Позакласний захід
| Вид материала | Документы |
- Урок Позакласний захід, 25.61kb.
- О. А. Арендарчук // Позакласний час. 2004. №1 С. 36-37, 69.25kb.
- Тест для вчителів «Чи готові Ви впроваджувати інтерактивне навчання?» Активізація лексичного, 347.02kb.
- Позакласний захід присвячений екологічному вихованню на тему: «Природа наш дім» Мета, 146.88kb.
- Форум шанувальників математики «математика цариця всіх наук» Позакласний захід для, 90.99kb.
- Внеклассное мероприятие, посвященное 200-летию со дня рождения Н. В. Гоголя, 82.14kb.
- Позакласний захід з інформатики «Брейн-ринг», 143.54kb.
- Чернігівська загальноосвітня школа – інтернат ім. Ю. М. Коцюбинського Позакласний захід, 241.52kb.
- О. П. Фінансовий менеджмент: Навчальний посібник. Львів: лріду наду інтелект-Захід,, 42.6kb.
- Сценарії виховних заходів з історії та правознавства, 2265.27kb.
Позакласний захід
«Від серця до серця»
«66 років Великої Перемоги»
Підготували
вчителі української мови та
літератури Костянтинівського
ліцею із загальноосвітньою
школою І-ІІ ступенів
Аксьонова І.А.
м. Костянтинівка
2011р.
КОНФЕРЕНЦІЯ
на тему:
«А пам’ять священна?!»
( до 65 річниці визволення Донбасу від німецько-фашистських загарбників)
Мета: розширити знання учнів про мистецький доробок творчої плеяди Донбасу з теми визволення рідного краю від німецько-фашистських загарбників;
сприяти формуванню соціальної компетентності учнів;
формувати навички використання отриманих знань в реальних життєвих ситуаціях;
виховувати у дітей високе почуття патріотизму, дати відчути їм, що герої живуть поряд, що мирним днем вони зобов’язані тим, хто захищав Батьківщину від фашистів, що найбільш священна пам’ять – це пам’ять серця;
навчати вшановувати пам’ять про тих, хто загинув у полум’ї Великої Вітчизняної війни;
Завдання: актуалізувати знання з історичних подій 1941-1945 роках;
розвивати переконання в необхідності вшановувати пам’ять героїв
Великої Вітчизняної війни; осмислити отриманий соціальний
досвід.
Форма проведення: конференція
Обладнання: плакати, презентація, солдатський лист-трикутник, музичне
оформлення; проектор
КОНФЕРЕНЦІЯ
на тему:
«А пам’ять священна?!»
( до 66 річниці визволення Донбасу від німецько-фашистських загарбників)
ПЛАН
І.Вступна частина «Чи потрібно говорити про
війну?»
ІІ. Презентація індивідуальних міні-проектів:
1. Відлуння війни в літературі
2. Пам’ять війни в музиці
3. Полум’я війни на екрані
4. Образ війни очима художника
ІІІ. Соціологічне дослідження
ІV. Практичне заняття (історичні пам’ятки
м. Костянтинівки, Савур- могили)
V. Підсумки (створення книги пам’яті)
Вчитель: Пам’ять… Це те святе, що є у кожної людини. Пам’ять потрібна всім нам, для того щоб не забувати святі сторінки нашої історії. Загиблі в роки війни… Вони були такі, як ми, але війна скоригувала їх життя по-своєму. Сьогоднішня конференція присвячена пам’яті їх великого подвигу під час випробування.
Мета нашої конференції - прослідкувати відбитки війни на духовній культурі донецької землі. Хоча сьогодні ми не зможемо охопити усю культурну спадщину воєнних років, але торкнемося деяких яскравих сторінок історії рідного краю. Вважаю, що сьогоднішнє спілкування не залишить байдужим кожного з вас. Усіх прошу познайомитися з планом конференції, підготуватися доповідачам, влаштуватися на обговорення та творчу роботу.
Конференція на тему: «А пам’ять священна?!» розпочата (слайд №1).
На конференції присутні гості…….
Для проведення конференції слово надається юному журналісту Ашитковій Альбіні.
Юний журналіст:
Чи потрібно говорити про війну?
Деякі кажуть, що не потрібно. Я гадаю, що потрібно. Треба до тих пір, поки людство неспроможне буде сказати: «Ми не тільки не хочемо війни, ми зробили все, щоб її не було, і її не буде!». Кожна творча людина по-своєму розкрила образ війни в своєму мистецтві. Заслухаємо думки молоді «Чи потрібно говорити про війну?».
(виступ учнів )
Доповідач І.
Чи потрібно говорити про війну? Я вважаю, що так. Війна, так чи інакше, - лихо. Незалежно від того визвольна вона чи загарбницька страждають люди, плачуть матері та вдови, стають сиротами діти. І хоч Україна загарбницьких війн ніколи не вела, людям завжди приходилося оборонятися. Не легше було і тим, хто втрачав своїх близьких. Найбільшим лихом для всього світу, для України стала Друга Світова війна. Участь у ній брали звичайні люди, письменники, діячі культури та мистецтва. Воювали вони і словом, і зброєю. Все найкраще, наймудріше, найморальніше винищувалося у концтаборах, замордовувалось голодом. І все ж таки крізь цензуру та тюремні грати лунають пророчі слова:
Народ мій є! Народ мій завжди буде
Ніхто не перекреслить мій народ –
писав Василь Симоненко.
Хіба можна забути ті страшні роки, жорстокість, яка межувала з божевіллям? Але християнська мораль закликає нас прощати.
Для нас – це вже історія, але ще й сьогодні ця війна вривається у наше життя іржавими мінами й снарядами, які й досі не втратили своєї зловісної сили. Скільки життів забрала Велика Вітчизняна,скільки скалічено душ?..Наш обов’язок,обов’язок нащадків,пам’ятати тих, хто віддав своє життя за те,щоб сьогодні був мир на землі.
До цієї війни можна ставитися і відноситися по-різному.Та хіба можна забути тих, хто поліг у боях, хто завоював нам мир.
Мужність,гідність, совість,патріотизм – ці слова характеризують визволителів. Багато славних синів нашого краю загинуло у Великій Вітчизняній війні за визволення нашого краю - України. Тому не випадково,що по всій території нашого краю споруджено так багато архітектурних пам’ятників та обелісків. Яскравим прикладом є Савур-могила на Донеччині. У нашому рідному місті є також пам’ятні місця: пам’ятник Воїнам-визволителям, біля підніжжя якого палає вічний вогонь, обеліск героїчної слави, пам’ятник танкістам та інші. Сюди приходять дорослі і діти,щоб низько вклонитися героям, які подарували нам життя. Імена визволителів нашого міста назавжди закарбовані у назвах вулиць. Мимоволі згадуються рядки В.Симоненка:
І живуть у пам’яті народу
Його вірні дочки і сини,
Ті,що не вернулися з походів
Грізної великої війни…
Минатимуть роки,але у наших серцях завжди житимуть імена великих визволителів. Завдяки їм ми живемо під мирним небом в незалежній державі. Пам’ять священна…
Ніхто не забутий,
На попіл ніхто не згорів.
Солдатські портрети
на вишитих крилах пливуть.
І доки є пам'ять в людей,
І живуть матері,
Допоки сини,що спіткнулись
Об кулі живуть…
Юний журналіст:
Понад півстоліття віддаляє нас від буремних воєнних років. Для історії – це небагато, а для людини – це майже все життя. Пам’ять… пам’ять тих тяжких років. Її надійно оберігають відлуння війни через своє серце, через літературне сприйняття. До вашої уваги презентація творчого проекту «Відлуння війни в літературі»(слайд №2).
(виступ учнів з презентацією «Відлуння війни в літературі»(слайд №3-6).
Доповідач І.:
Донбас – край українського слова. Насправді ж Донбас не тільки віддавна привертав увагу українських письменників, - він і сам як український край, населений переважно українською людністю (хоч гостинний і до переселенців різних національностей), дав багато яскравих талантів усій українській культурі, в тому ж числі й літературі.
Про війну писали письменники та поети, писали рядові бійці, які ніколи раніше цим не займалися. Але війна, загибель друзів, страхіття, що вони перенесли, доторкнулися до якоїсь струни, яка зазвучала, вилилась у віршах. Деякі з них були надруковані, інші залишилися у домашніх архівах.
Готуючись до конференції, наша творча група організувала пошук творів поетів рідного краю.
Доповідач ІІ.
Ім’я Миколи Рибалка сьогоднішній молоді відкривати не треба. Його добре знають за поезією, газетними публікаціями.
Микола Олександрович Рибалко народився в 1922 році в селі Васильєвка Донецької області. З 9-річного віку жив у місті Краматорську. Тут він закінчив середню школу, звідси в червні 1941 р. пішов на фронт. Його вірші - його біографія.
Тихи июньские рассветы.
Хлеба в нетронутой росе.
Не дремлют чуткие секреты
На пограничной полосе,
На взлетном поле, у орудий,
И спят солдаты, и не спят.
Чтоб утром торопились люди
К работе - не в военкомат.
Чтоб не вдовели ваши жены
И в легкой дымке городов
Был слышен гул не эшелонов,
А пассажирских поездов.
З перших днів війни Микола Рибалко був направлений в Барнаульське військово-мінометне училище. У червні 42-го року молодий лейтенант прийняв перший бій під Воронежем, був поранений. Тут він отримав першу нагороду - орден Червоної Зірки. Потім воював під Сталінградом. Бої за місто залишилися в його пам'яті назавжди.
А потім була Курська дуга. Протитанкова батарея під його командою брала участь в найбільшій танковій битві під Прохорівкою.
З визвольними боями у складі 38-армії Микола Олександрович пройшов всю Україну - від Сум до Львова. За форсування Дніпра на південь від Києва він був удостоєний ордена Червоного Прапору, за бій під Бродами - ордену Червоної Зірки.
Воював він на Висленському і Одерському плацдармах. У боях був тричі поранений, а в лютому 1945 року на Одерському плацдармі після четвертого поранення втратив зір. Йому було тоді 22 роки.
«Прозрение»
Февраль сорок пятого года Свинцового нитью прошит. Смиренно оскаленный Одер
У ног, затаившись, лежит. Смешалась вода с небесами, Гремя, полыхая, звеня.
И парню с моими глазами
Вдруг стало темно от огня.
В мгновенье погасло светило
И очень далекая степь...
Со мною, со мной это было,
Но я в этот день не ослеп.
Я слышу, я знаю: кому-то Мечтается вновь о войне. Поверьте, в такую минуту Приходит прозренье ко мне.
И вас поведу я сквозь годы, Сквозь жгучую даль поведу Туда, где проходит пехота
По тонкому, ломкому льду.
Туда, где как будто распятья, Стволы почерневших берез,
И женщина в траурном платье, И слезы запекшихся рос.
Потом у гранита я стану
И, вспомнив упавший рассвет, Вложу незабудок букет.
Я все различу в этом гуле:
И стон, и свинцовый пунктир, Чтоб люди сегодня взглянули Моими глазами на мир.
Прокинувся Микола Рибалка в польовому госпіталі. Але він не бачив ні лікаря, ні медичної сестри, ні сонця..
Окрім нього, в палаті лежали ще троє: вогонь війни випалив у них очі. Вони лежали мовчки. Але одному з них, льотчикові-винищувачу медсестра принесла листа. Льотчик сам не зміг прочитати його і від безсилої злості заплакав.
Миколу Олександровича охопив відчай. Він тепер теж людина, для якої назавжди згасло світло. Хотів крикнути, але голос його, глухий, хрипкий, так і обірвався на півслові. Три доби він не спав і не піднімався зі свого ліжка. Але проходили дні, і він поступово звик до свого положення...
А потім було тривале лікування. Але марно. Лікарі говорили йому з гіркуватою ласкою: «Мабуть, здійснитися диву не дано». М.О.Рибалко повернувся до рідного Краматорська.
Пам'ять його зберігала все бачене і пережите в дитинстві та юності. Він назавжди запам'ятав суворі дні війни й бойових друзів, з якими пройшов військовими дорогами. Проходили дні, тижні, місяці. З'явилися схвильовані рядки віршів, де поет розповідав про своє життя...
Його перша книга віршів «Дорога на висоту» вийшла в 1968 році. За цю книгу він був удостоєний республіканської комсомольської премії імені Миколи Островського. За збірку поезії «Незакатная звезда» в 1985 році М.О.Рибалко був удостоєний Державної премії України ім. Т.Г.Шевченка.
Микола Олександрович Рибалко - людина великої сили волі, не зламався під ударами долі. Він вижив, і разом з ним вижили його вірші:
Огремел давно последний бой,
И давно вернулись мы домой.
Только я по- прежнему связной
Между этим миром и войной.
Между миром, где кипят дела,
И войной, что в прошлое ушла…
Микола Рибалко
Доповідач ІІІ.
Зустрічі із сучасною поетесою м.Костянтинівки Світланою Турчиною залишилися в нашій пам’яті.
Світлана Турчина живе і працює в Константинівці –невеличкому містечку Східної України, що колись подарувало Москві перші рубінові зірки Кремля. Про те, що Світлана - великий поет, було ясно давно. Правда, вельми обмеженому громадянству. Її вірші звучали на радіостанціях "Юність", "Промінь'", публікувалися в багатьох газетах Росії й України, увійшли до ювілейного видання всесоюзного літературного журналу "Зірка".
"Зупинені миті" –перша збірка віршів С.Турчиної, що побачила світло. І, сподіваємося, не остання.
У своєму інтерв’ю з нами, учасниками конференції, Світлана Федорівна поділилася спогадами: «Я і все моє покоління, що народилося під час Великої Вітчизняної війни і не дочекалося з фронту батьків своїх, називаю підранками. Нас ранила в дитинстві біда - голод, небезпека, відчуття незахищеності. Ці відчуття увійшли у кров і свідомість. Матері могли нас врятувати від голодної смерті, могли зробити нас схожими на наших батьків, але їм не вистачило сили дати нам відчуття впевненості в собі й надії, що в будь-якій важкій ситуації поряд опиниться сильний, добрий, все розуміючий батько.
Мої однолітки погодяться зі мною, навіть в нашому віці, у нас часто не вистачає рішучості постояти за себе. Ми частіше сумуємо, ніж захищаємося. Принаймні, про себе я маю всі підстави говорити саме так. У певні миті я з тугою дивлюся на портрет двадцятидев'ятирічного батька свого, я навіть не мала щастя бачити його. Я дивлюся на портрет, що так нагадує мене в його віці, і шепочу як молитву: Якби повернувся! Якби ти зберіг себе для нас!
Душа, поранена такою непоправною втратою, дуже рідко може розпрямити крила свої у всю потужність. Вже така випала на нашу частку біда.»
Тематика літературної спадщини поетеси дуже різноманітна, але значний доробок її творчості присвячений темі війни.
ДЕВЯТНАДЦАТОЕ ИЮНЯ
А в этот день - еще одна Голгофа,
А в этот день - со смертью долгий спор,
А в этот день - спасенье? Катастрофа
Крылом задела... Страхом с этих пор
Как странною болезнью, заразилась...
Бесстыдный свет да белоснежный стол...
Из ада не каталка увозила –
Сама ползла, кропя нечистый пол,
Своею кровью... Столько страшных дат,
Смертей - десяток - десять воскрешений,
Ах, я - пропавший без вести солдат,
Живущий, не дождавшись разрешений
На эту жизнь.
Доповідач І.
У роки Великої Вітчизняної війни у Донбасі активно боролася з фашистськими окупантами Костянтинівська підпільна молодіжна організація. Один з її учасників – Борис Олексійович Мезенцев.
Борис Олексійович Мезенцев народився на Харківщині, а з 1930-1943 роки мешкав у м. Костянтинівці. У рік початку війни закінчив 10 класів, а вже восени став членом підпільної молодіжної організації, за діяльність якої був нагороджений медаллю «Партизану Вітчизняної війни» І ступеня. Він написав цікавий документальний роман про друзів-підлітків і про себе під назвою «Жребій».
У повісті «Опознать отказались» Борис Олексійович розповів про події та бойові операції, в яких брали активну участь його товариші та побратим по зброї Микола Абрамов.
Автор виконував у тилу ворога бойові завдання штабу партизанського руху, став офіцером, викладав курс на військовій кафедрі педінституту в Донецьку.
Доповідач ІІ.
Є книги, про які кажуть, що вони написані кров’ю серця. Такою є повість «Непокоренные» Бориса Горбатова. Офіцер і письменник Борис Горбатов з перших днів війни зайняв своє місце в діючій армії, на Південному фронті, де ворожі полчища, намагались якомога швидше заволодіти багатствами Донецького басейну, прокладали собі дорогу вогнем і залізом. Письменника охопила жалість до рідного краю та ненависть до гітлерівських бандитів. У його душі почали зароджуватися думки про створення повісті про Велику Вітчизняну війну. Результатом є «Непокоренные». «Я писал эту книгу быстро и горячо.., - розповів він пізніше. – Я просто вырвал сердце своё из груди и дал книгу читателю – и читатель не осудил меня за это».
«Непокоренные» - повість про суворий час Великої Вітчизняної війни, коли народ боровся з фашистськими загарбниками не тільки на фронті, але й на тимчасово окупованій гітлерівцями землі.
За повість «Непокоренные» Борис Горбатов був нагороджений Державною премією. Пізніше за мотивами цієї книги кінематографісти створили однойменний фільм, а композитор Д.Кабалевський написав оперу під назвою «Сім’я Тараса» (це первинна назва повісті Б. Горбатова).
Повість Бориса Горбатова, увібравши в себе біль, сльози й гнів грізного лихоліття, ще довго житиме в пам’яті народу як достовірна сторінка його суворої історії, як свідоцтво його подвигів і любові до рідної землі, любові, яка витримала найжорстокіші випробування.
Юний журналіст.
Так, кожен твір, кожна поезія вшановує світлу пам’ять тих, хто поклав своє життя на вівтар Перемоги.
(виступ учнів з презентацією творчого проекту «Пам’ять війни в музиці» (слайди №7-9).
Доповідач І.
Музика… Вона зворушує людські серця, особливо, коли виконавець пронизує пісню невичерпним болем втрати, переживає почуття солдат, почуття їх матерів, дружин, дітей, невимовне почуття Перемоги. Неперевершеним виконавцем пісень про війну на всі часи залишається наш земляк Йосип Давидович Кобзон.
Народився 11 вересня 1937 року у місті Часів Яр Донецької області. Перед самою війною сім'я Кобзонів переїхала до Львова. Звідти батько пішов на фронт політруком, а мати з трьома дітьми, бабусею і братом-інвалідом відправилися в евакуацію в Узбекистан. Кінцевим пунктом їх призначення виявилося місто Янгиюль під Ташкентом. У 1944 році Йосип Кобзон разом з сім'єю повернувся на Україну в місто Краматорськ. Там же він пішов в перший клас середньої школи № 6.У 1956 поступив в Дніпропетровський гірський технікум. Крім того закінчив Державний музично-педагогічний інститут ім. Гнесіних по класу вокалу. З 1956 по 1959 служив в армії, де був запрошений до ансамблю пісні й танцю Закавказького військового округу. Соліст Всесоюзного радіо в 1959—1962, соліст «Москонцерту» у 1962—1989 роках. Виконував ліричні й патріотичні пісні. Прославився виконанням пісень до знаменитого серіалу «Семнадцать мгновений весны»: пісні до фільму заспіває спочатку Муслим Магомаєв,потім його переспіває Йосип Кобзон, який встигне увійти навіть до приказок («у кожної миті свій Кобзон»), але не встигне увійти до титрів і потрапить туди пізніше. У 1960-х роках сформувалася виконавська манера І. Кобзона: поєднання техніки бельканто з невимушеністю, увагою до слова, до поетичної інтонації. У 1964 році Йосип Кобзон став лауреатом Всеросійського конкурсу артистів естради і лауреатом Міжнародного конкурсу в Сопоте (Польща).У 1987 році Кобзон був нагороджений вищим артистичним званням «Народний артист СРСР». Голос Кобзона - ліричний баритон ясного забарвлення. Позитивні якості , специфічний красивий і благородний тембр, вмить впізнаний з перших звуків і прекрасна дикція. Впродовж всього свого творчого життя Кобзон не був таким популярним, як співаки-баритони, що конкурують з ним М. Магомаєв, Л. Лещенко, Э. Хіль, Ю. Богатиков, проте Кобзон незмінно був у вищому ешелоні естрадних артистів за рахунок високої ділової, політичної та артистичної активності. У 1960—1970-і роки Кобзон їздив з концертами по всьому світу, неодноразово входив до складу офіційних делегацій, які відвідували зарубіжні країни з візитами дружби. Репертуар співака незвичайно широкий і всеосяжний. Найбільш відомі й найвдаліші пісні у виконанні Кобзона - це патріотичні, пісні, що оповідають про трудові і військові подвиги радянського народу. Кобзон записав всі кращі пісні, присвячені Великій Вітчизняній війні. Одні із найвідоміших: «День Победы», « Ехал я из Берлина», «Мы за ценой не постоим». Пісня «День Победы» була створена поетом Володимиром Харитоновим та композитором Давидом Тухмановим до 30-річчя великої дати. Пісня «Мы за ценой не постоим» звучала в кінофільмі «Белорусский вокзал».Цей воєнний гімн був написаний Булатом Окуджавою. Не менш значна пісня, яка була написана в останні місяці війни, «Ехал я из Берлина». Це пісня солдат, які поверталися із війни додому.
Доповідач ІІ.
Тематика війни була і є актуальною для творчості самодіяльних композиторів Донбасу. Їх пісні звучать і сьогодні у виконанні аматорських та професіональних хорів, ансамблів, солістів на Донеччині. Це «Наша пам’ять» (муз. Д.Патричі, сл.. В. Смирного), «Савур-могила» (муз. А.Квеквескірі, сл..В.Шутова), «Горсть земли донецкой» (муз.Б.Брустікова, сл.М.Рибалка), «Пусть будет проклята война»( муз. В.Ткачова, сл..Д.Брунера), «Сирень 45 года» (муз. і слова Є.Сєднєва).
Сьогодні презентую вам пісню, яка й сучасною молоддю сприймається як переможна. Це твір із кінофільму «Офіцери» «Героям былых времён».
(пісня у виконанні Калгіна Дениса).
Юний журналіст.
Війна... Промовляєш це слово та перед очима постає сумна картина. До теми війни звертаються і кінорежисери. Ми бачимо полум’я війни на екрані.
Війна... Незгасаюча рана людства. Нам, молоді, яка не побачила, на щастя, цього жаху, важко уявити усю її страшну силу. Але пам'ять про відважний народ, про його тяжку перемогу завжди житиме в нас. Вашій увазі пропонуємо творчий проект «Полум’я війни на екрані» (слайди №10-14).
Доповідач І.
На згадку ми слухаємо пісні воєнних років, дивимося воєнні фільми. Фільмів про війну велика безліч. У кожному з них висвітлюються людські якості, які виявляються у час найважчих випробувань - мужність, зрада, страждання. Незабутньою можна назвати картину „В бой идут одни старики", режисером та виконавцем головної ролі якої є Леонід Биков, уродженець донецької землі.
Леонід Федорович Биков народився 12 грудня 1928 року в селі Знаменське Слов'янського району Донецької області. З дитинства він мріяв про авіацію і двічі вступав до льотного училища. Перший раз - у Барнаулі (у 1943 р., в евакуації), але там його "викрили" із-за приписаного собі віку й маленького зросту (на той момент 136 см). Другий раз - в Ленінграді (у 1945 р.), в 2-у спецшколу для льотчиків. Там він навіть проучився місяць, але війна вже закінчувалася і училище розформували... Тоді Леонід Биков вирішив стати артистом, правда, конкурс в Київську школу актора він не пройшов. Проте іспити в Харківський театральний інститут зумів здати. Після закінчення театрального інституту Леонід Биков в 1951-60 роках працював в Харківському театрі ім. Шевченка. У числі кращих ролей Леоніда Бикова в кіно можна назвати роль Богатирьова ("Дорогой мой человек", 1958), Акішина ("Добровольцы", 1958), Альошки ("Алешкина любовь", 1961), Гаркуші ("На семи ветрах", 1962). Створений в кінці 60-х років разом з Євгенієм Онопрієнком і Олександром Сацьким сценарій фільму про льотчиків Леонід Биков «пробивав» на студії імені Довженка декілька років - кіноначальники вважали сценарій "не героїчним". Але врешті-решт в 1972 році Биков почав знімати фільм, що став одним з кращих фільмів про Велику Вітчизняну війну -"В бой идут одни старики". У цій картині Леонід Биков зіграв також головну роль - комеска Титаренка. У 1977 році режисер поставив ще один фільм про війну - "Аты-баты, шли солдаты...", у якому він також зіграв одну з ролей - єфрейтора Святкіна. Після двох прекрасних картин про війну Леонід Биков вирішив зняти фільм "Прибулець", і зйомки цієї фантастичної картини почалися в 1978 році. Але... 11 квітня 1979 року під Києвом Леонід Биков загинув в автомобільній катастрофі.
Хіба ж можна уявити День Перемоги без перегляду фільму "В бой идут одни старики"? У цій кінострічці розповідається про буденні бойові дії винищувального полку під час Великої Вітчизняної війни. Радянські війська почали звільняти Україну. Ми бачимо на екрані, як прибувають до полку молоді, „необстріляні" 18-тирічні юнаки, яким випала доля захищати Вітчизну у небі. Якими ж розгубленими ми бачимо їх на початку фільму! Пройшло зовсім небагато часу і юнаки вже почали літати. Ми бачимо, які іспити випадають на долю другої „співучої" ескадрилі, як уходять з життя хлопці, які вже стали нам рідними і близькими за духом.
У 2009 році фільм був відреставрований і його було зроблено у кольорі. Є свідоцтва того, що Леонід Биков з самого початку хотів зняти його у кольорі, проте йому не дали дефіцитну тоді кольорову плівку. Перегляд кольорової версії фільму відбувся 9 травня 2009 р на каналі ТРК"Україна".
Доповідач І.
Не можна сьогодні не згадати велику артистку екрану, нашу землячку Нонну Мордюкову. Народилася вона 25 листопада 1925 року у селі Костянтинівка Донецької області. Дитинство провела в рідній станиці Глафірівці Краснодарського краю, де її мати Мордюкова Ірина Петрівна займала посаду голови колгоспу.
Ще з дитячих років Нонна мріяла зніматися в кіно, але війна перешкодила реалізуватися її планам. В окупації в Краснодарському краї їй доводилося ховатися від гітлерівців, щоб уникнути відправки на примусові роботи до Германії. У 1943 році її сім'я переїхала в Отрадну, а в 1944 виїхала з матер’ю до Ейска.
У 1945 році поступила до ВДІКу в акторську майстерню Бориса Бібікова та Ольги Пижової. Закінчила його в 1950 році. У 1950—1991роках — актриса Театру-студії кіноактора.
У 1948 році дебютувала в ролі Уляни Громової у фільмі кінорежисера С. А. Герасимова «Молода гвардія». Спочатку на цю роль режисер планував узяти Клару Лучко, але вона захворіла і йому довелося взяти на цю роль Нонну Мордюкову. Дебют виявився вдалим, за цю роль Мордюкова отримала Сталінську премію першого ступеню.
За весь час своєї творчої кар'єри Нонна Мордюкова знялася в 62 фільмах. « Молода гвардія» - двосерійний художній фільм режисера Сергія Герасимова, поставлений в 1948 році по однойменному роману Олександра Фадєєва.
Фільм розповідає про героїчну боротьбу молодогвардійців проти німецько-фашистських загарбників.
Найстрашніша сцена в картині - страта молодогвардійців. Ця сцена знімалася пізно вночі. За спогадами Клари Лучко, сцена знімалася в Краснодоні, саме у того шурфу, куди скидали хлоп'ят. На ці зйомки прийшли тисячі людей зі всіх околиць, що знали молодогвардійців, адже зйомки проходили всього через п'ять років після подій. Коли виголошував промову актор Володя Іванов, що грав Олега Кошового, місцеві жителі не просто плакали: вони ридали. Батьки загиблих хлоп'ят падали в непритомність.
Юний журналіст.
Можна говорити дуже багато про силу художнього образу. І у час війни були талановиті люди, які за допомогою пензля розкривали страхіття війни – це художники, які своїми полотнами допомагали вистояти важкі часи. Вашій увазі пропонуємо творчий проект «Образ війни очима художника» (слайд №15-18).
(Виступ учнів з презентацією каталогу-альбому художнього музею м. Краматорська, присвяченого 65-річчю визволення Донбасу від німецько-фашистських загарбників).
Доповідач І.
Іван Іванович Базилевський був ще дитиною в грізні роки війни, але в пам'яті збереглося все те, що художник бачив тоді, тому одним з головних напрямів в його творчості є військова тема. На портреті Миколи Рибалка, лауреата Державної премії ім. Т.Г. Шевченка, лауреата Республіканської премії ім. Н. Островського, поет зображений на тлі пам'ятників загиблим у Великій Вітчизняній війні. Рукою поета виконаний напис: "Я пам'ятникам зоряним поклонюся". Це рядки з його вірша.
Глибоке враження справляє полотно Григорія Іларіоновича Гротенка "Ми з легенди". Солдати вони або партизани, ім'я їм - герої. Спаяні ідейним братерством, вони борються до кінця, перемагаючи смерть безсмертям героїчного подвигу. У роботі "Рівняння на прапор!" всі фігури об'єднані в єдиному високому пориві: "Бити ненависного ворога! Звільнити Батьківщину від німецько-фашистського рабства!"
Доповідач ІІ.
Картина Віталія Олександровича Кононенка "Хвилина мовчання" присвячена пам'яті тих, що не повернулися з війни. У день Перемоги ветерани зібралися за святковим столом. Хвилиною мовчання вони вшановують пам'ять товаришів, полеглих у боях. Робота виконана в холодних сіро-блакитних тонах, що ще більше підкреслює настрій скорботи й урочистості.
На роботі "Портрет Н.І.Шатілова" художника Віктора Федоровича Ноткіна зображений письменник Краматорська й журналіст, орденоносець Микола Іванович Шатілов. У роки Великої Вітчизняної війни він був зв'язківцем, потім кореспондентом газети "Воїн Батьківщини" 150-ої стрілецької дивізії, яка пройшла великий бойовий шлях від Підмосков'я до Берліна, штурмувала Рейхстаг і поставила над ним Прапор Перемоги. Саме тому молодий орденоносець зображений на тлі поверженого Рейхстагу.
Картини Всеволода Васильовича Сербіна "Ельба (Дрезден. Жовтень. 1945)", "Вісла (Листопад. 1945)", "Вісла (Варшава. Грудень. 1945)" автобіографічні. Етюди й зарисовки виконані художником в далекому 1945 році, коли він повертався з концтабору в Германії через всю Європу. І лише опісля три десятиліття на світло з'явилися твори, повні особистої драми і драми всього людства.
На полотні "За упокій душі убитих. Пам'ятник жертвам фашизму на Крейдяній горі" Михайло Ілліч Тимченко зобразив пам'ятник жертвам фашизму в Краматорську. У цій братській могилі покояться останки більше 3,5 тисяч розстріляних і замучених краматорчан під час окупації міста в 1941- 1943 роках. Строга стела на тлі багряно-жовтого неба з лаконічним написом: "Жертвам фашизму 1941-1943". Перед нею - червоні квіти, з боків - сірі вазони з такими ж вогненними квітами. Спокій і тишу цього місця оберігає скорботна Мадонна з дитиною на руках.
Іван Прокофійович Хандій вважає за краще писати картини, присвячені подіям Великої Вітчизняної війни. Це, перш за все, портрети ветеранів війни і тематичні картини на військову тему. У них виражений його інтерес до подій тих років і до людей, які звільнили світ від фашизму. На роботі художника "Фронтова весна" зображена партизанська землянка: на колодах - каска, автомат, недописаний лист. Це військові будні. Але скромний букетик пролісків як би затверджує: "Життя продовжується. Війна скоро закінчиться. І знов заколосяться ниви під мирним небом Батьківщини".
Юний журналіст.
Ми переконалися, що засоби мистецтва зображують реальну та вражаючу картину незламного духу нашого народу в роки війни. Як же в наш час молоддю сприймаються приклади героїзму, на скільки актуальна для нащадків пам’ять про роки ВВ війни. Чи стала вона для кожного священною? Учні нашого класу провели соціологічне дослідження з молоддю та людьми похилого віку. Будь ласка на екран. (відео, слайд №19).
(Виступ учнів з результатами соціологічного дослідження.)
Доповідач І.
Аналіз соціологічного дослідження:
- Опитано – 49 ч.
- Із них віком до 35 років – 23ч (13 дівчат, 10 хлопців);
- Із них віком до 75 років – 26 ч. ( 13 жінок, 13 чоловік)
- Із них знають та пам’ятають події 1941-1945 років – 46 чол.
- Із них віком до 35 років – 20 чол.
- Із них віком до 75 років – 26 чол.
- Із них вважають, що пам’ять священна – 49 чол.
Висновок: питання з історії визволення Донбасу повинно постійно розглядатися на уроках історії та на позакласних заходах; для підвищення інтересу молоді залучати її до пошуку нових історичних повідомлень.
Питання соціологічного дослідження
1. Чи знаєте ви хронологічні рамки ВВВ?
2. Чи знаєте ви календарну дату визволення Донбасу?
3. Чи знаєте ви імена героїв-визволителів Донбасу чи героїв нашого рідного міста?
4. Як ви гадаєте, чи потрібно, взагалі, згадувати події минулого?
5.Як ви вважаєте, чи є пам’ять про ВВВ священною для нашого народу?
Юний журналіст.
Переходимо до практичного заняття. Його мета - з’ясувати історичні пам’ятки нашого міста (виступ учнів «Моє дослідження щодо історичних пам’яток рідного міста ”) (слайди №20-21).
Доповідач І.
Пам’ятники – знаки увічнення солдатської слави. Золотом сяють на мармурі імена загиблих воїнів. Вони були такими ж хлопчиками, як і ми сьогодні, а коли над країною нависли важкі воєнні хмари, не пошкодували свого життя, стали на її захист.
Бронза, камінь, граніт безмовні, але вони багато можуть розповісти, треба тільки вдихнути в них свою скорботу, свою любов. Вони закликають: «Пам’ятайте!». Є такі пам’ятники і в нашому місті. Майже поруч зі школою - сквер загиблих воїнів, а в ньому Стела Пам’яті воїнам, які віддали своє життя в боях за визволення міста.
Пам’ятний танк у парку «Ювілейний».
На правобережжі у парку «Ювілейний» розташований пам'ятник воїнам-визволителям нашого міста - воїнам-танкістам 135-ої танкової бригади. На постамент поставлений танк Т-70. Як пам'ять про 2-у світову по містах і селах країни розміщено тисячі танків, але це в основному знамениті
Т-34. А ось побачити у вигляді пам'ятника легкий танк початку війни - дуже велика рідкість. Хіба що в танковому музеї в Москві.
Весь 1941 і 1942 роки радянська армія билася з фашистами в основному легкими танками конструктора Миколи Острова. Т-40 встигли запустити у виробництво ще до війни, а потім на його базі в бій пішов модернізований
Т-60.
Цей танк дожив до кінця війни тільки тому, що він використовувався як командирський, тобто в реальних боях був позаду інших. Проте ми повинні бути вдячні почесному громадянинові міста Константіновки, командирові 135-ої танкової бригади генералові М.Безнощенку, що його бойова машина прикрашає наше місто. Ну чим не об'єкт культурної спадщини державного значення?!
Доповідач ІІ.
Творчий звіт про екскурсію 11-А класу до меморіального комплексу «Савур-могила». 09.09.09 року група учнів 11-А класу стала учасниками мітингу, присвяченого 65-річниці визволення Донбасу від німецько-фашистських загарбників на Савур-могилі. На цій вершині зібралися представники різних куточків Донецької області, різних вікових категорій. До вашої уваги фото репортаж з цього заходу (з коментарем).
Перед цією екскурсією ми ознайомилися з історією Савур-могила. Матеріал, зібраний творчими групами, систематизований і поданий міні-лекцією «На допомогу юному доповідачу з краєзнавства».
«На допомогу юному доповідачу з краєзнавства»
Тут раніше вставала земля на диби, а нині - гранітні плити...
І. Географічне положення Савур-могили.
Ясним сонячним ранком з вершини Савур-могили видніється блискуча срібляста смуга у південного схилу неба - це Азовське море, що знаходиться в дев'яноста кілометрах від пануючої над степами вершини. А в круговій панорамі, з оглядового майданчика біля підніжжя грандіозного монумента воїнам-визволителям, відкриваються ліси, ділянки степу, околиці міст Шахтарська, Тореза й Сніжного, розкидані посеред полів села. Непомітна лише лінія межі, що розтинає єдине в географічній та історичній перспективі Приазов'я.
Із сивої давнини дошли до нас свідоцтва і легенди про славне минуле цих місць: про походи російських дружин проти хазар і половців, про жаркі сутички козаків з татарськими і турецькими людоловами, про нібито заритих тут скарбах.
Сама Савур-могила - ніщо інше, як один з розмитих за цілу геологічну епоху відрогів Донецького кряжу. Складається вона головним чином з пісковику, в якому зустрічаються стрази гірського кришталю. Встановлено, що верхня частина Савур-могили штучного походження - це курган заввишки чотири та шириною більше тридцяти метрів. Час його створення археологи відносять до кінця бронзового століття - щось близько трьох тисяч років тому. А сама назва останнім часом все частіше пов'язується з ім'ям тих, що населяли ці краї сарматів.
Проте вічну і справжню славу Савур-могила придбала набагато пізніше - в роки Великої Вітчизняної війни, коли вона більше була відома як «висота 277,9». Гітлер наказав військам вермахту і СС за всяку ціну утримувати річку Міус до кінця війни. Міус-фронт повинен був стати реваншем за програну Сталінградську битву. Тут проходили найзапекліші бої; і в ніч на 31 серпня 1943 року були остаточно поховані надії гітлерівців утриматися на східних рубежах Донбасу - героїчна радянська 5-а Ударна армія захопила висоту, прорвала Міус-фронт і поклала початок звільненню Донбасу та України.
ІІ. Савур-могила у роки Великої Вітчизняної війни
З 1941 по 1943 роки Донбас був окупований німецькими військами. Протягом двох років в околицях Савур-могили велося будівництво оборонних споруд першої лінії Міус-фронту. Савур-могила - пануюча висота, яка мала важливе тактичне значення. На оперативних штабних картах вона була позначена, як висота з відміткою 277,9 метра. На вершині розташовувався центральний наглядовий пункт шостої німецької армії. На схилах кургану були вриті в землю бронековпаки з вогняними засобами, бліндажі в декілька накатів і дзоти. Вогняні позиції кругової оборони розташовувалися в декілька ярусів. Також для оборони використовувалися вогнеметні танки, самохідні артилерійські установки.
Взяття висоти ускладнювалося ще тим, що радянські війська наступали з крутого схилу, а у німецьких військ в тилу був пологий схил, це давало можливість німцям використовувати бронетехніку.
Штурм Савур-могили радянськими військами був початий 28 серпня 1943 року. У ньому брали участь частини 96 гвардійської стрілової дивізії, якою командував гвардії полковник Семен Самуілович Левін.
Штурму передувала коротка артпідготовка і залпи «катюш». Також була використана повітряна підтримка «Ілов».
295 стрілецький полк під командуванням героя Радянського Союзу Андрія Максимовича Волошина наступав по західних скатах кургану. 293 полк під командуванням підполковника Свірідова наступав по південно-східних скатах кургану. 291 стрілецький полк наступав по південних скатах кургану. Правий фланг був прикритий частинами 34 гвардійської стрілкової дивізії. Лівий фланг був прикритий частями 127 дивізії.
295 стрілковий полк зайняв висоту 183,0, чим порушив оборону супротивника.
29 серпня після артналету радянські війська майже захопили вершину, але контратака німців у напрямі хутора Савурмогильський (тепер село Савурівка) відтіснила нападаючих.
У ніч з 29 на 30 серпня дивізійна розвідка під командуванням молодшого лейтенанту Шевченка з третьої спроби обійшли заслони ворога і встановили на вершині червоний прапор. У вилазці брало участь всього 17 чоловік: молодший лейтенант Шевченко; старшина І. Вереміїв; старшина Сергій Корабльов; рядові І.Дудка, Р. Бондаренко, Н. Іванов, І. Альошин, А. Гаїн, С. Селіванов, Н. Симаков, Д. Калінічев, Н. Черепів, І. Гавріляшин, Д. Петряков, У. Лобків, П.Меркулов, В. Кобзев. Німці 12 разів атакували загін на вершині. Загін утримував свої позиції протягом доби, давши можливість перегрупуватися нападаючим. Щоб не потрапити під артобстріл бійці зробили зі скривавленої сорочки лейтенанта Шевченка прапор і позначили свою присутність. Після смерті лейтенанта Шевченка загоном командував Вереміїв. До першої групи пробилася друга під командуванням полковника А. А. Сошальського. Лейтенант Шевченко посмертно був нагороджений орденом Червоного прапору.
Висота була узята вранці 31 серпня.
ІІІ. Меморіальний комплекс на Савур-могилі
Після війни на Савур-могилі поставили перший пам'ятник. Він був пірамідою заввишки шість метрів. Піраміда була складена з місцевого вапняку. Нагорі піраміди була встановлена червона зірка. Навколо неї був майданчик, облямований ланцюгом. По кутах стояли гармати, що залишилися після місцевих боїв. На пам'ятнику був напис, що повідомляв про втрату п’ятою ударною армією 23 238 солдатів і офіцерів.
У 1960 році Донецька організація Спілки архітекторів провела відкритий конкурс на кращий проект нового пам'ятника. На конкурс поступили проекти від 37 творчих організацій УРСР і РРФСР. У Донецьку пройшла виставка проектів пам'ятника. Переміг проект київського колективу. Автори проекту скульптори: Ф. А. Коцюбинський И. С. Горовий К. А. Кузнєцов; архітектори: М. И. Потіпако А. Ф. Ігнащенко И. Л. Козлингер. Комсомольці Сніжного, Торезу і Шахтарська збирали на пам'ятник гроші за рахунок суботників, заробіток від яких йшов на будівництво пам'ятника.
Відкриття пам'ятника відбулося 19 вересня 1967 року. На відкритті були присутні більше 300 тисяч чоловік: ветеранів, представників громадських організацій, частин Радянської армії.
На вершині кургану був встановлений обеліск із залізобетону,фанерований гранітом заввишки 36 метрів. Усередині обеліску знаходиться кімната бойової слави. В експозиції кімнати бойової слави є фотокопії газет з публікаціями військових років про Міус-фронт, картосхеми взяття висоти, портрети учасників штурму. Біля підніжжя обеліску створений верхній оглядовий майданчик.
Біля підніжжя обеліска встановлена скульптура радянського солдата. Висота скульптури дев'ять метрів. Виготовлена з чугуна. На солдатові плащ-палатка, яка розвівається на вітрі. Права рука піднята вгору, у ній автомат. Солдат стоїть обличчям на захід. У 1975 році біля ніг солдата був запалений Вічний вогонь.
До обеліску ведуть дві алеї. Одна закладена представниками міст-героїв, друга піонерами та представниками міста Краснодону. Дорога до Савур-могили засаджена кленами і тополями.
З підніжжя кургану до вершини піднімаються широкі сходи. З лівого боку сходів розташований великий напис: «Бережіть, бережіть, бережіть мир!». З правого боку сходи розташовано чотири сюжетних багатофігурних батальних пілона. Пілони горизонтальні. Розміри пілону: 12,5 на 3,5 метра. Кожен пілон присвячений одному роду військ: піхоті, танковим військам, артилерії та авіації. На кожному пілоні скульптурні композиційні горельєфи і написи, засновані на реальних подіях. З боків пілонів висічені найменування військових частин і з'єднань, які брали участь у звільненні Донбасу.
Перший пілон присвячений піхоті. Центром композиції є сюжет про групу лейтенанта Шевченка. На пілоні зображені поранений командир з піднятою сорочкою, яка замінює прапор; автоматник, що біжить; поранений старшина, що рятує командира, прикриваючи його своїм тілом; солдат, який готовий кинути гранату; немолодий гвардієць з ручним кулеметом; морський піхотинець з пістолетом у руці; солдат зі станковим кулеметом.
Другий пілон присвячений танковим військам і моторизованій піхоті. Він складається з трьох композиційних груп. На пілоні зображені воїн із зв'язкою гранат, гвардійці під керівництвом командира йдуть в атаку.
Третій пілон присвячений артилерії. На пілоні зображені мінометники зенітники, дівчина-телефоністка, артилеристи із знаряддями.
Четвертий пілон присвячений авіації.
Під час боїв за Савур-могилу на ній була знищена вся рослинність. Вижило тільки одне дерево. Біля нього встановили чавунну плиту з написом:
| | Це дерево — свідок нечуваної хоробрості та мужності радянських воїнів, які билися за твоє щастя. Так будь же, друг мій, сучасник, пильний на землі, яка полита кров'ю твоїх батьків і братів. Право вимагати це вони смертю в бою заслужили. |
Біля підніжжя кургану створений нижній оглядовий майданчик, з якого розкривається вся панорама меморіального комплексу. На оглядовому майданчику розміщені «катюші», артилерійська зброя, міномети, танки.
Нагорі кургану є вертолітний майданчик.
Біля меморіалу на Савур-могилі масово святкуються День Перемоги та День визволення Донбасу.
ІV. Савур-могила у фольклорі та літературі
Український фольклор
За однією легендою, серед дозорних сторожового козацького поста на вершині кургану був молодий козак Савур (Сава, Савка). Дозорні пізно відмітили татарську кінноту і не змогли вчасно запалити вогонь на вежі, який був сигналом небезпеки. Оточені козаки зуміли запалити вогонь і відійти, але Савур не зміг вибратися та був зарубаний татарами. Далі за легендою земля сама стала рости і козаки, повернувшись вранці, знайшли тіло Савура на кургані, що виріс. Вони поховали його тут і шапками насипали ще більший курган.
За іншою легендою, Клим Савур був молодим селянином, над нареченою якого поглумився місцевий пан. Савур став народним месником і зібрав людей навколо себе. Вони грабували панів і роздавали награбоване бідним. За легендою після смерті Савура люди також насипали шапками над його могилою високий курган.
Савур-могила зустрічається в думі «Втеча трьох братів з міста Азова, з турецької неволі» (існує понад п'ятдесяти варіантів цієї думи). Для героїв цієї думи Савур-могила була символом свободи, і вони прагнули до неї.
| | А третя — буйний вітер із ніжок валяє. До Савур-могили доходжає, На Савур-могилі безпечно оддихать лягає | |
| | То теє промовляв, До Савур-могили прибував, Од голоду, ран знемагав Під Савур-могилою спочивав | |
| | Отоді ж те до Савур-могили добігали І на Савур-могилі три дні й три ночі спочивали |
Також Савур-могила зустрічається в піснях про козаків Супруна і Морозенка (можливий історичний прототип Нестор Морозенко), які потрапивши в полон просять перед смертю відвести їх на вершину кургану.
| | Ой, повели Морозенка на Савур-могилу: «Дивися, дивися, Морозенку, на свою Вкраїну!» | |
Донецький скульптор Павло Павлович Гевеке створив проект пам'ятника для Савур-могили за сюжетом про Морозенка. Проект пам'ятника є кінною фігурою козака, на якого намагається накинути аркан татарин. Козак перерубує цей аркан шаблею.
Савур-могила згадується в розповіді Антона Павловича Чехова «Щастя»:
| | Сонце ще не зійшло, але вже були видні всі кургани і далека, схожа на хмару, Савур-могила із загостреною верхівкою. Якщо підійнятися на цю Могилу, то з неї видно рівнина, така ж рівна і безмежна, як небо, видно панські садиби, хутори німців і молокан, села, а далекозорий калмик побачить навіть місто і поїзди залізниць. Тільки звідси і видно, що на цьому світі, окрім мовчазного степу і вікових курганів, є інше життя, якого немає справи до заритого щастя і овечих думок». | |
Юний журналіст.
Сьогодні серед нас живуть ті, хто у воєнні роки наближав світлий день перемоги, кого ми називаємо переможцями, ветеранами, ті, хто в той жахливий час зустрічав свою юність, дивлячись в очі смерті на фронті або в тилу, у рабському фашистському полоні.
Слово надається ветерану Великої Вітчизняної війни ____________.
Юний журналіст.
Підсумком нашої конференції стане оформлення Книги Пам’яті. Листи… воєнні трикутники. Як їх чекали, якими вони були жаданими. Вони лікували, підтримували, продовжували життя воїнам, матерям, коханим, дружинам, дітям і всім, хто перебував далеко від передової. Ось у мене в руці такий лист-трикутник, пропоную вам скласти по асоціаціям лист пам’яті, який увійде до нашої Книги Пам’яті (творча робота учнів).
Конференцію хочу завершити створенням книги Пам’яті учнями 11 –А класу. (Кожен учень повинен презентувати свою творчу роботу).
Заключне слово вчителя.
Усі ми родом із пам'яті. Пам'яті, яка забуває порожнє та пестить святість. Пам'ять – це букетики квітів на братській могилі у звичайний буденний день. Це вічнозелені ялинки біля пам’ятників як символ життя. Пам'ять потрібна, перш за все, нам. Що ви сьогодні придбали на конференції?(відповіді учнів). Сподіваюся, що пам'ять, священну пам'ять, вірність їй, віру в себе, а ще відповідальність за долю рідного міста, Донеччини, України ви візьмете у своє майбутнє життя.