Geum.ru

Vііі. Літературознавство, мовознавство та фольклор Перлина конкурсу

Вид материалаКонкурс

Содержание


Розділ І. Життя та діяльність Вільгельма фон Габсбурга
Невтомний лицар української справи: просвітницька та політична діяльність Василя Вишиваного
“ Почуваю себе українцем, й інтереси України для мене на першому місці ”.
Художні засоби, поетичні образи віршів Василя Вишиваного.
Подобный материал:
VІІІ. Літературознавство, мовознавство та фольклор


Перлина конкурсу


Дячук Ірина (с. Збора, Івано-Франківська обл.)

Україна у житті і творчості Василя Вишиваного

(Вільгельма фон Габсбурга)

Відкриття України

(Принц Вільгельм у Ворохті)

Які чудові ці сині гори!

Які співучі гінкі смереки!

Плетуть із вітром свої узори

Біляві хмари - близькі й далекі!

А мова…Боже, яка барвиста!

Криштальна, чиста, немов джерельце

Неначе пісня: палка й огниста!

Проймає душу, бентежить серце!

А кажуть, ніби гуцули - дикі..

А кажуть, ніби вкраїнці – хами..

І примітивні, і без`язикі…

А злющі-злющі, аж до нестями…

Та ні! Не вірю! Я інше бачу…

У цих намовах - ні крихти правди.

Я чую серцем своїм гарячим,

Що світ гуцулів такий принадний.

Які гостинні ці милі люди!

Які шляхетні їх поривання!

З очей у мене зійшла полуда.

Буть у гуцулів – це раювання.

От тільки видне тавро печалі

На їх натхненних і гордих ликах.

В очах блискучих, як лезо шаблі

Жага до волі кипить велика.

Хотів би поруч у бій із ними

Іти за правду і за свободу.

Ясна Вкраїно! З дітьми твоїми

Пройду крізь бурю, вогонь і воду.

Іван Немченко.

Вступ

Процес українського духовного та культурного відродження увесь час відкриває у нашій історії, культурі, літературі так звані «білі плями», які заповнюються новим фактами та іменами.

Стрілецька тематика в українській літературі - самобутній процес художньої думки. Творчість авторів-січовиків розглядаємо у системі процесу, в тому історичному вирі суспільних подій і фактів, котрі цей процес формували. І починався він із пробудження національної свідомості українського населення Галичини, яке довго терпіло австро-угорську неволю.

Серед поетів стрілецтва зустрічаємо ім`я Василя Вишиваного. Під таким псевдонімом став відомим Вільгельм фон Габсбург – один із престолонаслідників Австро-Угорської імперії. Зрікшись свого титулу та імені, він воював на боці Українських Cічових cтрільців, а за часів Директорії став полковником Міністерства військових справ. Після війни, як і більшість членів українського уряду, він жив у еміграції, де в 1948 році його схопили енкаведисти і відправили в сталінські катівні. Там і загинув.

Для України Василь Вишиваний зробив чимало: розбудував стрілецьку армію, вів політичну боротьбу, захищаючи ідею української державності, вивчав українську літературу, фольклор, етнографію. Надзвичайно цікавим є той факт, що нащадок роду Габсбургів не просто став симпатиком української культури, - він намагався бути її творцем. І в 1921 році у Відні видав збірку поезій українською мовою «Минають дні» з посвятою: «Борцям, що впали за волю України». У ній автор зворушливо оспівує Карпати, за якими тужить і сумує, закликає Українських Cічових cтрільців виборювати волю Україні.

Постать Василя Вишиваного до цього часу залишається поза увагою літературознавців. На нашу думку, поетичний доробок цієї унікальної особистості має бути належно оцінений та пошанований. Саме цим ми визначаємо актуальність нашого дослідження.

Розділ І. Життя та діяльність Вільгельма фон Габсбурга

Від австрійського принца до патріота-українця

Кожне життя, добре прожите, є довгим життям.

Леонардо да Вінчі.

У кожної людини «своя доля і свій шлях широкий». У когось він легкий і безтурботний, а у когось важкий і тернистий. Проте, майже у всіх наших патріотів, які, не шкодуючи своїх сил, вели активну діяльність та боротьбу за кращу долю для України, життєва стежка була дуже непростою і часто закінчувалась трагічно. Не стала винятком і доля Василя Вишиваного - Вільгельма фон Габсбурга, - народолюбця із блакитною кров’ю, який у свій час прикладав чимало зусиль до становлення незалежної держави Україна.

«Австрійський престолонаслідник і полковник Українських Cічових стрільців, «блудний син» для своїх кровних батьків і надія для поневолення українців, людина з галереї ідеалістів-романтиків і професійний військовий діяч, поет-лірик і реальний претендент на булаву гетьмана України, нащадок давньої королівської династії Габсбургів і послідовний борець за звільнення українського народу з-під ярма двох найбільших імперій: Австро-Угорської та Російської.» Ці, на перший погляд, взаємно несполучні означення стосуються однієї особи: Вільгельма фон Габсбурга або Василя Вишиваного, як з любов`ю називали його українці.

Вільгельм фон Габсбург походив із відомої цісарської родини Габсбургів. Родинною гілкою роду, до якого належали батьки Вільгельма, була династія Габсбургів-Лотаринзьких, що бере початок від шлюбу герцога Лотаринзького Франца-Стефана і Марії-Терезії з династії Габсбургів у 1736 році. До цього роду належить декілька королів і австрійських імператорів. Зокрема, останній імператор Австро-Угорщини Франц-Йосип І, для якого Василь Вишиваний був троюрідним племінником.

Батько Василя Вишиваного - австрійський архікнязь Карл-Стефан Австрійський – син Карла-Фердинанда Австрійського і Елізабети-Франциски Австрійської, мати – архікнягиня Марія-Терезія Австрійська Тосканська, дочка архікнязя Карла-Сельватора Австрійсько-Тосканського та Марії-Амакуляти Бурбонської. Марія-Тереза одружилася з Карлом-Стефаном 28 лютого 1886 року у Відні.

Вільгельм фон Габсбург народився 10 лютого 1895 року у родинному маєтку Габсбургів -Лотаринзьких, що знаходився поблизу м. Пули (сучасна Хорватія) в Адріатичному морі на острові Люсін в тогочасній Австро-Угорській провінції Істрія.

Навчання юного Вільгельма розпочалося вдома, коли йому виповнилось 6 років. Вчився він разом із своїм другим братом за спеціальним шкільним планом, що передбачав освоєння трьох іноземних мов: італійської, французької, англійської. Оскільки мати Вільгельма походила з італійського роду, а батько - з німецького, -- у сім’ї спілкувалися і італійською, і німецькою. За власним свідченням Вільгельма, він у дитинстві дуже любив читати, захоплювався поезіями Гейне, Данте, Петрарки, Боккаччо.

Батько Карл-Стефан був адміралом військово-морського флоту Австро-Угорщини, тож часто брав дітей у подорожі по Адріатичному морю, на узбережжі якого знаходилось м. Пула. Він навчив хлопців кермувати вітрильними кораблями. Впродовж шести років, починаючи з десятилітнього віку, Вільгельм разом із батьком та братами мандрував. Вони побували у Росії, Іспанії, Голландії, Франції, Італії, Африці, Америці, Малій Азії. Найбільше вразила юного принца природа Африки (Марокко і Туніс). Географія цікавила його не менше ніж література.

Після того, коли батько покинув службу у ВМС Австро-Угорщини, сім’я переїхала в родинний маєток містечка Живець у Західній Галичині, який отримала в спадщину від архікнязя Альберта-Фердинанда Габсбурга. Саме там родина провела усе життя. Останнім володарем замку і всього маєтку був старший брат Вільгельма - Карл-Альберт, який став генерал-майором польської армії і громадянином Польщі.

У кімнаті, де навчався Вільгельм, на стіні висіла велика карта Галичини, на якій увагу хлопця привернуло гірське селище Жаб’є. Вільгельм вирішив, що саме воно мусить бути осередком розбишак. Не кажучи нікому куди їде, молодий Габсбург вибрався до вподобаного Жаб`є. Родина розпочала пошук по всій Австрії, але безрезультатно.

«Це було вліті і було дуже гарячо. Я їхав через Львів і Станіславів в купе другої кляси. Враження від гуцульських гір маю чудесне. Вийшовши з залізниці в Ворохті, пішов я в село. На дорозі зустрів гуцула – селянина, літ коло 40 і запитав його по-польськи чи має для мене помешкання на кілька днів. Він відповів, що має, і я замешкав у нього. Я ходив по горах, їздив кінно і возами, був в Жаб’ю, скрізь шукаючи українських розбишак. Але надарма. Це мене розчарувало. У душі виринула у мене велика нехіть до моїх інформаторів, яким я так довго вірив. Від тоді я зовсім змінився і до Живця вернув иншим як виїхав».- записав пізніше у автобіографії Василь Вишиваний.

Зупинився тоді Вільгельм в с. Голови біля Жаб’є у багатого гуцула Данила Шекеряла, син якого був відомим діячем радикальної партії. Господар і не підозрював, що юнак «цісарського роду». Юний князь ночував на полонині, милувався красою українських Карпат, прислухався до мелодійної говірки гуцулів. Мандруючи горами, Вільгельм Габсбург так захопився гуцулами, що це поєднало його з ними на усе життя. Юний князь вподобав собі їхній мальовничий одяг, захопився чудовими піснями, у яких, як потім згадував, відчув тугу за красою і сонцем. Був усім цим надзвичайно зачарований. Цей тиждень серед верховинців став вирішальним у його житті. Звичайно ж, коли молодий мандрівник повернувся додому, всі дуже зраділи. Але Вільгельм на усе життя розсварився з князем Чарторийським, зрозумівши його шовінізм.

З 1905 по 1912 рік Вільгельм Габсбург навчався у Віденському реальному училищі, де пройшов дуже добрий вишкіл. По закінченні училища його і брата Лео було відправлено на навчання до військової академії в австрійському місті Вінер-Найштадт. Такий крок був досить незвичним, оскільки зазвичай діти з імператорської родини в армії Австро-Угорщини автоматично отримували офіцерські звання. З усіх цисаревичів Вільгельм і його брат Лео належали до перших, які вступили до академії. Батько Карл-Стефан відіслав їх на навчання для того, щоб не говорили, що звання синам дали просто так.

В родинні Карла-Стефана дітей виховували у спартанському дусі. Батько прагнув, щоб в академії вони не відрізнялися від інших курсантів, не маючи нічого зайвого і мешкали в загальній кімнаті. З дому на особисті витрати не присилали нічого: одяг і харч вони одержували у школі, як усі.

Вступаючи до академії, Вільгельм мріяв про те, щоб вийти з неї добрим жовніром. Навчання для нього не було тяжким, іспити завжди складав легко. Тільки безпосередньо перед тим вчився і днями і ночами. У вільних хвилях читав літературу.

У лютому 1915 року Вільгельм фон Габсбург закінчив навчання у Військовій академії і в чині лейтенанта вступив на австрійську військову службу до 13 полку уланів, який складався з українців, переважно із Золочівщини. З ними у Вільгельма склалися приятельські стосунки. Один із вояків подарував Вільгельму вишивану сорочку, яку той залюбки вдягав під однострій австрійського старшини. Пізніше, у 1918 році, українська письменниця і громадська діячка, Катря Гриневичева теж подарувала йому гарну, майстерно виконану сорочку городенківського зразка, яку вишили українські дівчата з табору втікачів у Гмінді.

Про своїх вояків у автобіографії Вільгельм Габсбург пише: «Я старався, щоб кожний мій козак мав українську синьо-жовту відзнаку, яку тоді в Австрії вважали просто зрадою, а всіх українців вважали русофілами. Моя сотня, зложена тільки з українців, безумовно, мала національну свідомість, але боялися її виявляти, бо тоді кожного українця вважали політично підозрілими. Страх українців перед переслідуванням доходив до того, що признавалися до польської народності. За це я лаяв страшенно і казав їм, що коли я признаюся до українського народу, то й вони можуть сміло це робити.»

Якраз у той час за любов до українства Вільгельм фон Габсбург отримав українське ім’я Василь Вишиваний. Найбільше приваблювали Василя Вишиваного пісні, які люблять співати українці. Він і сам охоче долучався до їх виконання. Особливо часто було чути «Не пора», «Ще не вмерла Україна», «Верховино», «Над прутом у лузі» у виконанні українських вояків і самого Василя Вишиваного. Він любив щиро поговорити про рідний край, про гноблення українського народу, і про те, що потрібно відстоювати свої інтереси і право на свободу.

Під час військової служби відбулась своєрідна трансформація поглядів і свідомості Вільгельма Габсбурга: він не тільки досконало опанував українську мову, але й почав вважати себе українцем, перебуваючи разом зі своїми солдатами українцями. Він заохочував підлеглих до активної діяльності, до національного самовизволення. І це дивовижно: адже умови, що панували в родині Габсбургів, зовсім не спричинилися до того, щоб Вільгельм став українським патріотом. Ні батько, ні брати не були прихильниками українства. Божа іскра любові до поневоленого народу керувала ним.

9 лютого 1918 року за Берестейським договором Австро-Угорщина, Німеччина, Туреччина та Болгарія визнали Українську Народну Республіку суверенною державою. Як армії союзних держав німецькі і австрійські війська увійшли в Україну, щоб разом із військами УНР звільнити її від більшовиків. Вільгельм фон Габсбург отримав від імператора Карла І командування над Українськими січовими стрільцями, полк (курінь) яких був уже на Сході. Так виникла «Група ерцгерцог Вільгельм».

На початку квітня 1918 р. після приїзду до Одеси, Василь Вишиваний фактично став командувачем УСС-ів. Ерцгерцог Вільгельм розгорнув широкі воєнні дії. Зі своїми військовими він взяв Херсон (до речі, мешкав там у залізничному вагоні) та Нікополь. На чолі 6 тис. вояків, однієї гарматної батареї, маючи у своєму розпорядженні два літаки, 16 квітня взяв Олександрівськ (тепер Запоріжжя), поставив УСС-ів гарнізоном у Катеринославі (тепер Дніпропетровськ), 10 червня переїхав до Єлисаветграду (тепер Кіровоград), де розмістився у селянській хаті у селі Масляниківці на околиці міста. Тут намагався утворити другий полк УСС, в чому йому перешкодило австрійське командування, що зненавиділо його за виразно проукраїнську лінію та опозицію суворому окупаційному режимові, який накидали Україні Німеччина та Австро-Угорщина після гетьманського перевороту, коли було розігнано Центральну Раду.

Коли була проголошена Західно-Українська Народна республіка, Вільгельм заявив, що він вважає себе її громадянином. Правда, Українські січові стрільці хотіли проголосити його королем Галичини та Буковини (були навіть плани проголосити його королем України), але перемога держав Антанти позбавила всіх Габсбургів трону. Вільгельм деякий час проживав у Василіанському монастирі в Краснопущі, а навесні 1919 року у Станіславові Вільгельм став полковником Українських Січових стрільців. Він командував великим військовим з’єднанням у поході на Київ. У Кам’янці-Подільському був начальником відділу закордонних зв’язків у Головному управлінні генерального штабу армії УНР.

Однак діяльність Василя Вишиваного в армії Директорії була нетривкою. Він вкрай негативно сприйняв укладення Петлюрою в квітні 1920 року Варшавської угоди з Польщею, за якою визнавалась приналежність західних земель, і зокрема Галичини, до Польщі. На знак протесту Вільгельм пішов у відставку і виїхав через Румунію до Чехословаччини.

Саме у цей період відбувся фактичний розрив Вільгельма з родиною. Його батько Карл-Стефан Габсбург на початку 1921 року опублікував у польській пресі звернення, в якому висловив негативне ставлення до проукраїнської орієнтації сина. Він фактично відмовився від свого Вільгельма прилюдно. Це було зроблено з метою демонстрації політичних симпатій до інтересів польської шляхти, тоді як Вільгельм гостро засуджував союз УНР та Польщі, називаючи його не інакше як «неприроднім».

Попри усі намагання родини відбити в сина любов до чужої йому України, Вільгельм з радістю зустрічав та приймав у себе кожного українця, котрий прагнув зустрічі.

«Я не похваляю всієї політики, яку супроти українського народу вела моя родина з постійною кривдою для того ж народу на протязі століть. І тому це був один із мотивів, який спонукав мене піти на службу до українського народу і української республіки, та цю службу я виконаю вірно до кінця, - все одно, на якім становищі поставить мене українська легальна влада і без огляду на те, чи це подобається моєму батькові і нашій родині чи ні.

На всякий випадок, прилюдно зачеплений, мушу прилюдно висловити моє здивування, що мій батько піддався до цієї міри впливам поляків, доля яких не належить до благородних ані у відношенні до народів, які шукають свободи, ані у відношенні до тих, яким вони вічно на колінах присягали вірність.»

Відповідь батьку, яка була опублікована в українській пресі у лютому 1921 року.

Деякий час Вільгельм Габсбург мешкав у Франції та Іспанії, займаючись рієлторською справою. Під час Другої світової війни він, як і всі Габсбурги, рішуче відмовився від співпраці з нацистами і знаходився під наглядом Ґестапо, оскільки існували підозри стосовно його співпраці з англійською розвідкою. Після війни він одружився і продовжував займатися власним бізнесом – мав лакофарбовий завод у Відні. Мав двох синів: Піча і Франца.

Хоча Вільгельм фон Габсбург і відійшов від політичної діяльності, він як переконаний прихильник ідей українського націоналізму постійно підтримував зв’язки з провідниками ОУН. Саме цим він зацікавив радянську розвідку. Їх головна увага була прикута до співпраці Вільгельма з Євгеном Коновальцем до війни та з представниками українських націоналістів після її закінчення.

Коновалець був вбитий агентом НКВД в Роттердамі і радянські органи довгий час не мали ніяких підстав знищувати або навіть арештовувати колишнього архикнязя з огляду на його пасивність в українській політиці. Однак відомості про його контакти з представниками ОУН тримали ім'я Габсбурґа в колі зору сталінської розвідки. Вже по закінченню війни, під час окупації Відня в 1944-1947 рр. радянськими військами, сталінська розвідка вела таємне стеження за ним.

Привід для арешту з'явився, коли якось Вільгельм Габсбург зустрівся з агентом французької розвідки. Ймовірно, французи сподівалися налагодити через Вишиваного стосунки з українським рухом опору в самій Україні і зокрема з представниками ОУН в еміграції.

26 серпня 1947 Вільгельма Габсбурґа заарештовано радянською секретною службою СМЕРШ і перепроваджено до Карл-Баденської тюрми, де велося попереднє слідство. Йому інкримінували шпигунську діяльність із західними державами, союзниками СРСР по антигітлерівській коаліції, та звинувачували в зв'язках з ОУН.

Наприкінці листопада 1947 Вільгельма Габсбурґа перевели до Лук'янівської тюрми Києва, де тривало слідство. Протягом півроку його щоденно допитували, переважно вночі, вимагаючи зізнатися в контактах з оунівським підпіллям та західними розвідками. Однак Вільгельм відмовився видавати прізвища своїх друзів та вигадувати наклепи на соратників по еміграції. Слідчі рекомендували йому 25 років ув'язнення в радянських таборах, однак ця рекомендація і наступний вирок залишилися невиконаними.

Умови утримання в тюрмі та брак медичного догляду призвели до захворювання Василя Вишиваного на туберкульоз, від якого він помер 18 серпня 1948 в тюремній лікарні.

В часи переоцінки діяльності Сталіна16 січня 1989року Вільгельма фон Габсбурга було посмертно реабілітовано.

Невтомний лицар української справи: просвітницька та політична діяльність Василя Вишиваного

“...мені хочеться працювати для України,

і я працюю, доки матиму змогу ”.

Вільгельм фон Габсбург

У Віденському часописі «Neues Wiener Journal» в статті, присвяченій українській проблемі, Вільгельм Габсбург писав: «Український народ має досить внутрішньої сили щоби вибороти собі самостійну, суверенну державу». Вільгельм взявся за українську справу і усі свої вміння та зусилля прикладав для визволення України. Він досконало знав німецьку, українську, англійську, французьку, італійську мови. Окрім знайомства з літературними джерелами в оригіналі, це давало йому можливість спілкуватися з багатьма відомими діячами по всьому світу, бо ще мав він відкриту, щиру вдачу.

За законом Австро-Угорщини кожен член імператорської сім’ї по досягненні 21-річного віку автоматично ставав членом сенату країни. Таким чином, у 1916 році Вільгельм Габсбург став членом парламенту і налагодив там контакти з українськими депутатами, зокрема з головою Української Парламентарної Репрезентації -- Євгеном Петрушевичем. Більш детальніше Вільгельм Габсбург ознайомився з українськими справами після налагодження співпраці з одним із провідних політиків імперії - К. Лужковським. Лужковський був полковником австрійської армії і одним із небагатьох українців, які займали адміністративну посаду в Галичині. Через нього поступово прийшов до розуміння необхідності державного оформлення етнічних українських земель.

У той час мова йшла передусім не про незалежність, а про відокремлення українських земель у складі Австро-Угорської імперії, де б вони мали більше самоврядування і контроль над культурним життям. В цей час також відбулась перша зустріч Вільгельма з урядовими колами країни і, зокрема, головою Генерального штабу - архікнязем Фрідріхом, стосовно перспективи вирішення українських проблем. Ніяких конкретних обіцянок надано не було, однак клопотанням молодого Габсбурга уряд почав звертати більше уваги на справи українців. Для українських політиків у Відні підтримка члена імператорської сім’ї виявилась справжнім благословенням. За протекції архікнязя вдалося призначити міністром охорони здоров’я країни українця Івана Горбачевського.

Згодом Вільгельм познайомився з іншими провідними українськими політиками Австро-Угорщини: Костем Левицьким, Євгеном Олесницьким та Миколою Васильком. Вони, безумовно, підтримували ідею утворення українського коронного краю в межах Австро-Угорщини, а допомога і протекція члена імператорської родини наближала їхні мрії до здійснення. Євген Олесницький вважав залучення архікнязя до української справи найбільшим успіхом українських політиків. Адже, передусім, головною проблемою і завданням українців Австро-Угорщини була нейтралізація польського впливу на політику в Галичині, українізація освіти і, зокрема, відкриття українського університету у Львові. Також розглядалося питання про об’єднання Буковини з Галичиною в одну провінцію або коронний край, де переважало б українське населення.

Велика роль в організації українців відводилося митрополиту Андрею Шептицькому, який ще в серпні 1914 р. надіслав міністерству закордонних справ листа, в якому запропонував план можливої державної організації українських земель. Зокрема, згідно з планами Шептицького, на чолі держави гетьманом України мав стати хтось з імператорської родини Австро-Угорщини. Оскільки у 1917 році Вільгельма Габсбурга вже розглядали як кандидата на булаву, Євген Олесницький підтримав таку ідею. З митрополитом Андрієм Вільгельм фон Габсбург зустрівся у жовтні 1917 року, коли Шептицький повернувся із заслання в Росії.

Перед початком Першої світової війни не існувало одностайності щодо майбутнього українських земель. З одного боку, Австро-Угорщина не хотіла позбутися існуючих українських земель, а з іншого – приєднання мільйонів українців Росії могло б небажано змінити національний баланс в імперії Відчуваючи, що з загостренням відносин з Росією і наближенням війни, ідея поєднання держав в рамках династії Габсбургів може знайти підтримку серед керівних кіл імперії, Вільгельм зацікавився нею і почав шукати підтримку серед урядовців Австро-Угорщини та Німеччини.

Розуміючи, що розбудова великої незалежної держави на даному етапі була маловірогідною, він зосередився на проекті перетворення імперії на федерацію. Передбачалось, що Україна зі столицею в Києві, мала б бути разом з Угорщиною третьою складовою частиною імперії, на чолі якої стояв би ерцгерцог-регент, можливо з династії Габсбургів. Саме на цьому була зосереджена діяльність Вільгельма Габсбурга аж до осені 1918 року.

Особливо активним до українських справ був Василь Вишиваний у час мирних переговорів, що відбувалися між державами Центральної Європи та Українською Народною Республікою (УНР) у Бересті в кінці 1917 – поч. 1918 років. З цього приводу він листувався з головою австрійської мирної декларації, міністром закордонних справ графом О. Черніним, викликав його в одне з сіл під Берестям на переговори, впливав на нього у корисному для української справи напрямку. Був у постійному контакті з українськими діячами та інформував їх про австрійських делегатів щодо української справи

Ухвала про створення коронного краю з автономією українців, як таємний додаток, була включена до мирного договору, який зобов’язував ратифікацію договору до середини липня 1918 року, що одначе, не було виконано австрійським урядом.

Після укладення Берестейського миру, Вільгельм отримав від імператора Карла І командування над Українськими Січовим стрільцями і переїхав на Схід України.

Під час командування Січовими стрільцями він заявляв, що почуває себе українцем, був дуже толерантним та демократичним, вимагав, щоб до нього зверталися «пане ротмістр», а не «Ваша цісарська величність», спілкувався з українським населенням, приймав скарги від селян і їздив з ними до «вищих інстанцій». Сам Вільгельм приймав делегації повстанців і встановлював із ними мирні зв’язки, захищав повстанських отаманів Шинкаря, Шевченка, Зеленого.

Василь Вишиваний відряджав старшини УСС-ів організовувати українські школи на Херсонщині, делегував їх для культурної праці, зокрема видання газет. Чимало стрільців за особистим розпорядженням Габсбурга було відряджено до різних губерній України з метою організації шкільництва. Ця праця набувала загальнонаціонального значення, оскільки землі входили до складу т.зв. Новоросії, яка офіційними російськими чинниками вважалася складовою російського етнотериторіального простору, не зв’язаного з Україною.

Скрізь, де перебували УСС під проводом їхнього іменитого протектора, продовжувалась наполеглива культурно-освітня праця, насамперед серед українського селянства. Ось що писала про цю подвижницьку роботу вдова І. Карпенка – Карого С. Тобілевич: «Під проводом старших, з участю знавців свого діла: артистів, співців і музик, позаводили вони виклади шкільної науки для дітей і дорослих, світляні картини, концерти, театральні вистави й народні гулянки. Було творене спільною працею велике діло культури, що зацікавило й привабило до них усю околицю…»

Національно-культурна діяльність УСС-ів, на чолі з Вільгельмом Габсбургом, сприяла таким чином інтеграційним процесам, які особливо інтенсивно відбувались в добу Гетьманату, усвідомленню українським суспільством ідеї соборності України, об`єднанню усіх її теренів в єдину національно-територіальну цілісність

У час Директорії Василь Вишиваний розпочав формування мережі військових шкіл для армії УНР. Використовуючи своє знання мов, Вільгельм з цією метою налагодив контакти з військовими місіями держав Західної Європи. Однак діяльність архікнязя в армії Директорії була нетривкою. Він вкрай негативно сприйняв укладення Петлюрою в квітні 1920 року Варшавської угоди з Польщею, за якою визнавалась приналежність західних земель, і зокрема Галичини, до Польщі. На знак протесту Вільгельм пішов у відставку і виїхав через Румунію до Чехословаччини.

Повернувшись до Відня, Вишиваний зайнявся журналістикою і літературною працею, видав українською мовою часопис «Соборна Україна». Саме у Відні 1921 року Василь Вишивний видає свою єдину поетичну збірку «Минають дні». У поетичних рядках яскраво відобразились душевні переживання, роздуми, мрії і прагнення автора.

У 1921 році у Відні виникло Українське національне вільно-козацьке товариство, яке обрало головою управи Габсбурга. Серед українських емігрантських монархічних кіл Вишиваний користувався популярністю і розглядався як потенційний кандидат на український трон. Однак у номері «Соборної України» від 19 грудня Вільгельм однозначно заперечив свої претензії на верховну владу в Україні. Проте, це не завадило йому активно цікавитися подіями як в Україні, так і в еміграції. Використовуючи своє ім'я, він намагався знайти підтримку українській справі серед європейських політиків.

У різні часи він зустрічався з представниками української еміграції – Павлом Скоропадським, Євгеном Коновальцем, Євгеном Петрушевичем, В'ячеславом Липинським, Віктором Андрієвським. Хоча ім'я Вільгельма використовували для власних цілей різні емігрантські кола, серед них Габсбурга вважали скоріше замріяним ідеалістом, аніж дієвим політиком.

Нащадок австрійської королівської династії, яка правила понад шість століть, Вільгельм Габсбург став на бік поневоленої на той час української народності, перейнявся її болями і прагненням вивільнитися з-під чужоземних пут.


Після закінчення військової академії, перебуваючи на службі в австрійській армії, він створив одну із перших частин Українських Січових стрільців і став її першим командиром. Обравши собі ім`я Василь Вишиваний під час першої світової війни, він доклав усіх зусиль, щоб зберегти українську військову частину у складі австрійської армії; запровадив національні відзнаки для кожного свого козака - синьо-жовтий напис "УСС-1914", самотужки вивчив українську мову і запровадив її у своїй частині. Василь Вишиваний разом зі своїм куренем пройшов майже всю Південну і деякі регіони Східної України. Там він розгорнув активну просвітницьку діяльність серед місцевого населення.

Вільгельм фон Габсбург – справжній народолюбець із блакитною кров’ю, який заслуговує на нашу добру пам'ять. Його життєвий шлях, сповнений драматичних колізій, високих ідейних поривань і важких душевних потрясінь, ще чекає на нові дослідження та пошуки з використанням усієї сукупності джерел.


Розділ ІІ. Художні особливості поетичної збірки Василя Вишиваного «Минають дні»

Тематика і проблематика збірки

“ Почуваю себе українцем, й інтереси України для мене на першому місці ”.


Усю свою щиру любов до нашої землі Вільгельм фон Габсбург виявив не тільки у боях за неї, послідовному і цілеспрямованому відстоюванні українських інтересів, але й висловив на папері в поетичній формі.

В 1921 році у Відні вийшла збірка його віршів із шевченківською назвою «Минають дні».

Збірка невелика: складається усього з 23-х поезій, у яких автор передає читачеві щирі та теплі почуття до українського краю, який став для нього рідним за зовсім короткий період часу. У кожному рядку, кожному поетичному образі для нас по-особливому відкриваються ті переживання, які охоплюють душу автора, наповнюють його внутрішній світ. Тому щемить серце щоразу, коли перечитуємо вірші із збірки «Минають дні». Особливо вражає той факт, що людина, яка народилась і виховувалася в австрійській сім’ї, а її рідного батьківщиною була інша країна, висловлює таку глибоку любов до України, так щиро переймається гіркою долею нашого народу, шукає виходи і шляхи для покращення політичної ситуації українців у той нелегкий історичний час.

Задум кожної із поезій цікавий і неповторний.

Мальовничість українських гір не залишає байдужим нікого, а особливо Габсбурга. Прекрасні краєвиди, щирі, дружні люди закарбувалися у пам’яті ще юного Вільгельма. І це своє захоплення він передав у віршах.

У вірші «Чорногора» автор показує нам неповторність українських гір.

Сріблом сяє сніг в Карпатах,

А під захід червоніє….

У долині хліб на нивах

Перед жнивом золотіє.

В яснім світлі місяченька

Черемош внизу сріблиться,

Піп-Іван високий, білий

На сторожі там держиться.

Особливо відчувається любов до Гуцульщини у вірші «На полонині». Автор почуває себе щасливим і вільним у горах. Він вважає Гуцульщину рідним краєм, а українська мова звучить для нього як рідна пісня.

Здалека чую звуки тихі

Несуться тужно і поволі.

Звучать вони, як рідна пісня,

Якої ще не чув ніколи.

Україна стала рідною для Вільгельма фон Габсбурга. Він вважає її Батьківщиною і про це відверто пише у своїх поетични рядках.

Василь Вишиваний розуміє, що життя плинне, воно минає. Тож проходять і минають також і ті чудові дні, які він провів на Гуцульщині у Карпатах. У вірші «Рання хвиля» він спочатку по-філософськи показує, який чудовий світ:

Квіти пахучі задумались

І личко вмивають своє,

Сяєвом щастя займились,

Бо сонце їм радість дає.

А потім автор приходить до розуміння, що уся ця приємність минеться:

Птахи збудились, співають

І вітер шепоче гей в сні.

«Дні насолоди минають,

Минають і мрії твої!»

Василь Вишиваний не хоче втратити свій рідний край, а особливо гори, які назавжди залишили слід у його душі. Їх неможливо забути і тяжко покинути.

Його гнітять думки про неволю, у якій опинились такі любі йому українці. Невимовним жалем оповитий вірш «Вірлиний Крик». Спочатку автор показує щасливий край, людей:

Гуде Гуцульщина, співає

Природа вся цвіте,

А Черемош аж грає,

Маржина вся пасе

І смутку хоч тобі на лік:

Здається Божий рай.

Шумить тобі сосна й потік:

Щасливий край, щасливий край!

І так усе було б добре, якби не вороги, які хочуть заволодіти Україною.

І цвів би на покутті досі

Чудовий, ясний май,

Якби у смертному покосі

Не повалився гай.

Поет-борець хоче, щоб його воїни згадали рідних товаришів, які теж колись боролися за кращу долю народу та без вагань вступали до бою.

До збруї! До збруї стрільці!

Товаришів рідних згадайте,

Що, мріють про волю в холодній землі

Всі сили до бою з’єднайте.

Габсбург закликає до повстання, і проводить паралель із козаками

До збруї! До збруї стрільці!

Ви рідну країну спасайте!

Повстаньте, як вірні козацькі сини,

Героями в хату вертайте.

Анафора «До збруї! До збруї стрільці!» -- сміливий заклик. Вишиваний використав її, щоб акцентувати увагу на священній боротьбі за волю України.

Не один вірш Вільгельм фон Габсбург присвятив героям, що боролися за волю для народу. Заслуговує на увагу поезія «Розпука», присвячена вірному товаришеві автора - Василю Сливчуку. Вишиваному тяжко змиритися з тим, що він втратив близького друга: згадує про це з жалем та мукою. Автор звертається до товариша із запитанням про те, чи зустрінуться вони колись.

Не менш цікавою є філософська лірика Василя Вишиваного. Глибокі роздуми присутні у вірші «Потіха нещасного», який автор присвятив собі, намагаючись втішитись у складній життєвій ситуації, коли опинився у румунському полоні. Вільгельм уже не мріє, не вірить, згубив надію на краще, а у його душі панує сум і жаль.

Розплилися мріяні мрії,

Спустошене серце моє

Розплилися найкращі надії,

Минулося з ними життє…

У той час, коли Вільгельма фон Габсбурга, командира УСС, ув’язнюють, і він залишається на самоті зі своїми думками, він створює вірш «Надія», який присвятив гуцулам. На початку поезії автор звертається до хмар і птиць, які йдуть у рідні сторони, щоб вони привітали гуцулів і принесли від них звістку.

О хмари, що в рідні сторони йдете,

Гуцулів від мене вітайте -

О птиці, що в гори на півдні пливете,

З вітанням од їх повертайте.

На чужині Василь сумує, бо усе рідне йому далеко і можливо він більше не зустрінеться зі своєю Батьківщиною.

В неволі самотній я тужу й сумую,

Далеко народ мій і гори –

І, здатний на ласку судьби, тут нудьгую,

Мій Боже, дай знести це горе.

Вільгельм звертається до Бога, бо має надію, що усе зміниться на краще та владнається. Він гіперболізує щасливу годину, яка воскресне між нами і уособлює братерство і волю народів.

Тематично збірка поезій Вільгельма фон Габсбурга «Минають дні» присвячена Україні та українцям. Вишиваний оспівує велич та красу Гуцульщини, що стала йому за другу матір, описує чари карпатської ночі, змальовує дивовижні картини природи, які навіюють то почуття смутку, то радості. Він також піднімає проблему поневолення нашого народу, звертається із закликом до визволення, здобуття свободи, змальовує державницькі змагання українців – братів своїх по світовідчуттю, по шляхетних замірах. По-філософськи розмірковує про плинність часу, життя і смерть, показує страждання матерів, сини яких загинули у визвольній війні.

Художні засоби, поетичні образи віршів Василя Вишиваного.

Якщо не можна вітер змалювати,

прозорий вітер на ясному тлі, -

змалюй дуби, могутні і крислаті,

котрі од вітру гнуться до землі.

Ліна Костенко

Для надання виразності та емоційності образів у своїх віршах Василь Вишиваний часто любив використовував метафори, які, як відомо, завжди сприяли наданню поезії вражень гармонійної повноти життя, звучності поетичного рядка, багатства рим. Джерелом мови поета була народна пісня.

Ще варто зупинитися на вживанні в поезії Вишиваного таких мистецьких засобів як повторення, наслідування природи, синоніміка й епітети. Всі вони створюють дійсно живописні картини не тільки природи, але й навколишнього і особистого.

У кількох поезіях збірки автор за допомогою художніх засобів представляє осінь в образі смерті. Вся природа народжувалася і жила протягом весни-літа. Тепер же прийшла осінь, яка заставляє в’янути осінню квітку і летіли у вирій останнього птаха. У віршованих рядках описується пізня осінь, що плаче дощами. Метафори не просто підсилюють враження від прочитаного, а створюють настрій. Завдяки метафорам перед нами чітко постає сумна картина довгого дня пізньої осені. Усі епітети у віршах підібрані так, щоб викликати жаль і смуток.

Природа гір зачаровує Габсбурга і це відчутно, коли читаєш вірш «У горах». Тут метафорично зображено сонячне проміння, яке «цілує полонину», зорю, яка за «горами біліє», росу, яка «квітоньки цілує», ніч, що «задумалась, банує.» Уся ця розкіш природи розслабляє і милує душу автора, надихає на світлі роздуми, прекрасні думки, вселяє віру в краще майбутнє для України.

З погляду літературної техніки лірика Василя Вишиваного далеко не бездоганна, але не варто звертати увагу лише на технічний бік його творів. Прочитавши його поезії, можна помітити певну схильність до наслідування у чомусь І. Франка, Т. Шевченка, Ю. Федьковича, Б-І. Антонича.

Життя автора збірки поезій «Минають дні» й справді є сумним та важким, тому і вірші, теж сумні та меланхолійні, викликають у читача жаль і тугу. Вони розкривають внутрішній світ автора, його переживання, страхи та надії, бажання, показують чого найбільше хоче Василь Вишиваний, до чого прагне, чим живе.

Висновки

Надзвичайно цікавою в історико-літературному процесі України є постать престолонаслідника знаменитої династії Габсбургів, австро-угорського принца, - Вільгельма фон Габсбурга, знаного серед сучасників як Василь Вишиваний.

Як член австрійського парламенту він активно працював на підтримку українських інтересів: для наших політиків у Відні це було справжнім благословенням.


З 1921 року Вишиваний перебував в еміграції, підтримуючи контакти з колишніми членам українського уряду та продовжуючи шукати шляхи визволення України з-під ярма чужинців.

Життя Вільгельма фон Габсбурга - Василя Вишиваного не було легким: не один раз він потрапляв у прикрі ситуації через свою відданість українській справі, втратив спадок і розірвав стосунки з родиною та закінчив свій шлях у 1948 році в одній із сталінських катівень на милій його серцю землі.

І ще одним проявом великої симпатії до поневоленого українського народу стала збірка поезій Вільгельма фон Габсбурга «Минають дні», видана у Відні в 1921 році з посвятою: «Борцям, що впали за волю України».

У поезіях збірки Вишиваний переосмислює своє життя, перемоги і поразки, роздумує про те, чим ще міг би послужитися українському народу.

Отже, без сумніву, Вільгельм фон Габсбург проявив себе не тільки у політичній, а й у літературній діяльності. Його творча - спадщина маленький камінчик у будівлі української літератури, але історія нашого слова не буде повною без згадки про нього.