Geum.ru

Урок-Про-Рок

Вид материалаУрок

Содержание


“Пісні Великого Чорногуза”
“Пісні Чорної Лелеки”
Льоша Вундервальд
Подобный материал:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   19

“Пісні Великого Чорногуза”


Слід зазначити, що на той час я був залюблений в угорський “Корморан”, тобто у фольк-рок. Андрю­ха Вітриченко також розучував їх слепові басові партії та ще й любив “Раш” – гурт із лідером-басистом. До того ж він, як і Пух, мріяв щось запи­сати як звукорежисер.

Так і вийшло: спочатку ми записали тріо (Ігор на барабанах), а тоді – численні накладки – дудку, гармошку, гітарні дуети та голоси. Писали також на совковому пульті та магнітофонах “Маяк”. Було навіть сиділи на килимі в Андрюхи вдома та щось дописували.

Теми в альбомі були сатиричні та ліричні вод­но­час. “Ой ходить сором попід вікном” ми й надалі грали не раз – іншими складами, “Почали два брати кожен свою хату будувати” використали у першому та єдиному поки що відеокліпі, який зняли через два роки. Зрештою всі пісні були стильно витримані (один знайомий музика навіть лаяв нас за те, що слід було просто “зняти” стиль улюбленого “Кор­мо­ра­на”, а не лаштувати свою веломашину).

Пісні з альбому ми використали в подальшому лише на “ЧР” у Донецьку. Тобто вийшов справжній студійний альбом, який важко відтворити вживу.

Зрозуміло, що для нас це було супер-пупер, але місцеві знавці хмикали: звук не той, неформат, нікому таке не потрібне тощо. Зрештою я горджусь цим альбомом і вважаю, що він – взірець стилю фольк-рок узагалі та українського зокрема.

“Пісні Чорної Лелеки”


Після цього від нас пішов Ігорьок. Свою вину я не відкидаю, проте так, видно, було потрібно . Андрюха також охолов до рок-музики, надумавши вчитися у музичному училищі (тут має місце вплив сторонньої особи та зміни в особистому житті – згадаймо Пуха). Згодом Ігор бандитував (модно було в ті часи), був дальнобійником, а колись ми зустрілись на фесті “Таврійські ігри”, про що роз­по­вім пізніше. Андрій, на старості (він так не вважав!) закінчивши учи­ли­ще, покинув ту безтолкову музику та став бізнесменом. Остання згадка про нього не дуже добра, і вона буде також пізніше.

Поки що я умовив його пограти нові речі з ін­шим барабанщиком, яким став Боря Баришников – класичний кацап з п’яними розбірками та неперед­бачуваними діями. Але він професіонал і на той час готувався до консерваторії. Боря чітко виконував усі завдання. За рік перебування у “Криголамі” він за­пи­сав з нами серію пісень, які увійшли до альбому 1993 року “Пісні Чорної Лелеки” та зіграв один виступ. Згодом він грав у оркестрі театру, звідки через характер його витурили. Останній раз я його зустрів як сторожа у Будинку будівельників.

Записано альбом халтурно, хоча звук ясний і всі інструменти чітко прослуховуються. Згодом я на­клав самотужки другий голос і де-не-де цуг-флей­ту. Навіть записав сам одну річ, цмакаючи на хеті та бухкаючи в бас-барабан вальсовий ритм.

Назва така, бо пісні є страшилками: я взяв деякі зі своїх російських вдалих мелодій та зробив до них українські “страшні” тексти: “ген в кутку щось мерехтить, щось страшне та чорне стоїть”, “а у труні червоній лежить холодний мрець”, “а тая курка сильніша за нас – засмажила солодких дівчат”. Але це прикольно та весело! Послухайте самі.

Ми трохи потусувались з одним неформальним танцювальним гуртом і вирішили виступити з ними. Це було у БКТ (Будинок текстильників) на якійсь тусовці, де наші танцівники намагались страшно тан­цювати, я грав ще й на клавішах у деяких місцях, а Андрій ще й підспівував, чого він ніколи не робив. Попри те нікому з наших знайомих це не спо­до­балось …

Зрештою цей склад “Криголама” припинив своє існування.

Льоша Вундервальд


Довго я не міг уже чекати й почав пошук із барабанщика. Кількох хлопців спробував, зокрема й місцевих рокерів, але жоден не підходив – вияви­лось, що у Криголама висока планка вимог! Один із них, Дімка Кузьменко сказав, що він балакав із якимось лисуватим студентом першого курсу нашого педуну, і той розповідав, як грав колись в юнацтві на барабанах.

Це був Льоша. Він розповів про себе, і ви­яви­лось, що музичні уподобання у нас майже однакові, зокрема й угорський рок! Він увесь цей час у своїй уяві (!) грав на барабанах разом зі своїми улю­бле­ни­ми музикантами (переважно Grand Funk), а тому морально був готовий грати й насправді. З того часу ми музикували удвох годинами, граючи й готові пісні, й всілякі імпровізації. Набагато пізніше ми зіграли вдвох у концерті авангардної музики і це всім дуже сподобалося!

Зрозуміло, що було багато джазових елементів і тому далі у піснях буде саме така суміш – рок-джаз-фольк.

Була й ближня мета – “ЧР” 1993 року у Донецьку. Потрібен був бас-гітарист, і я попросив нам до­по­могти Сашка Бруда – відомого у Херсоні музиканта-професіонала. Розучили кілька речей і виступили на тусовці у Будинку суднобудівників. Усім дуже сподобалося і я знаю чому: було видно, що всім нам ця музика до вподоби, а Сашко, як профі, просто кайфував від звуку, ритму, публіки… Ех, мріяв я завжди про такого басиста!

Він ще й співав добряче, і радив щодо аранжу­ва­ння. Тому було відчуття спокою щодо “ЧР”, що й реалізувалось під час відбірного виступу. Там ми були поза конкуренцією. Молоді рокери, що тоді склали нам компанію, були просто феєричні: у модному на той час хеві-стилі вони красиво грали у дві гітари, а барабанщиком там був лисий і в оку­ля­рах Коля, що мав консерваторську освіту. Той Коля заробляв гроші, бацаючи на тарілках на “жмурах” – на цвинтарі, та дуже полюбляв горілку, ще й довсирачки . Тому згодом і помер – як до того їхній хлопчик-басист (Царство їм небесне!)

Після виступу ми пішли до нас на базу разом із Андрієм Яценком – колишнім секретарем комсо­мо­лу, а тоді вже – “у справах сім’ї та молоді”. Ми з ним перебували давно вже у добрих стосунках, а тому випили тоді добряче. Ще й пам’ятаю вино міцне, яке любив Льоша (напій нашої юності). Тобто намі­ша­ли… Після цього пішли до Андрія додому, де сиділи всю ніч разом із головою журі, київським компо­зи­тором (здається, Калиниченко було його прізвище) та пили самогон. Закінчи­лося це ранньою ходою вулицею Ушакова, підтримуючи один од­но­го під руки, та “мертвим” спанням у нього в номері.

Проте це був ще не кінець. Такий добрячий стрес – успіх, корисне знайомство, занадто велика випивка – зумовив стрімкий розвиток хвороби, що закінчилось операцією та місячним відновленням. Тому я на кліпі, який ми зняли відразу ж, певно дуже схудлий.

Кліп був на пісню “Дві хати”, а тому головні герої були я з Сашком, і стояли ми по різні боки дерева – обоє з бородами та довгим волоссям, тільки він – білий, а я – чорний. Паралельно зняли мого та Андрієвого малих у пісочниці, де вони будують начебто хатину.

Все було класно – ідея, пісня, малі, але тільки одне було не досить добре – якість запису. Тут саме місце розповісти про інший випадок із підготовкою фонограми.