В. Д. Бакуменка Заснований у 2004 році

Вид материалаДокументы

Содержание


Протокол № 4 від 21 квітня 2011 р.
Розділ і. державне управління
Розділ іі. регіональне та місцеве управління
Державне управління
До питання поширення
Постановка проблеми.
Аналіз останніх досліджень і публікацій.
Мета даного дослідження
Виклад основного матеріалу.
Проектно-орієнтований підхід як нова філософія організації управління державними програмами і проектами
Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок з важливими науковими та практичними завданнями.
Аналіз останніх зарубіжних та вітчизняних досліджень і публікацій, у яких започатковано розв’язання цієї проблеми й на які спира
Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми.
Метою статті
Виклад основного матеріалу.
Філософія проектного менеджменту
Методологія проектного менеджменту
Використані джерела інформації
Проблеми етичного забезпечення державного будівництва в україні
Постановка проблеми
...
Полное содержание
Подобный материал:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   39


АКАДЕМІЯ МУНІЦИПАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ


НАУКОВИЙ ВІСНИК

АКАДЕМІЇ МУНІЦИПАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ


ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ


СЕРІЯ «УПРАВЛІННЯ»


ВИПУСК 3/2011


За заг. ред. В.К. Присяжнюка,

В.Д. Бакуменка


Заснований у 2004 році


КИЇВ – 2011


УДК (351+352+353+354)(477)(06)


Наукове фахове видання України з державного управління.

Засновник: Академія муніципального управління.

Реєстраційне свідоцтво серії КВ №8846 від 9 червня 2004 року.


Схвалено Вченою радою Академії муніципального управління

Протокол № 4 від 21 квітня 2011 р.


Редакційна колегія:

Голова редакційної колегіїВ.Д.Бакуменко, д.держ.упр., професор;

члени редакційної колегії:

М.М.Білинська, д.держ.упр., професор;

О.І.Васильєва,д.держ.упр., доцент;

В.Є.Воротін, д.держ.упр., професор;

Т.В.Іванова, к.е.н., професор;

М.Х.Корецький, д.держ.упр., професор;

Т.О.Лукіна, д.держ.упр., професор;

С.В.Майборода, д.держ.упр., професор;

В.І.Тимцуник, д.держ.упр., доцент.


Рецензенти: Корецький М.Х.,д.держ.упр., професор;

Кравченко С.О., д.держ.упр.

.


Збірник висвітлює результати досліджень науковців і практиків щодо різних аспектів державного управління та місцевого самоврядування.

Наукове видання розраховано на працівників органів державного управління, органів місцевого самоврядування, підприємств та організацій систем державного та муніципального управління, науковців, викладачів, студентів вищих навчальних закладів.


Адреса редколегії: 01042, м. Київ, вул. І.Кудрі,33, к. 214, к. 316.

Контактні телефони: +38 (044) 529-00-23 (внутр. 1157,1206),

+38 (044) 529-05-16(факс).


© Академія муніципального

управління, 2011




ЗМІСТ

Передмова… 6


РОЗДІЛ І. ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ 7


Бакуменко В.Д., Попов С.А. До питання поширення державно-

управлінських нововведень 7

Безверхнюк Т.М. Проектно-орієнтований підхід як нова філософія

організації управління державними програмами і проектами 17

Бутирська Т.О. Проблеми етичного забезпечення державного

будівництва в Україні 24

Кураташвили Альфред Анзорович. Теоретические проблемы

государственного управления и принципиально новая классификация политических систем… 33

Кураташвили Анзор Альфредович. Теория дерегулирования экономики

в науке государственного управления 39

Орлатий М.К., Гоголь Т.В. Зарубіжний досвід управління розвитком

соціальної інфраструктури 44

Тимцуник В.І., Лахижа М. Історико-теоретичні аспекти організації

влади в Україні (XVII–ХХ століття) 50

Алейнікова О.В. Вітчизняний досвід державного регулювання АПК 60

Антонов А.В. Стимулювання розвитку людського та соціального

капіталу на селі як складова вищого рівня аграрної політики 72

Баштанник В.В. Концептуальні засади реформування державного

управління в умовах сучасного етапу розширення ЄС 78

Биркович Т.І. Засади формування системи державного регулювання

ринку енергопостачання в Україні 86

Бондарчук Н.В. Методи активізації державної політики розвитку

інноваційного потенціалу регіонів 94

Волобуєв М.І., Ціпуринда В.С. Вдосконалення механізму управління підприємством на засадах інноваційного підходу 102

Горник В.Г. Тенденції розвитку зовнішньоекономічної політики

України 113

Дегтярьова І.О. Концептуальні основи управління конкурентоспроможністю регіону 121

Ємельянов В.М. Механізм впровадження інвестиційної взаємодії

представників державної влади і підприємництва 129

Жарая С.Б. Механізми державного регулювання підприємницької

діяльності: до питання термінологіі 138

Іванова Т.В. Державне управління еколого-економічною безпекою

держави та регіонів 146

Клименко О.В. Сучасне правове регулювання в сфері заняття

народною медициною в Україні 151

Кобець А.С. Долання перешкод інноваційному розвиткові в українському суспільстві за рахунок прориву в освіті 158

Кушнір М.О. Сучасні європейські правові ініціативи з питань стимулювання діалогу влади та громадянського суспільства 164

Лисов І.В. Удосконалення системи державного регулювання у житловій

сфері 172

Литвин О.П. Механізм державного управління у сфері використання

природних ресурсів, як один із елементів охорони загальної

громадської безпеки 178

Литвин Ю.О. Прискорення темпу розвитку та структурні зрушення

в АПК регіону 190

Мельников О.С. Методичні підходи до оцінки пропозицій учасників

торгів у сфері державних закупівель 197

Міщенко Д.А. Характеристика державної економіко-інституційної

підтримки підприємництва в аграрному секторі 203

Мусієнко І.І. Механізми управління запровадженням європейської

парадигми кредитно-трансферної системи у ВНЗ 210

Орлов О.В. Управління ризиками як системна складова

впровадження управлінських рішень 218

Піддубна Л.П. Передумови виникнення та формування

документаційного сервісу в Україні 227

Семенко С.В. Критерії оцінки ефективності державного управління економічною безпекою у сфері контролю за якістю товарів, робіт та

послуг 234

Хасанов М.М. Стратегические цели и направления государственной

политики в Таджикистане 246

Царьов Ю.О. Європейський досвід державного регулювання процесами договірно-правового оформлення державних кордонів 261

Шпачук В.В. Антикризові заходи урядів країн в банківській

системі 268

Шубін С.П. Структура моделі політичної маркетингової організації

інституту державного управління України 274

Близнюк В.В. Обгрунтування єдиної державної політики щодо

розвитку банківської системи 284

Величко В.В. Виявлення і використання конкурентних переваг

регіону на основі ефекту мультиплікації 291

Владіміров Т.О. Автоматизована система експортного контролю як

складова концепції електронного урядування в Україні 298

Война Г.Г. Державне регулювання ринку освітніх послуг 305

Гончарова В.Г. Роль держави у розвитку малого та середнього

підприємництва 313

Дихнич І.В. Соціологічне опитування як метод визначення думки населення щодо реалізації політики залучення інвестицій в розвиток економіки країни…..320


Дутко Н.Г. Сутність та поняття державно-приватного партнерства

в контексті дослідницьких підходів 328

Замикула В.В. Державна політика реформування земельних

відносин у сфері сільськогосподарського виробництва 335

Запорожець Т.В. Національні інтереси та безпека України в контексті геополітики 343

Клименко Ю.Л. Взаємозв’язок державної, регіональної та

промислової політики 350

Корецький О.М. Податкова політика як один із важелів інвестиційної

діяльності держави 358

Корінчевська І.А. Державне регулювання якості репродуктивного

здоров’я в Україні 364

Лієв О.С. Забeзпeчeння eкологічно сталого розвитку на дeржавному та рeгіональному рівняx 370

Побережна В.А. Принцип політичної нейтральності в контексті

розмежування адміністративних і політичних підходів у державному

управлінні 377

Побережний В.В. Проблеми нормативного забезпечення протидії

корупції в органах державної влади в Україні 384

Савенко С.О. Роль рекламної інформації про суспільно-політичні

зміни в українському суспільстві 392

Савостьянова С.Л. Особливості формування принципів соціального медичного страхування  в Україні 398

Синиця М.І. Використання соціальних технологій в державному

управлінні 406


РОЗДІЛ ІІ. РЕГІОНАЛЬНЕ ТА МІСЦЕВЕ УПРАВЛІННЯ 419

Васильєва О.І. Концептуальні підходи щодо регіоналізації в Україні 419

Темиргалієв Р.І. Децентралізація управління соціально-економічним

розвитком як елемент удосконалення регіонального менеджменту 427

Третьяков І.М. Стратегія реформування системи управління

транспортним комплексом Київського регіону 434

Чернов С.І. Оцінка розвитку інституційної структури регіональної

соціальної політики 445

Клюй О.О. Теоретичні засади інституційної модернізації місцевого самоврядування в Україні 451

Фесянов П.О. Реалізація заходів щодо охорони навколишнього

середовища на регіональному рівні 457

Черкаска В.В. Місцеві державні адміністрації та соціально-

економічний розвиток територій 463

Щапін Є.С. Система державного регулювання конкурентного

регіонального ринку енергопостачання 469


ПЕРЕДМОВА


Черговий 3/2011 випуск Наукового вісника Академії муніципального управління (серія «Управління»), який є фаховим виданням у галузі науки «Державне управління», присвячений широкому спектру актуальних питань державного та регіонального управління і місцевого самоврядування як в Україні, так і за рубежем. Більшість статей в ньому представлено докторантами, аспірантами та здобувачами.

Наукове видання зорієнтовано, насамперед, на наукові спеціальності 25.00.02 – «механізми державного управління» та 25.00.04 – «місцеве самоврядування» галузі науки «Державне управління», що найбільше відображає напрями освітньої та наукової діяльності його засновника.

У виданні отримали розвиток дослідження з сучасних проблем державного управління та місцевого самоврядування, зокрема: напрями державного впливу на інноваційно-інвестиційну складову економічного розвитку; розвиток інноваційних ідей в теорії державного управління; державно-управлінські механізми забезпечення роботи зі зверненнями громадян до Уряду; аксіологічний підхід до концептуалізації парадигми суспільної стабільності в державному управлінні; інформаційний підхід у дослідженнях ефективності функціонування системи державного управління; чинники впливу на розвиток соціального захисту населення на рівні держави; процеси формування органів управління державою та її адміністративно-територіальними одиницями та інші.

Даний збірник оформлено відповідно до вимог ВАК України. Для кожної статті наведено анотації на трьох мовах (українській, російській та англійській), зазначено рецензеGнтів.

Зміст збірника виставлено на WEB-сайті Академії муніципального управління: www.amu.kiev.ua.

РОЗДІЛ І

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ


УДК 351:002.8 Бакуменко В.Д.,

проректор з наукової роботи

Академії муніципального управління;

Попов С.А.,

заступник директора з наукової роботи Одеського регіонального інституту державного управління НАДУ при Президентові України


ДО ПИТАННЯ ПОШИРЕННЯ

ДЕРЖАВНО-УПРАВЛІНСЬКИХ НОВОВВЕДЕНЬ


Розглядаються фундаментальні моделі (Ф.Баса, Е.Роджерса та Б.Гомперца) щодо поширення нововведень у сфері державно-управлінської практики. Акцентується увагу на можливості використання моделі Ф.Басса для прогнозування процесу поширення нововведень в системі органів публічного управління.

Рассматриваются фундаментальные модели (Ф.Басса, Е.Роджерса и Б.Гомперца) относительно распространения нововведений в сфере государственно-управленческой практики. Акцентируется внимание на модели Ф.Басса для прогнозирования процесса распространения нововведений в системе органов публичного управления.

We consider the basic model (F. Bass, E. Rogers and B. Gompertzian) on the distribution of innovations in public management practices. Focuses attention on the possibility of using models to predict F. Bass of the extension of innovations in the system of public administration.


Постановка проблеми. Сучасний суспільний розвиток характеризується активізацією інноваційних процесів як в управлінні суспільною діяльністю взагалі, так і в державно-управлінській практиці зокрема. Пожвавлення таких процесів зумовлено прагненням України інтегруватися в світове та європейське товариство, наслідуючи не тільки узвичаєні норми та цінності, а й новостворені та/або вже застосовані типові управлінські ідеї. Відповідно, модель інноваційного процесу виокремлює такі складові як: створення інноваційного середовища, забезпечення його розвитку та моніторинг інновацій [1, с. 173 -175]. Обрана модель ґрунтується на формуванні попиту, що актуалізує різноманіття проблем, зокрема ті, що пов’язані з забезпеченням масового поширення нововведень в діяльність органів публічного управління з метою досягнення найвищої їх ефективності в сучасних умовах.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Перші обґрунтовані твердження про вплив поширення нововведень на розвиток суспільства зустрічаються в роботах Л.Моргану та Г.Тарду [2 с. 141 -142; 3]. Останній визначив як першооснову поширення нововведень ефект наслідування (імітації), сутність якого у копіюванні та повторенні поведінки одних індивідів іншими, зокрема щодо нових ідей або уречевлених об’єктів у суспільстві. Рушійна сила даного ефекту вбачається у міжособистісній комунікації, яка в теорії Г.Тарда щодо функціонування суспільства постає як фундамент його розвитку.

На теперішній час сформувалися теорії дифузії нововведень як в економічному, так і в соціальному аспектах. В теорії та практиці дифузії нововведень визнаються фундаментальними моделі Ф.Басса та Е.Роджерса [3, с. 237 – 240; с. 312 - 314]. Соціальні перешкоди та стимули нововведенню виявлені засновником вітчизняної інноватики А.І.Пригожиним [4]. На його думку, новація постає інновацією лише у разі її масового поширення, що сприяє досягненню найбільшого ефекту від її застосування. Набули також розвитку психологічні аспекти досліджень щодо інноваційної активності особистості та започатковані розвідки державно-управлінської інноватики [5, 6].

Мета даного дослідження полягає в аналізі сучасного стану поширення деяких державно-управлінських нововведень та можливостей використання відомих моделей поширення інновацій в умовах діяльності органів публічного управління.

Виклад основного матеріалу. Сучасний досвід поширення нововведень в органах публічного управління України вказує на складність цього процесу з явно вираженим ймовірнісним характером. Навіть за наявності прикладів успішного впровадження окремо взятої типової ідеї, очевидності її переваг та наслідків, подальше її поширення та використання може бути стриманим, епізодичним або відхиленим. Як свідчать сучасні теоретико-практичні напрацювання, масове поширення інновацій може розтягнутися на десятки років. Причому, наслідки якісних змін можуть мати протилежний характер відносно очікуваних результатів [2, с. 31 - 44]. Зазвичай, поширення нововведень у суспільстві віддзеркалюють кумулятивною функцією ĸ = f (t), яка характеризує у часі (t) динаміку зростання загальної кількості впроваджувачів (ĸ) в межах країни, регіону або певної території. У разі успішного поширення зазначена функція набуває S-подібного характеру.

Сучасна державно-управлінська практика відрізняється прагненням до застосування широкого спектру інструментів державного та муніципального менеджменту, зокрема таких як: системи управління якістю (далі – СУЯ), статути територіальних громад (далі – Статути), стратегічне планування, меморандум щодо стабілізації цінової ситуації на ринку споживчих товарів та послуг (далі - Меморандум), WEB - сайти, електронний документообіг та інше.

На підставі інформації різних джерел, побудовано кумулятивну криву щодо поширення в меріях міст регіонального значення АР Крим та місті Севастополь WEB - сайтів (рис. 1, крива К1), Статутів (рис. 1, крива К2) та стратегічного планування (рис. 1, крива К3). Крива К4 на рисунку 1 віддзеркалює поширення в межах України СУЯ в регіональних центрах перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів (далі – Центр).

На рис. 2 графічно наведено приклад поширення Меморандуму щодо стабілізації цінової ситуації на ринку медичних препаратів (експериментальні криві: К1 - кумулятивна, К1.1 та К1.2 - перша та друга похідні відповідно; прогнозні криві: К2 - кумулятивна, К2.1 та К2.2 - перша та друга похідні відповідно.






На зазначених рисунках на вісі ординат позначено кумулятивну кількість впроваджених інноваційних інструментів (к), а на вісі абсцис – дата впровадження (t).

Відмінності кривих К1- К4 на рис. 1 зумовлені розбіжністю параметрів як самих інструментів державного та муніципального менеджменту, так і умовами їх поширення в органах публічного управління та Центрах. Деякі з зазначених кривих наближаються до S-подібної форми, що свідчить про можливість успішного розвитку процесу поширення. З наведених прикладів лише процес поширення WEB - сайтів в меріях міст АР Крим регіонального значення є завершеним. До таких міст відносяться: Алушта, Армянськ, Джанкой, Євпаторія, Керч, Красноперекопськ, Саки, Сімферополь, Феодосія, Ялта, а також враховано місто Севастополь, що має загальнодержавне значення.

Найбільш представленим серед зазначених інструментів є поширення Меморандумів в регіонах України. Найвища інтенсивність їх впроваджень припадає на липень - вересень 2010 року. Цей процес було започатковано в липні 2010 року в Одеській області. Держцінінспекція в цій області першою в Україні ініціювала, розробила та впровадила Меморандум під патронатом голови облдержадміністрації. У подальшому Держцінінспекція України вивчила цей досвід та директивно рекомендувала поширити його в інших регіонах. До теперішнього часу не впровадили Меморандум шість регіонів, яких за прийнятою термінологією можна віднести до забар. Високий темп поширення Меморандуму було зумовлено гострою необхідністю стабілізації соціальної напруженості у зазначеній сфері в регіонах та відносною легкістю розробки і впровадження цього нововведення.

Спостерігається певна стриманість процесів поширення стратегічного планування та Статутів в АР Крим (рис. 1, криві К2 та К3 відповідно). В той же час, останні у Вінницький області набули масового поширення. Впровадження СУЯ здійснено лише в 12 Центрах (рис. 1, крива К4).

Заслуговує уваги впровадження СУЯ в центральних органах виконавчої влади (далі – ЦОВВ), місцевих держадміністраціях регіонального рівня та в Раді Міністрів АР Крим (далі - МДА). Таке нововведення визначено Державною програмою [7] з терміном впровадження 2006 – 2008 рр. Серед ЦОВВ Головдержслужби України та її територіальні підрозділи першими впровадили СУЯ на початку 2007 року. Однак, певні перешкоди стримали її поширення, що змусило перенести термін виконання програми на кінець 2010 року. Серед МДА до зазначеного часу впровадили СУЯ тільки в Вінницькій облдержадміністрації.

Прогнозування можливого розвитку процесу поширення СУЯ в МДА можна здійснити за використання нині визнаних у світі моделей Ф.Басса, Е. Роджерса та Б. Гомперца [8, с. 187-228], що описують закономірності поширення нововведень у суспільстві. Перші дві з них вважаються класичними, серед яких модель Ф.Басса є більш узагальненою. Її сутність полягає в тому, що первісний поштовх зростанню кількості впроваджувачів надає вплив засобів масової інформації (далі - ЗМІ): телебачення, радіо, спеціальні видання та інше (рис. 3, крива К1). Такий вплив здебільшого активізує новаторів та деяких ранніх впроваджувачів.

По мірі зростання чисельності користувачів нововведеннями формується їх критична маса, котра забезпечує самопідтримку процесу поширення за рахунок міжорганізаційної взаємодії через міжособистісну комунікацію (далі - МОК) їх працівників. Вплив останньої є найбільш впливовим на процес поширення нововведень (рис. 3, крива К2). Поєднання зазначених впливів формують узагальнену інтенсивність впроваджень у часі (рис.3, крива К3).



Анкетування представників органів влади, в яких впроваджено згадані вище інновації, вказало на наявність зазначених ефектів у державно-управлінській практиці та їх вплив на поширення нововведень. Вони також вказали на додатковий канал комунікації, а саме: «викладач ↔ слухач», що має місце як підчас професійного навчання службовців органів публічного управління, так і в процесі поширення нововведень. Причому у цьому випадку рівень впливу комунікації порівнюється з впливом ЗМІ.

Широко використовувалися можливості інформування за допомогою WEB – сайтів. Також здійснювалася МОК у процесі теоретико-практичних семінарів на базі органу-новатора. Тобто, в цілому, модель Ф. Басса придатна для опису кумулятивного зростання кількості користувачів в державно-управлінській практиці:

Кt = Кt-1 + h (N - Кt-1) + g Кt-1 / N (N - Кt-1), (1)

де: - N – потенційно можлива кількість впроваджувачів: органи влади;
  • Кt, Кt-1 – поточні значення зростання кількості впроваджувачів у фіксовані моменти часу t та t-1 відповідно;
  • h, g – коефіцієнти, що визначають зовнішній (ЗМК) та внутрішній (МОК) вплив відповідно. Як правило, g / h = 0.1, а 0 < g, h < 1.

У цьому співвідношенні друга складова (h (N - Кt-1)) описує початковий етап поширення як активізацію новаторів та перших впроваджувачів, що зумовлений ЗМК. На наступному етапі МОК активізують решту потенційних впроваджувачів: третя складова - g Кt-1 / N (N - Кt-1). У випадку оптимального розгортання процесу поширення максимум інтенсивності нових користувачів співвідноситься з середнім значенням потенційних впроваджувачів.

В моделі Е. Роджерса враховується тільки міжособистісна комунікація (рис. 4). Також припускається, що у випадку S-подібності кумулятивної функції інтенсивність нових впроваджень у часі набуває дзвіноподібної форми, а при наявності достатньої кількості статистичних даних остання трансформується у гаусову криву. Така крива справедлива для нормального закону розподілу щільності ймовірності випадкових величин, якому властиві кількісні характеристики: середнє значення випадкової величини ќ та їх стандартне відхилення sd. Така аналогія надає зручності у наближеному визначенні відносної кількості впроваджувачів у часі за певними категоріями їх інновативності: новатори 2,5 %; ранні впроваджувачі – 13,5 %; рання та пізня більшості – по 34 %; забари 16 %. (рис. 4). За твердженням Е. Роджерса новатори не впливають на процес формування процесу поширення нововведень. Тому новаторів та ранніх впроваджувачів можна поєднати та позначити як останніх з їх загальною кількістю 16%.

Такий кількісний розподіл є досить умовним, оскільки існує залежність між «нормально» описаною інтенсивністю нових користувачів і кумулятивною функцією. У цьому випадку остання відмінна від класичного варіанту S-подібної кривої. Процес, що досліджується, є складним з явно вираженою випадковістю та нестаціонарністю у наслідок суттєвої відмінності складу нових впроваджувачів за ознакою інновативності у часі. Новатори, ранні впроваджувачі та інші діють в межах своїх часових рамок. В той же час «нормальний» закон відображує зазначені категорії впроваджувачів у вказаній пропорції для кожного фіксованого моменту часу.

Використаємо модель Ф.Басса (співвідношення 1) для прогнозування процесу поширення СУЯ в діяльність МДА: Ради Міністрів АР Крим, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій та обласних МДА, тобто N = 27 одиниця. Первісно постановою Кабінету Міністрів України [6] термін впровадження СУЯ встановлено 2,5 роки. У подальшому за наявності певних перешкод цей термін було продовжено ще на 2 роки.

Для первісно визначеного терміну впровадження (2006 – 2008 роки) кумулятивна крива та її перша та друга похідні не є симетричними (рис. 5, криві К1 та К1.1). Криві К1 та К1.1 наближаються до S-подібної та до дзвіноподібної форм відповідно. Максимальна інтенсивність нових користувачів складає 10 впроваджень на квартал (крива К1.1). При цьому загальна кількість впроваджень досягає 17 одиниць, що відповідає точці перегину кумулятивної кривої К1 та середині 6-го кварталу. Найвище значення прискорення впроваджень спостерігається на початку 5–го кварталу (максимум кривої К1.2 на рис. 5), що відповідає приблизно 15% (4 одиниці) від загальної кількості впроваджень N = 27. Тобто, протягом 4-х кварталів сформувалася критична маса впроваджувачів, яка у наступному надала поштовх для розвитку МОК. Активізація останньої у свою чергу сформувала максимум нових впроваджень у 6-му кварталі.

При цьому кожна група впроваджувачів характеризується своєю протяжністю Тіп. Оптимальна протяжність інноваційного процесу Тіпопт у даному випадку відповідає максимуму першої похідної або нульовому значенню другої похідної (криві 1.1, К1.2 відповідно). Узагальнено можна вважати, що інноваційна активність Іа (рис. 5, К3) кожної категорії впроваджувачів обернено пропорційна Тіп : Іа ≈ а / Тіп , де а – коефіцієнт пропорційності. Тоді оптимальна інноваційна активність Іаопт ≈ а / Тіпопт.



Прогнозні криві (К2, К2.1 та К2.2 на рис. 5) відповідають продовженому терміну дії програми: до кінця 2010 року. У цьому випадку максимум інтенсивності впроваджень (3 одиниці) досягається для точки перегину кумулятивної кривої (15 одиниць). Крична маса впроваджувачів формується протягом 5 кварталів. На 11-му кварталі прогнозується здійснення 84% впроваджень СУЯ: 16% - новатори та перші впроваджувачі та 68% - рання та пізня більшості. Тобто, на 25.01.2009 року програму можна було б вважати в основному виконаною. Решта впроваджувачів - забари (4 МДА) можуть завершити або зовсім не впровадити СУЯ протягом останніх 8 кварталів.

Можливість застосування моделі Ф.Басса у сфері державно-управлінської практики підтверджує прогнозна крива для Меморандуму (рис. 2, криві К2, К2.1 та К2.2, відповідно кумулятивна, перша та друга її похідні). Прогнозна крива співпадає в основному з експериментальною: точка перегину, максимум першої похідної та нуль другої похідної. У даному випадку критична маса користувачів сформувалася при наявності 4 впроваджувачів. Очевидно гостра практична необхідність, достатнє інформаційно-методичне забезпечення та відносна простота Меморандуму надали стрімкості у розвитку процесу поширення. Однак, процес поширення залишився не завершеним. При таких темпах поширення завершення цього процесу потребувало б додатково ще 6 місяців. Опитування впроваджувачів показало, що постало питання про переукладання Меморандуму для нових умов. Тобто процес поширення Меморандумів повинен бути пов’язаним з його актуальністю у часовому аспекті. Його прискорення можливо за умови централізованого управління процесом поширення.

Існують і інші функції, що описують процеси зростання. Досить поширеними є моделі Б. Гомперца та логістична [9, с.187-228]. Їх відмінність від попередніх полягає у первісному повільному зростанні кривої, що її віддзеркалює, потім її прискоренні, у подальшому наступає сповільнення, спрямовуючись до певного рівня насичення. Крива Б. Гомперца описує процес зростання кількості впроваджувачів певного типу нововведень і виражається через наступне співвідношення: , де n – асимптота функції; 0 < b < 1, a > 0.

Графічно порівняння моделей Ф.Басса і Б. Гомперца наведено на рисунку 6 (криві К1, К1.1 та К1.2 – модель Ф.Басса; криві К2, К2.1 та К2.2 – модель Б. Гомперца, n=N). Кожна модель віддзеркалюється кумулятивними кривими (К1 та К2), її першою та другою похідними (К1.1 та К1.2, К2.1 та К2.2) відповідно. Їх аналіз показує, що наведені криві в основному співпадають у другій частині процесу поширення, де здійснюють впровадження «більшість» впроваджувачів та забари. Однак, мають місце суттєві розбіжності на першому етапі процесу, де активізуються новатори та «ранні» впроваджувачі. В моделі Б. Гомперца раніше набуває максимуму інтенсивність нових користувачів у часі (криві К1.1 та К2.1) та не враховуються особливості першого етапу процесу поширення.

Дослідження показують, що ефект ЗМІ має вагомий вплив для поширення державно-управлінських нововведень і нехтувати ними не бажано. Пов’язано це з тим, що перші впроваджувачі формують критичну масу та активізують МОК, які у наступному продукують «більшість» користувачів. Тобто модель Ф.Басса є більш прийнятною для державно-управлінської практики. В цій моделі вплив ЗМІ та МОК враховують друга та третя складові співвідношення (1). Причому вклад першої складає близько 10%, другої – 90%.

Модель Ф.Басса призначена, головним чином, для прогнозування поширення ринкових нововведень, які у своїй більшості обєктивізуються у певному форматі, що є корисним інструментом для користувача та має переваги у порівнянні з відомими або новоствореними аналогіями. Зазвичай такий процес поширення супроводжується додатковим впливом на активізацію комунікацій за рахунок впливу агентів та агенцій змін.

Процес поширення нововведень в державно-управлінській практиці відмінний особливостями сприятливих та стримуючих факторів.




Насамперед, поширенню інновацій передує директивне рішення, в якому мають бути визначені передумови підтримки цього процесу, а саме: організаційно-управлінські, освітньо-роз’яснювальні, науково-методичні та інші заходи.

Досвід розповсюдження складних нововведень вказує, що відсутність зазначених передумов або їх слабка дієвість може зумовити перешкоди розгортанню процесу їх поширення. Тому у співвідношенні (1) доцільно врахувати наявність передумов дискретним параметром А зі значенням, А=1. В іншому випадку А = 0. Фактори, що додатково сприяють поширенню, доцільно врахувати відповідним показником zi. Ступінь його впливу визначити коефіцієнтом ai. У цьому випадку співвідношення (1) трансформується до наступного вигляду:

Кt = А (Кt-1 + h (N - Кt-1) + g Кt-1 / N (N - Кt-1) + ∑ ai zi).

На погляд авторів, основними стримуючими факторами є складність та комплексність нововведення, а також ступінь участі користувачів та інших організацій у процесі впровадження інновацій. Так, наприклад, зазначений вище Меморандум є відносно простою угодою, що сприяє прискоренню його поширення. Його предметом є взаємовідносини між Сторонами: влада ↔ бізнес. В той же час Меморандум є комплексним, так як передбачає попереднє визначення переліку ліків, який розробляє регіональний підрозділ охорони здоров’я. У свою чергу, цей перелік має відмінності залежно від уподобань мешканців певної території. Тобто має місце адаптування нововведення. Прискореному розповсюдженню Меморандуму сприяє: відповідний інформаційний супровід на сайтах Сторін; управлінський вплив місцевої влади та профільного підрозділу ЦОВВ; очевидність його переваг. В той же час, актуальність такого нововведення обмежена у часі.

СУЯ є значно складнішою як у пізнані її сутності та переваг, так і в реалізації. Це нововведення є комплексним, воно супроводжується попередньою розробкою інформаційно-методичного забезпечення та значною кількістю і складністю інших заходів. Окрім того, службовці органу влади постають суб’єктом та об’єктом СУЯ при її розробці та використанні. В той же час, вони перенавантаженні службовими справами. Можна припустити, що на інноваційну активність впроваджувачів вагомий вплив має їх гетерофільність за профілем освіти. Нині переважна більшість державних службовців має економічну освіту (50%), гуманітарну (12,5%), технічну (12,5%), державно-управлінську (6%), іншу решта.

Висновки. Поширення нововведень у суспільстві засновано на ефекті наслідування поведінки одних індивідів іншими, зокрема щодо нових ідей або уречевлених об’єктів. Головним чинником даного ефекту слугує міжособистісна комунікація, яка згідно з теорією функціонування суспільства постала фундаментом його розвитку. Подібна закономірність також характерна для органів публічного управління.

Сьогодні фундаментальними в теорії та практиці поширення нововведень вважаються моделі Ф.Басса та Е.Роджерса. Перша з них є більш узагальненою так, як враховує впливи засобів масової інформації та міжорганізаційної комунікацій. Результати порівняння теоретичних розрахунків з експериментальними даними вказують на можливість застосування моделі Ф.Басса для прогнозування процесу поширення нововведень в системі органів публічного управління.

Показано, що модель Ф.Басса доцільно доопрацювати з врахуванням чинників управлінського та забезпечуючого характерів. Такими можуть бути: складнощі пізнання та комплексність нововведення, необхідність внутрішньо- та міжорганізаційних інноваційних утворень та інше.


Використані джерела інформації:
  1. Інноваційний розвиток України: політико-праввові аспекти / За ред.. В. П. Горбатенька : Монографія. – К.: ТОВ «Видавництво» «Юридична думка», 2006. – 248 с.
  2. Штомпка Петр. Социология социальных изменений / пер. с англ.; под ред. В. А. Ядова. – М.: Аспект пресс, 1996. – 416 с.
  3. Зборовський Г. Е. История социологии. Режим доступу: ki.com.ua/15840720/sotsiologiya/istoriya_sotsiologii_-_zborovskiy_ge. – Назва з екрану.
  4. Пригожин А. И. Нововведения : стимулы и препятствия (Социальные вопросы инноватики). – М., Политиздат, 1989. – 271 с.
  5. Роджерс, Еверест М. Дифузія інновацій / Пер. з англ.. Василя Старка. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянської академія», 2009. – 591 с.
  6. Романов В. Л. Социально-инновационный вызов государственному управлению / В. Л. Романов. – М. : Изд-во РАГС, 2006.
  7. Афанасьєв М. В. Інноваційні процеси в системі державного управління і місцевого самоврядування. Наукове видання / За заг. ред. М. В. Афанасьєва. – Харків: Вид. ХНЕУ, 2006. – 212 с.
  8. Про затвердження Програми розвитку державної служби на 2005-2010 роки : Постанова Кабінету Міністрів України від 8 черв. 2004 р. № 746 [Електронний ресурс]. Режим : ссылка скрыта.
  9. Федосеев М.. Экономико-математические методы и прикладные модели. - М. : ЮНИТИ, 1999. - 391с.

Рецензент: Корецький М.Х., д.держ.упр., професор


УДК 331.103.244 (075.8)

Безверхнюк Т.М.,

д.держ.упр., доцент,

завідувач кафедри управління проектами

ОРІДУ НАДУ при Президентові України


ПРОЕКТНО-ОРІЄНТОВАНИЙ ПІДХІД ЯК НОВА ФІЛОСОФІЯ ОРГАНІЗАЦІЇ УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНИМИ ПРОГРАМАМИ І ПРОЕКТАМИ


У статті розкрито сутність проектно-орієнтованого підходу, як нового «гнучкого» методу управління державними проектами і програмами, який забезпечує формування цілей управління, виявлення проблем та розробку програми або стратегічного плану їх вирішення, усунення перешкод досягненню поставлених цілей.

В статье раскрыто сущность проектно-ориентированного подхода, как нового «гибкого» метода управления государственными проектами и программами, который обеспечивает формирование целей управления, выявление проблем и разработку программы или стратегического плана их разрешения, устранение препятствия достижению поставленных целей.

The article revealed the essence of project-oriented approach, as the new "flexible" method of management by public projects and programmes, which provides formation of management objectives, identifying problems and developing program or strategic plan for their resolution, removing obstacles to the achievement of the objectives.


Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок з важливими науковими та практичними завданнями. Сучасний етап реформування української економіки вимагає створення на всіх рівнях принципово нових ефективних систем управління розвитком держави, регіонів, міст та галузей господарства. Формування кадрового корпусу управлінців нового покоління, із складу високоосвічених і висококваліфікованих спеціально підготовлених (на основі сучасних і перспективних напрямів теорії і практики навчання і виховання, що базуються на прогресивних навчальних і управлінських технологіях, на сучасних методах організації праці) фахівців, демократичні механізми призначення управлінських кадрів і просування їх в кадровій ієрархії управлінських систем є фундаментальною передумовою позитивної реалізації завдань, що постали сьогодні в Україні.

Базовим інструментом управління змінами в економіці є програми й проекти. Кожна програма являє собою комплекс взаємопов'язаних (по ресурсах, термінах і виконавцях) проектів, які забезпечують досягнення масштабної цілі. Основу проектного підходу в управлінні складає погляд на проект, як на керовану зміну початкового стану будь - якої системи (наприклад, держави, організації чи підприємства), пов'язану з витратою часу й коштів. Дослідження процесу й регулювання змін, здійснюваних за заздалегідь розробленими правилами в рамках бюджету і тимчасових обмежень, складають суть управління проектами.

Безумовно, потенціалом підвищення ефективності реалізації національних проектів і програм могла б стати державна система управління проектами, що припускала б різноаспектну та відредаговану (до умов мінливого середовища) методологію запуску та ведення проектів; єдине розуміння відповідальності та повноважень учасників проектної діяльності; дозволяла б сформувати єдину картину проектів, наскрізну звітність за ними тощо. Професійне застосування інструментів, методів та технологій управління проектами дозволить державним установам забезпечити ефективність проектної діяльності в національних масштабах, зменшити витрати та виконати проект у встановлений термін.

Аналіз останніх зарубіжних та вітчизняних досліджень і публікацій, у яких започатковано розв’язання цієї проблеми й на які спирається автор. Найяскравішим прикладом використання методології управління державними проектами і програмами є створення колективом авторів (результат сумісної роботи Української асоціації управління проектами та НАЕК «Енергоатом») «Системи прогнозованого активного управління проектами і програмами соціально-економічного розвитку України у сфері освіти, науки та виробництва», що була представлена на здобуття Державної премії України в галузі науки і техніки за 2009 рік [1]. В основу даної системи покладено якісно нову технологію систем проактивного управління проектами і програмами, що суміщає методи і засоби збору, обробки, зберігання та використання інформації як в управлінні проектами державних установ, організацій та підприємства, що функціонують в сферах освіти, науки і виробництва, так і в проектах розвитку цих організацій [2].

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Необхідність переходу від управління проектами «по інтуїції» до професіональних методик проектного менеджменту на сьогодні більш повноцінно усвідомлено комерційним сектором. Вирішення проблеми опанування основ управління проектами державними службовцями та керівниками державних установ, організацій і підприємств потребує комплексного підходу.

В період так званої «третьої хвилі», багатьох адміністративних реформ за моделлю «New public management», значно зросла важливість успіху державних програм і політик, що безпосередньо дало поштовх для переходу на новий рівень ведення національних (урядових) проектів – перенесення акценту з контролю за дотримуванням державними службовцями правил на контроль за результатами їх діяльності й встановлення зв’язку між результатами та мірами стимулювання чи обмеження [4, 7].

Вирішення цих проблем найчастіше залежить від кваліфікації, досвіду, особистих здібностей керівників проектів. Успіх реалізації національних проектів для перших осіб – це в рівній мірі володіння базовими навичками проектного та операційного менеджменту, стратегічного бачення середовища проекту, лідерські якості.

Значний практичний інтерес до порушеної проблематики актуалізує наукові дослідження щодо можливості застосування проектно-орієнтованих інноваційних технологій та механізмів реалізації складних, розрахованих на великий проміжок часу цілей, пов'язаних з використанням значних ресурсів, для реалізації державних проектів і програм.

Метою статті є розкриття сутності проектно-орієнтованого управління, як нового «гнучкого» методу, який забезпечує формування цілей управління, виявлення проблем та розробку програми або стратегічного плану їх вирішення, усунення перешкод досягненню поставлених цілей.

Виклад основного матеріалу. Тимчасовість здійснення, унікальність та чітко визначена цільова спрямованість формують особливість проекту як об’єкту управління для якого необхідно застосовувати і особливі методи керування. Їхнє здійснювання забезпечує окрема галузь управління, яка має назву проектний менеджмент. Проектний менеджмент є одним з ефективних інструментів розв'язання проблемних ситуацій у проектах, коли з самого початку їх виникнення і аналізу можливих шляхів їх розв'язання розглядаються і аналізуються ключові категорії проекту: цілі; кінцеві продукти; суттєві параметри і характер впливу оточуючого середовища; необхідні ресурси; критерії позитивності результатів, ефективності їх досягнення і оцінки; можливі механізми і інструменти діяльності й управління. Головним завданням проектного менеджменту є досягнення всіх цілей та виконання завдань проекту, одночасно виконуючи зобов'язання щодо наперед визначених обмежень проекту. Типовими обмеженнями є межі та зміст проекту, час, бюджет. Другорядним завданням, але більш амбіційним, є оптимізація, розподілення та інтеграція завдань, необхідних для досягнення наперед визначених цілей.

Філософія проектного менеджменту базується на розумінні проекту як окремого об’єкту управління. Його характерні особливості (унікальність, тимчасовість, невизначеність) формують специфіку методів управління. В основному ця специфіка полягає у наступному [2, 3]:

1. Це управління в умовах невизначеності результатів. Новизна проектних рішень та унікальність робіт, які виконуються, не можуть гарантувати з достатньою ймовірністю точне дотримання плану. Тому управління повинно зосереджуватися на тому, щоб в процесі виконання проекту знижувати елемент невизначеності. Це дає змогу своєчасно усувати недоробки плану та природні помилки його розробників, які неминучі в умовах невизначеності.

2. Управління проектом повинно виконуватися відносно окремо від поточної діяльності. Це необхідно для того, щоб повністю зосередитися на досягненні мети проекту, а також, щоб забезпечити велику долю оперативності в прийнятті управлінських рішень.

3. На відміну від поточної діяльності, де доводиться шукати компроміс між різними факторами та ресурсами, в управлінні проектами діє правило: «час важливіший над усе». Заради своєчасного виконання проектних робіт можна жертвувати бюджетом, витратами ресурсів і багато ще чим, виключаючи звісно якість проектних рішень.

4. Серед рішень, які доводиться приймати під час виконання проектів, пріоритет мають ті, які характеризуються більшою надійністю в досягненні результату, навіть якщо вони за іншими параметрами можуть бути визнані неефективними. Ризик в проектному менеджменті неприйнятний, навіть якщо він оцінюється позитивно в порівнянні з очікуваними результатами.

5. Необхідність узгодження інтересів зацікавлених сторін проекту визначає обов’язкову наявність у менеджера проекту якостей політика. Він повинен постійно підтримувати у них зацікавленість в результатах проекту, попереджувати можливі конфлікти, знімати упередженість щодо можливих наслідків втілення нововведення у поточну діяльність.

6. З точки зору застосування найбільш доцільних методів, які наближують до досягнення кінцевих результатів здійснення ідеї проекту, методологічною основою проектного менеджменту слід вважати теорію сітьового моделювання. Аналіз сітьового моделювання дозволяє уникнути даних проблем завдяки розбивки всього комплексу на окремі дрібні роботи, визначити їх тривалість та потрібні ресурси. Це можна зробити кількома методами, найбільш популярними з яких є діаграма Ганта та сітьовий графік виконання робіт.

Методологія проектного менеджменту передбачає розробку, реалізацію та розвиток проекту як складної системи, що відтворюється та функціонує в динамічному зовнішньому середовищі. Головними елементами проекту є задум, ідея (проблема, завдання), засоби їх реалізації (вирішення проблеми) та результати, що здобуваються в процесі реалізації проекту.

Проектно-орієнтоване управління застосовують тоді, коли чітко визначені: завдання проекту та кінцевий результат; виділені чи наявні ресурси; часові рамки та обмеження. Проектно-орієнтоване управління характеризується чіткою орієнтацією на досягнення мети - створення «продукту проекту».

Науковий підхід, що вперше торкнувся теми проектно-орієнтованого управління, був запропонований представниками французької теорії угод (theorіe des conventіons). Основними постулатами цієї теорії є: по-перше, теза про існування безлічі варіантів організації взаємодій або угод; по-друге, визнання того, що кожна людина при бажанні здатна діяти залежно від ситуації за «правилами гри», які відповідають кожній з цих угод.

Будь-яка інновація в публічному управлінні може бути впроваджена тільки за допомогою реалізації проекту. Розглядаючи проектний підхід як інноваційний механізм державного управління необхідно розкрити сутність двох цілком різних термінів: державне управління інноваціями та інноваційне державне управління. Незважаючи на схожість, ці поняття відносять до різних аспектів управлінської діяльності.

Перший термін - державне управління інноваціями - стосується сфери взаємодії органів публічної влади і зовнішніх по відношенню до неї організацій, які діють на території держави. При цьому економіка держави розглядається як сукупність господарюючих суб’єктів, які мають власні стратегії. Завдання органів державного управління полягає у створенні сприятливих умов для інноваційного розвитку цих підприємств.

Другий термін - інноваційне державне управління - стосується власне сфери державного управління, а саме - нових підходів, які застосовують органи публічної влади для вирішення покладених на них завдань. У цьому випадку державне управління використовує новітні механізми управління економікою та застосовує провідний зарубіжний досвід у цій сфері.

У державі під назвою «проект» реалізується значна кількість конкретних справ - оригінальних, епізодичних, самодостатніх. Часто вони не сприймаються як фрагменти певної стратегії чи програми, не складають системи. Стосуються різноманітних сфер і напрямів діяльності. Формуються і реалізуються незалежно один від одного, від загальносуспільних інтересів, від перспектив розвитку. Тому роль державного управління повинна зводитись до ефективного управління проектами, з’ясування спільних тенденцій різновекторних проектів; до узагальнення безсистемних та хаотичних проектів; до виявлення реальної потреби суспільства у запровадженні проектів.

Управління проектами на сьогодні є однією з найбільш актуальних та прогресивних управлінських технологій, що продовжує швидко розвиватись. Напрямів застосування концепції проектного менеджменту надзвичайно багато, і вони можуть охоплювати практично всі сфери людського життя, у тому числі й державне управління. Проте на сьогодні інструменти проектного менеджменту все ще не знайшли широкого застосування в органах публічної влади.

Викладене вище підкреслює особливий інтерес щодо можливостей та потенціалу застосування технологій управління проектами в державному управлінні. Це пов’язано з цілою низкою аспектів. Розглянемо їх послідовно.

Суспільство розвивається революційним або еволюційним шляхом. Абсолютна більшість політиків, учених та практиків на сучасному етапі віддає перевагу еволюційним напрямам розвитку. Найбільш поширеним його засобом є реформи, що розробляються і поетапно впроваджуються в різні сфери суспільного життя. Проте реформи в загальному вигляді - не що інше, як взаємопов’язана сукупність різноманітних за масштабами та складністю проектів: соціальних, організаційних, технічних, інноваційних та інвестиційних. Управління вказаними проектами в такому розумінні є невід’ємною функцією держави та її органів, а подекуди і головним їх завданням.

Залежно від масштабу завдань, що вирішуються на рівні держави, можуть упроваджуватись мегапроекти, мультипроекти чи монопроекти. Глобальні реформи в державі чи суспільстві найбільш доцільно проводити на базі концепції мегапроекту, який включає програми з багатьма взаємопов’язаними проектами, об’єднані загальними цілями, виділеними ресурсами та часовими рамками. Ці програми мають макроекономічний характер і можуть бути міжнародними, національними, міжгалузевими та галузевими. Менш масштабні проблеми можуть формулюватися як мультипроекти, що являють собою комплексні програми чи проекти. І нарешті, різні інноваційні та інвестиційні проекти можливо реалізовувати як монопроекти, що мають чітко визначену мету (кінцевий стан), ресурси, терміни завершення, інші кількісні та якісні характеристики.

На основі концепції управління проектами можна розробляти проекти щодо будь-яких сфер державного управління. У політичній сфері - це проекти законодавства та правового регулювання, удосконалення інституту влади, доктрини оборони та безпеки тощо. В економічній - проекти приватизації, реформування та створення нових підприємств; проекти розвитку паливно-енергетичних систем; створення екологічних систем регіонів та галузей; проекти демонополізації, розвитку приватного сектора; проекти оздоровлення фінансової системи тощо. У соціальній сфері - проекти страхування та соціального забезпечення, проекти забезпечення житлом, пенсійні проекти. Не менш важливими є освітні проекти, проекти охорони здоров’я та медичного обслуговування, проекти подолання технологічної відсталості та багато інших. Кожний із названих проектів є щонайменше мультипроектом, а то й мегапроектом і потребує застосування інструментів проектного менеджменту.

Наведемо головні аргументи щодо доцільності застосування концепції управління проектами для розробки та здійснення програм і проектів у сфері державного управління [5, 6]:
  • розробка та втілення державних програм незалежно від рівня, враховуючи їх складність та багатоаспектність, вимагає в сучасних умовах застосування інструментів проектного менеджменту;
  • управління проектами є універсальною концепцією, що може застосовуватись для здійснення будь-яких проектів в усіх галузях та напрямах, починаючи з освіти, науки та медицини і завершуючи важкою промисловістю, збройними силами та оборонним комплексом;
  • методи та інструменти проектного менеджменту у професійному управлінні є на сьогодні одними з найбільш досконалих, апробованих та відпрацьованих у світовій практиці, що створює сприятливі умови для запозичення передового досвіду, швидкої адаптації до національних умов та ефективного застосування;
  • на основі управління проектами можна ефективно вирішити проблему контролю (причому як з боку державних органів, так і з боку громадськості) термінів і особливо витрат;
  • при реалізації програм у публічній сфері досить часто задіяні багато структур та органів; неможливість нормальної координації між ними може повністю паралізувати хід робіт; механізми управління проектами дають змогу вирішити цю проблему;
  • методи управління проектами є гнучкими, їх можна застосовувати у будь-яких організаціях і при цьому гармонійно коригувати зі стратегічним управлінням та організаційною стратегією;
  • проектний підхід дає змогу сформувати більш гнучку організаційну структуру управління, що здатна своєчасно реагувати на зміни внутрішнього та зовнішнього середовища;
  • проектний підхід передбачає чіткий розподіл керівництвом цілей, завдань, функцій та обов’язків щодо реалізації проекту, що полегшує оцінку та підвищує контроль за виконанням завдань підлеглими;
  • на основі проектного підходу визначають склад завдань проекту, ієрархічну структуризацію за принципом «дерева робіт», що дає змогу включити у структуру проекту необхідні та достатні завдання;
  • проектний підхід надає можливість здійснення інтегральної оцінки соціально-економічної корисності проекту за єдиним основним критерієм для отримання узагальненої оцінки ефективності діяльності органу державної влади в певній проблемній сфері;
  • управління проектами веде до отримання «готового продукту» - кінцевого результату, за яким визначається ступінь задоволення потреб громадян;
  • за допомогою проектного підходу здійснюється зворотний зв’язок з населенням країни, що дає змогу оцінити діяльність органу державного управління безпосередньо громадянами держави.

Висновки. Підсумовуючи зазначимо, що публічна сфера є однією з пріоритетних щодо використання методів та прийомів проектного менеджменту. На жаль, розуміння цього та потенціалу методології управління проектами у відповідних колах недостатнє. І це, безперечно, один із головних чинників, що перешкоджає використанню та поширенню технологій управління проектами в нашій країні. Водночас багато проблем, що стоять перед державою та суспільством, за допомогою таких технологій можна було б швидко та ефективно вирішити вже зараз. Адже, ключ до успіху в реалізації публічних реформ полягає в регулярних та успішних інноваціях. Проектне управління – це найзручніший інструмент для швидкого та ефективного виводу інновацій на ринок.


Використані джерела інформації: