Керамічна писанка
| Вид материала | Документы |
- Писанка, яка з прийняттям християнства стала символом Христового Воскресіння використовується, 365.08kb.
- Гергель Юлія (м. Новогродівка, Донецька обл.), 209.44kb.
Управління освіти Вінницької міської ради
Міський методичний кабінет
Керамічна писанка
Ніколаєва Вікторія
Володимирівна
керівник гуртка
кераміки та гончарства
Палацу дітей та юнацтва
М.Вінниці
2009 р.
ЗМІСТ
| | | Стор. |
| 1. | Вступ | 3 |
| 2. | Українська народна писанка | 4 |
| 3. | Історичні відомості про керамічну писанку | 17 |
| 4 | Технологія виготовлення керамічної писанки | 19 |
| 4.1 | Добування глини | 19 |
| 4.2 | Приготування глини для формування виробів | 21 |
| 4.3 | Ангобування виробів | 23 |
| 4.4 | Оздоблення виробів | 25 |
| 4.5 | Обладнання робочого місця | 27 |
| 5 | Технологія виготовлення простої керамічної писанки | 29 |
| 6 | Список використаної літератури | 41 |
| | | |
1. Вступ
Останнім часом в Україні стають дедалі актуальнішими проблеми розвитку традиційних промислів та ремесел. Серед різноманітних виробів українських народних майстрів особливо поширеною є писанка. Оригінальна, самобутня, вона прикрашає наш побут, вносить тепло і радість у життя наших дітей, формує їхні естетичні смаки і є витвором мистецтва.
Писанка — абсолютно унікальний витвір народного генія. В усьому на-родному мистецтві немає такого предмету, який би конденсував у собі стільки образно-символічного змісту, як писанка. Її дарували на знак перемир'я, побажання здоров'я, краси, сили, врожаю, застосовували як запобігання від стихійного лиха — грому, пожежі; для лікування різних хвороб, від переляку, наговору; качали по зелені і закопували в землю на ниві, щоб хліб був повний і не вилягав, підкладали під вулик, аби безконечно роїлися бджоли...
Кожний предмет народного мистецтва поряд з практичним призначенням в обряді відігравав роль знака соціальних відносин, оскільки уособлював у собі єдність символічного і практичного змісту. Саме у традиційному фольклорному середовищі предмети завжди несуть знаки, а знаки несуть предмети. Образно-символічний статус зумовлюється їх функціональним призначенням у семіотичній системі свята та обряду. При включенні у цю систему вони функціонують як «знаки», обрядові символи з певною семантикою, без неї — позбавляються цього символічного змісту, перетворюючись на звичайні ужиткові вироби... Писанка позначена найвищим семіотичним статусом, в ній знаковість, як символ оновлення життя, виражена максимально, а утилітарність — мінімально.
2. Українська народна писанка
Дивні, чудові, прекрасні, чарівні, надзвичайні. Саме так висловлюються люди, коли бачать наші весняно-великодні писанки. Тому не дивно, що вони сприймаються як символ України.
Разом з рушниками, вишиваними сорочками писанки є однією з найдавніших галузок нашого народного ужиткового мистецтва. Перше знайомство з орнаментами сучасних вишивок і гаптувань на українському народному одязі, з візерунками на рушниках, килимах, розмальованому посуді, різьбляних виробах з дерева (дерев'яний посуд, сволоки, колиски, скрині) виявляє спільність з орнаментами аналогічних предметів побуту наших пращурів ще від часів трипільської культури. На жаль, і досі більшість людей вважає їх витворами наших сучасників. Це не так. Ми лише продовжуємо використовувати елементи творів давніх українців, додаючи від себе чи то якусь їх нову комбінацію, чи то нове кольорове рішення деталей, а в основі лишаються все ті ж наші прадавні орнаменти, які від початку були не окрасою, а магічними знаками заклинання, охоронцями від злих, недобрих сил, тобто оберегами. У різних екваторіальних народів світу, які також мали свої охоронні знаки, їх наносили та наносять безпосередньо на тіло, а в наших пращурів — плетиво з таких знаків заклинання вишивалося по краях сорочок та ногавиць, аби злі духи не заволоділи людиною, її тілом. Вишивалися вони і на довгих полотнищах (рушниках), що потім розвішувалися над віконцями та дверима житла, аби злі духи не проскочили до хати, вирізьблювалися на сволоках, які також охороняли помешкання, малювалися на посуді, аби була в них і вода, і їжа. Прекрасними прикладами цього є безліч археологічних знахідок, як з прадавніх віків (різні керамічні вироби трипільської культури, дударківська кістяна сокира III—II тис. до н. є., срібні фігурки танцюристів у вишиваних сорочках та срібний браслет з мартенівського кладу, багато ін.), так і з часів більш близьких до нас.
І весняно-великодні писанки щедро перенесли до нас різні прадавні знаки заклинання з дохристиянських вірувань.
Так само, як і дерево, яйце — саме його предивна таїна: з прозорої водички та жовтка з'являється в світ нове життя — було чи не найбільшим об'єктом культу. Різні народи світу шанували яйце і мали свою власну атрибутику його возвеличення. Яйце прикрашали і в Давньому Єгипті, Греції, Римі, стародавньому Китаї, навколо нього було створено безліч міфів, легенд й Індійськими племенами Північної та Південної Америки. Та, мабуть, жоден з народів не доніс до сьогодення свої автохтонні графічні уявлення про життя так виразно, як український.
Подібні звичаї виготовлення писанок у сусідніх з нами народів є результатом або асиміляції давніх українців і влиття їх культури до культури завойовників, або навпаки — нав'язування віри наших предків народам, завойованим Великим князем Святославом. Зокрема, писанки та весь пантеон дохристиянських богів, семантичні знаки тогочасної Київської держави прийняли литовці, частково — латиші і угро-фінські племена, що жили тоді на величезній території сучасної центральної та північної Росії. Це видно з традицій декорування вбрання та різних дерев'яних виробів. Прадавні ж традиції культу яйця з його типовим орнаментуванням-заклинанням, властивим давній Київській державі, у них так і не прижилися. Тому для російського народу писанкарство не характерне. Що ж до поляків та словаків, то , писанкарство мають лише ті з них, які жили на західних теренах українського народу, або ті, які походять з асимільованих ними українських сіл. Є писанкарство і в лужицьких сербів, найзахіднішої гілки слов'ян; причому, незважаючи на значну віддаленість їх від України, орнаменти лужицьких сербів майже тотожні з нашими. Це могутній аргумент для тих, хто дотримується думки про наше спільне прадавнє минуле, якого, як не дивно, у нас нема з народами, що живуть між українцями та лужичанами.
Отож абсолютна більшість орнаментів українських писанок, безперечно, прадавнього походження, і всі вони мали конкретний зміст, тобто були знаками тієї чи іншої природної, незрозумілої для наших предків сили. Згодом всемогутні сили природи, від яких в значній мірі залежало виживання давніх людей, уособилися в культ різних язичницьких богів. Але сьогодні лише деякі зі знаків заклинання можна з упевненістю пов'язати з тим чи іншим віруванням, божеством, бо, як і в інших народів, вірування українців, які в різні часи називали себе по-різному (тим більше племена, що знаходилися на значних відстанях одне від одного), з часом мінялися, ще вчорашні кумири губили в народі авторитет, а на їх місце приходили інші. Наприклад, такі божества, як Цур і Пек, що не увійшли до останнього пантеону язичницьких богів Київської держави, поступово набули негативного забарвлення, а їхні імена стали лайливим виразом.
На жаль, історіографія надто мало знає про язичницьких богів, божеств не лише наших пращурів, а й інших слов'янських народів. Фактично до нас дійшли тільки деякі відомості про поклоніння Перуну. Як і в Давнім Єгипті, Греції та Римі, в стародавній Україні час від часу мінялися «функції» різних богів і всі вони зображувалися у вигляді людей, різних звірів, птахів. Але якщо давньогрецькі чи єгипетські відомі нам з численних кам'яних і дерев'яних скульптур, фресок чи мозаїк, то богам давніх українців, навіть Перунові, пощастило значно менше. До нас майже не дійшли їх зображення, мабуть, тому, що наші предки надавали перевагу різьбленню з дерева, тобто з нетривкого матеріалу, і всі ці творіння з часом понищилися.
Не маємо й прямих вказівок на те, які саме знаки заклинання з розмаїтого плетива наших орнаментів відповідають тим чи іншим прадавнім язичницьким культам та божествам. Та все ж копітка праця вчених, дослідження різних археологічних знахідок, текстів стародавніх пісень, інших жанрів фольклору українського народу дали змогу розкрити зміст окремих деталей орнаменту писанок і вишиванок, гаптованих, тканих, різьблених виробів тощо.
Одним із найрозповсюдженіших елементів у писанковому орнаменті на всьому автохтонному терені українців є зображення Сонця у вигляді різних солярних знаків (див. малюнок №1). Культ Сонця у наших пращурів був чи не найголовнішим. Опісля довгої зими на повернення красного Сонечка чекав увесь народ. Його урочисто зустрічали, на його честь співали пісень, водили хороводи. Як правило, на зелених галявинах, на схилах річок збиралися всі жителі села і прославляли свого Ярила Даждь-Бога (так у нас перед прийняттям християнства звався Бог Сонця), Цей день наші предки називали Великим Днем, або Великоднем. Люди раділи Ярилові й догоджали йому, аби він не образився.
Молодь на честь Великодня, весняних змін у Природі, відродження життя катала по землі розписані яйця — писанки. Бога Сонця улещували зображенням символічних «портретів». Це були різноманітні хрестики й зірочки різної величини, жовті й червоні плямочки. Такі зображення Бога Сонця пояснюються особливостями людського зору. Коли очі сухі, люди на завдяки кришталику — природній лінзі — сприймає точечні джерела світла як перехрещення кількох променів, коли ж очі вологі, мокрі, то промені викривляються. Це й зумовило появу так званих «павучків», себто 3-, 4-, 6-, 8-промінних «свастик». У більшості регіонів, як правило, з обох боків яйця писали по одній великій зірці або по одному великому «павуку», в інших — відповідно посегментного розподілу поверхні яйця — по кілька зірок чи «павуків».
«Павуки» часто ще називалися і зараз називаються «рукавами», «бабиними рукавами», «дідовими рукавами»; зірочки — «ружами», «повними ружами», «ружечками».
З культом Сонця пов'язаний був у нас і культ коня. За віруваннями наших пращурів, Бог Сонця народив собі сина — Хороса у вигляді коня, котрий мав уставати вдосвіта й до вечора возити по небу свого батька. Наші предки намагалися і йому догодити, бо ж боялися, що, образившись на людей, перестане Хорос возити Сонце, а тоді зникне тепло, повернеться холод, і все загине. Подібний культ коня, сина Бога Сонця, був і в давніх греків (колісниця Феба). Цікаво, що й на знаменитій дударківській сокирі (III тисячоліття до н. є.) кінь, на відміну від інших тварин, займає місце одного з променів Сонця; цим підкреслюється його місце у тогочасній ієрархії божеств. І досі зображення коня на писанках вельми поширені, особливо на Гуцульщині.
Ще одним розповсюдженим елементом українських писанок є хвилястий орнамент, відомий під назвою «меандр» (малюнок №2). На писанках східної центральної і більшості районів західної України він зображується крупними хвилями і називається «безконечником». Меандр разом із знаками заклинання Бога Сонця домінує і на писанках Гуцульщини. Але тут, як і всі інші елементи орнаменту гуцульських писанок, він має значно менші розміри, через що сприймається як мереживо.
Про дуже давне походження українського меандра свідчать численні археологічні знахідки. Зокрема, більшість керамічного посуду з часів трипільської культури прикрашена різноманітними формами хвиль — знаками заклинання Богині води — Дани. До речі, подібні орнаменти у давньогрецькому мистецтві з'явилися на дві тисячі років пізніше, і увійшли вони у світову мистецтвознавчу
літературу як «грецький меандр». Зважаючи на постійні контакти давніх греків з нашими предками, що були досить близькими сусідами, а також на те, що персоніфіковані божества води у них з'явилися значно пізніше, можна з великою вірогідністю припустити; і культ води, культ нашої богині води — Дани, і графічне зображення води, хвилясті орнаменти з часів трипільської культури стародавня Еллада запозичила саме в нас.Тепер поглянемо на зображення нашої прадавньої Великої Богині, або Богині Берегині {малюнок №3).Її культ завжди був пов'язаний з культом життєдайної матері-Землі, що прославлялася як джерело народження всього живого. Спочатку Богиню Берегиню зображували у вигляді перехрещених подвійних рисок. Вони і зараз часто зустрічаються у вишивках та писанках східного і західного Поділля, Гуцульщини. Писанкарки цей елемент орнаменту називають «черепашками». Серед багатьох його варіантів є й такий, де «черепашки» на кінчиках рисок мають надломи, що нагадують руки.
Пізніше, коли у наших пращурів запанував матріархат, з'явилися й антропоморфні (людиноподібні) зображення Богині Берегині, і обов'язково з піднятими догори руками. У розписах українських писанок ще й досі трапляються такі варіанти семантичного знаку Берегині. Найкраще вони збереглися у писанкарстві східного Полісся й західного Поділля і називаються там «жучками», рідше — «богинями».
У музеї відомого етнографа і скульптора Івана Гончара є писанка з рідкісним зображенням чотирирукої Берегині. Це дарунок старенької писанкарки із села Чаповичі (східне Полісся, що межує з Волинню). Чотири, навіть шестирукі Берегині можна побачити і на деяких археологічних знахідках з бронзи.
Поклоніння наших предків Берегині відіграло певну роль і під час переходу українців до християнства. Унікальний приклад — образ «Оранти», запрестольної Божої Матері у Київському Соборі Святої Софії. У тогочасних християнських країнах на фресках і мозаїках соборів, церков, а також на іконах (приміром, у польському місті Ченстохові, на іконі так званої «Чорної Мадонни», привезеної з Константинополя Великою Київською княгинею Ольгою) Мати Божа завжди зображувалася з немовлям-Христом на руках. А «Оранту» над вівтарем у Київському Соборі Святої Софії, який був побудований більш як через два століття після другого прийняття Києвом християнства (перше — князем Аскольдом 860 р,)» церковні діячі вважали за доцільне зобразити без немовлятка-Христа, та ще й з піднятими до неба руками. Напевно, це не випадково. Як і в інших країнах, перехід до християнства в Україні-Русі не був миттєвим. І хоч за наказом Великого князя Володимира всі кияни були охрещені у водах гирла річки Почайни і Дніпра, та аж до XV ст. українці-русини в значній мірі зберегли елементи язичницького вірування. Деякі з них (свято Івана Купала, щедрівки) не забуті й досі. Тому й «Оранта», запрестольна Божа Мати у Київському Соборі Святої Софії, зазнала, так би мовити, адаптації. Вона була для тогочасних людей «своєю», бо мала типовий вигляд Великої язичницької Богині — Богині-Берегині. Чи не такий мудрий підхід ієрархів нашої церкви у той складний час і обумовив безкровний, ненасильницький перехід наших пращурів до нової монотеїстичної — християнської релігії?
У подальші століття це «компромісне» зображення Божої Матері канонічно увійшло в український іконописна все ж у ХV столітті до нього було додане зображення малого Ісуса. Згодом бачимо це і в іконописі Московської держави. «Оранта» з Київського Собору Святої Софії ніби спричинила у часи козаччини появу нашої другої суто національної ікони Божої Матері — Покрови, На ній руки Божої Матері лише трохи опустилися, вона тримає наш вишиваний рушник, оберіг козацької України-Русі. Отже, знову бачимо нашу Берегиню.
На всіх етнічних теренах України у писанкових орнаментах дуже часто зустрічається зображення сосонки (малюнок №4) — яскраво-зеленої травички, що однією з перших прокидається на піщаних ґрунтах опісля зими і плететься, неначе змійка, сповіщаючи про весняне пробудження землі. І ця деталь з'явилася у писанкарстві не випадково.
Пов'язана вона з культом Небесного Змія, що, як вважали наші предки, запліднював усе живе жіночої статі. І аби були дітки, аби телилися корови, котилися овечки, з'являлися курчата, каченята, гусенята і т. д., молилися наші предки цьому божеству. Символічний знак Небесного Змія зображався на писанках і рушниках, а на Великдень сосонкою обкладалися писанки.
З прийняттям християнства пам'ять про культ Змія почала поступово згасати. І нині лиш рештки його можна віднайти в ужитковому мистецтві і в поодиноких веснянках. А от у литовців цей культ зберігся краще, незважаючи на те, що був нав'язаний їм нашими предками-завойовниками. Щоправда, й у них він давно втратив первісний зміст і просто став основою прекрасних народних легенд, казок про Королеву Ужів — Еґлє.
В українських писанках сосонка, як правило, комбінується з іншими орнаментами. Лише лемки й поліщуки, як і в давні часи Київської держави (майолікові писанки тих часів зберігаються у кількох музеях України), зображують її в чистому вигляді, і вона може домінувати на поверхні всього яйця.
На писанках, рушниках, килимах одним із найрозповсюдженіших елементів завжди було і є «Дерево Життя» (малюнок № 5).
Культ його також походить з прадавніх часів, адже дерево — це диво з див: восени воно помирає, а навесні оживає. І тому навколо прикрашених дерев водили гаївки-веснянки, на дерево вішали дівчата купальські віночки. Спонукало поклонятися дереву ще й інше — турбота про рід. Коли навесні на верхівці гілки з бруньок з'являлися три нові пагінці, люди сприймали їх як триєдиний символ продовження роду (батько — мати — дитина). І досі в Україні на традиційних народних весіллях можна побачити «весільне деревце», яке молодий приносить до новоствореної сім'ї. А «весільне гільце» майже обов'язково запікається у коровай і прикрашається пташками з тіста.
В українських орнаментах «Дерево Життя», як правило, зображувалося дуже реалістично. Неперевершеної краси деревця вишивалися на величезних рушниках Київщини і Полтавщини, А на писанках вони поступово набули лаконічної форми загальновідомих нині «вазонів», «трьохлистків». Разом з тим ще в давні часи почало панувати абстраговане зображення «Дерева Життя» — «тризуб» (малюнок № 6), що згодом став гербом України.
За останнє десятиліття вдалося розшифрувати ще один дуже розповсюджений у писанкарстві і в гончарстві малюнок (малюнок №7), що по всій Україні мас практично одну назву: «Волове око» — у східних та центральних регіонах, «Волове очко» — на Гуцульщині Найімовірніше, це знак заклинання Бога Велеса, який, за віруваннями українців-русинів (полян, деревлян та білих хорватів, чия держава колись займала величезні простори долин Закарпаття і частини Карпат), охороняв усе живе в лісах і на луках.
Людська фантазія наділила його великим всевидячим оком, яке мало пильно стежити за благополуччям звірів і птахів та, напевно, опікати хатню худобу. Отож саме воно й стало символом Бога Велеса. Його повсюди зображували у вигляді подвійного чи потрійного кола.
Як бачимо, писанки сприймалися як джерела потужного магічного впливу на подальший перебіг життя людей. Такі уявлення зумовили побожне ставлення до писанок. Навіть шкаралупки ніколи не викидалися, їх вішали на покуті під іконами, урочисто закопували під поріг хати, клали разом з однією чи двома цілими писанками на причіпок, в стайні до наступної весни, а під час оранки — у першу ріллю. Зміни у традиційних розписах вважалися гріховними. І зараз абсолютна більшість писанкарок намагається якнайточніше відтворити саме ті орнаменти, які колись, ще в дитинстві, були передані їм бабусями. Ось чому писанки, пройшовши тисячолітній шлях, зберегли свій майже первісний вигляд.
А тепер погляньмо на нові елементи, які, попри заборони, все ж виникали. В основному це або майже натуралістичні зображення квіток, листочків, або християнські мотиви. Останні з'явилися в українському писанкарстві наприкінці XIX — на початку XX століття; вони були спочатку великою рідкістю й здебільшого обмежувалися надписами «Христос Воскрес» або «X. В.». Нині такі мотиви найбільш розповсюджені на Гуцульщині. Там зустрічаються писанки, що є справжніми шедеврами декоративного мистецтва. На них цікаво вирішені розп'яття Ісуса Христа, хоругви, каплички, церкви. Поширені писанки й з малюнком «Серце Ісуса». Всі ці християнські нововведення, як правило, займають на писанці центральне місце й оточені все тими ж прадавніми орнаментами.
Як відомо з біблійних легенд, культ яйця в християнстві бере початок з часу, коли Марія Магдалина піднесла римському імператору Тіверію червоне яйце як символ страждання і вознесіння Ісуса Христа,
Сьогодні на всіх континентах налічується до півтора мільярда християн і абсолютна більшість з них на свято Воскресіння Христове готує лише крашанки, тобто різнокольорові яйця без будь-яких орнаментів. У нас же прадавні наші писанки органічно стали невід'ємною частиною оновленого Великоднього свята.
В залежності від техніки оздоблення розписані й фарбовані, мальовані яйця в Україні поділяються на крашанки (одноколірні), - власне писанки (розписані воском), шкрьобанки (скробанки, дряпанки), крапанки та мальованки.
3. Історичні відомості про керамічну писанку
- Найдавніша Українська керамічна писанка, яку знайшли археологи датується 9 ст. після Різдва Христова. Було знайдено близько 70 шт., вони були поширені в Києвській Русі й мали характерний розпис – сплетіння жовтих і зелених смуг. Ці писанки виготовляли у великих містах – Київ, Чернігів і експортувалися в різні країни.
- У 80-му році 19 ст. при розкопках Кривушанської могили археолог Іванов знайшов керамічні яйця. В 1908 році при розкопках на Полтавщині натрапив на таку ж знахідку Віталій Хвойка.
- Кілька років тому одну глиняну писанку було знайдено при розкопках стародавнього Галича (село Крилос) на західній Україні.
- Під час дослідження сабатинівських поселень культові моделі яєць були знайдені майже в кожному житлі під вогнищем або серед інших культових речей. На одному з них були вигравірувані позначки, що нагадують стилізоване дерево – ялинку.
- При потрясінні керамічні писанки торохтять. Традиція виготовляти різні шумові предмети на Великодні свята була віковою на Україні. Це – різноманітні калатала, стукала, довбешки. На Поділлі, як зазначає етнограф П. Чубинський, хлопці в чистий четвер, як тільки дзвонили дзвони, калатали у дзвіницю, били в огорожу, відганяючи «нечисту силу». Керамічні писанки княжих часів пов’язані із веснянками та іграми, бо ж були спільними в ритуалах та ввіруваннях наших предків.
- У фондах Національного музею історії України зберігається керамічне брязкальце. Приблизний час створення – кінець першого тисячоліття до нашої ери, зроблене на території України.
- Брязкальця у чималій кількості знаходили серед пам’яток Трипільскої культури.
- Кілька років тому в Польщі при археологічних розкопках виявили тисячолітнє яйце – глиняне і покрите кольоровим розписом. За оцінками вчених, яйце зроблене в 9-11 ст. і привезене з Київської Русі.
В кераміці трипільської культури можна натрапити на мотив розділеного яйця: зображення подвійного яйця, яке розділяє змій. Саме яйце може бути розділене поперек (по діаметру) або знаком змії, або сосонкою, що передає уявлення про поділ на два світи. Звідси треба вважати, що у найдавніших віруваннях космічне яйце, з якого все постало, зніс і поділив навпіл змій, бог землі, підземелля, а також вогню. «Тому один із атрибутів весьняного поганського свята, присвяченого воскресінню духу зросту, — яйце символ змія, божества землі (чоловічого роду), якого вважали, разом богинею (праматір'ю), родителем всього живого у світі» .
В епоху бронзи зі зміною чоловічої та жіночої позицій у світобудові — тепер небо належить богові, а земля богині — яйце стає атрибутом сонячної птиці — півня (у наших казках про яйце таки домінує курка), а отже сонця та відродження, про що свідчить загадка: «Живе родить мертве, мертве родить живе» (курка і яйце).Звідси деякі вчені вважають, що саме віра у відроджувальну силу яйця була причиною використання його у поховальному обряді. Згідно ж із теорій А.Голана, це — свідчення відходу померлого у володіння змія. Так чи інакше, а археологи, починаючи з періоду ранньої бронзи, знайшли чимало таких культових яєць (не писанок) під час розкопок давніх могил на території сучасної України. У добу пізньої бронзи виготовляли кам'яні або глиняні яйця.
4.Технологія виготовлення керамічної писанки
4.1 Добування глини
Основною сировиною для виробництва керамічних виробів є глина — легкодоступний та унікальний за своїми технологічними й художніми властивостями матеріал. Осадочна гірська порода, основним компонентом якої є глинисті мінерали, в суміші з водою утворює тісто, яке внаслідок зовнішнього фізичного впливу легко набуває заданої форми, а при випалюванні переходить у кам'яноподібний стан.
Розрізняють глини первинного місцезнаходження і вторинного. Глини первинного місцезнаходження утворюються на місці руйнування гірських порід під впливом різких перепадів температур, снігових лавин, вітрів. При добуванні таких глин трапляються уламки гірських порід. Мазальна (мергельна) глина має жовтуватий колір, На керамічних заводах вона не використовується. У селах нею обмазують груби, штукатурять будинки. Залягає вона близько до поверхні під шаром глею.
Глей — буро-червона глина, залягає під ґрунтом. Його використовують при виготовленні цегли, саману, ним мажуть хати, змішаним і соломою обмазують цегляні чи дерев'яні стіни і стелю новозбудованих будинків. У керамічному виробництві застосовують як плавень — температура плавлення його на 60 °С нижча від температури плавлення сірої гончарної глини, тому він заповнює пори в черепку і знижує пористість виробів,
Помічено, що в тих місцях, де залягає сіра глина, є і дуже гарна глина — шмердега. Залягає вона пластом від одного до двох метрів. Шмердега має світло-зелений колір із жовтуватим відтінком, на вигляд і дотик дуже нагадує пластилін. Нині вся вона йде у відвал і ніде не використовується. Старі гончарі розповідають, що ця глина в роботі дуже гарна, аж дзвенить на крузі. Вироби виходять тонкі, легкі, красиві.
Між шмердегою і сірою глиною майже завжди лежить чорна глина — чорнуха. Вона дуже мастка і щільна. При виготовленні виробів із глини з великим вмістом чорнухи завжди з'являється багато браку — потрісканих у процесі сушіння виробів. І все ж її можна використовувати, додаючи у формувальну масу 50 % піску.
У кар'єрі свіжі зрізи сірої глини і чорнухи майже однакові на колір. Щоб розрізнити їх, беруть шматки глини і виносять на сонце. Через півгодини чорнуха розсипається на дрібні грудочки чорного кольору.
Сучасне керамічне виробництво потребує великої кількості глини, яку добувають у кар'єрі. Бульдозери знімають пласти глини різних видів і на глибині 10—15 м натрапляють на сіру гончарну глину. Верхні шари гончарної глини — сірі, з синюватим відтінком. Ця сировина потребує додавання піску при виготовленні виробів. Нижні шари сірої глини запісочені. Пісок, який входить до складу глини, настільки тонко дисперсний, що з цієї глини можна робити вироби без попереднього помолу. Ця глина раніше була основною сировиною для гончарних виробів.
Здавна глину добували в місцях, де вона залягає найближче до поверхні, — переважно на схилах. Глина не пропускає воду і тому ті шари грунту, які розкисали під дією дощів і талих вод, зносились потоками води вниз, оголюючи глину.
Глину добували також шахтним способом, що дуже небезпечно для життя людей. Шахту для добування глини копали у вигляді колодязя діаметром близько одного метра. У бокових напівкруглих нішах глину вибирали з чотирьох сторін, залишаючи недоторканими кути. Виходили глиняні стовпи, які не давали завалитись колодязю-шахті.
Копачі глини знали, що на сході і заході сонця лізти в шахту небезпечно, тому що земля «дихає», і в цей час найчастіше трапляються, обвали. В середині XX ст. перевіряли це так. На рівних стінах з глини наклеювали аркуш цигаркового паперу. Коли сонце повністю сходило, спускались і перевіряли папір. Він розривався так, ніби шар глини піднімався вгору, а на заході сонця навпаки — земля опускалась і папір сходився розірваними краями.
Щоб витягти глину на поверхню, над входом до шахти вкопували два стовпи, на яких кріпилася перекладина з дерев'яним колесом діаметром 1,5 м. Перебираючи його, витягати удвох важкий дерев'яний цебер з глиною.
Глину заготовляли на кілька років. Були копачі глини, які самі не гончарували, а наймались до гончарів або продавали накопану глину.
Для зберігання глини готують рівний, розчищений від бур'яну та сміття, майданчик, бажано на узвишші (сантиметрів 20), щоб доті і талі води не вимивали глину. Землю посипають піском, щоб глина не змішувалась із нею. Купи глини насипають заввишки 1 м, щоб вона промокала під дошем і промерзала взимку. Так глина зберігається роками.
4.2 Приготування глини для формування виробів
Жодна глина не використовується для формування виробів без попередньої обробки. Існує кілька способів підготовки сировини до її подальшого використання. Розглянемо найпростіші з них, якими наші діди й прадіди заготовляли собі глину для гончарювання.
Найчастіше глину готували влітку, надворі. У дерев'яному ящику її замочували до повного розкисання.
Якщо гончар бачив, що глина малозапісочена і глиняна маса буде дуже пластичною, то додавав пісок. Пісок використовували яровий, подібний до того, що міститься у сірій глині: його не потрібно окремо молоти.
На дерев'яний поміст викидали замочену глину і били її дерев'яною довбнею. Маса при цьому розплющувалася, гончар її підбирав, кидав наверх і знову перебивав. Після цього глина стана на однорідною, без грудок. Із неї викладали глиняну «бабу» — купу заввишки один метр. Потім на гончарному крузі великий шматок глини очищали від камінців, вапняку, коріння трави та ін. Це робили інструментом, виготовленим із дерева або металу у вигляді дуги з вигнутою струною або дротом. При обертанні глини на гончарному крузі по глиняній масі водили дротом згори-вниз і вздовж-упоперек.
За дріт чіплялися камінці й коріння, їх виймали і продовжували водити дротом. Глина розпушувалася, розлазилася в різні боки, її підрізали дротом і прибивали зверху долонею.
Очищену глину розкачували, як тісто, на лаві. У гончарів долоні і пучки досить чутливі до камінців і різних галузок, що трапляються під час розкачування. Тому в процесі підготовки глини до формування гончар постійно вибирав з глини різний непотріб.
Після цього розрізали готову качалку глини на шматки, кожен перебивали у руках, формуючи грудку глини, з якої виготовляли виріб.
Готову глиняну масу можна зберігати в старих підвалах кілька місяців, прикривши брезентом і регулярно зволожуючи. Для тих, хто хоче займатись виготовленням глиняної іграшки, а поряд немає керамічних заводів, де можна закупити формувальну масу, можна приготувати глину таким способом.
Глину переберіть і очистіть від домішок, розбийте грудки і замочіть її гарячою водою у відрі чи іншім посудині. Бажано, щоб вона стояла у теплому місці. Після розкисання глину потрібно добре розмішати і кілька разів процідити крізь металеве сито.
Надворі поставте дерев'яний ящик, застеліть його мішковиною і викладіть замочену глину. Вода стече, а на тканині залишиться глина, яку після підтугання перекачайте у грудку.
На сучасному керамічному заводі глина проходить кілька процесів, доки з неї не утвориться формувальна маса з усіма необхідними технологічними властивостями.
Для кожного виду сировини в спеціальних приміщеннях зроблено окремі відсіки. Грейферним краном сировину засипають у конусоподібні бункери, з яких її висипають у тюбель. Його зважують і глину висипають у кульові млини, де глина з водою проходить процес розмелювання.
І після цього глина очищається крізь вібросито і зливається в підземні басейни. Коли таку масу потрібно перекачати з басейну, її збовтують мішалкою, встановленою над басейном, упродовж ЗО хвилин, щоб змішати глину з піском, який осів на дно. Мембранні насоси перекачують глинисту масу на фільтр-пресах. Сама назва цього обладнання говорить, що тут проходить фільтрація, тобто проціджування, а також очищення маси і її пресування. На фільтр-прес надходить маса вологістю 50 %, а утворені коржі глини виходять з тією вологістю, яка необхідна для виробництва. Найкраща вологість формувальної маси з опішнянської глини 24—25 %. Щоб із глиняних коржів, утворених на фільтр-пресах, зробити однорідну масу, їх перебивають на глином'ялці і подають у вакуум-прес. При вакуумуванні з глини витискається повітря, маса стає однорідною за складом і повністю задовольняє всі технологічні вимоги до формувальної маси. Глина має пройти процес вилежування. Для цього будують зав'ялювальні камери, в яких має бути сиро, тепло і темно. Цей процес дає найкращий результат у перші дві доби, потім поліпшення формувальних властивостей уповільнюється. Процес вилежування відбувається і з глиною, яка лежить замотана в поліетиленову плівку або прикрита вологою тканиною. Коли з якихось причин глина пересохне, її можна розмочити і. перекачавши як тісто, знову зробити придатною для ліплення.
4.3 Ангобування виробів
Виготовлені з однакової сірої глини керамічні вироби урізноманітнюють за кольором — покривають ангобом. Цей ангоб застосовують також для розпису виробів.
Ангоб — це кольорова сметаноподібна глиниста маса, яка наноситься на сирі вироби. Вироби повністю покривають ангобом для одержання бажаного кольору, для маскування неоднорідного за кольором матеріалу з глини і згладжування шорстких поверхонь.
Перед ангобуванням ретельно стежать, щоб на виробі не було пилу чи масних плям.
Спершу вироби ретельно висушують. Оскільки тонкі деталі скуль
птурок (голови, роги і хвостики) сохнуть швидше, ніж тулуб, при сушінні їх
прикривають поліетиленовою плівкою чи вологою тканиною.
Підвищена вологість виробів спричинює їх розкисання. При цьому вироби
або повністю розвалюються, або відпадають їх окремі деталі. Ангобування
зовсім сухих виробів призводить до відлущування ангобів під час наступних
операцій — сушіння і випалювання. І
Ангобувати можна такими способами: обливати виріб, занурювати його в ангоб, наносити ангоб щіточкою, спринцівкою, пульверизатором. Для одержання рівномірного шару ангобу швидко поливають вироби і струшують їх, аби зняти з поверхні залишки ангобу. Дуже рідкий ангоб лягає занадто тонким шаром і не дає бажаного кольору, вигоряє під час випалювання, а дуже густий призводить до нерівномірного покриття поверхні і може злущуватися.
Виготовляють ангоби з місцевих глин •- побілу, червіньки, глейку.
Побіл — це світло-сіра глина, яка залягає між шарами сірої гончарної глини на глибині 10—15 м. З побілу виготовляють білий ангоб.
Червінька — глина темно-червоного кольору, на перший погляд подібна до глею. Коли грудку червіньки взяти в руки, одразу відчувається.
що вона важча від іншої місцевої глини. Залягає вона близько до поверхні тонким шаром. Це дає змогу копати її вручну. Із червіньки виготовляють червоний ангоб. При змішуванні червоного ангобу з білим одержують жовтий. При домішуванні до червоного ангобу оксиду марганцю одержують чорну фарбу.
Щоб приготувати синій ангоб, до білого додають оксид кобальту. Для одержання зеленого кольору використовують оксиди хрому та міді.
Для приготування ангобу в домашніх умовах глину клали в посудину і замочували гарячою водою. Після того як вона добре розкисала, її кілька разів проціджували. Зберігаючи, стежили, щоб ангоби не пересихали.
На сучасному керамічному підприємстві ангоби, окрім червоного і чорного, виготовляють переважно з глини дружковки, Дружковка — глина сірого кольору. Після випалювання дає чистий білий колір. Для забарвлення використовують оксиди кобальту, хрому, марганцю.
Розмелюють ангоби в кульовому млині. Це металева діжка, яка для правильного розмелювання на третину заповнюється порцеляновими кулями або циліндрами. Зсередини діжка викладена порцеляновою плиткою, інакше при користуванні кульовий млин швидко вийде з ладу. Компоненти ангобу завантажуються в млин відповідно до рецепту, де разом із водою розмелюються упродовж 16 годин. Після розмелювання ангоби зберігають у спеціальному посуді з кришкою.
Перед використанням ангоб ретельно розмішують і проціджують крізь сито.
4.4 Оздоблення виробів
Здавна горщики, інший кухонний і столовий посуд оздоблювали геометричним розписом червінькою, побілом і опискою.
Елементами рослинного орнаменту прикрашали миски та деякі види ритуального посуду. Виконували розпис ріжком. Для цього використовували невеликий за розміром коров'ячий ріг, у гострій частині якого робили маленький отвір, куди вкладали гусяче або куряче перо чи соломинку. Ріжок давав широкі лінії, фарба з ріжка витікала безперервно, що заважало наносити на поверхню виробів складний рослинний орнамент. Іноді поверхня посуду «дублювалася» --- по ній водили дерев'яним коліщатком, видавлюючи невеличкі ямочки-крапочки по всій поверхні виробу. Здебільшого таким способом оздоблювалися вазочки .
Основи нового художнього напряму були закладені опішнянською земською зразковою гончарною майстернею (1894—1899) та її вихованцями. Новий спосіб розписування виробів полягав у тому, що замість ріжка почати застосовувати гумову медичну грушу спринцівку.
У спринцівку вставляється наконечник - накосток. Це маленька трубочка з гусячого чи курячого пера, а останніми роками — з соломки жита або трави, яка вставляється в ріжок чи спринцівку. Крізь неї витікає фарба під час розпису глиняних виробів; від її діаметра залежить товщина орнаментальних ліній.
Користуючись спринцівкою, можна змінювати товщину ліній, а також у будь-який момент зупинити надходження фарби та обміркувати подальший хід ліній.
Перш ніж набрати у спринцівку фарбу, з неї випускають повітря. При розписуванні стежать, щоб спринцівка була повною, бо повітря всередині груші спричинює розбризкування фарби по виробу. Важливо, щоб ангоб був проціджений і мав однорідну консистенцію.
Розписуючи, руку тримають так, щоб гумова груша була вище за лінію орнаменту. Щоб ангоби не змішувалися, для кожної фарби потрібна окрема спринцівка. У коробочці має бути нарізана соломка для накостків. Ножиці, поролонова губка — оце й усі нехитрі інструменти для розпису іграшок. Коли ж потрібно зробити пасочки (лінії, які підкреслюють площину орнаменту), використовують туристку.
Турнетка -—- це пристрій, який складається з металевого диска з віссю, що обертається у підшипнику в нижній частині пристрою. Вона прикріплюється до стола зажимом з гвинтом.
Після підсихання ангобу вироби розписують.
Фляндрівка - стародавня техніка розпису ангобами, яка широко застосовується і нині. Виріб встановлюють на туристку, ангобами різного кольору спринцівкою накладають смужки, які торкаються одна одної. Далі прокручують туристку, одночасно розсікають всі смужки паличкою з голкою па кіпці, роблячи ряд вертикальних рухів, які ритмічно чергуються. Кінчик голки зсовує в'язку масу ангобу і вздовж кола виробу утворюються симетричні зигзагоподібні волокнисті лінії.
Контурний орнамент виконується в такій послідовності. На турнетку ставиться виріб, на ньому роблять паски, тобто кольорові смужки, що відмічають ту площину, на якій буде орнамент. Вгорі на виробах проводять зигзагоподібну лінію-кривульку. Кривульку такого самого кольору роблять і внизу між прямими лініями.
Паски можуть бути різноманітні за кольором і комбінаціями. Синій колір не використовується ні для виготовлення пасків, ні у фляндрівці.
Спершу малюються основні елементи -— переважно квіти. Потім менші, допоміжні виноград, дрібні квіти, листя і наприкінці дрібні допоміжні елементи орнаменту: ягідки, дрібні листочки, різні «лапки» і цяточки.
4.5 Обладнання робочого місця
Щоб виготовити керамічну писанку, потрібно мати зручне, добре освітлене місце за столом. Найбільші вороги виробів із глини — протяги і різкий перепад температури. Протяги людина добре відчуває і намагається позбутись їх у першу чергу. А різкий перепад температури чи висока температура в приміщенні, де ліплять і сушать вироби, призводить до того, що вироби тріскаються. Треба стежити, щоб вони не стояли біля опалювальних приладів.
На робочому місці необхідно мати: посудину з водою; два рушники вологий і сухий для витирання рук (вологий рушник можна замінити поролоновою губкою); стеки — дерев'яні палички різної; сталевий дріт з обмотаними тканиною кінцями для відрізання глини; пластмасову дощечку для загладжування поверхні; пензлі, фарби (див мал.).
На робочому місці майстра також є спринцівки для розпису виробів: ножиці, щоб вирізати накостки, і соломка для накостків; посудина для ангобу з кришечкою; сито для проціджування ангобів, турнетка, дерев'яна паличка або олівець з намотаним на кінці сталевим дротиком для виконання фляндрованого орнаменту. Завжди потрібна поліетиленова плівка. При виготовленні керамічної писанки початківцю на робочому місці бажано мати зразки або фотографії виробів.
5. Технологія виготовлення простої керамічної писанки
Мал. 1
З шматка глини формуємо кульку, а потім з кульки формуємо чашечку.
Мал. 2
Мал. 3
Мал. 4
Мал. 5
Мал. 6
З чашечки поступово витягуємо стінки рівномірної товщини, придаємо форму яйця, закладаємо в середину «калатало». Заліплюємо отвір.
Мал. 7
Мал. 8
Мал. 9
Шліфуємо поверхню яйця і схематично наносимо малюнок.
Мал. 10
Мал. 11
Мал. 12
Мал. 13
Вирізаємо малюнок за допомогою стеків.
Мал. 14
Мал. 15
Мал. 16
Мал. 17
Завершення оформлення писанки (прорізання наскрізних отворів, шліфування виробу, сушка).
Мал. 18
Мал. 19
Мал. 20
Мал. 21
Готовий виріб після випалу
Геометричні поділи писанки
 |  |
6. Список використаної літератури
1. Антонович Є., Захарчук-Чугай Р., Станкевич М. Декоративно-прикладне
мистецтво. —Львів: Світ, 1992. — С, 18, 79, 81.
2. Волкова Ф. Общая технология керамических изделий. — М.: Стройиздат,
1989.-С. 11-12.
3. Гуменна Д. Минуле пливе в прийдешнє. — Нью-Йорк: видання
Української Вільної Академії Наук у США, 1978. — С. 36, 73, 166, 183.
- Ілюстрований словник народної гончарської термінології Лівобережної України (Гетьманщина). — Опішне: Українське Народознавство. — С. 19, 112, 139.
- Мороз Й. Технология фарфоро-фаянсових изделий. — М.: Стройиздат, 1984.
- Пошивайло О. З досвіду роботи по підтримці і розвитку гончарства Опішні в другій половині XIX — на початку XX ст. — Опішне, 1989.
- Рисцов В. При гончарному крузі. — К.: Молодь, 1987.
- Олександр Найден «Українська народна іграшка». Київ – 1999р.
- Оксана Шевчук «Великодня писанка». Дніпро – 2004р.
- Віра Манько «Українська народна писанка». Львів. «Свічадо» - 2006р.
- Подільська старовина: Зб. наук. праць / Від ред.. В.А. Косаківський. _ Вінниця, 1993. – 480с. – (Вінницький обласний краєзнавчий музей).