb.
• Реферат цикл наукових праць "Інформаційно-еволюційна економіка І проблеми її становлення, 196.89kb.
• Основні види студентських наукових досліджень види науково-дослідної продукції, 366.46kb.
• Список наукових праць, 17.93kb.
• Список наукових праць, 140.8kb.

ЛІТЕРАТУРА

1. Гуманізм: сучасні інтерпретації і перспективи / Пазенок В.С., Лях В.В., Соболь О.М., Райда К.Ю., Єсипенко Д.М., Пархоменко Т.С., Федорченко В.К., Любимий Я.В. – К.: Укр. центр дух. к-ри, 2001. – 380 с.
   
2. Запесоцкий А.С. Образование: философия, культурология, политика. – М.: Наука, 2002. – 456 с.
   
3. Скотна Н. Особа в розколотій цивілізації: освіта, світогляд, дії. – Львів: Українські технології, 2005. – 384 с.
   

УДК 811.161.2(09)

О.О. Кравченко

аспірант,

Уманський державний педагогічний

університет імені Павла Тичини


НАУКОВО-ЕТНОГРАФІЧНА ТА КРАЄЗНАВЧА

ДІЯЛЬНІСТЬ ПАНТЕЛЕЙМОНА КУЛІША


У статті досліджено етнографічну і краєзнавчу діяльність П. Куліша, висвітлено його праці з цієї проблематики, показано внесок ученого в етнографічне вивчення українського народу.


This article describes ethnographical and regional work of P. Kulisha. It gives analysis of works of P. Kulisha, which was devoted to these problems. This article shows contribution of P. Kulisha, which hi makes to study of ethnography of Ukrainian peoples.


Пантелеймон Куліш – видатна постать української історії. Саме тому вивчення його життя і діяльності завжди залишається досить актуальним. Важливою і цікавою у творчій спадщині П. Куліша є його науково-етнографічна та краєзнавча робота.

Перші розвідки зазначеного аспекту були зроблені у 20-ті рр. ХХ ст (М. Возняк, М. Грушевський, О. Грушевський, Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Лобода, О. Огоновський, М. Петров, І. Теліга, В. Шенрок та ін.). Ця проблема привертає не менше уваги сучасних дослідників, таких як О. Верстія, М. Жулинського, В. Івашківа, Є. Нахліка, Н. Побірченко, В. Сарбея, М. Скрипника, О. Федорука та ін.

Мета нашої статті – дослідити етнографічну і краєзнавчу діяльність П. Куліша, вивчити його праці з цієї проблематики, показати внесок ученого в етнографічне вивчення українського народу.

П. Куліш розпочав науково-етнографічну і краєзнавчу практику в 1843 р., перебуваючи у відряджені як співробітник тимчасової комісії для збирання свідчень про предмети старовини в деяких повітах Київської губернії. Перейнявши від своєї матері любов до народної поезії, він ще з юнацьких літ був під впливом народнопоетичної атмосфери. У гімназійні роки інтерес до етнографічної діяльності юного П. Куліша стимулювала творчість М. Гоголя, Г. Квітки-Основ’яненка та ін., яка відтворювала побут українського народу. Важливе значення у формуванні Куліша-етнографа мала «Збірка народних дум і пісень» (1834) М. Максимовича, з якою він ознайомився під час навчання у гімназії. Вона настільки захопила юнака, що той вивчив її напам’ять, «щоб ніколи з нею не розлучатися». Ідеї західноєвропейських романтиків, зокрема Фіхте, Шеллінга, Гердера та ін., які продукували визнання своєрідності національних культур, мали вагоме значення у формуванні наукових уподобань П. Куліша. Під їхнім впливом зростав інтерес до народної творчості, зокрема, до пісенного фольклору, який, за визначенням Гердера, є архівом народів, скарбницею їхньої науки і релігії, їхньою теогонією і космогонією «діянь предків і подій, їхньої історії, відбитком їхнього серця, картиною їхнього домашнього життя» [12, 35].

Під впливом цих факторів П. Куліш у 40-х рр. розгорнув широку етнографічну програму. На основі перших зібраних етнографічних матеріалів він розпочав літературну діяльність. Так, він розробив серію «малороссийских рассказов», що були надруковані в «Киевлянине» 1840 і 1841 рр. – «О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зеленой неделе», «О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став», «Огненный змей», а також праця «Циган» («Ластівка», 1841), яку він написав з оповідання своєї матері [7, 1557]. У 1843 р. вийшов у світ його історичний роман «Михайло Чернышенко, или Малороссия восемдесят лет назад». Це романтичний твір, історичні події відтворені крізь призму народно-поетичного уявлення минулого, зокрема вираженого в піснях.

Завдяки відрядженням до Київської губернії, П. Куліш мав змогу здійснити етнографічні розвідки в Правобережній Україні, метою яких було «вивчити Малоросійські характери в самому гнізді Малоросійської народності, зібрати пісні, повір’я і перекази про минуле в містах, найбільше відомих в історії» [3, 236]. Значний інтерес дослідник виявляв до Черкаського краю, де відвідав такі містечка як Черкаси, Чигирин, Суботів, Звенигородка, Корсунь-Шевченківський, Умань, Лисянка, Канів та ін., які його вабили героїчними історичними подіями та видатними українськими діячами, які тут народилися.

До своїх етнографічних студій серед простого населення П. Куліш виявляв особливе захоплення та енергію: «Я тепер ходжу, – писав він у листі до М. Юзефовича, – як бджола по сотам: де тільки зустріну сиву бороду, не відійду від неї без того, щоб не вижати із неї пахучої квітки народної поезії, або в переказах, або в пісні. Вивчення цих малоросійських антиків так само мене удосконалюють, як удосконалює живописця вивчення антиків скульптури» [10, 189]. Особливу увагу він виявляв до кобзарів, постать яких у той час, як зазначає К. Грушевська, «стає немов поетичним символом національності, національної культури й традиції» [13, ХVІІ]. Також його цікавили лірники, люди похилого віку, сліпі й старці, які, на його думку, найкраще знали українську старовину. П. Куліш писав із цього приводу в «Записках о Южной Руси»: «Старці в Малоросії заслуговують особливої уваги <...> займають перше місце по розвитку поетичних і філософських здібностей... В Малоросії простежується надзвичайна кількість сліпців <...> вони відрізняються від інших людей свого стану вищим настроєм розуму, або особливою добродушністю, або нарешті здібностями до фантастичних уявлень... Пам’ять старосвітських бандуристів зберегла в собі римовані літописи минулого, в котрих історія фактів поєднувалася з історією душі народу» [3, 43; 64-65; 198].

П. Куліш у своїй практиці під час етнографічних розвідок та досліджень керувався в основному методами безпосереднього спостереження, опитування, фіксації-збирання й опису, а також застосовував порівняльно-історичний метод.

Він уважав, що особисті спостереження дослідника необхідні, щоб освоїтися у новому оточенні, зорієнтуватися у невідомій обстановці та визначити найцікавіші явища і важливі пам’ятки минулого. Так, перш ніж зібрати якийсь цінний матеріал, П. Куліш спостерігав за населенням досліджуваної місцевості, за окремими людьми, за їхніми звичаями, мовою, одягом тощо: «Я зупинився, – писав він, – біля колодязя і почав спостерігати народ, який прибуває до нього... Усівшись в тіні дерев, ви напевне отримаєте в очах прибувших за водою значення людини, а не якого-небудь випитувача невідомого» [3, 238].

Визначившись із об’єктом для отримання інформації, П. Куліш застосовував наступний метод – опитування і безпосереднього спілкування, під час якого дослідник намагався створити невимушену розмову, непомітно корегувати бесіду у відповідності із запитаннями, що видно із його коментарів у «Записках о Южной Руси»: «У цьому старому мені полюбилася довірлива воля поводження, відсутність, до речі, і тіні нахабності... Він виражав тільки задоволення, що з ним розмовляють люди столичні <...> і відповідаючи на мої запитання, він не випускав можливості вивідати про що-небудь і у мене» [3, 51]. Отриману інформацію П. Куліш записував стенографічно, щоб максимально зафіксувати цінний матеріал. Альбоми П. Куліша, із записаними народними творами, містили також його малюнки самих інформаторів, щоб точніше передати образи українських народних поетів та народне життя.

П. Куліш, при теоретичному осмисленні зібраного матеріалу, при визначенні достовірності його фактів та часу написання, вдавався до порівняльно-історичного методу. Через співставлення та компаративізм він також намагався виявити загальне й особливе у розвитку народної творчості європейських та українського народів. Стосовно створення самих дум і переказів, П. Куліш висловив думку, що у кожного із народів вони були складені безпосередньо вслід за героїчними або трагічними історичними подіями, а більш усього та честь їхніх живих персонажів [3, 179]. І також зауважив, що ліричні, епічні та драматичні твори народної творчості нашого народу – це продовження перших творінь українського поетичного генія і ні в якому разі не повинні бути від них відірвані: «Ми всі, не розбираючи того, великі, чи малі наші літературні здібності, так точно ведемо своє походження від своїх рапсодистів, як Грецькі письменники освіченого часу вели його від Гомера, і як сам Гомер – від попередніх йому очевидців дійств старої Греції» [3, 181]. Також зазначив про виняткову роль української народної творчості: «наші пісні, складені народом, послужать, – якщо не послужили уже частково – до відтворення вірного образа минулого, в творах, які відповідають вимогам смаку нового, цивілізованого суспільства» [3, 182].

Під час етнографічних подорожей П. Куліш познайомився із польським письменником української школи М. Грабовським, до якого завітав у маєток в с. Олександрівка на Чигиринщині, про що писав: «Часто я навіщав з етнографічною метою сільські хати в Олександрівці, де селяни Грабовського були зі мною відверті і спів розмовні... Нетерпляче чекав він (Грабовський – О.К.) результатів моєї етнографічної ловитні, і не один козакоман не приймав у ній більшої участі, чим цей Лях» [8, 140]. Куліш ознайомив польського письменника з етнографічними матеріалами, які щойно зібрав. Вони справили на М. Грабовського велике враження. «Мої альбоми, – писав Куліш, – що містили записані мною перекази і портрети самих розповідників, привели його у захват, так що часто, сидячи за столом в колі своєї сім’ї, він раптом повторював з них уривок, наче на сцені» [1, 190]. Етнографічні матеріали П. Куліша М. Грабовський надрукував польською мовою в журналі «Rubon» (Грабовський пізніше писав, що Куліш «oryginalny swoj rekopism mnie zostawil»). У домі польського письменника П. Куліш написав народну епопею «Україна» (1843), на кшталт Гомерової «Іліади», про героїчні подвиги гетьманів та козаків. Ця ідея виникла у нього під впливом М. Грабовського, який найвище ставив Гомера, як збирача народної поезії, любив його, вивчав і не раз аналізував разом із Кулішем. Поема складається із дванадцяти дум: п’ять дум були народними, сім – твори самого автора, написані українською мовою на етнографічній основі.

М. Грабовським виявляв палкий інтерес до української старовини та орієнтував П. Куліша на народні традиції – все це мало вплив на останнього. Він із більшим заохоченням і свідомим ставленням почав ставитися до своїх етнографічних студій, про що писав із с. Олександрівки до М. Юзефовича: «Звідси я буду занурюватися у різні міста України для відшукань розвалин народної поезії, – діло великої важливості, як я побачив після декількох досвідів» [10, 189]. У його масштабній етнографічній програмі 1840-х рр. брав участь український письменник І. Нечуй-Левицький. Його батько Семен Левицький збирав і записував для П. Куліша етнографічні матеріали і «малий Івась» переписував їх, щоб відсилати поштою до П. Куліша. Про що останній писав у споминах: «...Оцей-же той синок, набравшись у народу смаку словесного, об’явивсь тепер славним Нечуєм» [9, 278].

Етнографічна діяльність П. Куліша була плідною. Його колекція народної творчості поповнилася великою кількістю переказів, легенд пісень, казок, описами побуту і звичаїв простого населення, які пізніше будуть ним видані у «Записках о Южной Руси» та в інших збірниках. До осмислення накопиченого матеріалу він підходив по-науковому як учений-етнограф, намагаючись пізнати найскладніші етнопсихологічні проблеми народу – духовності, національної душі та самобутності. Одним із основних засобів збагнути ці особливості, на його думку, була народна пісня. П. Куліш так про це писав: «Пісні суть – історія народу, жива, яскрава, переповнена фарб, істини, яка висвітлює все життя його...» [4, 5]. Саме через українську пісню він намагався зрозуміти душу свого народу: «Українські пісні свідчать про незвичайно сильну душу народну, всі пристрасті і почуття спрямовані в них до найвищого ступеня жорстокості проти ворогів батьківщини...» [5, 2].

Осмислюючи національну специфіку змісту українських народних пісень, П. Куліш умовно поділив їх на дві категорії:

1) історичні – в яких висвітлено реальні факти історичних подій минулого українського народу: «Пісні малоросійські можуть сповна називатися історичними, тому що вони не відриваються ні на мить від життя народу і завжди вірні тодішній хвилині, тодішньому стану почуттів. Чи виступає українське військо в похід, чи вивергає із рушниць потоп диму і пуль, чи описується смерть козака на полі битви, плач матері над його могилою – все це живе в піснях і замальовано сміливими фарбами»;

2) соціально-побутові – які дають данні про внутрішнє життя людей, взаємостосунки між ними, побут, вірування, їхні почуття, переживання, сімейні відносини, т.п., а також дають змогу вивчити народну психологію: «Решта малоросійських пісень висвітлює другу половину народного життя: в них розкидані риси побуту домашнього. Тут у всіх повна протилежність. Там одні козаки, одне воєнне, бойове і сурове життя; тут, напроти, один жіночий світ, повний почуттів ніжних і більш сумних, ніж радісних» [4, 5]. П. Куліш зазначив, що соціально-побутові пісні в свою чергу класифікуються відповідно до висвітлення певної сторони народного життя, певної тематики. Це жіночі пісні, сімейні, пісні про кохання, про розлуку, релігійні, обрядові, побутові та інші. Учений зауважив, що пісень соціально-побутових дійшло до нас набагато більше, ніж історичних. Адже, воєнні чвари давно закінчилися на Україні, а домашній побут зберігся місцями в усій своїй патріархальності [4, 5].

П. Куліш наголосив, що народні пісні для українця це все: «це для нього і Історія, і Поезія, і батьківська могила, і хто не проникнув у них глибоко, той дарма буде думати, що знає історію малоросійського народу» [5, 1]. Учений високо оцінив поетичну майстерність пісень, складених народом. На противагу «городській, кабінетній поезії» у народній пісні «незрівнянно більше і життя, і сили почуття, і фантазії, і навіть якостей живописних... Якщо вникати таким чином в українські пісні, то в багатьох із них можна вичитати більше історії серця людського, ніж в найкращому романі. Тому то поезію пісень треба поставити вище всякої іншої поезії» [5, 2].

Велике виховне значення для підростаючого покоління, на думку П. Куліша, мають українські народні казки, котрі ґрунтуються на етичних і моральних засадах та ще із юнацьких літ формують світогляд дитини: «правда в землі не сховається і в огні не згорить», «правда свого часу виявиться», «правдою держиться світ». Поряд із казками учений ставить народні прислів’я, приказки, приповідки, загадки тощо. Також виховний вплив мають релігійні оповідання про Бога, про Христа, про Божу Матір та святих, основу до яких народ взяв із Біблії. «Ці словесні твори піддержують здоровий погляд народу на світ і життя людське, навіть там, де не доходить до нього ніяка наука» [6].

Зібраний матеріал «пам’ятників української старовини» П. Куліш розпочав видавати збіркою «Украинские народные предания» (1847). До упорядкування матеріалу він підходив по-науковому, запровадивши власний стиль структурування етнографічної збірки. Автор систематизував народні твори та класифікував їх на три розділи: 1) «Предания Исторические», в якому поміщені перекази, котрі висвітлюють історичне минуле України за козацьких часів; 2) «Предания Фантастические» – цей розділ складається із казок, більшість із них можна назвати міфологічними легендами; 3) «Смесь» – поєднує загадки, сцени із домашнього побуту, анекдоти тощо. До кожного народного твору в збірці зроблено паспортизацію, в якій вказано губернію, де був записаний (в більшості вказаний і населений пункт) та ім’я інформатора. У публікації матеріалу він намагався точно передати відтінки живої розмовної мови, тому книга була надрукована народною мовою, але передана російським правописом.

У 1856-1857 р. вийшли друком «Записки о Южной Руси» – визначальна праця у галузі етнографії, два томи якої становлять цілісний етнографічний матеріал, впорядкований новаторським, оригінальним на той час методом. У праці вчений представив не лише пам’ятки народної старовини, як зазвичай відбувалося у попередніх збірниках усної народної творчості, а й знайомив читачів із середовищем, де вони були записані, давав повну характеристику повістяра, від якого чув народний твір, тим самим вводив читача у самий процес етнографічних розвідок і спостережень. Всі записи супроводжувалися авторськими роздумами та коментарями, що давали змогу глибше збагнути специфічні особливості народного життя в Україні. У двотомнику П. Куліш видав етнографічні матеріали народною мовою, де вжив фонетичний правопис, відомий під назвою «кулішівка».

У прогресивних наукових колах було відзначено цінність і важливість «Записок о Южной Руси». Російський мистецтвознавець А. Пипін писав з цього приводу: «Це була щаслива думка Куліша <...> «Записки о Южной Руси» представили зовсім нову форму етнографічного вивчення...». Підкреслюючи їхнє наукове значення, критик разом із тим відзначає і їх «живу цілісність етнографічної картини, як белетристичної повісті» [11, 785]. М. Костомаров у рецензії на «Записки о Южной Руси» високо оцінив їх, вказуючи на новаторський внесок П. Куліша у виданні етнографічних матеріалів. Зазначив, що його книга, на противагу існуючим збірникам усної народної творчості, «являється як би для того, щоб показати, що багатство народних пам’ятників ще не вичерпано» [2, 44]. Наголошуючи на її суспільній вартості, критик писав: «Наступила потреба знати і зображати свою народність фундаментально, з усіма її вигинами. Ніхто з такою досконалістю не задовольняє цієї потреби в науковому смислі, як П. Куліш у своїх легендах, переказах, повір’ях, записаних із слів народу» [2, 44]. Позитивно, а навіть із захватом, оцінив двотомник Т. Шевченко. Він також зауважив на його новаторській особливості, вказував на цікавий спосіб упорядкування, а також захоплювався мовою та етнографічними матеріалами, поміщених у ньому. У щоденнику, вказуючи на важливість цієї праці, Т. Шевченко записав: «Я цю книгу скоро напам’ять буду читати. Вона мені так живо, так чарівно живо нагадала мою прекрасну бідну Україну, що я ніби з живими розмовляю з її сліпими лірниками і кобзарями. Прекрасна, благородна праця. Діамант в сучасній історичній літературі» [14, 12].

В українській етнографії та фольклористиці у різні часи серед учених, які присвячували свої праці багатоаспектному і детальному аналізу «Записок о Южной Руси» П. Куліша, можна відзначити акад. А. Бондаренка, О. Верстія, М. Грушевського, М. Дмитренка, С. Єфремова, В. Івашківа, Ф. Колеса, А. Лободу, О. Огоновського, В. Петрова, М. Петрова, І. Телігу, Ж. Янковську та ін.

«Записки о Южной Руси», як ми зазначали, найвизначніша праця П. Куліша у галузі етнографії. Також його записи усної народної творчості були надруковані у збірниках Д. Каменецького (1861), А. Метлинського (1854), І. Рудченка (1874) та ін. П. Куліш як досвідчений фахівець етнографії створив власну школу, до якої крім нього входили Ганна Барвінок, брати Білозерські, Л. Жемчужников та ін. Вони були залучені до пошуково-народознавчої діяльності, до збирання усної народної творчості тощо [15].

Отже, П. Куліш, завдяки своїм етнографічним і краєзнавчим студіям, здійсненим в Правобережній Україні, зробив значний внесок у вивчення українського народного життя та збирання усної народної творчості, а також передав у спадок наступним поколінням неоцінену скарбницю з минулого свого народу. Його праці з цієї проблематики є цінними й оригінальними. Він зібрав колосальний пласт народної поезії, багато записів з яких так і зберігаються в архівах та чекають на свого дослідника.


ЛІТЕРАТУРА

1. Киевская Старина. – 1899. – № 1-3. – С. 190
   
2. Костомаров Н. Записки о Южной Руси. Издал П. Кулиш. Т. І. 1856 года // Отечественные записки. – 1857. – Т. СХІІ. – № 6. – С. 41-74.
   
3. Куліш П. Записки о Южной Руси. – Т. 1. – Спб, 1856. – 312 с.
   
4. Куліш П. О малороссийских песнях // ІР НБУ ім. В.І. Вернадського. – Ф. 1. – № 28561. – 8 арк.
   
5. Куліш П. О малороссийских песнях // Фонди ІМФЕ. – Ф. 3-2. – од зб. 118. – арк. 2.
   
6. Куліш П. Погляд на усну словесність українську. – Твори. – Львів, 1908. – Т. 6. – 502 с.
   
7. Лобода А. П.О. Куліш – етнограф // Книгар. – 1919. – липень-серпень. – С. 1555-1564.
   
8. Нахлік Євген, Олесь Федорук. «Около полустолетия назад: литературые воспоминания» П.О. Куліша // Пантелеймон Куліш. Матеріали і дослідження / М. Жулинський. – Львів, Нью-Йорк: Видавництво М.П. Коць, 2000. – С. 105-156.
   
9. Пантелеймон Куліш. Матеріали і дослідження / М. Жулинський. – Львів, Нью-Йорк: Видавництво М.П. Коць, 2000. – 413 с.
   
10. Письма П.А. Кулиша к М.В. Юзефовичу // Киевская Старина. – 1899. – № 2. – С. 185-208.
    
11. Пыпин А. Обзор малорусской этнографии. П.А. Кулиш // Вестник Европы. – 1885. – № 12. – С. 778-803.
    
12. Сініцина А. Історико-філософські ідеї українського романтизму (Пантелеймон Куліш, Микола Костомарів): Монографія. – Львів, 2002. – 160 с.
    
13. Українські народні думи. – Т. 1. – Київ, 1927. – ДВУ. – ССХХ с.
    
14. Щоденник Шевченка // Основа. – 1861. – № 5.
    
15. Янковська Ж.О. Фольклористична діяльність Пантелеймона Куліша: Дис. ... канд. філол. наук. – К., 1998. – 202 с.
    

УДК 37.018.262 «19»

О.В. Курчій

здобувач кафедри педагогіки,

Слов’янський державний

педагогічний університет


ПЕДАГОГІЧНИЙ ВСЕОБУЧ БАТЬКІВ ЯК УМОВА СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ ШКОЛЯРІВ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХХ ст.)


У статті розглядаються питання педагогічного всеобучу батьків та форми проведення роботи з ними у другій половині ХХ століття.


The article is considered to the questions of pedagogic universal compulsory education of parents and the forms of the work in the second half of XX century.


Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями. У 50-80 рр. ХХ ст. великого значення набув педагогічний всеобуч батьків. Перед педагогічними закладами постала проблема передачі необхідних знань у сім’ї, які виховують дітей, з метою позитивного впливу на подальший розвиток особистості дитини як у фізичному, культурному, так і духовному аспектах. Постійний зв’язок шкіл з батьками надавав можливість впливу на гармонійний розвиток школярів.

Ця проблема набула особливого значення і в наш час. Недостатній зв’язок навчальних закладів з батьками, їхня необізнаність з питань виховання, а також недостатнє проведення часу батьків з дітьми не сприяє позитивному розвитку особистості дитини.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор. Аналіз літературних джерел дозволяє стверджувати, що за радянських часів вирішенню проблеми педагогічної просвіти батьків приділялось чимало уваги. Щомісяця виходило багато наукових статей, присвячених даній тематиці в журналах: «Народное образование», «Радянська школа», «Семья и школа» тощо. У цих журналах були відкриті рубрики: «Батьківський всеобуч», «Школа, сім’я, громадськість» та ін., в яких висвітлювалися питання педагогічної просвіти батьків у вихованні їхніх дітей. Серед авторів цих публікацій були видатні вчителі шкіл та вищих навчальних закладів: І. Музалєв, Г. Муртазін, О. Савченко та ін.

Аналіз науково-педагогічної літератури та публікацій у педагогічній пресі початку ХХІ століття дає змогу зробити висновок про те, що проблема педагогічного всеобучу батьків є актуальною і в сучасному суспільстві. Багато науковців сучасності займаються вирішенням цих питань. Серед них такі, як: В. Вершинін, І. Дубінець, В. Ігнатенко, Т. Кравченко та ін.

Виділення невирішених частин загальної проблеми, яким присвячується означена стаття. В усі часи формування особистості дитини починалось з батьківської опіки. Саме в сім’ї дитина опановувала навички взаємодії та поведінки в оточуючому середовищі. Батьківські знання, любов до дитини і батьківський авторитет – це складові, які відігравали вирішальне значення у формуванні повноцінної особистості дитини. Це відомо з давніх часів.

Проблема полягає в тому, що незначна кількість сімей можуть з твердістю заявити, що вони знають, як необхідно виховувати своїх дітей, які риси необхідно розвивати, щоб з них виросли повноцінно розвинуті особистості. Замало користі приносять «спроби деяких батьків обходитись невеликим життєвим досвідом у вихованні дітей» [5, 15].

У 50-80 рр. ХХ століття школа та вищі навчальні заклади освіти приділяли особливу увагу педагогічному всеобучу батьків: організовувались батьківські університети та лекторії, на яких проводились заняття з батьками. Групи педагогічного всеобучу відкривались у школах, клубах, на підприємствах. Під час проведення занять видатні вчителі та викладачі вищих навчальних закладів того часу надавали батькам педагогічні поради стосовно їхніх відносин з дітьми, що сприяло більш ефективному і правильному вихованню підростаючого покоління.

Метою даної статті є ознайомлення з формами проведення педагогічного всеобучу батьків, завданнями і напрямками роботи батьківських університетів.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Успіхи в навчанні й вихованні дітей є наслідком педагогічної роботи школи з батьками. Це повинен повністю усвідомлювати колектив школи.

Основним напрямком педагогічної пропаганди повинно бути підвищення рівня знань батьків з педагогіки і психології та надання їм щоденної допомоги у свідомому й успішному застосуванні набутих знань у практиці сімейного виховання дітей. Озброюючи батьків педагогічною теорією, тісно пов’язаною з практикою виховання в школі і сім’ї, школа одночасно підвищує рівень їхньої свідомості і навчає правильно виховувати своїх дітей.

Пропаганда педагогічних знань серед батьків і населення є дуже важливою ділянкою педагогічної роботи шкіл та вищих навчальних закладів. Надаючи батькам педагогічні знання, ми підвищуємо рівень їхньої свідомості і цим самим поліпшуємо сімейне виховання дітей, що в свою чергу забезпечує їхню успішну підготовку до життя і трудової діяльності. Науковець А. Ахумян з цього приводу зазначав, що «вже ні у кого не викликає сумніву, що ефективність виховання дітей у сім’ї в значній мірі залежить від педагогічної обізнаності батьків. Наша задача – навчити їх азам педагогіки, вмінню розібратись у простих і складних ситуаціях спілкування з дітьми» [2, 10].

У 1959 р. на території Української РСР було створено понад 14 тисяч батьківських лекторіїв, 757 педагогічних університетів для батьків і працівників освіти, 2194 школи для батьків дітей дошкільного віку.

У 1962 р. з метою створення більш чіткої педагогічної пропаганди було встановлено «основні форми пропаганди педагогічних знань:

1. Педагогічні лекторії для батьків;
   
2. Дворічні педагогічні школи батьків, молодих матерів;
   
3. Дворічні педагогічні університети для батьків;
   
4. Педагогічні лекторії для вчителів і вихователів шкіл, працівників дошкільних дитячих закладів;
   
5. Семінари з питань педагогіки, психології та методики навчання для вчителів і вихователів шкіл, працівників дошкільних дитячих закладів;
   
6. Дворічні університети передового педагогічного досвіду для вчителів і вихователів шкіл;
   
7. Молодіжні клуби і лекторії для учнів старшого і середнього віку;
   
8. Циклові та епізодичні лекції на педагогічні теми для різних груп населення, виступи по радіо, телебаченню, у періодичній пресі та ін.» [1, 198-200].
   

На той час серед різноманітних форм педагогічної пропаганди надзвичайно важливе значення мали шкільні педагогічні батьківські лекторії, в яких постійно проводилась пропаганда наукових, політичних і педагогічних знань з метою піднесення рівня свідомості батьків, їхньої педагогічної освіти і докорінного поліпшення виховання дітей у сім’ї. До роботи в них залучались наукові працівники педагогічних інститутів та університетів і вчителі, а також інші спеціалісти.

Правильно організована робота шкільних батьківських лекторіїв активізувала батьків, залучала їх до співпраці зі школою, що позитивно позначалося на поліпшенні навчально-виховної роботи в школі, зокрема в зміцненні її зв’язку з життям.

Унаслідок систематичної і планової роботи шкільного батьківського лекторію, значно зростала громадська активність батьків і поліпшувалося їхнє ставлення до школи. «У школі помітно виріс батьківський актив, поліпшилась робота загальношкільного і класних батьківських комітетів. Значно активніше батьки надавали допомогу школі в боротьбі за підвищення успішності та свідомої дисципліни учнів» [1, 204].

У другій половині минулого століття органи народної освіти, кращі педагогічні колективи шкіл країни постійно шукали досконаліші форми педагогічного впливу на батьків. Це були: лекторії, семінари, батьківські збори і конференції, педагогічні читання, вечори питань і відповідей, індивідуальна робота з батьками.

У цей період дуже добре зарекомендувала себе така форма роботи з батьками, як народні університети педагогічних знань, що найбільш успішно надавали своїм слухачам знання в галузі педагогіки та психології. На заняттях значна увага приділялася питанням сімейного виховання та підвищенню педагогічних знань батьків. Викладання пізнавального матеріалу супроводжувалося створенням емоційної атмосфери серед слухачів. Семінари, перегляд кінофільмів, екскурсії, доповіді слухачів сприяли кращому засвоєнню навчального матеріалу.

Науковець А. Ахумян у своїй статті «Педагогический всеобуч: опыт и проблемы» стверджував, що «саме життя переконує в тому, що батьківський всеобуч – прекрасний соціальний інститут».

Інший дослідник М. Демидов у своїх працях також приділяв велику увагу педагогічному всеобучу батьків. Він зазначив, що більшість шкіл держави зібрали величезний досвід роботи з батьками. Педагог підкреслював, що саме школа стала центром педагогічної просвіти та практикує різноманітні форми роботи з батьками.

Для педагогічної просвіти широко застосовувались трансляції по радіо – так звані «радіолекторії». В їхній роботі брали участь вчителі, лікарі, батьки.

Систематично організовувались конференції з сімейного виховання, які готувались заздалегідь і проходили на високому професійному рівні. Вчителі і батьки розповідали про кращий досвід у вихованні дітей.

На конференціях також обговорювались питання створення сприятливих умов у сім’ї для закріплення знань учнів, для розвитку практичних умінь і навичок.

У своїй публікації «Родителям – педагогические знания» науковець М. Демидов також зазначав, що накопичений досвід проведення педагогічної пропаганди, розрахований на більш підготовлених батьків, які займались виховною роботою в школі, на підприємствах та ін. До проведення занять, читання лекцій, доповідей залучались викладачі педагогічних інститутів, найбільш досвідчені керівники шкіл, вчителі, лікарі та ін..

Але М. Демидов уважав, що широке застосування різних форм педагогічної просвіти батьків не дає їм можливості отримати достатньо повні педагогічні знання та навички для виховання необхідних моральних якостей у своїх дітей.

На його думку, виховання дітей не є лише справою батьків, а й суспільним обов’язком. Тому «сімейне виховання має бути направлене на ідеї виховання всього суспільства, щоб дитина, яка вийде в світ не відчувала себе зайвою, а в повному обсязі могла влитись у колективну діяльність» [3, 76-77].

Робота батьківських лекторіїв у школах тісно пов’язувалась з іншими формами роботи з батьками, зокрема – бесідами, консультаціями і лекціями класних керівників, які вони проводили на класних батьківських зборах і вдома в сім’ях своїх вихованців.

Відвідування класним керівником учнів вдома надавало можливість вчителю власними очима побачити, в яких умовах живе той чи інший учень, як організовано його дозвілля, як виконуються домашні завдання, чи виконується режим дня. Саме ці знання надавали викладачеві повне уявлення про сімейне виховання дитини. Лише ці знання давали йому можливість визначити правильну стратегію поведінки з батьками, що, в свою чергу, мало позитивно вплинути на розвиток особистості дитини.

Досвідчений педагог М. Шаповал підкреслював: «Досвід підтверджує, що бесіди і лекції класних керівників на класних батьківських зборах і вдома (в сім’ях) є дійовими формами педагогічної пропаганди серед батьків» [1, 208].

У 50-80 рр. ХХ ст. значна кількість класних керівників почали застосовувати таку форму роботи, як систематичне проведення бесід по класам. Відповідно новому підходу, батькам не лише розповідали про успіхи в навчанні та поведінку їхніх дітей. До початку зборів класний керівник готував екран з показниками успішності, робив виставку творчих робіт учнів, щоденників. Він проводив бесіду на педагогічні теми та організовував обмін думками. На зборах виступали не лише класні керівники, але й інші вчителі та найбільш підготовлені батьки.

Класні батьківські збори проводились систематично. Добір теми доповіді або бесіди узгоджувався з конкретною навчально-виховною задачею і закінчувався деяким педагогічним завданням. Теми бесід і завдання розкривали значну кількість питань сімейного виховання.

Така продумана і цілеспрямована робота надавала батькам систематичні педагогічні знання, допомагала школі виховувати освічених і культурних громадян. «Результат тісного співробітництва школи та сім’ї був значний – суттєво зменшилась кількість учнів, які залишались на повторний курс навчання» [3, 77].

У своїх працях Г. Муртазін зазначав: «Групи педагогічного всеобучу виникали скрізь – в школах, клубах, на підприємствах, підбирались лектори із числа вчителів, медичних працівників, юристів та інших спеціалістів… Школи зробили значний крок до переходу від епізодичних форм педагогічної пропаганди до систематичної педагогічної просвіти батьків [4, 94].

Уся проведена робота допомагала підвищити рівень педагогічних знань та загальної культури батьків, а це, в свою чергу, позитивно впливало на освіту і виховання дітей.

При покласній системі педагогічної просвіти для батьків учнів кожного класу, окремо організовувалися систематичні заняття; курс розкривав навчальні та виховні задачі кожного року навчання школяра і відповідно – задачі батьків. Кожен рік, зі зміною віку дітей, змінювався і зміст педагогічних лекцій; разом з дітьми і батьки ніби то переходили із класу в клас.

Відповідно такій системі, для батьків проводилися не лише традиційні класні збори про успішність і поведінку дітей, але й бесіди на конкретні теми, обмін досвідом сімейного виховання, диспути, читацькі конференції. Все це організовувалося класним керівником за допомогою вчителів та самих батьків. Проводилися також і загальні заняття для батьків учнів паралельних класів. Класні керівники разом з батьками енергійно працювали проти розповсюдження дитячої безпритульності, в наслідок чого, значно зменшилась кількість правопорушень, здійснених неповнолітніми.

Для поліпшення взаємозв’язку навчальних закладів з родинами було введено допомогу батьків школі. У кожного батька був свій тиждень для допомоги закладу. У цей період батьки допомагали проводити позакласні заняття з дітьми або іншими батьками. Класні батьківські комітети, найближчі помічники класних керівників, надавали значну допомогу щодо безвідповідальних батьків, залучаючи їх до суспільної праці.

На думку науковця Г. Муртазіна: «Покласна система педагогічної просвіти зближує школу з сім’єю... Ця система має цілий ряд привілеїв: забезпечує конкретність змісту педагогічних занять; однорідність аудиторії, конкретність змісту бесід, однаковість цілей і задач, підвищує зацікавленість батьків до педагогічних занять, тому покласна система забезпечує високу наявність цих занять; далі, послідовно ускладнені за змістом педагогічні заняття надають систематичність педагогічній просвіті батьків; крім того, вона забезпечує дієвість педагогічної просвіти, впливу школи на батьківську масу, активним стає в виховному відношенні сам колектив батьків» [4, 94-96].

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямі. Згідно аналізу, можна зробити висновок, що основною проблемою педагогічного всеобучу в 50-80 рр. ХХ ст. було не викладення змісту того чи іншого матеріалу або дисципліни, а залучення батьків до спільної діяльності зі школою. Ця проблема вирішувалась у першу чергу.

У досліджуваний період робота з «активними» батьками в школах була налагоджена на достатньо високому рівні. Спільна робота батьків і класних керівників ефективно впливала на розвиток особистості школярів.

Можна зазначити, що питання педагогічної просвіти батьків є дуже актуальними і в наш час. Необхідно відновити постійне спілкування батьків і вчителів шкіл, більше уваги приділяти спільній організації дозвілля дітей і корегувати напрямки розвитку особистості школярів.


ЛІТЕРАТУРА

1. Шаповал М. Спільна робота школи, сім’ї і громадськості. – К.: Радянська школа, 1965.
   
2. Ахумян А. Педагогический всеобуч: опыт и проблемы // Народное образование. – 1986. – № 12.
   
3. Демидов М. Родителям – педагогические знания // Народное образование. – 1969. – № 6.
   
4. Муртазин Г. Педагогическое просвещение родителей // Народное образование. – 1974. – № 9.
   
5. Уласевич П. Педагогический всеобуч родителей // Народное образование. – 1965. – № 3.