Олександра Петровича Довженка за творами, опрацювання яких передбачено діючою навчальною програмою з української літератури. Запропонована організація навчальної діяльності на урок
| Вид материала | Урок |
- Програма дисципліни " Історія української літератури (Давня українська література, 513.4kb.
- Співпраця Олександра Барвінського І Пантелеймона Куліша над підручниками з літератури, 301.52kb.
- Пошукова робота Співпраця Олександра Барвінського І Пантелеймона Куліша над підручниками, 302.06kb.
- Колективна та індивідуальна творча діяльність на уроках світової літератури, 41.55kb.
- Програма вступних випробувань з української мови та літератури для вступу на навчання, 87.33kb.
- Програма вступних випробувань з української мови та літератури для вступу на навчання, 90.82kb.
- Загальні методичні рекомендації щодо виконання курсової роботи з навчальної дисципліни, 445.38kb.
- 1. Назва модуля, 21.04kb.
- Спиратися на художні тексти письменників, твори яких було вивчено за програмою з української, 7.29kb.
- Програма з української літератури для бакалаврів спеціальності "українська мова І література", 149.75kb.
І етап “З огненним болем у серці ” (“Гірка доля кіноповісті” за матеріалами “Щоденника”
Улітку 1943 року О.Довженко завершив кіноповість “Україна в огні”. “Читав сценарій М.С. (Хрущову) до двох годин ночі у с.Померках, - записав він до щоденника 28 серпня. – Після читання була досить довга і приємна бесіда М.С. Сценарії “Україна в огні” дуже сподобався, і він висловив думку про необхідність надрукування його окремою книжкою. Російською та українською мовами. Нехай читають. Нехай знають, що не так воно просто.”
На початку листопада вони знову повернулися до “України в огні”.
“Я розповів йому, як її бояться друкувати через те, що в ній є критичні місця. Як блюстителі партійних чеснот, чистоплюї і перевиконавці завдань бояться, щоб не збаламутив я народ своїми критичними висловлюваннями.
Перший секретар ЦК КП(б)У М.С. Хрущов погодився з тим, щоб опублікувати “Україну в огні” всю цілком і негайно”.
Та вже 26 листопада того ж 1943 року О.Довженко зафіксував у щоденнику “тяжку новину”.
“Моя повість “Україна в огні” не вподобалась Сталіну і він її заборонив для друку і для постановки (...). Мені важко од свідомості, що “Україна в огні” – це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика.”
Та самою забороною справа не скінчилась: 31 січня 1944 року про “Україну в огні” йшлося на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б).
Через рік Олександр Петрович скаже про цю інквізиторську акцію на сторінках щоденника:
“Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і скривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу на всіх зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди й зла. Я народився і жив для добра і любові Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості.”
На те засідання було запрошено, зокрема, М.Бажана, О.Корнійчука і М.Рильського. Зі слів батька про перебіг засідання оповів 4 січня ц.р. на сторінках “Літ України” Б.Рильський. За свідченням поета: “Олександр Петрович сидів за столом напружений і дуже-дуже блідий”. Бо хіба ж не було від чого пополотніти, коли йому інкримінувалося: “дуже грубі помилки анти ленінського характеру; відвертий випад проти політики партії”, “ревізує політику і критикує роботу партії по розгрому класових ворогів радянського народу” і таке інше – аж до “куркульський підголосок і відвертий націоналіст”, “автор антирадянської кіноповісті “.
Ситуація ускладнювалась тим, що це виходило не просто від високопоставленого сановника – “блюстителя чеснот”, а від “верховного”, бо з осудом “України в огні” та її автора виступив сам Й.В. Сталін.
Цей виступ став набутком громадськості зовсім недавно: його опублікував за стенограмою в журналі “Искуство кино” (1990, №4) А.Латишев. Публікатор у вступному коментарі зауважує, що “починаючи з 30-х років Сталін не тільки визначав стратегію розвитку радянського кіно, а й давав чіткі накази майже по кожному фільму, що випускався на екрани.”
А.Латишев простежує стосунки Сталіна і Довженка, якому до речі. Належить стаття “Учитель і друг художника” (про сприяння Сталіна в роботі над фільмом “Аероград”).
Сталін, також, високо оцінюючи “Арсенал”, дав завдання Довженкові зняти фільм про “українського Чапаєва” (за фільм “Щорс” 1942 року режисера відзначено Сталінською премією першого ступеня), передав через секретаря ЦК ВКП(б) подяку за опубліковане в “Красной звезде” оповідання “Ніч перед боєм”, на словах визнавав за Довженком свободу!
Ще в січні 1935 року в Москві відбулася Всесоюзна творча нарада працівників радянської кінематографії, на якій у своєму виступі Довженко підкреслив, що радянське мистецтво ґрунтується на принципі – “так”, а учасники вітали “ідеологічну диктатуру” партії і держави.
Виступ Сталіна – яскравий приклад того, як пильнувалася ця диктатура , як строго каралася будь-яка спроба митця відійти від цього принципу (“так”), тобто від апологетики й уславлення непогрішності.
У цьому нерівному двобої зіткнулися міфотворець Сталін і міфоруйнач Довженко. Автор “України в огні” не забув про вождя, але сказав про нього устами представника народу таку пекучу правду, що, окрім всевишнього гніву, нічого у того це не могло викликати. Маємо на увазі той епізод, коли Лаврін Запорожець зняв з покуття портрет Сталіна і з докором нагадав йому тезу про війну малою кров’ю і про вистраждане, важке безсмертя народу. З погляду тирана це була така зухвалість митця, що він, не передовіривши ніякому з найвищого арсеналу, сам кинувся затуляти пробоїни, свого гігантського корабля міфів.
Отже, він, всемогутній і всеможний, виявляється, боявся правди, хоч її й нечасто наважувалися йому висловлювати. Наважився А.Платонов – резолюція була коротка (“Сволота”), а шлях поневірянь і злигоднів довгий аж до самої гробової дошки. Наважився О.Довженко – одразу ошельмувати, підтяти крила.
“ Вже я давно похований, забутий (...) Земле моя рідна, коли б хоч Ти була щаслива?” – це записано Довженком через десять літ після фатального засідання. В непокірного опонента офіційної доктрини про “наймудрішого” відобрали природне право – жити і творити серед рідного українського народу, вірним сином якого він був.
У протистоянні антигуманній сталінській системі, з її жорстокістю і бездуховністю, Довженко черпав сили у свого народу, в його знівеченій, окраденій, але живій і чистій душі.
Довженко не став на коліна, не благав прощення у Сталіна – ні тоді, на засіданні, ні пізніше.
Майстер просив не у вождя, а в долі ясного розуму, щоб “зробити щось добре для свого народу”. Він окреслив у щоденнику тематичний план своєї роботи. 55 творів! З поміж них драми “Святослав”, “Над Дніпром”, “Заступник дурня”, великі епічні твори “Надія”, “Загибель Чарлі Чапліна”, “Золоті ворота”, “Робінзон”, оповідання “Заворожена трибуна”, “Тавро століть”, “Ув’язнений музей”, “Шістдесят дівочих проклять”, “Народжений ненавистю”, історичний діалог “Розмова людини зі звіром”. Мав задум поставити фільми про Тараса Бульбу, князя Святослава...
Ясний розум був, але й була заборона прикласти його до живої жаданої справи. Була за висловом самого митця, “прикрита форма заслання”. Шевченкові було заборонено писати й малювати, а Довженкові творити за покликом серця. А звідси відчай (“Нащо мені жити? Дивитися роками, як закопують мене живого в землю?”), зболене серце й передчасна смерть.
Словоблуддя Сталіна вражає своїм цинізмом. Чого варті просторікування про підготовленість до війни чи колгоспне щастя жіноцтва. У цьому виступі віддзеркалилась вся агресивна й демагогічна культівська пропаганда, нетерпима до особистостей і критичного осмислення буття.
Серед творів про перший період війни на перше місце ставиться “Україна в огні”.