Рони, та характер підготовки педагогічних кадрів, з іншої, визначають якість формування наступних поколінь у загальноосвітніх, професійних навчальних закладах

Вид материала

Содержание

Аналіз останніх досліджень та публікацій.
Постановка завдання.
Висновки і перспективи подальших досліджень.

Подобный материал:

УДК 378.14 (094) (47)

© 2006

Рогуліна М.Р.

ОСОБЛИВОСТІ ПІДГОТОВКИ МАГІСТРІВ ЗА ЧАСІВ ЦАРСЬКОЇ РОСІЇ

Постанова проблеми. Рівень інвестицій, з однієї сторони, та характер підготовки педагогічних кадрів, – з іншої, визначають якість формування наступних поколінь у загальноосвітніх, професійних навчальних закладах.

Вища освіта педагогічних працівників згідно закону “Про вищу освіту” здійснюється за наступними освітньо-кваліфікаційними рівнями: бакалавр, спеціаліст, магістр. Освітньо-кваліфікаційні рівні бакалавра та спеціаліста є більш загальнодоступними, тому вимоги до підготовки за означеними рівнями за різними спеціальностями є достатньо розробленим з урахуванням нових ринкових вимог. Вимоги до підготовки за освітньо-кваліфікаційним рівнем “магістр” регламентуються законодавством про вищу освіту й вимагають наявності спеціальних умінь та знань, що є “достатніми для виконання завдань і обов’язків інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності” [1], але у підготовці магістра повинна бути присутня педагогічна складова, яка має забезпечувати глибоку теоретичну підготовку та практичне засвоєння основ майстерності навчання. Це, у свою чергу, потребує розробки необхідної документації, яка відповідає за підготовку висококваліфікованих кадрів, орієнтованих на науково-педагогічну діяльність. При цьому орієнтирами стає колись скасована й забута підготовка у магістратурі у часи царської Росії.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. В останній час велика кількість досліджень та публікацій присвячена проблемі підготовки магістрів [2 – 4]. Так Лисенко Н. [2] розглядає аспект підготовки магістра у галузі дошкільної освіти, Л.В. Артемова [3] пропонує шляхи щодо розв’язання проблеми розвивального навчання у процесі підготовки магістрів, але історичний аспект становлення магістратури у публікаціях не є достатньо розглянутим й потребує більш детального розглядання. У роботі Микитюка О.М. [4] розглядається історичний аспект становлення науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах й частково розглядається процес підготовки магістрів, але досить ретельно ця проблема у останніх дослідженнях не розглядається.

Постановка завдання. Таким чином, метою даної статті є розкриття особливостей підготовки магістрів за часів царської Росії.

Виклад основного матеріалу. Історія становлення вітчизняної магістратури невід’ємним образом пов’язана з появою університетів. Словник надає таке визначення поняттю університет – “вищий навчальний заклад та наукова установа з різноманітними гуманітарними та природничо-математичними відділеннями” [5]. З іншого боку, поняття “університет” у середні віки мало декілька визначень, суть одного з яких становить наступне: це був заклад, дипломи якого надавали право їх власникам викладати у будь-якому навчальному закладі будь-якої країни. Таким чином, реформа, що відбувається в українській системі освіті, суть якої складається у загальному визнанні дипломів українських навчальних закладів у Європі, це відгук середньовікової європейської системи освіти.

Думки про необхідність створення вищих навчальних закладів у Росії з’явилися на початку ХVIII століття. Аналіз праць показує, що необхідність їх появи пов’язана з необхідністю затвердження Росії як великої держави, що має високоосвічене людство; економічними умовами, що склалися у країні у той час; відсутністю власних педагогічних та наукових кадрів для підготовки як дітей дворян так і простого люду.

Втілювати задуми у реальність почали у 1725 року, з моменту створення у Санкт-Петербурзі Академічного університету. На початку його роботи перед керівниками ставили багато завдань, але одне з них було пов’язане з наявністю викладачів та слухачів університету. При чому тут вступає в силу інше визначення, що мав університет у середні віки: університет представляв собою дві пов’язані між собою організації – ті, хто вчить і ті, хто вчаться. Відсутність у Росії до цього часу вищих навчальних закладів примушувала керівництво Академічного університету запросити перших професорів із-за кордону: Германа Даниїла Бернуллі, інтереси якого стосувалися фізіології; Бюргера, що займався хімією; Більфільгера, якого цікавила фізика; Дювернуа, якого не обходили анатомія та зоологія. Для розвитку красномовлення був запрошений Коль; наданням правових знань повинен був займатися Бекенштейн. Наявність вчених з мировим ім’ям дозволила відкрити новий університет. Але виникла проблема відсутності слухачів, серед причин якої:

відсутність гімназій, що безпосередньо готували для університетів;
незрозумілість мови (це явище пояснюється недостатнім поширенням латинської мови у країні);
наявність семінарії тільки у деяких єпархіях, непристосованість їх до типу попередньої університетської школи.

Таке становище гальмувало процес становлення університетської освіти в Росії. Для розв’язання цього завдання було зроблено наступні кроки:

виписати слухачів із-за кордону;
додати до контрактів вчених пункт про необхідність приїзду своїх слухачів;
побудувати гімназії для підготовки студентів відповідно до кожного навчального закладу.

Так як вказує граф Д.А. Толстой [6] у контракті Більфільгера було вказано на необхідність привезення двох слухачів. Згідно рукописним документам архіву Академії наук з Германії було вивезено вісім студентів.

Завдання щодо створення гімназій, мета існування яких передбачалася у підготовці слухачів до відповідних університетів, було виконано, але згодом. Треба відмітити, що наявність таких гімназій дозволяла керівництву університетів здійснювати відбір серед майбутніх студентів відповідно до успішності навчання, мотивів вибору того чи іншого факультету, наявності схильностей до однієї з наук. Викладачі гімназії, як правило, працювали також в університеті. Такий стан речей дозволяв простежити за кожним гімназистом та спрямувати його відповідно до його схильностей на визначений факультет університету.

Навчальний процес університету, незважаючи на усі дії засновників, лишався у застої: викликати інтерес до занять в університеті намагалися публічними лекціями світил науки, відсутністю вступних іспитів. Граф Д.А. Толстой [6] підкреслює, що “до університету посилали вчитися усьому”. Статистка вказує, що кількість студентів з 1752 – 1758 роки не дуже змінювалася: 1752 – 20 студентів; 1753 – 18; 1756 – 18; 1758 – 16 [6].

Незважаючи на це, навчальний процес тривав і у січні 1753 року в Академічному університеті пройшли перші іспити. Проекзаменовано було двадцять слухачів, з яких, як вирішила канцелярія університету, сім слухачів було визнано тими, що закінчили курс навчання. При цьому рішення стосовно отримання того чи іншого вченого ступеня приймала канцелярія університету: “ті, хто призначає себе до наук математичних та фізичних, можуть бути призначені ад’юнктами; ті, хто має бажання присвятити себе наукам філософії та словесності – надати ступінь магістра” [6]. А вже 23 грудня графом Разумовським був підписаний наказ, згідно до якого студенти Барсов А.А., Яремський Ф.Я., Поповський М.Н., Константинов О.О. мали отримати ступінь магістра. Треба додати, що ці слухачі перші на Русі отримали ступінь магістра, і навіть вони мали бажання бути ад’юнктами, а не магістрами. “У липні 1754 р. Поповський М.Н. ще з трьома магістрами, “зробленими уперше з російського народу”, скаржилися на невизначеність свого становища й просили зрівняти їх у правах з ад'юнктами” [7]. Таке ставлення до ступеня магістра було пов’язане з тим, що його носії ще не мали ніяких прав та привілеїв, у зв’язку з відсутністю юридичного оформлення.

Це були перші спроби отримання вищої освіти у царській Росії. Магістри Академічного університету своїми справами доказали, що навчання не було марне. Життя та наукова діяльність Барсова А.А. цілком пов’язана з Московським університетом, де він почав працювати на посаді ординарного професора на кафедрі красномовлення. Константинов О.О. та Яремський Ф.Я. працювали викладачами латинської мови, риторики та граматики у Московській гімназії. Поповський М.Н. був затверджений на посаді професора на кафедрі красномовлення філософського факультету Московського університету, де працював до кінця життя. Все це вказує на те, що, незважаючи на безладдя в університеті, через відсутність розподілу наук між факультетами; відсутності чіткої та визначеної системи контролю знань; невеликої кількості професорів, бо як вказує граф Д.А. Толстой [6] в університеті працювало лише 5 професорів; юридично невизначеного стану випускників магістрів, результати підготовки в Академічному університеті виявилися достатньо високими і свідчили про необхідність розвитку університетської системи в Росії. Також треба відмітити, що невелика кількість слухачів в Академічному університеті дозволяла професорам займатися з кожним студентом індивідуально, що справило великий вплив на слухачів як майбутніх науковців так і викладачів, й дозволило отримати достатньо високі результати під час підсумкових іспитів. Це надало поштовх для подальшого розвитку університетської підготовки магістрів.

Керівництво намагалося уникнути помилок, що мали місце на протязі перших років роботи Академічного університету. Для цього було зроблено декілька кроків: по-перше, було відкрито університети у Москві, Казані, Харкові; по-друге, проведено розподіл наук між факультетами; по-третє, визначено правила підсумкових атестації; також наказами Міністерства народної освіти визначено правила отримання наукових ступенів та звань.

Рік 1755 позначився відкриттям Московського університету. На честь відкриття була проголошена промова магістром Барсовим А.А. про те, що “навчання народжує в нас справедливі думки та роздуми”[7]. Суть виступу Барсова А.А. полягала у наступному: розвиток держави залежить від кількості освічених та вихованих людей.

Естафета від Московського університету була підтримана Казанським та Харківським університетами, відкриття яких відбулося у 1805 році. При цьому був проведений розподіл наук за факультетами: філософським, юридичним та медичним. Філософський факультет вважався підготовчим – через нього мали пройти усі, що бажали вступити на юридичний та медичний факультети. Для тих, хто збирався вступати до університету, був складений довідник “Выбор факультета и прохождение университетского курса”, де достатньо докладно була приведена інформація про кожен факультет та науки, що вивчалися на них, організацію навчального процесу на факультеті. Так на історико-філологічному факультеті були наступні відділення [8]:

класичне;
слов’яно - російське;
історичне;
романо – германське (присутнє лише у Санкт-Петербурзьському університеті).

Усі предмети поділялися на групи:

група філософська (психологія, логіка, історія древньої та нової філософії);
група історична (історія Древнього Сходу, історія Греції та Рима, історія Західної Європи у середні віки та у новий час, історія слов’ян, російська історія, історія церкви);
група філологічна (порівняльне мовознавство, російська мова та література, класична філологія, слов’янська філологія, історія західної європейської літератури, теорія та історія мистецтв).

Кожне з відділень мало перелік визначених спеціальних предметів з різноманітних груп. Така дисципліна як богослов’я була обов’язковою для усіх факультетів. Вона вивчалася на протязі 6 семестрів й завершувалася іспитом.

Навчальний процес в університетах був організований наступним чином:

навчальний рік тривав дев’ять місяців (з першого вересня до кінця квітня) і поділявся на два півріччя;
на початку кожного півріччя студент (відповідно до навчального плану) обирав з переліку дисциплін цього півріччя лекційні та практичні заняття, які він збирається відвідувати [9];
для засвоєння знань передбачалися наступні способи [9]: читання лекцій, семінарські заняття, практичні вправи, домашні роботи, перевірочні іспити, настановлення та керівництво на заняттях, консультації;
на тиждень передбачалося не більше ніж двадцять лекційних занять;
навчання на факультетах тривало впродовж чотирьох років (через деякий час його було збільшення до п’яти);
програмою першого та другого курсу передбачалося вирішення загальноосвітніх завдань – студенти отримували загальні поняття та фактичні знання, що “ставали надійним фундаментом для спеціальних наукових знань”[8];
впродовж четвертого та п’ятого курсу відбувалася наукова спеціалізація відповідно до відділення та групи наук.

Одним з головних моментів у процесі навчання є етап вихідного контролю знань студентів й отримання вченого ступеню. Таке поняття як “вчений ступінь” офіційно було затверджено імператорським наказом у 1803 році. Згідно з § 26 цього наказу “Об устройстве училищ” [10] університети Росії отримували право надавати вчені ступені “доктора”, “магістра”, “кандидата”. В рамках цієї статті зосередимо увагу на отриманні вченого ступеню “магістр” в університетах Росії.

Відповідно § 26 наказу “Об устройстве училищ” магістр посідав місце у ΙΧ класі табеля рангів, це вказує на те, що ступінь магістра став юридично оформленим. Цей документ вказував на те, що вчену ступінь можна було отримати тільки “при строгом испытании в знаниях” [10], порядок отримання вченого ступеню у документі не регламентувався. Далі рік у рік для того щоб надати правове значення інституту наукової атестації на Русі приймаються “Положення” про присудження вчених ступенів. Простежити зміни у правилах надання вченого ступеню “магістр” дозволяє наступна таблиця.

Таблиця

Перелік наказів, що регламентують отримання ступеню магістр в університетах Росії

№ п/п	Дата (рік, число, місяць)	Назва наказу (розпоряд-ження)	Зміст наказу (за параграфами)	Подробиці наказу
1.	24.01.1803	Указ об “Устройстве училищ”	§25. “Право давать ученые степени или достоинства”	Отримання ступеню можливе лише при строгому іспиті. Утримання магістрів складає 400 р.
2.	20.01.1819	“Положение о производстве в ученые степени”	Глава ΙΙ §9. Про затвердження порядку присудження наукових ступенів Глава ΙΙΙ. Про іспити §30-36. Порядок проведення іспитів	– усний іспит (необмежена кількість питань) §31 – письмовий іспит (на вибір два питання) – “под наблюдением одного из назначенных членов факультета, в конференции, или совете, или в другом удобном месте” § 32. – написання та захист дисертації (дисертація на латинській, російській або іншій мові); публічний захист дисертації §33. Введення 14 розрядів наук – за яким й іменувалися магістри. Затвердження у ступені відбувається Міністром народної освіти §36.
3.	28.04.1837	“Положение об испытаниях на ученые степени”	Про необхідність витримати іспити з головних та додаткових предметів	Положення діє у Санкт-Петербурзьському, Московському, Харківському, Казанському та Київському університетах. Послідовність отримання ступенів: кандидат –магістр – доктор. Необов’язковим стає написання дисертації латинською мовою (залишається таким лише для класичної філології) Перерахування окремо головних та додаткових предметів магістерських іспитів.
Продовження таблиці
№ п/п	Дата (рік, число, місяць)	Назва наказу (розпоряд-ження)	Зміст наказу (за параграфами)	Подробиці наказу
4.	6.04.1844	“Положение о производстве в ученые степени”	§33. Про кількість питань на письмовому іспиті	Зменшення кількості питань для письмового іспиту до одного (§33). Латинська мова перестає бути обов’язковою для написання дисертації за напрямом – класична філологія Збільшення кількості розрядів наук до 22.
5.	04.01.1864	“Положение об испытаниях на звание действитель-ного студента и на ученые степени ”	§21. Про відміну міністерського затвердження	Можливість отримувати ступень за різними факультетами.

Наказ 1803 року наполягав на суворих випробуваннях для отримання ступеню магістра. Однак аналіз літератури [11] вказує на невизначеність порядку проведення цих іспитів. Зрозуміло, що отримання ступеню не тільки магістра, але й доктора розглядалося як формальність та не наголошувало на необхідності складання будь-яких випробувань.

Наказ 1819 року виправив стан речей. Цим наказом регламентувався порядок отримання вчених ступенів: студент – кандидат – магістр – доктор. Кандидат, бажаючий отримати ступінь магістра, відповідно до §12, повинен був мати знання стосовно наук, що йому викладалися, та вміння “сообщить свои сведения другим или приложить их к употреблению”[10]. Іспити на ступінь магістра проводилися у затвердженому порядку:

кандидат подає прохання на ім’я декана про допуск до іспиту на ступінь магістра;
декан “назначает собрание из всех членов факультета” для проведення усного та письмового випробувань;
успішне завершення випробувань надає дозвіл на написання та докладання дисертації;
з членів факультету або людей, що зовсім не відносяться до цього розряду наук призначалися опоненти;
опоненти на протязі певного терміну повинні були надати свої резолюції відносно дисертації;
захист дисертації “с одобрения факультета” відбувається відкрито;
при невдалому захисті дисертації спробу можна повторити через рік (більше спроб не надається).

Одне з “Положень” наказу 1837 року вказує на розподіл предметів за двома розрядами: головні та додаткові. Так при випробуванні на ступінь магістра історико-філологічного факультету слухач повинен був складати іспити: з розряду науки географія, етнографія, статистка. При цьому головним предметами вважалися: загальна географія та етнографія, географія та етнографія Росії в особливості та теорія та історія статистики; а додатковими – фізична та математична географія, порівняльна статика або політична економія (за вибором).

“Положення” 1837 року швидко змінилося “Положенням” 1844 року, у якому досить докладно розповідається про необхідні заходи стосовно отримання ступеню магістра. Так у “Положенні” вказано, що кількість питань для письмового випробування зменшена й складає тільки одне.

“Положення” також проголошує про збільшення розрядів наук, що дозволяє більш деталізувати пошукові роботи. Принцип проведення випробувань на отримання ступеню залишається таким самим.

Це було останнє “Положення” дореформеного періоду, наступне “Положення” 1864 року дозволяло ще більше диференціювання дисциплін; розряди наук було приведено у відповідність з розподілом за кафедрами університету. Порядок проведення випробувань на ступінь магістра не змінився, але “Положення” відмінило зовсім екзамени на ступінь доктора наук.

Іспити для отримання вченого ступеню магістра були достатньо важкими і у кожному університеті за винятком головних положень були різні.

Аналіз праць [11,12,13,14,15,16,17], у яких наведено описи випробувань на ступінь магістра, показує, що вимоги до знань кандидатів повинні бути достатньо великими й стосуватися не лише предмета, з якого ведеться дослідження, але й інших, іноді не пов’язаних з ним предметами.

Аналіз літератури [11,12,14,15,18,19,20,21] показує, що успіхи від навчання залежали, у першу чергу від кандидата на отримання ступеня: його старанності, прагнення до науки та самоосвіти, а не від прагнення викладачів, бо у поведінці викладачів була присутня пиха своїм становищем, заздрість до молодих науковців та їх проектів, недбалість, непривітність та пияцтво. Це можуть підкреслити деякі сторінки з автобіографії Фонвізіна “наш учитель пил смертную чашу, латинского учитель был примером злонравия, пьянства и всех подлых пороков”, спогадів Д.Н. Свербеєва: “сколько раз мне приходился прерывать его послеобеденный сон за полчаса до лекции, тогда второпях он начинал пить из огромной чаши ром с чаем”.

Однак у великій когорті викладачів університету можна відзначити наступні прізвища, що безумовно сприяли оновленню російської наукової школи: Страхов П.І. “лекции его час от часу более привлекают публику, они чрезмерно занимательны по своим экспериментам”, “красноречивый и добродушный” Сахацький, “кропотун” Антонський. Винахідницькі навики слухачі отримували на курсах Шевирьова С.П., суть завдань якого складалася з наступного: кожен зі слухачів мав підготувати переклад або твір за будь-якою темою, при чому зміст повинен складатися з трьох частин – переказу загального погляду на предмет дослідження, докладного висвітлення суті та узагальнення. Ораторське мистецтво слухачів розвивалося також на семінарських заняттях Шевирьова С.П., бо твори та переклади слухачів тричі на рік прилюдно обговорювалися.

Вплив та підтримка таких професорів дозволила відкрити такі таланти як Д.І. Менделєєв, К.А. Тимирязєв, К.Д. Краєвид, І.А. Вишнєградський, Д.І. Лобачевский [22,23,24,25,26].

Деякі магістерські дисертації середини XIX століття є закінченими науковими роботами [27], що вказують на науковий досвід, свідомість та самостійність науковців – “Органічний перекис та застосування його для окислення невизначених з’єднань” – автор М.І. Прилежаєв, “Розвиток ізотоми” – Ю.А. Філіпченко [28,29].

Цей розділ в історії становлення магістратури ще не є достатньо вивченим та розробленим, але являється достатньо актуальним, бо проведення аналізу дисертаційних праць [28, 29] магістрів початку XIX – XX століть дозволить виявити та співставити наукові інтереси пошуковців минулого та сучасного.

Дуже плідним, виходячи з кількості та змісту магістерських дисертацій, стала друга половина XIX та початок XX століття, але на зміну науковій школі царської Росії прийшла радянська вища школа у 1917 році.

Рік 1917 став не тільки часом змін для держави, але й для системи вищої освіти. Новий устав університетів відмінив вчену ступінь “магістр”, як таку, в якій немає необхідності [30]. Лише у 1992 році почалися перші спроби відродження інституту магістратури на Україні. Треба відмітити, що дії з відбудови вітчизняної магістратури є цілком пов’язаними з етапами становлення магістратури за часів царської Росії.

Висновки і перспективи подальших досліджень. Аналіз літератури показує те, що правила, які існували у XIX столітті стосовно критеріїв вступу до магістратури, форм навчання в ній, вимог до написання магістерської дисертації з деякими правками відновлюються й на сучасному етапі. При цьому треба додати, що підготовка у вітчизняній магістратури є цілком пов’язаною з економічним становищем країни й вимагає конкретних дій для підготовки високоосвічених фахівців усіх галузей економіки, що стає неможливим за допомогою традиційних методів, які використовуються під час підготовки у магістратурі. Ця проблема ще не є достатньо вивченою та розробленою й надає великі можливості для науковців.

Література

Українській педагогічний словник / За ред. С.У. Гончаренко. –К.: Либідь, 1997. –376с.
Лисенко Н. Магістр педагогіки:реалії та перспективи // Збірник наукових статей Київського міжнародного університету. Серія: Педагогічні науки. Психологічні науки. Випуск 11. – К.: Правові джерела, 2002. – С. 79 – 87.
Артемова Л.В. Проблеми розвивального навчання й учіння магістрів // Збірник наукових статей Київського міжнародного університету. Серія: Педагогічні науки. Психологічні науки. Випуск 11. – К.: Правові джерела, 2002. – С. 9 – 20.
Микитюк О.М. Становлення та розвиток науково-дослідної роботи у вищих педагогічних закладах України (історико - педагогічний аспект). – Харків: “ОВС”, 2003. – 272 с.
Ожегов С.И. Словарь русского языка: Ок 57000 слов / Под ред. докт. филол. наук, проф. Н.Ю.Шведовой. – 14-е изд., стереотип. – М.: Рус. яз., 1983. – 816с.
Академический университет в XVIII столетии по рукописным документам архива академии наук графа Д.А. Толстого. Приложение к тому L-^му записок императорской академии наук. – Санкт - Петербург, 1885
Кулябко Е.С. Замечательные питомцы академического университета. – М.: Просвещение, 1990. – 258с.
Н. Кареев Выбор факультета и прохождение университетского курса. – С. – Петербург, Типография М.М. Стасюлевича, 1897. –369с.
Правила о зачете полугодий студентам императорских российских университетов. – СПб., 1885.
Сборник постановлений по Министерству народного просвещения. СПб., 1864, т.1.
Булич Н. Из первых лет Казанского университета, СПб., 1887.
Эймонтова Р.Г. Русские университеты на грани двух эпох: от России крепостной к России капиталистической. – М.: Просвещение, 1985. – 254с.
Соловьев И.М. Русские университеты в их уставах и воспоминаниях современников. Выпуск 1. Университеты до эпохи 60-х годов.
Соловьев С.М. Общедоступные чтения о русской истории / Авт. очерка и коммент. И.В. Волкова. – М.: Республика, 1992. – 359с.
Система научной подготовки и аттестации в университетах России и Западной Европы: исторический опыт (ΧΙV–ΧΧ): Сб. Научных статей / Составление, предисловие и общая редакция А.Н. Якушева. – М.: Ассоциация центров и клубов ЮНЕСКО Россия, 1998. – 203с.
Григорьев В.В. Императорский С. – Петербургский университет в течение первых пятидесяти лет существования. – СПб., 1870
Жуков В.И. Университетское образование: история, социология, политика. – М.: Академический проект, 2003. – 384с.
Протоколы заседаний Совета Императорского Санкт-Петербуржского университета за 1913г. – № 69, 1915
Сборник распоряжений по Министерству народного просвещения. СПб., 1874, т.4.
Федосова Э.П. Бестужевские курсы –первый женский университет в России / Под ред. Э.Д. Днепрова. – М.: Педагогика, 1980. – 144с.
Королев Ф.Ф. Великая Октябрьская социалистическая революция и высшая школа (1917-1920) / Советская педагогика – 1957. – №11 – С. 76-93.
Фойгт К. Историко-статистические записки об императорском Харьковском университете и его заведениях. – Харьков, 1859
Периодические сочинения об успехах народного просвещения. – 1805. – №10.
Шершневич Г.Ф. О порядке приобретения ученых степеней. – Казань, 1897.
Сухомлинов М.И. История Российской академии, вып.4, 1897.
Попов В.М. Главный педагогический институт // Советская педагогика. – 1941. – №5. – С.93.
По поводу пересмотра устава университетов // Профессора Казанского университета Я. Степанова. – Казань, 1878.
Циркулярное предложение относительно диссертаций на ученые степени // Сб. распоряжений по МНП, т.3, 1867.
Протоколы заседаний Совета императорского Харьковского университета и приложения к ним, №1, 1873.
Кричевский Г.Г. Ученые степени в университетах дореволюционной России // История СССР. – 1985. – №2. – С. 153.

Рогуліна М.Р.

Особливості підготовки магістрів за часів царської Росії

У статті розглянуто етапи становлення університетської, зокрема магістерської підготовки, за часів царської Росії. Висвітленні проблеми, що існували під час підготовки перших поколінь магістрів. В статті проаналізований процес організації навчання, розглянуто зміст освіти магістрів, форми та методи навчання, проведений аналіз етапу контролю на отримання ступеню “магістр”. Проведене співставлення з сучасною підготовкою за освітньо-кваліфікаційним рівнем “магістр”.

Рогулина М.Р.

Особенности подготовки магистров во времена царской России

В статье рассмотрены этапы становления университетской, в частности магистерской подготовки, во времена царской России. Обозначены проблемы, которые существовали на этапе подготовки первых магистров. В статье проанализирован процесс обучения, рассмотрено содержание подготовки, формы и методы обучения, проведен анализ процесса контроля и получения степени “магистр”. Проведено сравнение современной подготовки при получении образовательно - квалификационного уровня “магистр”.

M.R. Rogulina

Peculiarities of Magisters’ Training at the Times of Tsarist Russia

The article examines the stages of university, in particular magister training at the times of Tsarist Russia. Problems which existed on the stage of preparation of first master's degrees are marked. A teaching process is analyzed in the article, maintenance of preparation, forms and teaching methods, is considered, the analysis of process of control and receipt of the degree master's “degree” is conducted. Comparison of modern preparation at the receipt educationally is conducted - the qualifying level master's “degree”.

Стаття надійшла до редакції 07.06.2006р.

Blog

Рони, та характер підготовки педагогічних кадрів, з іншої, визначають якість формування наступних поколінь у загальноосвітніх, професійних навчальних закладах

Содержание