Geum.ru

Ирина Губаренко поэтические медитации стихи. Рассказы. Зарисовки Киев - 2005

Вид материалаРассказ

Содержание


Уривки з мого «кобзаря»
Так собі…
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15
^

УРИВКИ З МОГО «КОБЗАРЯ»


Шекспірівське

Запашну тьмяність смертної любові

Я заховаю в серці до кінця.

Волаєш крові? Випий, сестро, крові

І не тули свічада до лиця.

Моє багаття, друзі, не займайте!

Я знову вибираю до мінор.

Співайте всі! Журливої співайте

Та одягайте чорний мій кольор.

В сю довгу ніч, в сю мрійну ніч останню

Далеких дзвонів ти хіба не чув?

Відповідай скоріш, моє кохання, –

То соловей чи жайворонок був?

1992 р.

* * *

Старовинна ся пісня…

І мрійник, як завше, сліпий…

Як бринить та пручається голос мій  –

хоче родиться.

І в озерах очей голубих,

але все ще німих,

кожен ранок вмирає

твоя заповідна птиця…

1992 р.


Колискова

Мій півнику! Мій хлопчик кришталевий!

Прийшов до мене в час всесвітніх злив

Під стук нічних трамваїв металевий

Та вранішнього сонця тихий спів.

Мій синку, моє біле ведмежатко,

Ти зоряного неба оберег.

Ось ти прийшов, і почнемо спочатку

Ми все життя – від тих старих дерев.

Я бігтиму, стрибатиму по кручах:

«Агов, хлопчисько! Зірко, постривай!».

А спатимеш, я за тобою скучу…

Прокинься, любий, твій розквітнув гай!

Ти підростеш, ми підемо за грати.

На зустріч вийде Всесвіт на межу.

Тобі садок вишневий коло хати

В своєму серці, синку, посаджу.

Минає літо. Другий рік минає

Казково-неймовірного буття.

Моє малече маму колисає,

Наспівуючи тихий сон життя…

1992 р.

* * *

Живе на світі казка,

А в казці – Колобок,

Який потрапив раптом

Лисиці на зубок.

До цього ми вже звикли,

Бо так було завжди,

І в цій казковій смерті

Не бачили біди.

І все ж таки, повірте,

Так шкода Колобка,

Коли руда хитрунка

З’їдає малюка.

А що, коли на світі

Є інший Колобок,

Який не потрапляє

Лисиці на зубок?

Хоча цього не знаємо,

Та, вирушивши в путь,

Ми спробуємо казочку

Від лиха відвернуть.

В ній буде все знайоме,

Та в плетиві стежок

Покотиться незнищенним

Веселий Колобок.

1992 р.

Харкову

У сьому місті, де загинув Скрипник,

Де Хвильовий пірнув у небуття,

Де Курбас Лесь, немов розп’ятий митник,

Пішов з життя… кудись пішов з життя,

У сьому місті – сірім і ворожім,

Вбиваючим своїх синів й дочок,

Де цілу ніч кричать: – Пильнуй, стороже! –

І ловлять юні душі на гачок,

У місті, де Камінним Господарем

Стоїть Кобзар, у бронзу запахнувсь,

У місті, де царюють лиш нездари,

І де не хочуть знать про Божу кару,

Де Дух святий в блювоті захлинувсь,

У місті, що на трьох непевних річках

Стоїть байдуже, сонне, кам’яне, –

До сього міста я волаю: –Жити! –

Бо місто Харків все ж таки святе!

1992 р.

Вечірня

Огида? Ні, омана!

Стривай! Хіба ж я п’яна?

Чекай! Хіба ж я гину?

А в серці: – Сину! Сину! –

Цокотіли чобіточки, поспішаючи в куточки.

Гомоніли передзвони – чи то співи, чи то стони.

Танцював в очах весь світ, море, схили,

краєвид.

У пітьмі блищали сходи – без надії,

без нагоди…

Омана? Ні, то кара…

Чекай, моя примара!

Стривай! Ти ж зла мара!

Невже скінчилась гра?…

1992 р.

Віршик

Остаточне каяття, остаточне, як кохання.

Остаточне забуття – остаточне, як бажання.

Остаточний заклик мій, остаточніше не треба.

Остаточно Всеблагий! – остаточно я до Тебе.

1998 р.

^ Так собі…

Тихий розпач те чекання.

Тихий подив те жадання.

Тихий зір я бачу знов.

Тиха пісня – то любов?…

1998 р.

Подарунок

Я подарую собі цей ранок:

Трохи похмурий,

З павутинням на віях хмарин.

Неба співучість, проміння веснянок,

Сонце вологе я подарую собі.

Досить кайданами волю хапати!

– В гору, Сизифе! –

недоречно укладений міт.

Серце віщує, що тіло – не грати,

Тіло то Всесвіт, де серце палає у тьмі.

Я подарую собі се світло,

Вітер ласкавий,

У зашморгах сміху блакить.

Духів небесних, весняний цей квітень,

Я подарую собі цілу мить…

17. 04. 2000 р.

* * *

Пасе своїх Небесний Християнин.

Жене підлеглих,

А вони пручаються, смішні…

Я бачу майже уві сні цей ранок,

Річкові хвилі, сонце… Бачу мов би уві сні.

Вже гостро пахне вересневим смутком.

Даси серпанка!

Адже літо вийшло мовчазним.

Я бачу мов би уві сні зимове довге хутро,

Холодні зірки в місті кам’янім.

Та ж літо є, хизується на гілці.

Небесні вівці

Чують голос Пастиря свого.

Річкові пелюстки, мов блискавки в сопілці.

То Літера Життя блищить в траві, мов скло.

15. 08. 2000 р.

* * *

Шумерія, Межгір’я, Вавилон,

Єрусалим чи Рим – вовчиця світу,

Уклін мій ґречний вам або прокльон

Із давнини двотисячного літа!

З яких часів я кину виклик вам,

Споріднені у людстві іншомовці?

З яких до нас озветься брам

Ваш світ рабів, поетів, науковців?

Та й як порозуміємось, скажіть?

Ще ж башти Вавілонської немає,

Ще юний Всесвіт саме у цю мить

Чи на цимбалах, чи на дудці грає.

У тих часах, з яких ви озветесь,

Існують ще принади різношкір’я?

Чи ви, як ми, з примарами б’єтесь

І нагород чекаєте по вірі?

17. 04. 2000 г.