Основні принципи організації І діяльності адвокатури
| Вид материала | Лекція |
- Верховною Радою України 19 грудня 1992 року, тобто ще до проголошення Конституції., 1427.07kb.
- Закон України "Про адвокатську діяльність, 468.22kb.
- Тематичний план практичних занять з хірургічної стоматології для студентів 5-го курсу, 91.09kb.
- План лекції Тема І основні питання. Актуальність теми Лекційний матеріал Педіатрія, 473.4kb.
- Державна цільова соціальна програма "Молодь України" на 2009-2015 роки; Велика Хартія, 687.15kb.
- Проект, підготовлений робочою групою, 6208.18kb.
- Робоча програма курсу базової підготовки оцінювачів " Експертна грошова оцінка земельних, 112.72kb.
- Принципи організації діяльності кафедри, 38.2kb.
- 8. Принципи організації безготівкових розрахунків, 395.95kb.
- План Основні показники господарської діяльності Принципи оцінки господарських засобів, 163.96kb.
Лекція
ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ОРГАНІЗАЦІЇ І ДІЯЛЬНОСТІ АДВОКАТУРИ
2.1. Основні міжнародні документи, що регламентують організацію і діяльність інституту адвокатури
2.1.1. Міжнародно-правові документи щодо забезпечення дотримання прав і свобод людини
На сьогодні у світі вироблено фундаментальні засади щодо правового захисту людини, її прав та основних свобод. Наприклад, Статут Організації Об'єднаних Націй підтверджує право людей усього світу на створення умов, за яких законність буде додержуватися, і проголошує як одну з цілей досягнення співробітництва у створенні та підтриманні поваги до прав людини й основних свобод без поділу за ознаками раси, статі, мови та релігії.
10 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла і проголосила Загальну декларацію прав людини, яка утверджує принципи рівності перед законом, презумпцію невинуватості, право на неупереджений відкритий розгляд справи незалежним і справедливим судом, а також усі гарантії, що є необхідними для захисту будь-якої особи, обвинуваченої у вчиненні караного діяння.
4 листопада 1950 р. у Римі держави — члени Ради Європи прийняли Конвенцію про захист прав і основних свобод людини, яка проголошує, що кожна людина, звинувачена у скоєнні кримінального злочину, має щонайменше такі права:
а) бути негайно і детально проінформованою зрозумілою для неї мовою про характер і причину обвинувачення проти неї;
б) мати достатньо часу і можливостей для підготовки свого захисту;
в) захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника на власний вибір або, якщо вона не має коштів для оплати правової допомоги захисника, одержувати таку допомогу безплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;
г) допитувати свідків, що свідчать проти неї, або вимагати їхнього допиту, а також вимагати виклику і допиту свідків з її сторони на тих самих умовах, що і свідків, які свідчать проти неї;
д) отримувати безоплатну допомогу перекладача, якщо вона не розуміє і не розмовляє мовою, яка використовується в суді.
Мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями, затверджені ЗО серпня 1955 р. І Конгресом ООН з профілактики злочинності і поводження з в'язнями, рекомендують гарантувати для осіб, що перебувають в ув'язненні, юридичну допомогу та конфіденційність у процесі її здійснення.
16 грудня 1966 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, а також Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права.
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права проголошує право бути вислуханим без тяганини та право на неупереджене і відкрите слухання справи компетентним, незалежним і справедливим судом.
Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права проголошує обов'язок держав відповідно до Статуту ООН сприяти загальній повазі до людини та додержанню її прав і свобод.
Декларація про основні принципи правосуддя для жертв злочину і перевищення влади, прийнята Організацією Об'єднаних Націй 29 листопада 1985 р., рекомендує вжиття заходів на міжнародному та національному рівнях для поліпшення доступу до правосуддя і справедливого ставлення, відшкодування шкоди, компенсації і допомоги жертвам злочину.
Резолюція 43/173 від 9 грудня 1988 р. Генеральної Асамблеї ООН, яка проголосила Звід принципів захисту всіх осіб, підданих затриманню чи ув'язненню в будь-якій формі, фіксує, що затримана особа має право на отримання юридичної допомоги від адвоката. Ця особа невдовзі після арешту інформується компетентним органом про своє право, і їй надаються розумні можливості для здійснення цього права. Якщо затримана особа не має адвоката за своїм вибором, вона у всіх випадках, коли цього потребують інтереси правосуддя, має право користуватися послугами адвоката, призначеного для неї судовим чи іншим органом, без оплати його послуг, якщо ця особа не має достатніх коштів. Крім того, проголошується, що затримана чи ув'язнена особа має право зв'язуватися та консультуватися з адвокатом, для чого їй надаються необхідний час і умови. Побачення затриманої чи ув'язненої особи зі своїм адвокатом можуть відбуватися в умовах, які дають можливість посадовим особам правоохоронних органів бачити їх, але не чути.
Конвенція Співдружності Незалежних Держав про права та основні свободи людини від 26 травня 1995 р. затверджує, що кожний обвинувачений у вчиненні злочину має як мінімум право захищати себе за допомогою обраного ним самим захисника або мати призначеного йому захисника, коли інтереси правосуддя того потребують, а також користуватися у випадках, визначених національним законодавством, безплатною допомогою адвоката.
Постанова Верховної Ради України від 17 червня 1999 р. "Про засади державної політики України в галузі прав людини" серед основних напрямів державної політики України в галузі прав людини називає створення належних умов, вироблення механізмів і процедур для повної та безперешкодної реалізації кожною особою своїх прав і законних інтересів, розроблення механізмів реалізації конституційного положення про право людини і громадянина на кваліфіковану правову допомогу, у тому числі безоплатну.
За статтею 21 Конституції України права людини є невідчужуваними та непорушними.
Отже, права та основні свободи людини забезпечуються в економічному, соціальному, культурному, суспільному, політичному житті. Усі люди повинні мати реальну ефективну можливість користуватися юридичною допомогою, яку б здійснювали незалежні юристи-професіонали.
2.1.2. Міжнародно-правові документи, які регламентують діяльність адвокатури
У сучасних демократичних державах неодмінним і головним чинником системи правового (юридичного) захисту особи, її прав і свобод є адвокатура. Саме вона становить спеціалізовану інституцію для здійснення цієї гуманної місії.
Така роль адвокатури набула широкого міжнародного визнання. Про це свідчить хоча б те, що основні засади, які стосуються соціального призначення адвокатури, її організації та діяльності, отримали нормативне обґрунтування і були закріплені на світовому рівні. Так, як уже зазначалося, VIII Конгрес ООН щодо запобігання злочинам, який відбувся у серпні 1990 р. у Нью-Йорку, прийняв "Основні положення про роль адвокатів".
У цьому документі на світовому рівні вперше було закріплено основні засади, які стосуються соціального призначення адвокатури, її організації та діяльності. Тут викладено найзагальніші принципи формування, функціонування, легалізації та діяльності адвокатів.
Цей документ є еталоном для всіх національних систем адвокатури, який забезпечує їх відповідність світовим стандартам, світовому рівню організації і діяльності цього важливого інституту захисту основних прав і свобод людини1.
Немає сумніву, що "Основні положення" мають значний морально-політичний, ідеологічний вплив на національну політику багатьох держав стосовно принципів діяльності адвокатури. Але наскільки викладені в "Основних положеннях" "світові стандарти" діяльності захисників є обов'язковими для різних держав?
"Основні положення" — це своєрідний міжнародно-правовий акт світового співтовариства. Юридично-обов'язковий характер багатьох його приписів зумовлений не лише тим, що він прийнятий інституцією, утвореною і санкціонованою Організацією Об'єднаних Націй. О.Д. Святоцький та В.В. Медведчук, оцінюючи соціально-правову (юридичну) природу "Основних положень", наводять ще кілька аргументів: "По-перше, адресатами акта є уряди та інші державні органи (законодавчі, судові, адміністративні) країн — членів ООН. По-друге, його нормативну основу, базу складають чинні нормативні акти ООН, на які посилається преамбула Основних положень (зокрема, Статут ООН, Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Звід принципів для захисту всіх осіб, затриманих або перебуваючих в умовах тюремного ув'язнення, Декларація про основні принципи правосуддя для жертв злочину і перевищення влади). По-третє, він — поряд із загальнополітичними й етичними деклараціями, постулатами, констатація ми — містить досить конкретні приписи, сформульовані у вигляді прав і обов'язків. І нарешті, у ряді приписів цього акта прямо зазначено, що він може використовуватися як самостійний критерій (поряд із національним законодавством) для оцінки правомірності дій адвокатів (п. 19, 29)"2.
Цілком слушним є, що в Преамбулі "Основних положень" вміщено вимогу про те, що вони повинні братися до уваги як адвокатами, так і суддями, прокурорами, представниками законодавчої та виконавчої влади і суспільством у цілому; ці принципи мають також застосовуватись до осіб, які здійснюють адвокатські функції без одержання формального статусу адвоката. О.Д. Святоцький та В.В. Медведчук справедливо вважають, що з викладеними в "Основних положеннях" принципами слід порівнювати всі національні системи адвокатури, якщо прагнути забезпечення їх відповідності світовим стандартам, світовому рівню організації і діяльності цього інституту, захисту основних прав і свобод людини.
З "Основними положеннями" узгоджується ще один документ, прийнятий у вересні 1990 р. міжнародною, але неурядовою організацією — Міжнародною асоціацією юристів — "Стандарти незалежності юридичної професії".
У жовтні 1988 р. у Страсбурзі на пленарному засіданні делегацією дванадцяти країн-учасниць було прийнято Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства. Кодекс визначає місце адвоката в суспільному житті, основні принципи адвокатської діяльності, регламентує відносини адвоката з клієнтами, судом та взаємовідносини адвокатів.
Кабінет міністрів Ради Європи прийняв цілу низку документів, які стосуються забезпечення права особи на надання правової допомоги (Резолюцію 78 (8) Комітету міністрів Ради Європи про юридичну допомогу і консультації від 2 березня 1978 р.; Рекомендацію К (81) 7 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам відносно шляхів полегшення доступу до правосуддя від 14 травня 1981 р.; Рекомендацію К (84) 5 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам відносно принципів цивільного судочинства, спрямованих на вдосконалення судової системи від 28 лютого 1984 р.; Рекомендації К (2000) 21 Комітету міністрів державам — учасницям Ради Європи про свободу здійснення професійних адвокатських обов'язків від 25 жовтня 2000 р.).
2.2. Загальні принципи організації інституту адвокатури
2.2.1. Визначення загальних принципів організації адвокатури
Словник іншомовних слів тлумачить слово "принцип" як:
1) центральне пояснення, особливість, покладену в основу створення або здійснення чого-небудь;
2) внутрішнє переконання, погляд на речі, які зумовлюють норми поведінки;
3) основу якого-небудь пристрою, приладу3. Великий тлумачний словник сучасної української мови
визначає принцип як:
1) основне вихідне положення якої-небудь наукової системи, теорії, ідеологічного напрямку і т. ін.;
2) особливість, покладену в основу створення або здійснення чого-небудь, спосіб створення або здійснення чогось4.
Як уже зазначалося, VIII Конгрес ООН щодо запобігання злочинам, який відбувся у Нью-Йорку у серпні 1990 р., прийняв "Основні положення про роль адвокатів". У цьому документі вперше на світовому рівні було закріплено основні засади, які стосуються соціального призначення адвокатури, її організації та діяльності. В "Основних положеннях" викладено найзагальніші принципи формування, функціонування, легалізації та діяльності юристів.
З "Основними положеннями" узгоджуються "Стандарти незалежності юридичної професії", прийняті Міжнародною асоціацією юристів у вересні 1990 р. (далі — "Стандарти").
Крім того, окремі принципи організації та діяльності адвокатури викладено в цілій низці міжнародно-правових документів: Резолюції 78 (8) Комітету міністрів Ради Європи про юридичну допомогу і консультації від 2 березня 1978 р., Рекомендації К (81) 7 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам відносно шляхів полегшення доступу до правосуддя від 14 травня 1981р., Рекомендації К (84) 5 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам відносно принципів цивільного судочинства, спрямованих на вдосконалення судової системи, від 28 лютого 1984 р.; Загальному кодексі правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства, прийнятому в жовтні 1988 р.; Рекомендаціях К (2000) 21 Комітету міністрів державам — учасницям Ради Європи про свободу здійснення професійних адвокатських обов'язків від 25 жовтня 2000 р.
Загальними принципами утворення, організації і функціонування адвокатури на підставі "Основних положень", "Стандартів" та інших зазначених вище документів є такі.
1. Всезагальність права займатися адвокатською діяльністю.
2. Наявність професійної підготовки.
3. Громадсько-самодіяльний (недержавний) статус адвокатури.
Розглянемо визначені принципи докладніше.
2.2.2. Принцип всезагальності права займатися адвокатською діяльністю
Першим загальним принципом організації інституту захисників у кримінальних справах слід, звичайно, назвати всезагальність права займатися адвокатською діяльністю.
Цей принцип розкривається в пункті 10 "Основних положень", який проголошує, що обов'язком урядів, професійних асоціацій адвокатів і навчальних інститутів є забезпечення відсутності дискримінації при допущенні осіб до адвокатської практики або до продовження практики за ознаками раси, кольору шкіри, статі, етнічного походження, релігії, політичних та інших поглядів, наявності власності, місця народження, економічного або іншого становища.
Таким чином, будь-які обмеження в допущенні до здійснення адвокатської діяльності, які ми бачили, розглядаючи вище історію розвитку адвокатури, неприпустимі. Згідно з принципом всезагальності права здійснювати адвокатську діяльність відповідні національні законодавчі акти не містять у собі ніяких обмежень до осіб щодо можливості здійснювати свою діяльність.
2.2.3. Принцип наявності в адвоката професійної підготовки
Поряд зі всезагальністю права здійснювати захист у кримінальних справах робиться наголос на певному рівні професійної підготовки захисника.
У пункті 1 "Стандартів" сказано, що кожній людині, яка має необхідну юридичну кваліфікацію, повинно бути надане право стати юристом і здійснювати юридичну практику без обмежень.
Уряди, професійні асоціації адвокатів та навчальні інститути мають забезпечити адвокатам здобуття відповідної освіти, підготовку і знання як їх ідеалів та етичних обов'язків, так і прав людини та основних свобод, визнаних національним і міжнародним правом (п. 9 "Основних положень"). Юридична освіта покликана забезпечити знання, майстерність і володіння мовою, які є необхідними для юриста, що практикує. Навчальні курси в рамках юридичної освіти повинні включати до своєї програми, зокрема, питання про соціальну відповідальність юриста у забезпеченні активної та якісної правової допомоги при захисті економічних, соціальних, культурних і політичних прав і особливо тих із них, які перебувають у процесі становлення та розвитку (п. З, 4 "Стандартів").
Так, для заняття адвокатською діяльністю в США необхідно пройти досить тривалий шлях. Після здобуття середньої освіти потрібно закінчити чотирирічне навчання в університетському коледжі і одержати ступінь бакалавра. Потім треба протягом трьох років одержати юридичні знання в правничій школі (їх, до речі, в країні налічується близько 200). Потім потрібно пройти ґрунтовний курс і скласти іспит, який проводиться під контролем найвищого суду штату. Цей іспит досить складний, і витримує його незначна кількість студентів. Крім того, претенденти мають бути громадянами США та відповідати цензу осілості — прожити в цьому штаті не менше шести місяців.
Слід також зазначити, що в США, як, до речі, і в Англії, існує загальне поняття юридичної професії. Американець, який отримує дозвіл займатися юридичними професіями, іменується юристом у широкому розумінні цього слова. А маючи ліцензію юриста, він може бути і адвокатом, і прокурором, і суддею, і юрисконсультом. Вимоги до юриста в кожному штаті різні. Маючи ліцензію, юрист може працювати лише в штаті, який її видав. Сплативши певну суму, юрист може бути внесений до списку юристів, яким дозволено виступати у Верховному суді США.
В Англії порядок прийняття до адвокатури є різним для соліситорів і баристерів. Кандидати у соліситори, якщо вони не закінчили університет або юридичний коледж, проходять п'ятирічне стажування в юридичному товаристві (так називається професійне об'єднання соліситорів). Після закінчення стажування необхідно скласти іспит. Для осіб, які мають вищу юридичну освіту, термін стажування становить три роки. Крім того, кандидат у соліситори повинен оплатити свою підготовку.
У "судові Інни" (так називаються об'єднання баристерів) приймаються, як правило, особи, які закінчили Оксфордський або Кембриджський університети. До отримання практики баристер повинен мати учнівський стаж не менше ніж 12 місяців під керівництвом старшого члена корпорації. Умови прийняття учня в її члени такі: вік не молодший від 21 року, сплата вступного внеску, заняття протягом восьми семестрів та складання іспиту за фахом. Протягом року (у зимову, весняну, літню та осінню сесії) влаштовуються обіди в трапезній "судового Інна", де за окремим столом сидять судді без мантій та париків, а за другим — студенти й учні. Така своєрідна форма спілкування дає можливість майбутнім адвокатам придивитися, увійти в роль обраної професії і взагалі просто "поваритися в казані" "судового Інна". Після закінчення стажування кандидат у баристери повинен скласти іспит і обрати "судовий Інн", в якому він буде працювати8.
У Франції, щоб стати адвокатом, необхідно мати її громадянство або громадянство однієї з країн Євросоюзу (за умови взаємного визнання дипломів про вищу освіту). Для іноземців висувається низка окремих вимог. Претендент на звання адвоката не повинен мати судимості за діяння, не сумісні з гідністю та порядністю, чи бути покараним у зв'язку з банкрутством. Він не повинен займатися діяльністю, не сумісною з професією адвоката (наприклад, підприємництвом). Претендент в адвокати повинен мати вищу юридичну освіту, скласти вступні іспити до одного з регіональних центрів підготовки адвокатів, які працюють під егідою вищої школи та адвокатури, провчитися там рік, пройти теоретичний курс і практичне стажування, скласти іспити. Потім молодий юрист складає присягу такого змісту: "Присягаю, як адвокат, виконувати свої функції з гідністю, сумлінно, незалежно, чесно і гуманно". Відтак він протягом двох років проходить стажування зі спеціальності, одержує посвідчення про проходження стажування, і лише після цього його ім'я вноситься до списків ордену колегії адвокатів як повноправного члена9.
У Німеччині до адвокатської діяльності допускаються лише особи, які згідно із законом про суддів визнаються придатними для виконання суддівських обов'язків. Таким чином, кандидат в адвокати повинен прослухати на юридичному факультеті вісім семестрів курсу правових наук, скласти іспити, потім практикувати протягом двох-трьох років в усіх установах правозастосовної системи (в суді, прокуратурі, нотаріаті, адвокатурі) як стажист-службовець, отримуючи зарплату. Після закінчення практики необхідно скласти другий державний іспит, і лише після цього вирішуватиметься питання про подальшу роботу: чи буде претендент суддею, прокурором, адвокатом або консультантом з юридичних питань. Від проходження цього шляху звільняються лише ординарні професори права університетів країни.
Якщо особа має бажання стати адвокатом, вона звертається до управління юстиції землі, в якій проживає. Управління юстиції бере до уваги думку правління місцевої палати адвокатів і приймає рішення. Про допуск до адвокатури претендент одержує свідоцтво і з цього часу набуває права зватися адвокатом за професією12.
Такою є підготовка адвокатів у найбільш класичних сучасних системах адвокатури.
В Україні згідно із Законом "Про адвокатуру" адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за юридичною спеціальністю або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та склав Присягу адвоката України. Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, державної безпеки, державного управління. Не може бути адвокатом і особа, яка має судимість.
В Україні також існує організація, яка займається визначенням рівня професійних знань осіб, що мають намір займатися адвокатською діяльністю. Указом Президента України від 5 травня 1993 р. відповідно до Закону "Про адвокатуру" було затверджено перше Положення по кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури. Ці комісії створено в усіх областях країни, Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі. Комісії складаються з двох палат — атестаційної та дисциплінарної.
Атестаційна палата складається з 11 членів (чотири адвокати, чотири судді, а також по одному представникові від Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських рад народних депутатів, відповідних управлінь юстиції, відділень Спілки адвокатів України). Атестаційна палата розглядає заяви осіб, які бажають займатися адвокатською діяльністю, приймає кваліфікаційні іспити, виносить рішення про видачу або відмову у видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.
Особа, яка бажає стати адвокатом, подає до атестаційної палати кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури заяву, додає до неї нотаріально засвідчену копію диплома про вищу юридичну освіту і документ, що підтверджує стаж роботи за юридичною спеціальністю або у ролі помічника адвоката терміном не менше двох років. Атестаційна палата розглядає подані документи протягом місяця з дня надходження.
Кваліфікаційні іспити проводяться усно і охоплюють запитання з різних галузей права, співбесіди, розв'язання практичних задач. Програми іспитів розробляє і затверджує Вища кваліфікаційна комісія адвокатури.
Особа, яка не склала кваліфікаційні іспити, має право складати їх повторно через рік.
Рішення про видачу або відмову у видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю приймається відкритим голосуванням, більшістю голосів від загальної кількості членів атестаційної палати.
Звичайно, кожна національна система адвокатури має особливості і традиції, притаманні лише їй. Але спільним для всіх систем адвокатури є побудова їх таким чином, щоб особа, яка виявила бажання займатися адвокатською діяльністю, набула максимального рівня юридичних знань і практичних навичок їх застосування. Такий результат досягається за умови ґрунтовного теоретичного навчання, суворої процедури складання іспитів, обов'язкового проходження практики з максимальним ЇЇ наближенням до рівня роботи професійних адвокатів. Головна мета такої системи — забезпечення ефективного функціонування адвокатури як основної інституції, покликаної захищати основні права та свободи людини.
Світова практика підготовки сучасного адвоката включає три етапи. По-перше, це теоретичний курс, який охоплює глибоке вивчення правових наук і складання відповідних іспитів. По-друге, це практична підготовка, яка здійснюється для набуття майбутнім адвокатом досвіду застосування юридичних норм на практиці. По-третє, це система поглиблення адвокатом професійних знань у відповідній галузі права, в якій він здійснює свою діяльність. Наявність цих складових викликана тим, що останнім часом ринок юридичних послуг значно розширився, і для найбільш професійного надання правової допомоги необхідна вузька спеціалізація. Ще І.Я. Фойницький зазначав, що юридична освіта не поширюється в народній масі. Сторони, віддані у розпорядження самі собі, часто навіть не усвідомлюють свого становища в процесі. Наближеність їх до справи ускладнює холоднокровний захист ними своїх інтересів.