Blind Shall Sind. Me. Sharpt. Arnonk, New York, London, England, 1998. 360 p. 1 книга

Вид материала

Книга

Содержание Цісару – цісареве, писару – писареве Віктор Давидюк Музично-етнографічне дослідження про минуле Марія Загайкевич

Подобный материал:

• Russian Military Intelligence in the War with Japan, 1904 Secret Operations on Land, 96.43kb.
• Исследования саскии сассен, 277.9kb.
• Правительства Российской Федерации от 27 марта 1998 г. №360 «О федеральных правилах, 3044.34kb.
• Еских пар linda Berg-Cross couples therapy the Havorth Clinical Practice Press New, 7750.2kb.
• Oxford University Press, 1990, издал недавно свою новое исследование, 114.02kb.
• 360 + = 40 540 = 400 70 = 360, 55.78kb.
• Тел. 360-84-65, факс 360-89-60, 69.61kb.
• Practical Chess London Gambit Publications Ltd 1998 нам рассказ, 678.17kb.
• Программа 5 декабря 2010 года Прибытие и регистрация участников в отеле London Marriott, 155.5kb.
• Практикум по составлению опросной анкеты. Оценка 360 градусов, 297.47kb.

рецензії

Українські менестрелі (сліпі кобзарі та лірники)


Kоnonenko N. Ukrаinian minstrels and the Blind Shall Sind.

ME. Sharpt. Arnonk, New York, London, England, 1998. – 360 p.¹


Книга Н.Кононенко є чи не найпершою монографічною спробою донести до світового англомовного читача світлий образ традиції українсь­ких епічних співців-бандуристів, кобзарів та лірників. Саме цей факт, вла­сне, і робить її вагомим внеском до скарбнички кобзарознавства взагалі й до кобзарознавської україністики зосібна. Добра поліграфія, відмінний папір, гарні й рідкісні світлини лише підсилюють це враження.

Авторка, що є шанованим й досвідченим дослідником-філологом, на під­ставі значної кількості опрацьованих (на жаль, не завжди критично. – М.Х.) джерел аналізує репертуар, описує історичні, соціальні та психолого-перцептивні аспекти функціонування традиції кобзарів у період "вершини" її розвитку (1850-1930 pp.), робить слушні, що збігаються із багатьма вже не­одноразово висловлюваними в науці, виснов­ки, як-от: про "неодмінне прави­ло бути сліпим для менестреля" (тут, як і у всій праці, очевидно, йдеться про сліпого кобза­ря чи лірника. – М.Х.), про епос, який нерідко "набуває такої політичної ваги, що робота над його дослідженням стає майже неможливою щоразу, як тіль­ки-но політична атмосфера загострюється" (с. З ), що "українські менестрелі були чимось більшим, ніж жебраками" (там само) й що "ця професія була вод­ночас і почесна і принизлива" (с. 15 ) та ін.

Однак, як тільки судження авторки виходять за рамки її власної фахової компетенції, одразу ж з текстом відбуваються якісь дивні метаморфози: від не­точного, суперечливого до дилетантського і, навіть, смішного. Саме тому, напе­вно, "проблеми розвитку традиції", "те, що вона має вміщувати та як існувати, є зараз найсуперечливішим (і, зрештою, не лише для шановної п. Н.Кононенко. – М.Х.) питанням" (с. 4). Бо, скажімо, з етноорганологічного погляду, кобза і бан­дура – це класифікаційно цілком різні типи інструментів, а версія про "кобзу, яка перетворилася в асиметричну бандуру" (там само), давно і безнадійно заста­ріла. Як, вочевидь, і повторювані (за Б.Кирданом та іншими дослідниками) намагання шу­кати витоків українського думового епосу "ближче до 1400 р." (с. 3). Сучасна наука дедалі послідовніше дотримується гіпотези, що вже давно, здається, стала аксіомою, про спадкоємність давньоукраїнської билинної та пізнішої думової епічних традицій (С.Грица, Г.Ткаченко, А.Іваницький та ін.).

Ще суперечливішими є погляди Н.Кононенко на сучасний стан кобзарства: оста­н­нім і єдиним кобзарем вона хибно вважає дуже поважаного в Україні академічного бандуриста Павла Супруна на тій лише підставі, що "він є справді сліпим" і" відтворює кобзарський репертуар". Факти, що цей виконавець "з часом переїхав до Києва для навчання в консерваторії" (гра на бандурі, вокал), грає на модернізованій хроматичній бандурі з перемикачами тональностей, репертуар перейняв головно з радіо від академічних бандурис­тів, співає "оперним", пo-ака­де­міч­но­му поставленим голосом, "часто виступає без оплати" (зауважимо, що все це риси, які, власне, й відрізняють академічний тип сучасного бандуриста від традиційного. – М.Х.) не заважають, проте, автор­ці монографії ідентифікувати цього справді дуже високопрофесійного академіч­ного бандуриста як "посередника між минулим і майбутнім українського кобзарства". Складається враження, що п.Кононенко невідомо, що останні кобзарі-автентики були фізично винищені у сумнозвісних 1930-х роках або ж насильницьки перетворені в "учасників совєтської художньої самодіяльності", а ви­школених у консер­ваторіях академічних бандуристів та й навіть реконструкторів автен­тич­ної традиції вважати "кобзарями", даруйте, просто смішно! Та й у своїй ве­ликій біді-сліпецтві дорогий нам усім Павло Степанович серед сучасних банду­ристів не єдиний: Б.Антоненко, Л.Мол­нар, А.Ус та ін.

Важко погодитись та­кож і з висловленим у книзі твердженням, що "наявність жінок-менестрелів свідчить про те, що ця професія притаманна всім виконавцям, незважаючи на стать" (с. 10). Загальновідомо, що в традиції якщо інколи й траплялися бандуристки (чи, скажімо, скрипальки), то це було радше великим винятком із правила, ніж самим правилом.

Авторові "Українських ме­нестрелів", гадаю, "іноді важко відрізнити думу від історичних та релігійних опові­дальних пісень, що мають схожу тематику" (с. 23) тому, що визначальним в українській кобзарознавчій думці, зазвичай, вважається не сюжет­но-тематичний, а формотворчий, компо­зиційний (астрофічність) принцип побудови. Сумно (і, даруйте, знову смішно) читати співчутливо-авторське: "клеймо жебрака прикріпилося до менестрелів" чи "більшість менестрелів розглядали музичну практи­ку як свій моральний обов’язок, як своє служіння суспільству і не переставали співати після того, як отримували достатню кількість грошей" (с. 40). Згодьмося, воістину американський (чи то пак, американізований) спосіб ін­терпретування української ментальності! Адже для українця страшнішим від жебрацтва плотського є злидарство духовне, невігластво й відхід від християнських заповідей і канонів усного статуту традиції, що, власне, й спричинило су­часну кризу традиції в умовах войовничо-атеїстичного та шовіністично-велико­державницького її переслідування.

Перелік неточностей, суперечливих, суб’єктивних і нефахових оцінок, ви­слов­ле­них у монографії Н.Кононенко, можна продовжити. Однак і зазна­чених, вочевидь, досить, аби відчути, що вони переважають над висновка­ми і судженнями вдалими, об’єктивними. Окрім того, книга потребує рецензії англомовного фахівця-україніста, доброго знавця традиції кобзарів і лірників, яким є, наприклад, д-р Вільям Нолл (США), а також ґрунтов­нішого розгляду структурно-ти­по­ло­гіч­ного, історико-соціо­ло­гічного (тут зачеп­лено лише етноорганологічний й частково – етнофонічний ) та інших її аспектів. І лише тоді, можливо, вдасться остаточно визначити, що перед нами – цінне наукове монографічне дослідження про традицію і виконавську практику безта­ланних, але славних "українських гомерів", чи поверхова любительська філолого-белетристична праця.


Михайло Хай,

кандидат мистецтвознавства,

доцент кафедри музичної фольклористики

НМАУ ім. П.Чайковського

Цісару – цісареве, писару – писареве

Лановик Мар’яна, Лановик Зоряна.

Українська народна словесність. – Львів: Літопис, 2000. – 614 с.


Якщо коваль береться за столярування, хвалити його за це, ганити чи бити по руках? Схоже, саме така дилема стояла перед автором передмови до книги "Українська народна словесність" професором Романом Гром’яком. Тим-то свою роль у її бла­го­сло­венні в світ обмежив обов’язками наукового редактора.

Для досвідченого Майстра не секрет, що ковальство і столярство – таки дуже різні речі. Не менш відрізняються й порівняльне літературознавство та теорія літератури, які штудіювали Мар’яна та Зоряна Лановики в аспірантурі, від фольклористики. Бо ж відомо, що й жанри то різні, й інструментарій зовсім не той. Більше того, методологія фольклористики з’явилася на світ, коли літературознавство було справою смаку чи вподобань.

Тож певно, що навчальний посібник, який науковий редактор зводить до рівня навчально-методичного видання, дався авторам не легко.

Потреба в новому підручнику з фольклору назріла давно. Попередній – "Українська народнопоетична творчість" – за авторством М.Грицая, В.Бойка та Л.Дунаєв­ської став раритетом. Крім того, чимало його положень потребують концептуального переосмислення, хоча свого часу він, безумовно, заслуговував на похвалу вже хоча б із того погляду, що детально зорієнтовував студентів на штудіювання багатьох класиків української фольклористики, хоч, певна річ, і не згадати багатьох був просто приречений.

1990-і роки висунули нову концепцію розвитку фольклористики, яка вимагала глибинного методологічного переосмислення всіх засадничих понять науки про усну народну словесність. Відтак авторський підручник з фольклористики вважався зух­вальством. Могло йтися лише про колективні. Такі проекти досі існують на рівні протокольних рішень в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Рильського НАН України, у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка та Львівському національному університеті імені Івана Франка. Але кожен із авторських колективів вочевидь остерігався критики колег з фольклористичного цеху.

Про це не знали молоді тернопільські літературознавці, яким доручили читати цей предмет на музично-педагогічному факультеті Тернопільського державного педагогічного університету імені В.Гнатюка, – Мар’яна та Зоряна Лановики. От узяли собі та й видали підручник. І жодної тобі опозиції. І жодної рецензії. Загальне враження фахівців – книга товста. От і усе. Тобто не настільки вона нова і цікава, щоб прочитати повністю.

Єдина дуже коротка і зважена рецензія на книгу – передмова профе­сора Романа Гром’яка. Відомий літературознавець оцінив її як навчально-ме­то­дич­ний посібник з усіма похибками, що випливають із особливостей жанру, авторів він представив як таких собі україно-англомовних інтелектуалів – "неофітів", які, за зав­данням кафедри, шукають методичного прориву в галузі фольклористики. Причому суто в рамках університетського проекту з навчально-методичного забезпечення викладання дорученого їм предмета на музично-педагогічному факультеті. Не знаю, чи знав шановний професор, що анонсоване ним навчально-методичне забезпечення планується видати тисячним накладом. Багатенько як для факультету. Відтак є всі підстави говорити про це видання як про навчальний посібник, рекомендований Міністерством освіти України, який розрахований на значно ширше застосування, ніж у межах одного навчального закладу.

На універсальність претендує і те коло питань, які спробували порушити автори посібника: магія, міфологія, релігія, методологія фольклористики, періодизація фольк­лору. Інша справа, що деякі із зазначених тем важко втиснути в поняття "українська народна словесність", задеклароване в його назві. Приміром – "обряди, пов’язані з будівництвом дому та новосіллям", "форми функціонування молодіжних громад". Під останніми автори мають на увазі вечорниці, посвітки й досвітки, які чомусь називають ще й драматизованими календарними дійствами. Байдуже, що фольклористи вкладають у це поняття "дідів", ходіння з конем, козою, ведмедем під час новорічних обходів. Можливо у зв’язку з такою підміною понять народна драма ні в родовому, ні в жанровому аспекті усної народної творчості в посібнику не розглядається. Що ж до самих авторських переосмислень жанрової системи фольклору, то тут автори виявляють таку сміливість, що не доведи Боже, щоб це трапилося на їхньому рідному поприщі в галузі літературознавства. А так поки що все тихо. Фольклористи мусять зрозуміти, що мають справу з "неофітами".

Це легко пізнати по тому, що фінський піонер історико-географічного методу К.Корн у них стає К.Круном (с. 55), неври – плем’ям наварів (с. 425), світогляд європе­й­ського населення упродовж епох розглядається в одній площині з культом коваля та "культом вогняного напилку" (с. 59), а то й узагалі з вигаданим авторами культом орача (с. 60).

Відсутність фахової підготовки відчувається і в "напиханні" посібника непідтвер­дженими гіпотезами. Ніби змагаючись зі сміливістю визнаних авторів у тому, хто більший дух, молоді літературознавці дають волю і власній народознавчій уяві. Так, у яйці вони виявляють об’єкт поклоніння, в музиці, русі, танці – інші культи тощо.

Та далеко не з неофітською невправністю автори посібника перекреслюють усе, що можна охопити поняттям "радянська школа", вважаючи її основними характеристиками "деградування, ледь жевріюче існування", забуваючи при цьому, що винесені в анотацію поряд з Е.Тайлором та Дж.Фрезером "зарубіжні вчені" В.Пропп та О.Фрей­­денберг є органічною частиною цієї школи. І хоч "неофітки" закликають "залучити новітні методології до вивчення та аналізу української усної народної творчості" (с. 52-53), смію зауважити, що там, де перемогли К.Леві-Строс, З.Фройд і К.Юнг, фольклористики як науки взагалі не існує. Виняток – ритуально-міфологічний метод. Одначе саме він і становив основу "радянської" фольклористики 80-90-их років ХХ ст. Тож, може, нехай собі жевріє?

Що ж до новацій авторів, то вони не просто сміливі. Тут недалеко й до абсурду. Виявляється, зовсім неважко придумати новий жанр – водохресні пісні. Для цього достатньо зауважити поодиноку щедрівку з мотивом біління полотна в ополонці та підвищити в ранзі до жанрового статусу. Неважко встановити, що гаївки за змістом поділяються на тотемічно-культові й міфологічні (с. 144). Крім трьох загальноприйнятих і визначених фахівцями-етнографами циклів весільного обряду придумати ще один свій – приготування до весілля.

При цьому не обов’язково вникати у те, що більшість вітальних пісень з мотивом сватання, до яких належить і так звана "водохресна", існують ще з дохристиянських часів, а ті, які створені навіть пізніше, суворо дотримувалися старого канону, тому жанру "водохресних" пісень не може існувати навіть у принципі. Існували щедрівки, які виконувалися від Святвечора до Водохрещ.

Що ж до тотемізму, то в ньому варто було б спочатку розібратись самим авторам. Тоді б не з’явилось на світ не лише тотемічно-культових гаївок, а й багатьох інших нісенітниць з означеннями тотемний, тотемічний, тотемістичний, які подаються в книзі як синоніми. Адже весь секрет у тому, що тотемізм визнається усіма сучасними дослідниками як світогляд давніх мисливців, панівна ідеологія епохи мезоліту. На той час єдиним тотемом в лісовій частині Європи вважався вовк. І вбачати сліди тотемізму в зайчиках, соловейках і зозулях, більше того – в дубах, березах, вербах і калинах – це з розряду поетичної фантазії.

Коли ж "відголосся тотемічних вірувань" вбачається в залученні до андріївського гадання собак (с. 93) або ж тотемічний соловейко пов’язується зі сфальсифікованим Дажбогом у веснянці "Ой ти, соловейку" (с. 148) чи ж "з тотемними віруваннями (точніше, тотемістичними. – В.Д.) пов’язаний звичай випасати коня на свіжій зажинковій стерні" (с. 178) – то це просто весело і жодному аналізові не піддається.

Посібник би тільки виграв, якби його автори ще не з’ясованих питань фольклористики взагалі не торкалися. Хай би студенти краще самі дошукувалися до того, що таке міфологія, анімізм, тотемізм... Може, один із десяти знайшов би потрібну книгу, а в ній правильну відповідь. А так усі мусять сприймати за належне твердження на стор. 205 про "тотемні міфологічні часи", а на інших сторінках, що тотемізм і міфологія – це дві різні стадії людського світогляду. А хтось може б спостеріг, що різні за походженням уявлення між собою не взаємодіють, а відтак "своєрідної тотемної жерт­ви Перунові", яку автори вбачають в жниварському обряді "бороди" (с. 179), не було ніколи, як і "тотемно-анімістичних елементів". До речі, знову ж таки, якщо анімістич­них, то відповідно – й тотемістичних: анімізм і тотемізм мають однакові моделі для подальшого словотвору. Тотемними можна називати лише об’єкти тотемічних поклонінь.

Для навчального посібника знання основної термінології – це "букварний період". Без цього всі подальші побудови не матимуть на чому триматися. Якщо ж автор, м’яко кажучи, не зовсім орієнтується в тому, про що пише, то всі умовиводи виглядають не більше, як "на хлопський розум".

Щоб не втомлювати читача занадто прискіпливим аналізом тексту, наведу ще один промовистий приклад.

Пишучи про родинну обрядовість, автори "видають", наприклад, такий пасаж: "При переселенні в інший дім (а це у період кочування племен, як правило, було пов’язано з переселенням на іншу територію, часто значно віддалену від місця попередньої стоянки), люди переселялися у світ "чужих" (інший ліс, річка, поле тощо – відтак – інші духи, що володіють цією територією), який згодом, після виконання певних ритуалів, повинен був стати своїм" (с. 200).

Про яку епоху тут ідеться? Неоліт відзначається осілістю племен, отже тоді вже майже не кочували. Мезоліт? Але в ньому не переселялись у новий дім, бо робили тимчасові помешкання в межах племінних територій. А, отже, ні ліс, ні річка не могли вважатися чужими. Та й віри в духів-господарів у мисливців тундри, які перебувають на тій стадії, що й людність мезоліту, не спостерігається, їх місце займають звірі-тотеми. Хрестоматійні істини навіть для студента.

Безумовно, писати про все це по-старому не можна. Сповідуючи історико-риту­а­ліс­тичний принцип, треба писати як М.Грушевський, О.Фрейденберг, В.Пропп чи В.Петров. Безумовно й те, що для цього спочатку варто освоїти хоча б тих же шанованих М.Грушевського, О.Фрейденберг, В.Проппа й В.Петрова, а також тих археологів та етнографів нової генерації, які вже знають значно більше, ніж знали про давні епохи М.Грушевський та В.Петров.

Може, тоді б було не, "як на хлопський розум".

Поряд з необізнаністю – надмірна категоричність авторів. Виходить, як у Шевчен­ка: "І все те бачив і все знаю". А насправді, багато новацій на рівні не найкращих робіт учасників конкурсів Малої академії наук. Наприклад, у пісні "Горіла сосна", яку автори вважають весільною, на їхню думку "чітко" (підкреслення наше. – В.Д.) простежується згадка про жертвоприношення молодих дівчат, яких прив’язували волоссям до дерева і підпалювали як жертву духові лісу. Хоча остаточно не з’ясовано, яким чином цей ритуал був пов’язаний із весільним обрядом (можливо, як форма шлюбу з деревом – духом лісу).

Насправді автори сплутали два тексти – купальської пісні "Горіла сосна" та балади "Їхали козаки із Дону до дому " (с. 225). Тож вийшло, як у тому анекдоті про Чапаєва, який возив із собою дві книжки, які читав між боями поперемінно: одну – про Аньку Кареніну, другу – про Муму. А ось, у якій із них Герасим собачку під поїзд кинув, так і не зміг згадати.

Подібних, м’яко кажучи, неточностей у посібнику хоч відбавляй. Примовки ототожнюються із замовляннями (с. 87), колядки й щедрівки – синоніми (с. 123), народна обрядовість спочатку зводиться до двох ритуалів – жертвоприношення та ініціації (с. 80-82), але згодом з’являється третій ритуал – сіяння (с. 115).

Особливо багато уваги автори посібника приділили питанням класифікації. З літературознавчим запалом вони взялися за дефініції різних фольклорних явищ, навіть не задумуючись над тим, що для цього це явище треба окреслити, не сплутати з іншим, як це сталося, наприклад, із жанром бувальщини. На думку авторів, "від народних оповідань бувальщини відрізняються лише фантастичним компонентом", хоча, якщо вірити очам своїм, то далі пишеться, що "установка на достовірність зображуваних подій закріплена", в чому ви думали? А "в назві "бувальщина" (с. 546). І жодна дефініція тут не допоможе. Біле – це чорне, а чорне – це біле. Повна ідентичність.

Просто шкода, як подається в посібнику казка. Під яким кутом зору її тільки не аналізують, як не членують. Вкотре уже випливають відомі "тотемічні" вірування (с. 423), яких у ній нема й близько, з’являється авторська класифікація на основі предметно-тематичного принципу поділу, який надається тільки для рубрикації матеріалу, але в жодному разі не для теоретичної класифікації. В солом’яному бичкові, не зважаючи на його "тотемічну" основу (бо ж бичок), вбачається "дідух", що уособлює Духа поля (с. 429). Єдине, що тут можна залишити, то це розділ про зв’язок чарів­ної казки з іншими жанрами. Тільки на підставі чого зроблено висновок, що вона є кон­тамінацією інших жанрів (с. 475), так і не зрозуміло. Принаймні із самого розділу це не випливає. Дивно чути й про те, що мотив ініціального відправлення дівчини в ліс перейшло в казки з колядок (с. 123). Якщо це так, то чарівна казка – один із наймолодших епічних жанрів. Тільки ж чи хтось погодиться це сприйняти на віру. Адже, за подібною логікою, колядки мусили б бути притаманні китайцям, японцям, індусам – усім, кому принаймні відомі чарівні казки.

Вся причина в тому, що навіть найзагальніші закони фольклористики авторам не відомі. Вони взяли на себе непосильну ношу – створити підручник. Насправді ж видали власний конспект випадково підібраних праць, у тому числі й далеких від фольк­лористики. Осмислити усе це не було часу. Звідси – розлогі цитування (див. наприклад, с. 83), некритичне засвоєння положень, які суперечать одне одному, звідси – посилання на передмови до фольклорних збірників поряд з ігноруванням монографіч­них праць тих самих авторів, як у випадку з О.Бріциною, монографія якої про соціаль­но-побутову казку навіть не згадана, фрагментарність багатьох тем.

Непогане враження справляють лише ті розділи, які написані на основі якогось одного джерела, як "Билини" чи "Пісні літературного походження". Добре виписані й питання поетики. Багато ж у чому іншому, особливо в ритуалістиці та історії фольклору, автори посібника поки що учні. На жаль, перелік цих тем і питань зайняв би ще чимало місця.

Для студентів такий посібник і завеликий, і затяжкий. До того ж у ньому відсутнє концептуальне бачення предмета. Відтак, складається враження, що автори мимоволі "прагнули" створити такий навчальний посібник, який би студент засвоїти не зміг. А якщо все-таки знайдеться десяток-другий на всю Україну, які зуміють осягнути неосяжне чи бодай визубрити пропоновані понад 600 сторінок? Як тоді оцінювати на іспиті подіб­ні знання, виявлені у заочників, які читають усе, що знайдуть? Як враховувати засвоєні з цього підручника теоретичні положення при вступі до аспірантури? Чи сприймати за належне існування жанрового різновиду військово-історичних гаївок, під якими маються на увазі стрілецькі, щодо фольклорності яких ще нема однозначної думки (с. 156)? Чи погодитися з тим, що дріботушки й коломийки належать до танкових пісень? Адже танок – це хоровод, а дріботушки виконувалися винятково в парному танці. Чи під "піснями про трагічні сімейні обставини" розуміти тільки вдовині й сирітські пісні? Чому тоді не балади про сімейні відносини, які трагічні не мен­ше? Чи вірити, що існує якась культово-анімістична (міфологічна) казка (с. 422), а що це таке, я так і не зрозумів?

І врешті, чи достатньо наукового авторитету двох початкуючих літературознавців, для яких цей посібник перша колективна праця з фольклористики, щоб подібні класифікації набули чинності? Чи може цей авторитет вдасться компенсувати авторитетом міністерства, яке видало рекомендацію на цю працю, не зауваживши, що серед її рецензентів нема жодного фольклориста?

Тим часом непокаране зухвальство знайшло своє продовження. "Українська народна словесність" Мар’яни та Зоряни Лановиків перевидана масовим тиражем уже як підручник. За рекомендацією все того ж міністерства. І з тими ж таки помилками. Єдине, на що лишається надія, то це на дуже високу ціну – не всі куплять. Та все ж таки vivat academia, vivat professore!


Віктор Давидюк,

доктор філологічних наук,

професор кафедри української літератури

Волинського державного університету імені Лесі України


Музично-етнографічне дослідження про минуле,

спрямоване у майбутнє


Довгалюк Ірина. Осип Роздольський: Музично-етнографічний доробок. –

Львів: ТеРус, 2000. – 154 с.


Є наукові монографії, поява котрих сприймається як веління часу, відповідь на загальні потреби суспільства. До них можна віднести і працю Ірини Довгалюк "Осип Роздольський: Музично-етнографічний доробок". Її зміст, на перший погляд, обмежений досить вузькими тематичними рамками – висвітленням діяльності конкретної особис­тості, однак насправді проектується на широку проблематику, актуальну для нашого сьогодення.

Видатний український філолог-інтелектуал Юрій Шерех-Шевельов, пере­фра­зо­ву­ю­чи відомий вислів давньоримського філософа Катона, твердив: "Карфаген нашої провінційності мусить бути зруйнованим". Справді, для просування вперед україн­ського суспільства і, зокрема, його культури, треба позбутися провінційної меншо­вар­тос­ті й обмеженості, що в мистецькій сфері виявляється у двох іпостасях: або надмір­ного захвалювання незначних, часто другорядних дилетантських здобутків, або ж навпаки – в недооцінці надбань національної культури та її представників.

Оминути "Сциллу і Харибду" провінційної ментальності, виробити об’єктивний погляд на розвиток культурних процесів в Україні, можна лише, спираючись на конкретну фактологію та скрупульозний аналіз мистецьких явищ у загальносвітовому контексті. І саме такий напрямок дослідження вибрала Ірина Довгалюк, розглядаючи неординарну постать Осипа Роздольського та його вагомий внесок не тільки у вітчизняну, а й світову музичну культуру.

Діяльність Осипа Роздольського, котрий майже 50 років віддав активній фольклористичній збирацькій діяльності, авторка намагається висвітлити багатогран­но й багатоаспектно, користуючись різними методами наукового аналізу. Внаслідок цього праці притаманне цінне і досить рідкісне поєднання детальних архівних досліджень із широким культурологічним поглядом на сутність проблеми.

Привертає увагу ґрунтовна джерелознавчо-фактологічна база книжки. Окрім широкого (можна навіть сказати вичерпного) використання бібліографічних даних, авторка вводить у науковий обіг велику кількість нових матеріалів, виявлення котрих стало можливим внаслідок скрупульозного вивчення фондів, де зберігаються фоновалики та рукописи фольклориста. Все це надає положенням і висновкам, викладеним у монографії, достовірності та умотивованості. До речі, авторка виявляє гідну подиву прискіпливість, навіть надокучливість (і це добре!) у дослідженні тих чи інших фактів. Прикладом можуть бути її роздуми над кількістю пісенних записів, котрі зробив О.Роздольський. Зіставляючи різну, часто суперечливу інформацію в літературі, власні архівні спостереження, Ірина Довгалюк переконливо стверджує: цих записів не менше 8-9 тисяч зразків.

Деталізовані аналітичні розділи межують з тими, де в загальних рисах представлено ситуацію в науці про музичний фольклор на терені Центрально-Східної Європи, в тому числі й України, протягом ХІХ-ХХ ст. Варто підкреслити уміння авторки стисло й логічно, не заглиблюючись у зайві деталі, і, водночас, вичерпно накреслити лінію розвитку загальноєвропейської етномузикології, визначити історично обумовлені три етапи її функціонування. Перший – створення збірників, які мали передусім ужиткове, побутово-прикладне значення, другий – поява фундаментальних репрезентативних ви­дань народних наспівів, і третій, що характеризується появою пісенних зводів.

Значення творчої спадщини Осипа Роздольського Ірина Довгалюк аналізує в кіль­кох ракурсах. Відповідно до зазначеної у назві монографії спрямованості теми вона, ясна річ, зосереджує увагу передусім на записах народних мелодій. Проте не обмежується лише цим. Слушно трактуючи народну пісню як синтетичний художній організм, де слово і наспів становлять нерозривне ціле, авторка часто торкається філологічної проблематики. Вельми цікаві розділи, присвячені входженню у фольклористичну практику фонографа і пов’язаних з цим дискусій. Адже Роздольський є по суті першим дослідником на терені Центрально-Східної Європи, що започаткував широкомасштабне звукове документування музичного фольклору за допомогою цього апарату. І тим самим був одним з перших у світі, хто проклав дорогу механізованому запису народних мелодій, яке завдяки удосконаленню технології стало у наш час домінуючим.

Постать Роздольського розглядається у контексті діяльності Етнографічної комісії Наукового Товариства ім. Т.Шевченка, показана у його взаємозв’язках з такими велетнями української культури і видатними представниками етнології, як Іван Фран­ко, Філарет Колесса, Станіслав Людкевич, Володимир Гнатюк. Варто підкреслити плідність співпраці Осипа Роздольського з одним із найвидатніших українських композиторів Станіславом Людкевичем. Автор грандіозних вокально-сим­фо­ніч­них і симфонічних полотен, численних хорів, солоспівів, камерно-інст­ру­мен­таль­ної музики, творець вражаючих інтерпретацій поезії Т.Шевченка (симфонія-кантата "Кавказ", кантата "Заповіт" тощо) був водночас видатним фольклористом-про­фе­сі­о­на­лом, вдумливим дослідником української народної творчості. Результатом спільної праці Роздольського з Людкевичем стала поява збірника "Галицько-руські народні мелодії" (Етнографічний збірник Наукового товариства імені Шевченка, т. XXI, 1906, XXII, 1908). Він містить понад 1500 пісень з їхніми різними мелодико-поетичними варіантами. Автори концентрували увагу передусім на цінних зразках давнього автентичного (селянського) фольклору. Однак не нехтували й т. зв. новотворами (наприклад, жовнірськими піснями), тим самим на практиці заперечили "модну" у той час теорію відмирання народної творчості. Застосована у збірнику систематизація пісень за метроритмічними ознаками, незважаючи на її деякі негативні властивості (відсутність повних текстів, невкладання більшості українських народних наспівів у чіткі метроритмічні схеми), була новаторською і мала свої відчутні переваги. Йдеться передусім про орієнтацію саме на музичний матеріал, спробу виявити його науково обґрунтовані видові характерні риси. До речі, з погляду сучасності подібний підхід до упорядкування пісенної маси має ще один позитив: він зручний для комп’ютерного опрацювання.

Збірник "Галицько-руські народні мелодії" став етапним для української етному­зи­кології, зайняв чільне місце серед новаторських праць передових вчених-фолькло­рис­тів ХХ століття (І.Крон, Л.Куба, Б.Барток, Є.Ліньова, Ф.Колесса, А.Хибінський).

Значення праці І.Довгалюк полягає не лише у розкритті важливої сторінки історії української культури. Вельми істотним є й те, що вона націлює на активізацію праці в галузі етномузикології як щодо збереження дослідницької спадщини, так і поповнення її новими здобутками.

Ірина Довгалюк володіє по-справжньому щасливим талантом напрочуд чітко викладати свої думки, висловлюватися стисло і ясно, причому добірною українською мовою. Відтак, незважаючи на складність проблематики, праця читається легко, є цілковито зрозумілою для широкого загалу.

Тож можна сподіватися, що книжка знайде свого читача, увійде в актив етномузикознавчої літератури. А її авторка, гадаю, успішно продовжуватиме свою плідну працю на науковій ниві.


Марія Загайкевич,

доктор мистецтвознавства, професор


* * *


Луканюк Богдан. Народна музика Галичини та Володимирії:

Матеріали до нотографії (1790-1950). – Львів: ТеРус, 2001. – 68 с.


Поява нових науково-довідкових видань джерелознавчого характеру – проблема, яка давно вже назріла в українському етномузикознавстві. Відомо, що однією з пе­ред­умов будь-якого наукового дослідження є створення ґрунтовної джерелознавчої бази, тому сьогодні перед українським етномузикознавством постає завдання – відновити (а десь і започаткувати) функціонування допоміжних дисциплін, як от: бібліо- та нотографії, текстології, архівістики, музеїстики тощо.

Музична бібліографія та нотографія чи не найменш розвинені в Україні. Це зумовлено характером функціонування, темпами розвитку самої науки як музикознавчої, так і загальнобібліографічної.

Як самостійні гілки, ці науково-допоміжні дисципліни почали функціонувати в Україні лише з першої третини ХХ ст.; до цього часу нотодруки фіксувалися лише в загальних бібліографіях і внаслідок нерозробленості тогочасної методики опису губи­лись там серед маси книжкових та періодичних видань. Тому сьогодні їх іноді немож­ливо виокремити, не кажучи вже про численні помилки та різночитання в описах.

Не дивно, що в роботі з нотними джерелами виникають проблеми як теоретично-методичного, так і практичного характеру, які формулює і частково вирішує упорядник рецензованого каталогу та автор передмови Богдан Луканюк. Публікація, підготовлена проблемною науково-дослідною лабораторією музичної етнології при Львівській державній музичній академії ім. М.Лисенка, зацікавить читача не лише змістом, а й якістю поліграфічного виконання.

Каталог складається з передмови, основного реєстру ("Літопис", що охоплює близько 300 бібліографічних описів нотних видань), додатка з переліком недатованих видань і трьох допоміжних покажчиків (імена, назви та місця). У каталозі прийнято хронологічне розташування матеріалу від 1790-х до 1950-х років. Територіальна оз­нака охоплюваного матеріалу – межі давньоруського Галицько-Волинського королівства.

Увагу привертає обширна передмова, де, за висловом автора, "…в найзагальніших рисах накреслений проект" створення вичерпного і загальнодоступного корпусу всіх задокументованих фактів музичної культури усної традиції в Галичині та Володимирії. Логіка та чіткість висловлювань, аргументація необхідності здійснення цього універсального проекту, без сумніву, переконують у цьому. Але які ж конкретні шляхи до його здійснення накреслює автор?

Пропонований каталог "покликаний власне започаткувати систематичну реєстрацію нотних джерел на рівні окремих видань". Автор як авторитетний фахівець-етно­му­зиколог акцентує на безумовній необхідності пожвавлення діяльності в галузі етномузичного ресурсознавства, зокрема нотографії; вперше подано перелік важливіших нотних джерел окресленого періоду та території для подальшого їх повноцінного опрацювання. Саме в цьому плані видання заслуговує високої оцінки.

Водночас автор висловлює застереження, що покажчик з певних причин не може претендувати на докладність та вичерпність; "…це фактично тільки перший розділ (випуск) майбутньої повної нотографії […], цей перелік міг би служити основою для подальших детальних описів". Це й не дивно. Адже йдеться про першу спробу якнайповнішої реєстрації нотних видань у практиці українських етномузикологів. Певне акцентування на необхідності подальшого доопрацювання зібраних матеріалів виявляється і в додатковій назві каталогу: "Матеріали до нотографії". Отже, автор свідомо не ставить собі за мету створити повноцінний нотографічний каталог, пояснюючи це здебільшого "принагідним" характером нагромадження матеріалів, і це дає нам певне розуміння при оцінюванні каталогу з позицій загальної бібліографії. Саме в цьому ракурсі рецензований каталог викликає певні зауваження і спонукає до подаль­ших наукових обговорень та досліджень.

До наведених автором причин дещо "суб’єктивного" характеру слід, на нашу думку, додати ще причини "об’єктивні", що криються у складності процесу укладання нотографій спеціального типу, в ефективності застосування нагромадженого методич­ного арсеналу та досвіду бібліографічної роботи відповідно до сучасних вимог і зав­дань як етномузичної, так і бібліографічної наук.

Який зміст ми вкладаємо сьогодні у поняття "повноцінна нотографія українського фольклору"? Наскільки розробленою є методика подібних робіт? Ці запитання ще чекають на свої вичерпні відповіді. У процесі плідної співпраці етномузикологів та бібліографів. Ідеальною бачиться дослідницька діяльність українських "етномузичних бібліографів", яких, однак, ще потрібно підготувати.

У подальшій нотографічній роботі важко переоцінити значення досвіду та кращих здобутків у цій ділянці провідних західноєвропейських країн (насамперед проекту RISM-A I, A-II), застосування їх до специфіки та завдань українського матеріалу. Сучасний досвід схилятиме, зокрема, до повної комп’ютеризації процесів опрацювання та поширення матеріалів за допомогою сучасних електронних носіїв (CD-Rom) чи в мережі Internet. Автор каталогу також схиляється до його електронного варіанта, слушно зауважуючи, що традиційний варіант (у книжковому форматі) виявився надто затратним і малопродуктивним.

У передмові є також методичні рекомендації щодо практичної роботи над нотографічним каталогом, зокрема стосовно способу впорядкування матеріалу основного реєстру та схеми бібліографічного опису.

Серед трьох основних (алфавітного, типологічного та хронологічного) аргументовано надається перевага останньому. Цей спосіб спонукав автора виробити оригінальну універсальну індексацію (6-значні індекси із зазначенням року видання та порядкового номера "гнізда", що попереджують кожну нотографічну одиницю). Однак питання включення у загальний реєстр недатованих видань (чи датованих певним часовим проміжком) залишається відкритим і потребує свого доопрацювання. Вибір певного способу укладання матеріалу має сенс при традиційному "книжковому" способі викладу, а пошукові можливості комп’ютерного варіанта – обширні.

Деякі застереження викликає пропонована автором "до певної міри компромісна схема опису нотного видання". Слушно зауважуючи, що в Україні ще не вироблено сучасних стандартів нотографічного опису, а старі не відповідають міжнародним правилам, автор подає свій "скорочений" варіант, який на початковому етапі реєстрації спроможний гарантувати ідентифікацію кожної друкованої одиниці. Власне ця "спроможність" і викликає певний сумнів.

На нашу думку, таку первинну ідентифікацію міг би дати докладний "фотографічний" опис титульної сторінки зі збереженням мовних та орфографічних особливостей документу (із вживанням косої лінії для позначення довжини рядка в описі оригіналу); якщо відсутній нотодрук і використовуються вторинні джерела інформації, то необхідно фіксувати ці джерела, щоб уникнути різночитань і помилок в описах. Очевидно, з огляду на скорочений варіант опису автор не фіксує змісту збірників, кількості сторінок у виданні, неповними є вихідні дані видання; доцільним був би допоміжний алфавітний покажчик назв окремих пісень та їх поетичних інципітів; проблематичним є введення нотних інципітів кожної одиниці; ці недоліки будуть, напевне, усунені у процесі опрацювання повного варіанта нотографічного опису.

Ці зауваження не применшують значення проведеної роботи. Каталог є результатом багаторічної праці автора. Музична фольклористика збагатилась ще одним вагомим джерелознавчим виданням, яке стимулюватиме спеціалістів для подальшої плідної праці у цій ділянці етномузичного ресурсознавства.


Ольга Осадця,

науковий працівник відділу мистецтв

Львівської наукової бібліотеки імені В.Стефаника НАН України