Одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Одеська національна юридична академія, 1309.1kb.
- Одеська національна юридична академія На правах рукопису Дрьоміна Наталія Вікторівна, 1537.31kb.
- Одеська національна юридична академія, 937.51kb.
- Одеська національна юридична академія, 735.72kb.
- Одеська національна юридична академія на правах рукопису Якубовська Наталія олексіївна, 758.69kb.
- Одеська національна юридична академія на правах рукопису стрелковська юлія олександрівна, 1529.73kb.
- Одеська національна юридична академія, 1361.16kb.
- Одеська національна юридична академія на правах рукопису аніщук ніна Володимирівна, 2529.87kb.
- Одеська національна юридична академія На правах рукопису Крестовська Наталя Миколаївна, 2287.48kb.
- Одеська національна юридична академія марцеляк олег Володимирович, 600.88kb.
ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ
На правах рукопису
ГЕТЬМАН ОЛЕКСАНДР МИКОЛАЙОВИЧ
УДК 340.123
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ІСТОРИКО-ПРАВОВОЇ НАУКИ В ПРАЦЯХ УКРАЇНСЬКИХ ВЧЕНИХ XІX – ПОЧАТКУ XX СТОРІЧЧЯ
Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права;
історія політичних і правових учень
ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук
Науковий керівник
Завальнюк Володимир Васильович
кандидат юридичних наук, доцент
Одеса – 2006
ЗМІСТ
ВСТУП ............................................................................................................. 4
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ І МЕТОДОЛОГІЧНІ
ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ................................................................................ 10
1.1. Історіографія проблеми ............................................................................ 10
1.2. Методологічні основи дослідження ....................................................... 21
Висновки до першого розділу ........................................................................ 29
РОЗДІЛ 2. ВНЕСОК УКРАЇНСЬКИХ УЧЕНИХ-ПРАВОЗНАВЦІВ ДОРАДЯНСЬКОГО ПЕРІОДУ В РОЗРОБКУ ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИХ ПРОБЛЕМ ІСТОРИКО-ПРАВОВОЇ НАУКИ: ПОРТРЕТНА ХАРАКТЕРИСТИКА .................................................................. 31
Висновки до другого розділу ......................................................................... 60
РОЗДІЛ 3. ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ НАПРЯМКІВ ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИХ ПОШУКІВ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ІСТОРИКО-ПРАВОВІЙ НАУЦІ (XIX – початок XX ст.) .............................. 63
3.1. Оцінка ролі і значення історичного вивчення права ............................ 63
3.2. Характеристика системи історико-правових дисциплін ...................... 72
3.3. Предмет і завдання історії права ............................................................. 78
3.4. Співвідношення і взаємозв'язок історії права
з іншими науковими дисциплінами ............................................................... 94
3.5. Структура історії права: розподіл її на зовнішню
і внутрішню частини ....................................................................................... 99
3.6. Основні підходи і методи дослідження історії права ......................... 114
3.7. Теоретико-методологічні проблеми
історії учень про право і державу ................................................................ 134
3.8. Значення теоретико-методологічних ідей українських учених
XIX – початку XX ст. на сучасному етапі розвитку вітчизняної
історико-правової науки ............................................................................... 141
Висновки до третього розділу ...................................................................... 148
ВИСНОВКИ .................................................................................................. 150
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ................................................. 160
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Одне з протиріч сучасного стану вітчизняної історико-правової науки полягає в тому, що, з одного боку, зміни, які відбулися в суспільно-політичному житті суспільства за останнє десятиліття, привели до відродження цієї галузі наукового знання, вона почала освоювати «заборонені» сторінки історії, розкривати засекречені першоджерела, очищуватися від брехні, а з іншого – цей процес ще не цілком адекватно забезпечується в теоретико-методологічному плані. Інакше кажучи, перед вітчизняними істориками права стоїть нелегке завдання по створенню достовірної історії права [137]1, яка вимагає оновлення, перш за все, теоретико-методологічних основ історичного пізнання права.
Очевидно, що сучасний стан будь-якого явища не можна зрозуміти поза процесом його історичного розвитку, оскільки він є результатом цього процесу, у зв'язку з чим особливу актуальність представляють відповідні історичні дослідження. Це повністю відноситься і до проблем самої історико-правової науки. Поза сумнівом, на сучасному етапі існування історико-правової науки одним із шляхів її оновлення, як вірно зазначається в юридичній літературі, є відновлення перерваної в радянський період спадкоємності у розвитку цієї галузі правової науки з попереднім ступенем її існування, і утримання, творче сприйняття всього цінного, що було накопичено за всю історію історико-правової науки, врахування власної історичної традиції в її застосуванні до аналізу актуальних теоретико-методологічних проблем історичного пізнання права [30]2. При цьому українська історико-правова наука не є винятком. Багатий досвід наших попередників ще не став предметом спеціальних комплексних наукових досліджень. Сказане відноситься також до досвіду дореволюційних українських учених у розробці теоретико-методологічних проблем історико-правової науки, хоча це й не означає, що з цієї теми взагалі відсутні будь-які дослідження.
Для останнього десятиліття характерним є підвищення інтересу дослідників безпосередньо до історії історико-правової науки. Фактично розпочався процес з наукової і суспільної реабілітації вітчизняних дореволюційних учених. У роботах вітчизняних учених разом із розглядом питань становлення історико-правової науки, зроблено спробу провести аналіз життєвого і творчого шляху ряду вітчизняних учених-істориків права:
М.Ф. Владимирського-Буданова, Ф.І. Леонтовича, М.О. Максимейка,
О.О. Малиновського, Ф.В. Тарановського, М.М. Ясинського та ін. Серед сучасних учених, які займаються розробкою проблем історії вітчизняної історико-правової науки, слід назвати В.І. Андрейцева, В.Д. Бабкіна,
Т.І. Бондарук, М.А. Дамірлі, О.М. Ковальчука, В.А. Короткого,
П.П. Музиченка, О.Є. Музичка, О.Ф. Скакун, В.І. Тімошенко, І.Б. Усенка,
Є.Г. Циганкову.
Таким чином, ми знаходимо безліч робіт, що мають загальний або фрагментарний характер стосовно проблематики цього дисертаційного дослідження, тоді як спеціальні наукові дослідження, присвячені вивченню внеска дореволюційних вітчизняних учених в розробку теоретико-методологічних проблем історико-правової науки, відсутні. Дисертаційна робота деякою мірою заповнює цю прогалину.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана у відповідності до цільової комплексної програми НАН України «Актуальні проблеми історії українського національного державотворення». Дослідження безпосередньо пов’язане з програмою наукових досліджень, що виконуються Одеською національною юридичною академією відповідно до теми «Правові проблеми становлення і розвитку сучасної Української держави» на 2001 – 2005 роки (державний реєстраційний номер 0101U001195).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є комплексний історико-теоретичний аналіз внеску дореволюційних вітчизняних учених в розробку теоретико-методологічних проблем історико-правової науки.
Досягнення поставленої мети дослідження визначило постановку таких основних завдань:
– визначити за допомогою сучасних наукових підходів ключові теоретико-методологічні основи дослідження;
– надати характеристику ролі вітчизняних учених і визначити місце теоретико-методологічних проблем у науковій творчості кожного з них;
– виявити і проаналізувати основні напрямки теоретико-методологічних пошуків дореволюційних вітчизняних учених;
– з'ясувати значення теоретико-методологічних ідей українських учених XІX – початку XX ст. на сучасному етапі розвитку вітчизняної історико-правової науки;
– виробити рекомендації щодо врахування досвіду історії в процесі сучасної реконструкції вітчизняної історико-правової науки.
Об’єктом дослідження є наукова спадщина вітчизняних учених-правознавців дореволюційного періоду.
Предметом дослідження, хронологічні рамки якого охоплюють ХІХ – початок ХХ ст., є теоретико-методологічні проблеми історико-правової науки в працях дореволюційних вітчизняних учених-правознавців.
Методи дослідження. Методологічну основу дослідження склали, перш за все, принципи об'єктивності та історизму, застосування яких дозволило зробити об'єктивні висновки з аналізу попередніх етапів розвитку, врахувати специфіку суспільно-політичного життя досліджуваного періоду. Для досягнення поставленої мети в дисертаційній роботі були використані також спеціальні наукові і формально-логічний методи. Застосування біоісторіографічного методу дало можливість показати взаємозв'язок між біографією і науковою діяльністю вчених. За допомогою хронологічного підходу встановлювався зв'язок між окремими правовими теоріями, поглядами окремих учених у часі. За допомогою портретного підходу з'ясовано внесок кожного з дореволюційних вітчизняних учених в розробку теоретико-методологічних проблем історико-правової науки. Тематичний підхід дозволив знайти і проаналізувати основні напрями теоретико-методологічних пошуків дореволюційних вітчизняних учених. Ці підходи (хронологічний, портретний і тематичний) використовувалися як з превалюванням одного з них, так і з застосуванням їх у різних поєднаннях. Порівняльно-правовий метод використаний для встановлення загального і особливого в поглядах вітчизняних учених. Особливе значення при дослідженні мав конструктивний критичний підхід до аналізу і оцінки теоретико-методологічних ідей дореволюційних вітчизняних учених. При цьому важливою методологічною установкою було положення про те, що кожна наукова праця належить до своєї епохи і несе у собі як сильні, так і слабкі її сторони. Постановка проблеми також допускала застосування у цьому дослідженні методу актуалізації, який дозволив визначити цінність наукових знань для нинішнього, а також майбутнього часу, будувати наукові прогнози майбутнього розвитку історико-правової науки на основі виявлення її провідних тенденцій та їхньої еволюції від минулого до теперішнього часу. Одночасно цей метод дав можливість розробляти практичні рекомендації для методологічного вдосконалення історико-правових досліджень.
Емпіричну базу роботи склали фундаментальні праці учених-правознавців XІX – початку XX ст.: К.О. Неволіна, М.Д. Іванішева, М.К. Ренненкампфа,
О.Ф. Кістяківського, М.М. Ковалевського, Ф.І. Леонтовича,
М.Ф. Владимирського-Буданова, М.М. Ясинського, О.О. Малиновського,
М.О. Максимейка, Ф.В. Тарановського, А.М. Фатєєва.
Теоретичною основою дисертаційного дослідження стали положення і теоретичні висновки, що містяться в наукових працях таких українських і російських юристів, істориків як Т. Бондарук, М.А. Дамірлі, Д.І. Луковська, П.П. Музиченко, П.М. Рабінович, М.І. Козюбра, О.М. Ковальчук, О.Ф. Скакун, М.М. Страхов, І.Б. Усенко, О.Н. Ярмиш та ін.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим комплексним монографічним історико-теоретичним дослідженням внеску дореволюційних вітчизняних учених у розробку теоретико-методологічних проблем історико-правової науки.
Наукова новизна здійсненого автором дослідження конкретизується у такому:
1. Вперше в юридичній науці детально проаналізовані досягнення дореволюційних вітчизняних вчених у сфері розробки теоретико-методологічних проблем історико-правової науки.
2. Встановлено, що розробка теоретико-методологічних проблем історико-правової науки в досліджуваний період була пов'язана з іменами таких вітчизняних учених-правознавців як К.О. Неволін, М.Д. Іванішев,
О.Ф. Кістяківський, М.К. Ренненкампф, Ф.І. Леонтович, М.Ф. Владимирський-Буданов, М.М. Ковалевський, М.М. Ясинський, О.О. Малиновський, М.О. Максимейко, Ф.В. Тарановський, А.М. Фатєєв, В.В. Богишич та ін.
3. Виявлено, що вітчизняні учені-правознавці своїми дослідженнями змогли зробити свій внесок у вирішення найскладніших теоретико-методологічних проблем історико-правової науки, хоча їхній внесок у цю справу не був рівнозначним; визначено місце розробки теоретико-методологічних проблем у науковому спадку кожного з них.
4. Встановлено, що основними напрямками теоретико-методологічних пошуків дореволюційних вітчизняних учених були: роль і значення історико-правової науки; система історико-правових дисциплін; предмет і завдання історії права; співвідношення і взаємозв'язок історії права з іншими науковими дисциплінами; структура історії права: розділення її на зовнішню і внутрішню частини; основні підходи і методи дослідження історії права; теоретико-методологічної проблеми історії учень про право і державу.
5. Встановлено зміст результатів теоретико-методологічних пошуків вітчизняних учених за їх основними напрямками.
6. Запропоновано нову сучасну оцінку розробкам дореволюційних вітчизняних учених-юристів з теоретико-методологічних проблем історико-правової науки; показано, що погляди вчених істориків права мають величезне концептуальне значення для розвитку історико-правової науки у сучасній Україні.
7. Запропоновано авторське бачення деяких актуальних теоретико-методологічних проблем сучасної історико-правової науки.
Практичне значення одержаних результатів. Викладені у дисертації положення, узагальнення, висновки можна використовувати при подальшому вивченні теоретико-методологічних проблем історії держави і права, при створенні загальних праць з історії держави і права України, загальної історії держави і права та історії політико-правових учень. Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані при підготовці навчально-методичної літератури, у навчальному процесі, при підготовці лекцій та проведенні семінарських занять з історії держави і права України, загальної історії держави і права, історії політичних і правових учень та спецкурсів із цих дисциплін.
Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри історії держави і права Одеської національної юридичної академії, на звітних наукових конференціях професорсько-викладацького і аспірантського складу Одеської національної юридичної академії: 6-й (Одеса, 2003), 7-й (Одеса, 2004) 8-й (Одеса, 22-23 квітня 2005).
Основні положення і висновки роботи використовуються у навчальному процесі, в лекціях та семінарських заняттях з дисциплін «Історія держави і права України» та «Історія держави і права зарубіжних країн» в ОНЮА.
Публікації. За темою дисертації опубліковано 3 наукові статті у фахових виданнях, перелік яких затверджений ВАК України.
РОЗДІЛ 1
ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ І МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ
1.1. Історіографія проблеми
Простежуючи розвиток наукової думки з досліджуваної теми, слід зазначити, що запропонований у цьому дослідженні ракурс розгляду проблеми наукової спадщини дореволюційних вітчизняних учених-правознавців до цього часу не був предметом спеціального наукового пізнання. Проте це не означає, що з цієї теми взагалі відсутня наукова література. Існує безліч робіт, що мають загальний або фрагментарний характер стосовно цієї теми. Говорити у цьому випадку можна тільки про наукові розробки, які мають опосередковане відношення до проблематики цього дисертаційного дослідження.
Історіографічну розробку теми у вказаному плані можна поділити на три періоди: дореволюційний, радянський і сучасний.
У першому – дореволюційному періоді (кінець XIX – початок XX ст.) життя і наукова діяльність (у тому числі і на теренах України) вітчизняних учених–правознавців вивчалися сучасниками і, головним чином, представниками самої правової науки. Сюди, в першу чергу, слід віднести біографічні роботи вітчизняних учених про відомих представників юридичної науки. Такими, зокрема, є роботи: А.В. Романовича-Славатинського про життя і діяльність М.Д. Іванішева [133]3, М.С. Грушевського про Ф.І. Леонтовича [29]4, Ф.В. Тарановського про Ф.І. Леонтовича [162, 164]5 та М.Ф. Владимирського-Буданова [158]6, розвідку О.О. Малиновського про Владимирського-
Буданова [98]7, праці В.В. Єсипова про Ф.І. Леонтовича [43]8, І. Яковкіна про М.Ф. Владимирського-Буданова [190]9, О.І. Маркевича про Ф.І. Леонтовича [101]10, В.М. Нечаєва про М.М. Ковалевського [115]11, Ф.Ф. Зігеля про В.В. Богишича [48]12, некрологи на смерть М.Ф. Владимирського-Буданова і Ф.І. Леонтовича, написані О.О. Малиновським і Ф.В. Тарановським, некролог на смерть М.М. Ковалевського, написаний І.М. Іваноським та ін.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php
Дослідженням окремих аспектів проблеми займалися також «загальні» історики. Зокрема, у своїй кандидатській дисертації О.Є. Музичко досліджує життя і наукову творчість Ф.І. Леонтовича [108]13. При цьому автор звертає увагу і на концептуальні основи наукової діяльності Ф.І. Леонтовича, внесок ученого в розробку теоретико-методологічних проблем історичної науки [107, 109]14.
Слід також відзначити роботи, що мають важливе значення для цього дослідження в теоретико-методологічному плані. Примітно, що за останнє десятиріччя спостерігається інтенсифікація розробки теоретико-методологічних основ історико-правової науки. Сюди відносяться дослідження таких українських учених, як М.А. Дамірлі [34, 36, 39]15, П.П. Музиченко [105]16, О.Ф. Скакун [148]17, М.М. Страхов [153]18, І.Б. Усенко [174]19,
О.Н. Ярмиш [191]20 та ін. Роботи вказаних авторів представляють науковий інтерес з погляду сучасного трактування багатьох дискусійних питань історико-правової науки. У цій якості вони склали теоретичну базу даного дослідження.
1.2. Методологічні основи дослідження
Перш за все, слід зазначити, що під поняттям «історико-правова наука» у цій роботі розуміється сукупність історико-правових «знань, приведених в порядок на підставі певних принципів і з'єднаних в цілісну органічну систему», весь «комплекс правових наукових дисциплін історичного профілю» [33]21. Нині, в числі цих дисциплін виділяються: національна історія права, загальна історія права, історія правової думки, історія правової науки [33]22. Водночас необхідно зазначити, що у цьому періоді не всі із вказаних дисциплін отримали інституціоналізацію, деякі з них тільки почали формуватися і на той час ще не досягли необхідного рівня самовизначення.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php
Портретний підхід викладення інколи виявляється неефективним для аналітичного вивчення окремих проблем. У зв'язку з цим з'являється необхідність застосування проблемного підходу. У цьому випадку, «йдеться про такий підхід до дослідження і фіксації його результатів, коли предметом вивчення вибираються не окремі періоди чи мислителі, а найактуальніші «крізні теми» або окремі інститути» [33]23.
Такий підхід «припускає розчленовування більш-менш широкої теми на ряд вузьких тим, кожна з яких розглядається в хронологічній послідовності. Вивчення історії історико-правової науки в такому розрізі має як свої переваги, так і певні недоліки. Позитивним є можливість глибше зрозуміти, освоїти особливості окремих проблем. Але такий підхід чреватий недостатнім виявленням закономірностей розвитку і руху історії історико-правової
науки» [47]24.
Проблемний підхід наводить на роздуми, що може бути і «непроблемне» дослідження, що дослідження в «хронологічному» і «портретному» типах проводяться без постановки проблем, тоді як проблема будь-якого дослідження – це один з критеріїв науковості знання взагалі, історичного знання зокрема. Тому, для чіткості в термінології слідом за М.А. Дамірлі адекватним вважаємо вживання у даному випадку назви «тематичний» або «інституційний» [33]25.
Уявляється, що у цьому дослідженні, яке має історико-теоретичний характер, хронологічний, портретний і проблемний підходи слід застосовувати в сукупності або в різноманітних поєднаннях. На взаємозв'язок вказаних підходів дослідження в юридичній літературі вказує Д.І. Луковська: «У свою чергу, є взаємозв'язаними хронологічний і проблемний теоретичні
підходи» [91]26.
Важливим методом у вивченні історії будь-якого феномена є порівняльно-історичний метод. Що стосується цього дослідження, то тут є можливим порівняння поглядів вітчизняних мислителів одного і різних поколінь між собою, або ж порівняння поглядів вітчизняних учених з поглядами зарубіжних учених з відповідних проблем. Тим самим застосування порівняльно-історичного методу у цьому дослідженні дозволить, з одного боку, встановити внесок кожного окремо взятого вітчизняного ученого в розробку теоретико-методологічних проблем історико-правової науки і виявити еволюцію їхніх теоретико-методологічних поглядів, з іншого – встановити загальне і особливе в поглядах вітчизняних учених.
Від дослідника поглядів учених минулого вимагаються детальний аналіз, конструктивна критична оцінка внеску кожного з цих учених, виявлення значення їхніх поглядів. При цьому слід відштовхуватися від методологічної установки, що про значення тих або інших ідей для розвитку наукової думки можна судити, головним чином виходячи з часу їхнього створення, стану науки, її впливу на подальший прогрес. Не слід забувати, що кожна наукова праця належить своїй епосі і несе у собі її сильні і слабкі сторони. Оцінка поглядів учених попередніх етапів з позицій сучасних знань може здійснюватися тільки за такими методологічними принципами.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php
3. В методологічному плані доцільним вважається проведення цього дослідження як з використанням хронологічного, портретного і проблемного підходів з превалюванням одного з них, так і з застосуванням їх у сукупності або в різних поєднаннях. При цьому основними методами цього дослідження залишаються: конкретно-історичний, біоісторіографічний, історико-порівняльний методи і метод актуалізації.
РОЗДІЛ 2
ВНЕСОК УКРАЇНСЬКИХ УЧЕНИХ-ПРАВОЗНАВЦІВ ДОРАДЯНСЬКОГО ПЕРІОДУ В РОЗРОБКУ ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИХ ПРОБЛЕМ ІСТОРИКО-ПРАВОВОЇ НАУКИ: ПОРТРЕТНА ХАРАКТЕРИСТИКА
Розробка наукознавчих проблем історико-правової науки у вказаний період пов'язана з іменами таких вітчизняних учених-правознавців, як
К.О. Неволін, М.Д. Іванішев, О.Ф. Кістяківський, М.К. Ренненкампф, Ф.І. Леонтович, М.Ф. Владимирський-Буданов, М.М. Ковалевський, М.М. Ясинський, О.О. Малиновський, М.О. Максимейко, Ф.В. Тарановський, А.М. Фатєєв, В.В. Богишич та ін. Багато хто з цих правознавців, незалежно від їхньої національної приналежності, вважаються одночасно і українськими, і російськими ученими, оскільки у різні часи жили і творили як на українських, так і на російських землях, робили істотний внесок в розробку загальної для Російської імперії історико-правової науки. В.В. Богишич же, хоча і був родом із Чорногорії, певний час працював у Новоросійському університеті і також істотно вплинув на розвиток української історико-правової науки.
Більшість названих талановитих учених, будучи істориками права, залишили після себе численні роботи з історії права, які й нині є важливим підгрунтям для відповідних наукових розробок як в Україні, так і за її межами. Ряд інших вітчизняних правознавців, хоча і не були істориками права у власному значенні слова (наприклад, Н.К. Ренненкампф зазвичай характеризуєтся як учений у сфері енциклопедії права), в окремі роки своєї наукової педагогічної діяльності читали лекційні курси з історії права і при цьому займалися дослідженням окремих проблем історико-правової науки, або присвячували себе іншим галузям правознавства (наприклад,
А.Ф. Кистяковський був фахівцем в галузі кримінального права), вони і в таких працях торкалися питань історії права, і зробили певний внесок в розробку теоретико-методологічних проблем історико-правової науки.
Природно почати викладення портретної характеристики вітчизняних учених з Костянтина Олексійовича Неволіна (1806 – 1855), оскільки саме він, будучи засновником вітчизняної юридичної науки, вперше приділив увагу теоретико-методологічним проблемам правознавства взагалі, та історико-правової науки, зокрема.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php
До дослідження соціальних явищ, зокрема злочинів і покарань за них, він підходив з історико-соціологічної позиції [146]27.
У своїй магістерській дисертації «Исследование о смертной казни» вчений розглядав інститут покарання в історико-соціологічному ракурсі. На його думку, загальне поняття права повинне охоплювати право на всіх етапах його розвитку, історичного буття взагалі, його зміст обумовлюється історичними умовами виникнення і розвитку. Завдання юридичної науки при цьому полягає у відкритті соціологічних законів розвитку, спадкоємності і співіснування (динаміки і статики) права.
Хоча у своїй науковій діяльності О.Ф. Кістяківський і віддавав перевагу науці кримінального права і процесу, яка в 60 – 80-і роки XIX ст. знаходилася на стадії становлення, проте, завжди залишався прихильником історичного методу, завдяки якому він вивчав кримінальне право в його історичному розвиткові.
Інша сфера наукових інтересів ученого – історія українського права.
О.Ф. Кістяківський є автором декількох робіт, безпосередньо присвячених історії українського права: «Характеристика русского и польского законодательства о крепостном праве по отношению к Малороссии», «Прошение малороссийского шляхетства и старшины вместе с гетьманом о восстановлении разных старинных прав Малороссии», «О законах, действующих в Малороссии» та ін. Введення в науковий обіг і перше грунтовне дослідження пам'ятника українського права «Права, за якими судиться малоросійський народ» також пов'язане з його ім'ям [58]28. Своєю науковою спадщиною він зробив значний внесок в науку історії українського права. Мають рацію, з усією очевидністю, ті автори, які вважають його першим дослідником українського права.
У своїх численних дослідженнях учений постійно звертався до історичного (генетичного) методу, досліджуючи кримінальне право в найтіснішому зв'язку з його історією. Великого значення учений надавав історичному методові у своїй докторській дисертації «Историко-догматическое исследование по русскому праву о пресечении обвиняемому способов уклонения от следствия и суда». Багато праць цього видатного вченого в галузі кримінального права складаються з двох частин: історичної і догматичної. В історичній частині показується недосконалість у минулому як законодавства, так і загальної організації судового устрою і судочинства. Насиченість його робіт з кримінального права і процесу історичним матеріалом дала підставу його учню І.Я. Фойницькому вважати свого вчителя «представником історичного напрямку в науці кримінального права».
О. Кістяківський вважав, що історико-порівняльний метод повинен бути застосований у кожній галузі правознавства, і у кримінальному праві, зокрема. Мету такого застосування учений визначив таким чином: вести пошуки «засад справедливості» у тих загальних нормах права, які можна виокремити з «різноманіття всіх часів і народів» [61]29. З широким застосуванням історико-порівняльного методу О. Кістяківський досліджував розвиток кримінального права і науки в західноєвропейських країнах: Англії, Німеччині, Італії, Франції [59]30. Руське кримінальне право він вивчав у порівнянні з кримінальним законодавством цих країн.
Федір Іванович Леонтович (1833 – 1911) початкову загальну наукову юридичну підготовку отримав у Ніжинському ліцеї князя І. Безбородька. Протягом усіх студентських років (1856-1860) він працював під керівництвом М.Д. Іванішева. З початку навчання на юридичному факультеті Київського університету Ф.І. Леонтович спеціалізувався з історії права, яка з часом стала справою його життя. За свою роботу «История постановлений о крепостном состоянии в России до второй четверти XVIII в.» був нагороджений золотою медаллю університету. Після закінчення університету Ф.І. Леонтович, пройшовши подвійний курс юридичних наук, відразу почав викладацьку діяльність, працюючи в 1-й Київській гімназії позаштатним вчителем законознавства.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php
Особливою заслугою ученого є робота з першоджерелами з історії права, збір і вивчення пам'ятників права. Його «Хрестоматия по истории русского права», протягом 1875-1908 рр. витримала п'ять видань, і містила тексти цінних юридичних пам'ятників та коментарі до них. Ученим було написано багато критичних статей на нові книги з історії права, опубліковані в «Университетских известиях», «Журнале Министерства народного просвещения», «Сборнике государственных знаний» і багатьох інших виданнях.
І до цього часу не втратили свого значення погляди М.Ф. Владимирського-Буданова, висловлені в праці «Обзор истории русского права», на такі теоретико-методологічні питання, як предмет і обсяг історії руського права, співвідношення останнього зі слов'янським правом, порівняльно-історичний (або порівняльно-слов'янський) метод, періодизація історії права і т.д. Як відзначає один із сучасних російських істориків права, «метод, розроблений М.Ф. Владимирським-Будановим, став класичним для майбутньої науки історії права» [53]31.
Теоретичні конструкції дослідження М.Ф. Владимирського-Буданова спиралися на загальні культурно-історичні і спеціальні юридичні категорії, а право співвідносилося з економікою, освітою, релігією і природними умовами. Вважаючи, що відсутність документальних свідоцтв не може бути компенсована міркуваннями, аналогічними тим, які можливі при побудові теорії, коли, як часто бувало, в джерелах відсутня достатня повнота і ясність, учений досить рідко спирався на дослідження аналогічних інститутів більш пізнього права або близького за змістом права сусідніх держав, що дало можливість М.Ф. Владимирскому-Буданову не тільки поєднати окремі події, але й відтворити цілісну картину історичного розвитку руського права.
Максим Максимович Ковалевський (1851 – 1916) – український і російський учений – правознавець, історик, соціолог, доктор державного права. Закінчив юридичний факультет Харківського університету в 1872 р. В 1878 р. захистив магістерську дисертацію по монографії «История полицейской администрации и полицейского суда в английских графствах» [66]32, а згодом докторську дисертацію «Общественный строй Англии в конце средних веков» [67]33. З 1877 р. по 1887 р. був професором Московського університету, а з
1905 р. по 1916 р. – професором С.-Петербурзського університету, де викладав курс державного права. У 1887 – 1905 рр. жив за кордоном, читав курси лекцій в Стокгольмі, Брюсселі, Оксфорді, Парижі, Чікаго, Сан-Франциско і на цій основі опублікував багато книг і статей. Був депутатом І Державної Думи Росії. З 1899 р. – член-кореспондент Російської академії наук з розряду історико-політичних наук, а з 1914 р. – ординарний академік по історико-філологічному відділенню. Був керівником товариства ім. Тараса Шевченка в Санкт-Петербурзі, очолював редакцію енциклопедичного видання «Украинский народ в его прошлом и настоящем».
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php
Микола Олексійович Максимейко (1870 – 1941), закінчивши в 1892 р. із золотою медаллю юридичний факультет Київського університету Святого Володимира, з березня 1893 р. до кінця 1895 р. був професорським стипендіатом кафедри державного права. В 1896 р. М. Максимейко здає іспит на ступінь магістра державного права, а 1 серпня 1897 р. призначається приват-доцентом кафедри історії руського права юридичного факультету Харківського університету. 2 вересня 1902 р. Максимейко захищає магістерську дисертацію «Сеймы Литовско-Русского государства до Люблинской унии 1569 г.», після чого одержує ступінь магістра державного права і призначається екстраординарним професором кафедри історії руського права Харківського університету. В 1914 р. М. Максимейко захищає докторську дисертацію на тему «Опыт критического исследования Русской Правды», в якій поглиблює і узагальнює свої дослідження Руської Правди. Тут він працює до закриття юридичного факультету Харківського університету в 1920 р. У 1920 – 1926 рр. – він професор Інституту народного господарства та Інституту землеустрою в Харкові. В 1925 р. Максимейко стає членом-кореспондентом ВУАН, а в 1925 – 1934 рр. – членом Комісії по вивченню історії західноруського і українського права при соціально-економічному відділі ВУАН. У 1926 – 1934 рр. Максимейко очолював секцію історії українського права при Харківському науково-дослідному Інституті Академії наук України (пізніше була реорганізована в Інститут української культури), де і проводив семінари з аспірантами за проблематикою Руської Правди [145, 17, 14]34.
Як історик права, Максимейко переважно займався вивченням історії литовсько-руського права і Руської Правди. Основними науковими працями у цій сфері є: «Источники уголовных законов Литовского статута» (1894), «Сеймы Литовско-русского государства до Люблинской унии 1569 г.» (1902), «Русская Правда и литовско-русское право» (1904), «Мнимые архаизмы уголовного права «Русской Правды» (1905), «Опыт критического исследования Русской Правды» (1914) та ін. У своії статті «Система Руської Правди в її поширеній редакції» Максимейко висунув нове положення про авторство і систему Руської Правди розширеної редакції [92]35.
Результатом науково-педагогічної діяльності вченого стали «Лекции по истории Российского государственного права», перше видання яких побачило світ у 1907 р., а друге – в 1917 р. У цих лекціях Максимейко подавав матеріал, починаючи з виникнення держави на території Росії до створення і розвитку абсолютної монархії. Особливість цього курсу лекцій полягає також у тому, що матеріал у ньому розподіляється за темами: «управління», «законодавства», «накази» тощо, тобто на засадах певної періодизації, а не за усталеною традицією.
Учений не був байдужим і до розробки теоретико-методологічних проблем історії права. В його дослідницькій діяльності особливе місце займає порівняльно-історичний метод. У своїй інагураційній лекції «Сравнительное изучение истории права» [95]36, з якою Максимейко виступив, як було це прийнято за традицією Харківського університету, де кожен доцент і професор, який починав свою педагогічну діяльність, мав виступити перед членами вченої ради, вчений говорив про необхідність застосування порівняльно-історичного методу, який він використовував ще за часів роботи над своєю першою науковою працею, при викладанні історії руського права, оскільки порівняльне вивчення «зміцнює думку про закономірний розвиток місцевого права». Максимейко детально обговорював такі важливі теоретичні аспекти порівняльно-історичного вивчення права, як сутність порівняльно-історичного методу, причини схожості, види, прийоми, цілі, завдання і результати порівняльного вивчення історії права, його наукове, практичне і навчально-педагогічне значення.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php
Свої погляди з теоретико-методологічних проблем історії права вчений висловив у вступній лекції, прочитаній 3 березня 1870 р. [8]37. Богишич обгрунтовував виділення законодавства слов'ян як особливого об'єкта вивчення близькістю історичного коріння, культури та інших ознак.
Одним із найважливіших завдань історії слов'янського права він вважав порівняння слов'янських правових інститутів. Автор стверджував, що правові інститути слов'янських народів слід порівнювати «з інститутами всіх споріднених і сусідніх народів, не звертаючи уваги на те: чи знаходяться вони випадково на вищому, рівному або нижчому ступені освіченості» [8]38. Проте, майже відразу вчений уточнював, що головну увагу при порівнянні треба звертати не на зовнішню схожість, а на внутрішню природу» [8]39. Будучи істориком слов'янського права, Богишич ратував не за вузько національну, а достовірну загальну історію права [8]40.